Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 25 страниц)

29

Марійка дуже хвилювалась – і коли записувалась у регістратурі на прийом до лікаря, і коли чекала своєї черги. Та нарешті її викликали, і дівчина увійшла в кабінет, уже заспокоївшись, і навіть змусила себе привітатись до лікаря з усмішкою.

– Вибачте, я не хвора,– пояснила вона,– а прийшла порадитися з вами. Мені доручила це зробити моя подруга. Її тітка захворіла, живе вона в селі.

Марійка потай сама собі дивувалась, як вона може так спокійно говорити неправду. Лікар – стара жінка – уважно слухала, злегка киваючи головою.

– Вибачте,– сказала вона,– що ж я можу вам порадити, якщо не бачила хворої, не знаю діагнозу?

– Ні, ні,– злякалась Марійка,– я вам усе зараз розповім! Діагноз уже відомий. Тітка моєї подруги хвора на пухирчатку. Ну і я хотіла розпитати у вас. З доручення.

У лікарки лягли на лобі зморшки.

– Хто ж лікує хвору?

– Там же, в селі, вона лікується. Але досі ніяких результатів... От... Чи довго триває ця хвороба? Ну, і які наслідки, і взагалі, чим краще лікувати?..

– Сідайте, – запросила лікарка.– Які ж ознаки хвороби?

Марійка розповіла все, що знала.

– Так, так...– Обличчя в лікарки стало суворе.– Бачите, є три види цієї хвороби. У жінки, за вашим описом, становище небезпечне. Пухирчатка – смертельна хвороба і загадкова. В тому розумінні, що досі наука не знає її збудника та радикальних засобів лікування. Можливо, що захворювання викликає інфекція. Але, знову ж таки, це ще не доведено. Хвороба надзвичайно рідкісна. У моїй практиці за тридцять років я пам’ятаю лише, здається, два випадки пухирчатки. Правда, зараз у клініці теж лежить одна жінка.

Лікарка не помітила, як здригнулась дівчина, і говорила далі:

– На жаль, тут не допомагають ніякі ліки. Всі найновіші препарати – і пеніцилін, і багато інших, теж результатів не дають. Рани ми лікуємо відпрацьованим автолом, вони загоюються, але хвороба лишається і... за кілька місяців хворий гине. Не зовсім приємно говорити вам, але випадків одужання майже не буває.

– Майже? Отже є якийсь процент?..

Лікарка швидко позирнула на Марійку:

– Якщо хтось і видужує, то це, мабуть, за рахунок неправильно поставленого діагнозу. Є ще в нас страшні й загадкові хвороби. А ви вчитесь? У десятому? Ну, от, поступите в медінститут і, може, присвятите своє життя медицині. Вивчатимете такі хвороби, зробите нові відкриття...

Дівчина вийшла з поліклініки приголомшена. Тепер вона вже знала, що її передчуття справджувались, мати помре. Розпач, відчай розривали їй груди, хвилинами з’являвся такий жах, що ціпеніло серце. Холодний вітер опалював обличчя, шарпав, свистів у вухах, а вона швидко йшла, майже бігла тротуаром, натикалась на пішоходів...

Після відлиги різко похолодало, калюжі замерзли, і Марійка, посковзнувшись, двічі впала, поки добігла додому.

Вона не спала всю ніч. Лише перед світанком склепила очі, але зараз же і прокинулась від страшного тягаря, що давив їй груди. Той тягар був у серці, не було сили скинути його. Здавалось примарою страшне горе, не можна було сховатись від нього ніде. Чому саме на її матір напала ця хвороба? Невже справді немає ніяких ліків, ніякого засобу врятувати її? Наука, така могутня наука, яка перемагає найлихіші пошесті, яка знайшла чудодійні препарати, навчила робити найскладніші операції, не може вилікувати матір, безсило відступає перед таємничою пухирчаткою?

Є такі ліки, є такі засоби, вони мусять бути і, можливо, що вони зовсім прості, тільки ніхто ще не відкрив їх... Їх знайдуть, обов’язково знайдуть... Учені зроблять тисячі і тисячі дослідів, минуть роки, наука переможе і пухирчатку, і рак, і туберкульоз, не буде ніяких загадкових хвороб. Але зараз мати мусить померти, бо сьогодні ще немає потрібних ліків.

Неймовірною здавалася сама думка про смерть. Можливо, що незабаром винайдуть новий препарат, і перед ним не встоїть ніяка хвороба...

Наступного дня була неділя, і Марійка пішла до батька Вови Мороза, який працював головним лікарем у клініці нашкірних хвороб.

Ліфтом вона піднялась на п’ятий поверх.

Зупинка. Цокнули залізні дверцята, відчинились. Марійка вийшла з кабінки.

Хвилин десять стояла перед дверима з дощечкою, на якій білів напис: «Петро Онисимович Мороз».

Серце калатало. Збентежена наступною розмовою з лікарем, не наважувалась натиснути кнопку дзвоника.

Двері відчинив лікар. Коли входила в кабінет, помітила, як визирнув з сусідньої кімнати Вова і відразу ж сховався. Знову стало нестерпно боляче – чому він немов злякався її відвідин? Ну, так, він теж знає всю правду, і йому важко дивитись їй у вічі, важко брехати.

Вона сіла в крісло, не чекаючи запрошення. Ноги дрібно тремтіли.

– Ви... ви зовсім даремно...– сказала вона лікареві.– Я ж... я все знаю...

Петро Онисимович настовбурчив віхтики брів і сів напроти Марійки,

– Що ж ви знаєте, скажіть, будь ласка?

Марійка притиснула до лоба руку.

– Ні, не треба так,– промовила вона,– мати помре, я ж знаю.

Лікар встав і пройшовся по кімнаті. Дівчина стежила за його кроками. Зараз вона бажала тільки одного: щоб він сказав їй, що залишається ще якась маленька надія. Хай би навіть це була неправда, але хай він скаже цю неправду так, щоб хоч на хвилину повірити йому.

І сама ж розуміла, що це легкодухість, що й прийшла сюди тільки для того, щоб остаточно переконатися в правді.

Петро Онисимович упіймав на собі благальний погляд дівчини.

– Ви хочете знати правду і боїтесь її,– м’яко промовив він.– Ви зустрілися з серйозним випробуванням, з великим горем. Але і в горі треба поводитися гідно.

«Горе... Випробування... Зараз він скаже щось страшне»,– майнуло в Марійки.

Ні, про все вона вже знає, страшнішого не може бути. Лікар дуже гарно сказав: поводитись і в горі гідно... Вона буде гідно поводитись, вона знає вже страшну правду.

– Стан Євгенії Григорівни тяжкий. Але не можна сказати, що немає ніякої надії. Ми продовжуємо лікування. Робимо все можливе.

– Мама дуже мучиться?

– Рани загоюються, і тепер вона вже не так страждає, як раніше. Ми впорскували їй пеніцилін, збили температуру до нормальної. Гадаю, що скоро ви зможете побачитись. Але яка мужня жінка! Я ніколи не чув від неї жодної скарги. Інша б на її місці... та що казати!

Дівчина пильно дивилася у вічі лікареві, намагаючись прочитати те, що він не договорює.

– Чому ж мама захворіла? – допитувалась дочка. – Де вона захопила цю хворобу? Що її викликає?

Лікар розвів руками:

– Наука цього ще, на жаль, не знає...– І після короткого мовчання додав: – Отож і певних ліків проти пухирчатки ще не знайдено.

– Скажіть,– запитала Марійка,– чи може тут бути якась помилка з діагнозом?

– Діагноз поставлено правильно.

Марійка встала.

– Вибачте. Дуже вам вдячна...

Надворі вже смеркло. На вулицях лютувала хуртовина. Мокрий сніг заліплював Марійці обличчя, сідав на брови, на вії. Свистів вітер уздовж тротуарів. Мимо проїздили тролейбуси, за засніженими освітленими вікнами рухалися людські тіні. Неонові літери реклам світилися крізь снігову каламуть тьмяно і химерно. Вітрини крамниць теж замітало снігом. Перехожі кутались, нагинались, а вітер свистів, рвучкий і пронизливий. Тільки біля кінотеатру вирував живий людський потік, немов не було ні завірюхи, ні холодного вітру.

Вітер ніби прохолоджував гарячу кров, щоки, і Марійці було приємне його крижане дихання.

Вона йшла тротуаром без мети. Їй хотілось уявити себе самотньою. Мати вже померла, і ось вона йде сама-самісінька крізь хуртовину, йде вечірніми вулицями і майданами. Але виникали обличчя подруг, однокласниць, просто в серце дивились великі очі Юлі Жукової, щось говорив Юрій Юрійович, і замість самотньої дівчини Марійка бачила себе то в школі за уроками, то на майбутньому екзамені.

Ось зараз вона повернеться додому і сяде за книжки. Треба, щоб усе було так, як раніше. Підручники, зошити, настільна лампа. Як це хороше – хуртовина за вікном, шелест сторінок, і... працювати, працювати!.. Щоб усе було так, як раніше... Ах, мамо, мамо!

Проходячи мимо міського саду, звернула на майданчик, де стояли вітрини з газетами. Над кожною вітриною світила яскрава лампочка, і сніг заліплював їх, запорошував скло вітрин. Зараз нічого не прочитаєш. На майданчику безлюдно, лише вітер свистить у гілках дерев.

Під склом видно клаптик газети, сніг його заліплює з кожною хвилиною. З-під снігового серпанку виглядає фото дівчини. Притулившись до вітрини, Марійка ледве розбирає підпис під фотографією – це комсомолка, яка одною з перших з’явилась на будову Каховської гідростанції. Дівчина гордо дивиться на Марійку, дивиться кудись у далечінь крізь завірюху, а за нею вирисовуються контури екскаватора. Губи в дівчини міцно стиснуті, обличчя вольове, мужнє.

«Така завжди поводиться гідно»,– думає Марійка, і їй здається, що ця дівчина, яка працює далеко звідси, на легендарному Каховському плацдармі, чимось дуже схожа на матір. Ось і підборіддя в неї – таке тверде, немов з чистого мармуру, і ці риси біля рота...

Ззаду почулися кроки. Марійка побачила жінку в теплій хустці і ватяному піджаку, з мітлою в руках.

Немов продовжуючи розмову, жінка звернулась до Марійки:

– Ото я й думаю: хтось і в хуртовину підійде, перегляне котрусь газету. Ай, мете! А ми теж пометем, а ми теж... Я щоранку всі газети перечитую. Вивішу і перша читаю. Одну газету, другу. І «Правду», і про медицину, і про кіно. Все мені думається, що про мою дочку щось напишуть. А напишуть, я це скажу хоч кому. Дочка моя, бачте, в Мурманську капітаном на кораблі. На такому, що ото рибу ловить. Карточку прислала. Влітку в гості до неї збираюсь. Відписую їй, що я тутечки теж на посту. Начальник над газетами. Їх тут у мене тридцять газет і журналів, хоч порахуйте.

Жінка засміялась дрібним дзюркотливим смішком. Вона згадала, мабуть, щось цікаве і втішне – може, про дочку-капітана,– і сміючись хитала закутаною головою. Енергійно почала обмітати з вітрин сніг.

Додому Марійка повернулась, трохи заспокоївшись, з наміром відразу ж сісти за підручники. Відчувала навіть докори сумління за свій хвилинний відчай, за розгубленість. Просто ніяково було вдаватись у розпач перед комсомолкою з Каховського будівництва, і перед дівчиною-капітаном, та й перед тією жінкою з мітлою. А що скажуть у класі товариші, що скаже мата коли вона, Марійка, зійде на трійки, перестане вчитися?

Марійка поклала перед собою книжечки, розгорнула зошит. І тут хтось постукав у двері.

На порозі стояла Варя Лукашевич.

Марійку вразив її вигляд. За останній час Варя дуже змінилась. Вона немов виструнчилась, стала на весь зріст, як молода тополька, якій досі щось заважало вирівнятись. Навіть рухи її, раніше занадто обережні, тепер стали сміливіші, впевненіші. Все обличчя світилось, немов дівчина стояла перед вранішнім сонцем.

Заглиблена в думки про матір, завжди з тривогою за неї, Марійка досі просто не звернула уваги на ці зміни. А зараз, в одну коротку мить, коли Варя стояла на порозі кімнати, Марійка побачила її наче при спалаху вогню.

– Якщо я невчасно,– промовила Варя,– то просто скажи, без церемоній. Ні, справді, може щось у вас... чи в тебе... якась робота?

– Ні, ні, Варю,– замахала руками Марійка.– Я тобі дуже, дуже рада! А робота звичайна – уроки!

– Я й прийшла повчитись у тебе... як готувати уроки. Щоб так відповідати в класі, як ти, треба знати якийсь секрет. Я трохи не так сказала – не секрет нехай, а метод, чи що.

– Сідай, Варю. Ні, спочатку, звісно, роздягайся. Пальто давай сюди. Секрет страшенний, але тобі відкрию на знак дружби.

Варя спалахнула:

– Дружба? Зі мною? Ну, ти...

– Нічого не «ну»! – гаряче вигукнула Марійка.– От у мене передчуття, що ми будемо з тобою щирими подругами.

– Ой, далеко мені до тебе,– похитала Варя головою. – А все ж таки не хочеться бути в класі останньою!

До пізнього часу сиділи однокласниці за уроками. Варі важко давалися геометрія і алгебра. Того вечора вони розв'язали вдвох з Марійкою чимало задач.

– Потрібна практика,– говорила Марійка.– Іноді дивишся – хитрюща задача, просто – ребус! До речі, ти любиш розгадувати ребуси? Я – страшенно, і сама люблю їх придумувати. Ну, от така задача. Як за неї братись, з чого починати? Почнеш підходити з цього боку, з іншого, думаєш: та невже ж задача хитріша за мене? А може, я забула яку формулу? Буває, що й не вирішиш одразу, відкладеш зошит, підеш прогулятись. А в голові так і миготить: периметр, трикутник, гіпотенуза, конус... Прийдеш, знову сядеш, вчитуєшся, роздумуєш: а що коли ось так? І точно, схопила за ниточку, весь клубок почав розплутуватись. Але коли в тебе слабо з теорією, тоді задачі не розв’яжеш. Я вже по собі знаю, Варюшо. Ну, а ще, крім теорії, треба навчитись гострити свою думку.

Варя усміхнулась.

– А з цієї науки, здається, підручника немає?

– Нічого, навчишся без підручника. Потрібне тренування.

Лукашевич залишилась у Марійки ночувати. Подруги довго не спали.

За вікном давно вже стих міський гамір, тільки хуртовина не стихала, кидала в шибки сніг, завивав вітер.

– А десь у горах,– задумливо говорила Марійка,– десь на Памірі чи Тянь-Шані стоїть обсерваторія. Уяви, Варенько, вже місяць гуде хуртовина, єдину гірську дорогу до обсерваторії замело. Спостерігати небо вже не можна, над скелями і бездонними прірвами, над усім Паміром висить каламутна непроглядна хмара. А буря там не така, як тут. Зриває з обсерваторії дах, навколо все реве, свистить, виє. Сумно, правда? А невеличкий колектив радянських людей на посту. Довгими вечорами вони збираються докупи, слухають радіо. Звуки перериваються, їх заглушає буря...

– Краще не обсерваторія,– сказала Варя,– а метеорологічна станція. Я колись хотіла стати метеорологом. Передбачати погоду для всієї країни – правда, це дуже цікаво?

– А я мріяла про роботу астронома,– продовжувала Марійка,– і обсерваторію уявляла обов’язково десь на Памірі. В цій професії я бачила стільки поезії, романтики...

– Чому ти говориш «мріяла»? Це вже минуло?

– Не знаю ще, Варю. Бачиш, мені останнім часом хочеться бути ближче до людей. І, сказати по правді, астрономія здається холодною. Знаєш, космічні простори, крижаний холод. Планети так далеко, а люди поруч, ходять по землі, радіють, живуть, борються, часом страждають... тяжко страждають.

– Ну, астрономія – теж для людей, для нас. Для землі.

– Правильно. Моя мама...

– Ах, ти ось про що!

– Так. Розумієш, я кажу не тільки про свою матір, кажу взагалі про людство. Я читала, що людина може жити, як норма, півтораста років. Це зовсім не утопія, треба тільки вперто боротися за довголіття. Не подумай, що я вважаю працю астронома не такою корисною, як, скажімо, працю лікаря-дослідника, який намагається відкрити вірус загадкової хвороби.

І астрономія, і медицина – для людини, і однаково потрібні й корисні людству. Але в мене, Варюшо, кажу – в мене особисто медицина стала останнім часом викликати такі думки... Зовсім нові для мене думки. Раніше я ніколи не думала серйозно про цю науку. А зараз на серці так неспокійно, немов я в чомусь дуже помилилася. Справді, чому я мріяла стати астрономом, а не лікарем-дослідником? Хвилювала романтика, обсерваторія в горах. Що ж, романтика є, мабуть, у кожній професії, треба тільки її розуміти. От і в дослідницькій медицині – реторти, колби, хімікати. Уявляю. Або кролики, яких живцем розтинає скальпель. Яка вже тут романтика? А ти лише подумай, для чого ти працюєш, яку велику мету ставиш перед собою. Павлов працював не заради романтики.

Марійка сперлася на лікоть:

– А хуртовина, здається, стихає. Чуєш, Варю?

Обидві хвилину мовчали, прислухаючись.

– У таку негоду, мабуть, і капітан корабля солодко спить,– усміхнулась Марійка, пригадуючи жінку біля газетної вітрини.– А ми з тобою розбалакались.

Вона простягла руку і ввімкнула світло. Глянула на годинник.

– Варю, незабаром три! Спати, спати!

Але Варя запротестувала:

– Що ж ти все про свої мрії? А я... Я теж мріяла... І зараз мрію. Ще п’ять хвилин! Добре?

Потім Варя замовкла. Марійка окликнула:

– Що ж ти? Варю! Заснула?

У відповідь почула дивний звук. Сумніву не було: Варя схлипувала Марійка скочила з ліжка, залопотіла босими ногами по підлозі.

– Варенько?!

Лукашевич лежала на дивані, вкрившись з головою. Марійка обережно закотила ковдру і побачила заплакане обличчя подруги.

– Погаси, погаси світло,– зашепотіла Варя.– Я така... така дурна. Мені соромно.

Марійка клацнула вимикачем. Варя довго не хотіла говорити, в чому річ. Нарешті призналась:

– Мені... мені Жоржа шкода... Він же так хотів поїхати зі мною до моря. В південне місто...

Марійка мовчала. Варя перестала схлипувати.

– Ти ж чому мовчиш? – спитала вона.

– Тому, що я хотіла почути про твої хороші мрії. Сама знаєш – про те, як ти вчитимешся в консерваторії, як станеш співачкою, відомою всьому народові. А ти? Знову про Жоржа?

Вона схилилась над подругою і заговорила палко, переконливо, стискуючи її руку:

– Варю, зрозумій, що ти зробила б злочин, ти закопала б свій талант, і все життя тебе мучила б думка, що ти – зрадниця! Так, бо ти зрадила б наші найкращі сподівання! Зрадила б народ, який учить тебе на свої трудові кошти, збудував для тебе школу, виховує тебе! І для чого? Щоб ти стала хатньою робітницею недоучки Жоржа? Це ж однаково, що плигнути в болото. Знаєш, є такі тихі болітця, зарослі осокою? Ква-ква! Замість того, щоб стати гордістю, дочкою народу! Як це тобі подобається?

– «Ква-ква!» – повторила Варя і засміялась крізь сльози.– Марійко, я ж хотіла помріяти з тобою зовсім не про Жоржа. Жорж тільки так... згадався. Я ж уже все вирішила, все, Марійко. Безповоротно. Заморочив він мені голову, і справді ледве не впірнула до жаб.

– Ой, Варю, яка б це була помилка! Варенько, я тільки що уявила собі. Тайга, тайга, океанський берег, і от у тайзі будується велике місто – десятки тисяч людей, машини, падають сосни, прокладаються дороги. Але серед будівників з’являється невідома хвороба. Що її викликає? Можливо, що якась тайгова комаха. В тайгу їде дослідницька експедиція. Я теж працюю в тій експедиції. І ось на будівництво приїхала відома співачка – лауреат Варвара Лукашевич! А до того ми з тобою не бачились багато років. Я тільки з газет дізнавалась про твої успіхи. Ми знову зустрічаємось і згадуємо цю ніч, нашу розмову, шкільні роки, і так, як зараз, за вікном завиватиме хуртовина. А втім, хуртовина не обов’язково, головне те, що здійснилися наші мрії, що ми пішли широкою-широкою, світлою дорогою.

– Широкою-широкою... Світлою...– тихо повторила Варя.– А вітер і справді затих. Завтра буде хороший день!

– І весна зовсім не за горами,– додала Марійка.– І екзамени теж. На атестат зрілості, Варю.

* * *

Було дуже холодно. По тому, як різко рипів сніг під ногами, Віктор визначив, що, напевне, градусів двадцять п’ять. Він навмисне пройшов зайвих півкварталу, щоб глянути на градусник, який висів біля головунівермагу. Справді, хлопець помилився тільки на один градус. Ртуть опустилася до цифри 26 нижче нуля.

Давно не було таких морозів. Вітрини крамниць розписані срібними вибагливими мережками, і, мабуть, не кожний художник змалює такий тонкий рисунок. Електричне сяйво ледве проникає крізь товсту паморозь. Тролейбуси в інеї, вікна в них теж укриті памороззю, і пасажири дивляться на вулицю крізь маленькі просвіти-дірочки, зроблені з допомогою нігтя і власного дихання.

Навколо стоїть туман. Вікторові рідко доводилось спостерігати це явище: туман під час морозу. Неонові реклами поблискують сьогодні тьмяно, прохожі не йдуть, а поспішають підтюпцем, зігнувшись, закутавши обличчя.

У Віктора змерзли ноги, але він похмуро ходив тротуаром – туди й сюди, поглядаючи на другий поверх, на вікна, де жила Юля. Спочатку він сподівався, що випадково зустріне її. А потім примирився з тим, що лише побачить її силует на вкритому памороззю вікні. Ще пізніше він утратив всяку надію і на зустріч, і на силует.

Вікно Юлиної кімнати світилось, та ось уже, мабуть, дві години, як Віктор ходить тротуаром, а й досі не побачив навіть Юлиної тіні. Що ж вона? Сидить і вчить уроки? Чи, може, її немає вдома?

Йому пригадались усі дрібниці, всі речі, які він бачив у Юлі, коли заходив за нею у той пам’ятний вечір перед зборами молодих виборців. Пригадалось її нове коричневе плаття, в якому вона вийшла з сусідньої кімнати; Митрик і Федько, троянда з паперу... Яке все миле і... недосяжне!

Далі чекати на вулиці було вже неможливо: хлопець дуже змерз. Але як іти додому з цим гнітючим почуттям? Було б, мабуть, легше, коли б і справді був винен!

З кожним днем Віктор усе тяжче відчував, що втрата Юлі для нього – велике горе. Хвилинами йому здавалося, що взагалі все загинуло, насунулась якась катастрофа. Юля тепер уперто уникала з ним зустрічі віч-на-віч...

Він прийшов додому похмурий і хотів тихенько шмигнути в свою кімнату, але з їдальні вийшов сяючий батько.

– Ану, Вікторе, йди сюди на консультацію. Як тобі здається ця штука?

Степан Якович був у новій полосатій піжамі і саме про неї хотів почути думку сина. За батьком ішла слідом Лукія Федорівна і, заходячи з усіх боків, обсмикувала на чоловікові обнову.

– Оце, бачиш, сину, подарунок мені від мами на новосілля. Тільки ж вузько, дуже вузько!

Лукія Федорівна запевняла, що навпаки, піжама зовсім не вузька, треба тільки переставити гудзики, і все буде гаразд.

Вона глянула на Віктора і сплеснула руками:

– Ой, який ти червоний! Замерз?

Степан Якович сказав:

– Та-ак, морозець! Правда, мені біля печі було тепло, що але піт котився. Сьогодні дали плавку понад план.

Усього тиждень, як Степан Якович одержав нову квартиру на третьому поверсі великого будинку. Квартира була на три кімнати з кухнею, ванною, газом і гарячою водою. Усі ці дні з крамниць привозили то крісла, то диван, то новий шифоньєр, то килими, і тільки вчора Лукія Федорівна заявила, що тепер уже в основному квартиру обставлено, і можна подумати про новосілля. Не було тільки розв’язане питання про картину у вітальні. Справа в тому, що Степан Якович купив у комісійній крамниці копію картини Шишкіна, чим викликав нарікання з боку Лукії Федорівни, яка вважала, що копія абсолютно невдала. Особливо повставала вона проти одного з ведмежат, доводячи, що Шишкін не міг так змалювати ведмежа, що воно більше скидалось на звичайне волохате цуценя.

Правду кажучи, Степан Якович і сам бачив, що сплохував, але, по-перше, було соромно признатись у цьому, а по-друге – шкода витрачених грошей: купив, то хай уже висить!

За вечерею зібралася вся сім’я. Мати Лукії Федорівни, жвава бабуся, яка вела все господарство, купила сьогодні дзеркальних коропів і засмажила їх у сметані. І ці коропи розбуркали раптом у Степана Яковича риболовецьку пристрасть.

– У вихідний їду рибалити,– рішуче заявив він.– Пам’ятаєте, яку щуку привіз із Дінця?

– Тату, то ж було влітку,– зауважила старша сестра Віктора, така ж, як і він, широколоба і кароока.

– Влітку? – Степан Якович енергійно розправив вуса, які вже почали сивіти.– А хіба я не ловив окунів в ополонці? Та мені всі рибалки заздрили! Тут головне що? Блешня! Блешню треба підібрати підходящу. Одну спробувати, другу... Взимку, з ополонки, коли хочете знати, ще цікавіше ловити, ніж улітку. Поставив на кризі наметик з брезенту од вітру, тепло вдягся – шапку, валянки... До речі, чи їх міль не з’їла? І сиди над ополонкою, орудуй блешнею. Водити її треба вміючи, щоб вигравала у воді, як жива рибка...

– Які щуки були сьогодні на базарі! – втрутилась бабуся.– Морожені. Колгосп вивіз на продаж. А я думаю: візьму коропів. Щуці, думаю, до коропа, як галці до індика...

– Не помилилась, мамо,– сказала Лукія Федорівна.– У нас в дитбудинку акваріум улаштували. Вчора золотих рибок впустили. Діти весь день товпились, не схотіли й книжки слухати.

Лукія Федорівна працювала в дитячому будинку вихователькою. У неї було тонке обличчя без зморщок і пишна зачіска, з-під якої визирали мочки вух із слідами дірочок від сережок. З сином у неї була щира дружба. Віктор звик звірятись їй у всіх своїх справах. Тільки якось так сталося, що про Юлю не сказав ні слова. А коли й згадував її в числі інших своїх однокласниць, то намагався вимовити її ім’я з найбільшою байдужістю. Та Лукія Федорівна материнським серцем відчувала правду. Сьогодні вона весь час нишком поглядала на сина. Помітила, що вже кілька днів він щось носить у серці, чимсь дуже збентежений, щось його мучить. Але не питала. Напевне, він і сам розповість.

Катя була весела й радісна. Працювала вона співробітником на метеорологічній станції і мріяла знайти якусь закономірність у природі, щоб заздалегідь, принаймні за півроку, безпомилково визначати, коли і де випадуть дощі.

Віктор часто доброзичливо насміхався з цієї сестриної думки.

Сьогодні Катерина Степанівна прийшла особливо збуджена і відразу накинулась на брата:

– Ану, голубчику, що я тобі розкажу!

– Тебе яка муха вкусила? – відмахувався Віктор.– Цеце чи звичайнісінький гедзь?

– Так от,– урочисто оголосила Катя за вечерею,– до нас приїхав з Лубен старик, колишній агроном. Слухайте ж, особливо ти, гедзю!

– Отож, я вже в неї став гедзем,– муркнув Віктор, якому було не до суперечок і якого сьогодні дратував піднесений настрій сестри.

– І ось цей старик відкрив закономірний зв’язок між туманами й памороззю взимку і дощами влітку. На підставі народних прикмет. Подумайте, старий чоловік, ходить зігнувшись. «Мені,– каже,– скоро переходити в третю стадію, та тільки не вмру, доки не приймуть на озброєння мій метод, а впертий!» Все управління гідрометеослужби його вже знає!

– Ну, хай йому щастить доля,– сказав Степан Якович,– хоч я, правду кажучи, не дуже вірю, щоб можна було за якимсь методом точно вгадувати дощ. Так-то... А що ж це наш синок такий похмурий? – звернувся до Віктора.– Як ти, за новий метод чи за старий? Еге-ге, щось розстроїло нашого майбутнього сталевара. І навіть короп його не захоплює. Може, двійку впіймав? Не припускаю. А може,– ота дівчина, що сидить на третій парті?

– На якій парті? – скинувся Віктор.– Про яку ви дівчину?

– Ти краще знаєш. Що ж, «на світанку туманної юності» законно. Буває, і дуже часто.

– Ну що ти, тату!

– Нічого. Якщо вгадав, то і в мене бувало. Уперше трапилося в сімнадцять років. Думав, що це вже кохання навіки. І вона так думала. Палання, зітхання, вірші, пісні!.. А потім ще двічі закохувався і кожного разу теж думав, що тепер уже на віки вічні. Аж доки не знайшов нашу маму. Виявилося, що тільки аж тепер по-справжньому – на все життя. Так-то, сину.

– Нікого на третій парті у мене немає,– сказав Віктор.

– Охоче вірю, що не на третій. А від мук кохання найбільше допомагає знаєш що? Палітурне ремесло! Слово честі, Вікторе! Давай сьогодні переплетемо Флобера. Давно пора, друзі ж твої й потріпали. Та й «Огонек» за минулий рік я ще не закінчив.

Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примружені очі (їх так мружив тільки тато), і серце огорнули тепло й ніжність. Було приємно вслухатись, як це тепло повільно захоплює всю істоту, підступає до очей, і тане в грудях крижаний холодок.

Рідний татусь, який він хороший, як добре працюватиметься поруч з ним біля печі! І чомусь так зворушила зараз його пристрасть переплітати книжки. У Степана Яковича була власна велика бібліотека на три чималі шафи; книги він шанував і, якщо траплялось переплітати, робив це з особливою любов’ю.

В серці Віктора лишилася зараз тільки маленька колючка, але й її атакувало з усіх боків тепло, заповнюючи груди. І він раптом відчув, що голодний, як вовк, і що справді немає в світі смачнішої їжі, як короп!

А мати вже підсовує збоку склянку з паруючим чаєм і здобу.

Син глянув, ледь-ледь усміхнувся – мати була велика чайовниця. Не існувало, мабуть, такого сорту чаю, якого б вона не спробувала.

– Спасибі, мамо. Це ж який? Індійський чи китайський?

– Грузинський, «екстра», його треба вміти заварювати.

– А цейлонський як?

– Розчарувалась.

– Та й гарячий же твій чай! Нічого, приємно. З мене й досі холод виходить. Надворі таки справжній мороз! Якщо й завтра так... Але однаково шапки не надіну. Кепка – й усе...

Він випив чай, відсунув склянку.

– Ну що ж, тепер можна і Флобера!

Віктор встав з-за столу, поцілував матір, ущипнув за шию сестру – так що вона скрикнула, і пішов з батьком у кухню. Тут у кутку стояв гвинтовий верстат для зшивання і лежала акуратна купа аркушів «Огонька».

В пресі було затиснуто вже зшиту книжку...

Віктор із задоволенням поставив прес, узяв ножа і плавно провів ним по краю книжки. Ніж був круглий, схожий на коліщатко, з-під гострого леза легко посипались на підлогу вузькі відрізані смужки паперу.

– Не дуже натискуй! Спокійно! – приказував Степан Якович, сідаючи за верстат і звичним рухом пальців рівняючи купку аркушів...