Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

20

Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.

Керував студією відомий письменник, книжки якого Ніна читала й любила. Йому передали Нінин рукопис, і в призначений час вона пішла довідатись про долю свого оповідання.

Ніні здавалось, що разом з цим вирішується і її власна доля. Дівчина не могла позбутися хвилювання, яке охопило всю її істоту. Вона не уявляла, як вона зустрінеться з письменником, що йому скаже. А може, він сам їй скаже... Так, напевне, й буде. Але які слова судилося їй почути?

Спілка радянських письменників містилася в затишному особняку на тихій вулиці. Ніна двічі підходила до масивних парадних дверей, не наважуючись відчинити.

– Невже замкнено? – почула вона за собою чийсь приємний басок і озирнулась.– Ой, який сьогодні морозище!

Перед нею стояв чоловік у рудій шапці, в пальті з таким же рудим коміром. Шапку було насунуто на вуха, комір піднято, і незнайомець притримував його біля обличчя рукою у величезних хутряних рукавицях. Видно було тільки його веселі чорні очі та вузеньку смужку обличчя.

– Морозище! – повторив він, і Ніна, враз пригадавши Вову Мороза, посміхнулась.

– Ви в Спілку письменників? – спитав незнайомий.

– В літстудію, до Івана Олександровича Залужного.

– І мені туди, ходімте разом. Дозвольте, я відчиню.

– А ви теж...– Ніна не знала, як спитати.– Теж маєте відношення до... до літератури?

– Атож, деяке маю. І Залужного знаю, Івана Олександровича. А ви до нього в якій справі?

– Він обіцяв прочитати моє оповідання. Прізвище моє – Коробейник.

Сказала і в думках вилаяла себе: «Хто тебе питає твоє прізвище? Сорока!»

– Ну, гаразд. Ви ж не знаєте, в якій кімнаті він працює? Так ось що. Роздягніться і йдіть на другий поверх, там спитаєте. А я на хвилину заскочу в бібліотеку.

– Пробачте,– затримала його Ніна,– я вас хочу спитати... Який з себе Іван Олександрович? Що він...– Ніна зовсім зніяковіла і не знала, що далі казати:

– Я вас зрозумів,– промовив незнайомець,– можу сказати, що він – дуже вимоглива людина... Ну, пробачте, я піду.

Ніна скинула шубку, боти, причепурилася перед великим стінним дзеркалом і пішла на другий поверх. Зустріч з незнайомим чоловіком її підбадьорила, але останні його слова знову схвилювали.

– Івана Олександровича ще немає,– сказала Ніні повновида жінка – секретар спілки,– та він дзвонив, що за півгодини буде. Ви почекайте.

– Як немає? Я вже тут! – знову почула Ніна веселий басок.– Ай, морозище! Люблю, грішник, тепло, сонце!

Так, це був Залужний, портрети якого Ніна не раз бачила в журналах. Вона дуже почервоніла, бо враз догадалась, що він і є той незнайомий, з яким щойно розмовляла.

– Так, шановна Ніно Коробейник,– промовив Залужний,– зараз ви побачите, який я нещадний до початківців! Ходімте, ходімте до мене в кабінет.

Стало так просто й хороше з цією людиною, що смішним здалося недавнє хвилювання.

Залужний дістав з шухляди Нінин рукопис:

– Так ось, дорога Коробейник,– сказав він,– ваше оповідання мені сподобалось, воно дуже свіже, цікаво розгортається фабула, овіяне воно «весняним запалом хлоп’ячої бійки», як ви висловлюєтесь на одній із сторінок. І разом з тим у ньому є і наївність, і серйозні недоліки, про які не хочу вам зараз нічого говорити, бо вирішив поставити оповідання на обговорення в літстудії. Ви не заперечуєте, Ніно Коробейник? Ну й гаразд. Там ми докладно поговоримо про всі достоїнства і недоліки вашого твору. Знати про перші і про другі для вас однаково важливо. І ще ось що, Ніно. Ви повинні знати, що писати ви можете, і тепер від вас самих залежатиме зійти на верховину. І ви зійдете, коли по-справжньому захочете, якщо на все життя полюбите слово... Ви розумієте мене? Оце все, що я хотів вам сказати сьогодні. За два дні ми зустрінемось на занятті літстудії.

– Спасибі,– щиро подякувала Ніна.

– Вам спасибі, ви дуже порадували мене своїм оповіданням.

Випроводжаючи Ніну, Залужний уже на порозі раптом спитав:

– Ви, мабуть, хотіли б однести свій твір до редакції, правда? Щоб швидше його надрукувати?

– Що ви? – похолонуло в Ніни серце.– Там же, ви самі сказали, є недоліки, наївності...

Залужний подивився на дівчину допитливим, вивчаючим поглядом.

– Це добре,– тихо сказав він.– Не поспішайте.

* * *

Обидва Юлині брати – Митрик і Федько, як дві краплини води, схожі один на одного,– ходили в перший клас: Митрик був веселий пустун, зошит його завжди в кляксах, і Юля часто казала:

– На місці вчительки я б тебе за такий зошит виставила з класу!

– Не виставила б,– зухвало кивав головою хлопчик.– Ти мене за двері, а я – у вікно!

Федько – цілковита протилежність братові: завжди задумливий, спокійний, навіть вайлуватий. Він міг годинами сидіти біля вікна і мовчки дивитись на вулицю. Мати про нього казала:

– Не доберу – або великий розумака, або – зовсім глевкий мозок.

Юля жартома називала хлопчиків за їхні протилежні характери – «теза» і «антитеза».

Федько вчився непогано, зате Митрикові доводилось допомагати. На уроках він не слухав учительку, літер не знав, хоч і мав добру пам’ять.

Того вечора Юля довго вчила брата читати і прислухалась до кожного кроку за дверима. Вона чекала батька. Давно вже мусив він повернутися з роботи. Матері теж не було – пішла до сусідки. У Митрика злипались очі, він незабаром ліг спати. Юля ходила з кутка в куток, пригадуючи сьогоднішню розмову в класі з Мечиком.

Сталося так, що хтось із десятикласників сказав Мечику:

– Я тебе бачив учора в кіно. Ти був такий франт, що не підступи! Ще й цигарка в зубах.

– Що це за «цигарка»? Я курю тільки папіроси, і то – вищого гатунку.

– Ти, мабуть, уже й горілку вживаєш,– втрутилась Юля.

Мечик зневажливо посміхнувся.

– Горілку я залишаю твоєму дорогому татусеві. До речі, бачив його недавно, обіймав на вулиці телеграфного стовпа. Не віриш? Слово честі!

Він засміявся і, повернувшись до товаришів, продовжував:

– Уявляєте, стоїть папашенька нашого шановного секретаря комітету біля стовпа, обіймає його і так жалісно просить:

«Громадянине... Скажіть, де протилежний бік?»

Юля спалахнула від образи і гніву:

– Неправда! Як ти смієш?

Мечик зробив здивовану гримасу:

– Неправда?

Він не договорив, бо до нього враз підлетіла Ніна.

– Я не думала, не думала,– задихаючись, вигукнула вона,– що ти такий... Такий негідник!

До неї підійшов Вова Мороз, обережно взяв її за руку.

– Ніно, заспокойся!

Потім, повернувшись до Мечика, сказав:

– Якщо це й правда, ти не повинен був розказувати! Ти – хам!

Мечик озириувся, шукаючи підтримки. Але очі товаришів, його однокласників, сповнені були осуду.

– Підлабузи...– тихо промовив він.– Велика шишка – Жукова!

Все це яскраво пригадалось Юлі, і вона здригнулась від болю. Батька й досі немає. І все, що розказував Мечик, було, напевне, правдою. Але звідки в хлопця така жорстокість? «Він же знав, як я страждаю, знав!» – думає Юля.

Вона пригадує, що батько Мечика був на війні, матір захопили під час облави на вулиці гітлерівці і відправили в Німеччину. Хлопчину взяли сусіди, він продавав на базарі цигарки, чистив чоботи. Йому пощастило: коли наші взяли Берлін, повернулась мати, а згодом демобілізували батька.

Жукова знала, що батько Гайдая – паровозний машиніст, мати – кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?

Колись Юля спитала в нього про це.

Він підморгнув, засміявся:

– Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! «На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч. Пред’явник виявив бажання лишитись невідомим».

Юля говорила з ним і про вибір майбутньої професії. Мечик знизав плечима:

– Професія? А це обов’язково? А якщо я залишусь громадянином без певної професії? Закінчу школу і фі-іть! Вільна, незалежна людина! Мене острах бере, коли згадаю, що треба ще п’ять років смажитись в інституті. Ні, не витримаю! А роботу завжди знайду. Шкода тільки, що я не комсомолець. Але я тобі чесно скажу, що з корисливою метою в комсомол не мав і не маю наміру вступати.

«Нічого з нього не буде,– думає Юля.– Даремно Марійка пропонує вжити якихось заходів. Які заходи? Такого вже нічим не перевиховаєш. Загублена для суспільства людина».

А батька все немає. Дівчина підходить до вікна й притуляється лобом до холодної шибки. Мороз намалював узори на вікні. Вже пізно. Де ж батько? Чому він так забарився? Невже знову... знову...

Вена схиляється над ліжком, де сплять Митрик і Федько. Митрик підмостив під щоку кулак, розчервонівся уві сні. Може, йому снилась гаряча бійка з товаришами...

Біля ліжка дві пари черевиків. Федькові стоять акуратно, рядком, Митрикові розкидані. Юля підняла один черевик. «Треба підметку,– подумала.– Та й набойки».

Прислухалась. Кроки. Впізнала ці кроки! По них вона могла навіть визначити, що з батьком. Ступає важко, твердо.

Метнулась, розчинила двері навстіж. Батько похмурий, невеселий. Тверезий. Ледве глянув на дочку, пройшов мимо. Хоч би ж словом обізвався. Тату, що з тобою? Тату, чому ж мовчиш?

Переодягнувся, вмився. Старий піджак, у якому їздив на роботу, висить на гвіздку в кухні. З кишені визирає кінчик газети...

Юля підійшла, непомітно вийняла газету. Так, заводська багатотиражка. Розгорнула, глянула. І відразу ж впало у вічі:

«Токар-бракороб». «Токар механічного цеху Жуков знову допустив брак. Обробляючи деталь...»

Гірко посміхнулась. Жуков! Навіть літери «т» з ...крапкою немає перед прізвищем! Та й справді – який він товариш тим, хто вже виконав по дві, по три річні норми? Хіба це перша така замітка в газеті?

«Треба востаннє попередити Жукова, що коли він...»

Юля ввійшла в кімнату. Батько сидів зажурений. Голодний же, певне, а й словом не обізветься...

Хотіла мовчки покласти перед ним газету – я, мовляв, знаю все. Але вколола серце жалість. Прийшов такий засмучений. Переживає.

Дочка сіла поруч і тихо поклала на його руку долоню. Він здригнувся.

– Тату, зараз повечеряєш. Мама в сусідки.

Батько зробив незрозумілий рух – може, хотів сказати: «Не треба», може: «Не заробив».

Це ти, тату, не заробив? Поглянь на свої руки токаря. Тридцять років вони відпрацювали в цеху. Порепані, подряпані, залізний пил міцно увійшов у пори шкіри – не вимити його ніякою емульсією. Ех, тату, взяв і спіткнувся на тридцять першому році. Здружився з п’яницями, з поганими товаришами... А пам’ятаєш, як ти сам колись мені наказував: «Юлю, дружи з хорошими подружками, бо від поганих не буде добра».

– Юлю...

– Що, тату?

– Мене, брат, знову... В газеті. Візьми в піджаку, почитай.

– Ось вона, я взяла. Зараз прочитаю.

Перебігла очима сторінку і вголос:

– «Новий видатний успіх токаря-швидкісника тов. Диканя».

Батько простяг руку, зупинив:

– Не те...

– Зараз, тату.

Знову переглянула сторінку, перевернула.

– Може, це? «На чотирьох верстатах. Багатоверстатник Олександр Лебідь виконав нову норму на 234 проценти».

– Юлю!

– Ах, ось і про тебе! «Токар-бракороб». Тут тобі попередження. Якщо...

– Знаю.

– Тату, що ж будемо робити? Ти ж гинеш, гинеш...

– Знаю.

– Ти опускаєшся на дно, і ми нічим не можемо тобі допомогти, врятувати... Тату, це страшно...

Батько схопився, немов його вдарили батогом, але враз і сів – безсилий, тихий.

– Юлю, ти кажеш страшні слова!

– Я правду кажу, тату. Сьогодні Митрик питає: «Нашому таткові скоро дадуть орден?»

– Митрик... Федь...

Батько підходить до сонних дітей і довго мовчки дивиться на них. Юлі видно тільки батькову спину. «Токар-бракороб...»

І знову яскраво постає перед Юлею картина, про яку розповідав Мечик.

«Він міг не пощадити батька... П’яницю і бракороба... Але за віщо він так боляче вдарив мене? За віщо мене не пощадив? А може, я теж винна? Не вмію вплинути на батька... токаря-бракороба Жукова?»

Він повертається до столу, усміхається, очі повеселішали.

– А ти, Юлю, про Диканя читала? Читай, читай! Оце я розумію! Це, брат, художник, гордість заводу! Давай газетку, я сам прочитаю вголос.

У дочки радісно стріпнулося серце. «Я знала, знала, що не все ще загинуло, батько ще скаже своє слово, скаже! Треба тільки допомогти йому, підтримати...»

Він дивився на Юлю хитруватим, примруженим оком, у зіницях поблискують якісь хороші думки.

– Скажу я тобі, що сам давно про це думав. Дикань різець заточує по-новому, ну і всякі інші технічні вдосконалення. Це все правильно. А що якби такий різець, дочко... знаєш, щоб водночас дві-три операції?.. Га, як ти думаєш? Одна грань, скажімо, обточує бонку, друга здіймає стружку з конусної частини, а третя – виточує заглибину. Та це ж знаєш що? Один – за трьох! Три норми за зміну!

Батько встає і, хвилюючись, ходить по кімнаті. Дочка мовчки стежить за ним ласкаво і недовірливо, насторожено, з затамованою надією.

– Га, Юленько? Ото буде епізод, коли токар-бракороб та – на триста процентів!

Потім батько споважнів, дістав папір, олівець, почав креслити.

– Тут з кондачка не візьмеш, дочко. Тут поміркувати треба, подумати до сьомого поту, порадитися... Ти, Юленько, вір мені. Твій батько ще не загубив сорому. Був колись Павло Жуков не останнім токарем... Буде першим!

Узяв знову газету.

– А оце... про токаря-бракороба виріж, дочко. І повісь над моїм ліжком. Для пам’яті...

Він глянув на Юлю, махнув рукою:

– Ну, гаразд. Давай вечеряти.

21

Це була урочиста хвилина.

Тетяна Максимівна увійшла в клас, несучи купку зошитів.

Як шелест, як зітхання, серед десятикласників майнуло:

– Зошити! Контрольна!

Не в одного учня тьохнуло серце. В такий момент буває, що навіть у когось із відмінників з’явиться сумнів: «А може, й у мене щось не так?»

Тетяна Максимівна роздала зошити. Вона посміхнулась, коли побачила, як обережно зазирає Варя Лукашевич на сторінку, де стоїть оцінка! Двома пальцями вона трошки підняла край аркушика і знову опустила його, не наважуючись подивитись.

– Сміливіше, Варю! – промовила вчителька.– Ви завжди така нерішуча?

Лукашевич розгорнула зошит, побачила виведену червоним олівцем цифру «4» і зашарілось від задоволення. Це була її перша четвірка в цьому році.

Мечик Гайдай побачив двійку, здивовано підняв брови і з байдужим виглядом одсунув зошита.

– Що вас дивує, Гайдай? – спитала Тетяна Максимівна.– Ваша робота найгірша в класі. Мені, а не вам треба дивуватися з нісенітниці у вашій контрольній.

Мечик встав:

– Я дивуюсь, що мені не поставили одиниці.

В класі прокотився сміх.

– А мені не смішно,– промовила Тетяна Максимівна,– Мені боляче, що в школі, де я директор, є такі учні. Від вашого бравірування стає сумно за вас. Мені здається, що однокласники повинні поговорити з вами якнайсерйозніше.

Марійка метнула на Юлю швидкий погляд і зустрілася з нею очима. Але Жукова заперечливо похитала головою, нахилилась до Марійки й шепнула: «Дурниці! З такого слона не зробиш людину!»

– Зате я раділа, коли перевіряла зошит Марії Поліщук,– говорила далі Тетяна Максимівна.– Вона розв’язала задачу, крім звичайного, ще одним способом, дуже простим. Проте знайти його було не зовсім просто.

Вона викликала Марійку, і та продемонструвала на дощці свій спосіб. Почулися вигуки подиву – як справді легко і дотепно розв’язується задача!

Ніна Коробейник слухала пояснення Марійки, затамувавши подих. Спосіб її був такий простий, що здавався Ніні прозорим. Але вона зрозуміла, що розв’язати так блискуче задачу можна було тільки після тривалого тренування; напевно, довгі нічні години сиділа Марійка вдома над тригонометрією...

І Ніна сама загорілась бажанням замкнутися на всю ніч у кімнаті, відкласти на деякий час свої літературні вправи і працювати, зціпивши зуби так, як, мабуть, працює Марійка.

Ніна мовчки дивилась на п’ятірку під своєю контрольною роботою і думала про те, що в Марійки теж п’ятірка. Але хіба вони рівні, ці п’ятірки? Хіба можна однаково оцінити її і Марійчину контрольні? Марійка розв’язала задачу талановито, не так, як усі. Невже вона, Ніна, так відстала? Невже й вона не така талановита, як Марійка?

Була ще одна учениця в класі, яку особливо вразило те, як красиво Марійка зуміла розв’язати задачу. Ніколи раніше Лукашевич не думала, що в математиці може бути щось красиве. Навпаки, ця наука здавалась дівчині мертвою й сухою. Коли Варя приступала до розв’язання математичної задачі, виникала в уяві невесела картина: шелестять на городі сухі стебла кукурудзи – почорнілі, нудні, набридлі, як осіння мряка...

Лукашевич нишком поглядала на Марійку. За останній час Поліщук немов удруге народилась. І це на очах у всіх. Коли вона відповідала, хотілося слухати її ще і ще. І тоді здавалося, що сидиш не на звичайному уроці, а на цікавій лекції, і все, про що розказує Марійка, вона ніби бачила сама на-власні очі.

Варя відчувала, як народжується в серці глибока симпатія до цієї дівчини. Ворухнулись навіть ревнощі, що Марійка сидить поруч Жукової і дружить з нею.

Та хіба можна ревнувати до Юлі? Ні, ні, Юля Жукова – найкраща в класі, найласкавіша, найдобріша. Як би було добре дружити з ними обома – із Марійкою, і з Юлею! Та чи схочуть вони? «Вони такі розумні,– думає Лукашевич,– усе знають, і розмови в них такі хороші й розумні, їм буде нудно зі мною».

У неї вперше з’явилася думка про її місце в класі. Мабуть, це місце одне з останніх.

Вона розгорнула щоденник. Самі трійки. Ось тільки сьогодні пощастило одержати четвірку з тригонометрії. А як це воно – бути відмінницею? Чи дуже важко добитись цього?

Після уроку Варя підійшла до Юлі:

– Що я вас... тебе хочу попросити. Спитай у Поліщук, як їй спало на думку отак розв’язати задачу?

Жукова, усміхаючись, обняла Варю й підвела до Марійки:

– Питай!

Лукашевич докірливо глянула на Юлю:

– Які ви!

– Не «які ви», а «яка ти»! Це по-перше. А по-друге, чому ти соромишся сама спитати?

– Схочу й спитаю,– промовила Варя.– А тільки, може й не розкажете мені. Як ви, Марійко, готуєте уроки? Чи вам є час і поспати?

– Ну, Маріє, запитання серйозне,– сказала Жукова.– Відповідай!

Марійка помітила: в Юлиних очах виграють веселі бісики. Їй і самій стало весело, вона зрозуміла, чому радіє подруга. Лукашевич потроху розкриває себе, починає жити шкільним життям, і недарма вона цікавиться, як краще готувати уроки.

– А може, ми зробимо так,– сказала Марійка.– Ти, Варю, прийдеш до мене, і ми вдвох з тобою посидимо над уроками.

Лукашевич спалахнула:

– Хіба це можна? Я вам не заважатиму?

– Чудна ти, та й годі. Вдвох готувати ще краще. Одна одну будемо екзаменувати.

Пролунав дзвінок. Юля помітила, що Лукашевич увійшла в клас якось інакше, ніж завжди.

* * *

Цей гурток, як його називали в школі – гурток моделістів, офіціально працював щосереди. Тетяна Максимівна вважала, що це один з найпотрібніших гуртків, і запросила керувати ним інженера-конструктора з тракторного заводу.

Кімнату, в якій працював гурток, було обставлено так привабливо для юнацького серця, що не один школяр, проходячи мимо, спокушався зазирнути всередину. За скляними дверцятами широкої шафи поблискували найрізноманітніші інструменти – стамески, рубанки, гаєчні ключі, молотки, пилки, свердла, а в кутку кімнати стояв токарний верстат, якого пощастило дістати на заводі.

Гурток відвідували учні трьох старших класів, і треба сказати, що багато з них збиралися тут майже щовечора. Працювали вони самостійно, а щосереди відбувалось, так би мовити, генеральне заняття під керівництвом інженера.

Гуртківці вже зробили розбірну модель трактора і зараз закінчували модель крокуючого екскаватора. Екскаватор повинен був рухатися, як справжній.

Мабуть, найбільше за всіх захоплювався працею в гуртку Віктор Перегуда. Він уже добре вмів обточити на верстаті якусь деталь і з нетерпінням чекав дня, коли можна буде пустити модель в рух.

У хлопця народжувалася вже інша думка: зробити модель діючої електричної печі, яка варить сталь.

Віктор дістав книжки про роботу сталеливарного цеху, роздобув і схему побудови печі. Спочатку здавалося все легким і простим, та коли згодом він порадився з керівником гуртка, побачив, що швидко таку модель не збудувати. До того ж і роботу над крокуючим екскаватором ще далеко не закінчено.

Охоче відвідували гурток і Юля Жукова з Марійкою, і Вова Мороз, і ще кілька десятикласників. Марійка найбільше любила свердлувати, коли, здається, всією істотою відчуваєш, як під твоєю рукою все глибше вгризається в залізо слухняне свердло...

Якось пізно ввечері, коли вже скінчилось заняття в гуртку і всі розійшлися, в робочій кімнаті лишилося троє: Віктор, Марійка і Юля.

Марійка просвердлила останню дірку в залізній плиті, здула ошурки і рішуче відклала набік свердло.

– Ти знаєш, про що я думаю? Чуєш, Юлю? – гукнула вона до Жукової, яка в іншому кутку кімнати змащувала маслом інструменти. І раптом повела на Юлю серйозну атаку: – Давно хотіла з тобою поговорити, Юлю, ти чуєш чи ні? Скажи, яке ти маєш право вести такі розмови? Ти знаєш, що робиш злочин? Ти розмагнічуєш увесь клас!

– Маріє, ти збожеволіла! – відгукнулась Жукова.

– Уже й я здаюся тобі божевільною? На якій підставі та всюди твердиш, що Мечика вже нічим не виправиш? Ну, скажи, на якій підставі? Та хіба він злочинець, рецидивіст? А ти махнула на нього рукою й інших до того ж закликаєш. Що ти робиш?

Несподівано цей рішучий наступ підтримав Віктор. Він навіть зупинив на хвилину верстат, на якому досі ретельно обточував якусь деталь.

– А Марійка має рацію,– сказав він.– Ми ще не все випробували.

Юля закотила вгору очі, сплеснула долонями:

– Великий святий боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно гроном за їхній безсовісний наклеп на мене! «Ще не все випробувано?» Все випробувано, Вікторе, все! Нічогісінько не допомогло!

– Слухай, ти не лайся,– ще з більшим запалом напосідалась Марійка.– Скажи, ми хоч раз ходили до Мечикових батьків?

– Та що ходити, коли твій Мечик коньяк по ресторанах хлище! Зрозумій же це, дорогенька Марієчко! Давай без гарячки. В кожному колективі є якийсь процент людей розбещених, яких може перевиховати тільки трудовий табір. Це – законний процент, бо не може весь колектив складатися тільки з корисних трудівників. Обов’язково знайдеться якийсь трутень.

– Гаразд, давай спокійно. Мене страшенно здивувала твоя жорстокість.

– Жорстокість? Моя?

– Стривай, умовилися ж без гарячки. Як ти байдуже, безсердечно віддаєш однокласника, нашого товариша, до виправно-трудового табору! Аякже! Так виходить з твоїх слів. Давайте, мовляв, махнемо на нього рукою, нехай його перевиховують у таборі!

Віктор додав і собі:

– Дивно, Юлю, дивно! Ти справді зайняла таку позицію щодо Мечика, що можна подумати, наче ти...

– Доказуй! – спалахнула Юля.– Доказуй, Вікторе! Чому замовк? Ти що хотів сказати? Наче я маю особисту неприязнь до Мечика? Так ти подумав? Правда твоя, у мене до нього є й особиста неприязнь, глибока антипатія. А ти що хотів, щоб я захоплювалась таким типом? Але гаразд, я згодна. Давайте підемо до його батьків. Я піду з вами теж. Даю слово, що розмовлятиму з його батьками серйозно... І з Мечиком теж. Мені говорив Юрій Юрійович. Говорив про це. Але я все-таки переконана, що ми не в силі перевиховати такого, як Мечик. Коли хочете знати, для такого випадку народ склав навіть прислів’я: горбатого могила виправить. Ну, все. Нехай буде ще один захід, щоб не мучила совість.

* * *

На дверях, оббитих повстю, висів пожовклий папірець з єдиним словом «Гайдай».

– Ну, тут живе наш Мечик,– промовила Юля Жукова.– Хлопці й дівчата, підтягнись! Щоб було видно, що це справді делегація!

Вона постукала. А інші члени «делегації» – Марійка Поліщук і Віктор Перегуда – обтрушували один в одного сніг з пальт.

Відчинила двері не стара ще жінка з вищербленими передніми зубами. В руках у неї була котушка ниток.

Усі догадались, що це Мечикова мати.

– Можна бачити машиніста товариша Гайдая? – спитала Жукова.

– Повернувся з рейсу, спить,– відказала жінка.

В цей час за її спиною почулись важкі кроки і голос:

– Уже встав, встав! Хто там?

– Ми зі школи,– сказала Юля.– Члени комсомольського комітету Прийшли поговорити про вашого сина.

– Про Мечика? – злякано вихопилось у жінки.– Що ж саме?

Заспаний, але гладенько поголений машиніст Гайдай чемно запросив:

– Заходьте. О, та тут ціла делегація! Роздягайтесь, прошу.

Юля першою скинула шубку і ввійшла в простору кімнату з фікусами в кутках. З сусідньої кімнати пролунав знайомий голос Мечика:

– Мамо, хто там?

Жукова рішуче підійшла до дверей і відчинила їх. Побачила збентежене обличчя Мечика, який похапцем засував до кишені затиснуті в кулак гроші. Навколо круглого столу сиділо кілька хлопців і грали в карти.

– Добрий день,– привіталась Юля.– Як бачу, тут конференція за круглим столом?

Мечик устав і зніяковіло кинув товаришам:

– На сьогодні, хлопці, досить.

– Як це «досить»? – запротестував рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до блиску волоссям.– Треба грати до кінця!

Пильно придивившись до Юлі, він мимовільним рухом погладив собі щоку. З його губ злетіло:

– А-а...

Він не доказав і вслід за Мечиком встав з-за столу. Жукова теж упізнала його.

– Здається, ми знайомі?

Фотограф одвернувся і кивнув до приятелів:

– Поїхали. У Мечика сьогодні бал-маскарад, уже й примадонна тут!

Коли картярі пішли, Юля спитала в Мечика:

– Давно ти дружиш з оцим типом?

– Коли я граю з кимсь у карти, це не значить, що я з ним дружу. Крім того, я не зовсім досконало обізнаний з теорією дружби.

– Не люблю, коли ти вдаєшся до словесної клоунади. Це в тебе виходить не зовсім вдало.

– Громадянко Жукова, що ви хочете від мене? Познайомився з фотографом, розбалакались, запросив до себе. «Тип», як ти висловилась, у мене гостює вперше. Ви задоволені?

В розмову втрутився батько:

– Дозвольте, я не все розумію. Та ви сідайте, будь ласка. Не розумію, чи ви справжня, так би мовити, делегація?

– Справжня,– ствердила Юля.– Ви пробачте, ми хочемо поговорити з вами про Мечика.

– Про Мечислава Гайдая,– сказав Віктор.– Я секретар бюро комсомольського комітету, це – голова учкому і член комітету Марія Поліщук.

– Дуже приємно, радий,– сказав Гайдай-батько.

– Але нам приємніше було б познайомитися за інших обставин,– промовив Віктор.

Він глянув на машиніста, одвів погляд і знову глянув. Справді, йому було неприємно і важко говорити те, що зараз мусив сказати. Потім нервово провів долонею по лобі і швидко вів далі:

– Одним словом, Мечислав тягне наш десятий клас назад. Розумієте – ми цього року складаємо екзамен на атестат зрілості. Більшість із нас скоро візьмуть участь у виборах до Рад – уперше в житті. В тому числі й Мечислав. Але ми вважаємо, що він на неправильному шляху!

Мечик ураз вискочив на середину кімнати:

– Дайте мені слово! Ви розмовляєте зі мною, як з комсомольцем! Влаштовуєте виїзне засідання комітету. Не забувайте, що я не член комсомолу!

– Сядь, Мечику,– наказала Юля.– Ми розмовляємо з тобою як з членом нашого колективу. Народ тебе вчить і виховує, і ми хочемо знати, що ж ти даси народові? Досі ти відповідаєш на піклування держави про тебе двійками і грою в карти. Ти граєш на гроші, а це...

– Це моя особиста справа! Людина повинна жити без контролю! А ви прийшли копирсатися в моїй душі. Тільки я не визнаю вашого контролю, я понад усе ставлю особисту незалежність! Двійки... Карти... Вам до цього немає діла! Я сам за себе відповідаю.

– Неправда! – сказала спокійним голосом Юля і зблідла.– Ми теж відповідаємо за тебе.

Марійка помітила, що Жукова ледве стримує себе – ось-ось прорветься обурення і гнів.

– Почекай, Юлю,– втрутилась вона,– Мечик просто не все розуміє. Ти, Мечику, член нашого колективу, разом з нами закінчуєш школу, і нам не байдужі ні твої успіхи в навчанні, ні те, як ти проводиш свій час удома. Ми з тобою вирушаємо по державній путівці в життя і хочемо знати, який ти нам будеш помічник і товариш у путі! Чи можна тобі довіритись? Хто ти – боєць чи міщанин? Про всіх ти думаєш чи тільки про себе?

Схвильований Гайдай-батько повернувся до сина:

– Слухай, Мечиславе, слухай! Ти неправий!

– До вас, пробачте, не знаю, як вас на ім'я й по батькові,– звернувся до нього Віктор,– у нас теж є серйозні претензії.

– Микола Маркович...

– Треба нам поговорити з вами, Миколо Марковичу. Ваш син має три двійки! Та як же він їх не матиме, коли в нього на думці не наука, а інше.

– Що саме? – хрипло спитав з кутка Мечик.

– Модні галстуки, танці й карти!

– Наївно й непереконливо!.– знову вискочив на середину кімнати Мечик.– Смішно і просто глупо! Модні галстуки? А що ж мені накажеш – носити старомодні галстуки, з часів минулого століття? Дурниці! Хіба в нас заборонено охайно вдягатись? Ти проповідуєш опрощенство якесь! Неправильно це!

– Неправильно,– спокійним голосом промовила Юля і враз стукнула долонею по столу і вигукнула: – За галстуками ти нічого більше не бачиш! Нічого не хочеш знати! У тебе культ модного галстука! Ось у чому справа! А цей культ призвів тебе вже й до картярства!

Вона повернула зблідле обличчя до машиніста:

– Микола Марковичу! Ви ж – батько йому! Як же ви терпите, що ваш син грає в карти з якимись непевними людьми? Грає на гроші! Вибачте, може, я різко розмовляю, але я від імені всього класу!

Марійка спалахнула від гордості за свою подругу, побачивши Юлине обличчя – гнівне й натхненне, прекрасне. Вся горить, уся – порив.

– Нам тепер зрозуміло,– говорила далі Юля,– звідки Мечик бере гроші на всі ці галстуки. Так недалеко й до шахрайства! Один крок!

Настало тяжке мовчання.

Марійка глянула на Миколу Марковича. Видно було, що ця розмова для нього несподівана. На його обличчі застиг вираз розгубленості і ще якогось гострого почуття, якого Марійка не могла зрозуміти. Одна брова неприродно піднялась у нього догори, друга жалісно опустилась. Губи скривились як у хлопчика, що ось-ось заплаче. Марійці здалося, що він і справді зараз заплаче.

– Та що ж це? – він розвів безпорадно руками і звернувся до дружини:– Маню, що ж це? Наш Мечик... Завжди такий ласкавий: «Татусь, мамочка...»

Потім повернувся до Юлі:

– Ми нічого для нього не жаліємо, єдиний син. Правда, двійки він іноді приносить, та каже, що не встигає готувати уроки. Та й здоров’я він слабкого. А виходить, що ви там у школі той... незадоволені ним.

Мати Мечика раптом схлипнула:

– Я давно вже бачу...– промовила вона, витираючи сльози.– Не знати, коли він і уроки готує. То – перед дзеркалом, то – в карти. А вичитувати йому, правду скажу, шкода. Він же стільки горя зазнав. Ви ж знаєте, ми вже не сподівалися знову побачити нашого синочка, та, видно, щаслива наша доля. І ми лишились, і його знайшли. Ну, правда, він трохи розбестився. А ти ж, Миколо, все в поїздках. Ще й гроші він у тебе просить, і не малі гроші, а ти даєш і не питаєш, навіщо йому...