Текст книги "Золота медаль"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)
Після революції Сидір Маркович служив швейцаром у готелі. Старик був крутого норову, в дугу гнув дружину, і в домі було заведено непорушне правило: вранці і ввечері дочка мусила цілувати батькові руку.
Любив старий розповідати дочці, як він «вибився в люди», а «був же ванько», якого безкарно можна було бити по шиї й штовхати межи плечі.
– А все зробила копієчка-мати,– резюмував батько.– Вчися, Лідо, шанувати копійку, вона тобі – перший друг у житті.
Старий любив шукати «кращого місця». З одного міста він переїздив до іншого, а Ліда мусила серед учбового року залишати свій клас і в новому місті вступати в іншу школу.
– Подружок не заводь, Лідко,– повчав батько.– Подружка така: дай їй списати, в кіно поведи, карбованця позич на сніданок. Ти подалі від них. Та й кіно ні до чого. Ти все – в книжку, в науку, щоб у люди вийти швидше, шоб жалування кругленьке, та ще й приробіточок десь на стороні. Ось тоді тобі й кіно й розкіно! А зараз пам’ятай, що батько твій – швейцар, а мати – кур’єрша. У люди швидше пнися!
Старий Шепель помер, коли Ліда була в дев'ятому класі. Тепер вона жила вдвох з матір’ю.
І не про саму Ліду мусила подумати Жукова. Вона вирішила, що на зборах обов’язково повинна бути й Варя Лукашевич. Хоч Варя й не комсомолка, але хотілося, щоб вона зрозуміла, як турбується про її долю вся школа.
Та й не тільки треба було поговорити з нею, але й залучити до громадської роботи, доручити дівчині якусь справу.
Ось тоді й зрозуміла Юля, чому Юрій Юрійович вважав, що новина про гарний голос у Лукашевич – найважливіша.
Жукова заспокоїлась лише після того, як продумала хід завтрашніх зборів. Звісно, вона знала з власного досвіду, що тут не складеш певного плану, під час зборів завжди трапляться якісь зміни, але вона, як керівник комітету, повинна була твердо пам’ятати мету зборів.
Подумала про Віктора: «І він зараз, мабуть, сидить і обмірковує те саме, що й я!» Навмисне умовилася з ним, що кожний з них продумає окремо, як провести збори, а завтра вже порадяться про це вдвох. І ще вирішила – обов’язково запропонує прийти завтра на збори всім членам комітету.
Наступного дня Жукова покликала Лукашевич у комсомольську кімнату, замкнулася з нею, обняла за плечі.
– Розказуй, Варю!
І Варя розповіла, як вона заявила своєму Жоржу, що вирішила не кидати школи.
– Я йому так і сказала,– говорила Варя, опустивши додолу очі.– Нащо я, кажу, буду калічити собі навчання? Хай я хоч середню освіту закінчу. А то – ні те ні се.
– Що ж він?
– Розсердився хіба ж так! «Я, каже, не буду чекати». А я йому знову своє. Ну, ми й посварились. Він тоді крутнувся й пішов геть. «Залишайся, каже, в школі, я іншу знайду...» У мене так і стислося серце, я гукнула його зад. «Подумай, каже, а позавтра зустрінемося, приходь просто до мене у фотографію...»
Юля з докором глянула на дівчину.
– Варю, Варю, де ж твоя гордість? Якщо йому так легко проміняти тебе на іншу, чого ж варте його кохання? Невже ти підеш до нього ще?
Варя замислилась, а тоді тихо відповіла;
– Не знаю й сама...
– Ну, що ж. Силоміць ми тебе не тримаємо. Подумай. Ми можемо тільки дати тобі щиру пораду.
– Хто це – ви?
– Ми – вся школа, вчителі, комсомольська організація. У кожного болить серце за тебе. А сьогодні я дуже тебе прошу прийти на комсомольські збори нашого класу.
Варя насторожилась, та Жукова поспішила її заспокоїти:
– Ти нічого не думай, не хвилюйся. Ніхто й слова не скаже... про твої відносини з Жоржем. Я тільки хочу, щоб ти допомогла нам в одній справі. Ти дуже потрібна всім нам. Ні, зараз нічого не скажу. Приходь, Варю, обов’язково!
Юля схвилювалась, коли побачила, що на збори прийшов Юрій Юрійович і директор школи. Жукова не знала, що він прийде, та ще з Тетяною Максимівною.
Шепель сіла в кутку з незалежним, як їй здавалось, виглядом. Прийшли й члени комітету, серед них Марійка Поліщук і Віктор Перегуда. Несміливо відчинила двері Лукашевич.
– Заходь, Варю! – сказала Юля.
Варя зайшла і сіла на край стільця поряд з Лідою. Трохи спізнилась Ніна Коробейник, вона вкотилась в кімнату, захекавшись.
Перше питання було про Шепель. Інформував Віктор. Він розповів про те, що Шепель не виконала дорученої їй важливої комсомольської справи.
– Ти знала,– спитала Марійка,– що книжки треба було відправити своєчасно, до відкриття клубу?
– Яке це має значення? Дивуюсь! – промовила Шепель.
– Ти, по-перше, встань,– зауважила Жукова,– а по-друге – це має велике значення.
Шепель встала.
– Ну, знала,– буркнула вона.
– Чому ж ти не виконала доручення? – спитала знову Марійка.
За склом окулярів не розглядіти виразу Лідиних очей, але видно, як вони забігали на всі боки. Досі Шепель була певна, що ці збори не матимуть для неї неприємних наслідків. Хіба не буває, що комсомольці не виконують того чи іншого доручення?
Проте присутність класного керівника й директора школи стривожила Ліду. Вони, певне, вважали це питання дуже серйозним. Водночас у дівчини майнула думка, що вона зможе знайти в них виправдання свого вчинку. Тому відповіла вона твердо, з переконанням, що правда на її боці.
– Відправити книжки я хотіла трохи пізніше. Затримка сталася через те, що я була дуже зайнята. Адже ми весь час кричимо, що комсомольці повинні показувати приклад у навчанні. Я всі дні не вставала з-за столу,—і уроки готувала, і повторювала пройдене.
– А комсомольці з книжками хай підождуть! – додав Віктор.– Тільки треба казати чесно: це не таке складне доручення, що позначилося б на твоєму навчанні!
– Я хочу висловитись,– сказала Марійка.– Ми давно знаємо Шепель, знаємо, що її мислення якесь інше, ніж у всіх нас. Занадто багато в неї сухого, холодного розрахунку. Ось, наприклад, була лекція в школі про історію театру. Шепель не пішла її слухати, бо, мовляв, історії театру ми не проходимо в класі. Якщо не проходимо, то тим більше, на мою думку, треба було послухати таку лекцію. І я тут хочу запитати тебе, Лідо, хто тобі дав право обмежувати коло своїх інтересів? Яке маєш право ти, комсомолка, випускниця, не цікавитись політикою, музикою, театром, літературою, туризмом, спортом? Ти одного разу заявила, що спорт тебе не годуватиме хлібом. Хіба може так ставити питання радянська дівчина?
– Коли демонструвався «Мусоргський»,– говорила далі Марійка,– ти не пішла на цей фільм. Нехай так, можливо, що й інші не бачили цього фільму. Але що ти сказала, Лідо? Ти сказала, що Мусоргський не відповість за тебе з хімії чи фізики – забула вже, про який ти предмет говорила. Ось у цих словах уся ти, Шепель! Ти – обмежена, а думаєш, що все знаєш, бо самозакохана. Від тебе часто можна почути такі слова: «Ну, що ти зі мною сперечаєшся?» Я, мовляв, такий авторитет, що нема чого зі мною сперечатись. Запам’ятай, Лідо: ніяким авторитетом ти в класі не користуєшся!
Потім слово взяла Ніна Коробейник.
– Я хочу,– сказала вона,– висловити свою думку й усього десятого класу: не комсомольські твої, Лідо, вчинки! Давай щиро, по-товариському поговоримо про твої успіхи в навчанні. Досі в тебе не було двійок. А за останній час уже завелась і двійка! Подумай, як ти її одержала? Ти розраховувала, що тебе не викличе Надія Пилипівна, і не вивчила уроку. Та ще й призналась у цьому, коли Надія Пилипівна питала! Цікавий випадок товариші, правда? Він яскраво показує, що вчишся ти, Шепель, не заради того, щоб знати, а заради п’ятірок! Для п’ятірок ти вчишся! Ти їх складаєш, як монетки: одна п’ятірка, друга. Так я собі уявляю...
Шепель не знала куди подіти очі. Вона то червоніла, то блідла, то зривала з носа окуляри й без потреби витирала скельця хусточкою. Те, що їй говорили сьогодні, говорили з такою пристрастю та ще в присутності директора школи і класного керівника, було куди дошкульніше і за карикатури, і за образливе прізвисько «вобла» (вона знала, що її так звуть у класі).
Аж ось почав говорити Юрій Юрійович, його слова Шепель слухала напружено. У неї ще й досі підсвідомо лишалась крихта надії, що вчитель якось відзначить її наполегливість у навчанні і хоч трохи підтримає.
– Я скажу дуже коротко,– промовив Юрій Юрійович.– Шепель треба міцно замислитись над своєю поведінкою, над усім своїм життям. Ми всі, вся школа, відповідаємо за неї перед народом, перед радянською громадськістю. І радянська громадськість матиме право спитати нас: «А як ви допомогли Шепель стати людиною нашої епохи, борцем за комунізм?»
Ліда заплакала. Ніхто не знав, що вона не раз боляче переживала від’ємне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до себе однокласників. Вона пояснювала це тим, що не вміє знаходити собі подруг, що не може бути веселою й дотепною в товаристві. Але останнім часом почала розуміти, що це не так, що всьому є значно глибші причини. На сьогоднішніх зборах було немов поставлено крапку над «і». Їй треба перебороти себе, зламати свій характер, відшкребти намул, який налип на неї.
Тулячи хусточку до очей, Ліда слухала, що говорила Юля Жукова:
– Ми не знаємо, чого ти плачеш, Лідо. Сльози бувають різні. Ми хочемо вірити, що це хороші сльози, які змивають накип з серця. Невже ти не помічала досі, що тебе не люблять у класі? Ти замислювалась над цим? Це ж страшно, коли тебе не люблять, коли ти самотня! Ти хочеш стати інженером, будувати машини. Але скажи, який же з тебе буде інженер, коли ти однобока, в тебе курячий кругозір – від паркана до паркана! Радянський інженер – це людина з дуже широким горизонтом, він повинен знати не тільки те, що «проходить» у школі чи в інституті...
Стався той вибух, який передбачав Юрій Юрійович. Класний керівник не шкодував, що збори набрали такого бурхливого характеру і що давно назріла серйозна розмова з Шепель стала такою гострою. Він був переконаний, що в цьому випадку саме так і треба розмовляти. Але водночас потрібно було сказати учениці ще якесь слово, яке б підтримало її, дало їй самій надію на те, що вона, коли хоче, може стати іншою. Юрій Юрійович вирішив що обов’язково ще поговорить з Лідою сьогодні ж після зборів.
Коли нарешті дали слово Шепель, вона вже не плакала. Вона підійшла до столу вся зібрана, зосереджена, як людина, що вирішила щось важливе.
– Я назавжди запам’ятаю цей день,– тихо сказала вона,– запам’ятаю все, що ви тут говорили мені. Для мене дуже важливо, що я повірила у вашу щирість. Спасибі за жорстокі, але справедливі слова. Я не скажу зараз, що враз змінюся і стану іншою. Це була б неправда.
Вона скинула окуляри, пошукала хустинку, не знайшла, знову наділа окуляри і закінчила:
– Так, неправда, бо мені багато ще треба передумати... І не можна враз, змінитись. Але я хочу... хочу, щоб у мене були щирі подруги, щоб...
Не доказавши, Ліда нахилила голову й пішла на своє місце.
– Все ясно,– сказала Юля.– Мені здається, що тобі неодмінно треба включитися в нашу комсомольську роботу. Ми ще поговоримо з тобою про це.
Варя Лукашевич слухала спочатку неуважно. Вона ніколи не бувала на комсомольських зборах, почувала себе ніяково і вже почала докоряти собі: «Ну чого я прийшла сюди?» Але непомітно її зацікавило те, що говорили однокласники. Потроху й саму її стали хвилювати їхні палкі виступи. Вона дивилась на Шепель і думала: «Як справді можна жити отакою? Так, гляди, й засохнеш, як сухар». А коли Ліда заплакала, у Варі теж підступили сльози, і вона ледве втрималась, щоб не заплакати разом з нею.
Потім вона стала думати, навіщо її покликала сюди Юля. Чим вона може допомогти?
До Юлі Варя почувала тепер і повагу, і велику симпатію. Вона повірила, що Жукова палко й щиро бажає їй добра.
– Друге питання,– оголосила Жукова,– організація вечора «Комсомол і пісня». Цей вечір ми хочемо влаштувати після передвиборних зборів. Багато хто з нас голосуватиме вперше в своєму житті. Ну, культмасовий сектор,– усміхаючись кивнула вона Марійці,– доповідай.
– Як ми уявляємо цей вечір? – виступила Марійка.– Ми проспіваємо пісні, які на грізних етапах свого життя співав комсомол. От вам громадянська війна – ну, тут і про кінноту Будьонного, й інші пісні. Далі – п’ятирічки, потім – Велика Вітчизняна війна. В кожний період комсомольці співали свої пісні.
Лукашевич раптом побачила, що Юля, усміхаючись, киває їй головою: слухай, мовляв, слухай, це тебе стосується. І коли Марійка закінчила, Жукова запропонувала:
– Доручити організувати і провести такий вечір Марії Поліщук, Віктору Перегуді і Варі Лукашевич.
Варя спалахнула, хотіла сказати, що вона цього не зуміє, та, зустрівшись з усміхненими очима Юлі, нічого не сказала.
Після зборів до неї підійшов Віктор.
– 3 чого ж ми почнемо, Варю? Ось що. Давай спочатку складемо список пісень.
– Та я й не знаю, що співали комсомольці.
– А ми в старших спитаємо та порадимося з керівником хорового гуртка. Ти, Варю, обов’язково вступай у наш хор, будеш на вечорі виконувати соло. Юля всім розказала, як ти співаєш, тепер кожному хочеться послухати тебе. Може, підеш учитися в консерваторію, відомою співачкою станеш.
– Ну, вже й консерваторія... Туди таланти йдуть.
– Шкода, не чув, як ти співаєш. Я б тобі сказав... Я, Варю, дуже вмію таланти відкривати. На олімпіаді, наприклад, так у мене без помилки: це – справжній талант, це – гола техніка. Ось у нас у школі я лише глянув на малюнки Вови Мороза і перший йому сказав: у тебе, брат, талантище! Тільки талант – знаєш, така річ, як коштовний камінець: обробки вимагає.
Варю чомусь дуже стривожила ця розмова. Було в неї таке на серці, наче щось мало змінитись в її житті. І серце чекало цієї зміни, і боялось її...
З іншим почуттям вийшла з школи того вечора Ліда Шепель. Їй було і болісно, і соромно, немов стали відомі всім найтаємніші думки, з якими вона довго ховалась. І водночас з’явилась якась надзвичайна легкість, наче після довгожданої розмови, що, нарешті, відбулася. Хотілось лишитися на самоті й розібратись у тому, що сталось. А сталося щось дуже важливе, немов пощастило скинути з плечей великий тягар.
Надворі йшов сніг – вологий, лапатий, засипав тротуари, кіоски, заліплював вітрини. Він немов приглушував усі звуки – і сміх молоді, і автомобільні сирени, і скрегіт трамвайного гальма.
Шепель ішла повільно, їй здавалося, що сніг, падаючи, ледве чутно шелестить над вухом. По якійсь невловимій асоціації вона несподівано побачила себе восьмирічною дівчинкою. В скверах розпустилися дерева, на лавочках сидять няньки з дітьми. Мати дозволила їй вперше після зими вийти надвір без набридлого важкого пальта. Хіба можна з чим порівняти цю радість?
Почуваючи себе метеликом, маленька Ліда бігала сквером, затиснувши в кулаці срібні монетки – на цукерки. І раптом перед нею, немов з-під землі, виріс хлопчина в дірявому піджачку і в картузі з п’ятикутною зіркою. Він тримав у долонях голопузе, жовтороте галченя.
Обмін цінностями відбувся без зайвого зволікання. Ліда віддала хлопчикові всі монетки, а чудове галченя перейшло в її руки.
Не тямлячи себе з радощів, дівчинка прибігла додому, влаштувала пуцьверінка в порожній коробці, вкрила його ганчіркою. Пташеня було страшенно втішне – в рідкому пуху, тепле й живе, і на кожний шерхіт роззявляло великого дзьоба.
До вечора втішалась ним Ліда, а ввечері прийшов батько, побачив пуцьверінка й розсердився.
– Нащо воно? Яка з нього користь? Ану, викинь зараз же цю гидоту!
Він схопив галченя двома пальцями і викинув його у відчинену кватирку.
Обливаючись слізьми, Ліда знайшла його за вікном. Воно було ще тепле, але вже не дихало. Дівчинка стояла навколішках, на долоні в неї лежало мертве пташеня. Незабаром з нього зникло останнє тепло, воно скоцюрбилось, посиніло; Ліда з огидою кинула його, витерла об фартушок руки і пожалкувала за срібними монетками. «І справді, ніякої користі з нього!» – подумала вона про пуцьверінка.
І тепер, при згадці про цей випадок, Шепель стало шкода тієї маленької дівчинки. Як дивно, що її ніколи вже не буде! Замість дівчинки йде вона, Ліда Шепель, учениця десятого класу, йде мимо довгого скверу, такого схожого на той сквер, де колись вона зустріла хлопчину з галченям, і сніг падає, падає, падає на розлогі липи...
Хтось наздогнав Ліду, вона почула поряд кроки.
– Ви, Юрію Юрійовичу?
– Який тихий, хороший снігопад! – сказав учитель.
Він помовчав, прокашлявся й промовив:
– Мені, Лідо, сподобалось, як ви сьогодні сказали. Признаюсь, навіть не чекав від вас таких щирих і мужніх слів. Я вірю, що це не тільки слова. Правда ж? Ну, от. Я не помилився у вас.
Вчитель пройшов з нею до рогу вулиці й зупинився.
– Пробачте, мені ліворуч. Дайте вашу руку. До побачення, Лідо! Бажаю вам успіхів.
Він пішов, а Шепель стояла, мов скам’яніла. Її приголомшило, що Юрій Юрійович потиснув їй руку після всього, що говорилось на зборах. Отже, йому не було противно заговорити з нею, йому навіть сподобався її виступ. І це після всього, після всього, коли її так нещадно критикували, коли всім стало ясно, яка вона є, як її ніхто не любить у класі... Ніхто не любить!..
Ліда повільно пішла сквером. Ішла й нічого не бачила перед собою, сніг набивався в калоші. В найдальшому кутку зупинилась. Пухнастою ковдрою застелено самотню лавку. Ліда нахилилась, змела рукавичкою сніг з краю лавки і сіла.
Вдалині гриміло радіо. Забриніли струни бандури, сильний чоловічий голос злетів угору, його підхопили інші голоси, полинула пісня.
В цей пізній час у сквері було порожньо. Ліда Шепель сиділа сама з своїми думками. Їй треба було подумати про щось дуже важливе, та воно відпливало кудись у туман. У неї з’явилось дивне почуття роздвоєння, наче справжня, жива Ліда стежить за іншою, химерною Лідою, яка чомусь сидить пізнього вечора, під снігопадом, на одинокій лавці в далекому закутку скверу.
Шепель озирнулась і хотіла встати, але всією істотою оволодів такий безтурботний спокій і затишок, що не хотілося робити жодного руху. Після напруження, після буйного льоту думок цей спокій здавався дівчині таким відрадним і бажаним. Тільки одна-єдина думка билася в свідомості важким крилом: «Чи зумію ж я? Чи зможу зробити з себе іншу Ліду Шепель?»
А сніг падав, падав, падав...
* * *
Віктор провів Юлю до будинку, де вона жила.
Вже прощаючись, вона раптом пригадала:
– Слухай, Вітю, я давно тебе хотіла спитати. Пам’ятаєш, на вечірці в Марійки ми розмовляли про вибір професії. Ти розповідав про завод, про сталь...
– Ну? – насторожено обізвався Віктор.– Розповідав...
– Ти чомусь тоді не висловився до кінця, чогось не договорив. Так мені принаймні здалося. Ти ще сказав, що в тебе є якась своя думка. Пам’ятаєш – про інститут.
Юлина рука лежала на широкій Вікторовій долоні, і дівчина відчула, як пригнулась ця долоня.
– Юлю,– відповів хвилюючись Віктор.– Давай домовимось: не питай мене ніколи про мою майбутню професію, про інститут... Гаразд? У мене є причини... Розумієш, я зараз не хочу тобі всього казати, бо мені ще й самому не все ясно. Але потім я сам тобі все розкажу.
Юля знизала плечима:
– Як хочеш. Хоч це й образливо – ти ховаєшся від мене з якимись думками. Дружба – так дружба! Не розумію, які там у тебе причини. А мені прикро...
– Юлю, слово даю, що нічого від тебе не приховую. Але зараз не можу сказати. Навіщо тебе тривожити, коли я ще й сам не знаю.
– Тривожити? Щось серйозне?
– В тому й справа, що, може – не зовсім серйозне. Згодом я сам розкажу.
– Ну, гаразд,– зітхнула Юля.– Я тобі вірю...
15
Немало вечорів просиділа Ніна Коробейник, працюючи над своїм оповіданням. Після порад Юрія Юрійовича вона переробила його: дія тепер відбувалася в п’ятому класі. Але виявилось, що не можна механічно змінити в оповіданні героїв. Адже школярі п’ятого класу були зовсім іншими, ніж десятикласники. Вони й розмовляли інакше, і мислення та їхні школярські вчинки були ні в чому не схожі на думки та мрії десятикласників.
Отож довелось образи школярів опрацьовувати з самого початку.
Ніна тепер з радістю ходила до своїх піонерів. Перед нею були живі герої майбутнього твору. Їй здавалось, що треба було тільки описати якогось п'ятикласника, хоча б і Миколу Сухопару, і потрібний образ готовий.
Вона так і зробила, сумлінно зафіксувавши всю Миколину поведінку.
Зайшло вже далеко за північ, коли Ніна закінчила оповідання. Вранці вона перечитала його і жахнулася: ніякого Миколи Сухопари в оповіданні не було. Замість живого, пустотливого хлопчини по сторінках рукопису гуляв якийсь школярик, зроблений із фанери – без думок і почувань, з кляксою замість серця.
Ніна не вірила власним очам. Невже це вона написала вчора оці сторінки?
Це був страшний удар. Дівчина поклала собі на голову подушку й довго плакала злими сльозами. «Бездарність! Яке ти маєш право віднімати в самої себе час на писання нікому не потрібних дурниць?»
Може, вона помиляється, може, вона занадто вимоглива до себе або не розуміє, що погано і що гарно?
Дати зошит Юрієві Юрійовичу? Нізащо! Хай вона вже марнує свій власний час. Прочитати Юлі, Марійці? Звісно, їм. Вони щиро скажуть свою думку. Якщо погано – не глузуватимуть, якщо вдало – похвалять...
І хіба ж знає Ніна, як воно сталося, що дала вона свій рукопис не трійці, не Юлі, а Вові Морозу?
На великій перерві Вова підійшов до Ніни.
– Скажи, будь ласка, що нам на завтра задано з російської літератури? – спитав він.– Я забув відмітити.
Ніна здивовано підняла брови:
– Володимире Мороз, адже ви мене питали вже про це! На минулій перерві. Ви що, втратили пам’ять?
Вова зніяковів страшенно. Він почервонів так, що аж сльози виступили
– Як? Невже? – забурмотів він.– Як же я забув?.. Але чому ж так офіціально? Володимир, та ще й Мороз. Хіба я...
Ніна дивилась на хлопця, не розуміючи, чому той так зашарівся від якоїсь дрібниці. Ну, справді, хіба він не міг забути?
– А як же не офіціально, шановний товаришу Мороз? Ні, я буду вас кликати тільки так. Навіть не Мороз, а товариш Морозище.
– Чому ж, Ніно, так? Хіба я такий холодний? А згадай мій натюрморт. Ти ж казала, що в мене дуже теплі фарби...
Ніна розсміялась:
– Ти, я бачу, все пам’ятаєш, хто що каже про твої малюнки! А не забув що ти мені говорив про моє оповідання? Що воно в мене вийде, що я добре бачу своїх героїв... Ну, і ось я вже його закінчила.
– Закінчила? – зрадів Вова.– От цікаво!
– А хочеш прочитати? Я тобі дам до завтра.
– Та чому там «до завтра»? Я його ще сьогодні прочитаю на уроці фізики.
– Ні, ні. Я так не хочу. Ти, Вово, повинен прочитати його уважно, дуже уважно. А то будеш одним оком читати, а другим зиркати на вчителя. Розумієш, для мене це так важливо, так важливо – кожна думка... Зверни увагу на образ хлопчика-пустуна. Він у мене, здається, якийсь дерев’яний.
Уранці другого дня, перед початком уроків, Ніна й Вова посідали, щоб ніхто не заважав, у кутку на останній парті.
– Ти не терзай, – просила Ніна, – скажи зразу: погано?
– Зовсім ні, буде хороше оповідання.
– Буде? – скрикнула дівчина.
– Якщо трохи ще попрацюєш над ним. Знаєш, Ніно, не вистачає ще якихось рисочок, щоб твій твір «заграв». Мазки ще треба якісь знайти. Школяр твій і справді неживий, бо ти розказуєш, а не показуєш. А хочеться ж його побачити, а не почути про нього.
– Ой, Вовко! Оце, мабуть, ти підказуєш мені секрет! У дії треба показати мого героя! Я тобі так вдячна!
– Вдячна? А я ж – «Морозище»?
– Ні, ти просто Морозик!
– Ну, то-то. Дозвольте продовжувати? Якась у тебе дуже сльозлива дівчинка, головна особа оповідання. Розумієш, Ніно, це не в’яжеться з її вольовим вчинком, коли вона навмисне не відповідає урок і потім вимагає поставити їй двійку. Подумай над цим. І дай один-два мазки на обличчя її матері-вчительки, а то я не бачу його. Ну, оце й усе.
До них підійшов Мечик Гайдай і багатозначно кахикнув.
– Кха-кха, ось воно що! – проспівав він.– А ми й не знали! Не знали, що наш художник має ще й інші таланти...
Вова Мороз підвівся, зміряв поглядом Мечика з ніг до голови й відповів:
– Так, бог – несправедливий дідусь: одному віддав усі таланти, а другому залишив єдине: по-модному зав’язувати галстука!
Мечик крутнувся й кинув через плече:
– Не так гостроумно, як ослоумно!
Але було ясно, що перемога лишилась на боці Мороза.
* * *
Увесь піонерський загін п’ятого класу вважав, що доручення, яке виконував Микола Сухопара, найцікавіше з усіх. Не було піонера, який би не заздрив Сухопарі.
Електрифіковану карту великих гідростанцій вирішили встановити в агітпункті виборчої дільниці. Над картою працювали ще два піонери: Геня Маслов і Петя Малюжанець, але Сухопара вважався за бригадира; сам себе він з гордістю називав головним інженером.
Ніна Коробейник бачила, що піонери прив’язуються до неї з кожним днем усе більше й більше, і це давало учениці справжню велику радість. Вона сама за короткий час міцно здружилася з загоном і так звикла до своїх обов’язків вожатої, що не проміняла б їх тепер ні на яку іншу роботу.
Не лякав ЇЇ тепер і Сухопара. Після того як йому доручили зробити карту, школяр хоч і не міг так швидко змінити своєї поведінки, але й Ніна, і вчителі помітили, що він став краще вчитися і менше бешкетувати.
Ніна часто заходила в кімнату, де Сухопара працював з товаришами над картою. Він зустрічав її веселим поглядом, і вожата бачила, що хлопчикові дуже приємно, коли вона хвалить його роботу. На широкому полотні уже звивалися синіми стрічками Волга й Дніпро, уже було намічено і контури майбутніх гідростанцій.
– А що,– спитав якось Сухопара,– можна буде написати на карті, хто її зробив?
– Кожна праця в нас почесна,– відповіла Ніна,– так і напишемо, що карту, мовляв, зробили такі-то піонери.
Обличчя хлопчика розпливлось у веселу усмішку:
– Завтра вже будемо шнур кріпити!
«Хоч і малий, а як славу любить!» – думала Ніна. Не знала вона, що незабаром станеться випадок, який завдасть їй багато тяжких переживань.
Та поки що все йшло гаразд.
– План виконуємо,– говорив голова ради загону Юхим Кочетков.– Якщо встигнемо в цьому місяці ще один збір провести, то буде, мабуть, процентів сто десять.
Здається, нічого незвичайного чи поганого не було в тому, що він говорив. Справді, виконувалося все записане в зошиті загону. Проте Ніна дивилась на цього завжди акуратного, підтягнутого хлопчика, який обережно знімав кожну пушинку з дитячого галіфе, і неясна тривога заповзала в душу.
– Ану, Юшо, дай зошит! (Як і всі в загоні, Ніна теж почала звати Кочеткова Юшею).
Вона перегортала акуратно розлініяні сторінки. На одному боці кожної сторінки рукою Юші написано: «Намічено». На другому боці: «Виконано». Була ще графа «Примітка», яку Кочетков завів з власної ініціативи. В цій графі Юша робив лаконічні записи: «Виконано добре». «Виконано посередньо».
– Нам не за процент треба дбати,– сказала Ніна.– Головне, щоб кожний наш збір був цікавий і щоб він чогось навчав.
– Проценти – теж важливо,– упевнено промовив Юша.– «Як тут вас?» – спитає старша вожата. «У нас на сто процентів!» Їй і приємно.
Ніна похитала головою:
– Який ти все-таки, Кочетков...
– Який?
– Знаєш... чиновничок!
Піонери, які слухали цю розмову, так і покотилися зо сміху. В школі недавно йшла вистава «Ревізор», і вони добре знали, що означає це слово. Ніна зрозуміла, що дала, мабуть, дуже влучну характеристику.
Проте вже незабаром їй довелося в цьому розкаятись. Її зустрів у коридорі Юша:
– Дозвольте звернутись, вони мене дражнять...
– Не розумію, хто?
– Ну, в класі, наші піонери. Чиновничком!
Ніна почервоніла.
– Гаразд, я скажу їм!
«Я, мабуть, зробила неприпустиму помилку»,– подумала з досадою.
Після уроків вона пішла в п’ятий клас.
Розпитала, як справи, кого викликала вчителька, і, ніби між іншим, сказала:
– Ви, я чула, дражните Кочеткова. Звете його чиновничком.
Серед школярів прокотився смішок.
– Немає нічого смішного. Це недостойно звання піонера – давати прізвиська своїм товаришам!
Лукаш Коровайний встав за партою і задиркувато заявив:
– Це ж ви його так назвали!
Ніні довелося ще раз почервоніти. Вона раптом відчула, що такий, на перший погляд, незначний випадок, напевне, ніяк не може сприяти зміцненню її авторитету серед піонерів.
– Я справді назвала так Кочеткова,– сказала Ніна,– але ж я його не дражнила. Я цим лише вказала голові ради загону, що справа не в процентах, а в якості нашої піонерської роботи.
– Ніно, ви не знаєте,– гукнув Сухопара.– Юша хотів, щоб ми йому що ранку рапортували, що робили вдома.
– Ну, хотів! – скочив Кочетков.– То й що? Я повинен знати! А якщо хочете, то обирайте іншого голову!
– Заспокойся, Юшо, – зупинила його Ніна.– Тебе ніхто не збирається переобирати. А ви,– звернулась вона до класу,– якщо поважаєте і любите мене, не називайте так Кочеткова!
Потім Ніна довго гірко картала себе за це «якщо поважаєте і любите мене».
«Напевне, в мене й голос такий був – принижений і вибачливий,– згадувала дівчина,– і це помітили всі школярі».
Вдома, обдумуючи цей епізод, Ніна раптом схопила зошит із своїм оповіданням і ще раз перечитала його. І знову гостре почуття невдоволення, досади й розчарування охопило її. Чому Вова нічого не сказав їй про образ вожатої?
Якою солоденькою, прилизаною здалася зараз Ніні вожата, змальована в оповіданні! Напрочуд гладенько проходить уся її робота, немає в неї ні сумнівів, ні невдоволення собою, ні гірких думок на самоті, ні світлої радості, коли глибоко відчуваєш успіхи своєї праці.
Стискаючи долонями скроні, підходить Ніна до вікна. Снігові замети лежіть у саду, синє небо з холодними зорями тремтить над містом. Гребінь замету повільно світлішає, з синього стає блідо-голубим, міріади червонястих іскор спалахують на ньому.
Дівчина догадується, що десь, з-за даху будинку, випливає місяць і освітлює сніги. І в неї з’являється пристрасне бажання вискочити зараз у сад, захопити в жменю цих миготливих іскор, бродити по коліна в снігу під старими мовчазними деревами...
Ніна швидко взуває високі боти, накидає на плечі пальто і виходить. З стежки вона звертає просто в замети під вікнами своєї кімнати.
Справді, над будинком світить місяць, повільно викочуючись з-за високої тополі. Вже пізній час, на вулиці, за цегляною стіною, стихнув денний шум, тільки десь на розі вибухає торохкотінням мотор і безнадійно змовкає – шоферові ніяк не щастить завести машину.
Ніна підходить до гребеня найвищого замету й зупиняється зачаровано. Перед нею яскрава музика сніжних миготливих леліток – синіх, золотих, червоних. Дівчина сприймає їхню неповторну гру саме як химерну музику.
Вона нахиляється й хоче набрати в жменю снігу, його не можна зачерпнути: він злежався й затвердів. Ніна занурює в замет пальці, сніг колючий і холодний. Вона здригається і бреде до старого каштана. Притулившись до нього спиною, дивиться на замет. Гра сніжинок на ньому змінилась. Вже немає ні синіх, ні золотих, ні червоних леліток. Тепер уже весь замет здається суцільною брилою срібла. На ньому поблискують тільки окремі іскорки короткими білими спалахами, немов літають у місячнім світлі білі метелики.
