Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)

27

Рівно о п’ятій Марійка проснулась від дзвінка будильника. За вікнами було ще темно, надворі немов коливалася сіра каламуть.

Відразу ж дівчина скинула ковдру і почала швидко вдягатися. Вона виробила у собі звичку не гаяти жодної хвилини.

Але сьогодні Марійка навіть не зробила зарядку, а лише нашвидку витерла тіло мокрим рушником.

Вона поспішала. Одягла найкраще плаття, усміхнулась до себе в дзеркало: була так гарно вбрана і така доросла! В цей ранній час усе здавалось їй незвичайним, святковим. Ще вчора вона домовилась з Жуковою, що о п’ятій з чвертю вони будуть на виборчій дільниці, щоб проголосувати першими.

Хотіла вже йти, та погляд затримався на порожньому ліжку матері.

І досі до неї в клініку не пускали. Марійка передавала їй записки, мати теж відповідала записками, заспокоювала дочку, запевняла, що скоро видужає і повернеться додому. Та з деякого часу дівчина відчувала важкий сум. Тривога ятрила серце.

Марійка сіла на ліжко, тихо заплакала. Сьогодні б вона пішла з матір’ю голосувати вдвох. І як би матуся раділа, з якою б гордістю поглядала на дочку!

Перемогла себе, витерла сльози. Вже, мабуть, на неї чекають.

Вони зустрілись точно в призначений час. Юля Жукова теж прийшла по-святковому вдягнена, стримана, майже сувора.

До початку голосування лишалося ще майже сорок хвилин. Подруги ввійшли в зал і були дуже здивовані, побачивши там двох хлоп’ят. Це були Микола Сухопара і Юша Кочетков.

– А ви чому тут? – вигукнула Марійка.– От ще виборці!

– А ми тут біля карти! – показав Кочетков на стіну.– Це Сухопара робив і ще піонери з п’ятого!

Він стояв струнко, як на варті, у високих чобітках і в куцому, отороченому хутром кожушку, який не прикривав суконних штанів-галіфе.

Всі глянули на карту-макет. Сухопара натиснув кнопку, і враз спалахнула лампочка, освітивши мініатюрну споруду з написом: «Каховська ГЕС».

– Ах ви ж такі! – вихопилось у Юлі.– Молодці!

Цієї миті до залу поспішно увійшов дідусь, якого відразу ж упізнала Марійка. Він теж упізнав її і жваво привітався:

– А, товариш агітатор! Здрастуйте! Не забули, де стрічались? Ви мені ще на карті показували, де працює мій синок, Григорій Гаврилович. Тільки що ж це таке, скажіть, будь ласка? Що це таке, питаю? Я – пенсіонер, мені шістдесят п’ять ось незабаром минає. Я так поспішав, так поспішав, а ви он що!

– Що трапилося? – втрутилася Жукова.– Пробачте, мені здалося, що ви нас хочете за щось полаяти.

– Себе, себе лаю за те, що спізнився! Отак поспішав, думав, що перший проголосую. Я минулого разу був перший. А тут уже ви!

– Будь ласка, і тепер голосуйте першими, а ми вже за вами,– вирішила справу Юля.

Дідусь погодився і, задоволено щось бурмочучи, відійшов і сів у крісло. Але о шостій, коли розчинилися двері виборчої дільниці, він раптом змінив свій намір:

– Вибачте, голубоньки, мене старого! І як я не здогадався, що ви ж уперше голосуєте! А якщо вперше, то й голосуйте першими!

Марійка одержала бюлетень.

– Сюди, тут кабіни,– запросив її юнак з червоною пов’язкою на рукаві.

Марійка відгорнула важку портьєру. В кабіні на столику лежали олівці. «Що ж я маю тут зробити? Ах, так, треба згорнути вчетверо бюлетень».

Та вона не поспішала з цим. Хвилюючись, узяла олівець, для чогось легенько вколола собі гострим кінцем долоню. І раптом зрозуміла, що не може вийти звідси, доки не висловить те світле, незвичайне почуття, яке сповнює її серце.

Хутко присіла на край стільця. Написати про все: що вона голосує сьогодні вперше, що цей день для неї – свято, що вона клянеться не шкодувати для Батьківщини ні сил, ні здоров’я, і, якщо треба, то віддасть і життя за неї...

Але на бюлетені вона зробила лише короткий напис, всього кілька слів: «За щастя народу!» І потай здивувалась, що висловила в них усе, що хотіла сказати...

В сусідній кімнаті стояли урни, оповиті гарячим кумачем, навколо майоріла жива повінь квітів, схилялись із стін багряні прапори.

Глянула, а за столом, між членами виборчої комісії – директор школи Тетяна Максимівна. Сива, в окулярах, з чорним галстуком, з сяючим орденом Леніна на грудях. Вона встала і, як завжди, примружуючи очі, враз нахилилася через стіл.

– Вітаю вас, Поліщук! Запам’ятайте цей день!

Марійка зворушено потиснула простягнену руку.

В залі виборці розглядали карту будівництва нових електростанцій. Микола Сухопара – зосереджений, гордий, поблискуючи очима, натискував кнопки, і на карті спалахували кольорові вогники.

Марійка повернулась додому і, не роздягаючись, сіла в крісло. Хотілось побути самій з своїми думками, осмислити і ще раз пережити цей ранок. За вікнами вже розвиднілося, гомоніли люди, поспішаючи на виборчі дільниці. Дзвеніли трамваї.

«Ось іще один етап у моєму житті,– думала учениця.– Я стала повноправною громадянкою своєї соціалістичної держави, я беру участь у виборах до Рад. Мине ще кілька місяців, і я закінчу школу».

Потім – інститут. Студентка! Вона слухатиме лекції відомих професорів, які уславили свої імена науковими відкриттями всесвітнього значення. Ось коли великий і прекрасний світ науки розкриється перед нею в усій своїй хвилюючій глибині! Як вона буде наполегливо вчитись, як жадібно вбиратиме в себе знання, здобуті поколіннями вчених, які все життя своє віддали науці! І як, озброєна знаннями, вона теж віддасть усе своє життя Радянській Батьківщині, народові, партії, які виховують її зараз з такою любов’ю і піклуванням!

Мимохіть подумала, що коли й далі вона вчитиметься так, як зараз, напевно одержить медаль. Марійка запевняла себе, що вчиться зовсім не заради нагороди і що про це не треба й думати, хтозна ще, як складе екзамени. Але інша Марійка нишком, потай їй говорила: «Можеш не думати, будь ласка! Та все-таки чому б тобі й не помріяти про таку нагороду, особливо, коли ти заслужиш її по праву? Не забувай, що золота медаль дається кращим із кращих, нелегко її одержати. І якщо тебе нагородять нею, не буде ознака, що ти блискуче оволоділа шкільною наукою, і це можна назвати твоїм першим трудовим подвигом!»

Поволі тривога огорнула серце. Чи зможе вона й надалі так учитися, чи й надалі будуть у неї «особливі» п’ятірки?

Швидко переодяглася в домашній квітчастий халатик. Пошила його мати, і це, здається, було ще так недавно. При матері все було зовсім інакше. Тільки тепер Марійка по-справжньому оцінила, скільки домашніх турбот випадало її матері. Зараз на ученицю звалилося безліч дрібних, але потрібних справ і обов’язків. Правда, вона допомагала матері й раніше, та тепер усе доводилось робити самій. Треба було думати про їжу, шити, прибирати в квартирі. Обід приносила з їдальні сусідка, але сніданок і вечерю Марійка готувала сама. Білизну відносила до пральні, та на це доводилось теж витрачати час. Про все треба було пам’ятати: своєчасно сплатити за електрику, за газ, радіо і квартиру, своєчасно викупити в книготорзі черговий том Великої Радянської Енциклопедії, не спізнитися в клініку до матері.

Тепер на готування уроків залишалося значно менше часу, ніж раніше. Та пусте – можна недоспати трохи, а уроки вивчити будь-що! Тільки ж надходило часом те, що Марійка звала втомою. Але це була не втома, а незрозуміла байдужість. От посидіти б над уроками ще зайву годину, так ні ж, майне думка: для чого? Складу на трійку, може, й на четвірку. І так буде добре. І якщо мати не повернеться, хіба не однаково, як учитись? І як взагалі тоді жити?

Дуже важко було примусити себе в таку хвилину не встати з-за столу, не відсунути розгорнутого підручника. Тоді учениця питала себе: «А якщо мама справді скоро видужає? Якими успіхами в навчанні порадує її дочка? Хіба має Марійка право отак відступати перед горем?»

Ні, в неї вистачить сили волі не здавати завойованих позицій. Як і раніше, були цікавими і змістовними її відповіді на уроках. Як і завжди, Марійка приходила в школу підтягнутою, акуратною, з незмінною зачіскою, схожою на корону. Тільки найближчі подруги могли помітити в однокласниці зміну. Юля Жукова зазирнула якось у вічі Марійці і побачила в них щось таке, від чого боляче стиснулось серце. У вологих карих очах дівчини світився незвичайний сум. Ні, він зовсім не світився, а просто застиг у зіницях, як дві холодні олов’яні кульки.

Марійка вже знала, як називалась хвороба матері. Але ця назва нічого не говорила дівчині, крім того, що мати тяжко страждає.

Пухирчатка! За цим словом виникало в уяві материне обличчя, все забинтоване, і тільки видно самі очі – невимовно рідні, палаючі від муки.

Досі Марійці ні разу не пощастило побачити матір. До неї не пускали. Це викликало гостру тривогу. Адже лікар сказав, що хвороба зовсім не заразна і що мати може сидіти на ліжкові і навіть ходити по палаті.

Коли дівчина приходила до клініки й просила передати матері листа, вона завжди ловила на собі якісь дивні погляди санітарок. Такий же вираз обличчя був і в лікаря, коли він говорив:

– Ні, ні, зачекайте. Я не можу дозволити турбувати хвору. Запевняю Вас, що це погіршить стан її здоров’я.

Та одного разу до Марійки вийшла нова санітарка.

– А ви хто будете? – спитала вона.– Дочка, чи як?

У Марійки майнула думка, що коли б вона була сторонньою особою, їй би напевне, сказали всю правду.

– Ні, я просто сусідка,– відповіла вона санітарці.– А що, як там хвора?

Як же важко було проказати це байдужим, холодним тоном, ще й позіхнути при цьому! Мабуть, оте безтурботне позіхання найбільше переконало санітарку.

– Страшна,– промовила вона.– Уся в ранах, поворухнутись боляче бідній. Лежить у бинтах, як сповита дитина.

Марійка сперлася спиною на стіну, бо здавалось, що підкошуються ноги. Але так само удавано байдуже запитала:

– А чому до неї не пускають? Не можна?

– Іноді пускають,– промовила санітарка.– З її установи приходили. Якщо хочете, і вас пустять. Тільки потрібний дозвіл лікаря. То хвора лише просила, щоб дочку до неї не пускали.

У Марійки завмерло на устах «чому?». Вона й так зрозуміла: мати не хотіла, щоб дочка побачила її страждання.

Невимовна ніжність до матері, жаль, біль за неї ятрили серце дівчини. Вона тепер знала, що мати видужає не скоро. Але хіба краще – не бачити її?

В думках вона розмовляла з хворою, ніжно докоряла їй: «Ти помиляєшся, мамочко. Не бачити тебе безмірно тяжче. Я не злякаюсь твоїх ран, мені буде боляче, та я почую твій голос і знатиму, що ти є в мене – дорога, рідна».

Ні, це було б просто ганебно перейти знову на трійки. Саме тепер, думала Марійка, коли прийшло таке горе, вона по-справжньому перевірить свою силу волі. І найкраще вона відзначить день своєї першої участі у виборах, якщо відмінно виконає домашнє завдання.

Марійка хутко приготувала сніданок, прибрала в кімнаті і сіла за підручники. Уроки були важкі. Легкою здалася лише задача з геометрії. Треба було визначити поверхню і об’єм конуса. Учениця знала, як це зробити, але з самого початку припустила помилку в записі, і легке завдання обернулось на важке. Треба було також приготуватись до завтрашньої контрольної роботи з астрономії, вивчити уроки з фізики й англійської мови і закінчити домашній твір з російської літератури, який через два дні вже треба було здати вчителеві.

Вона готувала уроки весь день. Коли смеркло, вирішила піти до Юлі. За вікном синів зимовий вечір. Хотілося ще раз перечитати домашній твір. Уже вдягнена, Марійка сіла за стіл. Тема твору була «Ленін і Горький». Учениця розповіла про щиру дружбу двох російських велетнів, про те, як любив Ленін твори Горького, особливо його «Мати», навела висловлювання Леніна і Горького про літературу.

Прочитала уважно до кінця списані сторінки і замислилась. Насупила брови, на лоб лягли зморшки. Робота здалася недосконалою і поверховою. Вона може написати краще, набагато краще! Творові не вистачало виразності, мова здавалася сухою.

«Все треба писати заново!»

Не роздягаючись, почала ходити по кімнаті, обмірковувати, поволі складався план твору. Треба зараз же піти в бібліотеку, напевне знайде книжки, які допоможуть глибше розкрити тему.

Додому повернулась пізно з книжками і з зошитом, заповненим виписками. Була вкрай стомлена, але збуджена, задоволена, бо знайшла дуже цікаві матеріали для своєї роботи. Хотілося зараз же сісти й працювати далі. Але вирішила, що завтра вранці з свіжими силами напише краще.

Накрутила будильник, ввімкнула радіо і стала слухати нічний випуск останніх вістей.

* * *

Коли Марійка ввійшла в клас, біля Вови Мороза зібралось кілька учнів і учениць. Вова щось розповідав, але так тихо, що дівчина не вловила жодного слова.

– О, Поліщук! – вигукнув хлопець, і це було зовсім ні до чого. Відразу ж усі розійшлися по своїх місцях і чомусь уникали дивитись Марійці у вічі. Тільки Юля Жукова підійшла до неї, обняла за плечі.

– Марійко, написала твір? Дай почитати!

Марійка дістала з портфелика зошит.

– Двічі довелось писати. Перший варіант сама забракувала.

Юля сіла читати. Поліщук поклала їй руку на плече, нахилилась до вуха й шепнула:

– Що розповідав Мороз? Про мою матір? Правда?

З несподіванки Жукова відсахнулась, глянула в широко відкриті Марійчині очі, опустила вії:

– Ти хіба чула? Його ж батько, ти знаєш, лікар...

– Знаю, знаю.– Марійка несвідомо смикала подругу за рукав.– Кажи швидше, кажи!

– Йому батько розповідав,—сказала Юля,– що Євгенія Григорівна тяжко хвора... Ти сама це знаєш.

Марійка пильно глянула Юлі в обличчя, промовила тихо:

– Ти не все сказала. Що він ще говорив?

Жукова знизала плечима:

– Ну, от. Що за допит? Я тобі по правді.

Ні, чогось не доказала подруга, щось приховала, це добре розуміла Марійка. Але знала: не скаже Жукова. Щось дуже, дуже погане з матір’ю. Піти сьогодні до лікаря Мороза? Він теж не скаже всієї правди. Згадалось, як у восьмому класі в однієї дівчинки мати померла від рака. Жінка була приречена до смерті, але, звісно, ніхто з лікарів не сказав про це ні їй, ні дочці. Ні, Марійка вже знала, як треба зробити...

* * *

Було це якраз після уроку фізики, на якому Ліда Шепель блискуче відповіла вчителеві домашнє завдання. Біля турника зібрались десятикласники, і розмова зайшла про Ліду.

– Нашій Шепель,– сказав Вова Мороз,– лишається стати першорядною фізкультурницею, і тоді вже ніхто не посміє назвати її «воблою».

– Ні, друзі,– зауважив Гайдай,—«воблізм» у неї від народження, і вона так і помре з цією кличкою. Цікаво, якою буде «вобла», коли закохається? – Він ляснув себе долонею по лобі.– Ідея, друзі! Б’юсь об заклад, що я закохаю в себе Шепель протягом двох тижнів! Ні, я цілком серйозно. Це буде науковий експеримент, і я доведу, що проти мене не встоїть навіть холоднокровна «вобла»! Ну, хто?

– Ти що? Справді? – спитав Віктор.

– Побачиш! Хочеш парі?

– Знаєш що? – процідив Перегуда крізь зуби.– Йди краще подалі звідси.

– Ось як? Ха! – пирхнув Мечик.– Сердитий ти став... Ну, гаразд. Так я ж навмисне! Всі побачите, як Лідка бігатиме за мною! Термін – два тижні!

Гайдай пішов, а Віктор обвів очима однокласників і промовив:

– Якщо так, то він просто не розуміє, що це буде підлість.

– А він не замислюється над такими питаннями,– махнув рукою Вова Мороз.– І взагалі тільки базікає. Пустомеля! Навіть коли б змалювати вкупі Мечика і Шепель – не витримало б полотно. Нісенітниця!

28

Ніна Коробейник ішла в школу в чудовому настрої. Вчора вона закінчила доробляти оповідання. Що як віднести його до редакції якогось журналу? Через деякий час, дуже можливо, вона побачить свій твір надрукованим.

Страшенно хотілося знати наперед: надрукують чи ні? А чому б і не надрукувати? Адже трапляється, що вміщують у журналах і слабші твори, а в неї ж і сюжет цікавий, і характери змальовано гарно.

Ой, яка це буде радість, яке щастя! Ні, просто не віриться, що таке щастя можливе! А як це станеться? Як вона довідається про це? Можливо, що купить черговий номер журналу, розгорне і... маєш! А можливо, що хтось прочитає раніше за неї. «Ніно, твоє оповідання в журналі надруковано!»

З якою ж повагою дивитимуться на неї однокласники! Ну, і вчителі... «У нас в десятому класі вчиться талановита юна письменниця. Яке чудове оповідання написала! Обов’язково прочитайте!» І уявлялось воно на сторінках журналу, і Ніна бачила кожну літеру, бачила заголовок крупним шрифтом, і трохи збоку теж великими літерами: Ніна Коробейник.

Раптом чомусь згадалось, як Залужний колись спитав, чи не хоче вона віднести своє оповідання до редакції, і як від самої думки про це в неї похолонуло серце. Але чим більше працювала Ніна над рукописом, тим усе виразнішим ставало бажання бачити свій твір надрукованим.

Найяскравіше уявлялось, як вона розкриє журнал перед Вовою Морозом. Що скаже Вова?

Останнім часом вона шукала його товариства. Вова таки художник, у нього, безумовно, талант, хлопець він розумний і, здається, розуміється на мистецтві. З таким приємно подружити. До того ж і він, видно з усього, хоче дружити з нею, з Ніною Коробейник. Ще б пак! З ким же йому й дружити, як не з нею!

Вчора Вова Мороз приніс у клас показати свою нову картину. Олійними фарбами намалював він краєвид. Узлісся, падає багряне і жовте листя, степова дорога вдалині, і над полями зграя перелітних птахів. А на передньому плані стоять групою піонери і дивляться вслід птахам. Під картиною підпис: «У вирій птахи відлітають...»

Ніна просто зашарілась від задоволення: це ж їй першій Вова розповів сюжет... І підпис вона придумала...

І зовсім несподівано вколола згадка: чому він показав свою картину не їй першій, а Варі Лукашевич? Еге ж, він підійшов до Варі і, усміхаючись, розгорнув перед нею полотно. Їх оточили десятикласники, і з ними підійшла й Ніна...

Та це, напевне, зовсім, зовсім випадково. Інакше не може бути. Він увійшов у клас, побачив першою Лукашевич і попростував до неї. Що ж тут такого?

...Вночі Ніна прокинулась і в пітьмі засміялась: щось хороше, радісне перекочувалося в грудях, ходило хвильками. Згадалось оповідання! Було таке почуття, що твір уже надруковано в журналі і всі його читають, усі захоплюються... Тоді можна буде сказати Вові... Що сказати? А таке: «Ну, от ти – художник, я – письменниця. І зрозуміло, чому ми з тобою стали друзями...»

Вона поспішала в школу, а назустріч дув зовсім весняний вітер – вологий, теплий, поривчастий. Над містом мчали клапті розірваних хмар – білих, як гусячий пух. На майдані працювала снігоочисна машина, сніг був синій, насичений водою.

Відлига нагадала Ніні про весну, і хотілось думати, що березень уже не за горами і що так прекрасно жити, коли ти сама чула і щира, і твої вчинки такі щирі й хороші, і як чудово, благородно зробила вона, Ніна, коли своєчасно віднесла Марійчин зошит учительці...

Учениця згадувала всі подробиці свого вчинку, милувалася ним. Зрештою, їй мало дякували, бо інакше одержала б Марійка двійку з тригонометрії. А втім, не заради ж подяки вона зробила це. Просто в неї такий благородний характер, і все хороше перемагає в ній, і не можна й простити Марійці, що вона така невдячна і стримана. Інша кинулася б обіймати, а Марійка тільки промовила: «Щиро тобі вдячна, Ніно».

Ось зараз вона зайде в клас, побачить Вову Мороза і скаже йому... Що ж все-таки треба сказати йому? Здається, нічого. В очах у нього завжди відбиваються думки. Справді, як це зворушливо бачити в очах друга його думки?

Ніна швидко скинула шубку, чемно привіталася до Агафії Кирилівни і швидко пішла по східцях. Стара гардеробниця тільки головою похитала вслід: «Коза, ах коза!»

Захекавшись, учениця увійшла до класу і зупинилась. Вова сидів на одній парті з Варею Лукашевич і щось тихо їй розповідав. Варя слухала дуже уважно, і одно вухо було в неї зовсім рожеве, аж світилось. Це вухо чомусь особливо запам’яталось Ніні. Чому воно так розчервонілось?

Мороз глянув на Ніну, і їй здалося, що він зніяковів.

Не проронивши й слова, дівчина пройшла до своєї парти й сіла. Вхопила якусь книжку, розгорнула, почала читати, зовсім не бачачи літер. Але в ту ж хвилину встала і вийшла з класу, не глянувши ні на Варю, ні на Вову.

В коридорі стала біля вікна. На тополі сиділа зграйка горобців – мокрих і скуйовджених, на ковзанці у дворі сіріли каламутні калюжі.

«Як він сміє? – подумала з обуренням Ніна.– Невже він проміняв дружбу зі мною на цю... цю мовчальницю? Невже він не розуміє, що дружити зі мною – це честь для нього? Ну, гаразд! Якщо так – кінець!»

Хтось торкнувся її плеча, вона знехотя обернулась і побачила Юлю Жукову.

– Ти чому така наїжена? Нінко, що сталося?

Ніна дивилась на Юлю сухими байдужими очима.

– Не виспалась? – допитувалась Юля.– Розчарувалась? Зневірилась? Чи, може, безнадійно закохалась? А втім, я пам’ятаю, як ти колись запевняла, що стріли любові ніколи не вразять твого серця.

В її голосі бринів іронічний смішок, але вчувався і незрозумілий сум.

Ніна враз насупила брови, гордо підняла голову:

– Ти помиляєшся. Я ніколи не буду нещасливою ні в коханні, ні в дружбі. Просто в мене поганий настрій. От і все. Мабуть, таки не виспалась.

Юля промовчала. Ніна була зараз трохи смішною в своїй гордовитій позі.

Ніхто не знав, у тому числі й Ніна, що дружба Юлі і Віктора розбилася і що, не змовляючись, обоє вони приховували це від усіх. Юля не сказала про це навіть Марійці. Навіщо їй звірятись у такому? У неї своє, безмірно тяжке горе. Так ніхто, навіть мати і найближчі подруги, не знав, як болісно переживає Юля розрив з Віктором.

Коридор сповнювався молодими голосами. Пройшов Микола Сухопара з товаришами, гукнув:

– Здрастуйте, Ніно! Сьогодні в нас контрольна!

З Віктором Перегудою пройшов Мечик, про щось гаряче сперечаючись. Сходились учителі, прийшли Юрій Юрійович і Надія Пилипівна, з директорської визирнула Тетяна Максимівна. Мимо Юлі тихо проскочили Федько й Митрик – хлоп’ята не любили, коли старша сестра на людях розмовляла з ними, вони й самі були вже «дорослими». (В школі скінчився ремонт, і тепер і молодші, і старші класи працювали в одну зміну.)

Сьогодні десятикласники знову були захоплені домашнім твором Марійки Поліщук з російської літератури. Російську літературу в десятому класі викладав завуч Олег Денисович Малобродов, з чорними, блискучими очима, які робили дивний контраст з його золотистими бровами і таким же світлим волоссям. У школі він був відомий, як організатор масових екскурсій учнів то в музей, то на археологічні розкопки, то на завод.

Учитель він був вимогливий, пояснював урок чудово, весь клас завжди слухав його, затамувавши подих. Якщо хто з учнів погано відповідав, Олег Денисович вихоплював з кишені носову хусточку, вставав з місця і починав хутко ходити по класу. Потім зупинявся, підходив до учня і клав йому на плече руку:

– Голубчику, не можна так говорити про художній твір. Письменник писав його кров’ю серця, а ви тут заникуєтесь, дивитесь на стелю, чекаєте підказувань. Сідайте, сідайте швидше!

Ніна Коробейник побоялась дати вчителеві на розгляд своє оповідання. В дев’ятому класі одна учениця принесла йому свої вірші. Олег Денисович прочитав, почервонів і сказав:

– Що ви робите? Невже ви серйозно думаєте, що тут є щось схоже на поезію?

А потім довго розмовляв з ученицею, доводячи, що вона даремно витрачає час.

Вірші й справді були дуже примітивні, інший п’ятикласник написав би краще. А учениця вважала себе за справжню поетесу, хоч майже в кожному класі сиділа по два роки. Та у Ніни холонуло в грудях від самої уяви, що Олег Денисович з властивою йому відвертістю може сказати і їй: «Що ви робите?» Дуже хотілося почути його думку про своє оповідання, та... брав страх.

Учитель швидко зайшов у клас з купою зошитів, на ходу поправляючя п’ятірнею золотисте волосся; обличчя його сяяло, очі іскрились. Черговий підійшов до столу, та Олег Денисович тільки руками замахав:

– Потім, потім! Спочатку про роботи. Тут у нас... Маріє Поліщук, я з захопленням читав ваш домашній твір! Хочу поділитися радістю з усім класом. Сідайте, Маріє Поліщук, я зараз прочитаю вголос те, що ви написали. Слухайте, з якою любов’ю і знанням написано роботу.

Він почав читати, підносячи вгору палець, коли хотів звернути увагу учнів на якесь особливо вдале місце. І весь урок десятикласники обговорювали Марійчин твір. Олег Денисович радів кожній цікавій відповіді, кожному вдумливому зауваженню і наприкінці уроку попросив Поліщук розповісти, як вона працювала над темою.

«Отже, буде дві золоті медалі,– тим часом думала Ніна.– У мене і в Марійки. Ну, що ж, я рада. А втім, навіщо себе запевняти й цьому? Якщо навіть такий Марійчин успіх і не викликає в мене особливого захоплення, то я щиро їй вдячна за те, що навчила й мене, як треба працювати по-справжньому.

Ні, далі так не можна! Якщо Марійка завоювала перше місце в класі, то це значить, що вона, Ніна, відстала. Вона – на другому плані! Тепер Ніна Коробейник лишилась позаду. Гаразд, ще побачимо! Я доведу, доведу!

Треба тільки заспокоїтись. Головне – попрацювати на повну силу своїх можливостей. У неї, Ніни Коробейник, цих можливостей, безумовно, біль-ще, ніж у Марійки. Знову вийти на перше місце... Знову...»

На великій перерві до Юлі Жукової підійшла Варя Лукашевич. Дівчина була чимось дуже занепокоєна. Стурбувалась і Юля. Відразу майнула думка про Жоржа.

– Що? Знову твій фотограф?

– Чекатиме сьогодні ввечері,– промовила Варя.– Якщо не піду, то каже, що знайде мене... що я не втечу від нього... А я...

– А ти?

– А я вже твердо вирішила: буду вчитися... Поступлю в консерваторію...

Варя зашарілась, озирнулась, чи ніхто не чув її слів.

Жукова просвітліла, дивилась на подругу сяючими ніжними очима.

– Варенько, безповоротно? Хороша ти моя! Не знайде він тебе, не бійся! Так зробимо, що й шукати не стане!

Враз так і пирснула сміхом:

– Ну, ми ж йому утнемо! Пам’ятатиме! Віриш мені, Варюшо? Де він тебе чекатиме?

– О сьомій на мосту...

– Чудово! Ти не турбуйся, з мосту ми його не скинемо.

Рівно о сьомій Юля Жукова була на мосту. Вова Мороз і Марійка Поліщук спостерігали здалека.

Юля вже помітила мовчазну постать Жоржа з цигаркою в зубах і підійшла до нього:

– Ось і я! Здається, вам довго чекати не довелося!

Жорж випростався, вийняв з рота цигарку. Ліхтар освітлював його обличчя, здивоване і майже зле.

– Дозвольте...– вихопилось у нього.

Жукова стояла перед ним, втупивши в нього очі:

– Що ви просите дозволити вам? Пробачте, ви чекали побачити іншу?

Жорж кинув через поруччя цигарку, рвучко засунув у кишені пальта руки, шарпнувся:

– Ви що? Який розговор?

– А зараз почуєте який,– незворушно промовила дівчина.– Вам лист. Читайте зараз же.

Вона простягла Жоржеві аркушик паперу. Він ухопив його, хутко пробіг очима: «Жорж! Я лишаюсь учитись і не хочу, щоб заради мене ви спізнились на поїзд. У мене зовсім інші мрії й інші бажання. Прошу не гаяти даремно часу і зустрічі зі мною не шукати. Варя Лукашевич».

– Точка!..– видихнув Жорж.

– А так,– спокійно ствердила Юля,– здається, Варя не забула поставити крапку. Цю записку вона просила передати вам, і ось я і мої товариші,– вона кивнула на Вову й Марійку, які підійшли,– виконали її прохання. Відповіді не потрібно! І ще ось що: комсомольська шкільна організація бере Лукашевич під свій захист! Так! І допоможе їй здобути вищу освіту. А вам бажаємо удосконалювати свою майстерність, щоб стати справжнім фотографом!

– Дозвольте! – сіпнувся Жорж. – Я не хочу слухати вашого розговору!

Він зім’яв записку і кинув її вниз, під міст.

– Розмову закінчено,– відповіла спокійно Юля.– На все добре!

– На все добре! – додали в один голос Вова і Марійка.