Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

39

Марійка тяжко пережила страшне горе. Воно здалося б ще тяжчим, коли б не подруги, не товариші-однокласники, які зуміли знайти щирі, теплі слова співчуття, в найсумніші хвилини Марійчиного життя підтримали її, і дівчина відчувала, що вона не сама з своїм горем, що в неї є багато хороших, справжніх друзів.

Марійка змінилась, немов підросла, стала суворішою, очі потемнішали, стали глибшими, і під ними залягла синювата тінь. Нелегко було не думати про матір. Усе в кімнатах нагадувало про неї. Старша сестра Євгенії Григорівни, тітка Оля, яка приїхала з Чернігова, залишилася жити з Марійкою і вже знайшла собі роботу. Вона висловила думку, чи не краще було б поміняти квартиру на іншу. Але Марійка не хотіла й розмовляти про це. Навпаки, вона намагалася залишити в кімнатах усі речі так, як вони були при матері:

– Хай мама буде з нами!

Згадуючи матір, дівчина примушувала себе думати про неї спокійніше, без гострого болю. І коли виникав рідний образ, він нагадував Марійці, що віднині у неї є одна-єдина мета на все життя: боротися, не шкодуючи сил, за здоров’я людей, за людське довголіття, щоб жодна проклята хвороба не сміла загрожувати будівникам комуністичного світу.

Варя Лукашевич жила в Марійки, їхні ліжка стояли поряд. Учениці дуже здружились, у Варі не було ніяких таємниць від подруги. Вона щиро підтримувала Марійку в її горі, Марійка посилено допомагала Варі вчити уроки, була дуже суворою «вчителькою».

– Ти можеш скласти екзамени на відмінно,– запевняла вона.– Треба тільки вірити в свої сили.

– І знати всі предмети якнайкраще,– додавала усміхаючись Варя.– А от цієї умови я, мабуть, і не дотримаю.

Марійчина тітка Ольга Григорівна була вдовою, працювала вона бухгалтером, і на ній тепер лежало все хатнє господарство, хоч Марійка і Варя, звичайно, допомагали їй.

Марійка готувала уроки з незвичайною наполегливістю і натхненням.

Юля і Ніна часто тепер приходили до Марійки, щоб разом розв’язати складні задачі з геометрії з застосуванням тригонометрії. Навіть Ніна, не покладаючись на свої здібності, побоювалась письмової на екзамені. З подругами легше було провадити фізичні й хімічні досліди.

Працювати доводилося напружено, часу не вистачало, доба здавалась дуже короткою. Марійка вставала дуже рано, будила й Варю, і відразу ж після фізкультурної зарядки обидві сідали за навчання.

Остання чверть закінчувалася невимовно швидко, з кожним днем наближались екзамени.

В десятому класі учні повісили на стіні великий плакат: «Складемо екзамени на 5 і 4». Юрій Юрійович порадив учням, як найкраще скласти новий розпорядок дня на час підготовки до екзаменів. Він перевіряв, як його вихованці повторюють пройдене, як учком допомагає відстаючим.

Марійці доводилось додатково повторювати Конституцію СРСР. З цього предмета, який вона вчила ще в сьомому класі, у неї була четвірка, і ця оцінка переносилася в атестат зрілості. Марійка хотіла скористатися правом додатково складати екзамен – так, щоб мати з Конституції п’ятірку. Те ж саме було в неї і з географією за дев’ятий клас.

Юля підтримувала ці наміри подруги:

– Правильно, Марійко, правильно! Мобілізуй себе, щоб в атестаті були круглі п’ятірки!

Напружено працювала й Ніна. Крім навчання, вона багато часу приділяла піонерському загонові. Довелося чимало докласти зусиль, щоб знищити формальність у роботі з піонерами, щоб повернути до себе їхнє довір'я, яке вже мало не втратила зовсім.

Ніна продумала все, що вона з самого початку робила в загоні. Перші два-три місяці вона часто радилася з педагогами, з комсомольцями, піонерські збори були тоді цікаві, жваві. Ніна віддавала тоді весь свій вільний од навчання час піонерам, докладала багато кмітливості й винахідливості, щоб робота в загоні була справді захоплюючою. Про її загін згадували навіть у райкомі комсомолу, як про кращий. Та згодом вона заспокоїлась на цих успіхах і справді, як говорили на комітеті, зазналась. І праця в загоні зійшла нанівець. Піонерські збори стали схожі на продовження звичайних уроків, на яких повторювали пройдений у класі матеріал.

Усе це треба було тепер виправити. Особливу провину почувала Ніна перед Лукашем Коровайним.

Кара справді тяжко вплинула на хлопчика. Він почав часто зникати з дому, йому важко було тепер лишатися віч-на-віч з батьком. У класі він був похмурий, замкнутий у собі, пояснень учителя не слухав, думаючи про щось своє, глибоко приховане від сторонніх очей. Лукаш приходив з школи, кидав книжки, відрізав шматок хліба і йшов кудись з дому. Згодом піонери розповіли Ніні, що іноді бачили Коровайного, як він сидів біля мосту з вудочкою. Під мостом клювали дрібні пліточки. Та, мабуть, хлопчика не дуже цікавила риб'яча дрібнота. Для нього це був лише привід, щоб не лишатись удома.

Ніна, звісно, помилялась, коли думала, що Коровайний сам кинувся в річку. Він зірвався з берега з власної необережності. Але провина перед хлопчиком була велика. Адже Ніна ніколи раніше серйозно не працювала з ним. Вона просто махнула на нього рукою.

А після того, як поскаржилась на школяра батькові і той побив його, викликала в хлопця до себе тільки озлоблення.

Ніна знайшла таки в собі мужність розповісти про цей випадок Юлі Жуковій і Юрієві Юрійовичу.

Учитель не дорікав, тільки пильно глянув на вожату і похитав головою:

– Погано! Чи зумієте виправити свою помилку? А не зумієте – будете довго ще болісно згадувати про це, аж доки час не зітре гостроту переживання. А потім, напевне, забудете. А от не знаю, чи забуде Коровайний, що була така вожата-ябеда. В такому віці деякі події запам’ятовуються на все життя. Не ображайтеся. Що ж, справді – ябеда. Дивіться правді у вічі. Звісно, я не кажу, що не треба говорити батькам про поведінку їхніх дітей. Навпаки, потрібно, школа мусить виховувати учнів спільно з батьками. Але у вас трапилось інакше. У вас була не розмова з Лукашевим батьком, а роздратована скарга на хлопця. Це велика різниця. Рятуйте тепер свій авторитет вожатої, повертайте до себе повагу і любов піонерів. І насамперед Коровайного. От і питаю: чи зумієте? Подумайте спочатку самі, знайдіть правильну стежку. Адже ви готуєтесь стати педагогом!

Коровайний уникав зустрічатися віч-на-віч з Ніною. Та одного разу вона попросила його залишитися.

– Ну, що? – грубо спитав хлопець.– Зробив я щось?

– Я хочу поговорити з тобою,– промовила Ніна.– Ніколи не думай, Лукаше, що я хотіла, щоб батько тебе покарав. Мені було так само боляче, як і тобі. Так само боляче, Лукаше!

Хлопчик швидко глянув на вожату й опустив очі.

– Я не думала, що батько битиме тебе. Але я винна, що не попередила його. Не попередила, щоб він вплинув на тебе словами, а не...

Ніна замовкла, побачивши, як здригнувся Лукаш.

«Що ж я роблю? – тим часом свердлила мозок неспокійна думка.– Адже те, що я зараз кажу цьому хлопцеві, це так схоже на вибачення перед ним! Я, вожата, прошу в піонера пробачення! Я ж остаточно підриваю свій авторитет!»

Але інша Ніна, яка завжди була з Коробейник, невмолимо промовила: «Ти вже його й так майже втратила! Єдине, що зараз мусиш зробити, це чесно сказати піонерові, що ти винна перед ним!»

Ніна уважно продумала все, як треба їй далі діяти. Вона стала давати Коровайному цікаві піонерські доручення, підбирала для нього книжки в бібліотеці. Хлопчина все ще ставився до неї недружелюбно, з явною недовірою. Проте, хоч і повільно, з кожним днем почала танути в серці хлопчика крижина.

Дійшла черга й до Кочеткова. Його покритикували на зборі, в стінгазеті з’явилась на нього карикатура: Кочетков з величезною бухгалтерською книгою. Школяр сказав Ніні:

– Врахую! Перейдемо на новий метод керування.

– А ми давай, Юшо, без усяких «методів». Згоден?

Зовсім не вистачало в Ніни часу на літературну творчість. Рукопис оповідання, який повернула їй редакція, лежав поки що без змін. Іноді так тягло негайно сісти і знову працювати й працювати над твором. Ніна стримувала це бажання; на першому плані були наступні екзамени, їм підпорядковувалось усе інше.

А весна вже буяла, вона прийшла і в місто. Несамовито кричали й метушились граки на високих осокорах, мостили чорні шапки гнізд. Із дзвоном розчинялися вікна, люди виходили на балкони. Хто жив повище, тим з п’ятого чи шостого поверху видно було лілову далечінь за містом і багряні від заходу вишки високовольтної передачі, які крокували навпростець через поля, городи і залізничне полотно.

Граки швидко вгомонились, грачихи діловито посідали на яйця, тільки їхні хвости стирчали з гнізд.

Весняне буяння потроху входило в береги.

* * *

Від дитячих голосів над шкільним подвір’ям стояв лункий гамір. Здалека послухати – злетілося багатотисячне птаство, радіє весні.

Взимку тут була ковзанка, а тепер зелена травиця щіткою вилізла з землі, її вже встигли прибити дитячі ноги, проте за одну ніч вона знову приснула голками.

Сюди сходилася сьогодні вся школа. Йшли учні молодших класів – по двоє, в піонерських галстуках, метушливі, як весняні граченята; йшли комсомольці восьмого і дев’ятого класів – урочисто, з прапорами. Червоніли на грудях значки, але вже не з палаючим вогнищем, а з розгорненим прапором і такими строгими і водночас теплими літерами «ВЛКСМ». Кожний клас вів класний керівник. Ряди школярів вишикувалися з трьох боків просторого шкільного подвір’я.

Не було ще першого і десятого класів. Усі поглядали на шкільний ганок, на розчинені навстіж двері. Аж ось показалася перша пара малюків, за нею друга, третя... У кожного хлопчика чи дівчинки був у руках букет живих квітів. Не встигли вони стати в ряд, як чітким кроком вийшли з школи випускники. «Десятий, десятий!» – прокотилося між школярів.

Десятикласники стали в одну шеренгу в центрі того неповного квадрата, який утворили школярські ряди. Просто перед собою Марійка побачила прикрашений квітами стіл і на ньому оповитий червоною стрічкою дзвоник. За столом стояли Тетяна Максимівна, Юрій Юрійович і всі вчителі, які викладали в десятому класі.

На одну тільки мить уколола Марійку думка, що це ж і є прощання з школою, з учителями. І затуманений погляд затримався на Юрії Юрійовичу. А навколо було стільки прозорого повітря, стільки світла, сонячних зайчиків, які грайливо стрибали на обличчях, на столі, по всьому подвір’ї, що жодна журлива думка не могла затьмарити цієї радості, урочистої хвилини.

Тетяна Максимівна підняла руку, настала тиша. Навіть першокласники з букетами квітів завмерли.

– Дорогі школярі! – сказала Тетяна Максимівна.– Ми зібрались перед останнім дзвінком, який покличе сьогодні на урок наших випускників-десятикласників. Останній дзвінок! Десять років день у день чули вони цей дзвінок, який кликав їх у клас. А сьогодні він продзвонить для них востаннє. Ми зібралися, щоб щиро, від усього серця побажати нашим дорогим випускникам, юнакам і дівчатам, відмінно скласти державні екзамени на атестат зрілості і обрати собі широку дорогу до радісної любимої праці!

Тільки-но скінчила Тетяна Максимівна свою промову, як з дерева зірвався просто на стіл веселий горобець. Задерши хвоста, розпустивши крильця, із задиркуватим цвірінчанням він якусь мить стрибав на столі і майнув геть. Легкий смішок прокотився по рядах учнів, усміхнулась і Тетяна Максимівна.

До столу вийшла дівчинка-першокласниця з бантом на голові, який був схожий на великого білого метелика. Притуляючи до грудей обома руками квіти, вона дзвінко сказала, що першокласники обіцяють добре вчитися, щоб і собі закінчити школу на відмінно, і що вони бажають усім учням десятого класу скласти випускні екзамени на п’ятірки.

Потім дівчинка підійшла до Віктора Перегуди, який стояв крайній у шерензі, і подала йому букет. Після цього всі малюки, один за одним, виходили по черзі і дарували квіти десятикласникам.

Марійка побачила маленького хлопчика з таким великим букетом бузку, що за ним майже ховалось його обличчя.

«Який чудовий букет,– подумала Марійка.– Коли б цей хлопчик подарував його мені, щоб життя моє було таке радісне і щасливе, як букет».

Ураз хлопчик визирнув з-за квітів і стрівся очима з Марійкою. Очі в нього були великі й ясні. До нього дійшла черга, він вийшов з шеренги і попрямував просто до Марійки.

Він підійшов, подав їй букет, сказав: «Це – вам»,– і засоромився. Марійка виступила вперед і, нахилившись, обняла й поцілувала хлопчика. Він зовсім зніяковів, у нього аж сльози виступили, і, повернувшись, побіг на своє місце.

Щоб сховати хвилювання, Марійка притулила бузок до обличчя. Він ще тільки-но починав розпускатися, в ньому поки що було більше листя, ніж квітів. «Любий хлопчику,– подумала вона,– спасибі тобі за «щасливий» букет!»

Коли малюки роздали всі квіти і кожен з десятикласників одержав букет, наперед вийшла Жукова. Марійка побачила, що її подруга теж схвильована. Юля притискувала до грудей квіти. Так сталося, що букет їй подарував Митрик, і це чомусь особливо зворушило Юлю.

– Дорогі Тетяно Максимівно, Юрію Юрійовичу, дорогі вчителі! – піднесено прозвучав у весняному повітрі Юлин голос.– Дозвольте перед останнім нашим дзвінком подякувати вам за ваш благородний труд, за те, що вчили й виховували нас! Сердечне спасибі вам від усіх учнів і учениць десятого класу!

Юля глянула угору. Над школою сяяла ніжна травнева блакить, і в ній, як нарашутик, сріблилась єдина на все небо піниста хмарка.

– Перед лицем усієї школи даємо вам урочисту обіцянку, що ми виправдаємо ваші надії, що ми чесно і самовіддано працюватимемо на користь нашій любимій Батьківщині, як працюють кращі сини й дочки радянської землі. А вам,– Юля повернулась до першокласників,– дякую за квіти, за побажання успіхів і в свою чергу від усіх випускників бажаю завжди добре вчитися, по-ленінському, з п’ятірками переходити з класу в клас, любити й поважати своїх учителів. І щоб, вивчившись, стали ви славними громадянами нашої держави, будівниками Комунізму.

Вийшов до столу піонер-сурмач, сліпуче блиснула на сонці сурма, він підняв її вгору й заграв. І всі прапори знялися вище вгору. І коли замовк сурмач, настала глибока, немов заворожена, тиша. Тільки десь на вулиці, за кам’яним будинком школи, весело дзвеніли трамваї й перегукувалися сирени.

В тиші Тетяна Максимівна урочисто взяла дзвоник і високо піднесла його вгору. Ще мить, і лунке знайоме дзеленчання востаннє прозвучало для притихлих десятикласників. Марійка з мимовільним смутком ловила відголоски луни, яка обізвалась у найдальших куточках шкільного подвір’я.

Хтось поклав їй на руку теплу долоню.

– Ніно?

– Замислилась, Мавко? Ні, тепер ти вже не схожа на Мавку, Марійко. Іншою стала, дорослою. Тільки я, здається, не підросла.

Марійка пильно подивилась на подругу:

– Помиляєшся, Ніно. Ти теж виросла. Ще й як!

Ніна зрозуміла, зашарілась.

Десятикласники йшли на останній урок. З віконечка на фанерному аркуші, де відмічалось, скільки днів лишалось до екзаменів, визирала цифра «5».

40

Щовечора тепер у школі чергували вчителі, і кожен учень міг одержати в них потрібну консультацію з основних предметів. Більшість десятикласників-готувались до екзаменів групками по двоє, по троє. Перевіряли знання, екзаменували один одного.

Юля й Ніна приходили до Марійки й Варі і часто працювали вчотирьох. Ліда Шепель училася разом з Вовою Морозом. Був свій гурток у Юри Карпенка.

Віктор Перегуда готувався до екзаменів сам. Юля турбувалась, чи не важко йому, запрошувала приєднатися до їхньої групи, та Віктор рішуче відмовився.

– Мені справді важко,– відповів він,– і твоє піклування мене зворушує, спасибі тобі, Юлю. Але тим більше я гордитимусь, якщо добре складу екзамени. Я ж, ти знаєш, не люблю нічого легкого. Так що підсаджувати мене не треба, сам вилізу.

– Екзамен – не дерево,– посміхнулась Юля.

– Бачиш, я повинен звикати до труднощів,– задумливо продовжував Віктор.– Уяви, як буде мені важко працювати в цеху, і вчитися водночас. Але, знаєш, я вірю, що вже через два роки зможу самостійно варити сталь.

Він глянув на Юлине обличчя й скоромовкою додав:

– Ну, ясно, це питання ще не розв’язане, не розв’язане...

Один тільки Мечик Гайдай не готувався до екзаменів. Після запалення легенів у нього з’явилось якесь ускладнення. Зараз він уже поволі видужував, але пропустив в останній чверті багато уроків, до того ж почував себе ще дуже кволим, і, зрозуміло, не могло бути й мови, щоб він з’явився на екзамени.

Одного погожого дня прийшла відвідати його ціла група десятикласників.

Гайдай лежав у лікарні. Пройти до нього в палату дозволяли тільки комусь одному з його товаришів.

– Хто піде? – запитав Віктор. – Найсправедливіше буде, щоб пішла Юля. Вона, як секретар комітету... Одним словом, думаю, що заперечень не буде. Хай розмовляє з Мечиком від нашого імені.

– Якщо таке рішення, я...

Юля не доказала, бо зустрілась з благальним поглядом Марійки. Якусь мить Жукова вагалась. Їй теж хотілось побачити Мечика. Чи, може, вдати, що не зрозуміла німої мови Марійчиних очей? Але так зробити вона не могла.

– Якщо таке рішення,– знову повторила Юля,– я категорично заперечую! Хай іде Марійка! Вона найбільше дбала про те, щоб Мечик учився, допомагала йому. І взагалі... Думаю, що ясно. Проти немає? Чудово. Передайте квіти Марійці!

Марійка спалахнула, глянула вдячно й зворушено на Юлю і з букетом квітів пішла за санітаркою на другий поверх.

Їй хотілось запитати санітарку, який вигляд має Мечик, чи дуже він схуд і коли його випишуть. Марійці здавалось, що вона не бачила хлопця принаймні цілий рік. Як він її зустріне? Що вона скаже йому, коли ввійде в палату?

Вдома часто згадувала про нього і навіть провадила з ним у думках щирі розмови, а зараз не могла придумати кількох слів, з якими треба було звернутись до хворого.

В довгому коридорі стояв специфічний запах ліків. «Зараз, зараз побачу»,– майнула думка, і в Марійчиній уяві встало обличчя Мечика, коли він проводив її до трамвайної зупинки, коли розповідав про свої почуття до Ліди Шепель.

Здавалось, що вона побачить зараз зовсім іншого Мечика, не того, якого знала раніше.

– Ось тут! – сказала санітарка і відчинила двері до палати.

Мечик сидів на постелі, спираючись спиною на подушку. Худі і немов видовжені руки лежали поверх ковдри. На колінах у хлопця стояла шахівниця. Побачивши на порозі Марійку, він усміхнувся, і по його щоках розплився блідий рум’янець.

– Бачиш, сам з собою граю. Придумую тут одну цікаву комбінацію.

Він обережно переставив дошку і вказав Марійці на стілець.

– Ось ти й прийшла,– сказав так, немов давно чекав її і наче саме вона, Марійка, й повинна була прийти до нього.– А всіх не пустили? Шкода! Оберігають мій спокій. Проте я вже зовсім здоровий. Тільки не хочуть виписувати, кажуть, щоб полежав ще з тиждень. Ціла вічність!

Марійка справилася з тихим хвилюванням і з удаваною суворістю погрозила йому:

– Ну, ну, «здоровий»! Лежи й слухай лікарів!

– І ти, Брут, у змові з лікарями! А ще дружбу пропонувала! Марійко, ти скажи все-таки, хто залишився за дверима цієї симпатичної установи? Чи вони чекають на вулиці? Ой, ой, скільки квітів! Хіба ж можна отак спустошувати крамницю? Та ти сідай, сідай, Марійко.

Він замовк, рум’янець зник. Марійка побачила тепер, що хлопець зблід і схуд. Хвороба залишила свої глибокі сліди.

Мечик підняв руку і стомлено провів нею по лобі. І рука теж була така худа, дитяча, що в Марійки з’явилось бажання підтримати її і тихо опустити на місце.

Дівчина чекала, що зараз він спитає про Ліду Шепель. В обличчі його, в очах було щось невисловлене, глибоко приховане. «Сумує за Лідою,– подумала,– а вона не прийшла навіть навістити. Злопам’ятна».

– Хто ж прийшов? – повторив він запитання.

Марійка відчула, що не може, нізащо не повинна засмутити його.

– Хто ж? – промовила вона якомога байдужим голосом.– Ліда Шепель, Перегуда, Жукова, Ніна Коробейник, Вова Мороз...

– Спасибі. Ну, ти ж вітай їх усіх, вітай...

Марійка почала розповідати про наступний екзамен, як готуються до нього десятикласники.

Хлопець слухав з тим же виразом обличчя, немов затаїв якусь гірку думку. Нарешті він тихо опустив голову і так продовжував мовчки слухати.

Марійка схаменулась і теж замовкла. Вона зрозуміла, що те невисловлене і приховане почуття, яке вона бачила в Мечикових очах – не сум за Лідою, а щось інше, зовсім інше.

Мечик ураз підняв голову і, намагаючись усміхнутись, промовив:

– Бажаю тобі, Марійко, щоб з золотою медаллю... І всім, всім товаришам. Так і перекажи.

А усмішка ніяк не вийшла в нього. І Марійка вже знала тепер, знала, що мучить Мечика. І як вона не подумала про це, не догадалась відразу?

Хлопця дуже схвилювала увага до нього товаришів. Він чомусь думав, що ніхто не прийде. І ось два дні тому приходив Юрій Юрійович. Це просто приголомшило учня. Він вважав себе дуже винним перед учителем. Але ніяковість минула, розмова вийшла хороша, тепла. Ніхто з них не торкався того, що сталося між ними, а коли вже Юрій Юрійович пішов, Мечик згадав, що треба ж було попросити пробачення.

Хлопець тепер глибше зрозумів, чому так турбувались про нього шкільні товариші, чому Марійка пропонувала йому дружбу. Він слухав її розповідь про однокласників, про наступний екзамен, а мозок боляче свердлила думка, що все це тепер не для нього, все минуло. Його товариші складуть випускні екзамени, тільки він залишиться ще на рік у десятому класі.

Дівчина раптом поклала долоню на його руку.

– Мечику, а ти будеш з нами,– впевнено сказала вона,– тільки треба, щоб ти захотів цього.

Він мовчав. Як могла Марійка прочитати його думки? Мовчав, намагаючись зрозуміти – чи справді є якась можливість не відставати од класу, чи це сказано лише для того, щоб утішити його.

Нарешті він зітхнув, очі в нього потемнішали:

– Маріє, є такий закон, що коли люди йдуть уперед, хтось залишається позаду. Ви всі підете вперед, а я залишусь, хоч як би цього не хотів.

– Не вигадуй, немає такого закону, Мечику. Є інший закон: коли наші люди йдуть уперед, вони допомагають тим, хто відстає. Ти знаєш, що можна скласти випускні екзамени восени? У тебе цілком поважні причини.

– Мені говорив Юрій Юрійович. Навістив. Але скажу тобі, Маріє, відверто: як подумаю, скільки треба докласти до цього праці, мені стає страшно. Все літо готуватись, та ще й як! Ці екзамени восени мені здаються височезною горою, через яку я повинен перестрибнути. У мене для цього немає ні енергії, ні розуму.

Марійка глянула на нього з докором, похитала головою.

– Тебе слід би добре вилаяти за такі слова. Тільки я розумію, що зараз ти ще хворий. А от видужаєш, наберешся сили, і ми з тобою вдвох засядемо за підручники. Літо довге, підготуємось, і ти й не помітиш, як опинишся по той бік твоєї страшної гори. Ти назвеш її своїм ім’ям, ну, хоча б «Пік Мечислава».

Мечик шарпнувся:

– Почекай. Як це – вдвох? Не жартуй. Ти – серйозно, Марійко?

– Абсолютно серйозно, Мечику. І мені буде користь, я ще раз повторю все пройдене за десятий клас.

Хлопець від хвилювання не міг говорити. Нарешті він заперечливо похитав головою:

– Ні, даремно ти піклуєшся так про мене, Маріє. Я тобі сердечно вдячний. Але як же це? Заради мене ти зіпсуєш собі відпочинок? Ні в якому разі!

– От сказав! Ну, подумай: нам досить буде щодня двох годин. Вистачить часу на відпочинок!

– А ти все літо собі попсуєш! Та хіба ж я не знаю! Ці дві години розбиватимуть тобі весь день, зв’язуватимуть тебе. Ні, Марійко, навіщо ти мене вмовляєш? Ти просто зопалу сказала, не подумавши.

– Зопалу? А що як я вже йшла сюди з цією думкою?

Щось згадавши, Мечик злегка почервонів.

– Пам’ятаєш, Марійко, як Коробейник колись сказала, що дружити зі мною – самопожертва? Так ось, і це теж з твого боку... Ні, ти відпочивай, щоб ніщо тобі не заважало! Літо, знаєш, дається один раз на рік. І потім... Ти ж не знаєш, чому я захворів. Не знаєш, правда? Я ж... та що там, скажу. Вийшов із пивнички, все коливається переді мною... Забрів у сквер і ліг під кущем. Заснув просто на сирій землі... Здорово застудився.

– І гидко, і... страшенно шкода, що ти такий...

Марійка позирнула на сусіднє ліжко, на якому спав якийсь дідусь і, трохи нахилившись до хлопця, стиха промовила:

– А може, тебе лякає перспектива щодня бачити мене?

Мечик пильно подивився на дівчину, щільніше натягнув на коліна ковдру, але мовчав, роздумуючи над Марійчиним запитанням.

За вікнами палати м’яко лягав присмерк. На стіні погасав рожевий чотирикутник од вікна. Дідусь на ліжку поворухнувся, позіхнув.

Марійка хотіла встати з стільця. Мечик рвучко затримав її за руку.

– Хвилинку! Твоє запитання, ти пробач, просто безглузде! Тому, що бачити тебе і розмовляти з тобою... одним словом, приємно. І я розумію, що ти й запитала про це жартома.

– Але ти приймаєш мою пропозицію? Приймаєш, Мечику? Мені ніяково, я неначе прошу тебе...

– Що ти! – скрикнув хлопець.– Для мене це така радісна несподіванка, що я навіть не повірив одразу. І... я ж за тебе турбуюсь.

– А я за тебе, Мечику. Отже, згода?

– Договір підписано,– усміхнувся він і потім серйозно додав:– А мені все ще не віриться...

Марійка присунула ближче стілець і нахилилась до Мечика.

– Зараз побачення закінчиться,– сказала вона,– але я хочу взяти з тебе клятву.

– Страшно як!

– Ні, не клятву, а чесне слово. Я вірю, що коли ти даси мені таке слово, ти його додержиш.

– Щось довга передмова в тебе, Маріє.

– Ні, слухай. Дай слово, що ніколи не візьмеш у руки карти. Можеш витримати? Чи ти, як безвольний алкоголік, якого...

– До чого тут – алкоголік?

– Скажи, Мечику, можеш дати таке слово?

– Навіщо це тобі? – чомусь пошепки запитав хлопець.

– Тому, що я хочу, щоб ти й справді був такий, яким я тебе іноді уявляю...

Мечик відхилився, мовчки затиснув у кулаці край ковдри.

– Ти... уявляєш мене?.. Ти думаєш про мене?

– Думаю, уявляю,– хвилюючись сказала Марійка.– Більше навіть, ніж ти можеш догадатись.

Обоє якусь мить мовчали. Нарешті Мечик глухо сказав:

– Маріє, можна думати, що це з твого боку справді не... не самопожертва?

– Ну, що ти, їй-право!

– Гаразд, я даю тобі слово, Марійко: ніколи не візьму в руки карти. Переключусь на шахмати. Слово назавжди, розумієш? Тільки... тільки умова...

– Умова?

– Ні, дурниці. Я маю пограти один раз... Востаннє!

– Послухай, навіщо це тобі треба?

– Сказати? Добре, скажу. Один з тих, з ким я часто грав,– шахрай, ну – шулер, такий є термін. Це мені спало на думку тільки оце в лікарні, зовсім недавно. Досі я тільки іноді сумнівався. А тепер згадав деякі факти,  і взагалі дещо згадав... ну, проаналізував. І я хочу впіймати його на грі, і ну і той... провчити. Не заспокоюсь, доки не провчу. Ні, ти не бійся, легенько: по ліхтарю під кожне око.

– Чи не занадто багато буде світла, Мечику?

– Ні, якраз за нормою.

– А навіщо тобі з ним зв’язуватися, з тим шахраєм? Та ще з ліхтарями?

– Та він же вважає мене за дурня! Ні, я його розкрию перед усім світом, щоб і інші не ловились до нього на гачок.

У коридорі почулись кроки.

– Йдуть,– сказав Мечик,– побачення скінчилось.

Марійка встала.

– Гаразд. Пам’ятай – ти дав слово! Один раз можна... Тільки щоб без І ліхтарів.

– Єсть! Хоча з приводу ліхтарів за себе не ручуся...

Він несподівано зніяковів і спитав:

– А ти коли ще прийдеш? Ждатиму, Марійко.

* * *

Був вихідний день. Тітка Оля бряжчала посудом, готувала сніданок.

Варя сиділа біля вікна над книжкою, час від часу щось записувала в зошит.

Кімната була сповнена сонячного світла. На паркеті тремтіли золоті плями. Так коливаються водяні лілії у тихому ставку.

Марійка підійшла до дзеркала, постояла, поправила укладені на голові коси. Знову й знову надходив давній, знайомий біль від непоправної втрати. Він уже був безсилий затамувати всі інші живі почуття, але ще ятрив серце, щемів у грудях...

Повернулась до тітки:

– Мені треба піти на пошту. Ви будете вдома?

– Ой ні, Маріє, я теж хочу піти. Мені на півгодини треба в крамницю. А що тобі на пошті? Якщо – марок чи листи здати, давай, я можу...

– Ні, ні, я сама, сама. А якщо вам треба в крамницю, я можу по дорозі...

– Е, ні, ти не знаєш, я сама.

– Я ж буду вдома,– обізвалася Варя.– Ви йдіть.

Марійці хотілось побути на самоті, вона вдяглась і, не чекаючи тітки, вийшла на вулицю. На розі вона сіла в трамвай, який ішов у напрямі до кладовища. Їй не треба було ні на яку пошту, а хотілось відвідати могилу матері. Їздила на кладовище часто, при першій можливості.

Біля залізних кладовищенських воріт бабусі продавали квіти й білий пісок у цеберках.

Марійка йшла алеєю старих осокорів. Від головної алеї відбігали вбік алейки вужчі, які вели в кущі з старими хрестами і надмогильними пам’ятниками.

Євгенію Григорівну було поховано на краю кладовища, біля старої стіни, обвитої хмелем і плющем. У стіні зяяв великий пролом, і крізь нього, мов у вікно, було видно, як зеленіли поля і синіли далекі ліси.

Марійка була приємно вражена: навколо материної могили стояла нова залізна огорожа. Біла фарба ще не встигла висохнути і вилискувала глянцем. Зворушена дівчина обережно відчинила хвіртку, зайшла всередину і сіла на лавочці.

Могила недавно була обкладена дерном, та на ньому вже встигла вирости молода трава, а якийсь скороспілий вівсюжок навіть заколосився.

«Напевне, поставили мамині друзі з інституту,– подумала Марійка, розглядаючи масивну гратчасту огорожу.– Мине тридцять і сорок років, могила осяде, лишиться від неї тільки невеличкий горбок, зарослий степовими травами, а така огорожа, мабуть, усе ще стоятиме».

І Марійка побачила себе. Ось вона через тридцять років приїхала з далекого міста і прийшла відвідати дорогу могилу. Ледве знайшла її. Фарба на гратах давно облупилась, облізла, залізо почорніло, його їсть іржа, хвіртка зірвалася з петлі, та огорожа ще стоїть. Лавочки вже немає, і доведеться сісти просто на густу траву. Навколо ширяють, як і зараз, ластівки, світить сонце, поскрипує старий осокір, десь поблизу співає цвіркун. І вона, Марія Климентівна, вже, може, заслужений професор, сидить і згадує, згадує... Вона думає, коли б її мати захворіла зараз, вона б уже не вмерла, бо її дочка винайшла могутні ліки проти потворної смертельної пухирчатки і ще – проти рака, проти туберкульозу... Смерть відступила! Людина вирвала в неї ще кілька десятків років...

Між огорож і зелених кущів майнула дуже знайома Марійці постать у сірому платті і в такому ж сірому капелюсі.

Ольга Григорівна поспішала до могили з букетом бузку і глечиком. Вона йшла, не помічаючи племінниці.

Марійка сумно усміхнулась: «Ось куди зібралась тітка, а говорила – до крамниці!»

Ольга Григорівна раптом зупинилась:

– Марійка? Ти тут? А говорила ж, що – на пошту...

– Роздумала, тьотю Олю.

Ольга Григорівна глянула на бузок, розправила гілочку.

– Ну і я теж... теж роздумала.