Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Без проводу

– Один, два, три... – пильно рахував, сидячи на землі, свої пальці Жакаре спочатку на руках, а потім на ногах.

Дійшовши до чотирнадцяти, спинився і спитав: – Данку, далі як?

– П’ятнадцять, шіснадцять, – підказав Данко, відриваючись від задуми.

– Ага, знаю! П’ятнадцять, шіснадцять, сімнадцять...

Данко дивився на Жакаре, що виглядав при своєму зайнятті як дитина, і посміхнувся. За чотири дні мандрівки він з нудьги вчив індіян рахувати по-українськи і тепер з гордістю відмічав, що праця не пішла намарне. Обидва індіяни раніше вміли рахувати лише до десять, і, щоб навчити їх рахувати до двох десятків, та ще й на чужій мові, хлопець немало наморочився. Його провідникам спочатку це видавалося надзвичайно тяжким, незрозумілим і навіть недосяжним. Але, коли, врешті, перший засадничий бар’єр було подолано, – вони запопадливо рахували все, що лише стрічали на своєму шляху і що лиш можна було рахувати: дерева, овочі, зуби вбитих звірів, перераховували стріли в колчанах і т. д. Та найзручнішою і найбільше знайомою «рахівницею» були, звичайно, пальці рук і ніг. Тому, коли тільки мандрівна трійка зупинялася на відпочинок, – індіяни бралися рахувати пальці.

Фрузя, дивлячись на них, перебирала також і свої, хоч само собою зрозуміло, не вміла рахувати, вголос.

Назагал, подорож була цікава, і Данко почував би себе дуже вдоволеним, коли б його думки постійно не вертались до батька. Однак, хлопець потішав себе тим, що Ітапіра досі побував уже в Санто Антоніо і передав потрібні вістки.

Як запевняли Канту й Жакаре, до оселі вони мали прибути не пізніше, як за шість-сім днів, і Данко дивувався, пригадуючи, що Коарасіаба на ту саму дорогу колись витратив значно більше часу. Але індіяни дуже просто пояснювали йому причину того дивного явища: раніше Долина Іґурей взагалі була недоступна. Тепер же з року на рік рідшали ліси, міліли ріки, висихали болота, а навіть гори ставали нижчими. Правда, в це останнє Данко не вірив, але зате мав нагоду переконатися, що ріки й справді обміліли, а на давніх трясовиннях тепер росла густа, шорстка трава.

Навчаючи індіян рахувати, хлопець одночасно пильно вчився й від них, бо мешканці лісу знали дуже багато такого, чого не знає цивілізована людина.

Насамперед, Канту й Жакаре показали йому, як робляться лук і стріли. Вони багато й щиро сміялися над невправністю білого хлопця в цій роботі, але незабаром переконалися, що Данко ціляє не так то вже й погано. А Данко й справді, бажаючи удосконалитись, стріляв що-кілька кроків, як лиш зауважував якусь ціль. Це навіть сердило індіян:

– Ти затримуєш нас, Данку! – сварили вони. – Навіщо витрачати стріли на банани й мамон[63]63
  Мамон – папая, дерево, чиї плоди схожі на дині.


[Закрыть], коли вони не вміють бігати?!

Окрім стріляння, Данко вчився розпізнавати різні зела й дерева, уважно прислухався до пояснень про звички й поведінку звірів, про способи відшукування кращої дороги і про засади мисливця в час полювання.

«Ліс – це також школа» – згадував собі слова Коарасіаби і переконувався, що він тут є дуже відсталим учнем.

Так, наприклад, на третій день їхньої подорожі Канту вкусила гадюка, і Данко страшно перелякався. А ще більше здивувався, побачивши, що Канту розірвав гадину і кинув її геть, а сам тільки почухав вкушене місце і пішов далі.

– Жакаре, Канту! – крикнув Данко. – Чому ви нічого не робите?! Чому не висмокчете крови з рани і не випалите її?!

Індіяни подивилися на нього здивовано і почали сміятися.

– Навіщо? – спитав Канту. – Хіба я дитина?

– Як?! – навіть образився Данко. – То ви, хіба вважали мене дитиною, коли рятували там, на березі Парани?..

– Тебе гадюка вкусила перший раз, – пояснив Жакаре. – У нас це трапляється тільки з дітьми. Тоді треба рятувати.

– А як другий раз вкусить, то не треба?

– Як вкусить другий раз – то ще треба трохи. А коли вкусить три чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ть, десять разів, – добросовісно рахував Канту, – і все те сама гадина – тоді навіть не болить, і небезпеки зовсім нема. Страшна лиш кобра смерти. Вона не може вкусити два рази тієї самої людини, бо після першого разу людина вже вмирає.

– Кобра смерти? Яка ж це?

– Така гарна: червона й синя. Кільце червоне – кільце сине. О, то погана гадюка![64]64
  Напевно мається на увазі змія з роду коралових аспідів. Авторка у цьому творі гадюками називає не лише змій з роду гадюк, а взагалі будь-яких змій.


[Закрыть]

За цих чотири дні мандрівки Данко вспів сердечно прив’язатися до дикунів, а вони до Данка. Жакаре й Канту опікувались хлопцем з чисто материнською ніжністю: найкращий і перший шматок печені подавався Данкові, для Данка щовечора готувалася вигідна постіль, Данко не сторожив уночі, а міг собі спокійнісенько спати, і, нарешті, кожна Данкова забаганка виконувалася негайно. Але при тому всьому Данко відчував, що він є також і невільником. Він не смів ні на хвилину звернути сам в бік, мусів постійно йти між двома своїми охоронцями, і, чи то вдень, чи вночі, вони ніколи не спали обидва разом, а тільки по черзі, щоб, бува, хлопець не втік.

Це дещо прикре становище трохи смутило хлопця, але він навіть не пробував протестувати, бо знав, що не поліпшить його, хіба викличе своїми протестами ще більше недовір’я і тим самим погіршить ситуацію.

Хоч Канту й Жакаре впевняли, що в Долину Іґурей тепер легко йти, – однак Данко був цілком іншої думки. Сонце в обідовій порі припікало немилосерно. На полудні, звідки можна було чекати прохолодних вітрів, здіймалися стрімкі гребені гір Маракажю та Каагвасу, що йдуть кордоном між Бразиліею й Парагваєм, а паралельно до них, майже просто з півдня на північ почався хребет Амамбаї. І, щоб дістатися в Долину Іґурей, цей хребет треба було перевалити. Східні боки гір вкривали дрімучі нетрі, в проваллях текли рвучкі потоки й ріки, а в широких долинах зеленіли розложисті трясовини – і все це вимагало багато труду й обережности при переходах.

Індіяни поборювали ті перешкоди легко, але Данкові доводилось виснажуватись з останніх сил, щоб з честю витримати тяжкий іспит. Добре було хоч те, що його наплечника несли провідники, і для них він не видавався тягарем. Тільки зледащіла Фрузя тепер нізащо не хотіла мандрувати самостійно і неодмінно сиділа в Данка на карку. А коли й злазила, то виключно для того, щоб поласувати овочами. Наївшись, вона підстерігала решту товариства на дереві і звідти скакала просто на голову своєму панові. Від несподіванки й переляку Данко кожного разу мало не падав на землю, чим викликав страшне вдоволення Жакаре й Канту, а найбільше – самої Фрузі.

Але, як-не-як, найголовніше і найтяжче лишилося позаду. До оселі було півтора дня дороги, і мандрівники сіли відпочити. Жакаре вполював паку[65]65
  Пака – величенький гризун з вагою тіла до 12 кілограмів.


[Закрыть], оббілував і порозрізував на кусні. Дальшу роботу з приготуванням печені здав на Канту, а сам сидів і рахував пальці. Фрузя десь полізла в ліс за поживою, Данко лежав під високим корчем, з насолодою розпростувавши змучене тіло на прохолодній траві, а Канту мугикав якусь невиразну пісню і дбайливо обертав над вогнем настромлені на веретела порції м’яса.

Сонце стояло в зеніті. Безхмарне небо, полиняле від горячі й світла, виглядало втомленим і піднесло своє молочно-попелясте шатро десь геть, в незбагнені висоти. Дим з вогнища, прозорий і тремтячий внизу, вгорі клубився білими й сивими густими хмарками, поки не розпливався ще вище в ледве помітні пасма, що тяглися з півдня на північ. Вся природа, розімліла від спеки, здавалося, дрімала, застигши в солодкій непорушності.

Данка також морив сон, але він, глянувши на печеню, зрозумів, що незабаром поспіє обід, і сказав:

– Піду скупатися.

Жакаре відразу покинув рахувати пальці й підвівся з місця. Почекав, поки Данко витягнув з мішка рушник і мило, а тоді пішов за ним по п’ятах до ріки. Індіяни вже звикли до того, що хлопець купається перед їдою, а не після неї, як це робили вони самі, і за кожним разом по черзі пильнували його підчас купання.

І тепер Жакаре спочатку йшов за Данком, але коло самої ріки випередив його, уважно оглянув берег, подивився у воду, чи нема крокодилів, і годі хитнув головою.

Данко миттю роздягнувся і плюхнув у лоскотливе срібло хвиль. Побовтавшись трохи і вимившись добре з милом, виполокав свою просяклу потом одежу і розложив на березі сушити.

Сам, вернувшись до вогнища, переодягнувся в чисте, як це робив щодня, і тоді взявся з апетитом їсти.

По обіді прийшла черга купатися на індіян. Вони пообтирали жирні від печені руки об волосся і чисто по-дитячому з криком і гулюканням покотилися наперегони до ріки.

Щоб дати їм можливість спокійно купатися, Данко пересунувся під захист великого каменя і ліг так, щоб індіяни його добре бачили. Тоді положив під голову мішок і збирався вже заснути, як раптом з’явилася Фрузя. Вона була дуже неспокійна, тремтіла, оглядалася на ліс і видимо, хотіла щось сказати. Але що саме – Данко не розумів. Він уже хотів встати і подивитися, та Фрузя, зрозумівши його намір, вчепилася йому за волосся і пригнула його голову до землі.

«Небезпека! – подумав хлопець. – Десь є небезпека!»...'

Ще кілька днів тому назад, опинившись в такому становищі, Данко напевне закричав би і покликав би Жакаре й Канту вголос. Тепер же він, уже набравши певного досвіду, того не зробив, лиш махнув у сторону ріки рукою, даючи знак своїм товаришам вернутися.

Цей знак був помічений відразу, й обидва індіяни тільки на секунду насторожено по-заячому піднесли голови, а тоді кинулись бігом до Данка. Та в половині дороги Жакаре якось неприродно високо підстрибнув і, перекотившись клубком, повалився на землю, зарившись з усього розмаху головою в траву. Одночасно Данко почув фурчання кількох стріл і навіть побачив, як дві з них встромилися в землю саме в тому місці, звідки перед секундою стрибнув уперед Канту. Фрузя запищала тихенько і забилася глибоко під камінь, а Данко, не тратячи ні секунди часу, вихопив з мішка фоґети. Як на злість, перших два були такі, що запалювалися від вогню, і, поки Данко знайшов третій, впав і Канту. Стріла пройшла наскрізь через його груди, але бідний індіянин ліз далі, поки не допав свого лука. Прилігши за корчем, Канту наложив стрілу і пустив тятиву. Данко в той самий момент шарпнув шнурок фоґета і гримнув у небо високим стовпом вогню. Тоді також вхопив лука і вискочив зі свого укриття. Тут побачив напасників: один уже лежав на землі, пробитий стрілою Канту, другий, присівши, закаменів, переляканий фоґетом, а третій у панічному стресі, гнався, мов божевільний, навтікача. Данко полетів за тим третім, стараючись заложити стрілу на тятиву. Та від поспіху, поденервування і невправносте з цього нічого не виходило. Спущені стріли падали далеко від мети, а втікач все віддалявся. Данко аж тепер зрозумів, що йому дійсно далеко до звання справжнього лучника, і сердився на себе за те, що ніколи не вчився стріляти на бігу і ніколи не думав, що це йому колись придасться. Лишивши невдалі спроби зі стрілянням, котрі його тільки затримували, Данко тепер старався просто затримати голого індіянина і кричав йому вслід:

– Стій!.. Стій, не тікай!..

Але втікач зовсім не мав охоти зупинятися і біг так довго, поки дороги йому не перегородив яр. Ткнувшись сюди й туди, індиянин миттю обернувся і наставив на Данка лук. Хлопець сховався за дерево, витягнув одне буска-пе, тернув його об стовбур і кинув у той бік, де стояв ворог. В тій же хвилині рукав його сорочки пробила стріла, і він інстинктовно шарпнув руку назад. Перший тріск буска-пе зіллявся з голосним виттям, а за ним почувся шурхіт гілляк, ламаних падаючим тілом. Потім знову трісло буска-пе, і на кінець роздався стогін, повний жаху.

Данко тепер вискочив з-за дерева і підбіг до краю яру. Став над його берегом, глянув униз і, вражений, подався назад: не нижче яких чотирьох метрів він побачив тіло індіянина, що корчилось передсмертними судорогами в обіймах величезної жібої[66]66
  Жібоя – одна з пород великих отрутних гадюк. (Примітка авторки). Авторка припустилася помилки: удав (а саме так перекладається з португальської слово «жібоя») є змією не отруйною. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть].

В один момент хлопець забув про все і вже хотів стрибати в яр на допомогу. Та, коли зблизився вдруге до урвища, побачив, що рятувати нема кого: кров густою цівкою збігала з уст невідомого дикуна, а жібоя стискала його далі, з хрускотом ламаючи своїй жертві ребра.

Тепер Данко пригадав своїх товаришів і, повернувши назад, погнав щодуху їм на підмогу. Але й тут запізнився, бо застав уже три трупи та вмираючого Канту, що лежав боком, простромлений наскрізь стрілою.

З розпукою в душі й сльозами в очах Данко стояв над смертельно раненим приятелем і не знав, що почати.

– Води!.. – слабим голосом обізвався Канту. – Пити!..

Заливаючись сльозами, Данко метнувся з казанком до ріки, приніс води і подав її вмираючому. Але Канту вже навіть не відкривав очей. І тільки коли Данко скропив його чоло й скроні, – опритомнів. Жадібно ковтнув трохи води і заговорив уриваним голосом:

– Ботокуди... Убіражарині бурґи... Я помстився за себе і за Жакаре... Убив двох... Коли прийдеш до племени, скажи, щоб також помстилися....

– Канту, – гладячи кострубату голову, плакав Данко, – Канту... Скажи, як тобі допомогти?.. Як витягнути стрілу?..

Канту подивився на нього приязним свідомим поглядом і заперечливо похитав головою.

– Не можна... Не поможе... Мараґіґана коло мене...

«Невже справді я не зможу йому нічим допомогти? – з розпукою думав Данко. – Невже він отак загине?.. Ах!»

– Слухай, Канту, – заговорив, глибоко схвильований. – Ти хочеш після смерти жити довго, довго? Хочеш? Хочеш, щоб твоя душа пішла до доброго, доброго білого Тупана, як це раніше було з душами ваших предків?

Канту широко відкрив очі, розпромінені радістю.

– Хочу, – сказав виразно.

– А хочеш там називатися так, як я – Богдан?

– Хочу.

Данко скоренько зняв зі себе материнське благословення, занурив його в казанок з водою, потім перехристив ним Канту і, зливаючи трикратно воду на голову вмираючого, сказав:

– Хрещаеться раб Божий Богдан во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Тоді клякнув і підніс руки до неба.

– Христе Небесний, – зашептав палко, – я, може, не все зробив, як належалося, але робив якнайкраще. Прийми ж мого бідного похресника у Своє царство, за що зношу Тобі мою найщирішу молитву...

І Данко справді почав гаряче молитися.

Канту лежав нерухомо і дивився в небо так пильно й свідомо, ніби бачив там щось надзвичайно радісне.

А через півгодини Данко вже засипав його землею, поставивши над ним у головах дерев’яний хрестик. Поруч поховав також і Жакаре, та просив у Бога для всіх відпущення вільних і невільних гріхів.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Данко скінчив з похоронами, і сів, самотній і пригноблений біля вогнища. До нього тихенько підійшла Фрузя і сіла поруч. Мудра мавпа ніби відчувала й розуміла всю трагедію, а тому не скакала, не показувала ніяких штучок, лиш сиділа смирно, згорнувши, як і Данко, руки на колінах.

– Що ж, Фрузенько, – обізвався зворушений Данко, – лишилися ми знову самі без проводу?

Фрузя відразу вилізла йому на руки і почала гладити його кучері.

– Хочеш мене потішити? – спитав Данко. – О, ти, мудре, добре сотворіння!.. Що ж ми зробимо тепер? Назад вертатися далі, як іти наперед. Підемо, напевне, до оселі ґваянців. Самі підемо, без проводу...

Пророцтво збулося

Пекуча злоба душила Арасі й застилала йому зір, коли він після невдалої розмови з Інае вертався назад. Він майже нічого не бачив перед собою і йшов, як п’яний, або спотикаючись, або попадаючи ногами в ями, і тоді крізь зуби лаявся. Група ґваянців дивилася на нього з-за дерев і вже здалека зрозуміла, що морубішабі не повелося.

– Він так ходить, ніби напився ауаті[67]67
  Ауаті – напій з кукурудзи. (Примітка авторки).


[Закрыть], – з призирством зауважив Тамандуа.

– А, може, його ранили? – висловив здогад Журіті.

– Ні, – заперечив Тамандуа. – Він і туди йшов так само. Виглядає, як жакаре[68]68
  Жакаре – бразильський крокодил. Африканські крокодили в Бразилії називаються таки крокодилами. Жакаре є менший від крокодила. (Примітка авторки).


[Закрыть] на суші. Тьфу!..

Тим часом Арасі, обдряпаний і замурзаний, мовчки підійшов до товариства і знеможено рунув на землю. Вся його шкіра, що звикла перед тим до одежі, тепер пашіла вогнем від дотиків жалких рослин і він численних здряпин. І він уже гірко жалував за своєю одежею, котру так нерозважно кинув у вогонь ще перед нарадою племени, щоб показатися перед племенем справжнім індіянином. Цю нерозважність мусів тепер покутувати на кожному кроці. І за що?..

Ґваянці обступили пригнобленого морубішабу і чекали, поки він заговорить. Та Арасі тільки сопів і не говорив нічого.

– Чому вони тебе не прийняли? – врешті спитав Тамандуа.

Арасі нетерпеливо повів плечима і не відповів.

– Може вони там не знають, що ти – морубішаба Соняшного Роду? – і собі спитав Журіті.

– То ми підемо всі до них і скажемо...

– Підемо краще покличемо Самотнього, – докинув хтось із гурту. – Самотній – наймудріший муж племени, і він їм усе розкаже.

– Так, так! – підхопила решта. – Хай Інає поговорить з ними!..

Арасі підскочив і затупав ногами.

– Ідіть геть від мене!!! – закричав несвоїм голосом. – Відчепіться!!! Забирайтеся звідси!!! Не хочу вас бачити!!!

Індіяни були вкрай здивовані: чому морубішаба так розгнівався, коли вони дають добру пораду? Давати поради кожному вільно.

Тільки один Тамандуа згірдливо подивився на Арасі, а потім на ціле товариство і зробив владний знак рукою.

– Ходім! – сказав коротко і перший пішов геть.

Решта ґваянців, кидаючи скісні погляди на Арасі, поволі відступила і один по одному посунула за Тамандуа. Найдовше затримався Журіті, але й він відійшов, й Арасі лишився сам. Тоді йому стало страшно, і він крикнув:

– Куди ви?! Верніться зараз же!.. Чуєте?.. Тамандуа, вернися!..

Не пройшло й хвилини часу, як з корчів тихо виринув спочатку Тамандуа, а потім і всі інші.

– Чого хочеш? – спитав різко Тамандуа і став у горду позу. – Раз женеш, другий раз кличеш. Слово морубішаби не є вітром, що міняється кожної хвилини. Слово морубішаби – скеля!

– Повбивайте їх!!! – кричав істерично Арасі, тупаючи ногами і показуючи вниз, де підносився дим вогнища. – Повбивайте всіх!..

– Тихо!.. – зашипів Тамандуа. – Як хочеш на них нападати, то пощо попереджуєш це криком?

Арасі схаменувся і перейшов на тихий шепіт.

– Ідіть туди, – наказував тремтячим голосом, – повбивайте всіх і заберіть від них те, що вони мають!..

– Добре! – відразу згодився Тамандуа. – Веди!– і подав Арасі лук і колчан зі стрілами.

Арасі з пострахом відступив назад.

– Ні, ні! – ледве спромігся вимовити від глибокого збентеження. – Ти веди, Тамандуа...

– Вести мусить морубішаба! – нахмурив брови Тамандуа. – Морубішаба керує і морубішаба наказує!

– Тоді я наказую, – став у величаву поставу Арасі: – ти, Тамандуа, будеш вести і керувати! Тебе всі мусять слухати, бо ти – найстарший серед нас!

– Добре! – знову погодився Тамандуа. – Слово морубішаби тверде і непорушне, як скеля! З твого наказу я веду! Бери, Світанку, зброю і йди за мною першим!

Арасі зовсім розгубився від страху:

– Я... Я... Я не вмію воювати на землі... На Блакитних Горах... Тупан сказав, що ґваянці мусять мене вчити...

– Я ж і вчу! – наступав Тамандуа. – Бери лука й ходи!,

– Я ще не навчився! – з розпукою крикнув Арасі.

– Тихо! – визвірився приглушеним голосом Тамандуа. – Коли не воюватимеш – не навчишся ніколи. Ходи, я сказав!

– Ти не смієш наказувати мені!.. Я наказую! Я морубішаба!

Тамандуа розсердився і шпурнув лук на землю з такою силою, що він, ударившись об землю, підскочив, як живий.

– Або ти наказуєш і тоді ти ведеш, – сказав, тремтячи від обурення, – або я веду і я наказую! Не може один вести, а другий наказувати! Ми так не вміємо воювати!..

Індіяни з величезним здивованням приглядалися і прислухалися до сцени, якої ще ні разу не зустрічали у своєму життю, і тільки похитували головами: справді, так вони не вміли воювати.

Арасі відчув, що його авторитет в очах дикунів швидко падає, і це могло скінчитися дуже сумно. Тому він, подумавши трохи, сказав:

– Добре. Ми підемо всі, і я також, але вночі.

– Ми привикли воювати вдень, – відповів Тамандуа, – коли світить сонце. Але, коли ти хочеш вночі – хай буде вночі. Слово морубішаби мусить бути тверде, як скеля!..

Сказав він це не то погрозливо, не то іронічно і віддалився. За ним пішли всі, окрім Журіті, котрий, невідомо чого, дуже жалів молодого морубішабу. Одинокий Журіті з цілого гуртка ще не розчарувався в Арасі й на всі його промахи та незнання знаходив якісь виправдання. І тому також до одинокого Журіті Арасі не почував тієї ненависти, яку крив у душі супроти інших.

– Слухай, Журіті, – сказав він, зауваживши біля себе юнака, – коли ми відіб’ємо те, що забрали в нас оті, – він показав рукою вниз, – я зроблю тебе своїм приятелем.

– Тоді всі будуть твоїми приятелями, – відповів Журіті.

– Ні! – рішучо сказав Арасі. – Вони мене не шанують!

– Потім будуть шанувати.

– Мені потрібно, щоб мене шанували зараз, а не потім!

– Морубішабі потрібно, щоб його шанували завжди.

– Так, шанувати мене будуть всі, але приятелем будеш тільки ти.

– Приятелями морубішаби бувають лиш найстарші мужі племени. А я ще молодий.

– Я також молодий.

– Чим молодший морубішаба, тим старіших приятелів потребує.

Арасі спалахнув гнівом:

– То ти не хочеш бути моїм приятелем?!

– Хочу, морубішабо! – палко вишептав Журіті. – Це – велика честь! Тільки...

– Тільки ти ту приязнь мусиш заслужити.

– О, морубішабо!..

– Цить! Слухай мене: вночі, під час наступу, тримайся біля мого боку.

– Так не буде добре, морубішабо. Ми ніколи не нападаємо так, щоб триматися по двоє.

– Певно! Так ніхто не нападає. Але ти будеш триматися коло мене.

– Я зроблю, як накажеш. Тільки Тамандуа...

– Коли говорить морубішаба, Тамандуа мусить мовчати!

Журіті не смів перечити, але й не годився з Арасі, бо ліпше знав вдачу Тамандуа.

День видався для Арасі особливо довгим сьогодні, і він зі заздрісним здивуванням поглядав на своїх товаришів, котрих, здавалося, зовсім не цікавило те, що мало статися. Всі вони були спокійні і не проявляли ні нетерпеливости, ні страху. Хто вирізував якісь орнаменти на сопілці, хто поповнював запас стріл, а хто й просто собі лежав і нічого не робив.

Моема й Аракень, котрі спочатку були захоплені новим морубішабою і довго просили Тамандуа, щоб він взяв їх з собою, останні два дні якось віддалилися від Арасі, не підходили до нього і не зачіпали ні словом. Вони навіть сторонилися від Журіті, хоч раніше були нерозлучними приятелями. І тепер, коли насуплений Арасі лежав самотньо під широколистою пальмою, – Моема й Аракень, стиха перекидаючись жартами, перенизували своє намисто на нові шнурки.

А Журіті пропадав десь зо три години і вернувся, сяючи від радости: він оце вбив дві папуги і вспів уже зробити з їхнього пір’я прикраси для вух.

– На, морубішабо, – зі щасливою усмішкою подав він Арасі дві барвисті китички. – Це для тебе зробив. Дай лиш пробити дірки у вухах – і побачиш, як буде гарно...

– Відчепися! – гримнув Арасі. – Непотрібні мені твої дурні квачі! Не хочу!

Як злитий холодною водою, Журіті став, розгублений і огірчений.

– Чому не хочеш? – роздратовано обізвався Тамандуа. – Не випадає, щоб морубішаба племени не мав прикрас, коли їх мають всі, навіть діти.

– Морубішабі Соняшної Династії, – похмуро обізвався Арасі, – не випадає носити такі прикраси, що їх може мати кожний! Я дозволю себе прикрасити тільки тими намистами і сережками, що їх тепер мають наші вороги!..

Тамандуа пригадав собі ті гарні, блискучі речі, які він сьогодні бачив з урвища, і йому стало досадно, що вони прикрасять собою особу безвартісного морубішаби.

– Журіті, – сказав він, – подаруй мені ці сережки, а я тобі дам за них дві стріли. Згода?

Журіті, котрого боляче вразила відмова Арасі, дуже зрадів, що його сережки уподобав Тамандуа. Тамандуа, правда, не був морубішабою, але був заслуженим і шанованим мужем племени, і коли йому китички пір’я сподобались – значить вони були й справді чогось варті.

– Бери, бери! – втішився він. – Дай я сам тобі заселю їх у вуха. О, ти сьогодні будеш дуже гарно виглядати, і вороги напевне здивуються, коли побачать тебе з тими сережками...

– Вороги нічого не побачать, Журіті, – відповів Тамандуа, підставляючи вухо. – Ми будемо наступати вночі...

Перед самим вечором Тамандуа ще раз пішов у розвідку, а Арасі, відкликавши Журіті на бік, почав пригадувати йому попередню умову.

– Ти ж будь коло мене, Журіті, – говорив він. – Не відходь. :

– Тамандуа може мене поставити в інше місце.

– Буде темно, він не побачить... Тоді ти підійдеш...

Журіті злякано крутив головою:

– Так не можна, морубішабо! Ніхто не сміє сходити з призначеного йому місця... Бачиш, коли в наступ іде ціле плем’я – тоді інакше. Тепер нас мало, і всі повинні стояти там, де накаже ватажок... Або, краще, веди ти. Тоді буде, як накажеш, і навіть сам Тамандуа тебе слухатиме...

Але Арасі добре розумів, що керувати нападом він не зуміє, і почав сердитись:

– Я би вів... Я вмію краще вести, як Тамандуа... Але ви всі навчені інакше і не зрозумієте моїх наказів. Чи то би було добре, коли б я почав вигукувати накази вголос?

– Ні, ні! – замахав руками Журіті. – Вголос не можна! Вороги почують. Треба тихо-тихо, по знаках...

– О-о, бачиш! А ви не знаєте моїх знаків, так саме, як я не навчився ще ваших. І коли Тамандуа подасть знак, то я не знатиму, що робити. Треба, щоб ти був коло мене і пояснив.

Присилуваний до згоди, Журіті покірно зітхнув і спустив голову, але був свідомий того, що так не робиться.

Однак, коли зблизилася хвилина виступу, Тамандуа перекреслив пляни Арасі. Суворий, але справедливий ватажок вважав, що він і Арасі, як відповідальні за напад, повинні бути обоє на найбільше небезпечному місці.

– Ти, Світанку, йтимеш, поруч зі мною, – безапеляційно наказав він.

Арасі відразу хотів запротестувати, але передумав. Постановив собі, що по дорозі він якось відстане і, або приєднається до Журіті, або взагалі причаїться в безпечному місці, поки напад не скінчиться.

Тамандуа мав простий плян: поділити гурток на дві частини і напасти на ворогів одночасно з півночі й півдня. Нападені таким чином опинились би в пастці, бо ні на круте урвище, ні в ріку втікати не могли.

Загорівшись зранку бажанням об’єднатися в мирі з посідачами ґваянських скарбів, Тамандуа тепер горів бажанням бою. Війна і небезпека були для загартованого вояка наймилішою розвагою, були потребою, і його зараз цілком не турбувала думка про те, чи добре він робить.

Те саме почували й інші, і, за винятком одного хіба Арасі, ніхто тепер не думав над вартістю і значенням Соняшних Клейнодів. Головне було – напасти, перемогти і відібрати. Для чого нападати, кого перемагати і що відібрати – грало другорядну ролю.

Коли на землю спустилася глибока темінь і стерла границі між небом і землею, коли розпливлись у чорній синяві контури дерев і гір, – Тамандуа дав знак наступати. Він, Арасі, Журіті і ще два старші вояки пішли в обхід поза урвище і мали вдарити з півдня. Аракень і Моема в товаристві трьох досвідчених мужів повинні були вдарити з півночі.

Видавши останні розпорядження, Тамандуа махнув рукою і пішов уперед. Арасі повинен був іти за ним, а Журіті – передостаннім. Під час самого нападу група мусіла переформуватися в такий спосіб, щоб Тамандуа став посередині, по обох боках від нього Арасі й Журіті, а по крилах групи старші вояки.

Та не пройшли й кільканадцяти кроків, як Тамандуа почав штовхати Арасі і знаками показувати, щоб ішов тихіше. Справді, вся чвірка посувалася безшумно, лиш біля одного Арасі чомусь постійно шелестіли гилки і трава, або хрускав під ногами сушняк. Як він не старався, як обережно не ступав – нічого не помагало. Тамандуа не говорив ні слова, але Арасі відчував, що його незграбність лютить не тільки провідника, а й решту товариства. Лютило це навіть самого Арасі, бо, чим далі, то справа ставала гіршою, а штовханці – безпардоннішими і сильнішими.

Напевне, коли б суворий Тамандуа не зобов’язався вчити недосвідченого морубішабу, – він би попросту викинув його з ряду, щоб не мати клопоту. Однак тепер, хоч Арасі міг все попсувати, він не почував за собою права того зробити і своє невдоволення зганяв кулаками. Мав переконання, що вороги їх уже почули, але пляну не зміняв і вперто посувався вперед.

ІІовзли вони довго. Так страшно довго, що Арасі вже втратив надію прийти колись на місце. З нього виступили вже семі поти, в роті пересохло від спраги й хвилювання, а в підошві ноги немилосерно докучала вбита тернина. Цілу дорогу він тільки те й думав, що про втечу. Та це були даремні думки: з-заду за ним ліз вояк, який напевне до того не допустив би.

Нарешті, завернули ліворуч і почали мовчки перегруповуватись. Тамандуа припав до землі, старші вояки повинні вже були також десь позаймати свої позиції, хоч Арасі їх не чув і не бачив. Він тільки якось намацав рам’я Журіті і вчепився за нього. Та в тій же хвилині дужа рука Тамандуа штовхнула його в другий бік, і Арасі з усього розгону сів просто на колючий кактус.

– У-а-й!!! – заверещав він від несподіванки й болю, і цей крик вирішив весь дальший хід подій.

Відразу зафурчали, невідомо звідки, стріли і перша з них пробила руку Арасі нижче плеча.

– Журіті!!! – завив він на всі груди. – Журіті, я ранений!.. Тікаймо!.. Тікаймо всі!..

Крики, спів тугих тятив і стогони зіллялися в одну страшну гармонію завзятої боротьби ворогів, що зійшлися лице в лице.

– Журіті!.. – кричав розпачливо Арасі. – Сюди, до мене!..

– Я тут, мору... – почувся голос Журіті, але відразу його гаряче тіло здригнулося і похилилося до землі, а слово залишилося недосказаним на половині.

Арасі подумав, що наступила його остання хвилина і закликав благально:

– Ґваянці, не стріляйте!.. Ви ґваянці і ми ґваянці!.. Мир! Ми-и-и-р!..

Викрикаючи ці останні слова, Арасі вже опинився далеченько і, впавши під якийсь корч, почав витягати стрілу з руки.

– Мир!.. Мир!.. – донеслося до нього з пітьми. – Навіщо нападаєте, коли хочете миру?

– Коли ви також ґваянці, то чому не приходите з миром?.. – підхопив інший голос.

– Ви не прийняли миру від нашого морубішаби! – відповів голос Тамандуа.

– Ваш морубішаба не хотів миру! Він взагалі нічого не вартий?.. Наженіть того нездару!.. Приєднуйтесь до нашого морубішаби, наш кращий!..

– Звідки ж ви?.. – почувся знову голос Тамандуа.

– Ми з Долини Іґурей. А ви?

– Ми з-над Жовтої Ріки.

– Приєднуйтеся до нас!

– На це треба згоди племени... А приймете нас?..

– Приймемо, приймемо!.. – почулися радісні вигуки. – Мир!..

– Мир!..

Арасі божеволів, чуючи, який зворот прийняла справа, і вже хотів тікати далі, але коло нього виринуло дві постаті і в одній секунді заломили йому руки назад.

– Тепер ти даси звіт на раді племени!.. – з ненавистю в голосі пригрозив Аракень.

– Тепер я помщуся за Журіті!.. – насилу видобув зі себе слова потрясений жалем і люттю Моема.

– Не смій, Моемо! – відіпхнув товариша Аракень. – Він мусить стати перед радою племени живим!.

– Бідний Журіті!.. – заплакав Моема. – Він своїм тілом заступив оцього боягуза, і сам загинув!..

– Журіті мусів загинути, – сумно відповів Аракень, спритно зв’язуючи в темноті руки Арасі. – Він бачив Анянґу, пам’ятаєш?.. Самотній сказав, що це віщує для нього нещастя. І так сталося: пророцтво збулося!..