Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

10

Євгенія Григорівна почувала себе останні дні не зовсім здоровою, проте сьогодні добре спала вночі, і в неї знову з’явився хороший, піднесений настрій.

Марійка чула, як мати снідала й пила чай, як одягалась і бряжчала ключами. Євгенія Григорівна поспішала в інститут, Марійці ще можна було б якусь годину поспати.

Мати на хвилину зупинилась біля доччиного ліжка. Марійка знала: ось тільки розплющить очі – й побачить обличчя матері, яка схилилась над нею. І хоч сон ще міцно склеював повіки, дівчина враз простягла руки й схопилась. Вона обняла матір за шию, як бувало колись, у дитинстві. Та хіба й зараз вона, Марійка, не була для матері маленькою дівчинкою, яку можна попестити?

– Мамцю, ти вже йдеш? Я теж зараз встаю!

Марійка рішуче скинула ковдру.

– 3 сьогоднішнього дня я встаю на годину раніше! За місяць я виграю тридцять годин, за два місяці – шістдесят, за рік...

Марійка не доказала й засміялась.

Євгенія Григорівна похапцем поцілувала дочку.

– Зумій же її розумно використати, цю годину! Ну, а я біжу... До побачення, доню!

– Пізно прийдеш? – гукнула вслід Марійка.– Привіт кущистій пшениці!

«Ось так і виховується сила волі,– думала дівчина, швидко прибираючи кімнату.– За місяць – це справді набіжить тридцять годин. Зараз же сідаю за книжку».

Сьогодні в Марійки були важкі уроки, в тому числі тригонометрія, хімія й фізика, та учениця приготувала їх ще вчора, залишивши на сьогодні українську літературу. Трійка з цього предмета не давала спокою.

Треба було вивчити творчість Лесі Українки. Це можна було б зробити, користуючись підручником і творами письменниці. Проте дівчина хотіла вийти за межі класного завдання. Їй хотілося простежити, як впливала на творчість Лесі Українки російська література, зокрема Пушкін, Некрасов, Горький...

За стіною обізвалось радіо. Щось проказав голос диктора, і потім заграла музика.

Марійка стиснула скроні кулаками. Незабаром вона й справді примусила себе забути все навколишнє й вникнути в роботу. Лесю Українку глибоко хвилювали твори Горького!..

Тихо шелестять сторінки. Вірші, поеми. Кров’ю написані рядки... В них увесь запал поетеси, все її окрилене серце,– воно, як горьківський Буревісник, кличе до боротьби...

 
Гей, блискавице, громова сестрице,
Де ти! Розбий злії чари!
Хай ми хоч раз заговоримо громом
Так, як веснянії хмари!
 

І знову інші мотиви, інші звуки вплітаються в музику вірша. Чуєш, Мавко, як солодко грає Лукашева сопілка?..

* * *

Вчителька української літератури Надія Пилипівна мала, мабуть, не більше сорока п’яти років, але в її волоссі було зовсім сиве пасмо. Здалека здавалося, що над її чолом лежить снігова смужка.

Надія Пилипівна приїхала з іншого міста, школярі її ще добре не знали, і Марійці було лише відомо, що ця жінка посивіла після того, як під час Великої Вітчизняної війни трагічно загинула її сім’я. Про це десь дізналася Юля Жукова й розповіла подругам.

Свої уроки вчителька проводила з помітним хвилюванням, і клас не відразу зрозумів, що це хвилювання – від великої любові до літератури, до художнього слова. Але учні одразу відчули, що нова вчителька дуже вимоглива і тримає себе «з офіціальним холодком», як висловилась Ніна Коробейник. (Саме цього «холодка» й побоювалась Ніна, коли звернулась за літературною порадою не до Надії Пилипівни, а до класного керівника).

Марійка Поліщук була чулою і вразливою дівчиною. Сиве пасмо у волоссі вчительки мимоволі викликало в її уяві страшні картини минулої війни. Уявлялась Надія Пилипівна простоволосою, з чорною хусткою в руках, на руїнах будинку, де загинули її чоловік і діти. Вітер куйовдить волосся, а жінка блукає від однієї кам’яної кучугури до іншої, відшукуючи сліди своїх рідних...

З Ніною Марійка навіть посперечалась.

– Те, що ти звеш «офіціальним холодком»,– звичайна суворість людини, яка втратила найдорожче,– доводила Марійка.– Це не холодок, а глибоко затамований біль.

Сьогодні перший урок з української літератури, і саме перед початком його сталася неприємна історія. Надія Пилипівна ввійшла до класу так тихо й непомітно, що її побачили тільки тоді, коли вона вже підходила до столу. Хоч дзвоник уже продзеленчав, учні ще не були на своїх місцях, в класі стояв шум, гамір, сміх...

Вчителька глянула на клас і, раптом повернувшись, пішла до дверей.

Усе сталося за якусь хвилину. Шум почав швидко стихати. Ще мить – і Надія Пилипівна вийшла б з класу. Та Ніна Коробейник зірвалась з-за парти й підбігла до вчительки.

– Надіє Пилипівно,– промовила вона голосно, запинаючись від хвилювання,– ви образились? Пробачте нам, ми винні! Повірте, це більше ніколи не повториться!

Всі почули, як учителька важко зітхнула, глянула на Ніну і рукою взялася за одвірок, немовби хотіла спертися.

– Гаразд,– сказала вона,– це ніколи не повториться... Спасибі.

Вона повільно підійшла до столу й розгорнула журнал.

Стояла глибока тиша – це «спасибі» збентежило клас. Учителька ще й дякувала – за віщо? Багато учнів не сміли глянути їй у вічі.

Ніна відчула, як серце її стислось, і наче вперше побачила сиве пасмо на голові вчительки. Воно було зовсім біле, як срібна паморозь.

Надія Пилипівна мовчки дивилась на клас, і несподівано широка усмішка освітила її обличчя. Ніби нічого не сталося, спитала:

– Хто не вивчив уроку?

Всі мовчали.

– Я питаю для того,– говорила вона,– щоб часом не викликати тих із вас, хто не виконав завдання. Я це кажу цілком серйозно. Не хочеться завдавати ганьби такому учневі перед усім класом. Та й мені не доведеться за нього червоніти.

Вона помовчала. По класу промайнув шелест, і знову все стихло.

– Гаразд,– сказала вчителька.– Всі вивчили. Я рада за вас.

Встала Юля Жукова:

– Надіє Пилипівно, а в нас за такої умови не розведуться ледарі? Це, виходить, і двійок тепер ні в кого не буде?

– Розумію вас,– серйозно промовила вчителька.– Але я враховую, що це – де-ся-тий клас, випускний, люди ви – свідомі. І потім – той, хто не вивчить сьогодні, повинен буде відповісти мені водночас і нове завдання, й минуле. І, нарешті, вивчити урок можна по-різному: на п’ятірку і на трійку. А декому лише може здатися, що він вивчив...

Першою вона викликала Марію Поліщук. «Так і знала, наче передчуття якесь було»,– майнула в дівчини думка.

Марійка сама потай дивувалась, з яким піднесенням вийшла відповідати урок. Вона відчула гостру потребу висловитися перед усім класом, розповісти все те, про що дізналася сьогодні вранці, сидячи над книжками. І коли б хтось сказав Марійці, що її піднесення – всього лише від упевненості в собі, бо вивчила урок, добре впоралася з домашнім завданням, то учениця, мабуть, запротестувала б. Хіба можна було назвати домашнім завданим чи звичайним уроком ту глибоку й напружену роботу, яку вона виконала?

Надія Пилипівна сіла за стіл, підперла підборіддя кулаками і приготувалася слухати. Та вже незабаром вона зацікавлено повернула до Марійки голову, брови піднялись від приємної несподіванки. Так ще їй ніхто в цьому класі не відповідав. Учителька одразу відчула, що учениця не тільки блискуче засвоїла урок. Ні, вона розповідала не мовою підручника, а власними схвильованими словами про те, що, мабуть, передумала сама, що вичитала з інших книжок, і немов живий вимальовувався з її розповіді повний очарування образ письменниці – мужньої жінки, борця...

Коли Марійка заговорила про те, як уявляла собі письменниця щастя людини, Надія Пилипівна встала і, вся просвітлівши, наче помолоділа, радісно продовжувала слухати ученицю. А Марійка пристрасно говорила про «Напис на руїні», про «Осінню казку», про світлу ідею «Лісової пісні», як Мавка на березі сонного озера вперто шукала стежку до щастя...

Клас якось дивно притих. Марія Поліщук, звичайна десятикласниця, яка нічим не відрізнялась од інших учнів, раптом переступила якусь невидиму рису і немов виросла на цілу голову. І це було тим дивніше, що вона відповідала всього лише звичайний урок!

Марійка відчувала цю напружену увагу. Вона глянула на клас, і їй впало в очі зацікавлене біляве обличчя Ніни.

Стиснувши губи, суворо звівши брови, слухала Юля Жукова. Навіть Мечик Гайдай, який більше цікавився танцями й модними галстуками, ніж українською літературою, теж уважно слухав.

Надія Пилипівна з жалем глянула на годинник і неохоче спинила ученицю: хотілося вислухати її до кінця. Та треба ж викликати ще й інших.

– Ви дуже добре відповідали, Поліщук,– сказала вчителька.– Я рада за вас.

Вона взяла ручку й схилилась над журналом. Потім глянула на клас, усміхнулась:

– П’ятірку вам, Поліщук, ставлю особливу. Вона не схожа на інші. Ви тут не просто урок відповіли, а прочитали пристрасну доповідь. І в моїй уяві ніяк не пов’язується з сьогоднішньою п’ятіркою ваша минула трійка.

Надія Пилипівна пройшлась по класу і зупинилась біля парти, де сиділа Ліда Шепель.

– Минулого разу я вас викликала,– звернулась вона до неї, – хочу й сьогодні послухати. Прошу.

Шепель, не кваплячись, встала – висока, в чорному платті,– і для чогось скинула окуляри. Примруживши короткозорі очі, збентежено дивилась на вчительку.

Ніхто не знав, яка буря вирувала цієї хвилини в серці учениці. Шепель була певна, що коли її минулого разу викликали, то сьогодні можна бути цілком спокійною – не спитають. І тому вона тільки один раз прочитала і то не зовсім уважно. Почувала, що нічого не зможе відповісти.

– Надіє Пилипівно,– промовила вона,– я вирішила скористатися з вашого... з вашого запитання... Я сьогодні, на жаль, не зовсім добре вивчила урок.

Вчителька підняла здивовано брови:

– Чи не занадто пізно ви, Шепель, вирішили відповісти на моє запитання?

У класі прокотився легенький смішок.

– До того ж мені не все ясно,– провадила далі вчителька.– Що, наприклад, означає «не зовсім добре»? Ви не знаєте урок на п’ятірку чи зовсім не вивчили?

Шепель зам’ялась:

– Не вивчила.

– Сідайте,– промовила Надія Пилипівна.– Вірю вам. Я хоч і викликала вас минулого разу, але ваш розрахунок, як бачите, був не зовсім точний.

Вона глянула на Жукову.

– А ви турбувалися, що в нас тепер не буде двійок!

У класі знову вітерцем майнув смішок.

Юля Жукова ураз насторожено насупилась: учителька викликала Варю Лукашевич.

З того часу як Юля з Віктором їздили до Варі й не застали її вдома, минуло всього три дні. Лукашевич так і лишилася для Жукової загадкою. Юля почувала, що ця дівчина починає її нервувати.

«Ще цього не вистачало! – сердилась на себе Юля.– Інших повчаю, щоб були витриманими й володіли собою, а в самої увірвався терпець!»

Вона стежила, як Лукашевич тихо вийшла з-за парти і, намагаючись ні з ким не стрічатись очима, дивилась кудись поверх голів у протилежну стіну. Відповідала вона тихим голосом, так що вчителька змушена була попросити говорити голосніше. Урок Лукашевич знала слабенько і, відповідаючи, кілька разів з сумом поглянула на своє затишне місце в кутку. Відчуття задоволення майнуло на її вродливому личку, коли, нарешті, вчителька дозволила їй сісти.

Тут і стався випадок, зовсім дрібний випадок, який, проте, здивував увесь клас, а найбільше Жукову, бо все, що стосувалося Варі, викликало зараз у секретаря комсомольського комітету підвищену цікавість.

Йдучи на своє місце, Лукашевич вийняла з кишені хусточку, і раптом на підлогу посипалось багато фотографічних карток – ціла пачка.

Страшенно зніяковівши, дівчина кинулась їх збирати, їй допомогли учениці з ближчих парт. Усе сталося дуже швидко, і за хвилину Варя, червона, як квітка, вже сиділа на своєму місці. Проте багато учнів устигли побачити, що на всіх картках була сфотографована Варя Лукашевич у різних місцях і в різних позах.

Після уроку Юля підійшла до неї.

– Я не знала, що ти так любиш фотографуватися!

Варя підняла темно-сині очі, знову густо почервоніла.

– Я не дуже й люблю... І як я забула їх у кишені?

– Хто ж тебе фотографує? – допитувалась Юля.

Варя потупилась, зовсім як мала дівчинка.

– Які ви цікаві... Ну він – мій друг...

...Ніна й Марійка ходили довгим коридором і розмовляли.

– Ти відповідала чудово! – говорила Ніна.– Чула, що сказала Надія Пилипівна? П’ятірку ти заслужила особливу! Вітаю, Марійко!

Ніна хотіла усміхнутись, але відчула, що усмішка не виходить. Це трохи збентежило дівчину, та виручив Микола Сухопара, який біг коридором.

– Оце той бешкетник,– промовила Ніна,– про якого я тобі розповідала. Сухопара. Тільки тепер він мені вже ніяк не страшний!..

11

Юля Жукова відчула, що в її життя ввійшла нова радість. Це сталось якось несподівано і зовсім недавно, з того вечора, коли Юля їздила з Віктором до Лукашевич.

«Як дивно,– думала про Віктора Юля,– ще недавно він був для мене звичайним хлопцем, як і всі, комсомольцем, товаришем. І враз щось змінилось».

Ні, Віктор лишився, звісно, і комсомольцем, і товаришем, але Жукова думала тепер про нього з ніжністю і хвилюванням. Він став для дівчини іншим Віктором, якого вона досі не знала. Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір’я, слухати його мову...

Юля вдесяте пригадувала всі подробиці того вечора – і як вона йшла з Віктором алеєю парку, і як хиталися тіні від ліхтарів, і як вона й Перегуда стояли вдвох, притулившись до берези.

Пригадалось бліде обличчя хлопця – в ту мить, коли він нахилився до неї і вона почула його тепле дихання. «Навіщо я сказала йому: «Що ти?» – думала Жукова.– Що він хотів зробити? Бідний, як він слухняно відхилився і не поцілував».

Що ж це? Оце і є любов?

Як часто думала про неї Юля, з якою цікавістю читала в книжках про переживання закоханих, і тоді здавалось, що любов – неземне почуття, про яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що Юля відчувала до Віктора, було дуже просте, зовсім «земне» та безмірно зворушливіше, ніж уявлюване або вичитане з книжок кохання. І було в ньому щось таке, про що дівчина не могла б розказати звичайними словами – незаймана чистота, цвіт весняних яблунь, і радість, радість, яка, мов буря, вривалася в груди...

Юлі здавалось, що й вона стала зовсім іншою, кращою, і всі навколо теж були такі хороші, такі милі. Зворушували навіть чорне плаття Ліди Шепель і модний галстук Мечика Гайдая. Хотілося весь світ обняти, хотілося поривань, руху, льоту.

Дівчину мучило бажання звіритись у своєму щасті найщирішій подрузі, вкупі помріяти. Жукова найбільше дружила з Марійкою Поліщук і з Ніною коробейник. Увесь клас знав, що це – три нерозлучні подруги, а гострий на язик Мечик називав їх «три грації».

Ніна й Марійка знали, що Віктору подобається Юля. Бувало, що й розмову про це починали, та Юля завжди з досадою махала рукою:

– А, годі вам! Для мене він – такий, як усі. І взагалі у мене є важливіші справи.

Аж ось, сьогодні, після уроків, Марійка помітила дивний погляд, яким обмінялись Віктор і Юля. Яким саме – Марійка не змогла б як слід пояснити, але відразу зрозуміла, що «між ними щось є». Глянувши одне на одного, і Віктор, і Юля раптом стали надто серйозні, посхилялись над партами і з удаваною заклопотаністю почали збирати книжки. І все це для того, щоб приховати свою ніяковість. А коли відразу ж після цього Перегуда підійшов до Юлі і вони вдвох вийшли з класу, Марійка вже знала, що вони «домовились очима» йти разом додому...

Про все це Марійка розповіла Ніні. Ніна слухала з таким виразом обличчя, наче подруга розповідала принаймні про те, що в зоопарку вискочив із клітки тигр.

Поліщук засміялась.

– Ніночко, ти так дивишся на мене, ніби нічого не зрозуміла!

Ніна сплеснула руками.

– Що ж це таке? Ні, це абсолютно неможливо: Юля Жукова і... кохання! Юля, така енергійна, така діловита на комсомольському комітеті, секретар, і раптом...

Марійка знову весело засміялась.

– А ти хочеш, щоб вона засохла, як наша «вобла»? Це ж тільки Шепель, мені здається, не здібна ні на яке кохання!

– Марієчко, дорогенька, я все це добре розумію, але не можу уявити, не можу!

Розмова ця відбувалася в кімнаті Ніни Коробейник. І не встигла Ніна договорити своїх слів, як несподівано прийшла сама Жукова.

Подруги зустріли її з радістю, та Юля помітила, що Ніна якась насторожена. На її обличчі Жукова легко прочитала і цікавість, і подив, тільки незрозуміло було, чому вона дивується. І ще був у Ніни такий вираз, наче вона хоче ось зараз же торкнутися пальцем, щоб пересвідчитись, чи це справді Юля.

Подруги тісно посідали на диван, умостилися на нього з ногами, і Юля раптом подумала, що і Ніна, і Марійка вже знають про її кохання.

– Ви знаєте? – спитала вона.– Звідки ж? А я хотіла розказати...

Марійка обняла подругу.

– Юлю, ти повинна розказати. Розумієш – повинна!

– Юлько,– скрикнула Ніна,– виходить, що все – правда? Я не вірила, не вірила!

Вона пересмикнула плечима, ніби від холоду.

Жукова посміхнулась – чи то гірко, чи то якось заглиблено, задумливо.

– Я сама собі не вірила,– промовила.– А от сталося...

– Що? – охриплим голосом спитала Ніна. У неї пересохло в горлі.

– Не знаю. Мовби й нічого особливого і водночас таке значне, важливе для мене. Тільки я кажу це не для того, щоб задовольнити вашу цікавість. Ніно, не дивись на мене такими очима, наче в мене з рота вилазить гадюка. Не для цікавості розповідаю. Ці дні я відчуваю таку радість, дівчатка, таку радість! Я ніколи не знала, не уявляла, як це буває.

– Що? – знову хрипко обізвалась, наче каркнула, Ніна.

– Любов,– глухо вимовила Юля.– Я читала про першу любов, але вона в мене або інша якась, або неправильно її описано в романах.

– Говори, розказуй далі,– з нетерпінням попросила Марійка.– У кожного любов буває іншою, от і все. Кожний любить по-своєму.

Коли Юля розповіла, як у темному парку, під березами, Віктор раптом нахилився поцілувати, Ніна затулила обличчя руками.

– Чого ти? – спитала Жукова.

– Я уявила... уявила цю мить.

Ніна скотилася з дивана.

– Ну, була б я на твоєму місці! – скрикнула вона.– Яке він мав право? Вперше залишилися вдвох, і він уже цілує? А ти? Ти?

– У мене обірвалося серце, і я сказала, що не треба. І він відразу ж послухався.

– Насмілився б він не послухатись! – войовничо вихопилось у Ніни.

– І мені тепер дуже шкода, що я так сказала.

Ніна дивилась на неї широко розплющеними очима.

– Шкода,– повторила Юля,– бо тепер він... навіть за лікоть боїться мене взяти.

Ніна енергійно махнула рукою.

– Ану вас! Я ще в цих справах, мабуть, не все розумію.

Вона знову вмостилася на дивані.

– Але я все ж таки страшенно обурилася б! Я нікому з хлопців не дала б поцілувати себе!

Марійка засміялась.

– Почекай, ось і ти закохаєшся.

– Напевне, прийде час. Але зараз... У кого?

Щось згадавши, Ніна чмихнула.

– А в п’ятому чи шостому класі, пам’ятаєш, я була закохана. Була! Моєю любов’ю був Володимир Дуров! Я плакала в подушку, мріяла про фантастичні зустрічі з ним... Сама я в уяві була відомою на весь світ циркачкою, такою, уявляєте, «королевою цирку». Та це ж було зовсім не те, що в тебе зараз, Юленько.

Вона зазирнула Юлі у вічі, і їй здалося, наче вся душа її подруги, всі найкращі її думки й поривання раптом засвітилися в цих очах. Щось здригнулось у Ніни в грудях, вона обняла Юлю й поцілувала в гарячу щоку.

– Я так думаю,– мрійно говорила Жукова,– що коли він хороший хлопець, ми з ним дуже міцно здружимось. Це ж найголовніше, щоб була така велика, справжня дружба. Щоб і він, і я знали: станеться якась невдача, горе – пополам! Щастя, успіх, радість – теж пополам. А що таке хороший хлопець? Щоб він більше за все, навіть більше за власне життя любив свій народ, землю, на якій народився. А коли він буде відданим патріотом Вітчизни, він любитиме і труд, цей труд буде особливий, натхненний, бо він – для свого народу... Оце – хороший хлопець!

Марійка встала, походила по кімнаті, зупинилась і замислилась. Потім трусонула короною каштанових кіс.

– Як хочеться бути такою, як ти зараз змалювала! – пристрасно мовила вона.– Але скажи, скажи, Юлю, чим ми, комсомольці, відрізняємось од некомсомольців? Якими ділами? Знаю, знаю, що ти хочеш сказати. «Подавати приклад у навчанні, в дисципліні...» Все це так, все це – чудово. Але мені, приміром, цього мало. Мало, Юлько! Не можу втиснути своє серце в цю формулу!

– Хочеш великих справ, подвигів? – усміхнулась Юля.

– Знаю й це, – махнула рукою Марійка.– Скажеш, що великі справи починаються з маленьких. А все ж таки, все ж таки – де наші прекрасні, натхненні комсомольські діла? Ти – секретар комітету, скажи!

Жукова дивилась на подругу й тихо, докірливо хитала головою.

Раптом Марійка розізлилась. Очі звузились, стали довгастими, затремтіло підборіддя.

– Юлю, ти не труси головою, як бабуся. Я до тебе з мукою, а ти – з проповідями! Я не учениця першого класу, нічого читати мені прописні істинні

Ніна зіскочила з дивана:

– Марієчко, що ти? Ну, заспокойся! Навіщо ти так? Юлю, ти мовчи! Дорогі, не треба так, навіщо?

Жукова повільно встала, відсторонила Ніну.

– Ні, чому я мушу мовчати?

Підійшла до вікна, сперлася руками на лутку. Заговорила тихим, рівним голосом:

– З мукою, кажеш? Це й добре, що мучишся, що шукаєш відповіді. Значить – хороша ти комсомолка. Я... я горджуся, що ти – моя подруга! Серце в тебе, Марійко, допитливе, тривожне. Комсомольське серце. І все ти чудово знаєш, усі істини знаєш про великі й малі справи. (Якась блискавка спалахнула при цих словах у зіницях Жукової – золота, сміхотлива). А все ж таки чогось не додумала! Що ти звеш маленькою справою? Що ти звеш, питаю, буденною, сірою, звичайною, нецікавою справою? От тепер ти дай мені відповідь!

Марійка мовчала.

Тоді Жукова, ледве стримуючись, щоб говорити так само спокійно й рівно, задихаючись, ковтаючи слова, пристрасно заговорила далі:

– Оволодіти душею людини, вивести її на сонячну стежку, це, по-твоєму, маленька справа, немає в ній комсомольського подвигу? Ось у нас у класі – Варя Лукашевич, іде вона якимись манівцями, провулками йде, а ми й досі не можемо їй допомогти вийти на нашу комсомольську магістраль! Або Шепель – однобока, скалічена вихованням у сім’ї, батько її був самодур. Зламати її характер, розірвати замкнуте коло, в якому вона живе – це, може, маленька, дрібна справа? Ех, ти ж, Марійко! Скільки в нас чудових комсомольських, непочатих справ, а ми часто не помічаємо їх у себе під боком, бо приставили до очей підзорну трубу і дивимось у замріяну далечінь – ген-ген десь чекають на нас подвиги і великі діла!

Ніна з палаючими очима схвально кивала головою.

– Правильно, Юлю! Я розумію тебе, розумію. От у мене в загоні, в п’ятому класі – Микола Сухопара, найбільший задира, бешкетник. Якщо його вигнати з школи, з піонерського загону, то напевне виросте з нього хуліган. Але як вожата, як комсомолка, я відповідаю за нього. Не тільки перед комсомольським комітетом, а й перед усією державою відповідаю за Миколу Сухопару! І я знаю, що він буде соколом, цей школяр, ми йому виростимо крила. Крила, Марійко! Це ж наша комсомольська велика справа!

– Це – подвиг! – сказала Юля.– А ми цього часто не розуміємо.

Марійка шумно зітхнула.

– Дівчатка,– сказала вона,– як було б радісно, щоб ми все життя могли отак збиратися втрьох, говорити, сперечатись. Дружити все життя, підтримувати одна одну. Зараз що в нас? Школа! Дають тобі готовеньке завдання – сідай, обклади себе підручниками і вивчай урок. А в житті, за дверима школи й інституту, буде все зовсім інакше. Життя не даватиме нам готовеньких завдань. До всього треба буде доходити власним розумом. Як ми тоді будемо згадувати нашу дружбу!

Вона хвилюючись пройшла кімнату з кутка в куток, повернулась на каблуках, різко махнула рукою.

– А все ж таки це – не те, не те! Якщо тебе послухати, Юлю, я теж роблю одну дуже велику комсомольску справу: я виховую в собі силу волі. І маю же деякі успіхи. Я можу відповісти урок так, як ви чули – про Лесю Українку... Можу змусити себе напружено дивитись в одну точку – годину, дві, думаючи про щось важливе... Не те, Юлю, дорога моя, не те, Ніночко! Ми спокійно жуємо сніданок, обідаємо, сидимо над підручниками в затишній і теплій кімнаті. Ми не ризикуємо своїм життям!

Вона впритул підійшла до Юлі і майже викрикнула з болем:

– Не ризикуємо життям! А в усьому світі яка йде боротьба!

Юля Жукова ніжно, як сестра, обняла Марійку. Заговорила так проникливо й щиро, з такою любов’ю до подруги, що в Ніни, яка забилася в куток дивана, очі наповнилися слізьми.

– Марійко, рідна подружко, гаряча ти моя, люба моя! Як я тебе розумію, всю тебе розумію, до останньої клітинки. Ми б не були комсомолками, якби не думали про героїчні справи, якби не готувалися стати Зоєю, Лялею Убийвовк. Але зрозумій же, що зараз наші, на перший погляд, звичайні комсомольці справи,– і боротьба за відмінні знання, за закінчення школи з медаллю, і праця вожатої, і лекція, і стінгазети – набувають великого, особливого значення. Чому? Тому, що ми готуємося стати справжніми борцями за комунізм. Подумай, Марійко: борцями за комунізм, солдатами всесвітньої армії миру. Це, по-твоєму,– маленькі, буденні справи? Ні, це величні справи, дівчатка. Ти кажеш, що ми не ризикуємо життям. Ні, ми ризикуємо життям таких, як Шепель або твій Микола Сухопара, якщо не зуміємо перевиховати їх! А що ж, я не перебільшую. Вони потім будуть плутатись під ногами, заважати нам.

Ніна зірвалася з дивана з захопленим виском:

– Юлю! Я не можу! Ти – чудесна, Юлько!