Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Ти не є богом вогню, Убіражаро, не бреши! І з Кам’яною Рибою ти не будеш говорити! Іди звідси геть!..

І ґваянці і ботокуди з великою пошаною дивилися на молодого хлопця, котрий так сміливо ставився до Убіражари, а Убіражару від того огортало почуття безсилої злоби.

– Я хочу знати, хто ти є?! – визвірився він і дико засвітив очима.

– Краще буде, коли не будеш знати. Коли дізнаєшся – злякаєшся, – іронічно відповів Данко.

– Я не боюсь тебе, біла жабо! – лютився Убіражара. – Зараз скажи, хто ти є?!

– Ти хочеш знати, хто я є? – спитав Данко, почуваючи, що в ньому починає накипати злість. – Добре, я покажу тобі, хто я є!.. Прийдеш завтра ранком і побачиш...

– Я не хочу чекати до завтра! – завзявся Убіражара. – Зараз кажи, зараз!..

– Слухай, Убіражаро, – затремтів Данко, – я не хочу твоєї смерти, а тому кажу: іди звідси геть! Прийдеш завтра з усім своїм племенем і побачиш, хто я такий!..

Після тих слів Данко обернувся і пішов назад до оки, а ботокуди ще хвилинку постояли, покричали і повернулися до своєї оселі. Там відразу піднялася метушня і біганина: видно було, що скликають нараду племени. Це навіть тішило Данка, і він, відвівши Жібою набік, сказав, що має обговорити з ним дуже поважну справу.

Жібоя наказав усім братися до звичайної роботи, і коли ока опустіла, сів біля Данка.

– Говори, – сказав.

Поки вони перешіптувалися обоє, в обидвох племенах тільки й мови було, що про нечуваного молодого гостя, який так сміливо говорив з Убіражарою і який мав честь зачислятися до приятелів могутнього Соняшного Волоса.

Сумний поворот

Сумно похиливши голови, верталися ґваянці з-над Жовтої Ріки до своєї оселі. Оплакавши разом з іґурейцями молодого Журіті, вони поховали його на березі Парани, забезпечивши померлого їдою і зброєю, що їх положили з тілом до могили. Тепер спішили додому, щоб на раді племени обговорити все, що сталося і вирішити, чи об’єднуватися з іґурейцями, чи ні.

Тамандуа, котрий тепер перейняв на себе обов’язки ватажка, ішов попереду і докладно собі пригадував всю розмову з представниками іншого ґваянського роду, що його так довго і безуспішно шукав по пралісах Самотній. Він сам був за тим, щоб злучитися з іґурейцями, хоч тоді й не був би морубішабою. Але честь бути радним в племени під зверхністю морубішаби Соняшної Династії вартувала для Тамандуа більше, як саме морубішабство. Питання лиш було в тому, чи погодиться на це рада племени? Випадок з Арасі міг розчарувати ґваянців з-над Жовтої Ріки у Соняшній Династії, і тоді, звичайно, про об’єднання родів не могло бути й мови.

А розвінчаний морубішаба ішов посередині гуртка з опущеною головою і зі зв’язаними назад руками. Попереду від нього ішов Аракень, а позаду – Моема. Довгий шнурок, що ним були зв’язані руки Арасі, одним кінцем був прикріплений до пояса Аракеня, а другим – до пояса Моеми. Втікати було неможливо.

Малодушній і злобній людині завжди видається, що її незаслужено кривдить цілий світ і що тільки вона одна має скрізь і у всьому рацію. Так і недолугому морубішабі видавалося, що в його невдачах винне все довкола, тільки не він. Арасі був лютий на діда, на Данка, на Ітапіру, на Тамандуа, на Моєму й Аракеня, навіть на ліс і землю. Він вважав, що має всі права на скарби, на розкішне й ліниве життя, на Консуелу, бо він того хотів і так йому подобалось. Все те, що ставало на перешкоді цим бажанням викликало тільки ненависть і жадобу помсти. А свідомість своєї повної невдачі на переміну то викликала у нього страх, то видушувала з серця тяжкі прокльони.

– Чекайте ви всі!.. – погрожував він, невідомо кому. – Я вам ще покажу!.. Як тільки видеруся на волю – я вам того не подарую!.. Ви побачите тоді всі, що я вам зроблю!..

І в його уяві поставали різні жорстокі картини розправи з тими людьми, що звели його каригідні[70]70
  Каригідні – такі що заслуговують на покарання.


[Закрыть] пляни нанівець. Арасі бачив себе в тих картинах надзвичайно сильним, хоробрим, багатим, всевладним, невмолимим і жорстоким. Він попросту упивався уявними образами, в котрих Данко, Ітапіра, «рудий» Жорже, Аракень і Моема плазують біля його ніг, благаючи милосердя. О, але Арасі не буде таким дурним, ні!.. Милосердя – це глупота, а він чей же не дурний! Він вб’є Данка, відбере в Жорже його маєтки і зробить його жебраком, він пообрізає вуха Моемі й Аракеневі, він осліпить Тамандуа, а для Ітапіри придумає щось таке особливе, щоб той дурний дикун визнав перед усіми зверхність його, Арасі, влади!..

Так мріяв Арасі, але покищо в дійсності було зовсім інакше: ось він, зв’язаний, безборонний, упосліджений, іде туди, куди його ведуть на шнурку. На нього покрикують Аракень і Моема і шарпають, мов барана, то взад, то вперед. Але найстрашніше чекає попереду, коли він стане перед судом ради племени. Адже іґурейці розказали дещо про нього. Правда, вони знали дуже небагато і розказали далеко не все, але і того було досить, щоб заслужити собі на найгіршу кару, на найжорстокішу смерть серед дикунів...

І, думаючи про суд племінної ради, Арасі вже відкидав усякі мрії, зрікався Соняшник Клейнодів і багатства, зрікався й Консуели, а бажав тільки одного – впасти в руки білих. Його, звичайно, судили б і білі і неодмінно покарали б в’язницею. Але що означає в’язниця супроти, наприклад, муссурани? Навіть коли б суд білих засудив його до ув’язнення на Ілья дас Кобрас – Гадючому Острові[71]71
  «Зміїним островом» називають бразильський острів Кеймада-Гранді (Ilha da Queimada Grande), розташований в Атлантичному океані біля узбережжя Бразилії. Він відомий надзвичайно високою концентрацією смертельно отруйних змій, переважно золотих списоголов, що робить його одним з найнебезпечніших місць на планеті. Відвідування острова суворо заборонено для широкої публіки, і доступ дозволений лише науковцям за спеціальним дозволом для проведення досліджень.


[Закрыть], про який ходить стільки понурих і таємничих чуток, то все ж це краще, як муссурана. Кажуть, що на Ілья дас Кобрас, який лежить серед бурхливих бурунів океану біля порту Паранаґва, в’язні знаходяться в жахливих умовинах і не мають найменшої можливости звідти втекти. Туди висилають найбільших злочинців, і всякий слід по них пропадає. Але все ж таки вони там живуть, інколи навіть довгі-довгі роки[72]72
  Ці чутки про життя на цьому острові ув’язнених злочинців не відповідають дійсності. Там не було і не має в’язниці або будь-яких інших людських поселень, бо поселенці швидко загинули б від укусів смертельно небезпечних змій, котрих там величезна кількість.


[Закрыть]. А в оселі над Жовтою Рікою того не буде. Там чекає смерть! Неодмінно смерть!

– Жити!.. Жити!.. – кричав якийсь внутрішній голос, і Арасі корчився від нього, так хотів жити.

Вже три дні тривала ця поворотна подорож, і Арасі цілком підупав силами. Його, правда, годували і напували, але їда не йшла в горло під повними ненависти і призирства поглядами ґваянців. А страх перед жорстокою розправою шарпав нерви і не давав спокою ні вдень, ні вночі.

В полуднє третього дня Аракень помітив знову дим і закричав:

– Буріті[73]73
  Буріті – бразильська назва пальми виду мавриція звивиста. Індіанці підпалювали цю пальму, аби з далекої відстані дати димом сигнал одноплемінникам.


[Закрыть] горить в оселі!.. Буріті!..

Це викликало велику тривогу.

– Що там могло знову статися? Яке нещастя? – питали один одного індіяни і спішили чимдуж на сиґнал.

По прямій лінії до оселі було зовсім близько, але гори провалля і ліси примушували мандрівників робити багато зиґзаґів, так що аж на другий день вони зблизилися до знайомої околиці.

Перший, хто вискочив їм на зустріч, був Асір.

– Тамандуа!.. Аракень!.. Моема!.. – кричав зраділий і задиханий юнак. – А де ж Журіті?

– Журіті згинув через оцього! – похмуро відповів Аракень і шарпнув за шнурок.

– Що?! Загинув?! Через оцього непотреба?!

Асір уже кинувся з кулаками на Арасі, але його стримав грізний окрик ватажка:

– Стій! Ти хто такий, що береш на себе право помсти?!

– Не гнівайся, хоробрий Тамандуа, – почав виправдуватися. – Я знаю, що ти тут найстарший... – Тут Асір упав на землю і заголосив.

– Цить! – крикнув знову Тамандуа. – Ми вже оплакали Журіті, як належиться, а решту доплачемо в оселі з усіми разом... Скажи, чому палите буріті?

Асір слухняно обтер очі і відразу перестав плакати.

– Кликали вас додому, – спішно почав пояснювати. – В оселі білі. Ми були з Самотнім у них і прийшли разом з ними... Вони шукають Арасі... Добре, що шукають... Ми бачили справжнього морубішабу соняшного роду... Він – дід оцієї нездари... Соняшний Волос говорив з Самотнім, і зі мною також говорив... О, це справжній морубішаба!.. Ходіть, на вас чекають... Нас кількох послали, щоб вас попередити... Не стріляйте до білих, так як ми зробили... Я вас побачив перший... Самотній вам все розкаже... Ходіть, ходіть!..

Група слухала цих пояснень, спішно ступаючи уже по знайомій стежці, і незабаром опинилася біля оселі.

Коли вступили за частокіл і Арасі побачив озброєних військових, що стояли і сиділи мирно вкупі з індіянами, – кинувся до них.

– Рятуйте мене!.. – закричав він і впав на землю. – Заберіть мене звідси, бо вони мене заб’ють!..

– Встань! – почув над собою наказ у португальській мові. – Ти хто такий?

Арасі підняв голову і побачив незнайому людину в однострої і з відзнаками.

– Я... Арасі.

– Звідки?

– З Санто Антоніо.

– Ах, ти Арасі з Санто Антоніо?! – вдав дуже здивованого Морейра. – І що ж ти тут робиш?

– Я... Я прийшов... Я хотів... А вони хотять мене забити...

– Хотять забити?! А за що?

– Бо... Бо... Ой, заберіть мене звідси!..

– Бачиш, Арасі, ми не можемо тебе забирати силою, бо тоді плем’я лишиться без морубішаби. Ти ж тут морубішабою, правда?..

– Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я не хочу бути морубішабою!.. Заберіть мене звідси!..

– Добре, ми заберемо тебе звідси, коли на це дадуть згоду мешканці оселі. Але, коли вони не погодяться, – мусиш тут лишитися...

– Ні, ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..

Морейра кпив собі з Арасі. Він уже наперед договорився з Інає та іншими старішими мужами племени, що вони видадуть йому Арасі живого і здорового після племінної ради, перед якою він мав стати, як обвинувачений. Як Коарасіаба, так і ґваянці з-над Жовної Ріки тепер не мали наміру убивати Арасі, чи заподіювати йому якусь іншу шкоду. Вони хотіли тільки на повчання іншим вчинити суд, згідно з індіянськими законами.

Поки Морейра жартував з нещасним потомком Соняшної Династії, Інає покликав Тамандуа з усіми членами виправи до своєї оки і довгенько з ними розмовляв. Вислухавши все, що йому було потрібне, він сказав:

– Пам’ятайте: нема ніяких Соняшних Клейнодів! Коли тебе білі спитають, Тамандуа, то ти бачив тільки звичайні арауе і акванґаие з пір’я та намиста з зубів, які ми маємо в племени.

– Я не вмію говорити такого, чого не було! – обурився Тамандуа.

Інає хитро посміхнувся:

– Коли ти скажеш таке, чого не було, то воно буде. А коли скажеш таке, що було, то його не стане.

Тамандуа роздратовано потрусив головою:

– Тобі вже старість потьмарила розум, Інає. Я не розумію твоїх слів!..

– Хі-хі-хі! – потер руки Інає. – То твій розум притьмарений гнівом, Тамандуа, коли не розумієш таких простих слів.... Скажеш, що бачив Соняшні Клейноди, жовтий пісок та блискучі камінці – і їх білі відберуть. Скажеш, що бачив пір’я й зуби – Соняшні Клейноди залишаться в руках ґваянців. Намисто з зубів і акванґапе з пір’я для білих нічого не варте. Так сказав Соняшний Волос. Зрозумів?

Тамандуа зрозумів...

Через те, що морубішаби в племени не було, почесне місце в радному колі зайняв Інає. По обох його боках стали Тамандуа і Жакватіріка, а за спиною – піяґи племени.

В центрі радного кола стояв і далі зв’язаний Арасі, не підносячи голови і не дивлячись нікому в очі. Обвинувачення і погрози сипались камінням на нього з усіх боків, а він стояв і мовчав.

Говорили всі, а найбільше Інає, Тамандуа, Асір, Аракень і Моема. Докидали свого також піяґи і радні мужі. Одностайно Арасі був визнаний винним в обмані племени, в намаганні забрати Соняшні Клейноди у свої руки, в смерти Журіті, а навіть у тому, що він не вмів тихо ходити по лісі, не вмів полювати і воювати, що було в очах індіян великим злочином. В найтяжчих випадках племінна рада засуджувала на вигнання з племени. Вирок смерти вважався легшим від вигнання, але сукупність злочинів Арасі була така велика, що закон племени не мав для неї відповідного виміру кари. Тому всі були згідні з Інає, коли він запропонував видати Арасі в руки білих.

– Так, так! – кричали присутні. – Він вже більше не індіянин!..

– Він жив серед білих, він хотів іти до білих, а тому він підлягає законам білого племени!.. Хай іде, звідки прийшов!..

Винісши цю постанову, ґваянці церемоніяльно передали кінці шнурків, що ними був зв’язаний Арасі, в руки Морейри, а тим самим і право на в’язня.

В другій справі, над якою мала радити рада племени, – в справі переходу в Долину Іґурей і об’єднання з родом, яким рядила Соняшна Династія, голоси поділилися. Одні хотіли йти, другі – ні. Але, коли Інае, Тамандуа, Асір, Аракень, Моема і майже всі видатніші мужі племени заявили, що завтра відходять, – погодилася і решта.

– Коли вони всі підуть, то з ким тоді лишимося? – справедливо міркували противники об’єднання і, рад-нерад, мусіли годитися.

Однак, коли вже рішення запало, а вождем походу одноголосно обрали мужнього Тамандуа – над оселею повисла велика радість. Всі спішилися, збирали речі та зброю, і Морейрі коштувало великого труду умовити індіян не палити проти ночі ок, щоб бодай було де переночувати.

Та на другий день раннім ранком оселя вже палала. Звичай велить при переході на нове місце палити за собою оки і нищити все, що лишається. Так зробили й'ґваянці.

І коли величаве сонце викотилося на небо, побачило таке: на високорівні, що припирало до вод Жовтої Ріки сумно курилися рештки індіянських жител, а від них розходилися у двох напрямках люди. Більший натовп під проводом кремезного Тамандуа прямував на південний захід, а менший гурт, оточивши скованого в кайдани в’язня, пробивався до берега Парани.

Бог вогню

В гваянській оселі почувалася напружена нервозність, сполучена з великою дозою страху. Всі пошепки говорили про завтрішній ранок, коли білий гість має лякати ботокудів особливим вогнем, що блискає і гримить з надзвичайною силою, але не робить ніякої шкоди. Жібоя ходив від однієї оки до другої, від гуртка до гуртка і наказував, щоб індіяни не боялися. Та видно було по ньому, що він і сам почував себе трохи непевно.

Одинока тільки Іботіра нічого не боялася, і її очі заблищали дикою радістю, коли вона довідалась про цей вогонь.

– Де він, де?.. – спитала нетерпеливо.

– Я не маю його тут, Квітко, – відповів Данко. – Я залишив усе в дуплі старої та тажуби, що росте над берегом ріки біля трьох великих каменів, де б’є джерело. Тепер треба піти і принести.

– Я піду і принесу! – підскочила вона.

Жібоя спочатку думав вислати по Данкові речі когось із чоловіків, але, коли його сестра висловила бажання іти сама, – подумав і погодився.

– Іботіри ботокуди бояться більше, як мужів племени, – сказав він Данкові. – Хай іде. Вона вміє ходити, як вітер, і навіть найпильніші очі і найгостріші вуха не бачать і не чують, коли ходить Іботіра. Іди, Іботіро...

Справді, Іботіра крутилася коло звичайної роботи, а потім щезла з оселі так непомітно, немов крізь землю провалилася. Ніхто не бачив, коли і як вона перелізла через частокіл, і взагалі ніхто не догадувався, що вона кудись пішла.

До Данка ґваянці ставились з великою пошаною і забобонним страхом. Ніхто не наважувався до нього підходити, чи говорити з ним. Тільки коли хлопець проходив по оселі, всі лишали свої зайняття і пильно дивилися йому вслід. Навіть молоденький морубішаба спочатку тримався від нього на поштивій віддалі і не важився зачіпати його розмовами. Зрештою, він не смів виходити з оки, а Данка, навпаки, тягло подивитися зблизька на життя індіян, і він вештався по окарі.

Ціла оселя складалася з восьми величезних ок, повних людей. Довкола йшов високий на чотири метри частокіл, а від нього до кожної оки тягнулися додаткові внутрішні перегородки, рівно високі. Таким чином кожна ока мала своє окреме заднє подвір’я, відгороджене з обох боків від інших.

Вхід до оселі мав подвійну браму: одну біля зовнішнього частоколу, другу – біля внутрішнього, що тятивою відділяв ще одне подвір’я від цілої оселі.

В загородах, що Лежали поміж оками і частоколом, кипіла звичайна робота. Чоловіки робили стріли, луки, списи, або щось випалювали. Жінки пряли на веретенах бавовну, терли на дерев’яних терках крохмалисті коріння мандьоки, віддушували її, ліпили великі балабушки і розкладали на високих, виплетених з гілляк ґратах проти сонця, щоб сушилися.

В другому подвір’ї Данко наткнувся на виготовлення ауаті – напою з кукурудзи. Понад десяток жінок сиділи довкола великого дерев’яного корита, мололи зубами молоду кукурудзу і спльовувати її в корито. Три таких, повних уже коритах стояли проти сонця і ферментували, заправлені медом, гнилим м’ясом, кістками і різними коріннями. Від корит ішов жахливий сморід, а їхні боки густо обліпили цілі рої великих зелених мух.

Данкові стало недобре, і він поспішив відійти з тієї «фабрики». Був радий, що вже давніше знав про спосіб виготовлення тих напоїв і не погодився сьогодні ранком їх пити, хоч в готовому вигляді вони не викликали обридження: переферментований, відціджений і відстояний напій мав колір пива, був прозорий і навіть приємно пахнув.

Вештаючись по оселі. Данко думав про Фрузю. Вона вчора видерлася з його рук і втікла, коли він заходив до оки, і тепер не показувалася. Почасти це смутило хлопця, але почасти він був і радий. Бо що робив би з мавпою, коли б її довелося забрати додому? Ще в Санто Антоніо це не було б великим клопотом. Але як тримати мавпу в місті? В клітці хіба? А тварини і птахи, позбавлені волі, в Данка завжди викликали великий жаль. Він мало не плакав, коли довідався, що Коарасіаба підрізав білій арарі – Рріко сухожилля, на все життя позбавивши нещасливого птаха можливости літати. Тим більше було б йому жаль Фрузі, коли б довелося її тримати на ланцюжку, або в клітці.

– Ні, нехай вона краще вернеться до свого «племени»! – вирішив Данко і пішов до оки.

Застав там самотнього Коему, що від нудьги гойдався ліниво в гамаку, і присів біля нього.

– Твій дід, Ранку, – почав він розмову, – просив мене, щоб я пішов до тебе і розповів тобі про скарби, знаєш?

Коема дуже зрадів, що гість заговорив до нього, і усміхнувся.

– Я не пам’ятаю діда, – сказав з жалем. – Але всі кажуть, що він дуже мудрий.

– Це правда, Ранку: твій дід надзвичайно мудрий і добрий. Я його дуже люблю і шаную. Він мене багато вчив і врятував від смерти. Мого батька також.

Між хлопцями відразу зав’язалася жива розмова. Вони оповідали один одному про себе, про своїх родичів і життя. Коема, обдарований великим природним розумом, дуже легко схоплював і перетравлював у своїй голові різні ніколи не бачені і не чувані речі з такою бистротою, що це дивувало Данка.

– Знаєш, Коемо, сказав він, – коли б ти поїхав зі мною і повчився серед білих людей, то вернувся б ще мудрішим, як твій дід – Соняшний Волос.

Коема подумав і покрутив головою.

– Ні! – сказав поважно. – Я не можу нікуди йти. Я мушу бути в племени, бо я же – морубішабою.

– А коли б дід схотів тебе послати до білих, ти б пішов?

– Коли дід схоче, тоді піду.

– То я попрошу діда, щоб тебе пустив зі мною. Хочеш піти зі мною до мого батька?

– 3 тобою піду, але не на довго.

Потім подумав щось і додав:

– Ліпше приходьте з твоїм батьком до нас жити. Ти маєш сестру?

– Ні.

– Шкода. Коли б ти мав сестру – я б з нею оженився. Або, коли б я мав сестру, – то віддав би тобі за жінку.

– Але ж, Ранку, – засміявся Данко, – куди ж нам ще женитися?!

– Чому смієшся? – запитав Коема. – Дівчата можуть рости, а ми – також. Мій дядько вже вибирає для мене дівчину.

– І що?

– Не знати. Є чотири. Треба тільки почекати, щоб побачити, котра буде ліпша для мене. А ти вже вибрав?

– Що вибрав?

– Дівчину.

«Ого, – подумав Данко, – дав би мені тато, коли б я від цих років уже собі дівчат вибирав!..» – і засміявся знову.

– Ні, Коемо, – відповів уголос, – я ще не вибрав.

– Не треба відкладати, – повчально сказав Коема. – Потім всіх ліпших дівчат повибирають інші юнаки, а тобі доведеться брати таку, яка залишиться в племени... Та чого ти смієшся?

– Бо в нашому племени, Коемо, є дуже багато дівчат і багато хлопців. Так що всім вистачає.

– А-а-а, то добре!.. І як ти думаєш, будеш платити тестеві подарунками, чи роботою?

– У нас, Коемо, за дівчину не треба платити ні подарунками, ні роботою. Коли дівчина і хлопець хотять побратися, то беруться – і все.

Коема дуже здивувався:

– Як?! І батько віддає доньку задаром?

– Задаром. А, коли батько багатий, то ще й дає дочці багато всякого добра: одежу, начиння і... і багато такого, чого ти ще не знаєш.

– То знаєш, що? – зрадів Коема. – Коли мені прийде час женитися – я прийду до вашого племени по жінку.

Данко споважнів.

– Я тобі скажу; Коемо, що найкраще брати жінку тільки зі свого племени. Чужа жінка не спече тобі печені, до якої ти привик, не зробить тобі такого доброго напою, який вживають у твоєму племени, чужа жінка привчена до інших законів. Я буду женитися тільки з дівчиною свого племени!

– Ти правду кажеш, – задумано відповів Коема. – Тому наші юнаки не хотять женитися з ботокудками...

Поговорили ще трохи про всякі речі, а потім Коема запропонував:

– Дай мені те, що ти маєш на шиї, а я тобі віддам своє намисто. Моє краще. Дивись, скільки тут зубів!.. І всі з молодих тварин. Нема ні одного попсованого. Але мені не шкода. Бери!

– Ні, Ранку, не можу!.. Дам тобі щось інше, але цього – ні. Це мені дала моя мати. Вона вмерла... Твій батько також вмер... Ти не маєш нічого від батька?

– Маю розбиту глиняну люльку. Коли був бій батько згубив цю люльку. Потім мати знайшла і сховала.

– Де ж вона?

– Не знаю. Мати сховала, кажу тобі.

– А ти б проміняв цю люльку за щось інше?

– Ні. Вона стара і розбита, але я не проміняв би її на багато-багато нових і гарних... Ага, вже знаю! Ти також не хочеш міняти свого шнурочка навіть на таке гарне намисто, бо то від матері. Так?

Данко був зворушений і здивований тонкою догадливістю Коеми і, щоб віддячитися чимсь, сказав:

– Твоя мати, Коемо, дуже хоробра і мудра.

– О-о! – з гордістю випростувався Коема. – А яка вона сильна, щоб ти знав!.. Вона дужча від багатьох мужів племени.

– Знаю. Мені твій дід казав... А твій дядько також сильний і відважний.

– Так. Його в племени дуже шанують.

– А він не має родини?

– Ні. Була жінка і двоє дітей. Жінка вмерла, а дітей покрали ботокуди.

– І ті діти в них?

– Нема! – глухо сказав Коема. – З’їли дітей...

Данкові пішов мороз поза шкірою, і він, щоб змінити розмову, спитав:

– Ви самі живете в цій оці?

– Живемо тут я, мати, дядько та ще троє мужів. Вони пішли з Кам’яною Рибою. їхніх жінок також покрали ботокуди.

За розмовою непомітно збіг час, і в оку увійшов Жібоя. Він власноручно приготував обід з печені та овочів і гукнув хлопців їсти.

Після обіду все плем’я, за виїмком Коеми і вартових, гурмою кинулося до ріки купатися. Побіг з ними і Данко. Хлюпався у воді, кричав, поринав і перевертався, як і всі інші, чим відразу проломив між собою та ґваянцями стіну остраху й недовір’я.

– Ти хто? – питалися його щоразу індіяни.

– Я – Данко.

– А-а, ти Данко!.. – цілком вдоволилися відповіддю індіяни, ніби це ім’я їм все казало, і хлюпалися далі.

По купанні ціляли з луків і списів рибу в ріці, щоб було на вечерю. Риби в Іґуреї було маса, і вона становила собою один з основних елементів харчування індіян.

Взявши в одного ровесника лук, Данко і собі з деяким острахом спробував щастя. Боявся, що не вцілить і осоромиться перед племенем. Але страх був даремний, бо він уже мав добру вправу, і перша ж випущена стріла пробила рибу, перекинувши її відразу на бік. Риба попливла з водою, а пір’я стріли коливалося під вітром, ніби полум’я надзвичайної свічки.

Данко кинувся в ріку, піймав рибу за стрілу і думав, що викличе богзна, яке здивовання, але помилився. Ніхто на це не звернув особливої уваги. Натомість невдалі стріли інших викликали здивовання і кпини.

Вернулися до оселі вже перед заходом сонця, а Іботіри все не було. Це почало турбувати Данка, але Жібоя його заспокоїв:

– Іботіра знає, що робить. Вона пішла непомітно і вернеться непомітно. Не турбуйся.

Коли сонце зовсім похилилося на захід, дали знати, що під частоколом знову стоять ботокуди.

Жібоя, Данко і всі інші ґваянці пішли до брами.

– Чого хочете? – спитав гнівно Жібоя.

– Хочемо знати, хто є той білий хлопець, котрий у вас гостює! – домагався Убіражара.

– Він вам уже казав, що дізнаєтеся завтра, – відповів Жібоя. – Ідіть геть!

Але ботокуди були вперті і не відступали.

– Покличте Кам’яну Рибу!.. – гукали вони.

– Чому не вийде Кам’яна Риба?!

Тоді наперед виступив Данко і звернувся до Убіражаои:

– По якому закону ти, Убіражаро, приходиш до чужої оселі питати про її гостей?

– По закону права! – крикнув Убіражара. – Я – морубішаба обидвох племен і бог вогню!..

Безличність ботокуда роззлостила Данка, і він постановив собі відповісти також безличною брехнею:

– Ага, так?.. – крикнув Данко, почуваючи, що у нього від хвилювання перетинається голос. – Тоді я кажу, що ти – брехун! Ти не є богом вогню, бо богом вогню є я! Чуєте всі?.. Я, Данко Сокіл, є білим богом вогню і завтра покажу вам свою силу! А сьогодні – тікайте звідси чимдуж, бо спалю всіх!..

Не лише ботокуди, але й ґваянці від страху подалися далі від страшного гостя, і тільки один Убіражара залишився на місці. Тепер він був переконаним, що білий хлопець також має сірники і може похвалитися добуванням «небесного вогню» перед обома племенами, в той час, коли Убіражара більше сірників не мав.

– Я не боюся твого «небесного вогню»! – шепнув тихо Убіражара Данкові. – Я знаю, що ти брешеш!

– Ти нічого не знаєш, ботокуде! – так само тихо відповів Данко. – І зі мною тобі буде тяжче дати раду, як зі всіми індіянами. Марш звідси!.,.

Убіражара погрозив кулаком і відійшов, а схвильований і сердитий Данко вернувся до оки. Сів мовчки біля Жібої проти вогнища і задумався. Коема гойдався в гамаку, Жібоя курив люльку і до чогось прислухався. Данко зрозумів, що він чекає приходу сестри.

– Жібоє, – обізвався Данко, – чи не вислав би ти кілька мужів навпроти Кам’яної Риби? Я боюся, щоб з ними не трапилось якоїсь поганої пригоди....

Жібоя похитав толовою:

– Ні. Вони завтра, або післязавтра будуть тут.

– Звідки знаєш?

– Знаю. Знаю, як ти йшов. Ти зробив багато зайвої дороги. Кам’яна Риба пішов до Соняшного Волоса – два дні. Коли несуть щось тяжке, мусять іти довше ще два дні. Завтра, або післязавтра будуть тут.

Данко подумав, що ці розрахунки людини, котра вміла рахувати тільки до десяти, не позбавлені логіки.

– Добре, – сказав. – Але все ж варто було б вислати допомогу.

– Не можна! – твердо сказав Жібоя. – Кам’яна Риба не казав. Мужі потрібні в племені для охорони Ранка.

Ранок усміхнувся при тих словах і сильніше гойднув гамак.

Гамір в оселі стих, стихло і в халупі. Всі троє мовчали, і кожен думав щось своє. Глибокий спокій лиш інколи порушували сухі, короткі тріскоти дров у багатті, та шелест тростяної покрівлі оки, яку нехотячи кудовчив сонний вітер. ІІоза тим панувала нескаламучена нічна тиша, і тому Данко аж здригнувся, коли побачив навпроти себе Іботіру. Вона з’явилася, як тінь, і стояла пригноблена і розгублена.

– Іботіро, ти?! – схвильовано шепнув Данко. – Принесла?..

Іботіра похитала заперечливо головою:

– Дупло старої татажуби порожнє...

– Що?! – схопився, як опарений хлопець. – Що кажеш, Квітко?!.

– Дупло порожнє, – тихо повторила Іботіра.

– Там нема нічого.

– То ти не там шукала!.. Цього не може бути!.. – з розпукою заговорив Данко.

– Шукала, як ти казав: стара татажуба біля трьох каменів, з-під яких б’є джерело... Ми всі знаємо це дерево, – потиснула плечима Іботіра і втомлено сіла біля вогнища.

Данкові здавалося, що очі Коеми й Жібої проколюють його розпеченими штилетами, і він, як божевільний забігав по халупі.

«Що тепер буде?.. Що буде?! Покажуся брехуном перед індіянами... Зрештою, хіба ж я не брехун?.. Хіба ж я не заявив з такою самовпевністю, що є білим богом вогню?.. От. тепер маю!.. І що я скажу завтра, коли прийде Убіражара зі своїм племенем?.. Як покажуся їм на очі?..»

– Ні, цього не може бути! – крикнув ще раз вголос. – Ти добре шукала, Квітко?

– Шукала. Шукала поблизу татажуби. Нема. Там був хтось...

Страшна догадка осінила голову Данка:

– Ботокуди!.. Я бачив ботокудів!.. Це – вони!.. Жібоє, дай мені свого списа і лук... Я піду сам подивитися.

Жібоя навіть не підвів голови.

– Бери, – сказав байдужо. – Коли вернешся?

– Вернуся до сходу сонця.

– Іди. Ми будемо чекати тебе...

«Будете чекати... – подумав гірко Данко. – А що ж я вам поможу? Хіба тільки своєю появою ще більше роздражню ботокудів... Ах, і пощо я вихопився з тією похвальбою?!»

І він, вхопивши списа й лук, мерщій подався з оки, щоб не бути під обсервацією допитливих поглядів господарів.

Вийшов за браму і подався навпростець через густу темінь. Був такий пригноблений почуттям стиду, що не вважав ні на що, не крився і не дивився по сторонах. В цю хвилину був би навіть радий, коли б зустрів смерть. Уява завтрашньої зустрічі з ботокудами хльостала його пекучими батогами і гнала вперед.

Так біг може з чверть години, поки холодне нічне повітря не вспокоїло його розбурханих нервів, і тоді став:’

«Що ж це я роблю? – спитав сам себе. – Чи це розумно? Я вийшов шукати татажуби, отже, мушу робити так, щоб її знайти, а не бігти Бог-зна куди!»

Він зупинився і почав міркувати.

– Данку! – раптово почув коло себе тихенький оклик і мало не зімлів від несподіванки.

– Данку, ти не туди йдеш!.. Ходи за мною! Я знаю, де росте татажуба, – шептав далі знайомий голос.

– Ранку! – аж заломив Данко руки. – Що ж це ти зробив?! Та тобі ж не можна навіть з оки виходити, не то що з оселі!..

– Обридло! – сердито вишептав Коема. – Цілу ніч і цілий день все в гамаку і в гамаку. Годі! Я тепер взяв і втік!

– І за це тебе покарають.

– Закон племени не велить карати морубішабу... Ходи сюди, в цей бік!..

Данко хотів ще щось сказати, але Коема смикнув його за руку і наказав:

– Цить! Не говори ні слова!.. Лука віддай мені, а собі залиши списа.

Ці слова були вимовлені так владно, що постать молоденького морубішаби, молодшого від Данка на два роки, ніби виросла і відразу змужніла.

Пішли далі, але через кілька хвилий Коема зупинився і невдоволено покрутив головою.

– Ти так ходиш, що під тобою земля трясеться, – сказав до Данка. – Чи ти й справді такий важкий? Цить!.. Не говори!.. Ти і говориш так дивно, що тебе далеко чути...

Данко аж тепер відчув, що й справді не вміє говорити тихо. Його найтихіший шепіт, котрого він і сам не чув добре, розходився луною довкола. А Коема говорив досить виразно, але вмів надати голосові такого тембру, що він розчинявся і пропадав відразу на місці. Це було мистецтво, яке вимагало довгої школи, а може й спадковости.

Минуло ще з півгодини. Данко вже поколов ноги і порядно обдряпав стегна, але не ойкав, не стогнав і не нарікав. Мужньо і витривало йшов за Коемою, стараючись ступати легко і цілою стопою.

Раптом Коема зробив знак і впав на землю. Данко пішов за його прикладом і підсунувся на животі ближче. Коема торкнув його за лікоть, показав кудись перед собою і почав нюхати.

– Ботокуди! – обізвався так тихенько, що Данко скоріше догадався, як почув. – Ми впали в засідку.