Текст книги "Впіймати Яструба"

Автор книги: Ольга Горова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

6

Ніколи не помічав, наскільки буває тихо в лікарняних палатах. Чи це тому, що для нього розстаралися і дали найкращу?

Бляха, краще б кудись в центр відділення засунули! Щоб навколо гомоніли, сварилися, кашляли… А тут, в окремому крилі, відчуття, що життя взагалі нема навколо.

Чутно, як падають краплі у системі, що під'єднана до ліктя Василини. Дівчина… чи то спить, чи то знову втратила свідомість. Хоча лікар йому присягався, що її стан стабілізували… Наскільки то можливо наразі.

… – У пацієнтки набряк мозку, – лікар здавався доволі стривоженим, коли повідомляв йому це. – Є велика підозра, що набряком уражений і зоровий нерв. Мабуть, сталося накладення наслідків попередньої травми чи то удару у голову, що був нещодавно, та ось цього падіння. Тому так бурхливо розвинулося…

– Ви можете це вилікувати? – мабуть, в його крові на той момент було надто багато нікотину та кави, саме тому Влад немов прогарчав то лікарю…

Ніби збирався його придушити, якщо позитивний прогноз не почує негайно.

Лікар, який знав його не один рік і багато чого бачив, зблід.

– Чи це лікується? Звісно. Та… Зрозумійте, Владе, тут потрібен час. Навіть для того, аби просто остаточно зрозуміти ситуацію, – він нервово клацнув ручкою, яку висмикнув з кишені. – Наразі вона не реагує на світло та не розпізнає подразники, хоч і приходила вже до тями, памʼятає своє імʼя та нормально орієнтується у часі.

У нього в той момент чомусь у самого багрянцем очі затопило. Тиск чи що?

– Вона осліпла? Ви це мені намагаєтесь сказати?! – гаркнув, направду, на мить втративши контроль від всіх цих розпливчастих формулювань.

Лікар відступив до дверей. Арсен, навпаки, до нього підсунувся. Немов збирався стримувати, якщо що.

«На бога! Він же не причинуватий якийсь!», – хотілося врізати другу та охоронцю в око.

– Ні. Звісно, ні! Важко зараз робити прогнози, – лікар відкашлявся. – Швидше за все – це минеться. З високим відсотком ймовірності. Наразі пацієнтка потребує покою та часу на відновлення. Всі необхідні маніпуляції ми проведемо, ліки вона отримає найкращі… Та зараз потрібен лише час та можливість відновитися, – повторив так само нервово. – Це головне.

– Я зрозумів, – різко кинув тоді Яструб лікарю.

… А зараз він стояв, дивився на неї в цьому лікарняному ліжку. На цю крапельницю в її руці – і намагався дещо інше зрозуміти.

Якого біса його настільки пробило?! Чому зараз ця бісова тиша підриває череп?!

Що не так з цією дівчиною та його, Яструба, реакцією на неї, бляха?!

Він знає її без року – добу… Та й того менше. Лише сьогодні зранку вона на нього звалилася з того граного дерева! То з якого дива Яструб настільки переймається її долею, пранці йому в печінку?!

Хоча… взагалі не те слово.

Здавалося, легше було б, якби сам тут лежав, зловивши ту дурну кулю від Кульгавого! Бо зараз тупо всі жили натягнуло та рвало, за відчуттями!

Чому, трясця?!

Так, зрозуміло, що є якесь почуття боргу, бо таки вона його врятувала, через що наразі й лежить у цьому ліжку. Проте за Арсена от ніколи так за грудиною не нило, як направду. Та й ні за якого іншого свого охоронця теж, навіть коли страждали, виконуючи свою роботу.

Вона не була його охоронцем, так. І нічого, за фактом, не примушувало цю Василину собою ризикувати. Дідько, він навіть не встиг якось їй допомогти чи щось на кшталт! Просто привіз до себе додому… що теж доволі дивно і не вписується у звичний порядок дій.

Ці питання та нерозуміння – підривали мозок. А ще більше – власна необґрунтована реакція.

Бо ж він, здавалося, в житті ні за кого так не переймався! Й Арсен таки не дурень, і вірно зрозумів, що Яструб на грані зриву. І може тупо почати гамселити лікаря, якщо той йому не надасть якихось довбаних гарантій щодо її здоровʼя!

В цей момент, обриваючи разом всі його хаотичні думки, Василина заворушилася… Пекло! Хотілося ще і її батьків до купи прибити! Ну от що за імʼя?! Чисто чоловіче… воно його жолобило!

Дівчина якось важко втягнула повітря та, хитнувши головою, спробувала чи то піднятися, чи то якось позу змінити.

– Гей, стій! Не поспішай, – Влад вмить опинився поруч, засунувши поки всі свої питання та внутрішні непорозуміння якнайдалі! Потім. – У тебе крапельниця, не воруши рукою.

Він накрив її холодні пальці своєю долонею… щоб змусити залишитися нерухомою, звісно. Йому геть не кортіло її торкатися…

Ага, навіть Влад сам собі не повірив. Довбень.

– Владиславе? – хрипко та з явним зусиллям видихнула вона, таки здійнявши повіки…

І от тут на обличчі Василини, де тепер мався ще один величезний синець, зʼявився розгублений та трохи панічний вираз.

– Чому так… темно?! – її голос тепер було ледь чутно. – Я… не бачу… Не бачу?! – раптом Василина то майже з роздратуванням вигукнула, немов когось звинувачуючи чи вимагаючи пояснень.

А він проти волі посміхнувся.

Таки характер Вася мала! Теж не слабкіший за чоловічий, вочевидь. Можливо, і не дуже промахнулися батьки.

Та все ж йому до неї звертатися на таке імʼя було важкувато. Позатим, таку «бусинкою» не назвеш, та й «котиком» також. Хіба ото точно царицею…

– Все нормально. Не хвилюйся, лікар запевняє, що тут просто потрібен час, моя валькірія. І спокій… Точно не варто отак посеред озброєного натовпу вискакувати, як тобі явно подобається, аби навести ґвалт, – хмикнув він, чомусь відчувши у цей момент захват цього її характеру та сили духу.

– Валькірія?! – пирхнула раптом дівчина. – Чим вам Брунгільда милозвучніше за Василину? Самі собі суперечите! – фиркнула вона.

А Влад… ну що сказати?! Він навіть стиха розсміявся!

Сам не пояснив би до пуття, чому з язика зірвалося, але як її валькірією не назвати, коли згадати, наскільки відважно та без роздумів вона у гущу подій кидалася, рятуючи те кошеня?! Ну і його потім…

– Зараховано. Я обдумаю… Вражений, що ти в цьому обізнана, – він сам не зрозумів, коли обхопив її пальці міцніше та почав ледь помітно розтирати, зігріваючи. Але й так, щоб не потривожити голку у ліктьовій ямці.

– І досить вже мені викати. Гадаю, ти не просто заслужила на шанобливе ставлення вже з мого боку, а прям таки його виборола, – намагаючись підтримати цю легку, веселу атмосферу, додав він, підморгнувши…

І сам на мить зціпенів, зрозумівши, що дівчина того не бачить. Але ж лікар наполягав, що головне у її стані зараз – відпочинок та спокій, тож…

– Так за своїм кошеням кинулася…

– А що з ним?! – скинулася наново Василина. – І з тим… що до вас… до тебе, вломився? – нахмурилася, і тихо зойкнула.

Мабуть, було боляче.

– Всі живі. А кошеня навіть ціле. І нагодоване, гадаю. Хлопці ним займаються, – хихотнув трохи похмуро Влад, обережно присівши на край ліжка. Відходити не хотілося. – Ти як почуваєшся? Окрім того, що поки не розібралися із зором. Хоча лікар запевняє, що все це має минути, – спробував надати їй впевненість, якої сам не відчував.

– Голова болить… сильно, – повільно облизнувши губи, таки визнала вона. Хоч і не хотілося, він те помітив по ледь вловним жестам та міміці. Але ж не збрехала.

– Добре, що кошеня ціле… З його тягою кудись повсякчас лізти! Була впевнена, що воно спить у кухні спокійно. У безпеці…

– Дивина! Я так само думав про тебе, – не втримався від гостроти Влад!

Василина кліпнула очима, в яких він наразі не міг вгадати виразу чи думки. Та… почервоніла. Схоже, совість таки теж мала! Що не погано, звісно. Бо хоч буде на що тиснути, аби більше ось так йому серце не рвала нервами за її ж безпеку, трясця!

– А ви… ти в курсі, що зараз Йоль[1]1
   Йоль – стародавнє свято германських народів, пов'язане із зимовим сонцестоянням. У сучасних скандинавських та англомовних країнах стародавній Йоль злився з християнським Різдвом та став синонімом його назви. За традиціями близьке до слов'янського свята Коляди.


[Закрыть]? – раптом запитала вона, закривши очі. Мабуть, так їй було легше. – Може, це взагалі, йольский кіт? Він же якраз проблеми приносить… Звалилося оте на мою голову… І тепер одні клопоти. Чого він до твого пса поліз взагалі?

Влад розреготався, взагалі такого від неї не очікуючи.

– Хочу тобі сказати, що ти теж не з тихого десятка. Не дарма згадалися валькірії, – хмикнув знову, нарешті. А сам замислився.

Цікава вона. Влад здивувався ще більше… не те щоб був у темі. Скоріше більш-менш про нордичну традицію обізнаний… але без подробиць.

– Ти звідки настільки в тому орієнтуєшся? – хмикнув вже зі щирою цікавістю.

– А… тренер, в секції цим захоплювався. Вікінги, Валгалла та таке інше. Розповідав багато. Ще в дитинстві. І потім, під час бійок… Хлопці, та й дівчата також, багато хто… Це дає якесь відчуття розради та трохи дивної єдності. Давало, – ледь відчутно пересмикнула вона плечима.

І настрій втратила ніби.

Але Влад зрозумів, що не дуже хотіла минуле згадувати, з якого втекла, як він вже встиг по верхах зʼясувати. Його люди почали збирати інформацію. І те, що її використовували, як бійця у підпільних боях – зумів висновки зробити по всіх даних. Чим тримали? Цього поки не знав. Але… не першочергове.

Тепер її ніхто не дістане. Все. З його рук не вирвуть. У безпеці. І раз лікар наполягає, що потребує спокою та відновлення – Влад їй то повною мірою забезпечить! Усіма силами!

7

Голова буквально пульсувала. Тут Вася взагалі не вигадувала, навіть удавати не треба цю муку. Але… попри це, варто ж було памʼятати, що вона під прикриттям, трясця! І не провалити всю свою легенду!

Так ні ж, її смикнуло обізнаністю у нордичній культурі ділиться! Довелося швидко вигадувати пояснення, яке б більш-менш скидалася на правду. Від цього пульсація болю у скронях стала ще сильнішою!

Відкинулася на подушку з таким відчуттям, ніби це витягло з неї всі сили. Сили небесні! З ким вона звʼязалася?! Чому біля Влада її тягне на авантюри… Ну, окей, це їй в принципі притаманне, тут нема про що сперечатися. Позатим…

Зараз весь цей план з затриманням Яструба здавався геть кепською ідеєю. Можливо, на неї в цей момент накотило щось типу депресії? Оце це все… таки капітально тиснуло, їдять її мурахи!

Відчуття неможливості бачити… Лякало до біса! Настільки сильно, що в животі звернувся крижаний, тугий вузол. І розуміння, що вона зараз доволі безпорадна – немов рухнуло з небес, вдаривши по й так зраненій голові!

Дідько! У цю мить навіть не могла жодної ідеї вигадати, як з командою звʼязатися! Хоч з кимось?! Без очей… світ навколо був сповнений геть нових звуків та сенсів. Але вона в тому ще зовсім не адаптувалася, от в чому правда.

І голос Владислава ні з того ні з сього раптом став основним орієнтиром у новій реальності. А ще – відчуття гарячих, сухих, трохи шорстких пальців, які міцно тримали її руку.

Оглушливо. Трохи лячно… І вона не може не визнати – направду, боїться того, що чоловік зараз відійде, і Василина залишиться сам на сам з усім цим… З самим усвідомленням, що може назавжди в цій темряві опинитися!

Як зорієнтуватися? Як наново навчитися себе відстоювати? Як захищатися? І не спалитися ж до того?! Не викрити себе…

Бо навіть не знає, хто навколо? Ворог? Друг?..

Хоча, звідки б тут друзям взятися? Якщо поруч Владислав… то навкруги його люди, однозначно.

Правда, судячи з того, що він до неї геть приязно ставиться, Василина його… Ну, не варто поспішати з висновками, але, можливо, вона навіть його довіру завоювала тим, що кинулася рятувати? Добре. Наразі – це точно її порятунок.

І… Трясця! Не хотілося визнавати ще дещо…

Але, в цей момент Владислав немов поворухнувся та посунувся. Вочевидь, піднявшись та збираючись відійти від ліжка!

– Ні! – вона вхопилася за його руку так міцно, як тільки могла.

І по цимбалах на крапельницю, його думку і весь світ! Втратити ось цей звʼязок, єдину точку для орієнтування у новому світі – наразі вона просто не могла цього допустити.

Бо… їй було страшно. По-справжньому. По-дурному. Майже по-дитячому. Так, як не мало б бути за посадою та завданням.

Але вона не встигла те осмислити чи опанувати себе. І вчепилася у руку чоловіка… якого вистежувала чи не останні півтора року. Так, наче він її єдина надія! Єдина опора у всьому невідомому тепер і ворожому світі. Той, що сам же ворогом був нещодавно…

– Гей. Не лякайся. Я тут, – він ніби відразу це вловив все. Зрозумів її думку. І перехопив ще й другу руку, міцно, але обережно стиснувши. – Я поруч.

І Васі саме б цього злякатися, враховуючи, хто він, а хто вона.

Та замість цього вона другою рукою сама переплела пальці з великими та гарячими чоловічими. Василина не звикла нікого просити про допомогу. Тим більше – підозрюваного. Проте… Чи мала вона тепер вибір?

– Я… Мене лякає це. Відсутність можливості бачити. Контролю над ситуацією… – ніби виправдовуючись, що геть не було їй властиве, прошепотіла. – Очі… – примружила ще сильніше повіки. Замовкла. Горло затисло спазмом.

Але ж руку його фізично не може відпустити! Це щось за межами свідомості. Ірраціональне. Ніби й не правильно, а вона не може інакше, і все!..

– Ш-ш-ш, – він сам звільнив одну руку та… накрив пальцями її губи.

Дуже… обережно. Неочікувано. Вона аж сахнулася! Не злякавшись… просто, без можливості бачити – все спантеличує!

– Не бійся, княгиню. Дозволь, поки я побуду твоїми очима. Домовилися? – тихо та низько поцікавився Владислав.

Владно. Як вже все вирішивши, аніяк не питаючи її…

А ще – немов би дуже близько до обличчя Василини! Він нахилився?

– Княгиня? – дівчина розгубилася ще більше, здалося. – А це – чому?

Владислав аж примружився, спостерігаючи за кожною зміною, найменшим рухом її обличчя, губ, вій.

Відчув, як вся завмерла, але ж міміка ніби своїм життям живе!

Усвідомила, наскільки він близько? Можливо. Все ж таки було в ній щось і від дикого звіра: всі ці її інстинкти, зосередженість, готовність битися…

І це його не менш потужно вабило. Немов пробуджувало щось з таких глибин, про які Влад у собі й не здогадувався!

Простягнув руку та обережно обвів її підборіддя.

– Ти сильна. Можливо, не буду сперечатися, що як цариця… але й більш потужна, немов, трохи дика… Не погано. Навпаки… Як небезпечний хижак, швидше, – він посміхнувся, підозрюючи, що вона відчує то за зміною його тону. – Як справжні княгині, швидше… Таки ж спадкоємиці вікінгів та валькірій, про яких ми вже мову з тобою завели, – знову ковзнув рукою, погладжуючи. – Які ні в чому не поступалися чоловікам. Ще й мстилися до останнього… не лякалися й дикунів…

– Як отой ваш Кульгавий? – пирхнула вона, попри розгубленість, точно намагаючись триматися. До біса сильна!

– Влучне спостереження. Так, – він весело хмикнув. – Ото й кажу – ти така ж яра за відчуттям. Незламна, – нахилившись ще нижче, хрипко видихнув Яструб в її вухо.

І долонею всотав дрібне, неначе солодке тремтіння мʼязів цієї жінки.

Охрініти! Вона його вабила. Здуріти до того ж з якою силою!

Це було геть дивне усвідомлення, враховуючи ситуацію.

На бога! Вона у лікарняному ліжку! У неї струс!

І величезний синець на обличчі не мав додавати Василині такої тендітності та зворушливості. Як і те розгублене полумʼя в очах, які зараз видавалися геть розфокусованими… Але це все тільки більше його до неї немов припаювало!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Владислав, котрий завжди вважав себе до біса логічним – зараз нічим не міг пояснити непереборну потребу особисто подбати про добробут та затишок для цієї дівчини! Воно немов би пульсувало у кожній його кістці, скручувало нерви та… нагніталося всередині нього! І тільки збільшувалося з кожною миттю, що поруч знаходився. Якась довбана містика, в яку він ніколи не вірив!

Коли спалахнуло? Звідки? Не мав відповіді… Тоді, як впала на нього з дерева? Чи як у підборіддя вцілила? Чи коли упала на бруківку його двора?.. Бляха, як стільки всього втулилося за кілька годин?!

Можливо, він граний збоченець, просто до сьогодні не знав про це?

Але ж так, вона його вабила!

Мовчки, без жодного звуку волала до чогось, суто чоловічого в ньому. Породжувала дивне відчуття, ніби він нікого до того ближчого не мав, і зараз просто не може дозволити їй зникнути зі свого життя. Чи чомусь поганому трапитися з цією жінкою…

Геть йому ж чужою!.. Хіба ні?

Він наче розумів це цілковито ясно. І все ж…

Обхопив долонями її обличчя. Обережно, щоб не зачепити садна та забої. Не втримався, провів великим пальцем, відчуваючи оксамитову мʼякість її шкіри. І це дивне звернення, яке само з язика зіскочило, але ж наскільки дійсно їй пасувало!..

– Не бійся, моя княгине. Я буду поруч. Ти не залишишся одна в темряві. Ніколи. Присягаюся! – прошепотів, достеменно сам не маючи доводів пояснити, що йому груди дере.

І злегка зачепив губами її вухо… Не дражнячи. Скоріше, починаючи привчати дівчину до своїх дотиків.

Через два дні

Навколо панувала тиша.

В цьому будинку так і не стало більш… затишно, чи що. І не були потрібні очі, аби це зрозуміти.

Хоча зараз вона почувалася ще більш розгубленою, і варто було визнати, що справа не тільки у місці, яке не встигло стати їй знайомим. Василина ледь почала більш-менш адаптуватися до лікарняної палати, як ось її знову забрали… До будинку Яструба.

І от вона сиділа… десь. Якщо вірити цьому неможливому чоловікові – у його власній кімнаті. На його, трясця, ліжку!

Якого біса?!

Це капітально збивало з пантелику! В одязі, який він їй дав… включно з білизною та взуттям. Було дуже цікаво, яке воно все, бо наразі Вася тільки те усвідомлювала, що одяг мʼякий, зручний та затишний. І взуття її розміру… здається, кросівки. Вона таке полюбляла.

А ще була таки вдячна, що то точно спортивний костюм чи щось таке, а не якась сукня, у якій вона б сто відсотків почувалася жахливо. На зараз же навіть сподівалася, що зуміє захиститися, раптом що, – рухи не сковані.

Дідько… вона ще й до того, що тепер сліпа – не встигла звикнути! Осягнути, усвідомити. Це змушувало стискатися якийсь важкий вузол у грудях. Сковувало все тіло незнайомою напругою та острахом.

«Тимчасово… тимчасово…»

Василина повторювала це собі, немов мантру. Але правда в тому, що ніхто достеменно не міг їй цього гарантувати. Як і повідомити, най і приблизні терміни можливого покращення. І… Василина почувалася збіса розгубленої та безпорадною від всього цього!

Хто вона тепер? Все ще агент під прикриттям? Чи просто людина, яка втратила чимало своїх можливостей і наразі мало чим може прислужитися рідному Управлінню? Як їй просто зі своїми звʼязатися? Як зрозуміти, хто поруч?..

Хоча з останнім проблеми не було, бо… Сюрприз-сюрприз! Весь цей час, майже без виключення, поруч був Владислав.

Щобільше… її геть вибивало з рівноваги дивне піклування Яструба. Чоловік немов оточив її щільною, непробивною увагою. Зосередився на ній чи не всім собою, здавалося! Він настільки уважно дбав про неї, ніби Василина була чи не найціннішим його активом!

Чому? Мимовіль закрадався страх, що він розкусив її маскування… Та чи був би Яструб аж настільки приязним у такому випадку? Здавалося – аніяк! Навпаки…

Якщо ж справа не в цьому… То в чому, трясця?! Навіть, як з подяки за те, що відштовхнула його… ну це точно ніяк не зобовʼязувало чоловіка до аж такої уваги! Будь-хто вдовольнився б тим, що сказав «дякую». Ну і забезпечив би лікування, можливо.

Але не проводив би поруч майже дві доби, ніби в нього нічого важливішого немає. А вона ж точно знає, що це не так!

Трясця! Та він ночував у її палаті! Розмовляв із нею, розповідав якісь веселі дурниці, від яких їй ставало навіть легше, чи що. Весело. А ще постійно торкався, направляв та підтримував Василину!

– Чому ти тут? Зі мною? – запитала Василина ще в першу добу, коли Влад не просто просидів поруч кілька годин, а ще й нагодував, за фактом.

Ну вона, звісно, намагалася то сама зробити… але в неї не то щоб вправно виходило, мусила це визнати. Бо навичок не вистачало. Та й окрім повної темряви навколо, трохи паморочилося ще через струс. До того ж голова боліла, і через нудоту мало до чого апетит був…

А Владислав, як зрозумів це, їй на вибір меню влаштував – і його люди все привозили. І годував з ложки, коли вона, психанув, морозива забажала. Малинового… Де він його взяв серед зими, от що цікаво?! Але правда в тому, що настільки смачного – Василина ще в житті не їла.

Позатим, і не визнаєш же цього, бо за легендою вона особливо і не мала можливості шикувати. Хоча подякувала щиро.

– Я теж вмію бути вдячним, княгиню, – тільки й хмикнув на те Яструб.

А їй чомусь від того стало якось… дискомфортно. Проте часу замислитися та проаналізувати – не було.

Бо він ще й до ванної кімнати її відвів, що тут малася… Загалом, здавалося, він би й там їй охоче залишився допомогти… От тільки Вася від того вже зовсім очманіла! І наполягла, що таки сама впорається навіть з душем. Єдине що – при його участі та з допомогою обійшла все, обмацала стіни, щоб зорієнтуватися більш-менш, та шампунь їй відкрити попросила.

Він міг просто довірити її медперсоналу, чи не так?.. То що ж то за вдячність така величезна?

І чому вона сама, попри всі сумніви, страхи та непорозуміння, кожен раз за руку Владислава чіплялася, коли чоловік відступав. Як в отой перший раз?.. Ніби він був тим самим стовпом, навколо котрого її світ раптом обертатися став…