Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 25 страниц)

Мимо них живим рухливим потоком проходили учасники маскараду. Майоріли маски, блискучі вбрання, костюми. Важко ступаючи, пройшов Собакевич, смішили всіх коротконогі Добчинський і Бобчинський, потирав руки Хлестаков. Ходили вдвох, як великі друзі, Пушкін і Гоголь, а ззаду них, зігнувшись, підскакував гоголівський різдвяний чорт, перекидаючи з руки на руку вкрадений місяць і дмухаючи собі на пальці.

– А все-таки, Вітюсь, як шкода розлучатись із школою! Знаю, що в університеті теж будуть і друзі, і подруги, і радість праці над книгою, і улюблені викладачі. Але школи... школи своєї ніколи не забути! Пам’ятаєш, як ми колись бажали один одному:

 
Ні пуху, ні пера,
Ні двійки, ні кола,
Ні трійки, ні четвірки —
Лише самі п’ятірки!
 

– Але, на жаль, це не завжди допомагало! – засміявся Віктор.

– Я, знаєш, і досі пам’ятаю смішний випадок, коли відповідала урок і сказала, що російські полки вів у бій не боярин Скопін-Шуйський, а Скорпіон Шуйський! Так, школа! Хороший час! Мені здається, що школа це – рідний дім, це – затишний берег, а от складеш останній екзамен, зачиниш востаннє шкільні двері і відразу ж – у хвилі, у розбурхане море! Вперше виходиш у самостійне плавання.

Раптом вона сіпнула Віктора за руку:

– Ти глянь!

І Віктор побачив високу худорляву постать дівчини в чорному оксамитовому платті, цяцькованому срібними зірками, що, певне, мало означати ніч.

– Це ж Ліда Шепель! – упізнав він.

Дівчина немов почула його голос і обернулась, але на обличчі її лежала вузька чорна маска, над лобом блищав золотий серп місяця.

– Вона! Шепель! – повторив Віктор.– Мене маскою не обдуриш! А хто ж з нею?

Біля дівчини увивався середньовічний лицар у срібних латах, з блискучим мечем. Він раз у раз прихилявся до Ліди і щось їй нашіптував.

– Вітю, невже не впізнаєш? – мало не вигукнула Юля.– Мечик! Мечик Гайдай!

– Та невже? – вихопилось у Віктора.– Ну, так. Він і є! Що ж це означає? Намагається закохати в себе Шепель, чи що? Смішно і... підло! А втім, ще нічого не відомо. Чому саме – закохати? Похвалився по-дурному. Базікало!

– Мене цікавить інший факт,– сказала Юля,– Те, що Шепель прийшла на маскарад.

– Який, безумовно, не годуватиме на старість,– закінчив у тон Віктор. Юля засміялась:

– Оживає наша Лідочка, оживає!

31

Те, що Віктор Перегуда вирішив після закінчення школи не поступати в інститут, а йти на завод, викликало жваве обговорення. Навіть скромний і тихенький, мало помітний учень Юра Карпенко, і той хвилювався:

– Для чого ж на нас держава гроші витрачає? Для чого взагалі десять років учила? Щоб ми йшли робітниками?

Віктор доброзичливо усміхався:

– А що, по-твоєму, бути робітником – негідно?

– Ніхто цього не каже, та тільки з вищою освітою ти принесеш більше користі державі!

– Завтра! А я хочу приносити цю користь сьогодні!

– Наше сьогодні,– втрутилась Ліда Шепель,– не рік і не два, а – весь період переходу до комунізму. І хто знає, може, завтра твоя праця – людини, озброєної вищою освітою,– буде ще потрібніша, ніж сьогодні.

– До того часу я вже буду досвідченим сталеваром,– відповів Віктор.

Суперечки на деякий час вщухали і раптом вибухали з новою силою.

Сперечалися в класі перед уроками, на перервах, повертаючись додому з школи.

Юрій Юрійович переказав Юлі Жуковій, щоб вона прийшла на засідання партбюро.

– Тут у нас, Жукова, розмова про десятий клас,– сказав їй учитель, коли дівчина скромно присіла на краєчок стільця.– Хвилюється юнацтво! З запалом обирають собі професію. А що ж думає з цього приводу комсомольський комітет? Ну, як же, молодь сперечається, хвилюється, шукає відповіді, а комітет мовчить! Це нікуди не годиться! Ви про диспут думали? Добре було б улаштувати такий цікавий, жвавий диспут про вибір професії. Та щоб обов’язково був гарний доповідач. Візьміть когось з комсомольців. Може, навіть ви зробите доповідь?

Треба сказати, що Юлю Жукову, мабуть, більше за всіх здивувало і навіть вразило рішення Віктора. Але ще більше вразило дівчину те, що Віктор аж до останнього часу ховався від неї з своїми планами.

– Як ти міг отак, Вікторе? – докоряла Юля.– Чому ти не порадився зі мною? І це – друг? Таке важливе питання, вибір професії, і він мовчав, крився від мене! Чому? Чому це – не розумію!

– Тому, що я й сам ще твердо не вирішив.

– От і треба було порадитись! А то сам думав, ховався і від мене, і від товаришів!

– Ну от, надумав, можна тепер і порадитись,– усміхався Віктор.– Що ж тебе так хвилює: чи те, що я не піду в інститут, чи те, що не порадився з тобою?

– І те, і друге.

Доповідь про вибір професії робила Жукова. Правда, довелося посидіти над нею довгенько. Багато думок підказав Юрій Юрійович, чимало допомогли Марійка та Ніна.

Диспут починався урочисто. Стіл увесь було заставлено квітами, прийшли майже всі вчителі школи, гості.

Юля зуміла побудувати доповідь цікаво і змістовно. Спочатку вона розповіла, ким працюють тепер колишні учні рідної школи. В ній учився школяр, який тепер уславився на весь Радянський Союз винайденням дуже цінного лікувального препарату, що вже повернув здоров’я тисячам людей. У стінах школи вчилися учні, які стали вже професорами, відомими інженерами, педагогами, художниками, льотчиками. Школа підготувала їх до студентської аудиторії, допомогла вступити у вуз. Потім Жукова зупинилась на тому, що в нашій країні потрібна і корисна кожна професія, нехай вона найпростіша, найнепомітніша. Потім перейшла до того, що кожна радянська людина повинна прагнути принести соціалістичній державі найбільшу користь.

– А хто з нас принесе найбільшу користь? – спитала Юля.– Той, хто буде найбільш озброєний знаннями. Ми щороку складаємо екзамени, та найсуворіший екзамен нам вчинить життя, народ, якому ми служитимемо.

Жукова помітила, що Юрій Юрійович, який сидів поруч з Надією Пилипівною, при цих словах нахилився до неї і щось шепнув, а вчителька схвально кивнула головою. І Юля догадалась, що їм сподобалось, як вона сказала про екзамен.

– Ми йдемо до комунізму,– говорила Юля.– Але, щоб вивершити величну будову комуністичної держави, потрібна насамперед найвища техніка, найрозумніша організація праці, а цього не досягти, якщо не озброїтися всебічними, глибокими знаннями. Комуністична партія і Радянський уряд дали нам усе для того, щоб ми набули таких знань.

Вона на мить зупинилась, відшукала очима серед учасників зборів Віктора і сказала:

– Отож мені здається, що неправий, наприклад, Перегуда, якщо він не думає вступити після закінчення школи в інститут, а хоче йти працювати на завод. Вірно, що вибір професії – «веління серця», як каже Перегуда, та він, наш комсомольський активіст, повинен подавати приклад усім іншим, і треба б йому прислухатись до порад педагогів, товаришів...

У залі стояла тиша, та коли Жукова поставила питання «Як же обирати професію, ким бути?», тиша стала ще глибшою і напруженішою.

– Я думаю,– говорила Жукова,– що, обираючи собі майбутній фах, треба думати тільки про те, щоб принести Батьківщині найбільшу користь. А це можна зробити тільки тоді, коли ти по-справжньому любиш свою роботу, захоплений нею і, працюючи, постійно поповнюєш свої знання.

Першим в обговоренні несподівано взяв слово скромний і тихенький Юра Карпенко. Юля дуже здивувалась, коли він з самого початку свого виступу напав на неї.

– Жукова наче забула,– говорив він,– що бувають обставини, коли партія наказує комуністові взятись за ту або іншу справу, не питаючи в нього, буде він взагалі захоплений своєю роботою чи ні. І якщо ти справді комуніст і вірний син народу, ти повинен виконувати ту роботу, на яку тебе поставлять.

– Згодна з Карпенком,– виступила Ніна Коробейник,– але про які обставини він говорить? Він говорить про виключні обставини! Якщо, приміром, треба захищати Батьківщину від ворогів, то і педагог, і інженер беруть гвинтівки й стають бійцями. Всі ми, всі підемо тоді туди, куди нас пошле партія. Підемо! Але в мирний, творчий час партійний комітет не пошле комуніста-педагога завідувати аптекою або лікаря – редагувати літературний журнал!

Юля нишком усміхнулась, згадавши оповідання Марка Твена про те, як він редагував сільськогосподарську газету. Вона з нетерпінням чекала виступу Віктора. А він сидів, слухав, щось записував у книжечку і, здавалось, зовсім не збирався просити слова.

Тим часом учні й учениці виступали один за одним. Софа Базилевська, високо піднявши брови-шнурочки, дуже грунтовно розповіла, чому вона збирається поступати в інститут фізкультури. З її слів виходило, що це – єдиний інститут, вартий уваги десятикласників. Виступали й школярі інших класів. Один семикласник вийшов до столу і щиросердо попросив порадити, яку йому обрати професію: хотів він бути лікарем, льотчиком і капітаном криголама.

Ніна Коробейник з великою радістю вислухала промову Надії Пилипівни про роботу педагога.

– Нас часом захоплюють такі професії,– сказала Надія Пилипівна,– як професія льотчика, капітана, дослідника Арктики. Вабить у цих професіях романтика, і це дуже гарно, наша молодь і повинна любити романтику, захоплюватись героїкою. Але є одна з найблагородніших професій, сповнена чудової романтики, шукань, яка дає величезне моральне задоволення і яка так само мусить захоплювати нашу молодь.

І вчителька розповіла, як вона стала педагогом, яку радість принесла їй ця робота, як вона шукала власних творчих шляхів і перемагала в своїй праці труднощі.

Ніна уявила, що вона вже – вчителька, і в неї в класі є такий учень Микола Сухопара, і всі педагоги вже відмовились од нього і хочуть його виключити з школи. Але вона, Ніна, не згодна з виключенням, захищає учня і знаходить до його серця такі шляхи, що Сухопара в усіх на очах стає одним з кращих у класі. У Ніни защеміло серце від радісної тривоги, бід передчуття хорошої натхненної праці, шукань, роздумів, перемог...

Легкий шелест пройшов у залі, коли слова попросив Перегуда. Він тримався просто, вільно, з достоїнством.

– Я не буду виправдуватись,– сказав він,– та мене, здається, ні в чому й не обвинувачують.– Він блиснув розумними карими очима.– Не обвинувачують, а тільки радять поговорити з товаришами... Щиро вдячний тобі, Юлю. Я аж ніяк не іронізую, ні. Дійсно, в таких справах треба радитись. Я й радився... наприклад, з своїм батьком. Він мені, мабуть, і прищепив таку хорошу, справжню любов до професії сталевара...

Ураз хтось із комсомольців гукнув:

– Ти думаєш, що відразу станеш сталеваром?

– Ні, аж ніяк цього не думаю,– відповів Перегуда.– Спочатку, мабуть, тільки вчитимусь на підручного... Або розливатиму сталь у форми. Але мені хочеться пройти весь шлях робітника біля печі – від самого початку, власними руками варити сталь. Так, як Макар Мазай, хоч йому було важче. Я цей шлях пройду швидше, у мене буде середня освіта. І думаю, що вже й першого року праці в цеху дам заводові чималу користь.

Марійка головувала на диспуті. Вона, як і Юля, не поділяла думки Віктора йти після школи працювати на завод і так само, як і Юля, чекала, коли він попросить слова. Їй дуже хотілося, щоб Віктор переконав її в доцільності свого рішення.

Проте його виступ розчарував Марійку. Вона розуміла його пристрасть, захоплення. Але все-таки виходило якось занадто по-хлоп’ячому. Це все одно, якби п’ятикласник сказав: «Не хочу кінчати школи, я запалився бажанням зараз же стати дослідником Арктики». Чогось дуже важливого не сказав у своїй промові Віктор, а чого – Марійка ще не знала, і їй було страшенно прикро і за Віктора, і за себе.

Вона прийшла на диспут, підготувавшись, у неї були свої думки про вибір професії. Та заява Віктора все поплутала. Марійка вважала, що Перегуда повинен учитись далі, щоб прийти на завод, до печі, де вариться сталь, по-справжньому озброєним знаннями. І водночас зворушувало його пристрасне бажання вже сьогодні стати робітником на заводі.

Виступи закінчились, і Марійка встала за столом спокійна, упевнена, з ледве помітною усмішкою. Прийшов час підбити підсумки і сказати щось своє, власне, що весь вечір мучило Марійку.

– Про Віктора Перегуду,– сказала вона,– сьогодні згадувало багато промовців. Дехто навіть з жалем говорив – пропав, мовляв, хлопець. Але я знаю, дехто й підтримує рішення Перегуди, та чомусь ніхто з цих учнів не виступив. А шкода! Ну, тоді за них скажу я, бо теж поділяю думки Віктора Перегуди...

В залі щось немов зсунулося з місця. Майнув шелест. Марійка відчула незвичайне піднесення, немов підлетіла вона на крилах, незвичайну радість від того, що зараз скаже. Всі обличчя немов на мить переплутались, і виразно бачила вона тільки обличчя Віктора.

– Дехто даремно тут умовляв Перегуду одуматись,– говорила вона.– А нічого поганого немає в тому, що Перегуда піде працювати на завод робітником. Наші часи такі, що він обов’язково стане, нарешті, й командиром – майстром, інженером. Хай іде своїм власним шляхом! Це – його воля, його право. На заводі ніхто не позбавить його права вчитись! Ніхто! Ні комсомол, ні партія, ні народ! Сотні тисяч наших робітників вчаться у вечірніх школах, на заочних відділах університетів, вчаться без відриву од виробництва. Хто ж дасть право Перегуді, робітникові з середньою освітою, не вчитися далі?

Марійка побачила, як Віктор раптом на весь зріст встав з свого місця і крикнув:

– Правильно! Правильно!

І так, не сідаючи, він зааплодував. Услід за ним увесь зал гримнув оплесками.

І хтозна-чого Марійчина увага несподівано спинилася на Ніні Коробейник. Ніна сиділа у другому ряді, потупивши очі. Вона єдина не аплодувала.

* * *

Марійка не могла звикнути до того, що ось уже скільки часу, повертаючись додому, вона входить у дивно притихлу квартиру.

Ключ у дверях клацав сухо, як постріл. Кімнати здавались без матері порожніми й похмурими. Дівчина швидше вмикала електрику, тільки ж і світло не могло розвіяти самотності квартири.

Але сьогодні, повернувшись із диспуту, Марійка відчула, що в кімнатах немов хтось є. Це було дуже дивне почуття. Адже двері замкнено, і за ними нікого не могло бути.

Марійка зупинилась у передпокої, прислухаючись до одноманітного і, як їй здалося, мелодійного звуку.

Відразу ж догадалась, що це співає звичайний цвіркун. Звідки він узявся? Дівчина слухала його пісні з смутною усмішкою. В тій хаті, в селі, де колись вона жила з матір’ю, теж вечорами отак грав на скрипці цвіркун, і мати казала, що його вколисуючу музику треба прописувати хворим, як снотворне.

Марійка пройшла в кімнату й сіла біля материного ліжка. Довго сиділа в темряві. На підлозі лежали квадрати блідого світла. Іноді вони немов ворушились і підповзали ближче до ніг. Усі думки були про матір. Серце хапав відчай. На людях було легше, а зараз, на самоті, несила була тамувати душевний біль.

Згадалося багато такого, про що раніше Марійка зовсім би не думала. Якась на перший погляд дрібниця з пережитого несподівано поставала в зовсім іншому світлі і завдавала все нового болю.

Мамочко, пам’ятаєш, як ти купила мені нові черевики? Я тільки для годиться спробувала протестувати, а черевики все ж таки взяла, хоч мої були ще зовсім пристойні. А ти сама продовжувала ходити в своїх благеньких і стоптаних. Нишком від мене ти зайшла до шевця й попросила їх полатати. Ти не хотіла, щоб я навіть знала, що ти ходиш у латаних черевиках...

А хіба не було так, що ти віддавала мені свою вечерю, а сама лишалась голодною? Ти з безтурботною усмішкою запевняла, що вже повечеряла. І я, хоч знала, що це неправда, все ж брала від тебе те, що ти давала мені, і вважала, що це так і має бути...

Одного разу ти прийшла додому пізно ввечері, вкрай стомлена, а я в цей час збиралась до подружки і не схотіла навіть підігріти тобі обід... Скільки разів бувало, що я різко, знервовано відповідала на якесь твоє запитання, говорила тобі грубощі.

Мамо, коли б можна було повернути пережиті з тобою дні! Я була б зовсім іншою, мамочко!

Та повернути минулого не можна, і внутрішній голос говорив Марійці, що, можливо, вона вже не побачить своєї матері ніколи.

Давно не було в квартирі такої тиші. Незабаром і цвіркун прислухався, цигикнув востаннє й затих.

32

Мечик Гайдай продовжував залицятись до Ліди. Всі помітили, як він на кожній перерві намагався бути з нею разом, щось нашіптував дівчині. Спочатку Ліда відмахувалась, але згодом бачили якось Мечика й Ліду вдвох у кіно.

Одного разу Гайдай гоголем увійшов у клас і весело заявив:

– Доводжу до відома шановних десятикласників, що рибка клюнула! Ще кілька днів – і я зможу зовсім витягти її на бережок!

– Ти ж це про що? – спитав Віктор Перегуда, враз пригадавши колишні нахваляння Мечика.

– Як рибку звати? «Вобла»! Скоро я зможу продемонструвати «воблу» в стані закоханості. Думаю, що буде цікаво.

Віктор нахмурився:

– А я думаю, що це буде ганебно!

Підійшла Марійка.

– Мечику! Ти що? Адже це – підлість! Хіба ти здатний на таке?

– Це природно,– сказав Мечик,– що ти захищаєш дівчину. Адже ти сама належиш до дівочої армії.

– При чому тут дівчина чи хлопець! – втрутилась Софа Базилевська.– Ти ображаєш нашу товаришку! Авжеж, насміхаєшся з найкращих людських почуттів!

– Май на увазі,– сказав Віктор,– Ліда – член нашого колективу. І ми тобі не дозволимо глузувати з неї. Ти хочеш принизити, розтоптати почуття однокласниці, своєї товаришки по школі! Чи ти взагалі поважаєш кого-небудь із своїх товаришів?

Мечик з удавано комічним виглядом схопився за голову.

– Ой, ой,– вигукнув він,– скільки шишок посипалось на бідного Макара! Ти говорив, як Віктор чи як секретар бюро? Дозволь же нагадати, що, наскільки я розумію в астрономії, за мене теж боролися. Марієчко, і ти ж тоді приходила до мене додому, і навіть дружбу пропонувала. Пам’ятаєш? Бачиш, як ти помилилась! Отакому негідникові – свою чисту, дівочу дружбу!

Всі побачили, як Поліщук спалахнула.

– Ти даремно так іронізуєш над цим! – виразно промовила вона в раптовій тиші.– Всі ви можете бути свідками... Я й зараз не відмовляюсь од своїх слів! Я пропоную Мечикові дружбу!

– Ти рисуєшся,– враз вигукнула Ніна,– бо... бо це нікому не потрібна жертва!

Мечик швидко глянув на неї.

– Жертва? – тихо повторив він.– Отже, я такий, що... одним словом...

Він не доказав, якось дивно махнув рукою і тихо сів у кутку, на найдальшій парті.

Марійка докірливо похитала до Ніни головою:

– Образила Мечика!

– Заступниця! – пирхнула Ніна.– А він не ображає всіх нас? Чим? Своїм хвастовством, двійками! А що це за вчинок з Лідою Шепель!

– Так знай,– стримуючись, сказала Марійка,– що Мечик зовсім не такий! Це в нього напускне, йде воно від вуличного хлоп’ячого хвацтва. Еге ж, і – намул, накип! А серце живе, хороше!

– Ну, і копирсайся в намулі,– гидливо скривилась Ніна,– а мене звільни, будь ласка.

– Тебе ніхто й не просить,– тихо відповіла Марійка, почуваючи, як несподіване роздратування здіймається в грудях.

Віктор одвів її вбік.

– Слухай, Маріє,– сказав він,– ти, можливо, маєш рацію, хоч все ж, думаю, Гайдай, мабуть, такий, як він є. Поки що я не бачив його «живого» й «хорошого» серця. Ну, а хвацтво – це справедливо. І накип лишився ще від часів окупації. Та зараз я про інше. Ти поговори з Лідою Шепель. Обережно, тактовно, ти знаєш – як. Треба її попередити, розкажи, як тут нахвалявся Мечик демонструвати її закоханість.

У цю хвилину в клас увійшла Ліда. Гамір зразу ж затих при її появі, але дівчина цього не помітила. Її очі когось шукали. І враз, угледівши Мечика, вона спалахнула, зашарілась.

– Бачиш, що робиться,– шепнув Віктор.– Ах, це така підлість! Як ти можеш говорити про його хороше серце! Ні, я сам, сам поговорю з Шепель!

Він відійшов, потираючи долонею широкого лоба. Марійка хотіла пояснити, чому вона вважає, що Мечик усе ж таки не негідник, не пропащий для колективу, що нутро в нього здорове і він у душі добрий, чулий. Але справді, чому так важко це довести? Які знайти конкретні слова?

«Невже це тільки моє суб’єктивне відчуття, інтуїція?» – подумала вона. І враз згадала епізод, який зворушив і водночас здивував її, бо тоді вона теж не думала, що Мечик здатний на хороший вчинок.

Це було на великій перерві. Марійка зайшла в буфет і раптом побачила, що Гайдай купив Федькові й Митрикові сніданок. Він дбайливо посадив їх за стіл, знову метнувся до буфету й поставив перед хлопчиками тарілку з двома тістечками. І в цю хвилину несподівано побачив Марійку, яка вже деякий час стежила за ним.

Ураз немов хтось підмінив Мечика. Він засунув руки в кишені і недбало кинув:

– Шамайте швидше! От іще... пацани!

Але до кінця не витримав цієї напускної ролі, пересмикнув плечима і щиро сказав:

– Стояли тут голодні... Кажуть, що загубили свій сніданок. Тільки ж ти, Марійко, той... Жуковій нічого не кажи.

Жуковій Марійка нічого не сказала, але того дня побачила в Гайдаєві те, чого, на її думку, ніхто в ньому не помічав: і очі, які іноді ставали такими задумливими, і тоді в них ховався смуток і добрість, і те, що він щиро радів, коли хтось з однокласників блискуче відповідав урок.

Віктор увесь день шукав випадку, щоб наодинці поговорити з Шепель. Після уроків він підійшов до неї:

– Лідо, ходімо щось скажу.

Вони зайшли в сусідний клас. Зараз тут не було нікого. Шепель здивовано поглядала на хлопця:

– Що за таємниця?

– Ніякої таємниці, Лідо,– сказав похмуро Віктор.– Просто неприємна історія.

– Що таке? – стривожилась дівчина.

– Бачиш, у чому справа... Ти за останній час немов здружилась з Мечиком?

Ліда ледь-ледь почервоніла, скинула окуляри і протерла їх носовою хусточкою.

– А ти що,– знизала вона плечима,– вбачаєш у цьому щось таке... не-комсомольське? Мечик не такий уже поганий хлопець, яким його звикли вважати. А те, що він не комсомолець...

– Не в цьому справа,– з досадою поморщився Віктор.– Може, він і «не такий уже поганий», але й не такий хороший. Я хочу тебе попередити, Лідо, що він базікає в класі... Одним словом, нахваляється, що закохає тебе в себе і... все таке. Ми, звісно, дали йому відсіч, вилаяли. Але зробили висновок, що його залицяння до тебе нещирі. Взагалі – підлість...

Ліда пильно дивилась на товариша, немов намагалась переконатися, що слова Віктора – правда, і водночас чекала, що зараз він усміхнеться і скаже: «Пробач, я пожартував».

Але Віктор одвів очі вбік:

– Отже, май на увазі. На твоєму місці я б... А втім, твоя справа. Тільки... ми не допустимо, щоб він глузував з тебе!

Ліда наче прокинулась і торкнулась його руки.

– Спасибі тобі,– промовила так тихо, що Віктор не почув, а лише здогадався, що саме вона сказала.– Я ніколи не думала... І... йди, Вікторе...

Віктор вийшов з класу і тихо причинив за собою двері.

* * *

У неділю було призначено прогулянку на лижах.

З жартами і сміхом десятикласники вийшли на околицю міста з трамвайного вагона і довгою ланкою потяглися через поле до лісу. Першим ішов Віктор Перегуда, за ним – Мечик Гайдай, Юля Жукова і Марійка, а далі решта учнів. Мороз трохи пощипував щоки. З неба замість снігу падали сухі снігові зірочки, які довго не танули. Марійка йшла легко – здавалось, що вона майже не відштовхується бамбуковими палицями, а пливе серед білого моря снігу. Спортивний костюм не заважав; з-під шерстяної шапочки вибилось волосся. Дихалося легко, привільно.

Ззаду йшла Ліда Шепель. Марійка весь час чула її дихання й вигуки:

– Ні, глянь, я ні на крок не відстаю! А ти бачиш, де Коробейник?

Марійка на ходу озирнулась, побачила за собою розтягнутий ланцюг лижників і аж у хвості впізнала присадкувату постать Ніни. Вона старанно працювала палицями, але з кожною хвилиною відставала все більше й більше.

Мечик ураз розігнався, випередив Віктора і пішов перший цілиною, здіймаючи сніжний пил. Потім він озирнувся і помахав Вікторові рукою.

Ліда була рада, що йде нарівні з іншими. Правда, щоб не відстати, їй доводилось докладати багато зусиль, вона часто робила зайві незграбні рухи, та дівчину тішило, що вона досі жодного разу не впала і йде вслід за такою лижницею, як Марійка.

Ліс швидко наближався. Здалека він здавався синім, а тепер став сизим, з жовтими плямами сухого листя, яке залишилось на дубах.

Віктор наддав ходи, швидше пішла вслід за ним і Жукова. Вона озирнулась, гукнула до Марійки:

– Хто перший до лісу?

«Ну, я тепер відстану»,– подумала Ліда і в ту ж хвилину побачила, як Марійка круто завернула лижі вбік.

– Ти що? – гукнула до неї Ліда.

– Ніна ж сама залишиться,– відповіла Марійка і помчала назад, де далеко-далеко в полі чорніла самотня фігурка.

Доки Ліда дивилась услід, її перегнали Вова Мороз, Софа Базилевська, Юра Карпенко і ще кілька учнів. Тоді Шепель знову енергійно рушила далі, намагаючись не відставати.

Вона бачила, як метрів за триста до узлісся спалахнуло завзяте змагання між Мечиком і Віктором. Мечик мчав попереду, але його наздоганяв Віктор. Несподівано наддала ходи й Жукова і стали наближатись до Віктора. Перегуда озирнувся, побачив нового «суперника» і з усіх сил помчав далі.

Метрів за сто від лісу йому пощастило зрівнятися на мить з Мечиком, та той знову рвонувся, зробив останнє зусилля і вискочив на два-три кроки вперед. Так тривало не більше хвилини. Перед самим узліссям Віктор раптом змахнув палицею, в повітрі майнула його постать, знявся сніжний пил – Ліда побачила, що Мечик зупинився, витираючи рукавом лоб, а Віктор уже миготів між стовбурами дерев.

Хтось із лижників зааплодував. Мечик голосно говорив:

– Через отаку канаву плигонув! Класичний стрибок! Якби не ця канава, я прийшов би перший!

Тим часом Марійка повернулась назустріч Ніні. Коробейник повільно, але вперто йшла вперед. Обличчя в неї було червоне, спітніле, дівчина дуже стомилась.

Побачивши Марійку, вона зупинилась:

– Ти чому повернулась?

– До тебе, Ніно. Ти ж лишилася сама в полі.

Ніна пересмикнулась і аж знітилась, немов від удару. Марійка бачила, як кров ще густіше заливала Нінине обличчя.

– А ти... ти прибігла мерщій глянути, як я відстала? Щоб узяти мене на буксир?

– Ніно!..

– Не думай, що я така безпомічна! Допомога твоя мені не потрібна!

Ніна міцно прикусила губу і, відштовхнувшись палицями, з напругою повільно посунула вперед.

Марійці перехопило подих від образи. В серці закипіли біль і гнів.

– Ну, якщо так... Повзи сама!

Не глянувши на подругу, Марійка круто розвернулась і швидко подалась до лісу.

На лісовій галявині вже палахкотіло вогнище. Лижники підсмажували на вогні сало, настромлене на довгі шпички. Вогкий хмиз стріляв на всі боки жаринками, сало закопчувалося, з нього падали у вогонь важкі, чорні краплини жиру.

Мечик простяг Ліді довгу шпичку з підсмаженим шматочком сала:

– Уклінно прошу покуштувати моєї кулінарії.

– Дякую, я вмію й сама.

Ліда байдуже відвернулась і підійшла до Марійки.

– Я тебе чекала. Що Ніна?

Марійка махнула рукою:

– Гедзь її вкусив, не інакше.

– Я хотіла тебе спитати...

Ліда підхопила Марійку під руку й одійшла з нею від товаришів.

– Марійко, мені таке сказав Віктор про Мечика...

Вона переказала дівчині свою розмову з Перегудою.

– Ти не знаєш? – допитувалась.– Чи правда це?

Ліда дуже хвилювалась, ледве не загубила в снігу окулярів.

Марійка обняла подругу за плечі:

– Правда, Лідочко.

– Ну, от... Я так і думала. Навіщо б Віктор таке вигадував. І мені було дуже боляче, Марійко. Кажу це тільки тобі... Навіть коли б він був мені зовсім байдужим, то й тоді... як це гидко!.. Ах, як гидко!

Ліда дивилась кудись у гущавину і нічого не бачила.

– Не знаю,– тихо сказала Марійка,– звідки в нього це бажання посміятись з хорошого людського почуття? Невже Мечик сам не розуміє, що це просто підло?

Шепель струснула головою, немов відганяючи якісь важкі думки.

– Я буду весь час з тобою, Марійко. Я не можу з ким говорити зараз.

Марійка притихла. Їй зіпсувала настрій Ніна, шкода було Ліду. Турбувалась і про Варю Лукашевич. Варя теж обіцяла взяти участь у лижній прогулянці і чомусь не прийшла. Чи не сталося чого з нею?

Старі дуби оточували галявину. Сухе листя деренчало на них, як жерсть. Навколо біліли високі замети, тільки де-не-де визирали з них верхівки кущів. На снігу виднілися заячі петлі. Ліда закричала:

– Жолуді! Жолуді на снігу!

Всі засміялись, а Ліда, придивившись до жовтих горішків, трохи зніяковіла. Віктор побачив на високому бересті гніздо. Стали сперечатись, якому птахові воно належало.

Ніни довго не було. Нарешті на узліссі замайорів її синій костюм.

– Друзі,– сказав Віктор,– умова: жодного слова про її лижні таланти! Дівчина самолюбива!

– Комплекція непідходяща для чемпіонки! – додав Мечик.

Коли Ніна підійшла до вогнища, ніхто й словом не обмовився, що вона відстала од усіх майже на півгодини.

Віктор видерся на лижах на замет, став під дубом і, піднявши вгору бамбукові палиці, проголосив:

– Увага! Увага! Слухайте казку зимового лісу! Ріс на світі чудовий ліс. І ніхто не знав, що в ньому діють чари злої чарівниці. Кожний дуб у лісі був колись богатирем, кожна береза – білолицьою кралею...

Жукова нахилилась, захопила снігу і кинула у Віктора. Засліплений, він протер хустиною очі й метнувся до противниці. Але Юля вже мчала між дерев, далі й далі, здіймаючи срібний пил.

Віктор наздогнав її в гущавині. Обоє важко дихали.

– Юлю, бідненька, отак захекалась! Чого ти тікала?

– А ти... чого наздоганяв?

Вони дзвінко засміялись і враз замовкли. Сміх прозвучав у казковій тиші химерною луною. Старі берези, дуби, клени – все спало. З намету витикався кущ шипшини з почорнілими зморшкуватими плодами. Тільки на верхівці червоніла одна ягода, на диво врятувавшись від перелітних птахів і морозів. Юля зірвала її, і вона немов розтанула між пальцями, м’яка і драглиста. Всередині було повно кісточок і шовковистого пуху.

– Ми знову під березами,– сказав схвильовано Віктор.– Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?

– Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже – вісімнадцять років!

– Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.

Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:

– А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?

– Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.

– Даремно,– посміхнувся хлопець.– Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!

Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук: