Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Дивний морубішаба

Всі вже знали, що новим морубішабою має бути або Тамандуа, або Жакватіріка, але хто з них двох – того ніхто ще не знав. Обидва бо претенденти на спорожнілий пост мали рівні права: Тамандуа був, безперечно, найспритнішим мисливцем і найвідважнішим вояком; Жакватіріка мав чотирнадцятеро живих і здорових дітей. А воно вже здавна так ведеться, що морубішабою стає або заслужений і видатний вояк, або батько багаточисельної родини, що завжди має великий вплив у племени. Зрештою, Жакватіріка був також добрим і досвідченим вояком, так що під його проводом плем’я почувало б себе впевнено.

Отже, хто мав стати морубішабою?..

Найбільший голос тут мали діди, особливо Інає. Але Інає чомусь мовчав, а перед самою нарадою племени забрав хворого чужинця і довго сидів з ним у своїй оці. Коли ж нарешті зайняв своє місце в радному колі, то, на велике здивовання всього племени, посадив чужого юнака поруч себе у першому ряді, де мали право засідати тільки найстарші мужі та кандидати на морубішаб.

Все плем’я висипало на окару і приймало живу участь в раді. В першому колі сиділи піяґи, найстарші діди і, як уже було згадано, кандидати на морубішаб. За їхніми спинами поставали видатніші вояки і нежонаті юнаки, що самостійно могли полювати. За цією другою лавою гурмилися жінки й діти, котрі не могли нічого рішати, але мали право слухати і висловлювати вголос свої думки. А довкола всієї оселі виднілися ще й свідки, які тільки мовчали. Це були старіші й свіжіші голови з ворожих племен, настромлені на палі частоколу. Обернені потилицями до радного кола, вони світили ямами очей і шкірили в мертвій усмішці зуби, ніби остерігали кожного чужинця про небезпеку, яка може грозити від оселі.

Почалася ньємонґаба – нарада племени.

Говорили старі, говорили молодші, говорили поодинці, говорили й разом, і навіть жінки та діти докидали через голови свої погляди та міркування. А накінець заговорив Інає.

– Слухайте мене, ви, мужі ґваянські, і ви, піяґи, і ви, Тамандуа й Жакватіріка. Немає серед нас мужів, котрих би більше боялися й шанували в племени, як вас обидвох... Але я думаю, що ми спочатку послухаємо ще ось цього юнака і тоді вирішимо, хто має бути морубішабою.

Над окарою знялася буря протестів: Чужинець не має права на нашій раді!..

– Ми не знаємо, з якого племени він походить!..

– Ми навіть не знаємо, чи він має вже заслужене на полюванні ім’я, чи зветься й досі так, як його назвала мати!..

– Навіщо ми маємо слухати чужинця?!

Інає штовхнув ліктем Арасі під бік, і той зірвався на ноги.

– Мужі ґваянські! – крикнув на ціле горло, намагаючись надати собі певности.

На окарі відразу стало тихо, хоч маком сій, і схвильований Арасі напружено почав збирати думки. Вичекавши добру хвилину, він почав:

– Я скажу тепер вам все, щоб ви не вважали мене чужинцем... Я є такий самий ґваянець, як і ви, тільки походжу з іншого ґваянського роду. З того роду, від предків якого відгубилися колись ваші предки. Моє ім’я – Світанок. Не дала його мені ні мати, ані не здобув я його на полюванні, бо походжу з морубішабського роду, що носить соняшні імена. Мій батько називався Сонцем, а дід – Соняшним Волосом. Я є з роду Соняшної Династії, що в давнину рядила всіми ґваянськими племенами. Тому я маю на грудях оцей знак. Це – знак сонця. Дивіться всі!.. Бачите?.. – й Арасі обернувся на всі сторони, показуючи соняшний знак на своїх грудях.

– Тепер, – продовжував далі хитрий юнак, що вже зовсім заспокоївся і увійшов у свою ролю, – скажу вам, як я попав до вас... Коли я був іще маленьким, на наше плем’я напали білі і вибили всіх до ноги...

– Що?! Білі?! – посипалися здивовані оклики. – Вони нас не б’ють!..

– Вони навіть дають нам харчі!...

– Білі дарують нам гарні намиста і гострі ножі!..

– Не вірте білим!!! – покрив своїм голосом ці оклики Арасі. – Вони підлі й підступні! Вони вас не зачіпають, бо не бояться вас. Але, коли б довідалися, що серед вас є морубішаба соняшного роду, то виповіли б вам війну!..

– Чому?.. Чому?.. – посипались здивовані запити.

– Тому, – відповів Арасі, – що під проводом морубішаб Соняшної Династії плем’я стало б таким сильним, що могло б побити всі інші племена і самих білих. Скажіть, піяґи, і ви наймудріші старі мужі, чи правду я говорю?

– Світанок каже правду, – обізвалися піяґи. – Під проводом морубішаб Соняшної Династії ґваянці колись у давнину були найсильнішим племенем.

– Молоді вже цього не знають! – обізвалися й столітні діди. – Минуле забувається, і ніхто вже не дбає про стару славу!..

– Слава й сила пішла з нашого племени разом з морубішабою соняшноґо роду!..

– Скоро про неї й піяґи забудуть!..

– Бачите, – вдоволено сказав Арасі, – до чого веде плем’я загибіль правних морубішаб?.. Так от я говоритиму далі, а ви слухайте... Отже, білі винищили й спалили всю нашу оселю, вбили мого діда, вбили й батька, а мене скинули з високої скелі в пропасть...

Над натовпом вибухли крики обурення й переляку, й Арасі, мусів вичекати довгу хвилину щоб продовжувати наново.

– Але Тупан не хотів дати мені загинути, – плів він далі, пригадуючи собі підслухане оповідання діда, – він схопив мене, коли я падав зі скелі, й підніс високо-високо – аж на Блакитні Гори. А там сказав: «Я не допущу, щоб загинув останній нащадок Династії Сонця!»

Наївні індіяни здивовано перезирались між собою, і постать Арасі росла в їхніх очах з кожним його словом, наповняючи їхні серця подивом і пошаною.

– Мені було дуже добре на Блакитних Горах, – продовжував Арасі, – я нічим не журився, мав багато їжі й жив разом з душами свого батька, діда й всіх-всіх ґваянців, що загинули раніше. І я не хотів би нізащо звідти нікуди йти. Але одного разу призвав мене Тупан і сказав: «Слухай, Світанку, ти вже дорослий і мусиш вернутися назад на землю. Там є ще ґваянське плем’я, що ним рядить молодий Пальма. Він скоро помре, бо його на полюванні поранить тигр. Тепер ти йди і займай його місце»... Я дуже злякався й відмовився. Я казав Тупанові, що не вмію так добре полювати на землі й ніколи не воював з іншими племенами, тому ґваянці напевне мене не схотять мати своїм морубішабою. Але Тупан загнівався і закричав: «Ніхто не сміє зміняти того, що я накажу! Коли тільки ґваянці відмовляться тебе вибрати своїм вождем – я їх винищу голодом і пошестями до ноги! Хай вчать тебе всього того, що потрібно! Там є мудрий старий Інає, там є хоробрий Тамандуа і багато інших. Вони тобі допоможуть. Дивись, старий Інає вже давно шукає за тобою з чотирма молодими хлопцями»... Я подивився з Блакитних Гір і справді побачив Інає, Журіті, Моєму, Аракеня й Асіра. «Скачи!» – наказав Тупан. Але я злякався, що заб’юся, бо з Блакитних Гір до землі було дуже високо. І я втік. Та від Тупана не можна сховатися: він скоро знайшов мене під великим деревом і вхопив за шию. Я спробував ще раз видертися, але тим самим тільки дуже загнівав Тупана. Він вхопив мене за волосся, копнув ногою і з усієї сили пошпурив униз... Ох, то було дуже страшно, і я напевне був би забився, коли б не потрапив у болото!.. Тут мене й знайшли Інає з хлопцями. Далі ви вже знаєте все... Але є ще одна таємниця, котру мені довірив Тупан і котру я можу сказати тільки в колі старших мужів племени й піяґ. Більше не маю нічого говорити...

Арасі сів.

Його оповідання було таке надзвичайне, що всі просто поніміли з дива і не могли промовити ні слова.

Перший обізвався Асір, котрий чомусь від самого початку не злюбив молодого чужинця і навіть після всього, що той оповів, не відчував до нього ніякої пошани, як також не пройнявся ані трохи загальним настроєм.

– І ти хочеш бути нашим морубішабою? – спитав він зухвало.

– Ні, – відповів Арасі, – не хочу! Найкраще буде, коли ви виберете собі когось іншого, а ваші піяґи скажуть Тупанові, що плем’я мене не бажає...

Піяґи відразу запротестували:.

– Асір є занадто непочитальний, і його треба вже раз провчити!..

– Ми не сміємо так говорити Тупанові!..

– Він нас покарає!..

– Волі Тупана ніхто не сміє переступити!..

– Морубішабою буде нащадок Соняшної Династії!..

На окарі піднявся гучний однозгідний крик – і по кількох хвилинах Арасі вже сидів на почесному місці з ознаками своєї влади: в руках він тримав майстерне арауе, а на його голові під подувами вітру коливалися барвисті пір’їни розкішного акванґапе.

– Тепер слухайте моїх наказів, – важно промовив Арасі: – я мушу, як лишень одужаю, вибратися у подорож. На моєму місці залишиться Жакватіріка, і ви слухайте його так, як би слухали мене. Тамандуа вибере вісім найсильніших і найвідважніших мужів і піде зі мною. Куди ми підемо – про це скажу на раді піяґ.

Цю несподівану заяву зустріло загальне невдоволення:

– Ми хотіли виповісти війну ґваїкурусам!.. Вони вже нам давно надокучають!..

– Так, вони нас постійно кривдять, і ми не можемо їх перемогти, бо їх є багато родів, а нас – один!..

– Але тепер, коли ти, соняшний морубішабо, будеш з нами, – ми їх напевне розіб’ємо!..

– Правда, правда!.. Веди нас спочатку на ґваїкурусів, а потім підеш, куди тобі треба!..

– Ні! – рішучо заявив Арасі. – Коли ви хочете розбити ґваїкурусів й інші ворожі племена – мусите зачекати, поки ми вернемося. Тоді ми будемо мати таку силу, що перед нами ніхто не встоїть!..

На кінець наради Арасі сказав:

– І ще пам’ятайте, ґваянці, що білі напевне будуть мене шукати. Вони схотять мене забрати від вас...

Ґваянці відразу наїжилися й обурилися:

– Ми нікому тебе не дамо!..

– Ми поб’ємо всіх, хто схоче тебе від нас забрати, Світанку!..

– Ми погинемо до останнього в твоїй обороні!..

Арасі вдоволено посміхався: як-не-як, а тепер він мав сильну оборону.

Аж ось серед натовпу заворушилося і почулися оклики: «Розступіться! Розступіться!..»

Новий морубішаба здивовано подивився в той бік, звідки чулися окрики і побачив, що Жакватіріка веде яких десять молодих дівчат, яких потім поставив у ряд.

– Морубішабо, – звернувся він шанобливо до Арасі, – ось тут перед тобою найкращі дівчата племени. Вибери собі за жінку ту, котра тобі найбільше подобається.

Арасі скоса зиркнув на дівчат і ледве подавив у собі зітхання. Всі вони у порівнянні до Консуели видались йому страшно бридкими і незґрабнимй. До того ж Арасі, привикши жити серед цілком інших людей, просто не розумів, як можна тих дикунок відрізнити одну від другої. Вони всі були нагі, всі однаково смагляві, всі мали однаково білі зуби, всі були однаково пострижені. Хіба що одна мала сережки з переселених через вуха грубих костей, друга – з сучків дерева, третя – з китички пір’я. Ні, дівчата, хоч їх і вважали найкращими в племени, новому морубішабі цілком не подобалися. Але він не наважився, звичайно, того сказати вголос.

– Гарні ваші дівчата, Жакватіріко, – сказав Арасі. – Я неодмінно виберу собі котрусь із них, але тільки тоді, коли повернуся з подорожі. Тепер же хай піяґи й старші мужі.зберуться окремо. Я маю з ними говорити.

Про що було говорено на секретній нараді – ніхто не знав. Тільки всі прийшли до переконання, що дивний той новий морубішаба, дивні його накази і дивна його поведінка. І надарма сердився та бурчав Асір, переконуючи, всіх, що такий вибір принесе лихо для племени, – його ніхто не слухав. Навпаки, всі були вдоволені новим вождем. Піяґи та старі мужі відразу стали по його боці, бо він пошанував їхню мудрість і старість. Жакватіріка й Тамандуа були навіть горді, що Арасі виявив до них таке довір’я й одного поставив своїм заступником, а другого брав зі собою в якусь таємничу подорож. Молоді хлопці старалися зискати його довір’я і попасти до тих шістьох вибранців, яких мав визначити Тамандуа, а дівчата заскакували його прихильности в надії стати дружиною морубішаби Соняшної Династії.

Незабаром Арасі, Тамандуа і група надійних вояків вибралася у таємничу подорож. Індіяни висипали зі своїх ок, махали на прощання руками і бажали щасливого повороту, не підозріваючи, звичайно, того, що молодий морубішаба зовсім не збирається вертатися і думає виключно над тим, яким би це способом позбутися небажаних опікунів, коли тільки скарби опиняться в його руках.

А через два дні після того прощання збулося й те, що припускав Арасі: до оселі зблизилися білі. Вони прийшли під проводом якогось бороданя, який, видно, не вперше зустрічався з індіянами, бо знав їхні звичаї і вмів сяк-так калічити по-індіянськи. Старий бородань назвав себе Зенобієм – приятелем індіян і заявив, що прийшов зі своїми товаришами в мирних цілях.

Раніше ґваянці гостинно зустрічали білих в оселі. Вибігали до них з криками радости, запрошували до своїх вогнищ, частували їдою та напоями, а потім обмінювалися подарунками. Та на цей раз сталося інакше: побачивши білих, індіяни заметушилися, жінки й діти поховалися в оках, а мужі кинулися до зброї.

Гості, помітивши це, також не дуже спішилися наближатися до оселі, навпаки, поховалися за каміннями, стовбурами дерев і корчами, і вже зі схованок завели переговори при посередництві того самого бороданя. Зі свого боку ґваянці виставили Інає, як наймудрішого і найстаршого мужа племени, а самі стали, збившись густою, як мур лавою, з луками і списами напоготові, насторожені й похмурі..

Розмова була коротка:

– Ми хочемо говорити з вашим морубішабою! – крикнув схований за деревом бородань.

– Для чого вам наш морубішаба? – непривітно спитав Інає.

– Ми шукаємо одного юнака, що впав з гори недалеко тут. Чи з вас ніхто його не бачив? Слід веде до вашої оселі.

– Що хочете з тим юнаком зробити?

– Мусимо забрати його з собою.

– Чуєте, мужі ґваянські?! – підскочив Інає і затрясся від обурення. – Молодий мбрубішаба сказав правду, що білі пси шукатимуть його! Бийте їх!!!

Індіяни не чекали повторення наказу і сипнули таким густим градом стріл і списів, що серед невидимих ворогів відразу закричало кілька поранених. У відповідь білі загримали зі своїх вогнених палиць і закричали щось на незрозумілій мові. Але ґваянці вже бачили не раз ті «вогнені палиці», що вбивають на велику віддаль, і не дуже то їх боялись. Вони тільки попадали на землю, збираючись піти в наступ, і напевне не випустили б живим нікого з непроханих гостей, коли б не сталося чогось страшного і незрозумілого: коло напасників раптом щось почало шипіти й вибухати, а вслід за тим задиміло. Задиміло так страшно, ніби загорівся цілий праліс, хоч вогню ніде не було видно. Вітер тягнув у сторону оселі, й за хвилину наступила така темінь, що не можна було побачити власної руки.

Ґваянці, перелякані на смерть невиданим чудом, заляментували й кинулися врозтіч. Дехто тільки вспів зауважити, як в останній секунді з-поза димової заслони впало плавним гадючим стрибком лассо, захопило у свій зашморг старого Інає і потягло геть. На поміч йому зважився кинутися одинокий Асір, але й той зараз же пропав, розчинившись у густих клубах диму. Тільки з мряки донісся його звірячий від розпуки рев:

– Пу-у-у-стіть!.. Пу-у-у-стіть Самотнього!!! Я вам скажу все!.. Той юнак є тепер нашим морубішабою!.. Він пішов...

– Асіре, замовчи!!! Уб’ю!.. – увірвав цей крик грізний голос Самотнього.

І після того стихло...

А ґваянці з жахом помітили, що у них починають литися сльози, нестерпно вертить в носах, і всіх напала така страшна пчихавка, від якої, здавалося, аж дерева тряслися.

Всі були переконані, що наступив кінець. Але ні. По якомусь часі вітер розвіяв дим, пчихавка минула, а всі лишилися живими. Навіть поранених не було. Тільки Інае та Асір пропали разом з напасниками. Треба би було пускатися в погоню. Та після того всього, що побачили й пережили ґваянці, ніхто про погоню не важився навіть думати. Сам хоробрий Жакватіріка сидів ні живий, ні мертвий у своїй оці і не міг промовити ні слова від переляку.

Надзвичайний день

А Данко блукав далі. Всі дні були так подібні між собою, що він почав губити їм рахунок. Ранком вставав, стомлений, вмивався, молився, їв свій убогий сніданок, збирав у кошичок жар і вирушав далі. Вдень старався піймати рибу, котрої на його щастя, було повно в річках та озерцях, пік її на камінцях і їв. Ловив гадюк, полохав іноді ант чи бистроногих сарн, вночі чув виття хижих звірів, а серед дня не бачив їх тільки тому, що все тримався відкритих місць. Нераз він потрапляв на власні сліди і на холодний попіл власних вогнищ, нераз йому видавалося, що вже знаходить дорогу назад, але завжди розчаровувався, бо пізніше виходив на зовсім незнайомі місця.

Фрузя його не покидала. Вона скоро забула про свою дитину і, видимо, не почувала до хлопця ніякої ворожнечі. На ніч вона десь зникала, але, як тільки хлопець ранком прокидався і гукав: «Фрузя!» – мавпа завжди з’являлася десь поблизу і, перше всього, на привітання показувала йому язика. Інколи вона злазила з дерев, підходила зовсім близько і сідала майже поруч, з великою цікавістю придивляючись до того, що він робить. Та досить було Данкові простягнути руку, як Фрузя з вереском відскакувала геть, спиналася притьмом на якесь дерево і звідтам показувала язика, або робила різні фокуси й ґримаси, ніби дражнилася.

А все ж Данко був радий навіть і такому дивному товариству та всіми способами старався приручити мавпу до себе зовсім. І, як йому видавалося, мав у тому напрямі помітний поступ.

Третього дня, коли рахувати від випадку з мавпеням, прокинувшись ранком, Данко зі здивовання помітив щось таке, на що напередодні вечором не звернув зовсім уваги: на досить великій плоскорівні, серед якої він був вибрав місце на нічліг, рівними рядами здіймалися більші й менші випуклини, порослі, як і вся долина, зеленим килимом пирію. Данко пройшовся сюди й туди поміж ними й переконався, що ці горбки – не примха природи, але витвір людських рук. Вся рівнина рясніла тими дивними купами, розкиненими симетрично, як велика зелена шахівниця.

Данко довго дивувався і нарешті зрозумів, що він опинився на місці старовинної оселі, яка в давнину належала до єзуїтської провінції.

Таких забутих руїн є кілька на західньому побережжі Парани, а багато з них уже поглинув бразилійський праліс. Не дивно: збудовані не з каміння й вапна, а виключно з дерева й глини, такі оселі дуже скоро піддалися впливам клімату й часу та безслідно зникли з лиця землі.

Данко пригадав собі записки інженера Андре Ребоусаса, котрий в 1875 р. зробив подорож по ріці Парана до водоспадів Сете Кедас і по дорозі також зустрінув такі руїни. Андре Ребоусас був дуже вражений їхнім виглядом і у своєму щоденнику записав таке: «Чи дійсно можливо, щоб місцевості, які мали видатні людські оселі, де процвітали торгівля, хліборобство й цивілізація, що мали добру наземну й водну комунікацію, тепер обернулися в пристановища, дикунів і хижих звірів та стали цілковито невідомими?..»

Пригадавши собі ці записки, прочитані недавно в монастирській бібліотеці з такою цікавістю, Данко сумно усміхнувся: «Пристановище дикунів!... – гірко подумав він. – Де ж ті дикуни? Навіть і їх нема. Коли б побачив хоч дикунів, – то, може, вони помогли б мені звідси вибратися»...

Зробивши свою звичайну ранішню роботу, Данко гукнув на Фрузю і з важким серцем помандрував далі.

До самого полудня лазив він безцільно у всі напрямки, куди лиш можна було ходити без великого ризику, але нічого не осягнув. І тільки, коли вже сонце стало з полудня, він помітив далеко на північному заході високу, зруйновану з одного боку гору. В ясних проміннях полудневого сонця гора виглядала так, як свіжий насип, що його роблять при прокладаннях доріг, і в Данка живіше забилося серце.

– Може там є люди? – подумав собі й без довшої надуми взяв курс на дивну гору.

Тепер уже не блукав по галявинах, долинах і відкритих берегах потоків, а йшов у вибраному напрямку, то ж і не дивно, що зустрічав тяжкі перешкоди: брів через води, перелазив через провалля й горби, а навіть пересікав густі зарослі, пильнуючи, звичайно, щоб не застрягнути у них зовсім. Не вважав на те, що тіло його обливається потом від зусиль і спеки, на порожній шлунок, що бурчав і пригадував про себе кожної хвилини, на пошматовану одежу, рештки якої залишалися на колючих корчах. Витискаючи з себе всі сили, наполегливо дерся вперед, щоб прийти на місце ще перед смерком. Фрузя товаришила йому весь час і навіть багато помагала: досить було лише Данкові в нерішучості зупинитися, вибираючи дорогу, мавпа негайно з’являлася на вершечку якогось дерева і щось там верещала, ніби закликаючи хлопця йти за собою. Незабаром Данко переконався, що Фрузя все мала рацію і вела його найвигіднішими місцями.

По кількох годинах дуже тяжкого маршу хлопець нарешті досяг мети і з розпукою подивився довкола. Він зайшов у ще глибше провалля з розлогим болотом на дні й густим лісом, що насувався з усіх сторін. На самій зруйнованій горі не було помітно навіть признаку живої людини, а в прірві вже панував присмерк. Взагалі картина була моторошна: величезна маса землі, відірвавшись десь вгорі разом з лісом, обрушилася просто вниз, засипавши частину провалля і нагромадивши в ній купу повириваних з корінням, потрощених і знівечених велетенських дерев. Ще в підніжжі гори мішанина глини, коріння, пнів і гілляк лежала пологим схилом, але вище вривалася перед прямовісно зрізаною стіною.

Данкові стало страшно в глибокій ямі, що наповнювалася чимраз густішою пітьмою, і він подерся по звалищах просто вгору, де ще на глиняній стіні спочивали прощальні відблиски сонця. Вгрузав по коліна в зрушену землю, викручував ноги в ямах поміж коріннями й гілляками і все ліз угору, маючи слабеньку надію знайти вихід на шпиль.

Та незабаром переконався, що марна була його надія: насип, утворений з обрушеної гори, обхоплював її підковою, обидва кінці якої уривалися круто вниз, а вгору також здіймалося стрімке глинище. Ходу далі не було.

Данко ворожо зміряв очима неприступну висоту, пішов ще раз ліворуч по лукові насипу, потім повернувся до правого його кінця і став. Хотів уже прочистити собі якесь місце під вогнище, як несподівано погляд його впав в шкалубину[48]48
  Шкалубина – розщелина.


[Закрыть] гори, що містилася за гострим виступом саме в лівому кінці насипу. Шкалубина була глибока, а прорили її напевне струмки, що підчас дощів збігали з гори водоспадами.

Обережно намацуючи ногою землю, Данко трохи просунувся всередину, і на нього вдарив зі шкалубини специфічний сморід, що є невід’ємною прикметою всіх берлог, де живуть хижі звірі. Це насторожило хлопця і примусило його повернути назад.

– От, маєш! – заговорив трохи злякано. – Мало того, що заліз в таке дурне місце, а ще й потрапив у сусідство до хижацької берлоги!.. Цікаво тільки, чи той «господар» вдома, чи?..

Данко не скінчив своєї думки і став, оторопілий: знизу до нього наближалася великими еластичними стрибками плямиста онса[49]49
  Онса – бразильський ягуар. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Вона була не далі, як в тридцяти метрах, і помимо западаючих сутінок, хлопець бачив її цілком виразно.

Данка спаралізував жах. В одній секунді усвідомив собі, що годі ставати йому до боротьби проти сильного хижака зі своїм імпровізованим списом, чи з сильцем на гадюк, а тікати він також не мав куди.

– Ов, Данку, аж тепер зле! – шибнула хлопцеві через голову думка, а вслід за нею з блискавичною швидкістю полетіли другі уривки думок. – Тепер я пропав!.. Що робити?.. Смерть!.. Битися, чи тікати?.. Краще битися!.. Гіршого від смерти не буде, а смерти однаково не оминути... Ех!.. – і Данко затиснув у руці списа.

Онса, ніби відчуваючи небезпеку, стала обережнішою. Вона припадала в ямах і під захистами грубих стовбурів, але потім робила великі стрибки і знову припадала до землі.

Серце у хлопця колотилося так, що аж груди ходили ходором, але при тому думка працювала ясно, а кожний мускул стверд і набрав сталевої пружности. Данко погодився з тим, що загине, але знав також, що не схибить і що його смерть буде ягуарові багато коштувати. Тому не квапився і давав можливість хижакові підступити зовсім близько. Стояв нерухомо, як стовп, і вже бачив хижий блиск страшних очей, чув зловісне муркотіння. Онса була всього в кільканадцяти кроках і готувалася до останнього стрибка. Однак, щось непокоїло її. Рвучи гострими кігтями під собою землю, вона одночасно нюшила повітря і пряла вухами. Данко зауважував це, але не розпорошував своєї уваги і всю її скерував не на поведінці, а на самому хижакові. Він бо знав, що онса все одно скочить і що він має в розпорядимості тільки один однісенький рух – удар списом. Моменту тратити не можна!

І ось цей момент наступив. Він був коротший від пострілу, але Данко його не прозівав. Коли тільки онса відділилася від землі в останньому стрибку – Данко зробив сильний випад і, вложивши всю свою міць в руку, вдарив списом...

Сила зустрічного удару була страшна, і спис, увійшовши в тіло хижака під шиєю, пробив його наскрізь і виліз десь під лопаткою, а гнучке деревище тільки крякнуло, але не зломалося.

Та все ж удар не був смертельним і роз’юшив звіря до божевілля. Майже невловимим для ока рухом онса вишарпнула списа і строщила його, як сірник, а тоді знову припала до землі, готуючись до стрибка. Дія в Данка попередила думку, і, перше, ніж усвідомив собі, що робить, він зірвав кошичок з жаром, який висів у нього на шнурку через плече, і кинув його просто на голову звіреві. Жарини заясніли на чистому повітрі, віялом розсипались перед хижаком, а порожній кошичок, підстрибуючи по нерівній землі, покотився вниз. Онса рикнула, замурчала і стала подаватися назад.

Та Данко знав, що боротьбі не кінець. Знав, що онса скоро опам’ятається і піде знову на приступ, а тим часом він уже не мав чим боронитися.

І хлопець, хрестячись та молячись впівголос, пильно стежив за своїм ворогом та готувався до своєї останньої хвилини.

А онса все відступала й відступала, спустивши до землі квадратову голову, поки раптом не кинулась і обернулася до Данка хвостом. І тут хлопець побачив щось зовсім несподіване: за онсою стояла на задніх лапах тамандуа, широко розкривши обійми передніх лап.

Це сумирне і гарне на вигляд сотворіння вважається найсильнішим з усіх звірів бразильського пралісу і одиноке вступає в боротьбу з онсою. Тамандуа – порода мурахоїдів, розмірів великого пса. Воно має маленьку пропорційну до всього тіла голову, вкрите темною, довгою і м’якою шерстю, з гостренькою мордочкою і навіть беззубе. Годується тим, що розриває мурашники і виловлює лялечок на свій довгий язик. Тамандуа ніколи не нападає, лише борониться, але її оборона майже завжди кінчається перемогою, і тому лісні мешканці рідко коли важаться зачіпати того дивного звіря. І напевне, коли б онса не була роз’юшена попередньою боротьбою і раною, вона б також обминула тамандуа. Але тепер жадоба помсти її осліпила. Забувши про Данка, ягуар кинувся на ні в чому неповинного звіря і відразу вгородив свої зуби й пазурі в його тіло. Тамандуа ані не здригнулася, тільки замкнула на спині онси свої залізні обійми і у відплату вгородила свої довгі пазурі в хребет напасника. Сила тих обіймів була така страшна, що Данко відразу почув хряскіт ламаних ребер і болісний смертельний рик яґуара. Шкіра тріснула на його хребті, а з широкої рани бухнула червона кров. Онса заричала ще пронизливіше і почала шарпатися, стараючись звільнитися з лап тамандуа. Але вже було запізно: тамандуа нікого не випускає живим зі своїх обіймів, навіть коли гине сама. Так було і на цей раз. Не минуло й двох хвилин, як обидва звірі – онса з роздертим тілом, а тамандуа з перегризеним горлом – лежали і здригалися в останніх судорогах.

Данко аж тепер зауважив, що очі його заливає піт, а волосся й одежа стали цілком мокрі, ніби не онса, а сам він потрапив в обійми тамандуа. Він обтер залишками рукава мокре лице, зітхнув і перехрестився.

– Ну, Данку, ти ще раз врятувався! – сказав з полегшею. – Щастить тобі ще більше, як тому Колобкові...

Однак, перемога коштувала занадто дорого: Данко позбувся списа разом з ножиком, і – головне – позбувся вогню.

– Що ж я робитиму тепер? – спитав невідомо кого. – Адже за яких чверть години западе ніч, а я не маю ні пристановища ні вогню... Ні, мабуть таки мені доведеться пропасти... Хіба ще спробувати залізти в ту шкалубину, що напевне служила житлом покійній онсі?.. Завтра побачимо... Ах, який же я втомлений і голодний!..

Дійсно, ще за весь час своєї мандрівки не був такий голодний, як тепер. Та що було робити? Не пускатися ж в ліс по овочі проти ночі!..

Данко знову зітхнув, але на цей раз від огірчення, і обережно поліз в шкалубину гори. В темноті нічого не бачив, тільки намацав під собою досить грубу й м’яку підстилку та, не роздумуючи довго, розлігся на ній.

– А де ж Фрузя? – прийшло йому несподіване питання до голови.

Через ту онсу він зовсім забув про мавпу і навіть не помітив, коли й куди вона поділася.

– Фрузя! Фрузя! – закричав Данко, висуваючись з печери.

Довкола було тихо й темно.

Хлопець послухав трохи і махнув рукою. Нема! Щезла десь і Фрузя.

З порожнім шлунком повалився він на дно печери. і відразу заснув, як убитий.

Снилося йому щось дивне й радісне:

Він опинився на широкій рівнині й побачив схід сонця. Це його страшенно втішило. Адже він уже довгий час шукає шляху на схід, і все йому перешкоджають гори й ліс. А тут раптом – вільна й рівна долина!.. Данко поступився бігти чимдуж по тій долині, але зірвався такий страшний вітер, що він ні кроку не міг посунутися наперед. Виснажувався, виснажувався і все тупав ногами на тому самому місці. І тут несподівано з’явилася мати. Данко не бачив її виразно, але відчув непомильно, що це – його мама. Вона взяла його за руку й обернула в протилежний бік.

– Ти не туди біжиш, синочку, – лагідно промовила вона. – Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід.

– Але ж, мамусю, – протестував хлопець, – Санто Антоніо на сході, а не на заході!..

– То нічого, – відповіла мати. – Бачиш, тобі на схід не вийти: вітер тебе не пустить. А, подивись, як легко йти на захід!..

Справді тепер іти було легко й приємно.

Данко притулив ніжну материну руку до свого обличчя і почав скаржитися:

– Ах, матусю, я так втомився!.. Я напевне загину тут сам, коли ти підеш від мене!.. – і він підняв уперше очі на маму.

Мати сумно й ніжно посміхнулася.

– Ти б уже загинув, синочку, коли б я тебе не оберігала... Пам’ятаєш, як я сказала перед смертю, що буду чувати над тобою в найтяжчі хвилини твого життя?..

– Пам’ятаю, матусю... Ось – твоє благословенство. Я не розстаюся з ним...

– А я не розстаюся з тобою, Даночку, і не покину тебе. Будь мужнім!..

Данко хотів ще щось сказати, але материна рука раптом ніби розтопилася і щезла з його долоні. Він крикнув і прокинувся.

В печеру заглядав тьмяний ранок. В його скупому світлі Данко побачив біля своїх ніг якийсь дивний клубок і здригнувся, отрясаючись остаточно від враження сну. А клубок тим часом підняв голову, і Данко пізнав у ньому... Фрузю.