Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц)

7

У невеликому затишному особняку, в глибині саду, обгородженого цегляною стіною, живе відомий конструктор пасажирських літаків Роман Герасимович Коробейник.

Сьогодні він не їздив на завод і цілий день сидів над кресленнями. Якась важлива деталь захопила його. Він нікого не приймав, виключив телефон і лише раз чи два сам дзвонив у конструкторське бюро.

Іноді він одривався від кальки, і тоді Ніна, яка працювала в сусідній кімнаті, чула важкі повільні кроки. Повернувшись із школи, вона ще не бачила батька: їй хотілося сказати йому кілька слів, та не можна було перебивати його важливу роботу.

Вікно Ніниної кімнати виходило у сад. Надворі пізній вечір, і дівчина, час од часу відриваючись од зошита, вдивляється в чорні стовбури акацій і кленів, ледь освітлених електрикою.

Але не дерева бачить вона в ці хвилини. Перед нею виникають, мов живі, веселі обличчя школярів... Вона була сьогодні в п'ятому класі, де працюватиме піонервожатою. Її оточили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, закидали її запитаннями, на які вона не встигала відповідати. Потім несподівано почувся голосний сміх – сміялася вся гомінка юрба школярів.

Ніна, нічого не розуміючи, розгубилась. Чому сміються? Адже ніхто нічого смішного не сказав...

Вона озирнулась і побачила хлопчика з намальованими крейдою довгими вусами. Очевидно, він корчив за її спиною смішні гримаси.

– Як тебе звуть? – спитала Ніна, але хлопчик, витираючи обома долонями крейду, втік з класу.

– То ж Сухопара! – відповіли за нього школярі таким тоном, наче нічого дивного не було в тому, що робив їхній товариш. Невже їхня нова вожата не знає Сухопари?

Так, Сухопари вона не знала, але не раз чула, що п'ятий клас – найгірший по поведінці.

Ніна сама попросила на комсомольському комітеті, щоб її призначили вожатою загону.

– А ти знаєш,– спитала Жукова,– Юрій Юрійович проти того, щоб десятикласникам давати такі доручення? Що як ти станеш гірше вчитися?

Ніна спалахнула:

– Я? Гірше вчитимусь? А ти теж десятикласниця, а секретар комітету комсомолу!

– Ну, я – незмінний секретар! – засміялась Юля.– І це, правда, не позначається на моєму навчанні.

– Я думаю,– сказала Ніна,– це піде мені лише на користь, як майбутньому педагогові.

– Ну гаразд. Треба тільки порадитися з Юрієм Юрійовичем. Якщо він погодиться...

Юрій Юрійович не заперечував. Потрібний індивідуальний підхід у цій справі, а Коробейник – найкраща учениця в школі, відмінниця, і до того ж сама просить послати її вожатою. Хай попрацює. А в другій половині учбового року можна буде, якщо вона схоче, звільнити її від цієї роботи.

Проте, правду сказати, коли Ніну призначили вожатою в п'ятий клас, вона занепокоїлась:

– А чи справлюсь я в п'ятому? Хіба немає «легшого» загону?

Юля Жукова, насуплюючи й без того кострубаті брови, спитала:

– А який же ти загін вважаєш «легким»? Де нема чого робити? Саме в п'ятому і цікаво буде, і корисно. Там справді треба добре попрацювати, не приховуємо цього від тебе. Зараз у п'ятому немає вожатої – і взагалі кого ж і послати туди, як не тебе?! Звісно, допомагатимемо. Триматимеш зв'язок з класним керівником, у них там Зінаїда Федорівна.

Ніна одного не сказала на комітеті, приховала саме те, що найбільше її турбувало: чи будуть діти слухатися таку смішну, низеньку товстушку? «Що буде, як я стану педагогом? – думала дівчина.– Вже сама постать учительки мусить викликати у школярів повагу. А я буду перекочуватися перед класом від дошки до столу...»

І все-таки розповіла про ці думки Юлі.

– Хто тобі сказав, що ти смішна? – обурилась Жукова.– Смішно те, що говориш такі дурниці! Поважати тебе будуть за твою роботу, а не за зріст. Зумій з перших кроків завоювати собі авторитет, це дуже важливо.

На завтра Ніна призначила піонерський збір. Дівчині хотілось одразу ж зацікавити школярів, щоб робота в загоні була для них радісним святом.

«Можна зробити карту п'ятирічки,– міркує Ніна.– Простягти шнур, вкрутити маленькі кольорові лампочки. Хлопчики люблять возитися з електрикою. Сухопарі треба дати таке піонерське доручення, щоб воно по-справжньому захопило хлопця».

Але що його може захопити?

Згадала, як її в молодших класах цікавив шкільний театр. Що коли б поставити якусь п'єску?

«Електрифікована карта і шкільний театр»,– записує Ніна в зошит.

Їй спадає на думку влаштувати вечір, присвячений Крилову, інсценізувати байки. Діти вивчатимуть ролі, шитимуть костюми...

Ніна швидко підняла голову. Їй здалося, що в темне вікно хтось постукав – легенько, кінчиками нігтів. Ні, не здалося. До шибки притулилось усміхнене дівоче обличчя.

– Марійко! – І Ніна вже біжить відчиняти двері.

Марійка входить розчервоніла, з блискучими очима. Скидає просто на стілець пальто й капелюшок.

– Не хотіла стукати,– пояснює вона.– Тато ж твій удома, працює? Не нічого, що я так пізно? Не могла, Ніночко, не могла не прийти! Так захотілось поговорити з тобою...

Ніна любила свою подругу. Все в ній було таким знайомим і милим – і вологі очі, і каштанові важкі коси, укладені на голові короною, і вишневого кольору капелюшок, і звичка раптово замислюватись серед розмови.

– Ти ж знаєш, я тобі завжди рада! – сказала Ніна.

– Як усе-таки дивно,– промовила Марійка, думаючи про інше.– Дивно, що я досі не знаю «секрету» твоїх постійних п'ятірок. І навіть не питала тебе ніколи про це. А твої успіхи в навчанні не самі ж прийшли до тебе? Не самі ж, Ніно? Не народилася ж ти відмінницею? Мабуть, тобі нелегко бути першою в класі?

Ніна зробила гримасу.

– Нелегко? Чому ж ти так думаєш? Може, кому дійсно буває важко. Але я... Ти ж знаєш, що в мене здібності від природи. Тато мій – талановитий конструктор, ну і... Я думаю, що від нього успадкувала здібності. Тато мій теж чудово вчився...

Марійка мовчки дивилась на подругу. Начебто Ніна нічого поганого не сказала. Справді, вона дуже здібна. Але Марійці чомусь стало ніяково за Ніну, за її слова. Щось нехороше було в її тоні. Чому вона так нескромно говорить про свої здібності?

Марійка енергійно труснула головою:

– Ой, ні! Від природи, кажеш? Хай так. Але я не вірю, що тобі так уже легко дається навчання. Ти ж, я знаю, працюєш...

– Не суди по собі,– недбало кинула Ніна.– Працюю, Мавко, правильно. Та тобі, скажімо, доводиться п'ять годин сидіти над уроками, а мені – дві! Різниця!

– Різниця! – посміхнулась Марійка.– А все ж таки, якби ти ще наполегливіше працювала...

– «Що б з тебе й було!» – сміючись, докінчила Ніна.

– А мені так легко наука не дається,– говорила далі, зітхнувши, Марійка.– Знаєш, Ніно, мені здається, що в кожної людини бувають у житті якісь моменти – години чи місяці,– коли людина в чомусь стає іншою.

– «Якісь», «в чомусь»,– посміхнулась Ніна,– все так загадково і туманно.

– Ні, ти почекай, Ніно, не перебивай. Я хочу сказати, що бувають у людини поворотні моменти в житті, коли раптом зникає та чи інша риса характеру, а народжується нова. В одних людей причиною цього стає якась велика подія в житті, розумієш – така подія, що змушує озирнутись на свій пройдений шлях, ну, а в інших... як от у мене... у мене просто тверде рішення, що так далі не можна...

– Марійко, дорогенька, я абсолютно нічого не розумію.

– У мене, Ніно, стався теж такий поворот у житті. Я, мабуть, стала по-справжньому дорослою. Внутрішньо зросла, розумієш?

– Дещо прояснюється в твоїй філософії, починаю розуміти.

– Звісно, це сталося не раптом, я думала над цим і раніше. Але нарешті настав такий час, коли я все побачила з особливою ясністю. Яке, наприклад, я маю право вчитися «серединка на половинку», не використовуючи всіх своїх можливостей? Ми ж повинні прийти на зміну старшим, як будівники нового світу, як творці. Хто мені, комсомолці, дав право одержувати трійки? Я часто, часто думала: молодогвардійці, Олег Кошовий, Зоя, не вагаючись, життя віддали за щастя Батьківщини, а я не можу примусити себе відмінно вчитися! Поки що це ж єдине, чого вимагає від мене Батьківщина. Ні, ти тільки вдумайся в це! Адже, по суті, я – не справжня комсомолка, не такою повинна бути комсомолка!

Ніна уважно слухала, її рожеве личко ставало все серйознішим.

– Що ж ти вирішила? – спитала вона.

– Бути в перших рядах відмінників,– блиснула очима Марійка.– Як це тобі подобається? З сьогоднішнього дня виховувати в собі силу волі, це – раз, покласти край нехлюйству в своїй роботі, вишкребти з своєї істоти до останку лінощі, це – два.

– Я думаю, що найважче буде загартувати силу волі,– серйозно промовила Ніна. – Це треба боротися самій з собою. Знаєш, тато мені розповідав що коли він був ще підлітком, він вирішив раз назавжди стати інженером-конструктором, будувати літаки. І він увесь час мав перед собою цю мету, боровся за неї.

Ніна підійшла до вікна й опустила штору. В кімнаті враз стало затишніше. Настільна лампа під синім шовковим абажуром, етажерка з книжками, м'яка тахта, присутність любимої подруги – все це настроювало на щиру розмову.

– Що ж, може й атестат з золотими літерами одержиш? – посміхнулась Ніна.– Га, Мавко? Ти хіба не знаєш, що атестат з золотими літерами дають тим, хто одержує золоту медаль? У кого срібна, тому дають атестат, надрукований срібними літерами. А всім іншим – звичайні атестати.

«Ну, мене ти все ж таки не наздоженеш! – раптом майнула в Ніни таємна думка.– І навряд, щоб тобі дали золоту медаль!» І вона мимоволі почервоніла від таких думок.

– Я про це не думала,– просто відповіла Марійка.– Не заради ж медалі ми вчимося! А дадуть – не відмовлюсь. Головне – мета.

– Мета! – сказала Ніна з особливою, глибокою ноткою в голосі, наче говорила про щось чудесне.– Мета в усіх нас одна... Ми будемо творити цінності для народу. Але професії в нас будуть різні. І тут можна помилитись, Марійко, в своїх здібностях. Ти знаєш, що я хочу стати письменницею. Та іноді в мене виникає дуже болюча, Маріє, тривожна думка: чи маю я літературний хист? Що коли я звичайна невдаха? Еге ж, невдаха, яка тільки уявила, що може писати?

Марійка глянула на подругу, і серце вколола раптом гостра жалість – таке розгублене і таке нещасне було обличчя в Ніни. Враз спалахнуло щире бажання допомогти їй розібратися в сумнівах.

– Ніночко, у тебе ж глибокий потяг до літератури! Це ж – справа твого серця, як ти сама колись говорила!

Подруги вмостилися з ногами на широкій тахті.

– Бачиш, Мавко,– сказала Ніна,– письменник не відразу стає письменником. Ось Чехов був лікарем, Горький усю Росію обійшов, перш ніж почав писати. Треба мати ще якусь професію, доки станеш справжнім письменником. Я піду в університет, буду педагогом. І якщо... якщо в мене немає письменницького хисту, назавжди залишусь тільки педагогом.

– Ти наче з сумом говориш про це, Ніно,– зауважила Марійка.– Бути педагогом – це ж так прекрасно!

Ніна замислилась.

– А от я...– мовила тихо,– відчуваю, що головне для мене – писати. А бути вчителькою... Розумієш, Марієчко, це мене не захоплює до кінця, до глибини серця. І я таки буду письменницею! Ні, ти послухай, як це звучить: письменниця Ніна Коробейник!

– Треба, щоб твори звучали,– зауважила Марійка.

– Звучатимуть,– уже з певністю сказала Ніна.– Зрозумій, що я просто не можу не писати.

Враз вона скрикнула:

– Ой, тато!

Роман Гарасимович стояв на порозі і беззвучно сміявся. Ніна зірвалася з місця й підскочила до батька:

– Тату, підслухувати? Це так роблять порядні люди? Га?

– Не підслухував, а просто слухав, чесно відчинивши двері. Хто ж тобі винен, що ти не помітила мене! Ач, як затишно влаштувались! Ану, пустіть і мене. Пустіть, пустіть. Може й я трохи вам стану в пригоді. То як же? Є в тебе хист чи нема?

– Ну, кажу ж, підслухував!

– А хіба у вас якісь секрети? Чую – розмова про вибір професії, про письменницький талант. Мовби ніяких секретів. Інакше б я скромно зачинив двері.

Роман Гарасимович, великий і трохи незграбний, сів між дочкою й Марійкою.

– Ну, Марійко, чи вийде з моєї дочки письменниця? Загадка, правда? А ти, Ніно, спробуй сама себе розгадати. Як у тебе, любов до слова – глибока? Знаєш, така, щоб усю душу в полон узяла! Ну, ну, зазирни в себе. Формула тут проста: любов і двожильна праця. Ось скажу про себе: я – досвідчений конструктор, але довелося вісімнадцять разів переробляти одну деталь для літака. З кожним разом деталь поліпшувалась, та все ж таки не задовольняла мене. І ось тільки сьогодні я, здається, знайшов те, чого не вистачало.

Роман Гарасимович міцно погладив долонею поголену голову і встав з тахти. Він був веселий, схвильований.

– До біса гарна річ праця! Чи ви розумієте, любі мої, яка це насолода? Ах, яка це насолода, милі мої дівчатка!

– А як же у вас було, Романе Гарасимовичу? – спитала Марійка.– Як ви стали конструктором?

– У мене з першого разу. Глянув – і полюбив. Навіки! Мені було п'ятнадцять років. Ще був живий мій батько. Між іншим – бухгалтер одного видавництва, і не ремісник, а талановитий бухгалтер, цифри в нього жили й промовляли. Так от, під Києвом мені випадково довелося побачити, як юні авіамоделісти запускали свої моделі. І захопився навіки. Організував у школі гурток авіамоделістів, і пішло, і пішло... Звісно, не тільки – троянди. Були тяжкі переживання, колючки, і просто – в серце, в серце! Хоч уже стукнуло, пам'ятаю, тридцять років, а плакав. Та що говорити! Це тоді, як на випробуванні нового зразка літака загинув пілот. Літак той був моєї конструкції. Працював над ним дні і ночі, з пристрастю, з ентузіазмом. А пройшла повз увагу якась дрібниця, і от – смерть льотчика! Виходить, що творчість – це не тільки серце, а й мозок, залізний, несхибний мозок!

З видимою радістю він поглядав на двері, за якими лежав на столі рисунок деталі.

Нарешті не витримав і пішов до кабінету. Але на порозі обернувся.

– У мене про це своя думка. Я кажу, що немає людей без хисту! У кожної людини обов'язково є якийсь хист, талант! І часто, дуже часто сама людина не знає, до чого в неї хист! І я не бачу, між іншим, великої різниці між хистом і творчою працею. У всіх професіях! Є швець і швець. Перший – творець, другий – ремісник. Чому? Тому, що йому треба було стати столяром, червонодеревником! Він такі б меблі робив, що їх на виставку, а він узяв шило в руки і дратву! Сікти треба за такі помилки!

– Дозвольте, Романе Гарасимовичу,– сказала Марійка.– А якщо в людини були такі обставини, що вона мусила піти проти свого покликання?

Роман Гарасимович скипів:

– Які обставини? Ніяких обставин! Ви знаєте, що таке піти проти свого покликання? Талант за-гу-би-ти! Власний талант закопати в яму і придавити могильною плитою! А це вже злочин! Злочин і проти себе, і проти держави! Державі потрібні таланти! І вони повинні насамперед народжуватись на нашій землі, у нашій країні, а не за океаном, де над кожною талановитою людиною висить петля. Ну, от... Та ще ось що. Глядіть – за суперечками про вибір професії нахапаєте трійок. А то ще й двійка підкотиться! Десятикласниці!

Коли Роман Гарасимович пішов, Ніна нахилилась до подруги і тихо, як про таємницю, звірилась:

– Мавко, я пишу оповідання. Нічого, нічого не скажу зараз – ні про сюжет, ні про тему... Закінчу – прочитаю. А завтра ж у мене, знаєш, піонерський збір. Правду сказати – боюся. Що коли я їм не сподобаюсь? Досвіду ж у мене ніякого. Ой, ти не уявляєш, який це клас! Учителі не знають, що з ним робити.

– Ти перебільшуєш.

– Можливо, але так кажуть. Там я вже познайомилась з одним бешкетником. Мені і цікаво, хочу випробувати свої здібності виховувати, і боязко провалитись, не виправдати довір'я комсомольського комітету. Ці школярі можуть мені таку обструкцію влаштувати! Ну, просто не сподобаюсь їм, не зацікавлю, не зумію підійти. Почне якийсь верховода, за ним – другий, третій. Якби в мене хоч зріст був пристойний. А то я й на десятикласницю не схожа.

– Зріст – дурниця. Не гренадером же готуєшся стати? Ти, Ніночко, на колектив спирайся. Це ж – піонери.

– Добра порада, дякую. Тільки як я її зумію застосувати? У них була вожата, вони з неї просто знущалися.

– Гляди, щоб ти не розгубилась, не зніяковіла. А то авторитет втратиш.

Ніна засміялась.

– Спочатку авторитет треба здобути, а я, хоч убий, не знаю, як це робиться.

– Ні, комітет зробив правильно, що послав тебе в піонерський загін п'ятого класу. Я сама була за це.

– Ой, я й забула що ти – член комітету.

– Ти будь справедливою, Ніно: туди треба дівчину серйозну, розумну.

– Дякую за комплімент, тільки я таки по-справжньому боюся провалитись. Яка ж з мене тоді комсомолка? Перед собою соромно.

Якось несміливо вона поклала обидві долоні на плечі Марійці й знову тихо, майже пошепки, запитала:

– А ти хочеш, щоб я розповіла зараз сюжет мого оповідання?

– Ніночко, що за питання? Звісно, хочу, мені дуже цікаво. Але чому тільки сюжет? Ти прочитай оповідання.

– Його ще немає. Я хочу спочатку побачити всі події в своїй уяві, а тоді вже й писатиму. Герої мої – учениці десятого класу. Ну, слухай.

Ніна зручно вмостилася на тахті. Заплющивши очі, якусь мить мовчала, збираючи докупи думки.

– Я коротко. В десятому класі вчиться дівчина. Мати її викладає в цьому класі тригонометрію. Звати вчительку, скажімо, Ольга Семенівна. Вона дуже вимоглива, четвірку й то важко в неї заробити. Трійками й двійками так і сипле. А як тільки викличе свою дочку, так і ставить їй п'ятірку. Дочка кожного разу чудово розв'язує задачі. З інших предметів і трійки в неї, а може, навіть і двійки є... Лише з тригонометрії – завжди п'ятірка.

Тут і почалося. Ученицю зневажають, бо вирішили, що мати заздалегідь попереджає її, яку задачу спитає. Тобі не подобається?

– Ні, я слухаю.

– Ну, от. Учениця відчуває неприязне ставлення до себе однокласниць. І ось одного разу – диво! Вона нічого не знає з уроку! Жодної задачі не може розв'язати! Клас завмер. Усі чекають, що буде далі. А Ольга Семенівна, сама вкрай здивована, питає: «Що з тобою? Адже тригонометрія – твій любимий предмет. Тобі слід би поставити двійку, та я нічого не ставлю, бо тригонометрію ти знаєш і, мабуть, сьогодні ти просто нездужаєш».

Тут сталося несподіване: учениця заплакала і гнівно до матері, може й ногою тупнула: «Став двійку! Не маєш права не ставити!»

Мати розгублена, збентежена,– що ж, думає, тут сталось? У класі, знаєш, тиша така, що чутно, як муха дзижчить. Починає Ольга Семенівна розпитувати дочку, і тут усе виявляється. Школярка справді завжди добре готувалась до уроків і сьогодні просто навмисне не відповіла, щоб «заробити» двійку і повернути втрачену дружбу своїх однокласників. Оце й усе... Ну, як тобі?

Марійка мовчить. Ніна вдивляється в обличчя подруги, і серце в неї починає неприємно нити.

– Марійко,– повторює Ніна ослаблим голосом,– як я... придумала?

Марійка різко повернулась.

– Так, придумала,– вимовляє вона з притиском на останньому слові.– Справді, придумала. Бо в житті так не могло бути.

Ніна мовчки дивиться на подругу. Вона звикла до того, що Марійка завжди каже правду у вічі. Але так хотілось, щоб сьогодні ця правда була іншою, щоб подрузі сподобався задум оповідання. Скільки виношувала його в своїх думках Ніна! Хіба не бувало так, що, прокинувшись уночі, дівчина вже не могла заснути до ранку, бо раптом згадувала про свій майбутній твір, і його герої тісним колом обступали в нічній тиші ліжко. Тоді Ніна бачила їхні обличчя, чула кожне їхнє слово, і звучав крізь сльози гнівний голос учениці, яка вимагала від матері поставити їй двійку.

– Бачиш, Ніно,– говорила далі Марійка,– я не можу повірити в таку історію. Невже десятикласниці могли серйозно подумати про змову матері-вчительки й дочки? Хіба ж мати не бажає добра своїй доньці? А якщо бажає, то напевне хотіла, щоб у її дочки були справжні знання. Ніночко, дорога, не сердься на мене, та чому читач повинен вірити твоїй вигадці, коли в дійсності все було, мабуть, зовсім по-іншому, зовсім простіше!

– Як же було? – тихо спитала Ніна, відчуваючи – зараз руйнується те, що вже стало їй близьким, те, що вона будувала з такою любов'ю й наполегливістю.

– Ні, ніхто з учениць не міг подумати,– говорила зосереджено і серйозно Марійка, – що матии, вчителька тригонометрії, змовилася з дочкою. Насправді, мабуть, думали, що мати допомагає дочці з цього предмета. Так, як воно й було. Якщо навіть така безглузда думка про змову матері та дочки й спала на думку якійсь учениці, то її ніхто б не підтримав. І потім – не вірю я істериці, яку влаштувала в класі учениця. Вона, мабуть, знайшла б інші засоби переконати своїх однокласниць у тому, що вони даремно стали її зневажати.

– Які ж? – так само тихо промовила Ніна, переконуючись, що сюжет її ненаписаного твору вже розпався.

– Які засоби, питаєш? Та просто сказала б подругам: «Якого біса ви вигадали? Ану, питайте мене самі, я вам кожну задачу розв'яжу!»

Марійка замовкла, трохи подумала і заговорила знову:

– А чому твоя учениця, замість плакати в класі і вимагати поставити їй двійку, не розказала раніше матері про все? «Ось, мовляв, що думають подруги про п'ятірки, які ти мені, мамо, ставиш!» Так, Ніно, мабуть, сталося б у житті. Але я знаю, чому учениця нічого не сказала своїй матері.

– Чому?

– Тому, що тоді не було б оповідання. Крім того, мені здається, що коли твоя героїня так чудово знала тригонометрію, то, мабуть, і з інших предметів у неї були непогані оцінки. А якщо в неї були четвірки й п'ятірки ще й з інших предметів, то ніхто б з її подруг і не подумав про змову її з матір'ю.

Ніна шумно зітхнула.

– Знаєш, Марійко, у тебе такі логічні зауваження... Якщо я буду колись письменницею, то ти будеш літературним критиком. Мені ще треба все обміркувати. Все, що ти тут мені сказала. От відчуваю, що твої слова ніби й правдиві. А відмовитись одразу від того, з чим зріднилась, що виносила в серці, дуже важко... Думається, що й такий випадок, як у мене, може статися...

– Як же може статися, коли він... Ну, як тобі сказати? Просто вигаданий, фальшивий. А ти напиши про щось справжнє з життя нашого класу. От, приміром, про нашу «воблу»!

Ніна подумала:

– Не знаю, Марійко, чи напишу про «воблу», а про п'ятий клас, мабуть, у мене буде цікавий матеріал.

У неї не виходило з голови все те, що говорила Марійка про сюжет її майбутнього оповідання. Хотілося все обміркувати на самоті, порадитися ще з кимсь.

А що коли Марійка помиляється?

Несподівано десь у найдальшому закутку серця піднялося неприємне почуття до подруги. Захотілося сказати Марійці щось колюче, образливе. «Ось зараз скажу їй,– подумала Ніна,– що я краще за неї вчуся, я – відмінниця, а вона критикує мене, повчає!»

Але це почуття і ця думка були такі каламутні, такі олов'яні, важкі, що гнітили серце. І Ніна тільки болісно зітхнула.

* * *

І чим більше на самоті думала Ніна про те, як подруга критикувала її майбутній твір, тим дужче зростав у ній протест. Критика здавалась ніби щирою й переконливою, але дівчина відчувала, що насправді Марійка в чомусь помилялась. Ніну мучило те, що вона не може знайти заперечень проти Марійчиних слів.

«Працювати далі над сюжетом чи покинути?»

Відповіді не було, не було й сили викинути геть з голови «надуманий, фальшивий сюжет». Та чи фальшивий він? Хіба Марійка не могла помилитись?

Уперше зрозуміла Ніна, як глибоко «залізло» їй у серце бажання писати творити. Не бажання, а вже пристрасть – гостра, хвилююча... Легко сказати самій собі: «Викинь цей сюжет з голови». Та як викинути, коли він вріс у серце, пустив коріння? Тепер його треба вирвати з шматочком серця...

– Які дурниці! – вголос промовила Ніна й підійшла до вікна. Стовбури дерев юрмились біля веранди. Десь за стіною на вулиці похитувався ліхтар, і здавалось, що дерева теж хитаються, не стоять на місці.

– Які дурниці, я все це перебільшую!

Дівчина нігтем легенько постукала по шибці. Може, так само стояла біля чорних шибок учениця-десятикласниця з майбутнього оповідання. Так, вона стояла і думала, що її подруги жорстоко несправедливі до неї, і не знала, як знову ввійти в їхнє коло...