Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Фрузя

Від того часу, коли Данко, покинувши долину ріки, вернувся назад до пам’ятного місця, де між ним і сукурі відбувся смертельний двобій, минуло три дні. Три дні блукав він примхливими рукавами провалля і нарешті переконався, що заблудив.

Потік, берегом якого він ішов перший день, розбивався вгорі що-кілька метрів на дрібніші струмки, а ті ділилися знову на ще дрібніші й зникали зовсім, або приводили хлопця до ледве помітних джерел, що просочувалися з-під землі. Ціле провалля нагадувало своєю формою величезний морквяний листок і мало стільки розгалужень, що в них не можна було не заблудити. І хоч Данко добре знав, де є схід і захід, а де північ і південь, то все ж мав таке враження, що опинився в зачарованому зеленому лябіринті, і надарма шукав дороги назад, до того місця, де його викинув підземний потік.

Він би напевне вже давно загинув, коли б не мав зі собою такого могутнього опікуна і приятеля, яким був тепер для нього вогонь. Тому Данко не розставався зі своїм обмазаним глиною кошичком, дбав про нього більше, як про самого себе, і все дякував Богові й невідомим людям за таке велике благодійство.,

Кожного дня перед вечором він вибирав якусь вигідну галявину, розкладав велике вогнище, а потім широко розгортав жар і підкидав на нього якнайбільше гілляк. І щойно тоді, коли на вибраному місці вигоряла вся рослинність, а земля ставала гаряча, як під напаленої печі, він міг бути певним, що ні гадюки, ні тарантули, ні скорпіони, ні отрутні гусениці йому не загрожують. Так пропаливши галявину, хлопець потім вимітав жар і попіл з середини і насипав з них кільце довкола свого нічліжного місця. На останок розводив в різних кутках три, або чотири вогнища і щойно тоді лягав спати. Правда, кожної ночі йому доводилося по кілька разів зриватися з місця, коли пустотливі подуви вітру обсипали його іскрами чи попелом, або навалювали на нього клуби їдкого диму. Тоді він кашляв, чхав і гасив ударами долонь тліючу одежу. Ця одежа, пірвана й брудна, на додаток прикрасилася ще й численними пропаленими дірками різного розміру. На всьому тілі біля старих ран з’явилися ще й пухирі. А взагалі своїм зовнішнім виглядом Данко був подібний до грішника, що чудом вирвався з дна пекла. Попіл і бруд в’їлися в шкіру й тканину, так що годі їх було відіпрати, чи відмити в холодній воді без мила.

За цих останніх три дні Данко піймав і вбив уже багато гадюк і не тільки не обминав їх на своїй дорозі, а, навпаки, нищив, де лиш бачив, набравши скоро великої вправи в цьому спорті. Зате, не маючи ніякої іншої зброї, крім свого примітивного списа, не вполював ніякої їстівної звірини, хоч її було скрізь подостатком. Харчувався він переважно рибою та овочами, але через брак соли почував себе завжди голодним і ослабленим.

Взагалі обставини життя складалися так, що він не мав можливости думати про щось інше, крім охорони власного життя, і день за днем все більше тратив надію і ясність мети, до якої мусів стреміти. Інколи його нападав такий розпач, що він готовий був дертися наосліп через ліс і гори, в сторону сходу сонця, і, або досягти Парани, або загинути. Але він зусиллями волі перемагав ті одчайдушні й нерозумні бажання і натомість старався робити так, як належало розумному й зрівноваженому юнакові.

– Терпеливости, Данку, терпеливости треба вчитися!.. Загинути в цьому лісі кожен дурень потрапить, коли тільки згубить голову. А от вийти звідси живим і цілим – це дійсно штука!

Так потішав себе Данко сам. Бо й хто ж інший міг його потішити, коли довкола не було ні лялечки, ні живої душі?..

Зрештою, третього дня зранку, – коли числити від його повороту назад в провалля, – мав він досить цікаву й комічну зустріч...

Озброївшись на всякий випадок горючою смолистою галузкою, Данко підійшов до густої стіни лісу в надії зібрати собі на сніданок трохи овочів. І тут помітив, що на вершку дерева сидить мавпа з мавпенятком і уважно дивиться на нього. Мавп тут було багато, і Данко не звертав навіть на них уваги, але ця чомусь видалася йому особливо цікавою. І тому Данко, не випускаючи з однієї руки запаленої гилки, а другою зрізуючи банани, все поглядав на мавпу. Мавпа ж, зі свого боку, не зводила очей з хлопця, і коли йому впало гроно бананів на ліву руку і вибило з неї вогонь, – почала верещати й скакати з великої втіхи. Що їй в тому видалося таким втішним – невідомо, але вона почала шкрябати себе поза вухами і, широко відкривши рота, реготала беззвучним сміхом. Мавпеня, скориставши з того, що мати зайнята чим іншим, задерло хвостик і почимчикувало собі на всіх чотирьох руках по гіллячці геть. Але не зайшло далеко, бо мати зараз же опам’яталась, вхопила нерозважну дитину за хвіст, притягнула до себе і міцно притиснула його до своїх грудей.

Данко позбирав банани, притоптав ногою порозкиданий жар, щоб не викликати пожежі, і повертаючись назад, показав мавпі язика. Мавпа у відповідь негайно висолопила свого, потім заверещала і нарешті, зачепившись хвостом, повисла вниз головою, немов би кажучи: «Те, що ти зробив – зробила і я. А от тепер ти спробуй зробити, так, як я!»

Данкові стало смішно. Він пригадав собі Франкового «Лиса Микиту» і його героїню мавпу Фрузю і розсміявся вголос.

– Ех, ти, Фрузя! – крикнув він до мавпи.

Хвостата кокетка, почувши це ім’я, зовсім стратила голову від радости, таким, певне, чудовим воно їй видалося. Впродовж кількох секунд вона вспіла з десять разів показати Данкові язика, зморщити і розтягнути свою мордочку надзвичайно комічними гримасами, чотири рази перестрибнути з гілки на гілку і нарешті знову повиснути на хвості.

Однак, хоч як це не було цікаво, Данко не мав часу бавитися з мавпою. Він скоро пішов на попелище, де ночував, поснідав бананами, навибирав до кошичка вугля, а решту вогню згорнув на купу і присипав попелом. Скінчивши з тим всім, він подався в дальшу дорогу.

Тепер уже не йшов уперед, не шукав нових шляхів, лиш, навпаки, хотів натрапити назад на той потік, який привів його сюди. Був глибоко переконаний, що на самому початку зробив велику помилку.

– Коли б я, – думав він, – пішов не вгору, а вниз, то досі вже був би дома. Адже, ясна річ, що той потік мусів десь впадати в Парану. А я пішов «навпростець» до Санто Антоніо. От і вийшло, що, «хто ходить напростець – той дома не ночує».

Уважно приглядаючись до місцевости, Данко старався вгадати, кудою найкраще буде йти, щоб дійти до тих каменів, де він убив сукурі. Звідтам уже вернувся б і з зав’язаними очима, як казав колись Коарасіаба. Але, на жаль, все було таке незнайоме, що він з трудом пізнавав навіть ті сліди, які зробив учора пополудні. Хлопця це дратувало, а одночасно він мугикав:

«Я від баби утік,.

Я від діда утік,

Я від зайчика втік»...

– Тьфу! – вилаявся вголос. – Що це ця дурна пісня переслідує мене й переслідує?! Та так збожеволіти можна!.. Господи, хоч би яка жива душа при мені була! Хоч би собака, чи кіт, то й то веселіше було б!..

При тих словах кинув поглядом на дерево і побачив знову мавпу.

– Фрузя! – зрадів хлопець. – То ти йдеш за мною і підглядаєш?!

Мавпа, здавалося, тільки того й чекала. Вона завищала, показала язика і почала виробляти такі карколомні акробатичні штуки, що Данкові стало страшно за її дитину.

Щоб перевірити, чи мавпа, показуючи язика робить це свідомо, чи ні, Данко виломав галузку і вдарив себе кілька разів по нозі.

– Ану, Фрузя, зроби й ти так, – сказав до неї.

Мавпа перехилила голову, уважно слідкуючи за тим, що робить Данко, але зараз же й собі виламала галузку і стала нею шмагати себе по задніх руках. Данко кинув галузку геть – і мавпа зробила точнісінько так саме. Нарешті Данко показав язика – і Фрузя, ніби люстро, повторила те саме. Хлопець не витримав і зареготав на цілі груди – мавпа, не гаючись, почала і собі реготати. Щоправда, регіт її був беззвучий, але по всьому було видно, що їй ні трохи не менше смішно, як Данкові.

Мавпенятко, натомість, сиділо смирно і, видимо, було страшно засоромлене легковажною поведінкою матері, котра вступила в такі відважні жарти з незнайомою мавпоподібною потворою.

Насміявшись до болю в боках, Данко махнув рукою і пішов далі. Фрузя також махнула рукою і перескочила вперед на сусіднє дерево.

Цілий день мавпа йшла поруч Данка по верхів’ях дерев і смішила та розраджувала його своїми смішними штуками. Інколи вона десь зникла. Але досить було хлопцеві гукнути: «Фрузя!» – як вона з’являлася і показувала йому язика. Коли хлопець зупинявся, щоб напитися води, чи перев’язати відірвану підошву чобота, – Фрузя появлялася на найближчому коло нього дереві і уважно дивилася на хлопця, перехиливши набік свою кумедну головку. Трохи, правда, налякало її розложене в обід вогнище, на якому Данко пік зловлену на спис рибу. Але й це тривало недовго: Фрузя так насмілилася, що підійшла зовсім близько, зручно вмостилася на гілляці високого дерева і з крайнім зачудованням та страхом придивлялася до вогню.

Цей день, як і попередні, скінчився нічим. Сонце почало хилитися до заходу, і розчарований та пригноблений Данко почав готуватися до ночі. Пропалювання землі і заготівля палива на всю ніч вимагали багато праці, і до них треба було братися завчасу. Отож Данко, вибравши відповідне місце, поставив кошичок з вогнем, а сам зі списом в руці пішов до лісу по сушняк.

Якраз в тому місці ліс скраю не був густий, не росли поміж ним корчі, й не валялися по землі гілляки, як це звичайно бувало. Тому Данкові довелося в пошуках палива заглибитися на пару десятків кроків вглиб. Він ішов, пильно приглядаючись довкруги і стараючись не робити найменшого шуму, аж поки не знайшов невеликого всохлого деревця, що так і засохло на пні, заглушене високими, густими сусідами.

Хлопець хотів уже взятися ламати деревце при корені, як раптом вгорі, кілька кроків далі розітнувся болісний, одчайдушний вереск. Данко глянув вгору і побачив тільки мелькаючі хвости, лапи і голову, що злилися в один перістий клубок. І в тій же секунді зрозумів, що Фрузине мавпеня опинилося в лабетах пуми[43]43
  Пума – хижак з породи великих котів. Живе на деревах. (Примітка авторки).


[Закрыть], а Фрузя відважно кидалася на хижака, стараючись видерти свою дитину з його кігтів.

Вмить забувши і деревце і всяку небезпеку, Данко скочив наперед, розмахнувся списом і з цілою силою метнув його в живий клубок. До пискливого лементу мавпеняти й Фрузі долучився дикий стогін пораненого хижака, і спис, перехилившись вниз, тяжко впав вістрям на землю. Данко ще тільки ледве вспів помітити, як звільнилася з нього пума і, звиваючись, як дощовий хробак, покотилася вглиб лісу, а натомість на списі залишилося настромлене мавпеня. Обкривавлене й обдерте, воно ще жило і судорожно тріпалося хвостиком і всіми чотирма ручками, ніби старалося увільнитися зі списа.

Данка це так потрясло, що він зціпив зуби, аби не закричати з жалю, і мерщій кинувся до нещасної тваринки. Серце його краялося і руки тремтіли, коли він стягав зі списа мавпенятко, котре вже було непритомне і тільки дрібно тріпотало, розстаючись з життям. Данка здавило щось за горло залізною рукою, на очі у нього виступили сльози, і він сам собі не вірячи, дивився широко розплющеними очима то на мавпеня, то на свої обкривавлені руки і говорив глухим тремтячим голосом:

– Фрузенятко!.. Бідне, маленьке Фрузенятко!.. Я не хотів, Бог мені свідком, що не хотів!.. Я думав урятувати тебе... Але, бач, як воно вийшло.....і

Нараз, здригнувся з несподіванки: Фрузя непомітно підкралася до нього, спритним і скорим рухом вибила у нього з рук свою дитину, відскочила на кілька кроків далі й сіла на землі. Вона почала пильно перебирати шерсть на немовляті, нюхала його, облизувала, потім хапала за хвіст, або за лапку, стріпувала ним з цілої сили і тоді пригортала до грудей. Видно, в голові бідної матері ніяк не могла зміститися думка, що її дитинка вже мертва. Але, коли вона це зрозуміла, то запищала жалібно, скривилася, і з очей у неї потекли рясні сльози. Прикладаючи свою ручку до рани, нанесеної списом, Фрузя зиркала на свою долоню, потім показувала її Данкові й при тому розпучливо щось белькотіла, ніби хотіла сказати: «Бачиш? Кров!.. Це ти убив мою дитину! Нащо ти це зробив?» І, облизавши з долоні кров, наново прикладала свою руку до рани і знову, показувала її хлопцеві. В її сльозах, в рухах, у виразі мордочки було щось таке моторошне, що Данко не витримав: вхопив свого списа і бігом побіг з лісу, відчуваючи на плечах тягар великого злочину.

Ледве-не-ледве примусив себе назбирати трохи ріща[44]44
  Ріще – хмиз.


[Закрыть] і розпалити багаття. Вже не пропалював землі, як це робив перед тим, не схотів навіть думати про вечерю і сів коло вогнища, схиливши голову на коліна.

Але Фрузя не давала йому спокою. Вона то вискакувала на дерево, то злізала на землю й підходила зовсім близько до Данка, потрясала перед його очима своєю мертвою дитиною і все прикладала дрібну долоньку до кривавої рани та показувала її зі сльозами в очах.

Вночі мавпа щезла, і Данко навіть трохи задрімав. Правда, сон його був дуже неспокійний, бо докучав йому голод, непокоїла відсутність безпеки, а на додаток ще й мучило сумління.

Та на другий день, ледве лиш заблисло сонце, Фрузя з’явилася поблизу нього на дереві. Мавпеняти вже не було, але Фрузя, видно, ще його добре пам’ятала, бо, коли тільки Данко кидав поглядом в її бік, вона щось докірливо й сердито пищала і вертіла своєю розумною, маленькою голівкою.

Годі сказати, що саме прив’язало мавпу до хлопця, але навіть і тепер, після смерти малятка, вона не відставала від нього і йшла за ним крок-в-крок, як тінь, як живий докір доконаного злочину.

Дванадцять років назад

– Слухай ти, ботокуде! Запам’ятай, що день моєї смерти є рівночасно днем і твоєї смерти. Так сказали духи. І коли твої піяґи[45]45
  Піяґа – жрець індіянського племени. (Примітка авторки).


[Закрыть] не підтвердять цього пророцтва – можеш спекти з них печеню!– так сказав старий Ітапіра до Убіражари в день пам’ятного погрому ґваянської оселі.

Убіражара злякався і зробив знак, затримуючи своїх вояків.

– Почекайте, ще не вбивайте його!.. А ви, піяґи, чули, що сказав цей старий ґваянець?.. Отож, ідіть, поговоріть з духами і спитайте їх, чи дійсно воно так є...

Розгублені жреці ботокудського племени вклонилися і поспішно віддалились на розмову з духами.

Коли вернулися по якомусь часі, сказали:

– Кам’яна Риба говорить правду, Боже Вогню: Мараґіґана вас обох навістить в один і той самий день...

– Коли так, – нахмурився Убіражара, – то пустіть Кам’яну Рибу! Ніхто не сміє його зачіпати, а всі повинні пильнувати, щоб з ним нічого поганого не сталося...

Це все відбувалося тоді, коли Коарасіабу й Арасі скидали зі Скелі Невороття, а Іботіра хоробро билася перед печерою з цілою навалою ботокудів.

Нарешті, коли її піймали на аркан і разом з дитиною привели до Убіражари, той сказав:

– Віднині ти, Квітко, будеш моєю четвертою жінкою.

В Іботіри лихо засвітилися очі, й вона плюнула на Убіражару.

– Віднині, ботокуде, ти не маєш страшнішого для себе ворога, як я! Затям!..

– Брат твого чоловіка забитий, і тепер я маю право на тебе!

– Мав би його, коли б на те була моя воля. Але я не хочу!

– Захочеш! Мусиш захотіти! Я тебе не питаю!..

– Нехай лише мене розв’яжуть – тоді побачиш, чи можна мене не питати!..

– Квітко! – крикнув Убіражара, зриваючись на ноги і стискаючи кулаки. – Або ти зараз же підеш до моєї оки, або я накажу розбити голову твоїй дитині!..

Маленький Коема, ніби почувши, що рішається його доля, голосно заплакав. Іботіра здригнулася і спустила свою гордо підняту досі голову: вона не могла жертвувати сином. Не тому, що вважала смерть чимсь таким страшним, а тому, що Коема був тепер останнім пагінцем Соняшної Династії.

– Віддайте мені дитину, – голосом переможеної похмуро обізвалася вона.

– Розв’яжіть її й віддайте їй дитину! – наказав Убіражара і звертаючись до Іботіри, додав: – Іди до своєї оки і приготуй мені їду!

– Моя ока згоріла, а їди ми вже не маємо давно. Ти ж знаєш, що тепер голод...

– Тепер нема голоду, – засміявся Убіражара і показав рукою на трупи і ранених, що лежали довкола. – Тепер не буде голоду... Але ти напевне маєш якийсь напій. Я чув, що ніхто не вміє робити кращих напоїв, як Квітка...

Якийсь страшний вогник блиснув у глибині Іботіриних очей, але зараз же погас.

– Так, – відповіла тихо, – я маю ще трохи старого кажю-ї[46]46
  Кажю-ї – хмільні індіянські напої, виготовлені з кажю, називаються кажю-ї, з айпі – айпі-ї, з пакова (бананів) – пакова-ї. Айпі і мандьока – цілком подібні між собою крохмалисті грубі коріння, що досягають інколи півметра довжини. Айпі й мандьока – дуже важливі елементи харчування в Бразилії. їх їдять вареними, а також виготовляють з них крупки, подібні до манних («ґрисіку»), які називаються «фаріння де мандьока». Розсаджуються з молодих пагінців, або зі старих стебел, що їх зберігається в сухому, темному місці. На весні ці стебла ріжуть на куснички приблизно 10 см. довжини і садять. Айпі й мандьока – дволітні рослини. (Примітка авторки).


[Закрыть].

Це була правда, що Іботіра мала трохи напою з кажю[47]47
  Кажю – це кеш’ю або індійський горіх, батьківщиною котрого є саме Бразилія. М’язиста плодоніжка його плоду (що та плодоніжка розростається у формі груші) вживається в їжу як у сирому вигляді, так і перероблена на варення, компот, желе, соус тощо, а також алкогольні напої.


[Закрыть], прихованого на всякий випадок в бочівці під землею, як була правда і те, що ніхто з жінок племени не вмів приготовити кращих напоїв, як Іботіра. Вона знала якісь особливі секрети, і в неї однаково добре виходили кажю-ї з овочів кажю, як і з крохмалистих коренів айпі, чи з овочів женіпапо, чи то з бананів. Але рівно ж доброю майстерницею була Іботіра у виготовленню ліків і отрут, а того, власне, Убіражара ще не знав.

– Ну, йди, – наказав Іботірі, – принось кажю-ї, а ми зараз приготуємо їжу...

Іботіра притиснула до себе дитину і побігла до того місця, де стояла недавно її ока. З обридженням і ненавистю зиркала вона на втішених ботокудів, що шматували вбитих, добивали ранених і розкладали вогнище, готуючись до бенкету.

Розгрібши гарячий попіл, Іботіра почала копати в одному місці яму, скоро видобула з неї невеличку дерев’яну бочівку і виставила її нагору. Потім видобула з ями ще дві тикви з засушених гарбузів і, відіткавши одну з них, скоро вилляла з неї щось до бочівки з женіпа-ї, а порожню тикву кинула далеко в тліючий жар. На тому місці відразу схопився чорний димок і з вітром поплив до ріки. В його смугу попала худа, кошлата собака, заскавчала і відразу перекинулася на землю. Іботіра тільки посміхнулася, зручним і сильним рухом поставила бочівку на плече і спішним кроком пішла до Убіражари. Там поставила бочівку на землю і, не промовивши ні слова, вернулася до дитини, котру лишила оподалік під корчем.

Індіянський звичай не велить жінкам їсти спільно на бенкетах з мужами. Вони доїдають тільки рештки, які лишаються по бенкетах чоловіків. Отож, нікому в голову не прийшло затримати Іботіру, хоч вона тепер вважалася дружиною морубішаби.

Ґваянці, збившись, як вівці, в купу, тільки розгублено приглядалися до того, що діялося довкола, і в їхніх очах малювався жах. Перший переляк минув, вони вже отямилися, вони вже бачили наслідки своєї глупоти й розсварености, але не знали, що треба робити. Звиклі до того, що племенем рядить морубішаба Соняшної Династії, вони почували себе тепер обезголовленими. Не бракувало їм тепер відваги й сили, але бракувало головного – проводу. – Бракувало вождя зі знаком сонця на грудях. Коли б так несподівано з’явився Коарасіаба, чи Ґварасе і крикнув: «Бийте!» – вони б били. Ох, як вони тепер били б тих ботокудів!.. Напевне ні один не вийшов би звідси живим, дарма, що їх було втроє більше, дарма, що їхній морубішаба мав зі собою небесний вогонь!.. Але вся річ в тому, що не було кому того чарівного слова крикнути. Навіть звільнений Ітапіра нічого не сказав, тільки подивився на збиту юрбу з виразом скрайнього гніву й призирства і пошкандибав до печери, де недавно билася Іботіра.

Піяґи ніхто не наважився зачіпати – ні свої, ні ботокуди – і він незабаром зник в темному отворі скали.

По долині тим часом рознісся сморід горілого м’яса, що мішався зі специфічним смородом, який принесли з собою ботокуди, і давив у горлі.

Іботіра сиділа під корчем і тільки з-під лоба дивилася на той гурт найчільніших ботокудів, що оточував Убіражару. Їм першим піднесли настромлені на вертелах величезні кусні огидної печені, і вони почали її запопадливо жерти.

Звичайно на святкових бенкетах індіяни мало їдять, але багато п’ють. Та на цей раз всі перше накинулись на їду, бо голод таки давався добре в знаки. Окрім того, напої, виготовлені за індіянськими рецептами, мають ту особливу властивість, що оп’яняють людину на кілька днів. Досить лише на другий, або й третій день випити звичайної води, – як дурман з новою силою вступає в голову. І тому Убіражара зі своїми найчільнішими прибічниками відложили пиття кажю-ї на самий кінець бенкету.

Коли ж переповнені шлунки більше не схотіли приймати їжі – всі притьмом кинулися до бочівки. Набирали напій дерев’яними черпаками, збанками, кокосовими шкаралупинами, чи й просто брудними руками, так що скоро порожня бочівка покотилася по землі.

Тоді Іботіра встала зі свого місця і пішла з дитиною вслід за Ітапірою до печери оплакувати свого померлого чоловіка.

Ітапіра за той час уже справився: тіло Ґвапі, щоправда, бідно прибране й скупо розмальоване самою червоною й білою глиною, лежало вже загорнене в шкіри й обв’язане шнурками.

Іботіра хотіла заголосити, але якийсь камінь наліг на її душу, приваливши своїм тягарем джерело сліз. Вона стояла мовчки над тілом чоловіка, сама холодна й омертвіла, як труп.

– Поховаємо його тут, в печері, – обізвався Ітапіра. – Потім треба буде знайти ще й тіло Ґварасе...

Іботіра й далі мовчала, і лише нескоро-нескоро сказала:

– Я їх потруїла...

– Кого? – не зрозумів Ітапіра.

– Убіражару й там тих... – махнула вона рукою до виходу печери. – Колись сховала трохи кажю-ї, щоб не випив хто в голоді. Та ще була у мене отрута для стріл. Сховала також, щоб діти припадком не потруїлися. А тут ось, – показала тиковку, – ще останні ліки. Тепер не можна їх зробити: все ж вигоріло від посухи... Я вилляла отруту до кажю-ї. Вони нап’ються і погинуть...

Ітапіра подивився на неї довгим поглядом і тихо додав:

– І я загину також...

– Ти?..'

– Так, я. День моєї смерти і день смерти Убіражари – це той самий день. Так сказали Духи.

– Ну, що ж, – відповіла Іботіра, – ти – старий, можеш вмерти...’

– Моя смерть – це смерть усіх ґваянців, Квітко... Так, усіх ґваянців і твого Ранка, що, не розцвівши, піде в ніч...

– Так сказали духи?

– Так кажу я, Квітко!.. Найбільша таємниця племени лежить тепер тільки в моїх устах – більше ні в чиїх. Хто її скаже Ранкові, коли мене не стане?..

– Я! Ти скажеш мені, я – синові.

– Ти – жінка, Квітко. Закон племени не велить посвячувати жінок у таємниці...

Обоє говорили так спокійно, ніби обмірковували зовсім звичайні й нецікаві речі. І так само спокійно положила Іботіра сина на землі в печері, взяла тиковку і вийшла, кинувши через плече:

– Я йду рятувати від смерти Убіражару...

Прийшла саме в час: Убіражара зі своїми чільними підручними качався по землі в страшних муках, а їх окружили густим кільцем перелякані ботокуди не знаючи, що сталося.

– Коли Бог Вогню помре – мусить померти й Кам’яна Риба! – кричав один з піяґ. – Так сказали духи!..

– Убіражара не помре, – відповіла Іботіра і схилилася над морубішабою.

Силою відкрила сціплені судорогою зуби свого заклятого ворога, вливаючи йому в уста те, що було в тиковці.

– Убіражара не вмре, – повторила вона, – але нехай більше ніколи не важиться брати собі примусом за жінку невістку Соняшного Волоса...

І дійсно, Убіражара стратив охоту приводити у свою оку небезпечну Квітку. Він довго хворів по сумному бенкеті, і на саму думку про Іботіру холодів зі страху. Взагалі, не дивлячись на повну й цілковиту перемогу над ґваянцями, він не міг перевести в життя своїх плянів, про які говорив при Коарасіабі. На перешкоді до того стояли Ітапіра й Іботіра. Окрім того, «небесний вогонь» – себто, коробочка сірників, що її дали Убіражарі білі мисливці, зустрівшись з ним в лісі, була знищена: вона цілком розмокла в кажю-ї, що його вернув морубішаба, напоєний ліками Іботіри.