Текст книги "Золота медаль"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)
– Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!
Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.
– Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!
– Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...
Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.
Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.
Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.
– Ой! – вихопилось у Юлі.
– Це – сорока,– засміявся Віктор.– От клята душа!
– Зараз на її крик хтось сюди прийде...
– А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?
– Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.
– Може, ти будеш сміятись,– промовив якось нерішуче Віктор,– але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю «на добраніч»? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...
Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.
Потім Віктор прошепотів:
– Як хороше!
– Що хороше?
– Що ти є на світі... що ти – Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.
Юля притиснулась до Віктора.
– Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад – на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.
– Так, так, заводи там, на Уралі,– мрійливо промовив Віктор.– Можна й у Магнітогорськ...
– Ну от, бачиш. Ми працювали б в одному місті. Подумай – все життя, все життя ми були б разом! Хіба це не щастя – разом працювати, радитись одне з одним, звіряти одне одному всі свої думки, навіть такі, що нікому б не сказав про них – найзаповітніші свої думки. А вдвох мріяти! Вітюсь!
– Юлю, ти просто мене мучиш... Ти такі малюєш картини, що в мене перехоплює дихання. Але як же з моєю мрією? З моїми планами?
– З твоїми планами... Я знаю, ти – впертий... Наполегливий. Що задумав – не відступиш... Та хіба не можна поєднати твоїх планів...
– З любов’ю?
– Вітю, невже ти смієшся?
– Ну, як тобі не соромно? Це зовсім не смішно, Юленько. Мені згадалось, як ти говорила, що наші почуття треба берегти.
– Берегти, Вітюсь, бо це дорогий скарб.
– Ось я й думаю: хіба тоді, коли я працюватиму на заводі, а ти вчитимешся в університеті... хіба тоді ми не збережемо нашої любові, нашої дружби? А може, в університеті зустрінеться тобі хтось...
– Вітю!..
– Гаразд, не буду, Юлю!
І вони знову цілувались, не помічаючи, що з берези посипалась ціла сніжна хмара. Її збила руда білка, яка здивовано поблискувала на них очицями, не розуміючи, що роблять тут ці двоє невідомих...
33
Збори партійної організації школи почалися пізно ввечері. Давно скінчили роботу численні гуртки, учні розійшлися, і в усій школі настала незвичайна тиша. Тільки десь на другому поверсі прибиральниці пересовували в класах парти.
Ця лунка тиша, коли кожний звук виникає несподівано, ці порожні коридори завжди викликали в Юрія Юрійовича почуття незатишне і неспокійне.
Він швидко пройшов довгим коридором, відчинив двері в учительську кімнату і з задоволенням побачив, що більшість товаришів уже зібралися.
Тетяна Максимівна розповідала якийсь епізод із свого вчителювання. Біля неї примостились на дивані Надія Пилипівна і Олег Денисович. Зінаїда Федорівна і вчитель малювання Яків Тихонович розглядали за столом малюнки в зошиті якогось учня. Інші вчителі стиха розмовляли в різних кутках цієї великої кімнати.
– Ось і Юрій Юрійович,– сказала Тетяна Максимівна.– О, та який ви прийшли нарядний, урочистий! Немов іменинник.
– Іменинник і є! – посміхнувся старий учитель.– Для мене ці збори – знаєте, які!?
Справді, для нього ці збори були незвичайні. Класний керівник повинен був звітувати перед партійною організацією про свій клас, про те, як десятикласники готуються до екзаменів на атестат зрілості.
Успіхи були великі. Юрій Юрійович приготував виписки оцінок, які одержали за останній час його вихованці, хотів розповісти про додаткові заняття, які влаштовують самі учні, допомагаючи один одному, про ті численні організаційні заходи, що дадуть змогу випускникам найкраще підготуватися до екзаменів.
Але вчителя мучило якесь незрозуміле незадоволення. Він ще раз перечитав акуратно написаний на аркушику план свого звіту. Все ніби в порядку. Та чому не зникає це почуття, наче не виконав якогось важливого доручення?
Він тихо сказав Надії Пилипівні:
– У мене чомусь раптом з’явилася думка, що я не готовий до звіту. Дивно!
Надія Пилипівна не встигла відповісти. Збори почалися, головуючий Олег Денисович надав слово Юрієві Юрійовичу.
Всім здалося, що старий учитель сьогодні занадто довго розкладав перед собою матеріали звіту. Олег Денисович перервав паузу:
– Розкажіть про ваших комсомольців!
Юрій Юрійович випростався, весело глянув на товаришів, і всі побачили, що він рішучим рухом відсунув набік і план звіту, і матеріали, які щойно розклав перед собою.
Комсомольці! Учні! Звичайно, про них насамперед треба говорити – про жвавих, розумних, допитливих юнаків і дівчат, про Юлю Жукову, Віктора Перегуду, Марію Поліщук... Увесь десятий клас за якусь мить промайнув перед очима.
– Готуючись до звіту,– почав Юрій Юрійович,– я захопився оцінками в табелях моїх десятикласників і різними організаційними заходами, про які розповісти, звісно, теж потрібно. Але ось, бачте, в останню хвилину мені хочеться говорити інакше, ніж я намітив собі. І звіт мій сьогодні, мабуть, буде не схожий на інші подібні звіти. Я, приміром, хочу розповісти тут про ученицю Ліду Шепель...
Юрій Юрійович на мить замовк, риси його обличчя немов пом’якшились, очі потеплішали і, коли він звичним рухом зняв пенсне, стали по-дитячому простодушними; в цю мить, як ніколи, з своєю борідкою він був схожий на Чехова.
– ...І про Варю Лукашевич. Ви їх обох знаєте, не забули, як у свій час уся наша партійна організація турбувалася про їхню долю. Тут мені хочеться сказати і про інших наших чудових комсомольців, які так допомогли нам у виховній роботі.
Учитель розповідав, як школа і класний колектив боролися за Ліду Шепель, за Варю Лукашевич, як звичайна «середня» учениця Марія Поліщук стала однією з кращих учениць школи.
Дуже тихо було в кімнаті. Вчителі-комуністи уважно слухали звіт свого товариша. Їм була близька доля кожної учениці про яку говорив Юрій Юрійович, кожну ученицю вони знали. Більше того, за долю кожної з них піклувалася вся партійна організація школи.
– І ще хочу розповісти вам, товариші,– говорив далі Юрій Юрійович,– про одну ученицю, відмінницю, доля якої мене зараз найбільше непокоїть. Ніна Коробейник – кругла п’ятірочниця, четвірки ніколи не було в неї, чудова пам’ять, здібності, юна літераторка.
– Ну як же, Коробейник – одна з найкращих учениць у школі!
– Вірно, Тетяно Максимівно. Та саме за неї я серйозно побоююсь.
Серед присутніх зчинився рух. Тетяна Максимівна здивовано підняла брови, Олег Денисович промовив:
– Що ви, що ви? Коробейник? Медалісткою буде!
Юрій Юрійович хвилинку зачекав, і коли знову почав говорити, всі слухали тепер з особливою, напруженою увагою.
– Я давно помічав, що Коробейник дуже честолюбива. Це почуття збило її останнім часом на манівці. Воно породило в учениці таку болісну заздрість до успіхів Марії Поліщук, таку гостру роздратованість, що вже намітився глибокий конфлікт між нею і всім класом. Більше того – Коробейник уже лишилася сама, вона це відчуватиме з кожним днем усе гостріше... Скажіть же мені, товариші,– майже вигукнув Юрій Юрійович,– чи може вона відмінно скласти екзамени, не відчуваючи ліктя подруг, лишившись самотньою, без підтримки класного колективу?
Ніхто не проронив і слова.
– От вам і круглі п’ятірки! – раптом сказала Зінаїда Федорівна.– Спочатку я сприйняла слова Юрія Юрійовича як парадокс. Але справді, якщо так стоїть справа, учениця попала в серйозне становище. Про яку ж тут медаль говорити! Мені здається, що Юрій Юрійович ніскільки не перебільшує тут значення колективу, дружби і товариства. Якщо учениця поставить себе осторонь усього класу, чи допоможуть їй навіть власні здібності? Думаю, що ні.
– Саме так! – підхопив Юрій Юрійович.– Ось про це саме я й кажу! З яким же піднесенням, з якою певністю вона піде на екзамени, якщо знатиме, що всі її однокласники відвернулись од неї? Вона ж почуватиме себе, як на пустинному острові. Мені, страшно за цю дівчину, друзі! Звісно, ми не залишимо її, комсомольці ще скажуть своє слово, але це може ще й поглибити конфлікт – Коробейник уперта і гордовита!
Слово взяла Зінаїда Федорівна.
– Ми маємо всі підстави стривожитись, – сказала вона.– Коробейник працює в моєму класі вожатою. Останнім часом вона дуже зазналась. Я не впізнаю її. Це зовсім не та скромна вожата Ніна, яку я колись уперше знайомила з своїми піонерами. А звідси бере початок і все інше. Але яка б не була вона честолюбива і вперта, я безмежно вірю в силу колективу.
– Я не заперечую його сили,– зауважив Юрій Юрійович,– сам на колектив завжди спираюся в роботі.
– Знаю, знаю, Юрію Юрійовичу, та це зовсім нелегко отак відразу схопити і вирвати з серця такого павука, як лиха заздрість! Я думаю, що ми доручимо сьогодні вам як комуністу, класному керівникові скерувати комсомольський комітет, увесь десятий клас на врятування Коробейник. Свідомо вживаю це слово – врятувати. І треба, думаю, почати із звіту Коробейник на комсомольському комітеті про роботу її як вожатої. Є про що поговорити. А говорити треба насамперед щиро, пристрасно, як уміють комсомольці!
– Хай якнайшвидше відчує Коробейник,– сказав Олег Денисович,– що її засуджує весь колектив. Увесь! Розумієте, яка це перевірка для неї? А якщо вона не знайде шляху повернутися до товаришів, ми мусимо їй допомогти.
З стільця швидко підвівся Яків Тихонович.
– Дозвольте мені,– попросив він. – Що ж це виходить? Що ви пропонуєте, Олег Денисович? Покарати Коробейник? Щоб вона, бачте, відчула, що її засуджує весь клас, щоб вона справді залишилась сама – без друзів, без подруг! За що ж така жорстока кара? За те, що учениця хоче бути першою в навчанні? За те, що має хворобливе честолюбство? Та це ж не карати треба, а лікувати! Лі-ку-ва-тиІ
– Чим же? Пірамідоном чи валер'янкою?
– Прошу не перебивати мене, Тетяно Максимівно! Лікувати чутливими дохідливими словами, увагою всього колективу! Увагою, а не презирством і засудженням! Я не можу простити авторові «Педагогічної поеми» ляпаса вихованцеві! Не можу! А ми тут що робимо? Готуємо моральний ляпас кращій учениці-десятикласниці! Саме наше життя виправить характер молодої дівчини! Я не кажу, що у формуванні характеру не потрібно нашого втручання. Але я за інші методи, за чуйність! Товариші, давайте подумаємо, чи не помиляємося ми? Адже ми відповідаємо за Коробейник перед державою!
Учитель сів, дістав хусточку, швидко витер лоба.
Відразу попросили слова кілька присутніх.
– Заспокойтеся, товариші, заспокойтесь! – умовляв Олег Денисович.– Усі висловимося! Слово має Тетяна Максимівна.
– Так, відповідаємо! – почала говорити Тетяна Максимівна.– І не тільки за Коробейник, шановний Якове Тихоновичу! За кожного учня відповідаємо! І всі наші промови тут дихають справжньою глибокою турботою про долю нашої учениці Коробейник. Батьківською турботою! І треба відрізняти таку турботу і піклування від безпідставних і слинявих, пробачте мені, жалощів! Жалощів у лапках, Якове Тихоновичу. Бо такі «жалощі», як у вас, таке «вболівання» за ученицею нічого не принесе їй, крім шкоди. Не про кару в нас іде мова. Не так ви тлумачите тут наші слова. Мова йде про те, як допомогти учениці знову посісти своє місце в колективі, яке вона сама втратила! Саме про увагу і чуйність до неї ми й говоримо тут. Вірно, саме життя виправить її характер і вилікує її роздуте честолюбство. От воно, життя, вже й почало курс лікування. Ви ж чули, що розповідав Юрій Юрійович? Уже сьогодні, без нашого втручання, класний колектив одвернувся від Коробейник за її гидку, некомсомольську, не нашу рису в характері. І цей товариський осуд учениця повинна відчути якнайглибше. Це тільки швидше допоможе їй знову повернутися в колектив.
Один за одним схвильовано говорили педагоги про Ніну Коробейник. Усіх занепокоїла доля учениці, всі розуміли, що дівчина оступилась, і потрібна дуже тверда і обережна рука, щоб підтримати її, щоб учениця знову відчула себе в товариській шерензі.
Юрій Юрійович уважно слухав виступаючих. Гарячі промови товаришів надавали упевненості в силах, він думав, що коли любити своїх вихованців, можна легко розв’язати будь-яке педагогічне завдання.
Надія Пилипівна вийшла до столу останньою. Сиве пасмо над лобом блиснуло під електричною лампою, і здавалось, що жінка щойно була під зимовими деревами і впала їй на волосся сніжна грудка.
– Те, що говорив тут Юрій Юрійович про Ніну Коробейник,– сказала вчителька,– не очима побачиш, а тільки чуйним серцем. Нас і не дивує, що класний керівник підійняв кран завіси над ближчим майбутнім однієї з своїх учениць. Він правильно передбачає, що може статися з Коробейник. Самі здібності не допоможуть, якщо шкільний колектив не дасть учневі зарядки, творчої наснаги. Обов’язок школи – не тільки готування майбутніх студентів, але й виховання Людини з великої літери. От мені хочеться глянути ще далі. Як житиме Коробейник у радянському суспільстві з таким болісним честолюбством?
...Тієї ночі Юрій Юрійович довго не спав. Він усе ходив по кімнаті, намагаючись ступати по килиму, щоб не рипів паркет, і тінь з борідкою метлялась по стінах.
Насамперед треба було поговорити з Коробейник. Але як? Докоряти чи переконувати? Пожурити чи висміяти? Як підійти, які знайти слова? Адже він сам колись навчав Жукову знаходити точне, найвразливіше слово, щоб воно влучало в ціль.
Він пригадав Ніну в дев’ятому, у восьмому класах. Давно помітив її честолюбство, але досі воно ніколи не виявлялось так гостро, як останнім часом за якихось два місяці до випускних екзаменів. Зрозуміло – не було досі поштовху, такого глибокого приводу, щоб це гидке почуття враз розрослося, роздулося, набрало справжнього конфлікту не тільки між Коробейник і Поліщук, а й між нею та всім класним колективом.
«Виходить, що я все ж таки прогавив,– з сумом думав учитель.– Треба було раніше виривати цього... як висловилась Зінаїда Федорівна? Павука!»
І знову метлялась по стінах тінь з борідкою.
34
Весна почалась несподівано. Вночі Марійка чула крізь сон, як дощ тарабанив по підвіконню. На якусь хвилину вона зовсім проснулась, прислухаючись. У вікно було видно клаптик чорного неба. На ньому інколи відсвічували сині спалахи від дуг трамваїв. Мелодійний дощовий дріб заколисував, і дівчина знову заснула.
Вранці, просто з ліжка, вона підбігла босоніж до вікна, і незрозумілою тривогою йокнуло серце. Скрізь на вулиці виблискували калюжі, вітер спішно здував з неба клапті розірваних хмар, а місцями вже сяяла така блакить, що в ній утопав зір. Стіна сусіднього будинку забарвилась теплою позолотою, і Марійка догадалась – сходить сонце.
А на вулиці, коли вона вийшла з дому, все було пронизано вологим березневим вітром, запахом талого снігу, калюж. З дерев зривалися важкі краплини, веселі малюки пускали кораблики.
Сьогодні – неділя, навчання немає, і дівчина вирішила піти на ринок купити для матері фруктів.
Проходячи через майданчик, де збиралася «товкучка» – продавці й покупці ношених речей,– Марійка раптом побачила Варю Лукашевич. Дівчина стояла з перекинутим через плече платтям, у руках держала хустку й калоші.
Це було так несподівано, що Марійка застигла на місці. Варя її не бачила. Аж ось вона повернула обличчя, і руки в неї мимохіть опустились. Хотіла повернутись, зникнути між людьми, та Марійка вже підійшла до неї:
– Варенько, ти що?
Лукашевич збентежено дивилась на подругу.
– Що ж я? Тітка попросила продати.
– Твоє плаття? Найкраще?
– Тісне воно на мене...
Щось таке було у Вариних очах, у всій її постаті, що Марійка не могла повірити її словам.
– Ось що, Варю, мені треба купити яблук і мандарин для мами. А ти чекай тут, і ми підемо до мене. Плаття ж своє заховай. Чуєш? Заховай зараз же!
За сніданком у Марійки Варя розповіла всю правду. Після того як її тітка побачила, що племінниця заміж не вийде і продовжуватиме вчитись, Варі не було від неї життя. Тітка почала вимагати платню за куток, а останнім часом заявила, що годувати Варю більше не буде. Тепер дівчина змушена була продавати щось із своїх речей і вирішила влаштуватися на вечірню роботу.
– А поступлю на роботу, коли тоді вчитися? – зажурено говорила Варя.– Скоро остання чверть року почнеться, а там – екзамени, треба посилено готуватись.
Марійка заспокоювала подругу:
– Варюшо, чи ти в Америці живеш? На роботу вона поступить! Наша робота зараз – відмінно вчитись! Згодна? Закінчиш і школу, і консерваторію, про це вже, будь певна, потурбується держава. Даремно ти досі мовчала.
Марійка стала ходити по кімнаті, щось обмірковуючи, насупилася. Варя мовчки стежила за нею, і їй навіть здалося, що подруга чомусь раптом розсердилась. А коли Марійка зупинилась, вона вже була колишньою Марійкою – з ясною усмішкою і гарячими очима.
– А в тітки тобі взагалі жити не можна! Вона, мабуть, пригнічує тебе одним своїм виглядом. Правда ж? Не тітка, а жаба!
– Де ж знайдеш куток? – зітхнула Варя.– Та й платити...
– Куток я вже знайшла! – зовсім зраділа Марійка.– Навіть цілу кімнату. Житимеш у мене! Зі мною, Варюшо! Та це просто чудесно! Ти ж сама подумай: у мене окрема кімната, і я сама. Зовсім сама. Повернеться з лікарні мама, вона теж дуже, дуже зрадіє! Я ж її добре знаю, мамочку. Житимеш у мене! Ти й не думай, усе буде гаразд!
Перед початком уроків наступного дня до Варі підійшли Юля і Софа Базилевська, по-дружньому розпитували, як їй живеться.
Зворушена Варя щиро дякувала подругам за увагу.
– Дякую! – повторювала вона.– Як я вам вдячна! За все! І вам, і взагалі всім...
Ніхто з них і не помітив, що все це чула Ніна Коробейник, яка нагодилася на той час.
– Я дуже, дуже за тебе рада,– сказала вона Варі.– Тільки навіщо ти так себе принижуєш?
Варя аж нестямилась:
– Чим? Може, я й справді... Але я так, як серце підказує.
– Чим же вона принижує себе? – здивувалась Юля.– Що за дурниці!
Ніна знизала плечима. З якогось часу у неї з’явилася ця звичка.
– Всі говорять дурниці, крім Жукової! – сказала вона Юлі.
– Та ти що, Ніно? – вихопилось у Юлі.– Ти – справді?
– Я сказала, що Лукашевич себе принижує. Навіщо це: «дякую, дякую»? Дякувати – це принижувати людську гідність. Взагалі, подяку приємніше чути собі, ніж дякувати комусь.
І Марійка, і Юля слухали вкрай здивовані. Навіть Варя заперечливо похитала головою.
– Знаєш, Ніночко,– сказала Жукова,– це в тебе панська риса!
Тон, яким Юля промовила «це» і «Ніночко», обеззброїв Коробейник. Вона нічого не відповіла.
На великій перерві Марійку зустрів у коридорі Мечик.
– Я вже все знаю! – вигукнув він.– Молодець ти, слово честі!
– Та ти про що?
– Про кого, а не про що! Про Лукашевич! Не могла вона, справді, жити далі в одній кімнаті з такою тіткою! Вона пригнічувала б Варину психологію, людську гідність!
– І ти про гідність? І знову – про незалежність?
– У даному разі я – за повну незалежність Лукашевич від так званої її тітки!
– Ну, Мечику, це – квартирне питання...
– Ти ж його вже розв’язала! Але у мого тата є родичка – старенька, добряча душа, живе самотньо, в хорошій кімнаті і шукає, щоб хтось... І якщо в тебе, може, Варі незручно...
Марійка із сміхом перебила:
– Спізнився ти, хлопче, добряча душа! З учорашнього дня Варя вже перебралась до мене. І їй дуже зручно...
Вона враз замовкла і чомусь пильно подивилась в обличчя Мечикові. Хлопець був щиро захоплений бажанням допомогти Варі.
– Чому ти так дивишся на мене? – спитав він.
– Тобі здається. Не дивлюсь. А взагалі – спасибі тобі, Мечику!
Останнім часом Марійка стала уважно придивлятись до своїх подруг і товаришів, кожного разу відкриваючи в них щось нове, якісь риси, котрі ще недавно були немов заховані від неї. Інколи вона глибоко замислювалася над вчинком когось з її товаришів, робила часом дуже цікаві для себе висновки.
Дівчину почала хвилювати поведінка Ніни Коробейник. Щоразу пригадувала Марійка випадок на лижній прогулянці, обличчя подруги, на якому можна було прочитати і біль, і ненависть. Ненависть до кого? До неї, Марійки... Чітко згадувалися слова Ніни, сповнені злоби.
Чому ж раніше Ніна була іншою? А може, й тоді була такою? Може, Марійка просто не бачила тоді того, що так виразно виявилось у подруги тепер?
Незабаром учениця переконалась, що це були не випадкові вибухи ображеного самолюбства. Ніна стала схожою на колючого їжака, до якого не можна доторкнутися. Все, що стосувалось Марійки, наїжувало Ніну. Вже не було й мови про колишні дружні, сердечні стосунки між ними. З болем Марійка все більше переконувалась, що втрачає подругу.
Вона щиро розповіла про це Юлі.
– Сама знаю,– сказала Жукова.– Не ти одна її втрачаєш, а так само і я. А точніше буде сказати, що Ніна втрачає нас з тобою. Тільки ж, Марійко, справа не лише в цьому. Коробейник якось іде проти всього колективу. Ось що страшно.
«Ну, це вже занадто,– подумала Марійка.– Юля іноді перебільшує. Коробейник любить свій класний колектив. У неї така болісна заздрість не до всього колективу, а до мене, наче я стала їй на дорозі».
Того дня увечері на комсомольських зборах обирали представника від шкільної молоді вітати обласну партійну конференцію. Юля Жукова запропонувала кандидатуру Марійки Поліщук. Почулися схвальні вигуки. Слова попросила Ніна Коробейник і зовсім несподівано почала:
– Мені здається, що доцільніше обрати не Поліщук, а Юлю Жукову. Жукова – найстаріша комсомолка, вона – секретар комітету, її знає вся школа, добре знає райком. Марію Поліщук останнім часом стала скрізь висувати група її друзів. І, я б сказала,– підносити. Це неправильно. Я проти її кандидатури.
Знявся шум. Негайно ж узяв слово Вова Мороз.
– Дуже мене здивував виступ Коробейник,– заявив він.– Ми всі добре знаємо Жукову як комсомолку-активістку. Але що це за обвинувачення кинула тут Коробейник на адресу якоїсь «групи друзів»? Ти, мабуть, і сама добре знаєш, – звернувся він до Ніни,– що Марія Поліщук не потребує ніякого ні висунення, ні піднесення. Вона сама по праву посіла перше місце в школі як найкраща учениця-комсомолка. Сама своїми блискучими успіхами в навчанні вона заслужила на честь вітати партійну конференцію від імені шкільної комсомольської молоді.
Ніні було боляче слухати цей виступ. Хай би сказав ці слова хтось інший, а не Вова Мороз. «Перше Місце», «найкраща учениця», билося в голові, вистукувало серце. В ту хвилину здалося Ніні, що Мороз навмисне хотів своїми словами принизити її. «Що я йому зробила поганого?» – майнула гірка думка.
Обрали Марійку. Коробейник відчула, що треба було й собі голосувати за неї, чесно відмовившись од своїх слів. Але не здіймалась рука, і Ніна була єдиною, хто утримався від голосування.
Після зборів до Коробейник підійшла Юля Жукова. Ніна чомусь так і думала, що Жукова обов’язково говоритиме з нею, і приготувалась до цієї розмови. Та Юля почала зовсім з іншого, а не з тих слів докору, що їх сподівалась почути Коробейник.
– Я бачила,– сказала Юля,– як тобі важко було слухати виступ Мороза. Правда ж, Ніно?
– Ти питаєш зараз щиро, як моя подруга? Гаразд, Юлю, і я скажу щиро: боляче було слухати. Адже він навмисне підкреслив оте – «перше місце» і таке інше...
– А мені було боляче слухати твій виступ, Ніно!
– Не могла ж я йти проти свого переконання!
– Ніночко, це не переконання твоє, а просто заздрість. Не роби таких очей, ми ж говоримо щиро, як подруга з подругою. Чи, може, вірніше – як колишні подруги?
Коробейник схопила Юлю за руку:
– Колишні? З тобою?
– Бачиш,– сказала Жукова,– ти продовжуєш шалено заздрити Марійці.
– Юлю,– скрикнула Ніна,– а ти хіба забула, як я принесла Тетяні Максимівні зошит Марійчин, як я просила за неї?
– Ні, цього не забула. Ти боролася сама з собою, і тоді перемогла в тобі наша Коробейник, хороша, щира подруга, однокласниця. Але Марія пішла вперед, і ти знову стала їй заздрити. Що ти робиш? Для чого ти вирощуєш у собі таке низьке, негідне почуття?
– Ой! – тихо зойкнула Ніна.– Ти мене звеш негідницею? Юлю!
– А знаєш,– сказала Жукова,– якщо це почуття переможе все, що в тобі є хорошого, ти й станеш такою...
Коробейник зблідла.
– Як ти можеш мене так називати! – задихаючись, промовила вона.– Тільки за те, що я маю гордість, самолюбство! Я не можу... не хочу з тобою більше говорити!
* * *
Незадовго до початку останньої чверті Євгенію Григорівну виписали з лікарні, і Марійка забрала її додому. Мати дуже ослабла, схудла. Рани загоїлись, але шкіра злущувалась, сходила пластами, обличчя було спотворене.
– Не дивись на мене,– говорила вона дочці,– не завдавай собі жалю. Страшна я, правда? Ну, тепер – вдома, тепер уже пішло на одужання. За тиждень-другий встану.
«Вона не знає всієї правди,– з мукою думала Марійка,– їй дозволили повернутись додому, бо лишилось єдине – померти».
Проте неминуча смерть матері здавалась для Марійки такою далекою, неможливою, що не могла затьмарити радості бачити матір знову вдома і знову чути її голос. Лишалась і досі надія на диво, на новий могутній препарат, що ось-ось винайдуть радянські лікарі, надія на те, що сам організм хворої переможе.
Марійка не пропускала тепер жодного примірника газети «Медицинскнй работник», купувала медичні журнали, читала багато книжок з медицини.
Одного разу до рук їй потрапила стаття про досліди вчених з метою виявити походження пухирчатки. Наука лише намічала шлях до пізнання цієї хвороби, та дівчина немов відчула підтримку від зовсім незнайомих їй лікарів-дослідників, які вдень і вночі шукають засобів перемогти страшну хворобу. Коли б вона тільки вміла, коли б могла, вона б, не задумуючись, пішла до них у лабораторію, щоб працювати поруч з ними, допомагати їм.
Тепер, з хворою матір’ю на руках, Марійці стало ще важче справлятися з безліччю дрібних і великих справ. Правда, багато допомагала Варя Лукашевич, але їй же самій треба було наполегливо працювати над підручниками. Заходила часто сусідка, обіцяла приїхати й сестра Євгенії Григорівни. Хвору треба було уважно доглядати. На готування уроків у Марійки лишалося зовсім мало часу. А на порозі стояла остання чверть учбового року, випускні екзамени підсунулись зовсім близько.
Одного разу так сталося, що ніхто не зайшов допомогти, у Варі був грип, і Марійці довелося самій і обід варити, і прати, і доглядати матір, якій стало раптом гірше. А наступного дня Євдокія Казимирівна викликала Марійку відповідати фізику. Весь клас здивовано і занепокоєно слухав, як учениця в’яло і заникуючись відповідала урок. На більшість запитань вона зовсім нічого не могла відповісти.
Лише вчителька була цілком спокійною. Справді, її зовсім не дивувало, що краща учениця так відповідає. Її ніколи не цікавили причини, вона завжди була холодною та байдужою.
Євдокію Казимирівну в класі не любили. І, дивна річ, ніхто з учнів не міг би пояснити толком, за що ж її не люблять. Хіба, може, за те, що, викликаючи когось із учнів відповідати урок, учителька облизувалась? Так, так, делікатно облизувала кінчиком язика тонкі губи. Просто собі – погана звичка. Та всьому класові в таку хвилину було чомусь дуже неприємно.
А ще Євдокія Казимирівна не знала прізвища жодного з своїх учнів. Вона просто вказувала пальцем на школяра і говорила:
– Прошу вас до дошки!
Перед тим, як поставити оцінку, запитувала: «Хто мені відповідав?» Не – «Як ваше прізвище?» – а саме – «Хто мені відповідав?» Це теж здавалось образливим.
Коли хто-небудь, не вивчивши уроку, починав виправдуватись, Євдокія Казимирівна холодно говорила:
– Причини поясніть вашому дідові.
Іноді це речення вона варіювала:
– Причини поясніть вашому лисому дідові...
Невідомо, чому вона так зворушливо любила дідів, але від неї часто можна було почути: «Ваш дід не буде вчити за вас фізику». Або: «Не заздрю вашому дідові, що має такого внука!»
Все це дратувало учнів.
Не подобалось і те, що вчителька фізики майже перед кожним своїм уроком заявляла класові, що в неї або малярія, або мігрень, або: «У мене щось схоже на базедову хворобу, і тому прошу сидіти абсолютно тихо».
Їй дали прізвисько Малярія Базедівна. Поряд з цим звали її ще й маркізою. Так назвали її дівчата після того, як вона побачила у Софи Базилевської пофарбовані нігті і сказала: «Ви не учениця, а маркіза!»
Незважаючи на це, дехто з учнів думав, що їхня «фізичка» дуже добра людина. Вона, наприклад, майже ніколи не ставила двійок. Коли учень відповідає на двійку, Євдокія Казимирівна ставила йому трійку, а троєчники завжди мали в неї четвірки.
Правда, саме така «добрість» учительки у багатьох десятикласників і викликала до неї явну неповагу. Навіть Мечик, одержавши в неї якось трійку, замість двійки, сказав:
– А нашій Малярії Базедівні, глядіть, скоро «заслужену вчительку» дадуть. Подумайте – жодної двійки з фізики!
Ніхто не знав, яку оцінку Євдокія Казимирівна поставила Марійці. В думках кожний вирішив, що більше як на двійку учениця не відповідала сьогодні.
Та ось на великій перерві Марійка підбігла до Жукової:
– Ти подумай, Юлю, вона мені поставила четвірку! Як це тобі подобається?
– А ти що, обурюєшся?
– Ні, просто образливо. Наче якась подачка. На, мовляв, тобі та знай мою добрість. Ти ж чула, як я відповідала? Всього один раз, і то швидко, прочитала завдання. Уявляєш?
– Дуже добре уявляю.
– Ну, от. Я не витримала, Юлю, сказала їй: «Євдокіє Казимирівно, адже я відповідала на двійку». А вона знизала плечима, каже: «Ви хочете, щоб я поставила вам двійку? Хіба ви зацікавлені в тому, щоб знизити в класі процент успішності?» Так і сказала, подумай! Процент успішності!
Цю розмову двох подруг чули й інші учні. Мечик гукнув:
– Марійко, що за музкомедія? Скажи Малярії «дякую», і все!
Саша Нестеренко, якого за смуглявість і чорні кучері звали в класі циганом, поблискуючи очима, доводив:
– Зараз «фізичка» зробила правильно. Адже ти фізику знаєш і тільки випадково сьогодні зірвалась...
– Мене обурює інше,– говорив Вова Мороз.– Малярія Базедівна навіть не поцікавилась, чому Марійка не вивчила урок!
