Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

Рій неясних, миготливих, як іскри, образів юрмиться перед Ніною. Некрасовська Дар’я стоїть у лісі під сосною, Мороз-воєвода тріщить кригою, білі пелюстки цвіту засипають Мавку й Лукаша, смертельно поранений князь Волконський лежить у полі й дивиться на далекі зорі.

І зовсім несподівано Ніна побачила свою вожату. Ні, не ту, видуману для оповідання, без тепла в очах, без щирих слів. Справжня, жива дівчина стояла перед нею. Ніна її бачила так яскраво, як можна бачити тільки в хвилини найвищого напруження всіх духовних сил людини, коли і думки, і зір, і кожна клітина тіла стають незвичайно гострими і чутливими.

«Мене ніколи не захоплювала педагогічна праця,– сказала вожата. – Ніколи. Ще з дитинства я готувалася стати архітектором. Інтерес до цієї професії у мене розбудив батько. Був він звичайним столяром і у вільний час майстрував мені з дерева дивовижні споруди – палаци з чудесними маленькими вежами, будиночки з скляними куполами. Я населяла ці дерев’яні споруди чарівними й страхітливими мешканцями.

В школі, в старших класах, я вже твердо вирішила, що піду вчитись на архітектурний факультет. І ось шкільний комсомольський комітет посилає мене в п'ятий клас вожатою. Признатись, у мене й думки не було, що я не справлюся з цією роботою чи зустрінуся з якимись труднощами. Вожата! Теж мені доручення!

Так, Ніно, зі мною було зовсім інакше, ніж з тобою. Я не хвилювалась так, як ти, коли вперше віч-на-віч лишилася з усім піонерським загоном. Ні, я була впевнена в собі. І зовсім несподівано зробила висновок, що вожата мусить мати водночас і хороші педагогічні здібності.

Але я розгубилася з перших же кроків своєї «діяльності». Я тепер цілком свідомо беру це слово в лапки. Почалося з того, що я принесла в загін свій готовий план роботи і звеліла переписати кожному піонерові. Можливо, що це був непоганий план. Але піонери тут же довели мені, що він нікуди не годиться, зовсім не цікавий, і що його ніхто не буде переписувати. Натомість вони самі висунули кілька пропозицій, які справді були цікавіші за мій план. По-перше – влаштувати свій власний ляльковий театр, по-друге – організувати класний музей, по-третє – піти в майстерню художника і подивитись як він малює картини, по-четверте – побувати на телефонній автоматичній станції і на власні очі побачити, як з’єднується номер з номером.

Так, на першому ж зборі я провалилась.

Я ніколи не думала, Ніно, що це завдасть мені такого болю. Я майже всю ніч проплакала. Але за цю ж ніч я зрозуміла, що виховувати дітей – така ж важка праця, як і робота архітектора.

В мене з’явилось уперте бажання заслужити в своїх піонерів любов і повагу, стати їхнім справжнім старшим товаришем і порадником. Та одного бажання було мало.

Десятки питань постали передо мною, і я почала шукати на них відповіді в педагогіці. Як мало я досі знала!»

...Як же яскраво бачила Ніна в уяві цю дівчину-десятикласницю, яка стояла поруч у сніговому заметі – з її шуканнями, з її тривогою!

Сповнена творчого захвату, Ніна повернулась у затишну кімнату й сіла за стіл. Голова її схилилась над зошитом. Дівчина без жалю перекреслила в ньому кілька сторінок, поклала перед собою чистий аркуш паперу. Але перо ходило по ньому повільно, кожний рядок лягав скупо. Проте риса за рисою вимальовувався новий образ вожатої.

Ніна писала й іноді тихенько посміхалась тією внутрішньою посмішкою, від якої тільки злегка затремтять губи та майне в зіницях миготлива блискітка.

16

Минув лише місяць з того часу, як у Марійки Поліщук трапився «поворотний момент у житті», коли вона вирішила стати іншою, зовсім іншою, виховувати в собі справжню силу волі і перейти в ряди кращих відмінників у десятому класі.

Найважче було гартувати силу волі. Цьому заважало не що інше, як лінощі, звичайні, давно знайомі ще з дитинства і часом солодкі лінощі. Вони й були зараз в учениці найголовнішим ворогом.

Насамперед треба було відвоювати в них одну зайву годину щоранку, коли так приємно буває поніжитись у теплій постелі. Прокидаючись, Марійка наказувала собі: «Вставай!» Їй не раз доводилось повторювати це, доки, нарешті, вона справді наважувалась скинути ковдру.

«Ага, так? – думала дівчина.– Так виконуєш свої рішення? Так ти борешся з собою? Ну, гаразд, побачимо!»

Звечора вона почала ставити біля ліжка склянку з водою й миску. Прокинувшись, нахилялась над мискою й раптом лила собі холодну воду на шию, хлюпала в обличчя. Це було легше зробити, ніж скинути ковдру, але далі лежати після цієї процедури, з мокрою шиєю, було неможливо.

«Ну, що, встала? – злорадно питала себе Марійка.– І так буде щоранку, аж поки ти не привчишся вставати без холодного душу!»

Але й віддавши дівчині тридцять зайвих годин щомісяця, лінощі все ще переслідували її. Вони вже не наважувалися ставати з Марійкою віч-на-віч, проте знайшли інший, обхідний маневр. Вони підкрадалися найчастіше тоді, коли учениця сиділа за уроками. Не шепотіли тепер: «Ти ж можеш вивчити це завтра, на свіжу голову, а сьогодні піди в кіно, піди до Юлі, до Ніни...» Ні лінощі стали тепер набагато хитрішими. Вони з’являлися в образі якоїсь згадки, мрії або просто думки, яка не мала ніякого відношення до тригонометрії чи фізики і відволікала Марійчину увагу від підручника в інший світ.

З такою формою лінощів було важче змагатися, бо часто учениця й сама не помічала, як раптом її думки відлітали кудись далеко од роботи.

Проте перші бої вже було виграно, і Марійка з радістю переконувалася, що вона повільно, але впевнено завойовує в класі звання відмінниці. Після блискучої відповіді з української літератури дівчина мала вже п’ятірки з історії, педагогіки, тригонометрії, хімії й астрономії.

Був короткий час, коли в Марійки настало легке розчарування астрономією і професією астронома, та незабаром знову повернулось колишнє захоплення цією наукою. Дівчина часто бачила скляний величезний купол круглої будівлі десь серед високих гір, де починаються альпійські пасовиська.

То була астрономічна обсерваторія. Вона, Марійка, сидить у глибокому кріслі, припавши до окулярів потужного телескопа. В горах глуха ніч. Мчить Земля крізь космічні простори, і разом з нею мчить Марійка назустріч невідомим сузір’ям, назустріч загадковій, прекрасній цариці ночі – планеті Місяць. Ні, вона зовсім не загадкова. Як чудово видно на ній нерівні, хвилясті краї кратерів, широкі тріщини, деякі з них, напевне, в кілька кілометрів завширшки!

І ось однієї такої ночі сталася незвичайна подія в Марійчиному житті – вона відкрила ознаки перебування на Місяці живих істот. Так, всупереч усім науковим доказам, Марійка доводить, що на «мертвій» планеті існують розумні живі мешканці...

Дівчина з силою стукає долонею об стіл.

«Ах, ось ти яка! Ти все ще бачиш у своїй майбутній професії фантастичну романтику і за це її любиш! Ні, ти полюби її за творчі будні, за напружений труд, за радість служити своєю працею народові!»

Відвойована зайва година вранці означала, що робочий день Марійки починався раніше, ніж звичайно. Вона починала його фізкультурною зарядкою і сідала закінчувати уроки, яких не встигла виконати вчора.

Марійка ніколи тепер не обмежувалася засвоєнням матеріалу за підручником. Вона добирала в бібліотеці книжки, журнали. В журналах вона часто знаходила новий матеріал, читала наукові розвідки, які по-новому висвітлювали те або інше питання в науці чи літературі.

Готуючи завдання з педагогіки, Марійка дуже захопилася творами Макаренка. Вона навіть купила їх, щоб завжди мати під рукою.

Вчителька педагогіки Марія Макарівна, приємно здивована глибокими знаннями Марійки, якось спитала в неї на уроці:

–Вас дуже цікавить педагогіка, Поліщук? Ви готуєтесь стати педагогом?

– Ні, Маріє Макарівно,– відповіла учениця,– я не почуваю в собі тако покликання. Але мене цікавить педагогіка.

А втім, з подібним запитанням міг би звернутися до Марійки і викладач хімії. Хімія, як і астрономія, особливо її цікавила. Ученицю вражала могутність науки. Дівчина захоплювалася сміливістю радянських учених, які вторгалися в найтаємнішу лабораторію природи і самі вчилися створювати такі речовини, що їх раніше давала тільки жива природа.

Марійка любила хімію ще й за те, що вона розповіла, з яких речовин складаються планети, і допомогла визначити вік бабусі-Землі. На Марійчиному столі можна було побачити твори Менделєєва, Бутлерова і Зелінського. Багато читала вона художніх творів – і класиків, і сучасних письменників.

Ніколи ще Марійка не працювала так наполегливо. Нічим не затьмарений ясний розум, гостра допитлива думка допомагала їй схопити найголовніше, проникнути до чудесних скарбів науки. Що більше вона пізнавала, то безмежніше розкривався перед нею світ наукових надбань, тим більше запалювалася вона бажанням про все довідатися, все збагнути.

Найбільшою насолодою для неї було тепер пізнання життя. Звісно, вона не ширяла орлом у високостях, була вона ще пташеням, мала замість крил колодочки і на світ дивилася з невисокої гілки. Але тим більше захоплювала Марійку таємна думка злетіти вгору і глянути на життя з найвищого польоту. Вона догадувалась про незвідані почуття, які чекають її, про гостру насолоду досягти запаморочливої височини, коли найталановитіші відкриття і винаходи приходять до людини, як нагорода за муки творчості, за невтомну працю.

Марійчиних подруг дивувало, як вона встигає так багато зробити.

– Це ж тобі треба з ранку до вечора не вставати з-за столу,– розводила руками Ніна Коробейник. – Ти не домашні завдання виконуєш, а готуєш кожного разу реферати. Ні, Мавко, ти знаєш якийсь секрет праці, і з твого боку просто нечесно приховувати його від найближчих подруг!

– Знаєш, Ніно, загартувати силу волі...

– А, ти знову про це,– перебивала Ніна.– Мабуть, не тільки в цьому справа!

– Я думаю, що це – найбільша моя перемога, Ніно. От захотіла і примусила себе працювати на повну свою можливість! Але, знаєш, мені найважче було організувати думку. Я й зараз іще зриваюсь на цьому. Стривай, я тобі поясню. Уяви, що ти сіла за стіл.

– Ну, уявила.

– Ти розкрила книгу, хочеш зосередитись, але в тобі ще вирують сторонні, інші почуття і враження, звучать уривки речень, ти не можеш їх позбутися, бо вони мимохіть набігають, накочують хвилями.

– Поетично!

– Зажди, поезія тут ні до чого. Думки розбігаються, і ти не можеш їх мобілізувати. А вони мусять працювати на тебе, це твої вірні слуги.

– Мозок?

– Еге ж, його треба примусити виконати твою волю, в даному разі оволодіти змістом книжки.

– О Марійко, я його теж примушую,– засміялась Ніна.– Він у мене, бідолаха, часто працює до сьомого поту!

– Особливо, коли ти сидиш над власним оповіданням?

– Мавко, я ж про це й хочу сказати. Я примушую його створювати образи людей, які насправді не існують. Тобто існують тільки їхні прообрази. І він підказує мені їхні думки, їхні мрії і навіть мову. Все-таки, Маріє, чудесна річ мозок!

Ніна зітхнула, їй тепер не давало спокою, що Марійчині п’ятірки «особливі», а в неї, в Ніни, звичайні.

«Що ж це таке? – питала вона себе. – Я нишком заздрю Марійці? Мене мучить, що вона почала випереджати мене?»

В класі Марійку Поліщук завжди любили. Останнім часом, коли вона, за виразом Мечика, «нахапала» повний щоденник п’ятірок, причому «особливих», з яких кожна варта була двох, Марійка помітила щось нове в ставленні до себе однокласників.

Власне кажучи, зовні наче нічого й не змінилось. Ті ж товариські розмови, жарти й дотепи, але щось майже невловиме іноді майне в зіницях співрозмовника, в його рухах і навіть у словах, наче він їх вимовляє з особливим добором, щоб кожне слово було змістовніше. І, здавалось, навіть її ім’я багато учнів вимовляли тепер якось по-особливому.

Марійка зрозуміла, що в її однокласників з’явилось до неї почуття поваги, ніби вона стала на голову вище від них.

Не можна сказати, що раніше не поважали її. Та зараз до цього почуття приєднались і гордість за подругу, однокласницю, і радість за її успіхи, і бажання й собі не відстати, не втратити в її очах своєї власної гідності.

А Марійка, як і раніше, була до всіх привітна, любила допомогти подрузі, охоче пояснювала однокласникам складні задачі. Комсомольський комітет дав їй важливе доручення: працювати агітатором на виборчій дільниці, і вона готувалась до цієї роботи з усім завзяттям і трепетом юного серця.

17

Марійку хвилювало це нове ставлення до неї товаришів. Їй хотілося вчитися ще краще, і вона до пізньої ночі просиджувала над підручниками. Бувало, що, виконавши домашню письмову роботу, Марійка відчувала невдоволення нею і тоді переписувала її вдруге, втрете, доповнювала, поглиблювала.

У неї вже встиг виробитися смак до такої наполегливої праці, і готування уроків давно вже стало для неї не обов’язком, а потребою.

Тільки одна Ніна Коробейник не раділа, здається, успіхам своєї подруги. Ні, так не можна сказати: не раділа. Навпаки, Ніна часто говорила Марійці, що вона захоплюється її відповідями, що дивується з її обізнаності, розпитувала, як Марійка працює над уроками.

Але якась незрозуміла стриманість, байдужість відчувалися в цих розмовах, у тому, як ставилась тепер до своєї подруги Ніна. Марійка з подивом помітила, що Ніна вже не чекала її, щоб після уроків разом іти додому, перестала запрошувати до себе. А коли Марійка приходила без запрошення, Ніна була неуважна і явно не раділа їй.

Зовсім збентежила Марійку одна розмова з Ніною. Якось після уроків Марійка затрималась – глянула, а її чекає на порозі Ніна. В класі вже не було нікого.

– Ти скоро? – спитала Коробейник.

– Іду, йду,– зраділа Марійка.

Вдвох вони вийшли з школи. І раптом Ніна зупинилась,

– А знаєш,– промовила вона,– тобі не пощастило «угробити» мій сюжет! Оповідання я напишу!

Марійку де просто приголомшило.

– Ніно, – скрикнула вона,– що ти кажеш? Хіба ж я хотіла «угробити»? Я могла помилитись, але говорила тобі щиро, від усього серця.

– Ха-ха,– засміялась Коробейник,– від усього серця могла вбити в мені бажання працювати далі...

Згодом, коли Ніна згадувала цю розмову, їй ставало боляче, важко на серці. Знала, що даремно образила подругу. Першою думкою було вибачитись. Але щось заважало, якесь інше почуття не дозволило цього зробити.

Досі Ніна Коробейник була першою в класі. Вона не мала інших оцінок, як п’ятірки. Та ось Марійка Поліщук теж стала відмінницею. І Коробейник зрозуміла, що п’ятірки бувають різні. У Марійки вони були «особливі» (як уперше про це висловилась Надія Пилипівна). Все частіше вчителі називали Марійку як приклад для всього класу, захоплювались її глибокими відповідями, її бездоганними контрольними роботами.

Ніна відчула, що вона несподівано опинилася на другому плані. Дівчина спробувала й собі засісти за книги, частіше заходила в бібліотеку, писала конспекти. Але більше як на тиждень не вистачало сили волі наполегливо працювати. До того ж часто серед напруженої роботи над уроками майне якийсь новий образ з оповідання, яке Ніна писала, і підручник відкладався.

Тоді Коробейник вирішила, що її п’ятірки залишаться з нею, що й школу вона закінчить напевне з золотою медаллю, а от як буде з Марійкою – ще невідомо. Хтозна, чи допоможуть їй цьогорічні п’ятірки, коли в попередніх класах вона йшла здебільшого на трійках. Випускний екзамен усе покаже.

Про золоту медаль Ніна мріяла пристрасно, але нікому про це не звірялась. Була в неї таємна думка, що одержить вона медаль одна-єдина на весь клас, а це ж яка честь, який успіх, яка нагорода!

Не можна сказати, щоб Ніна не турбувалась про успіхи всього класу. І зовсім не проти була б вона, щоб кілька її подруг одержали, ну, скажімо, срібні медалі. Але золоту Коробейник залишала тільки собі. Вона яскраво уявляла, як на педагогічній нараді директор школи голосно заявить: «З усього десятого класу заслуговує на золоту медаль тільки Ніна Коробейник!»

А як недбало можна буде хвалитись у розмовах: «У такому-то році я єдина закінчила N-ську школу з золотою медаллю!..»

Та було б невірно думати, що Коробейник училася заради нагороди чи п’ятірок, як Ліда Шепель. У Ніни були на першому місці знання, вона з глибокою повагою ставилась до вчених, письменників, по-школярському вирізувала з газет їхні портрети і якийсь час думала, що найбільші вчені – автори підручників. Велике було її розчарування, коли хтось пояснив, що це не завжди так.

Була дванадцята година ночі. Ніна сиділа за уроками. Кілька разів у кабінет батька заходила мати й розмовляла з кимсь по телефону. Ніна знала, що мати дзвонить на завод – тата не було вдома другий день, він закінчував спішну роботу.

Несподівано згадалась Марійка. Як часто приходила вона сюди, в цю кімнату, які тут були суперечки, які гарячі розмови! Спало на думку, що це ж сама вона, Ніна, відштовхнула свою подругу. Марійка, напевне, відчула холодок, яким почало дихати до неї серце Ніни.

Коробейник картала себе за те, що змінила своє ставлення до подруги. Хіба Марійка в чомусь винна? Може, в тому, що виходить на перше місце серед відмінників? Як було б добре, коли б зникло це каламутне почуття, щоб ясними очима можна було дивитись подрузі в обличчя, радіти її успіхам, допомагати їй!

Нарешті приїхав батько. Він незграбно протиснувся в кімнату, взяв доччину голову в долоні, поцілував.

– Зблідла, Ніно, зблідла! Наука важко дається? Чи, може, не дають спокою лаври видатних романістів?

За пізньою вечерею Ніна спитала:

– Тату, що це за почуття – заздрість? Ти коли-небудь заздрив?

Роман Гарасимович поклав ніж і виделку.

– Ого-го, не раз! Чудесне почуття!

– Ні, ти, будь ласка, серйозно.

– Абсолютно серйозно, до сотої долі міліметра. А що, хіба я не жива людина? І зараз заздрю декому з своїх товаришів по роботі.

– Чому ж, тату, це – чудове почуття?

– Натхнення дає, запал. Чим я, мовляв, гірший від товариша Енського? Ну, і працюєш так, що за місяць-другий, глянь, уже не тільки наздогнав товариша Енського, а й перегнав! У нього – відмінна конструкція деталі, а в мене – ще досконаліша!

Ніна глянула на батька великими задумливими очима.

– А я, коли заздрю, мучусь. Хвилинами просто ненавиджу свою подругу. І свідомість того, що в мені каменем сидить це почуття, ще більше пригнічує.

– Ну, це зовсім інше,—сказав Роман Гарасимович.– Мавпяче почуття. Рудимент. Заздрість повинна переходити в змагання, це – по-нашому, по-більшовицькому. Але не страшно. Викрути себе, як мокру хустку, і все. Доки не залишиться в серці жодної краплини такого свинства.

Ніна бачила – батько став задумливий і похмурий, його, мабуть, неприємно вразили її слова.

Замислилась і Ніна. Справді, звідки в неї з’явилось це почуття? Невже в неї таке дрібне й підле...– так, так – підле серце?

А може, в усьому винна Марійка?

Ця думка була, як настирливий комар, від якого відмахуються, а він знову й знову дзижчить над вухом. Минали дні, і згодом Ніна справді запевнила себе, що Марійка – просто вискочка й підлабуза, і що в ній досі всі помилялись. Лишився в Ніни ще якийсь куточок серця, який протестував проти цієї «ухвали», та на нього можна було не звертати уваги.

Якось у неділю прийшла Юля Жукова. Ніна зраділа їй, але Жукова була чимсь стурбована.

– Що в тебе з Марійкою? – спитала вона.– Ви глек розбили, чи що?

Ніна знизала плечима:

– Звідки я знаю? Який глек ти маєш на увазі?

– Не хитруй,– суворо сказала Юля.– Розкажи мені про все щиро, як подрузі.

Щось приховати від Жукової, бути з нею нещирою – справа марна. Про це добре знали її подруги. Та й не можна було сказати неправду, коли тобі просто в душу зазирають такі ясні і водночас суворі Юлині очі.

– І не думаю хитрувати,– промовила Ніна.– Але скажи, хіба ти ніколи не розчаровувалась у людях?

– Ти хочеш сказати, що розчарувалась у Марійці?

– А невже ти й досі нею захоплюєшся? Бачиш, Юлю, я все проаналізувала, всі її риси характеру...

– А свої власні?

– Не розумію! Ти, Юлю, наче прокурор. Облишмо це. Я тобі все, як є, розповім. Хіба тебе не вразило, приміром, що Марійка на сімейну вечірку запросила свого класного керівника? Я на місці Юрія Юрійовича не пішла б!

Жукова здивовано підняла брови.

– Не пішла б! – уперто повторила Ніна.– Невже ти нічого не розумієш?

– Що? Що саме?

– І справді не розумієш? Та це ж звичайнісіньке підлабузництво! Диву даюсь, як вона не запросила ще й директора школи.

Юля голосно засміялась.

– Ти чого? – спитала Ніна.

– З твого аналізу сміюся! Проаналізувала риси характеру! Здорово! Знаєш, це і смішно, і обурює. Обурює, Ніно! Те, що ти мені сказала. Марійка і... підлабузництво! Ні, це треба вміти!

Ніна мовчки кусала губи.

– Мене цікавить,– вела далі Юля,– з якого часу ти помітила в Марійки цей гріх? Чи не відтоді, як вона так блискуче відповіла про творчість Лесі Українки?

Ніна стріпнулась.

– Ти думаєш, що я... заздрю?

– Ти дуже швидко відгадала, що я думаю! Ти заздриш успіхам Марійки. Марійка стала вчитися краще за тебе, і це вибило тебе з колії. В тобі є такий душок, є! Ти любиш бути першою.

– Люблю! – спалахнула Ніна.

– І добре, що любиш. Але як ти можеш розлюбити подругу, котра тебе випереджає? Та нею ж гордитись треба, це успіх усього класу – ще одна відмінниця!

Ніна тихо промовила:

– Не лай мене, Юлю. І не агітуй. Я, може, багато вже думала над цим...

Юля зазирнула Ніні в обличчя і так само тихо порадила:

– А ти подумай ще... Перебори сама себе. Подумай, Ніно...