Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Звідки ви це знаєте?

– Від Коарасіаби..

– Це не видумка?

– Ні, пане поручнику. Я бачив ті клейноди, коли був перший раз у печері.

– А, то вони були в печері!.. Цікаво!.. І що ж то за клейноди?

– Індіанська корона на голову і берло.

– Звідки ж вони взялися в печері?

– Вони лежали там цілі століття від моменту знищення індіанського редуту на острові.

– Неймовірно!

– Неймовірно, але факт!

– І ґваянці знали про них?

– Як бачите, знали. З поколінна в поколінна зберігаласа усно таємница.

– І ті клейноди не зігнили?

– Ні, – усміхнувся Сокіл.

– Гм!.. То це були ті «скарби», про акі Коарасіаба сказав Данкові?

– Для племени, пане поручнику, це – великий скарб. Це – реліквія, і ґваанці вірать, що разом з нею відзискають повагу серед інших племен, що її мали в давнину.

– Значить, – іронічно усміхнувса поручник, – ті клейноди мають магічну силу...

– Пане поручнику, ви не дивуйтеся: державний прапор – це також тільки кусник полотна, а перед ним треба ставати на струнко.

Морейра задумався.

– Скажіть, пане Соколе, – почав по довгій павзі, – чому ви відразу не хотіли сказати всієї правди?

– Тому, пане поручнику, що я не мав морального права. Таємниця була не моя, а племени ґваянас.

Морейра розсердився:

– Що за дурниці!.. Гине ваш син, чи, принаймні, так виглядало, що загинув ваш син, цілий відділ поліції вилазить зі шкіри, дошукуючись правди, Шав’єр мало не платить життям, а ви, замість того, щоб розплутати всю справу кількома словами вияснень, ще й ускладнюєте її, пускаючи поголоски про Велику Кобру. І все через якісь дурні дикунські корони й берла!..

– Пане поручнику, – нахмурився Сокіл, – по-перше, мене змалку вчили принциповости. Для вас, може, воно й дурниці, але для мене – це справа засаднича. Свого сина я також виховував у тому дусі і вчив, що слово чести варте більше, як життя. І міг би загинути не тільки мій один син, а навіть десять моїх синів, – я вам все одно не сказав би нічого, коли б Коарасіаба не дав своєї згоди на це. По-друге, я не пускав ніяких поголосок, як ви кажете. Я вірю в те, що Велика Кобра живе в скелях на острові Ґваїра. Скажу вам тепер навіть більше: Рижу Корву з'їла Велика Кобра. Обставин не знаю, але про це може докладно оповісти мій син, коли ми його знайдемо. Прикро мені дуже, що поручник Шав’єр поранений, але я від самого початку просив його, щоб він звернув увагу виключно на кримінальну сторону цілої справи. Шав’єр мені не вірив, він підозрівав мене Бог-зна в чому і от тепер терпить... Але... Але, пане поручнику, я буду вас дуже просити, щоб ви помогли мені мого сина знайти...

– Це само собою зрозуміло, – відповів зм’яклий Морейра. – Я вже завтра пороблю все можливе в тому напрямі.

Розмова ще тяглася довго, і, хоч ніби все було ясно, в Морейри залишилося враження, що Сокіл і Коарасіаба щось затаюють. А він, своєю чергою, нічого не згадав про те, що Арасі став уже морубішабою і переховується в племени ґваянців. Та, в конечному висліді, поручник був переконаний, що стоїть на порозі розв'язки і що йому вдасться розплутати все до кінця з моментом, коли матиме у своїх руках Данка й Арасі.

Таки на захід

Після чорного хаосу, наповненого невиразними тінями, відсвітами вогню, незнайомими голосами і ще чимсь, чого не можна було збагнути, прийшла безодня солодкого спокою, в якій розчинилися і зникли безслідно біль, страх і саме Данкове єство. А потім хлопцеві видалося, що якийсь невидимий гак зачепив його і тягне з глибини густого болота вгору. Цей підйом видався таким тяжким, що хлопець аж зіпрів і з великим зусиллям зітхнув, щоб набрати в легені свіжого повітря. Зітхнув глибоко і отямився.

Перше, що відчув, – був біль. Важкий біль кожного мускула і кожної кісточки. Він ще не знав того, що після нещасливої вчорашньої зустрічі з жараракоюу нього не лише линула кров з носа і вух, але також повідкривалися всі рубці від ран, навіть давно загоєних і забутих, не згадуючи вже про ті рани, що він їх здобув в останніх днях своїх дивних пригод.

Данко тихо застогнав, обертаючись на спину, і зараз же побачив над собою незнайоме старе обличчя.

– Де я? – спитав Данко по-українськи.

– Не знаю, що ти говориш, – відповіло обличчя, і Данкові ця відповідь відразу нагадала Коарасіабу.

– Хто ти? – спитав знову хлопець, але на цей раз по-індіянськи, хоч і не усвідомлював собі того.

– Я – Кам’яна Риба, – відповів старець.

– Кам’яна Риба... Кам’яна Риба... – Повторював Данко і приплющив очі, стараючись щось пригадати. – Це ім’я мені знайоме... Звідки я його знаю?.. Ах, це Соняшний Волос говорив про Кам’яну Рибу!..

Данко шептав так тихенько, що ніхто інший його не почув би, але Ітапіра нашорошив вуха і потряс Данка за плече.

– Соняшний Волос?! – спитав украй здивований. – Що ти знаєш про Соняшного Волоса?!.

– Соняшний Волос – мій приятель, – сказав Данко автоматично.

– Твій приятель?! – ще більше здивувався Ітапіра. – Де ж він?

Але Данко раптом підвівся й сів.

– Чекай!.. – сказав, потираючи чоло. – Ти – Кам’яна Риба?.. Найстарший піяґа ґваянського племени з Долини Іґурей?..

– А хто ти, що мене знаєш? – спитав своєю чергою піяґа. – Я тебе ніколи не бачив.

– Я називаюся Данко. Данко Сокіл. Ти мене ніколи не бачив, і я тебе також не бачив, але Соняшний Волос оповідав мені про тебе... А це хто? – спитав, вже тепер зауваживши, що довкола нього стоїть гурт нагих, як і піяґа, чоловіків.

– Це – мужі ґваянського племени.

У Данка після тієї відповіди закружляли в голові сотні думок, обганяючи одна другу: Ґваянці!.. Скарби!.. Коарасіаба!.. Поміч!.. Тато!..

– Ох, дайте мені напитися, – обізвався тремтячим голосом, – бо я вмираю від спраги!..

Данкові моментально піднесли пиття, але не воду, а щось інше, чого він ніколи не пив, і що відразу увілляло силу в його ослаблений втратою крови організм.

Напившись, хлопець оглянувся навкруги і зрозумів тільки тепер, що якраз сходить сонце, а він лежить близько від потакаючого вогнища, і його нога від самого бедра до ступні обложена якоюсь масою і загорнена в широке бананове листя..

– Скажи, де Соняшний Волос? – штовхав його між тим в плече Ітапіра, вже третій раз повторюючи питання.

– Чекай! – потер скроні Данко. – Я зараз вам все розкажу... Маю дуже багато говорити...

– Перше скажи, де Соняшний Волос? – наполягав Ітапіра.

– Соняшний Волос недалеко звідси. Він живе в тій самій оселі, де і мій батько. Ми зараз підемо туди всі... Ні, ми спершу підемо деінде... Ох, я боюся, чи то вже не запізно... Нам треба човнів, Кам’яна Рибо, і треба вийти на берег ріки!..

– Ти говориш багато і нерозумно. Так говорять ті, кого перший раз покусала гадюка, або ті, коло кого сидить Мараґіґана, – зауважив Ітапіра.

– А мене й справді вперше покусала гадюка! – пригадав собі Данко з похололим серцем. – І я напевне вмру!..

– Ні, не вмреш. Будеш жити. Ми почули блискавку з громом і побігли, щоб тебе врятувати.

– Що? Блискавку з громом?! – здивувався Данко, але зараз же пригадав собі вистрілений в останній хвилині фоґет і посміхнувся.

– Був би з мене кращий бог вогню, як з Убіражари, правда?

Індіяни з острахом подалися назад, лиш один Ітапіра спитав недовірчиво:

– То ти, може, також бог вогню?

– Ні, – поспішив його заспокоїти Данко, – я не є богом вогню, бо таких богів нема. Ваш Убіражара вас ошукав. Я маю кращі штуки, що роблять вогонь і грім. Де мій мішок?.. А, бачу! Тут є те, що робить вогонь і грім. Я вам пізніше покажу, як це робиться, і віддам його для Ранка. А... Ранок живий?

– Ранок живий і вже позначений знаком сонця, – з гордістю відповів Ітапіра. – Він є мудрим хлопцем і не говорить так багато, як ти, білий.

Данко зніяковів і замовк.

– Ми довго чекали на Соняшного Волоса, – задумано говорив Ітапіра. – Ми вірили, що Скеля Невороття покаже його правоту і що він вернеться разом зі Світанком...

– І він би вернувся, Кам’яна Рибо, – палко заговорив Данко, – коли б не пошкодив собі ніг. Тепер Соняшний Волос не може далеко ходити.

– А Світанок?

– Світанок, Кам’яна Рибо, зрікся свого племени. Він не хоче бути морубіпіабою, і він не вернеться. Тому Соняшний Волос хотів, щоб морубіпіабою став Ранок... Але, піяґо, ти знову будеш мене ганьбити за те, що я багато говорю. Тому найкраще буде, коли про все розпитаєш самого Соняшного Волоса. А тепер час не терпить. Ми мусимо ще до ночі вийти на берег і переплисти ріку. Не можна гаяти часу!..

– Наші човни вже майже готові, – спокійно відповів Ітапіра. – Ми сидимо тут два дні й випалюємо їх з дерева.

– Але берег? Як вийдете до берега, коли тут скрізь гори?

– Хіба ти не знаєш? Он там вихід на берег ріки.

Данко подивився у вказаний напрям і не побачив нічого, але, видно, Ітапіра знав, що говорить, і сумніватися в правдивосте його слів не було підстав.

«І чому мене понесло вгору?! – з досадою подумав хлопець. – Коли б я пішов униз, то досі давно вже був би дома».

Разом з досадою його почала опановувати тривога: Ось він скоро сяде з ґваянцями в човен і попливе. Куди перше плисти? Звичайно до Ґваїри по скарби. Але, чи вони ще на місці? Зрештою, чи він певний, що зустрів того, кого було треба? Здається, що так. Та на всякий випадок слід було ще раз перевірити, і Данко почав обережно:

– Скажи мені, Кам’яна Рибо, як ви сюди попали? Ви йшли шукати Соняшного Волоса?

Але Ітапіра, немов не чув питання, сидів і задумано дивився в далечінь..

– Ти сказав, – обізвався спроквола, – що Світанок не хоче бути морубішабою. Такого випадку ще не було в нашім племени. У нас, як і скрізь, кожен хоче бути морубішабою..

– А Світанок не хоче. Він привик до життя в оселі білих і не думає про поворот до племени.

– То він, може, став у вас морубішабою?

Данко засміявся:

– Ні, Кам’яна Рибо, він не став морубішабою. Він рубає дрова для чужих вогнищ і не має ніякої пошани від білих.

Ітапіра злісно засвітив очима:

– Ви, білі, такі самі, як тапуї! Ви не шануєте нікого, навіть морубішаб, і тому вас уже давно прозвали тапуїтінґами[59]59
  Тапуїтіньґи – «білі варвари», ненависницьке означення жорстоких португальців. (Примітка авторки).


[Закрыть]!..

Данко образився:

– Ти не знаєш, піяґо, то й не говори! Світанок став ще гіршим, як тапуя, і його навіть власний дід не хоче знати! Інакше не призначав би Соняшний Волос на морубішабу сина молодшого сина... Ти не любиш багато слухати, тому я не буду оповідати. Ліпше скажи мені, чого ви тут шукаєте?

– Про це тобі не можна знати! – відрубав сердито Ітапіра.

Данко оживився і хитро посміхнувся:

– Чому ж мені не можна знати?

– Тому, що того ніхто не сміє знати, крім нас!

– А коли я знаю?..

– Що ти знаєш? – затривожився Ітапіра.

– Знаю те, чого шукав Соняшний Волос і не знайшов...

Як пума Ітапіра кинувся на хлопця і повалив його горілиць на землю.

– Кажи! – нахилився він над Данком і впився кігтистими пальцями в його плече.

– Ви шукаєте того, – сміливо відповів Данко, ані трохи не злякавшись, – що знаходиться за дверима зі знаком сонця і дасть сили вашому новому морубішабі. Так?

– Так, – ствердив Ітапіра і відразу випустив Данкове плече.

– Я знаю, де шукати, – сказав хлопець, зводячися з землі. – Один я знаю, де шукати. Я був і бачив... Я знайшов!.. Але треба поспішати, бо печера відкрита, і ми можемо прийти запізно... Соняшні Клейноди і скарби можуть вкрасти!..

Договоривши ці слова, Данко так розхвилювався, що аж тремтів. А під індіянами як би хто землю запалив: вони зажестикулювали, заговорили всі разом і в безладному поспіху затупцювали на місці. Ітапіра кивнув, відвів їх в сторону, пошептався з ними, потім підійшов до Данка і сказав:

– Скажи нам, де шукати печери?

– Я поїду з вами і покажу.

– Ти не поїдеш з нами, – твердо відповів Ітапіра. – Ніхто чужий не сміє з нами їхати. Ти звідси підеш в Долину Іґурей.

Данка до живого діткнуло це недовір’я і тон самовпевненого наказу, яким Ітапіра відсилав його в Долину Іґурей.

– Я не піду в Долину Іґурей! – з трудом стримуючи свій гнів, холодно відповів хлопець. – Я вертаюся додому!

Ітапіра наїжився, а очі його запалали гнівом.

– Хлопче! – крикнув остерігаюче. – Я не питаю твоєї згоди, і ти мусиш робити, те, що я наказую!..

– Кам’яна Рибо, – ще холодніше відповів Данко – я не є ґваярець, і ти не маєш права мені наказувати!

– Ми врятували тебе від смерти!!! – закричали індіяни. – Твоє життя належить нам!!! Ми можемо тебе вбити!!! Піяґо, зламай стрілу над його головою!!!.

І перше, ніж Данко вспів запротестувати, чи щось сказати, на його плече тяжко наступила нога старого піяґи, а над головою почувся тріск зламаної стріли.

– Тепер ти наш! – сказав Ітапіра, звільняючи з-під своєї тяжкої стопи Данкове плече і відкидаючи геть переломану стрілу. – Так каже закон племени!..

Хлопець поволі звівся на ноги і гордо випростувався, стиснувши кулаки.

– Я вам уже сказав, що не підлягаю законам вашого племени, бо я не є ґваянцем! – сказав, задихаючись від обурення. – Моє плем’я має свої закони, і тільки їм я скоряюся!..

– А ми, – закричав Ітапіра, – визнаємо тільки закони свого племени і вб’ємо тебе, коли ти відважишся ще раз відмовитися виконати мій наказ!

Жаль і злість душили Данка: стільки натерпітися, стільки разів наразити своє життя на небезпеку за чужі інтереси – і в подяку за все стати рабом переломаної стріли і смертником!..

– Добре, – сказав тихо й зловісно. – Можете мене вбити... Але знайте, що тоді вб’єте і справу, задля якої прийшли сюди... Крім мене одного, ніхто більше не покаже входу до печери Великої Кобри!..

І Данко сів знову на землю.

Його рішуча заява зробила велике враження на дикунів, а в Ітапіри викликала навіть респект: «Твердий юнак! – з подивом подумав піяґа. – Недаром же Соняшний Волос зробив його своїм приятелем»...

– То ти нам не скажеш, де печера? – спитав уже далеко м’якшим тоном.

– Скажу, але тільки тоді, як пообіцяєте відпустити мене додому. Інакше не скажу!

– А скільки днів треба йти до твого дому?

– Не знаю. Може, три дні, може, – чотири.

Ще раз відвів Ітапіра мужів племени на бік, ще раз пошептався з ними, і тоді вернувся до хлопця з цілком іншим виразом обличчя.

– Слухай, хлопче, – промовив миролюбно і поклав Данкові руку на голову, – якщо ти справді є приятелем Соняшного Волоса – іди на поміч його внукові. Він у небезпеці... Коли тільки ботокуди довідаються, що мене немає в оселі, – вони заб’ють молоденького Ранка... Поки ми дістанемося до печери і поки пройдемо з ґваянським скарбом тяжку дорогу назад – може бути запізно. Тоді, пощо Соняшні Клейноди, коли не буде рук, щоб взяти арауе, і не буде голови, на яку одягається акванґапе?.. Ти маєш вогнений грім і оборониш нашого морубішабу. Канту і Жакаре тебе скоренько приведуть в Долину Іґурей. Побудеш там, поки ми вернемося. Тоді ми відпровадимо тебе назад до твоєї оселі і дамо тобі гарні подарурки. Ґваянці будуть назавжди твоїми найвірнішими друзями і прийдуть на допомогу, коли твоє плем’я опиниться в небезпеці. Скажи нам, де шукати Соняшних Клейнодів, а сам іди з Канту і Жакаре на захід.

Зворушений Данко похилив голову й задумався. Він не знав, чому би ботокуди мали напасти на Ранка саме тепер, але пояснював собі це тим, що відсутність старого піяґи і десятка добрих вояків значно послабить обороноспроможність племени, з чого можуть скористати ботокуди. З другого боку, розумів також, що видобування скарбів і мандрівка з ними через праліс заберуть напевне багато часу, і піяґа з оборонцями можуть прийти справді запізно. Нарешті, зрозумів також, що він один зі своїми фоґетами зможе нагнати більше страху на дикунів, як ціла сотня найдобірніших вояків. А на кінець пригадалися йому слова матері уві сні: «Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід»…

І він погодився, хоч на душі у нього було дуже сумно.

– Добре, – сказав, – я піду. Піду не тому, що боюся вас, а тому, що я – приятель Соняшного Волоса і обіцяв йому колись піти до племени. Але й ти, Кам’яна Рибо, також підеш до Коарасіаби і до мого батька. Перекажи їм, що я живий, що я пішов у Долину Іґурей і що я не зрадив Коарасіаби перед Світанком. По закону нашого племени, батько все мусить знати, де є його син.

– Гаразд! – охоче погодився Ітапіра. – Я також тебе не боюся, але хочу бачити Соняшного Волоса, і по закону племени все роблю так, як хотять приятелі.

Після того радість і згода запанували між ґваянцями і Данком. Одні кинулися розкладати вогнище і готувати снідання, другі поспішили до човнів, а Канту й Жакаре взялися за виготовлення нош для Данка, бо, як запевняли вони, Данко ще цей і наступний день не зможе йти сам.

Ітапіра ж лишився з хлопцем, щоб обговорити всі справи. Данко тільки в загальних рисах оповів йому свої пригоди, оминаючи незрозумілих для дикуна подробиць. Про Арасі сказав лише, що той не хоче бути морубішабою, але хоче заволодіти скарбами, і, дуже можливо, що Ітапіра зустріне його на острові.

– Не розумію, – сказав Ітапіра, – навіщо йому клейноди, коли він не хоче бути морубішабою?

– Бо, бачиш, Ітапіро, за Соняшні Клейноди, за блискучі камінці й жовтий пісок Арасі зможе виміняти у білих гарну, велику оку, добру їжу й питво. Хто має багато блискучих камінців і жовтого піску – той має силу й пошану серед білих.

Ітапіра ще більше не розумів:

– А в племени він би не потребував на це вимінювати камінців і жовтого піску. Ми самі будуємо оки, самі здобуваємо їжу, а наші жінки виготовляють найкращі напої. Все це мав би Світанок без виміни, а на додаток мав би силу і владу і Соняшні Клейноди. Чому ж він не хоче?

– Я не вмію тобі того розказати, Кам’яна Рибо... – заклопотано потер чоло Данко. І – ліпше буде, як поговориш з Соняшним Волосом. Коли прийдеш до нашої оселі, не бійся білих. Вони тобі нічого не зроблять. Але на острові будьте обережні: коли білі побачать скарби – вони їх відберуть силою. У них є страшна зброя з вогнем і громом, котра вбиває людей здалека. Тому приставайте до острова вночі і вивозьте скарби так, щоб вас ніхто не бачив. Там можуть бути люди. Може бути багато людей. Тепер вони шукають мене.

Під кінець приятельської розмови Данко описав Ітапірі, де має шукати входу до печери, і як має дістатися до Санто Антоніо.

Незабаром поспіло й снідання. Ітапіра власноручно подав Данкові найкращий кусник підсмаженої на веретелі дикої кози і великий білий балабушок з висушеної тертої мандьоки, що заступає у диких племен хліб. Решта ґваянців приязно до нього посміхалися і всіми способами підкреслювали свої симпатії. Вони не розуміли тільки, для чого хлопець витягнув з мішка якийсь білий порошок і посипав ним м’ясо. Дехто і собі пішов за цим прикладом, але, вкусивши посолену їду, випльовував її й казав що той порошок псує смак.

В моменті, коли всі пильно займалися насиченням спорожнілих за ніч шлунків. Канту раптом схопився з місця і наложив на лук стрілу. Данко глянув у ту сторону, куди він цілив, і побачив Фрузю. Бідна мавпа була дуже зажурена і боязко поглядала з дерева на гурт людей.

– Не вбивай! – крикнув Данко і вхопив Канту за руку.

– Чому? – здивувався Канту. – Це – твоя Мараґіґана. Вона переслідувала нас учора і все хотіла до тебе підступити.

Але Данко не слухав його. Він підійшов до дерева і покликав мавпу:

– Фрузю, бідна Фрузю!.. Я завжди про тебе забуваю, а ти мене – ні. Ну, вибач мені. Ходи сюди, ходи!..

Фрузя недовірчиво поглянула в сторону вогнища, але поволі спустилася з дерева і сіла Данкові на плече.

– Це не Мараґіґана, – пояснив хлопець здивованим індіянам, вернувшись до вогнища. – Це – звичайна мавпа.

Індіяни невдоволено поморщились:

– Ми вбиваємо мавп і робимо з їхніх зубів намисто. Коли хочеш – зробимо й тобі. Давай її сюди...

– Ні, ні! – рішучо запротестував Данко. – Я не хочу намиста! Ця мавпа моя. Не вбивайте і не лякайте її. Хай буде зі мною.

Фрузя, страшенно втішена пестощами хлопця, заглядала йому в очі, гладила його волосся і показувала язика. Врешті ґваянці примирилися з новим гостем і реготали до сліз з витівок кумедного сотворіння.

Після сніданку Данко вирішив трохи забавитися і витягнув з мішка фоґета.

– Дивіться, мужі, – сказав він, – ось тут ця штука, що робить вогонь і грім. Тільки не лякайтеся, бо воно ніякої шкоди нікому не зробить. Ось!..

Не дивлячись на попередження, вибух фоґета мав потрясаючі наслідки: Канту й Кайтету зі страху попереверталися на спини, позадиравши високо вгору босі ноги; Жакаре чкурнув у корчі, а решта попадала ниць, або позабігала далеко від вогнища і звідтам зі страхом слідкувала за яскравою кулею, що високо знялася в небо. Фрузя також вискочила на дерево і вже з такої безпечної віддалі перекривляла наляканих індіян. Тільки один Ітапіра мужньо сидів на місці, хоч і трясся зі страху.

Данко реготав:

– Але ж то з вас!.. Та кожна біла дитина знає ці штуки і не боїться їх!.. Я ж вам казав, щоб ви не боялися!..

Коли перший переляк трохи минув й індіяни переконалися, що справді нікому ніякої шкоди не сталося, – всі повернулися і позаймали свої місця.

– Тепер я вистрілю ще раз. Хочете? – спитав Данко.

– Дай мені! – несподівано обізвався Ітапіра, а в самого руки тремтіли.

Побачивши свого піяґу з фоґетом в руках, ґваянці почали відсуватися далі, все ще непевні у такій небезпечній забаві.

– Ось, Кам’яна Рибо, – пояснював тим часом Данко, – ось тут цей шнурок. Шарпни його відразу і нічого не бійся.

– Я... – стараючись подавити хвилювання, гордо відповів Ітапіра. – Я нічого не боюсь! Дивіться, мужі ґваянські!..

Однак, коли фоґет бухнув полум’ям і гримнув, Ітапіра присів і заткнув вуха. Решта пішла за його прикладом, але не втікала більше.

– Ще! – обізвався осмілений Канту.

– Ні, – відповів рішучо Данко. – Більше не можна! Нам треба буде ще багато того в Долині Іґурей. Тільки, коли хочете, покажу вам щось інше... Але запам’ятайте: хто буде втікати – тому буде найгірше. Цей вогонь не любить боягузів і кусає їх за ноги. Зараз побачимо, хто з вас боягуз, а хто – ні... Відійдім на рівне місце.

Ставши на чистій прогалині, Данко черкнув об чобіт буска-пе і кинув його на землю. Ґваянці дивилися на сердитий вогник переляканими очима, але не рухались. Та коли буска-пе підкотилося занадто близько до ніг Кайтету – той не витримав і подався назад. Тоді живий вогник щойно показав свою вдачу: мов гадюка, кинувся він на втікача і тріснув. Кайтету заверещав не своїм голосом і погнав, куди очі дивилися. Буска-пе летіло у нього по п’ятах, скакало, вибухало, поки не загнало індіянина в густі корчі, і щойно там, вибухнувши на остаток з найбільшою силою, погасло.

Індіяни стояли, як заворожені, і з великим страхом дивилися туди, куди щез Кайтету. Але, коли побачили його живого й здорового, почали так реготати, що аж луна ляскала по лісі.

– Ще, ще!.. – закричали вони і заплескали в долоні.

– Годі! – обірвав забаву Ітапіра. – Беріться кожен до своєї роботи. Це – дуже добре, що наш гість показав нам хитрощі білих. Тепер уже нас ніхто так легко не злякає і не обдурить. До роботи, до роботи!..

На заклик піяґи десятеро чоловіків поспішно кинулися до праці: восьмеро пішло до човнів, а Канту й Жакаре заходилися кінчати ноші.

Данко поволі встав, взяв у руки палицю і пішов подивитися на місцевість. Виявилося, що, поки він був непритомним, індіяни перенесли його нижче від того місця, де випливав підземний потік, на вигідну, захисну галявину.

Опираючись на палицю і з трудом волочачи спухлу ноту, Данко пішов ще з двісті кроків нижче і побачив вузенький просмик, за яким сріблилася широка поверхня Парани. Хлопець тільки мовчки зітхнув і повернув під розлогі пальми, де восьмеро ґваянців завзято працювали над викінченням двох човнів.

Данко ще раз зітхнув і пішов до Ітапіри. Показав йому підземний потік і вияснив його походження, а потім і собі став розпитувати про події, що наступили в племени за останніх дванадцять років.

Наближалося полуднє, коли гурток розпрощався. З тяжким серцем Данко виліз на ноші, положив під голову наплечник, посадив у ногах дуже вдоволену Фрузю і махнув на прощання рукою.

Його дорога стелилася таки на захід!..