Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Нечуваний гість

Вже минуло три дні й три ночі, відколи Данко знову залишився сам в дикій місцевості. Коли б Канту і Жараке не загинули – він напевне вже досі був би в оселі. А так, ішов, тільки приблизно уявляючи собі напрямок, нераз блукав, нераз, натикаючись на перепони, вертався назад і тратив багато часу намарне.

Щоправда, Данкові тепер вже було значно легше давати собі раду і завдяки набутому досвідові, і завдяки лукові, і завдяки бомбам та фоґетам, і завдяки вірній та нерозлучній Фрузі. Маючи вогонь і зброю, він уже не боявся ні голоду, ні нападу дикого звіря вночі, а вдень перед небезпекою його остерігала мавпа. На щастя, вони вже були близько від осель, і звірини в цих околицях зустрічалося мало. Двічі тільки, коли Фрузя проявляла великий неспокій, поглядаючи в гущавину, Данко кинув туди буска-пе і потім чув, як, ломлячи сушняк і шурхаючи боками об гущавину, тікали геть якісь звірі.

Позатим, можна сказати, не траплялося ніяких помітніших пригод. На ніч Данко розкладав.вогонь, вдень ішов, тримаючи напоготові лука, а в кишенях – буска-пе, і тільки одного пильнував – щоб знову не наступити ненароком на якусь гадюку.

Вигляд хлопця заслуговував на найбільше співчуття: одежа порвалася так, що спина була гола; обірваний чобіт розлітався до решти, і прив’язування підошви вже нічого не помагало; волосся, що протягом останніх днів розчісувалося виключно при допомозі пальців, відросло, скудовчилось і постійно спадало на очі; шнурки від наплечника в’їдалися в тіло і понатирали глибокі рани. На додаток до всього Данко почував себе хворим. Вже того самого вечора, коли він поховав своїх приятелів, його почало ціпити, або кидати в гарячку. Спочатку хлопець пояснював це нервовим потрясенням, але пізніше зрозумів, що причиною його хвороби була спина: вона вся пашіла вогнем, свербіла і боліла так, ніби її роздирали десятки маленьких сверликів.

На другий день, коли сонце пригріло сильніше, біль і свербіння збільшилися, Данко, скинувши наплечника та загнувши руки назад, почав обмацувати свої плечі. Виявив на них численні ґудзики і зрозумів, що його обсадила своїми хробачками муха-берна. Це було, безперечно, дуже бридко, хоч і не так небезпечно. Данко навіть знав, як можна тих паразитів позбутися, але сам не міг нічого зробити.

Берна, подібно, як і муха-варіжейра, відкладає яйця на живих тваринах і людях. Різниця тільки в тому, що хробаки варіжейри мандрують по цілому організмі і руйнують його цілковито, а хробаки бери залишаються на одному місці, творять довкола себе мішечки і сидять в них до моменту зрілости. їхні темні головки видніються на самій поверхні шкіри, як великі вугрі, а цілий хробак, що доходить довжиною до 2,5-3 см., вростає глибоко в мускули. Закінчивши цю переходову стадію розвитку, берни випадають з тіла і зариваються в землю, звідки через якийсь час виходять розвинутими мухами. В тілі залишаються по них дірочки, котрі скоро гояться, якщо туди не потрапить якась інфекція, і людина, чи тварина залишаються здоровими.

Однак, наявність тільки одного такого хробачка спричинює людині великі терпіння. А Данко мав їх у своїй спині не одного, а десятки. І коли б він міг побачити свої плечі – напевне перелякався б: всі вони були вкриті ґудзиками, на вершках яких виднілися темні цяточки, а довкола кожного горбочка тіло почервоніло і спухло. Набрався він тієї погані вже давніше, але відразу, поки хробачки були маленькі, він їх не помічав. Та паразити ростуть скоро і, чим більшими стають, тим більші терпіння приносять. Отож і не дивно, що Данко дістав гарячку, стратив апетит і не міг спати.

Та на тому ще не був кінець. Пальці лівої ноги в розірваному чоботі також чомусь понапухали і почали свербіти нестерпно. Данко спочатку не звертав на це уваги, але на третій день своїх блукань, коли свербіння стало особливо надокучливим, скинув розбитий чобіт і уважно оглянув ногу. Виявилося, що довкола нігтів і в підошві загніздилися ножні блішки, що їх в Бразилії називають «бішьо де пе». Ці паразити, величини макового зеренця, зовсім подібні до звичайних бліх, тільки не скачуть, а дуже швидко лізуть боком. Найбільше множаться вони по господарках, де є свині, кози або вівці, коло ратиць яких «бішьо де пе» знаходить особливо догідні для себе умовини. Допавшись до людини, ніжна блішка вибирає найгрубшу шкіру на підошві, або влазять під краєчок нігтя і вгризається в середину. Там вона відкладає величезну кількість яєчок, довкола яких створюється оболонка величини конопляного сімени. Інколи ця блішка влазить під пазурі рук, але це порівняно рідко трапляється.

«Бішьо де пе» є небезпечні тим, що вони ніколи самовільно не покидають своєї жертви. Коли їх не винищити і не повидовбувати їхніх мішечків з яйцями, – вони можуть так розмножитись, що перетворюють ступні ніг і пальці в нефоремні, спухлі, спливаючі сукровицею обрубки, і можуть легко довести до ґанґрени, зараження крови і смерти.

Виявивши у себе небезпечних «пасажирів», Данко негайно озброївся кількома кактусними колючками і взявся за «полювання». Справа посувалася дуже погано, бо кінчики колючок ломалися, а тупа колючка не хотіла влазити в тіло. Однак, головніші гнізда таки вдалося повитягати, хоч операція була досить болюча, а відсутність будь-яких дезінфекційних середників могла привести до великої небезпеки. Єдине, що міг хлопець зробити – це промити скривавлену ногу перевареною водою, що її передбачливо завжди носив з собою в пляшці, а ранки позаливати лікувальним соком кактусів.

Скінчивши з тим, Данко вирішив відпочити. Почував себе сьогодні якось дуже погано, і тепер, коли припікало сонце, не мав сили далі йти.

Він зупинився над берегом ріки і догадався, що це мусить, власне, бути ріка Іґурей, що протікала попід кряжами Кааґвасу і Маракажю і що над цією рікою десь трохи вище мусять бути індіанські оселі, до яких він ішов.

Та свідомість, що він підходить до мети своєї мандрівки, якось зовсім не тішила хлопця. Все йому стало байдужим, і він бажав лиш одного – лягти і відпочити.

З трудом проковтнув кілька овочів, випив сік з диких помаранчів, заліз в купу корчів, підклав під голову мішок і ліг. Він тепер був дуже обережним і ніколи не зупинявся спочивати на відкритих місцях. Навіть вночі, коли розкладав вогнище, ховався сам поміж каміннями, щоб його не було помітно і щоб бодай з однієї сторони мати забезпечений захист, чи то від хижака, чи то від стріл.

Як тільки він заплющив очі, віддаючись спокоєві, відразу на його груди навалився гнітучий тягар думок і спогадів. За останні дні вони все збільшувались і доповнялися новими картинами. В цей порівняно недовгий відрізок часу хлопець занадто багато пережив і пізнав нових людей, злих і добрих. На початках своїх блукань він згадував тільки батька, Коарасіабу й отця Вісенте. Пізніше до них долучилися Арасі, Жульо, Оба й Пойзе. Ще пізніше – Ітапіра, Канту й Жакаре. Вони з’являлися несподівано на його дорозі, несподівано зникали, і в конечному висліді Данко лишився сам в товаристві одинокої Фрузі. Тепер іде знову далі, щоб зустріти нових людей і нове невідоме. Чи довго ще так буде, і як воно все скінчиться?..

Тато, падре Вісенте, школа, книжки, чиста постіль, свіжа білизна, спокійний сон і смачна їжа... Чи то справді було колись, чи то лише йому колись снився гарний сон?..

– Треба заснути, – плутався думками Данко. – Треба заснути і воно знову вернеться...

Але й заснути не міг. Ловив себе на тому, що весь час потирав сверблячу спину об траву. Його аж поривало зірватися на ноги, впертися плечима об рапаву[69]69
  Рапавий – шорсткий, шершавий.


[Закрыть] кору дерева, або об камінь і обдертися до костей. Але Данко стримувався від такого незрозумілого кроку і потішав сам себе тим, що оселя ґваянців уже близько, і там він знайде допомогу. Покищо мусів терпіти і не тратити притомности.

Реальна дійсність то притьмарювалася гарячою млістю, то виступала знову під впливом свербіння й болю спини. Але остаточно повернула Данка до неї Фрузя. Вона прибігла звідкись з лісу, окрилась під боком свого пана і причаїлася, немов закаменіла.

Вивчивши вже добре поведінку мавпи, хлопець зрозумів, що поблизу щось є. Але – що?

Він тихенько обернувся зі спини на груди і став пильно визирати з-за корча. Незабаром почув шелест гущавини і людські голоси. Серце його тривожно затовклося: «Вороги, чи приятелі?» – поставив собі питання.

На відповідь не довелося довго чекати, бо зараз же з-за сусіднього горбка вийшло на галявину п’ятеро голих індіян. Вони йшли спішно, не криючись, і розмовляли досить голосно. Але з їхньої розмови Данко нічого не розумів. Тільки коли вони порівнялися з ним – він побачив, що в кожного в нижній губі було втиснене дерев’яне кружальце, і зі страхом подумав: «Ботокуди»!..:

Фрузя, ніби також зрозумівши небезпеку, притулилася до нього ще щільніше, а її дрібненьке тільце нервово тремтіло.

Данко дуже боявся, що ботокуди помітять його присутність, або почують її по запаху, на який індіяни є чутливі нарівні зі звірями. Але, на щастя, вітер віяв з їхнього боку, і Данкові аж в носі закрутило від їдкого смороду.

Вся група зупинилася на віддалі кільканадцяти кроків і почала про щось радитись. Данка обілляв холодний піт:

«Ану ж, – думав собі, – вони схотять перейти до ріки, і я опинюся супроти них під вітром?.. Або може з них кому захочеться заглянути в цю купку корчів – і що тоді?..»

На мить йому прийшла до голови думка – чи не пополохати цих небезпечних гостей фоґетами? Але він зараз же відкинув її: поки б він сягнув рукою до кишені, поки витягнув би буска-пе, поки встиг би його запалити і кинути – міг би себе видати і впасти мертвим від стріли. А в тому випадку, коли б їх і наполохав, то вони вернулись би до оселі і привели б допомогу.

«Ні, – вирішив Данко, – буска-пе треба лишити хіба на скрайній випадок. Краще перечекати».

І дійсно, його рішення було розумним, бо дикуни ще трохи пошварґотіли, помахали руками і подалися спішно на схід. Данко перехристився. Фрузя також спочатку обережно підняла голову і послухала, а потім вилізла з корчів і весело пострибала далі, нюхаючи свіжі сліди. При тому форкала, робила невдоволені гримаси і давала знати, що залишений ботокудами запах їй ніяк не подобається.

Вичекавши ще трохи, Данко підвівся і став збиратися в дорогу. Не дивлячись на те, що сонце було ще високо і припікало добре, йому було холодно. Від надокучливого свербіння спини і недавнього переляку його ціпило і морозило, хоч, безперечно, він мав високу температуру.

З трудом натягнув наплечника, котрий видався йому надзвичайно важким, забрав колчан з луком, гукнув на Фрузю і рушив далі.

Ішов тепер з подвійною обережністю, скрадався та пильно роззирався на всі боки. Голова була страшенно важка, кров рівномірно й напружено била в скроні, відзиваючись у вухах шумом морського прибою, і через яких чверть години Данкові зробилося гаряче. Йому почало видаватися, що земля, немов м’яке тісто, розпливається і перехиляється то вперед, то назад а горби й дерева двояться і що-хвилини міняють форми.

– Ов, зі мною зовсім погано!.. – злякався Данко і приложив долоню до чола. – Проти ночі горячка ще збільшиться, і тоді я можу пропасти...

Горбкувата місцевість лагідно збігала вниз. Де-не-де світили до сонця голі боки скель, а дерева то збігалися у густі купи, то розбігалися, лишаючи зовсім чисті галявини й долини. Місцями показувалися помітно протоптані стежки, і це вказувало, що оселі справді недалеко.

Як воно сталося – невідомо, тільки Данко зі здивованням помітив, що йде вже без наплечника. Переляк моментально вернув йому притомність, і він скоренько побіг назад. Пройшовши зі сто кроків, побачив свого мішка на землі й дуже зрадів.

«Невже я скинув цей мішок? – дивувався він, завдаючи з трудом наплечника на спину. – Як це могло статися?.. Ага, гарячка!.. Я маю гарячку...»

Він поплентався далі, але незабаром піймав себе на тому, що йде знову без наплечника, і знову вернувся. Мішок лежав на землі при самому березі ріки. Данко розв’язав його, витягнув звідти пірвану сорочку, намочив у воді і приложив до голови. Після довго обмивав лице, мочив скроні, поки йому не стало зовсім легше: гарячка ніби зменшилася і думки прояснилися.

Підбадьорений і освіжілий, хлопець вдягнув наплечника і пішов уперед. Йому здавалося, що холодний обклад на голові цілком вернув йому притомність, і тепер він вже розуміє. Але дуже скоро переконався, що помиляється: сорочка з голови кудись поділася, а сам він сидів під грубим стовбуром дерева і роздягався.

– Господи! – вхопився Данко за голову. – Та що ж це зі мною діється?! Як загублю мішок, то що тоді робитиму?..

І він почав спішно одягатися. Сяк-так понатягав на себе сорочки, при чому верхня опинилася на споді, а спідня – поверх, і взявся за наплечника. Та на цей раз уже не міг його підняти з місця.– Не дам ради, не понесу!.. – з розпукою застогнав він. – І що ж тепер буде?..

Хлопець почав безпомічно оглядати по сторонах і несподівано побачив вище своєї голови дупло у дереві, біля якого він сидів. Це була дуже стара широколиста і білокора татажуба, що мала понад метр у промірі і від старости спорохнявіла всередині.

Якась думка шибнула Данкові до голови, але зараз же змішалася з уривками інших думок і втікла, а хлопець стояв розтулений, не знаючи, що почати. Водив отуманеним зором по далеких околицях і зауважив, що просто на нього біжать оки індіянської оселі. Вони підбігли і стали так близенько, що Данко навіть витягнув руку, аби до них доторкнутися. Та від того оки почали тікати назад і віддалятися, поки не зупинилися десь вдалечині і не стали рівною підковою, як сірі смушеві шапки.

Данко приплющив очі і стиснув долонями скроні.

– Чекай, чекай!.. – говорив до своєї розбурханої крови. – Мушу все добре зрозуміти... Я бачу оселю... Індіанську оселю... Довкола неї нема частоколу... Отже, це оселя ботокудів... Там поблизу мусить бути і оселя ґваянців. Так казав Ітапіра... Тепер... Тепер... Як же це?.. Я мушу йти... Треба обминути ботокудів і потрапити просто до ґваянців... А... А наплічник?.. Не можу його нести... Не маю сили... Гарячка... Загублю, або потраплю в руки ботокудів... Мішок... Оселя... Дупло... Треба покласти оселю в дупло і йти до наплечника... Ні, щось не так!.. Ага, треба дупло покласти до оселі... Ні, ні, і це не так!.. Що ж я маю зробити?.. Спокійно!.. Я маю гарячку і мушу думати спокійно... А-а, вже знаю: треба наплечника сховати в дупло, а самому йти до оселі!.. Так, так!..

І він пильно стежачи за цією думкою, щоб вона знову не втікла, почав пхати наплечника вгору.

Та це йому ніяк не вдавалося. Обезсилені руки тремтіли, а гарячка наново опанувала мозок і плутала йому думки.

Фрузя сиділа на гілляці того самого дерева і з цікавістю придивлялася до незрозумілих намагань свого пана. Їй видалося, що хлопець придумав якусь забаву, а тому вона скоро зіскочила з дерева і собі вхопилася за мішок. Шарпнутий з двох боків, наплечник розв’язався, і все, що було в ньому, на велику втіху мавпи, розсипалось довкола. Данко сердито крикнув на свою помічницю і тим криком загнав її назад на дерево, а сам взявся збирати порозкидувані речі і вкидати їх в дупло.

Скінчивши з цією роботою, хлопець пхнув зверху й мішок, а потім притулився до дерева, щоб віддихатися і зібрати свої думки. Голова у нього ішла обертом, а в очах снувалося червоне вогнене прядиво.

– Тепер все!.. – промимрив уголос сам до себе. – На всякий випадок маю в кишені кілька буска-пе і одного фоґета... А це дупло?.. Треба запам’ятати дерево, щоб потім знайти... Ага, он там три великі камені, і з-під них б’є джерело... Дерево червоне... Ні, цього не може бути, дерева не бувають червоні!.. Це мені в очах червоніє, і сонце фарбує зараз усе в червоний колір... Яке ж це дерево?.. Ах, це– татажуба!.. Листя широке, а стовбур мусить бути сріблисто-білий... Тільки, чому ж це все так тяжко запам’ятати?..

Данко ще раз все уважно оглянув і повторив уголос:.

– Три великі камені, з-під яких б’є джерело... Дупло в татажубі... Добре!.. Так... Тепер вже не загублю мішка і не потребую його нести... Але що далі?.. Ах, я мушу іти до оселі!.. Де ж вона?..

Обидві оселі лежали перед ним у віддалі якого кілометра і в скісних проміннях сонця виднілися, як на долоні. Але Данко їх бачив невиразно. Так що мусів добре напружити зір і пам’ять, поки впевнився, що це не мана і не витвір хворої уяви.

– Так, – пояснював собі, – бачу обидві оселі. Ось тут, ближче, – оселя ботокудів, а там, трохи далі, обнесена частоколом – оселя ґваянців... Треба, отже, йти до загородженої оселі... Розумієш, Данку, до загородженої оселі!..

Але це вже була його остання свідома думка, бо що було далі – того він ніколи не міг пригадати. Тільки, як крізь сон, марилося йому, що хтось невидимий взяв його руку в ніжну долоню і попровадив у напрямку осель, на захід. Данкові стало дуже добре й спокійно на душі, і він, не то йшов, не то летів, ледве торкаючись ногами землі..

Потім ніжна рука десь щезла, а він з усього розмаху плюхнувся по пояс у воду невеличкої річечки і відразу отямився. Холодний дотик води примусив його спочатку здригнутися, а потім видався таким розкішним, що хлопець присів і занурився у воду по шию. Від того спина відразу перестала боліти й свербіти, а гарячка, ніби розчинялася і спливала з хвилями, уступаючи місце здоровій силі бадьорости.

Данко з насолодою хлюпався в ріці, мочив голову, пив жадібно пригорщами і голосно порскав з приемности.

– Ох, як же це добре! – зітхнув він на цілі груди, але зразу ж зі страхом вхопився за кишеню. – Фоґет!.. Буска-пе!..

Він моментально вискочив на берег і вивернув кишеню: всі буска-пе перетворилися в сіру кашу, а паперова рурка фоґету розклеїлася і набрала повно води.

– Маєш тобі!.. – мало не заплакав з досади Данко. – І що ж тепер?.. Вертатися назад до дупла?.. А де ж я тепер знайду те дерево?..

Справді, на землю вже сходив присмерк, а сріблокорої татажуби ніде не було видно. Натомість з-за горбка цілком виразно доносився гомін людських голосів і пахло димом.

Данко витріпав кишеню в річку, обмив руки і обережно виглянув з-за горбка. Праворуч, зовсім близько, лежала оселя ботокудів. Довкола ок тинялися ще поодинокі індіяни і перекидувались між собою кількома словами. Трохи далі, в лівій стороні, за високим частоколом причаїлася оселя ґваянців. Там було тихо, і тільки з декотрих дверей пробивалося червоняве світло вогнищ.

Затаївши віддих і намагаючись не робити найменшого шуму, Данко поповз у напрямі ґваянської оселі. Припадаючи в ямки і ховаючись поза корчами, успішно проповз уже половину дороги і побачив, як з брами частоколу вийшло під охороною двох вояків дві жінки з коновками і пішли йому напереріз. Дійшовши до купи корчів, які росли біля великих каменів, жінки схилилися, і Данко догадався, що вони набирають воду. Коли б був ближче до них – гукнув би і пішов би разом з ними. Але того не зробив з двох причин: по-перше, його могли б почути ботокуди, по-друге, ґваянці могли б злякатися і пробити його списами перше, ніж він успів би щось сказати. Тому Данко припав за корчем і перечекав, поки жінки не понабирали води і не вернулися назад разом з чоловіками. Тоді скоро поповз наперед і незабаром опинився в корчах біля джерела. Тут сховався і став чекати.

Було вже зовсім темно, і сидіти в корчах не належало до великої приємности. Спина почала боліти й свербіти з подвійною силою, а Данко вже боявся, що по воду сьогодні більше ніхто не прийде. Однак помилявся. Через якийсь час знову вийшла з воріт частоколу групка людей і пішла в сторону джерела.

Данко страшно хвилювався і старався собі якнайдокладніше пригадати всі науки Коарасіаби, що стосувалися до такого випадку.

Жінки й чоловіки йшли тихенько, але скоро, і за яку хвилину часу наблизились до корчів, де сидів Данко. Тоді хлопець озброївся у всю свою відвагу і обізвався півголосом:

– Тут є Данко Сокіл – приятель Соняшного Волоса. Я прийшов до Квітки – матері молодого морубішаби та до її брата Жібої.

При перших словах вся група стала, як врита в землю, а в жінок повипадали з рук коновки. Чоловіки ж сахнулися назад і понаставляли списи. Але це було тільки одну секунду. Потім жінки з диким виттям погнали до оселі, а чоловіки нерішучо почали переминатися з ноги на ногу.

– Чого ж ми полякалися? – врешті обізвався якийсь голос. – Гість робить так, як велить закон.

– Гість?! – обізвалися другі. – У нас ніколи не буває гостей!

– Так, гостей у нас не буває, а тому цього першого гостя мусимо зустріти з пошаною. Закон є законом! – сказав перший голос. – Повтори своє ім’я, чужинце, і не бійся нас.

– Я є Данко. Данко Сокіл – приятель Соняшного Волоса.

– Чекай тут! – наказав голос.

Ґваянці бігом побігли до оселі, а Данко лишився сам. Помимо того, що справа обернулася в щасливий бік і йому лишилося вже небагато до осягнення мети, хвилювався чомусь страшно. А спина, ніби завзялася, пекла і боліла так, що хлопець аж зубами скрипів.

– Господи, хоч би вже скоріше це все скінчилося! – стогнав він. – Я вже не витримаю довше!.. І де це вони поділися, що так довго не приходять?..

Він горів з нетерплячки, пильно вдивляючись в бік оселі, де зчинився рух і гамір.

– Ну, слава Богу! Здається, вже йдуть... Ох!!! – крикнув раптом, почувши, як щось волохате буцнуло його головою в обличчя і обхопило за шию. – То ти, Фрузю??! Бодай же тебе, як ти мене злякала!.. Де ж ти була, волоцюго, га?..

Фрузя, звичайно, не могла нічого відповісти, лиш лащилася коло хлопця і з радости кілька разів лизнула його в ніс.

– О, моя добра мавпочко!.. – гладив її Данко. – Я знову забув про тебе. Чекай, тепер уже не забуватиму. Ось зараз прийдуть по нас, і ми вже будемо в безпеці. Я тепер тебе не покину...

Від оселі зближалися люди.

– Чужинце, – пролунав з темноти знайомий голос, – хоробрий Жібоя і його сестра – славна Квітка чекають тебе. Ходи з нами!

– Я йду, – відгукнувся Данко, вилазячи з корчів. – Зі мною мавпа. Не бійтеся її не робіть їй кривди.

Хоч було темно, індіяни побачили на Данкові одежу, і це їх знову насторожило. Але звичай забороняє щось розпитувати гостя так довго, поки він сам не розкаже про себе всього, що має казати. І ґваянці, мовчки обступивши Данка, попровадили його до оселі.

Минули сторожі біля входу за частокіл, при чому вартові дуже пильно придивлялися до дивних гостей, минули кілька ок і нарешті зупинилися. Тут показали Данкові рукою на вхід, а самі лишилися на дворі.

З тремтінням серця хлопець зігнувся і вступив до індіянського житла, що було освітлене тільки полум’ям багаття. Не говорячи ні слова, приступив до вогнища і ліг горілиць на розстелені шкури, де вже лежав господар з обличчям, накритим шкірою з якогось звіря. Данко й собі накрив обличчя носовою хустинкою і крізь щілину поглядав на те, що робить Іботіра. А Іботіра, з трудом окриваючи цікавість і збентеження на обличчі, спішно вешталась коло вогнища, готуючи прийняття. Її кремезне, мускулисте тіло вилискувалось проти вогню і здавалося вилитим з поливаної глини. В спритних жилавих руках робота горіла, і незабаром над вогнищем повисли великі кусники м’яса.

Данко відхилив хустинку і глянув у другий бік. Тут помітив хлопця, що злегка гойдався на гамаку і також з цікавістю зиркав на гостя.

«Коема!» – догадався Данко.

Ситуація була дивно-комічна: ось їх тут є четверо, і у всіх сверблять язики з нетерпелячки, а одночасно вони всі мовчать і чекають, поки гість не наїсться і не нап’ється. Бо щойно тоді можна буде почати розмову.

Та Данко не витримав.

– Жібоє, – обізвався він, – закон не велить говорити гостеві перед гостиною, але я більше не можу терпіти. Поки Квітка прилагодить їду – подивись на мої плечі. Я хворий через них і не зможу вам нічого оповісти.

Жібоя відразу сів.

– Покажи свої плечі, – сказав. – Що там у тебе таке?

Данко без пояснень обернувся спиною догори і почув, як Іботіра скрикнула.

– Ранку, – гукнула вона, – у гостя берни! Дивись, як у нього спухла спина! Давай сюди сало і тютюн, скоро!..

– Іди до своєї роботи, Квітко! – строго наказав Жібоя. – Ми з Ранком самі дамо раду.

Тепло, що йшло від вогню ще більше роздражнило хробаків, і Данко почав з болю кусати собі руки, щоб не завити диким голосом.

Тим часом Коема метнувся кудись у темний кут і приніс усе потрібне для лікування: це було сало з дикої свині і тютюн.

Поки Жібоя нарізував сало тоненькими платочками, Коема жував тютюн і все скоса поглядав на Данка.

Хробаків берни позбувають досить простим і нешкідливим способом: на головку паразита владуть тоненький шматок сала, а на сало – розжований тютюн, і щільно об’язують зверху. Хробаки негайно вгризаються в сало, пробивають його наскрізь і тоді попадають головками в тютюн. Нікотина вбиває їх моментально, і вони гинуть. Тоді треба лиш уміло відкинути обклад так, щоб не попереривати хробаків, бо коли в тілі залишиться якась їх частина – на тому місці неодмінно постає боляк.

Спочатку, як лиш його грудна клітка опинилася в тугих обіймах обкладу і хробаки заворушились, добираючись до сала, Данко думав, що збожеволіє. Мав таке почуття, ніби його спину роздирали десятки гострих, розпечених на вогні гачків. Але мало-помалу біль утихав, і хлопець захотів спати. Ще ні разу в житті його так не морив сон, як в цю хвилину. Як не старався Данко тримати отяжілі повіки, як не боровся зі собою – дарма!

– Хай буде.– ворушилась в голові млява думка. – Хай буде... Я тільки трошечки задрімаю... На одну хвилинку... – і він заплющив очі.

Коли розплющив їх знову – з великим здивованням помітив, що лежить роздягнений у гамаку, а в отвір оки пробивається світло соняшного ранку. Іботіра й Жібоя спали навпочіпки біля пригаслого багаття, а Коема, як і Данко, лежав у другому гамаку і рівно дихав у глибокому сні.

Ледве вспів Данко поворухнутися, як всі троє сплячих відразу прокинулись і повернули до нього голови. А Жібоя підійшов до гамака і спитав:

– Ну, як? Вже не болить?

– Ні, нічого не болить, – відповів Данко, розправляючи плечі. – Але я й справді проспав усю ніч?

– О, ти дуже твердо спав! – усміхнувся Жібоя. – Ми повитягали берни, прикладали до спини ліки, потім перенесли тебе на гамак, а ти нічого не чув. Я б так не заснув, навіть коли б зовсім упився. Ходи їсти...

Мовчазна Іботіра вже лагодила сніданок, а Коема звісив ноги з гамака і уважно прислухався до розмови між дядьком і чужинцем.

Данко хотів уже встати, але йому було ніяково, і він попросив Жібою подати собі свою сорочку. Зробив з неї щось подібне до набедреника і пояснив:

– Закон мого племени велить мати на собі якусь одежу.

Жібоя з повним зрозумінням хитнув головою:

– Нічого, не встидайся. Коли закон твого племени велить щось носити на собі – можеш носити. Ми не будемо з тебе сміятися...

Не розпитуючи й далі нічого, гостя спочатку нагодували й напоїли. Правда, Данко, знаючи спосіб виготовлення і властивість індіанських хмільних трунків, категорично відмовився їх пити і обмежився тільки до запашного чаю з герви-матте, приправленого медом диких бджіл.

Печеня з дикої кози, риба і балабушки з тертої мандьоки були дуже смачні, хоч і не посолені, і Данко наївся так, як ніколи в житті.

Під час того, як родина і гість снідали, до оки понаходило повно людей, чекаючи на новини.

– Жібоє, – спитав хлопець, – чи всі можуть слухати те, що я оповідатиму?

– Можуть, – хитнув головою Жібоя. – Тільки коли є таємниці – задерж їх для ради племени.

І Данко почав оповідати.

В міру того, як він оповідав, до оки тиснулося все більше людей, а здивовання і вигуки зростали так, що готові були розсадити тростинову халупу з середини зовсім.

– Як?! Соняшний Волос живий?!

– Ти бачив його?!

– Чому ж він не вертається до нас? – сипалися питання.

Слова Данка передавалися з уст в уста і виходили на двір, де тісною юрбою збилися всі мешканці оселі. Коли ж хлопець дійшов до трагічної смерти Канту й Жакаре, – довкола знявся крик і зойк. Не тільки родини загинулих, але все плем’я від старого до малого качалося по землі й рвало на собі волосся, оплакуючи забитих. Це так вплинуло на Данка, що він мимохідь піддався спільній жалобі і плакав та голосив не гірше від інших.1

В самий розгар голосіння знадвору донеслися крики:

– Ботокуди прийшли!..

– Убіражара хоче говорити з Кам’яною Рибою!..

– Убіражара під брамою частоколу!..

Плач і лемент моментально урвалися, і в оселі стало тихо, хоч маком сій. Всі присутні в мовчазному запитанні звели очі на Жібою і чекали.

– Жібоє, – підвівся Данко, – Я би хотів сам говорити з Убіражарою. Чи дозволиш?

– Добре, іди, – згодився Жібоя.

Але Данко раптом собі пригадав:

– Та я ж не вмію по-їхньому!...

– Вони розуміють по-нашому, – обізвалося кілька голосів. – Іди й говори.

Натовп розступився, даючи Данкові вузеньку дорогу, а, коли хлопець вийшов – посунув за ним.

Перед частоколом в центрі яких двох десятків ботокудів стояв Убіражара. Данко його відразу пізнав, хоч досі ніколи не бачив. Величезне акванґапе, численні шнурки намиста на шиї, грубі кістки замість сережок у вухах. І особливо велике кружальце, від якого нижня губа аж відвисала вниз – все промовляло за тим, що це є власне морубішаба.

Вже з першого погляду кидалася в очі величезна різниця між обома племенами. Ґваянці були високі, довгоногі, мали бронзово-смагляву шкіру і злегка хвилясте волосся. Їхні очі, невеликі, але мудрі й бистрі, трошки приплескані носи і високі чола робили обличчя дитинно-приємними й одвертими. Єдиним хіба недоліком цілої будови тіла були стани. У чоловіків, а особливо у жінок, тулуби були подібні до великої груші і були вужчі в обводі грудей, як в об’ємі пояса, так що плечі пропорційно до цілого тіла виглядали дуже вузенькими.

Ботокуди натомість були приземкуватими, якимись квадратовими, з великими головами, низькими чолами і вузловатими у всіх суглобах руками і ногами. Шкіру мали землисто-сіру, очі – випуклі, носи – горбаті, а волосся – рівне і шорстке. Окрім того, в їхніх очах світилося щось хиже, тупе і дике.

Данко цікаво приглядався до ботокудів і сам одночасно попав у центр уваги багатьох очей, що з величезним зацікавленням і страхом дивилися на нього.

Запала довга мовчанка.

– Чого хочеш, Убіражаро? – спитав гостро хлопець, звертаючись до ватажка ботокудів.

Убіражара розгубився, відступив крок назад і не відповідав.

– Ну, я питаю, чого хочеш? – повторив Данко.

– Ти хто? – спитав і собі Убіражара.

– Я той, хто тебе питає: чого хочеш, Убіражаро?

– Не знаю тебе, – понуро сказав Убіражара.

– Але я тебе знаю, Убіражаро! – тупнув ногою Данко. – Я тебе знаю і тому наказую: іди звідси геть!

– Ти не смієш наказувати мені – богові вогню і морубішабі! – крикнув Убіражара. – Я тебе не знаю!.. Я хочу говорити з Кам’яною Рибою.