Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Ольга Мак

Бог вогню

Пригодницька повість з бразилійського життя

Третій том

В Мато Ґроссо

Мюнхен 1956

Українське видавництво

Всі права застережені

Copyright by “Ukrainian Publisher`s“

Munchen, Zeppelinstr. 67.

Printed in Germany

___________________________________________________________

З кооперативної друкарні «ЦІЦЕРО» в Мюнхені, Цеппелінштрассе 67

По другому боці

Над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. З небесної височини куди не глянь – ліс і ліс. Цілий Океан кучерявого зеленого лісу, котрому не видно ні кінця, ні краю. Недаром же по-бразилійськи ця провінція (естадо) називається Мато Ґроссо – Суцільний Ліс, або Грубий Ліс.

І дійсно, територія Мато Ґроссо, що має кругло 1.257.000 квадратових кілометрів і на якій могло б зміститися кілька європейських держав, – це майже суцільний, непрохідний, казково багатий на різні породи дерев праліс. Щодня тут сонце сходить з зеленого моря і, описавши свою дорогу у височині, заходить знову за м’яким зеленим виднокругом. В його проміннях звиваються і миготять зиґзаґи повноводних річок, немов би то були охололі блискавки, що зірвалися з небес і розбіглися по землі. Творчий помисл Всевишнього створив тут дивовижні озера з глибоко положеними плесами і водоспадами, замість берегів химерні гірські кряжі, з яких летять у бездонні пропасти ріки, і тільки подекуди розсунув щільні стіни лісів та розстелив шовкові плахти чистих долин.

Ці долини з доступною здоровою водою є дуже вигідними пасовиськами, і тому випас худоби становить один з головних господарських чинників провінції Мато Ґроссо.

Клімат провінції придатний для культивування пшениці, рижу, кукурудзи, цукрової трощі[1]1
  Слово «троща» авторка вживає у значеннях або «хмиз», або «очерет», або «тросник» (зокрема цукровий), в залежності від контексту. В даному випадку, звісно, йдеться про тросник. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім тих, що позначені «Примітка авторки»).


[Закрыть], винограду, кави, тютюну і бавовни. На побережжях річок густо ростуть ґумоносні дерева[2]2
  Тобто дерева, що виділяють каучук, з якого люди роблять гуму.


[Закрыть]. Окрім того, надра Мато Ґроссо багаті на всякі копалини, зокрема на золото та діаманти.

Однак, не зважаючи на ті величезні природні багатства, цей щедро обдарований край, що міг би прогодувати понад сто мільйонів людности, лежить здебільша облогом[3]3
  Лежати облогом – перебувати у дикому, первинному стані, без втручання цивілізації (так кажуть про якусь місцевість).


[Закрыть]. За переписом 1952-го року в цілому естадо[4]4
  Естадо – (англ. «стейт», нім. «штадт») – територіально-адміністративна одиниця з порівняльно широкою автономією. Бразилія ділиться на 20 естад, один федеральний дистрикт – Ріо де Женейро – і 5 так званих територій з дуже рідким населенням: Акре, Ґвапоре, Ріо Бранко, Амапа і Фернандо де Норонья (див. мапу з 1-го тому на стор. 72-73). В укр. мові нема слова, що відповідало б поняттю «естадо», тому доводиться його заміняти словами чужинецького походження «штат», чи «провінція». Естада в Бразилії мають деякі свої окремі закони, свої ціни, і за перевіз товарів з одного естада до другого треба платити мита. Мають вони також свої власні естадуальні землі, і за кордони нераз між собою воюють. На чолі естада стоїть ґубернатор та естадуальний парламент. До федерального (всебразилійського) парламенту кожне естадо вибирає своїх послів, а до сенату – сенаторів. Території позбавлені тих привілеїв, оскільки не мають достатньої кількости виборців. (Примітка авторки).


[Закрыть] Мато Ґроссо нараховується ледве понад півмільйона населення, з чого переважний відсоток складають індіанські племена, що живуть по різних закутинах «Суцільного Лісу» своїм первісним безтурботним життям. Столиця естада – Куаба має тільки 24.000 мешканців, а найбільше його місто – Кампо Ґранде – 33.000 осіб.

Отже, назагал беручи, Мато Ґроссо представляє собою безлюдну лісову пустелю, в котрій на одного мешканця припадає понад два квадратових кілометрів площі. А що, звичайно, люди не живуть поодинці, а горнуться в більших чи менших населених пунктах, то й не диво, що одну оселю від другої віддаляють сотні кілометрів, на просторі яких ще не скоро ступить нога цивілізованої людини..

І так, над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. Він уже давно пробудив нетрі, і в них закипіло денне життя. Строчили, як з кулеметів, цикади[5]5
  Цикада – велика комаха типу нашого полевого коника. Літає. Тручи задніми ніжками, видає голосний стрекотячий звук і, сівши на дерево може стрекотати цілу годину. (Примітка авторки).


[Закрыть], верещали папуги, ніжно воркотали дикі голуби, заходились, надсаджуючись від крику, неспокійні мавпи. Сонні й до всього байдужі вночі гадюки, котрим тепло повертало пружність і рухливість тіла, злазили з дерев і безшелесно посувалися поміж густими зарослями, шукаючи пожитку. В свіжому, напоєному росою повітрі, грали безжурні метелики, зовсім не перейняті тим, що їм природа дарувала тільки один день життя. Все рухалося, спішилося і веселилося...

Одиноким вийнятком з того кипучого життя було непорушне, вкрите ранами і синяками тіло, що лежало занурене по пояс у воді дивного потока, який виходив з-під землі, розливався невеличким озерцем, і біг далі вузеньким руслом на південь.

Сонце, певно ображене такою байдужістю до себе, пильніше придивилося до цього одинокого вийнятку, запустило свої гарячі пустотливі пальці в чорні кучері й заглянуло просто в міцно заплющені очі незнайомого.

Видно, що сила його була й справді велика, бо по мертвому посинілому обличчі раптом перебігло ледве помітне тріпотання, а вслід за тим трошки піднялися повіки, і через їхню вузеньку щілинку блиснув промінь нерухомого ще погляду. Втішене сонце, піймавши цей погляд, затремтіло золотим сміхом, вдарило відразу в сотні вогнистих бубнів, і ще ближче присунулось до непритомної людини.

Людина, а, вірніше, хлопець, поворушився і обернувся лицем до землі, рятуючись від соняшних стріл, що градом сипалися довкола нього. Полежав кілька секунд нерухомо, але потім підвів голову і здивовано зиркнув довкруги. Минула добра хвилина часу перше, ніж до голови його повернулася здібність думати, і тоді хлопець схопився, підібгав ноги, що досі мокли у воді, й сів.

– Чекай!.. – заговорив, невідомо до кого. – Як же це?.. Я живий?.. А що ж це все було?.. Сон?.. І... де ж це я?..

Перед його очима виринула страшна підземельна печера, залита вщерть водою, кістяк, скрині зі скарбами і Соняшні Клейноди.

– Ні, це не був сон! – скрикнув Данко і спробував стати на ноги.

Та вони були цілком онімілі й відмовили послуху, так що вставши ледве до половини, Данко похитнувся, як підкошений, і знову сів на землю.і

Тепер пригадував собі уже до подробиць все детально: боротьбу двох розбійників, буряну ніч на острові, Велику Кобру, провал у підземелля і все те, що сталося потім. Ні, ні, це не був сон! Ось навіть покалічений палець, що ним він зробив запис у старому євангелії... Тільки, як же це?.. Він не загинув?! Неймовірно!.

Неймовірно? Яка ж може бути неймовірність, як ось він, живий і притомний, тішиться світлом, дихає пахучим повітрям, насолоджується соняшним теплом!..

Данко відчув приплив безмежної радости.

– Дякую Тобі, великий милосерний Господи, що не дав мені загинути такою страшною смертю, що дозволив ще оглядати цей прекрасний, світ, що не позбавив мене можливости подивляти Твою велич і молитися Тобі! О, Боже, як же я Тобі дякую!..

Хлопець дивився зачарованим поглядом у всі сторони і мимоволі порівнював неописану красу соняшного ранку, з тим, що пережив у печері. До смерти не забуде тих моторошних хвилин, коли вода підступала все вище і вище, заливаючи його спочатку по коліна, потім по пояс, потім по груди, потім по шию... Приплив відваги, що його чув, коли робив свій запис, зник давно, а на його місце прийшла розпука, прийшов протест проти такої жорстокої, повільної смерти. Скільки молитов і благань зніс тоді охоплений льодовим жахом Данко, – знає хіба тільки один Бог.

Нарешті, коли каламутні, тхнучі болотом хвилі сягнули йому до підборіддя, хлопець зробив над собою зусилля, відштовхнувся ногами від скринь, на яких стояв, сплив цілим тілом на поверхню води і вчепився руками за краї отвору, що був у склепінні печери. З трудом перепхавши тіло у вузьку щілину, опинився як би по другий бік стіни, і звис на руках, бо опертя для ніг не знаходив.

Прислухавшись добре, зрозумів, що і внизу під ним також хлюпала вода, тільки невідомо було, яка заглибока і куди текла. Взагалі його теперішнє положення видалося йому ще гіршим, як у печері Ітакватії. Тоді, принаймні, бачив світло дня, а тут, у підземеллі, на нього йшла смерть темна й невидна, мов сліпота. Ух, чи може бути щось огиднішого?!

Прилипши пальцями до нерівного каменя, Данко сподівався кожної хвилини, що ось-ось напружені, як струни, напучнявілі від напруги й болю мускули не витримають, і він зірветься вниз. Тримався вже не силою, а одчаєм, стогнав і плакав без сліз та молився на переміну, хоч вже не сподівався нічого.

Та ось вода, виповнивши все нутро печери, ринула по цей бік отвору. Ослаблені пальці не витримали нового тиску, спорснули з каменя – і Данко шубовснув з головою у воду, що була під ногами.

Ним відразу закрутило у всі боки, зім’яло, як ганчірку і стало тягнути кудись з такою силою, що про спротив смішно було думати. Єдине, що міг ще робити – це підносити голову понад поверхнею води і набирати в легені повітря, щоб не заллятися. Часом черкався чобітьми об дно, інколи вспівав торкнутися руками каміння стін і з того розумів, що його тягне через якийсь камінний, безконечний рукав. Чим далі, то рукав ставав вужчим, струм – потужнішим і рвучкішим, і хлопця чим раз далі, то немилосердніше товкло й обдирало об тверді виступи. Але найгірше було те, що вода вже досягла склепіння, і тільки в тих місцях, де воно підносилося вище, можна ще було випірнути і вхопити повітря. Незабаром і ця можливість зникла. Ще пару разів Данко спробував підняти голову, але, замість того, щоб віддихнути, боляче вдарився в тім’я. Тамувати віддиху більше не міг і випустив з легенів решту повітря. Зараз же вода почала набігати йому в груди, в голові обізвалися сотні дзвонів, а в заплющених очах заскакали іскристі зорі. Це було останнє враження, після якого наступило ніщо.

Всі ті спогади миттю перелетіли через голову Данка, поки він розглядав незнайому місцевість.

Спочатку йому видавалося, що він опинився між високими горами, але, придивившись уважно, зрозумів, що це не гори, а боки досить стрімкого провалля, яке тягнеться з півночі на південь. Сонце щойно тепер викотилося з-поза його правої стіни і почало жадібно спивати густу ще росу, котра зберігалася на дні яру.

– Де я? – знову спитав себе Данко. – Як я тут опинився? Чи викинув мене оцей дивний потік, що тече звідкісь з-під землі?

І раптом здогадка осінила його голову: Та це ж той самий підземний потік, про який згадував Коарасіаба!.. Ну, певне! Природне підземелля на острові Ґваїра має кілька виходів: один до озера Великої Кобри, другий – під водоспад, а третій, отой, що вгорі над скринями, – сюди, по цей бік ріки, в Мато Ґроссо. Той вхід, що починається від озера Великої Кобри, був, як казав Коарасіаба, в старі, часи завалений камінням і забитий. Тепер його, після страшної бурі, прорвала– вода. Священик, скелет якого лежить в підземеллі, спустився туди напевне якимсь іншим, секретним ходом. Другий хід, що вів під водоспад, кінчився десь там дверима. Третій, горішній хід сполучав печеру з другою печерою, і через цю другу печеру Данко власне врятувався. Щілина в підлозі повинна була також вести через ту сусідню печеру, або мусіла лучитися десь під землею з водами Парани, бо ж по її дні біжить потік. Цікава печера! Немов якийсь мурашник...

Але Данко не мав часу довго роздумувати тепер над чудами природи, а натомість пригадав собі батька, і це наповнило його душу болем і неспокоєм. Треба було, не тратячи ні одної хвилини, вертатися зараз же до Санто Антоніо.

Хлопець ледве звівся на ноги і почав розминати втомлене і покалічене тіло. На щастя, всі кості мав цілі, а синяки і місцями досить навіть глибоко пообшморгувана шкіра не були чимсь надто поважним. От найде потрібні рослини, приложить до ран листя, або заллє їх видушеним соком – і буде зовсім добре. Тільки, насамперед, треба наїстися, бо голод мучив його страшний, а через те бракувало сили.

Коли б мав зброю й вогонь – піймав-би в озері рибу, або застрелив би якого дикого голуба, що їх тут літала маса. Але без зброї і без вогню годі було гострити зуби на таку їжу. Треба було вдоволитися чим іншим.

Данко ще раз глянув довкруги, міркуючи, куди найліпше йти, і подався дном яру просто на північ. Незабаром натрапив на бананове дерево і вдоволив перший голод. І саме тоді, коли кінчав доїдати останнього банана, пригадав собі Арасі. Разом з цією пригадкою в його серце вступила нова тривога.

Дивно, але, відколи вийшов з печери Ітакватії, здається, ні разу не згадав свого нікчемного, зрадливого товариша, хоч всі пізніші нещастя терпів саме через нього. Якось навіть в голову не прийшло тоді спитати Семипалого, де він подів індиянина, з яким лишив його Пойзе. І тепер Данко подумав, що затятий Арасі може вдатися на Ґваїру, де тепер зовсім легко знайти відкритий водою хід до скарбниці, знайде там скрині зі скарбами і... Ні, це було б таке страшне для бідного Коарасіаби, що Данко не міг додумати всього до кінця.

Зрештою, тепер не лиш Арасі, але й кожна перша-ліпша людина могла викрити таємницю, і заледве знайшовся б хтось, хто не злакомився б на казкові багатства ґваянців. А, коли так, то...

Ні,, цього Данко також не міг додумати до кінця!.. Він з силою відкинув геть від себе лушпину бананів і подався скорим кроком вперед, надіючись, що незабаром вийде з провалля.

Різними дорогами

Поручник Шав’єр був лихий на цілий світ і на себе самого. Він уже з сил вибивався, але мав таке враження, що скрізь натикається на глухі мури. І головне було те, що він, здавалося, от-от упіймає провідну нитку до заплутаного клубка, а тим часом, як сам справедливо казав, та нитка постійно уривалася, бо висковзувала йому з рук.

До Коарасіаби він уже заходив, але це не давало нічого нового, бо старий мовчав, як камінь, і вдавав, що навіть не бачив поручника. Всі спроби Шав’єра викликати впертого діда на розмову кінчалися повного поразкою. Коарасіаба не реагував ні на вмовляння, ні на прохання, ні на накази, ні на дратуючі провокації, яких би ніхто інший не стерпів мовчки, – так, немов би не чув їх зовсім.

З Соколом було ще гірше. Він і далі знаходився у загрозливому стані, мав сильну гарячку і, коли міг щось говорити, то все просив лікарів і отця Вісенте, щоб до нього нікого не пускали.

А поруч з тим пістоль і ґудзики від Данкової сорочки, знайдені у хатині на острові, вказували на те, що хлопець був у товаристві Семипалого і Рижої Корви. Ба, більше того: на рукояті закривавленого ножа виявлено відтиски пальців, що не були ні пальцями одного, ні другого злочинця. Шав’єр тільки міг припускати, що це були пальці Данка, або Арасі, але перевірити того не міг, бо не мав з чим тих відтисків порівняти.

Лишалося тепер ще вияснити, яким чином Данко попав у таке страшне товариство, яку ролю відігравав у тому Арасі і де могли подітися обидва хлопці разом з Рижою Корвою? Розшуки за ними продовжувались, але не давали ніяких вислідів, і вже всі, а найбільше сам Шав’єр, стратили надію на те, що з них щось вийде.

– Слово чести, Це виглядає, як змова! – сердився Шав’єр, нервово ходячи по кімнаті. – Вони всі щось знають і щось криють від мене! Не розумію тільки, чому? Ну, вже не кажу про отця Вісенте; він священик і не сміє нічого зраджувати, хоч напевне знає найбільше, коли сповідав Семипалого... Той старий дикун мене також не дуже дивує, бо то дикун. Але сам Сокіл?! Чи ж він менше зацікавлений тут від мене? А той малий?.. Ану, приведіть-но його ще раз!..

І «малий», себто Бенедіто, в таких випадках знову ставав перед грізними очима поручника. Бідний муринчук і далі сидів під арештом, а постійні допити замучили його цілком. Хлопчина пожовк і висох, як осінній лист, спалений морозом, але вперто тримався свого і все переконував, що Семипалий і Рижа Корва хотіли відібрати у нього гачок на рибу.

Це особливо лютило Шав’єра, бо він уже знав твердо, що тих криміналістів[6]6
  Тут під словом «криміналісти» маються на увазі, звичайно, не борці проти криміналу, а навпаки – кримінальники, злочинці.


[Закрыть] муринчук ніколи й на очі не бачив, а довідався про них з розмов двох поліціянтів, котрі сторожили під його дверима в першу ніч арешту. Знав також Шав’єр, що в цю заплутану історію був умішаний ще хтось, кого Бенедіто смертельно боявся і нізащо не хотів назвати, але поручникові і в голову не приходило, щоб цією страшною особою міг бути Коарасіаба.

За впертість і брехню Шав’єр карав Бенедіта ув’язненням, хоч це і суперечило приписам законів про неповнолітніх, і не дозволяв йому ні з ким бачитись. А коли приходила прибита горем, заплакана Барбара, Шав’єр говорив до неї навмисне голосно, так щоб його міг чути Бенедіто:

– Я не тільки дозволив би тобі бачитися з сином, а й взагалі пустив би його додому, але він сам того не хоче. І ти даремне побиваєшся за ним. Він не вартий твоїх сліз. Твій син більше турбується злодіями, як рідною мамою.

– О, ваша ексцеленціє! – ридала Барбара. – Прошу так погано не думати про бідного хлопця!.. Запевняю вас, що він завжди був дуже добрим і ніжним сином... Я сама не знаю, що з ним сталося...

– Ну, вже я бачу, який він ніжний і добрий!.. Ні, він упертий і безсердечний! А тому йди собі, жінко, додому: я нічого не можу для тебе зробити.

Бенедіто, слухаючи тих розмов крізь двері, заливався сльозами і гриз від жалю кулаки. Та все ж і в таких випадках йому ніколи й на хвилину не приходила думка, щоб зламати присягу. Навіть коли б і не боявся Коарасіаби, то і тоді не зрадив би його, дарма, що присягнув тоді під впливом страху.

І от так одного дня, коли він, вичерпаний і змучений черговим допитом, сидів такий самотний і нещасливий на своєму арештантському ліжку, – двері несподівано відчинилися і в кімнату увійшов падре Вісенте. В першу хвилину Бенедіто не вірив своїм очам від радости, але зараз же зірвався з місця, обняв коліна священика і заридав на цілі груди.

– О, падке!.. О, падке!.. О, падре!.. – повторював він і тулив мокре від сліз лице до довгої ряси.

Зворушений священик підвів його з підлоги, посадив знову на ліжко і пригорнув чорну кучеряву голову до своїх грудей.

– Заспокійся, сину, – говорив лагідно, – і не плач... Бачиш, як воно в житті трапляється... Знаю, що тобі дуже гірко, але ти не попадай в розпуку. Будеш бачити, що це все добре скінчиться. Я ж переконаний, що ти ні в чому невинен.

– О, падре!.. Мій добрий, солодкий падре!.. – захлипав наново Бенедіто. – Я таки й справді ні в чому не винен... Я тільки не можу сказати правди, і за це мене мучать... А я ж нікому нічого злого не зробив!..

– Цить, Бенедіто, цить!.. Не можеш сказати правди? Нікому? Навіть священикові?

– Нікому. Я присягнув...

– Бенедіто, – споважнів падре Вісенте, – скільки разів я вас у школі остерігав перед тим, щоб ви присягами не жартували?! Присягати за будь-що і перед будь-ким – гріх! Забув?.. Отже, я тебе звільняю від тієї присяги і раджу сказати мені всю правду.

Бенедіто перестав хлипати і сидів, низько опустивши голову.

– Добре, – обізвався по надумі, – коли падре мене звільняє від присяги, то я скажу... Але... але я боюсь...

– Не бійся, Бенедіто, я відповідаю за це, що тобі нічого не станеться.

– Ой, падре!.. Падре не може з ним битися... він дуже сильний і... страшний!..

– Страшний?.. Хто?

Бенедіто, боязко озираючись на двері, схилився до самого вуха священика і тихенько вишептав:

– Коарасіаба...

– Що?! – здивувався священик. – Він?!

Бенедіто хитнув головою і з благанням в очах поклав пальці на уста.

– І це ти йому присягав? – випитував далі отець Вісенте.

– Так. Він казав, що заб’є мене, що мене ніхто не врятує...

– За що ж це?

– За те, що я комусь оповім про Данка й Арасі.

– А що ж ти про них знаєш?

– Тепер уже знаю, що вони обікрали сеу Івана для тих розбійників і втекли з ними...

– Цього ти не знаєш, Бенедіто, – увірвав його священик, – і тому не говори неправди! Данко нічого ні в кого не крав. Я тебе питаю про те, що ти сам знаєш про Данка й Арасі?

– Нічого сам не знаю. Я лише поміг Арасі занести речі до ріки, а там у човні сидів Данко. Потім..

– Що було потім, Бенедіто, я знаю. Ти мені скажи тільки, де ти побачив Коарасіабу?

Муринчук був дуже здивований: як це? Падре вже все знає? І те, що Бенедіто справді не бачив розбійників, падре також знає?

Священик усміхнувся:

– Так, Бенедіто, я знаю, що ти не бачив розбійників. Але оповідай мені про Коарасіабу.

– О, то було дуже страшно!.. Напав на мене з-заду, вхопив за шию і став душити – отак! – і Бенедіто показав, як саме душив його Коарасіаба.

Далі, слово по слову, оповів докладно всі події аж до клятви і повернення додому включно.

– І це все? – спитав трохи здивований священик..

– Все, падре, от – присягаю!..

Бенедіто вже за своєю звичкою хотів уже собі перехрестити чоло великим пальцем, але священик ухопив його за руку.

– Не роби того, Бенедіто! – сказав строго. – Я й так тобі вірю.

Отець Вісенте посидів ще хвилинку мовчки, а потім раптом засміявся.

– Ех, ти! – потермосив він злегка Бенедіта за збите волосся. – Нерозумна ти дитино!.. Але не журись. Все буде добре.

І священик встав.

– Падре! – вхопив його Бенедіто за руку. – Падре вже йде? Лишає мене? А що ж я маю робити?..

– Я не лишаю тебе, Бенедіто. Я йду, щоб тобі помогти. Тут, коло тебе, нічого не зроблю. А ти, сину, маєш ще трошечки-трошечки потерпіти. Вже небагато: може – день, може – два. Бог милостивий і не опустить тебе.

– Падре, а де ВІН? – з острахом спитав Бенедіто, не називаючи імени.

– Хто?.. А! ВІН має зламану ногу і лежить, бідний, у нас в монастирі.

– Слава Богу! – зі щирою радістю вигукнув Бенедіто.

– Бенедіто, —гостро зауважив священик, – як це можна славити Бога за те, що з кимсь сталося нещастя?

Бенедіто засоромився і спустив очі.

– Я дуже боюся його, падре... – відповів тихенько.

– Кажу тобі ще раз: не маєш чого боятися.

Отець Вісенте попрощався з Бенедітом і вийшов за двері.

Кивнувши головою присутнім, скерувався до виходу, коли його з порога завернув Шав’єр.

– Я би дуже багато дав, отче, – сказав він, – щоб дізнався про те, що ви зараз думаєте.

Священик обернувся і подивився на поручника.

– Одну зі своїх головних думок я вам уже можу зрадити, пане поручнику.

– А саме, яку думку? – живо спитав Шав’єр.

– Таку думку, що хлопця треба негайно звільнити. Він невинен ні в чому, а до того ще й є неповнолітнім.

– Ах, – розчаровано зітхнув Шав’єр, – і тільки всього? Я думав, що ви скажете щось таке, що помогло б справедливости розплутати цю всю історію. Мені справді дуже прикро, що я навіть серед найсвідоміших людей не бачу, не кажу вже допомоги, але навіть зрозуміння для себе. Так, ніби я ваш загальний ворог.

Отець Вісенте сумно посміхнувся.

– Ви помиляєтеся, пане поручнику, коли думаєте так. Про других я не маю права говорити, але щодо себе, то смію вас запевнити, що я багато думаю над цією, як ви кажете, історією, і роблю все можливе, щоб допомогти справедливости. Тільки ми йдемо різними дорогами, пане поручнику, бо ж і становища і обов’язки у нас різні. Але ви самі незабаром переконаєтесь, що ми не дивимось на вас, як на ворога. Моє поважання!..

Отець Вісенте підняв капелюха і вийшов, залишивши поліцистів у великому здивованні.