Текст книги "Золота медаль"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 25 страниц)
Марійка тепер зрозуміла, яке почуття мучить машиніста. Це був сором, пекучий сором, що він не приділяв синові уваги, розпустив його, і ось йому, батькові, старому машиністові, отак вичитують школярі.
Він устав і підійшов до вікна. Стояв і мовчки дивився на вулицю, щоб не бачили його обличчя. Марійка глянула на його спину, їй стало шкода машиніста.
Потім він повернувся всім тілом, сперся долонями на підвіконня і попросив:
– Ви все кажіть. Розумієте – все, що знаєте про мого сина. Будь ласка, нічого не приховуйте.
– Ми все сказали, Миколо Марковичу,– промовила Жукова.– Тепер слово за вами. Ви повинні вплинути на Мечислава. Хоч, правда, можна дещо додати. Мечислав буває в ресторанах, бачили його за пляшкою з друзями – з такими типами, які щойно грали тут у карти. Ось що заважає йому вчитись.
Машиніст блиснув очима до сина:
– Ти чуєш? Це правда?
Мечик ураз схопився і мовчки вийшов до передпокою, з силою грюкнувши дверима.
– Ах, так! – скипів батько.
Він кинувся за сином. У передпокої почулась коротка глуха боротьба, двері розчинилися навстіж, і Микола Маркович втягнув за комір Мечика, який щосили пручався.
– Колю! Миколо! – закричала мати.– Не займай його! Пусти!
Машиніст відпустив сина і, зблідлий, з краплями поту на лобі, сів на стілець.
Мечик стояв посеред кімнати з розірваним коміром сорочки, скуйовдженим волоссям і збитим набік галстуком. Губи його тремтіли.
– Ось до чого ти довів мене! – промовив, важко дихаючи, машиніст.– Усе життя нікого пальцем не зайняв, а ти ось довів... Ганьба яка! Як цуцика За комір... Син!.. Десятикласник!
Микола Маркович сумно схилив голову.
– Я вас прошу... Забудьте цю сцену. Нерви не витримали. Дуже важко на серці. Дай, Мечику, слово, що станеш людиною! Якщо делегація прийшла до мене, мабуть, ти недостойний син. Мабуть, ми недогляділи...
Мечик важко опустився на стілець, не сміючи ні на кого глянути.
Віктор сказав:
– Мечиславе, ми хочемо, щоб ти був з нами, щоб пішов у життя по нашій путівці. Знаємо, що нелегко тобі буде повернутись до нас, але віримо.
Мечик зробив якийсь рух, Віктор швидко продовжував:
– Адже ти з нами тільки в списку учнів, а ми хочемо, щоб ти був думками, душею з нами! Тепер це від тебе залежить. Подумай, а ми тобі допоможемо, подамо тобі руку.
Марійка щось поривалась сказати, і коли Віктор закінчив, вона, хвилюючись, звернулась до Мечика:
– Мечику, це наша дружня рука, гаряча! Хочеш – я пропоную тобі свою дружбу? Дружбу, Мечику! Бо знаєш – самому тобі буде нелегко. Не відразу переламаєш себе, воно в тобі глибоко – цей накип. В’ївся. Ну, і з приводу двійок – допоможу з тригонометрії, і взагалі. Порадимось, як тобі працювати...
Мечик підняв голову. З нього давно вже злетів увесь його апломб. Звичним рухом поправив галстук.
– Як ти, Мечику? Приймаєш? – допитувалась Марійка.
Мечик хрипло відкашлявся, погладив коліно. Скривились губи – може, хотів посміхнутись.
– Одно слово – вживаєте всіх заходів до порятунку? Вірю, що зараз кажеш щиро, Маріє. Але я розумію, що це під впливом хвилинного піднесення. Завтра вже пожалкуєш, що запропонувала мені дружбу. А вона, дружба, не народжується з нальоту, за завданням комсомольського комітету.
– О, бачиш,– сказала Юля,– а говорив, що не обізнаний з теорією дружби. Тільки з цього приводу ніякого завдання Марійка не одержувала, запевняю тебе. Отже, це питання лишається вікритим?
Мечик кивнув головою:
– Подумаю... Тільки дружбу не дають, як подачку. «На, мовляв, тобі!»
– Мечику, що ти кажеш? – скрикнула Марійка.– Не так ти мене зрозумів!
– Ну й гаразд,– буркнув хлопець.– Кажу ж – подумаю.
– Подумай,– вставила Юля.– Домовились. А зараз нам час іти.
Прощаючись, Микола Маркович затримав Жукову у передпокої:
– Я з ним поговорю ще... А вас прошу – не залишайте його так, без допомоги. Спасибі вам, дорогі. Син же він мені...
22
Біля роздягальні висіло оголошення:
«СЬОГОДНІ НА ЗАНЯТТІ ЛІТСТУДІЇ ВІДБУДЕТЬСЯ ЧИТАННЯ Й ОБГОВОРЕННЯ ОПОВІДАННЯ Н. КОРОБЕЙНИК «У П’ЯТОМУ КЛАСІ».
Ніні було незвично бачити своє прізвище й назву оповідання дбайливо виведеними великими літерами. Досі цю назву було записано лише в її завітному зошиті, свідкові дівочих дум і мрій.
В одну хвилину перед дівчиною пройшли всі події і всі персонажі твору. Вона побачила їх так виразно, з такою яскравістю, наче були це її давні знайомі, навіть рідні, які справді існують на світі, живуть, ходять до школи, радіють, сміються, плачуть...
І водночас Ніна відчула якусь тривогу. Вона з’явилась зовсім несподівано, спочатку маленька, як крапка, а потім дедалі зростала. Це була навіть не тривога, а якесь інше неспокійне почуття гострого незадоволення чи помилки. І от з такою ж несподіваністю дівчина відчула, що її оповідання не закінчено. Так, воно ще не закінчено, йому не вистачає кінця, останнього акорду, крапки.
«Як же це? – майнула думка.– Стільки працювала, нічого не бачила, а зараз, коли треба читати... І який повинен бути кінець? Який?» Ніна цього не знала.
Перед початком заняття Залужний спитав:
– Ви добре читаєте вголос? Цікавіше почути твір з уст автора.
І знову Ніна відчула ніяковість від того, що її назвали автором, що з нею так по-товариському розмовляє відомий письменник.
Прибравши, наскільки вміла, незалежного вигляду, вона ввійшла до великої кімнати з білими колонами. Тут уже зібралося багато молоді, але були й немолодого віку люди, навіть одна зовсім сива дама в чорному капелюсі. Ніхто не звернув на Ніну уваги. Та коли Залужний запросив її сісти за столом поруч себе, очі присутніх звернулись до неї, і Ніна болісно відчула себе і низенькою, і товстушкою.
Заняття почалося.
– Читайте сидячи,– сказав Залужний,– так зручніше.
Ніна була йому вдячна: адже так буде не помітно її зросту.
Почавши читати, дівчина думала тільки про те, щоб якнайвиразніше передати розмови героїв оповідання, інтонацію кожного слова.
Читала Ніна прекрасно. В кімнаті відразу настала тиша. Не чути було ні перешіптування, ні шелесту. Ніна розуміла, що її слухають з великою увагою. Деякі місця в оповіданні для неї самої зазвучали по-новому від того, що були прочитані вголос.
Дочитуючи останню сторінку, дівчина знову ще гостріше відчула, що оповідання не закінчено. На мить вона глянула на Залужного, на слухачів і трохи непевно, з внутрішньою розгубленістю, прочитала останні рядки.
Її спокій було порушено. З’явилася думка, що твір зовсім не вдалий і просто соромно було відбирати стільки часу і у відомого письменника, і в слухачів, які, мабуть, сподівались почути справді цікаве оповідання.
Хвилюючись, Ніна вдивлялась в обличчя присутніх, та нічого на них не могла прочитати. Правда, їй здалося, що в декого світився в очах насмішкуватий вогник, хтось шепнув сусідові на вухо, в когось з’явилась одверта посмішка. Дівчина намагалася вгадати, хто з них виступить проти неї з гострою критикою чи з похвалою, яке враження справив твір.
Перше слово взяв маленький худорлявий студент (Ніна так і думала, що він студент).
– Наш критик-початківець,– шепнув Залужний.
Тримаючи записну книжечку, критик вийшов наперед і почав з заяви, що оповідання йому ніяк не сподобалось.
– А чому? – продовжував він після паузи.– Тому, що воно в кривому дзеркалі подає наших школярів.
– Факти? – почувся голос з-поміж присутніх.
– Ось вам факти. Які жорстокі в нас діти! В цьому хоче нас переконати автор. Та це йому не вдасться! Які жорстокі, бездушні – і хлопчики, і дівчатка в оповіданні. Весь клас зненавидів Майку, дівчинку, свою школярку,– за віщо? За те, що Марійка одержує п’ятірки з арифметики. За те, що вона добре розв’язує задачі.
– Пробачте,– сказав Залужний,– не за те!
– Якщо не за те,– продовжував, навіть не збентежившись, критик,– то майже за те. Подумайте, товариші, весь клас переконаний, ніби мати змовляється з дочкою, щоб ставити їй п’ятірки. Чому всі так погано думають про свою вчительку? В якому світлі ви малюєте наших учительок, шановний авторе? Оце в нас такі піонери, оце в нас, мовляв, такі вчительки! І це ви звете «У п’ятому класі»! А я вам скажу, що в жодному класі не буває таких школярів, таких піонерів!
Він закрив книжечку і сів на місце.
– Суворі в нас критики! – усміхнувшись, тихо сказав Ніні Залужний.
Виступило ще кілька студійців. Одні хвалили оповідання, інші лаяли, ще інші і хвалили, і вказували на недоліки. Були й такі виступи, що з них Ніна нічого не могла добрати – хороший її твір чи поганий.
Наприкінці взяла слово сива дама, яка весь час робила якісь нотатки. В чорному капелюсі, в чорному платті, висока й масивна, вона вийшла до столу, чомусь нагадуючи Ніні кардинала.
– Я... мм... колишній педагог,– почала вона,– і тому мене особливо зацікавило ммм... оповідання молодого автора. Правда, я пишу поезії... як короткі вірші, так і довгі поеми... Деякі мої поезії друкувались. І навіть викликали позитивну оцінку як з боку моїх знайомих, так і з боку ммм... всієї громадськості. Зараз я працюю над...
Залужний легенько постукав олівцем об склянку.
– Я прошу вас говорити про оповідання Коробейник.
– О, так, так... Мм... Зараз я працюю в бібліотеці, але як колишній педагог, не можу не висловитись. Власне кажучи, я – поетеса, мої вірші друкувалися... Проте я хотіла б сказати і про прозу молодого мм... автора.
– О боже! – ледве чутно вихопилось у Залужного.
– Образ вожатої у вас,– вона звернулась до Ніни,– це дуже хвилюючий і живий образ... І я просто хочу мм... подякувати вам за нього. Що ж до вчительки, то мені б хотілося бачити її як позитивний тип. Ваша вчителька несправедлива, мм... молодий авторе. Майка, її дочка, не вміє розв'язувати задачі. Майка це робить навмисне, я розумію. Але, пробачте, факт лишається фактом. Учениця не розв’язала задачі, вона мм... безумовно, заробила двійку. Що ж робить учителька? Вона двійки не ставить. Цим вона ще більше стверджує у всьому класі думку, що в неї з дочкою змова...
Ніна уважно записувала, наскільки встигала, всі критичні зауваження. Ось коли вона щиро позаздрила Жуковій, яка серйозно вправлялась у стенографії.
Хотілося відповісти всім, хто виступав. Та в голові все так переплуталось, що Ніна зрозуміла: для того щоб з чимсь погодитись або щось відкинути, треба все самій уважно продумати, кожне зауваження виносити так як виношувала вона образи героїв і фабулу оповідання.
Проте у виступах декого з літстудійців було й таке, що викликало гострий протест. І коли Залужний надав слово Ніні, вона насамперед гостро відповіла першому промовцеві, критикові-початківцю.
– Ви сказали,– звернулась вона до нього,– що в моєму оповіданні школярів подано в кривому дзеркалі, що вони жорстокі й бездушні, бо ненавидять дівчинку за її п’ятірки з арифметики. Маленька поправка: не «ненавидять», а просто не люблять. Щодо вашого зауваження, то воно зовсім не відповідає дійсності, про це вам тут кинув репліку Іван Олександрович. Так само не відповідають дійсності і ваші слова про те, що весь клас проти школярки Майки. Ви забули про хлопчика Миколу. І забули, треба вам віддати належне, навмисне. Микола – великий пустун, але він став перший на захист Майки. Я його змалювала чуйним і справедливим школярем. Пам’ятаєте, як він сказав: «Щоб наша Клавдія Микитівна змовлялася з Майкою? Хто це придумав? Ану, виходь! Стане Клавдія Микитівна обманювати всіх! Хіба забули, як вона сама вчила нас бути чесними і правдивими!»
Ніна говорила переконливо й красномовно. Вона забула свою ніяковість, забула, що вперше промовляє на занятті справжньої літстудії, що її слухає відомий письменник. Її обурило перекручення з боку критика, і дівчина ніяк не могла зрозуміти: для чого це зроблено, що примушувало його так вчинити? Чи звичайні заздрощі, чи прихована злоба до всього хорошого, яскравого, чи просто бажання лягнути копитом, не розбираючи – аби було дошкульніше?
– Що ж вийшло насправді? – закінчила Ніна.– Те, що не я показала школярів у кривому дзеркалі, а критик, як криве дзеркало, викривив мій твір.
Зірвались несподівані оплески. Залужний усміхнувся. Він докладно почав аналізувати зауваження, з якими виступали літстудійці, говорив про образи в Ніниному оповіданні, хвалив Майку, Миколу і особливо образ вожатої.
– Ви звернули увагу,– казав Залужний,– що вожата не робить ніяких видатних справ? Навпаки, вона не раз припускає помилки, бо несерйозно поставилась до свого високого обов’язку бути старшим товаришем піонерів. Вона готувалася стати архітектором, педагогікою ніколи раніше не цікавилась. Але саме життя поставило перед нею свої вимоги, і дівчина, звернувшись до науки виховання, захопилась нею. Ви помітили, як це показано? А як вожата підтримує Миколу, що захищає Майку, як вона починає завойовувати собі авторитет! Усе це автор подає в скупих, але точних рядках, вожата стоїть перед нами зовсім живою, ми її бачимо в русі, в дії, в зростанні. А тепер...
Залужний випив води, глянув у свої нотатки, і Ніна зрозуміла, що зараз вона почує гіркі для себе слова про хиби оповідання.
– А тепер про епізод, коли Майка навмисне не розв’язує задачі, щоб одержати двійку. Це – дитячий вчинок дівчинки, правильний з її погляду. А як же сам автор ставиться до нього? Що він, схвалює його? Ні, автора не видно, він відходить кудись набік, замість сказати юним читачам: вчинок дівчинки неправильний, у неї був інший шлях довести товаришам, що вони помиляються.
Ніна швидко глянула на Залужного. Він захопився, чорні очі світились, йому важко було стримувати свої рухи. Цієї хвилини він сам був співавтором твору.
– І ось тут головну роль треба було віддати вожатій! Це вона мусить підказати правильний шлях, і це ще більше підсилило б її образ. А який це шлях? Дозвольте, я вам підкажу замість вожатої: не двійка з арифметики, а четвірки й п’ятірки з усіх інших предметів! Не вниз спускатись, а підтягнутися вгору! Ось що треба було зробити Майці!
Ніна схопилась долонею за щоку, все перед нею немов освітилося сліпучим прожектором. Ось воно, закінчення оповідання! Боже мій, як це все просто і хороше!
«Так, щоб були і в мене оті «особливі» п’ятірки, які ставлять учителі Марійці!»
Вона потерла лоба. «Що це? До чого тут я сама і Марійчині п’ятірки?»
«Я підкажу вам замість вожатої. Милий Залужний, він підказав не тільки моїй Майці, а й мені самій!»
Коли зачинилися масивні двері будинку Спілки письменників і Ніна опинилась на вулиці, її охопив світлий екстаз. Усе було так легко і зрозуміло, життя було таке прекрасне, майбутній трудовий шлях здавався таким сонячним і привабливим.
«Так і буде, все так і буде»,– шепотіли гарячі губи.
Мабуть, ніколи так досі не відчувала Ніна своєї молодості, своєї вісімнадцятої весни! Скільки праці, скільки сил витратила вона на оповідання, і скільки ще треба працювати над ним. Але нічого, вона працюватиме, вона почуває себе такою сильною, такою юною, що ніяке горе їй не страшне, ніякі чорні дні не посміють затьмарити її щастя...
23
Фотографія містилася в двох кімнатах. В одній Жорж приймав клієнтів і фотографував, у другій жив сам.
Улітку вся фотографія виносилась на свіже повітря, і тоді на стіну навішувалась декорація «на особливе замовлення»: вдалині – гори із сніжними вершинами, ліворуч – море з вітрилом. На першому плані – горець у черкесці й папасі з кинджалом на боці. Обличчя в горця немає, замість нього в полотнищі прорізано дірку. Бажаючим сфотографуватись на Кавказі лишалось тільки просунути в дірку обличчя.
В останні дні Жорж дуже нервував. Його кликав у Сухумі дядько, обіцяючи влаштувати завідуючим фотоательє. Це була непогана перспектива для Жоржа, який мріяв про блискучу кар’єру, а головне – про хороший заробіток.
До того ж у нього виник серйозний конфлікт з начальством.
Виявилось, що «кавказька» декорація була приватною власністю Жоржа, і на цій підставі він привласнював гроші тих клієнтів, які нею користувалися. Треба було, доки не пізно, залишити все і швидше їхати до дядька. Але на перешкоді до цього стала Варя, якою наш фотограф не на жарт захопився. Власне кажучи, справа була тільки в тому, щоб дівчина покинула школу. А Варя все чомусь зволікала з цим, і в Жоржа (якого, до речі, звали просто Григорій) уривався терпець.
Було вже пізно, давно зачинились двері за останнім відвідувачем, а Варя все не приходила. Щоб швидше минав час, Жорж почав працювати. Друкував фотокартки, промивав негативи, весь час прислухаючись, чи не стукає Варя в двері.
Жарко палали дрова в невеличкій грубці, за віконцем синів пізній вечір. Жорж глянув на годинник і зрозумів, що Варі сьогодні не буде.
– Сьогодні? А може, й зовсім? Ніколи?
Він заскрипів зубами, ображене самолюбство пекло його серце. Чи любив він Варю? Йому здавалося, що любив. Проте, коли вона сказала, що буде кінчати школу, Жорж сприйняв це як гостру образу. Як? Він повинен чекати?
До того ж з Сухумі знову прийшов лист, в якому говорилось, що треба поспішити з приїздом, щоб не загубити теплого містечка.
Ну, ні, він зуміє її вговорити, вона теж поїде! Всі його знайомі дівчата так і бігають за ним, тільки моргни. Не буде комизитись і Варварочка!
Що ж робити? Поїхати до неї самому? Це ж як? На уклін з проханнячком? Треба почекати ще день, а тоді зустрінути, ніби випадково, коли йтиме з школи...
Але Варя прийшла. Спізнилась вона тому, що спочатку вирішила не йти до Жоржа. Якщо справді любить, то прийде до неї сам, чекатиме, доки вона закінчить школу... Та час минав, дівчина уявила, як бідний Жорж чекає її. Не витримала і вийшла з дому.
Вже коли сіла в тролейбус, згадалась остання розмова з Юлею, комсомольські збори, доручення, яке їй дали. Її хвилювало, що про неї так турбуються, вона була вдячна і Юлі, і Юрію Юрійовичу: адже всі вони хочуть їй лише добра.
Тільки як вона житиме далі в буркотливої тітки, як вона терпітиме її докори, лайку, щоденний гніт? Та й що чекає її? Не вічно ж сидітиме на шиї в тітки. Вчитися далі вона не може, треба шукати й роботи, й кутка. Залишиться кінчати школу – що скаже тітка? Яке життя настане? Ні, єдиний вихід – Жорж.
Він зустрів Варю усміхом, від якого дівчину пересмикнуло. Та відразу ж узяв її за руку, приголубив і слова не сказав, що не сподівався вже сьогодні побачити.
– Варварочко, я знав, що ти прийдеш. Яка розмова! А куди ж тобі йти, як не до мене? Розлюбезна тіточка шкіру з тебе здере і спасибі не скаже. Я знав, я все знав!..
У Варі майнула гірка думка, що Жорж користається з її безвихідного становища, що вона наче в пастку потрапила.
Їй було страшенно шкода розлучатися з школою, з Юлею, з Юрієм Юрійовичем, особливо після того, як вона дістала таке доручення. І їй стало шкода саму себе.
Вона тихенько заплакала.
– Варварочко, що я бачу? Мені жаль твоїх синіх оченят. «Сільво, ти мене не любиш! Сільво, ти мене погубиш!» Ну, давай по-хорошому. З чим ти прийшла? З плачем чи з усмішкою радості? Варварочко, договір дорожче грошей. Чого ж ти плачеш?
– Хіба не можна, щоб я... щоб кінчити школу?.. Атестат одержала б...
– Я бачу, ти атестатом хочеш розбити наше сімейне щастя. Ну, подумай, подумай, подумай усіма клепочками: що таке атестат? Формальність! Ти його що – цілуватимеш? На всесоюзну виставку пошлеш у Москву? Ілюзія! Все життя пролежить він на дні якогось комодика.
Варя перестала плакати, глянула на нього. Він сидів верхи на стільці з червоними, як у ляльки, губами, а над ними були наче намальовані маленькі вусики. І Варі здалося на одну мить, що вона бачить не живого Жоржа, а вивіску перукарні. Подібність була така разюча, що дівчина мимохіть посміхнулася.
Жорж зрадів:
– Ура, ура! Я завжди казав, що «улыбка – это флаг корабля!» Варварочко, у мене такий стратегічний план: завтра, в суботу, ми запишемося, у неділю – на Сухумі.
Враз він щось згадав, схопився з стільця.
– Ой, забув! Я ж твій портрет зробив, вісімнадцять на двадцять чотири! Мармелад – не портрет! Перебрав усі твої двадцять негативів, вибрав найкращий і збільшив!
Він розгорнув перед Варею аркуш блискучого фотопаперу.
Дівчина сплеснула руками:
– Навіщо ж ти пофарбував його в рожевий колір? Справді – мармелад.
– Драсте! Вам не подобається? А в який же колір фарбувати? В чорний? Не про те мова. Вирішено – завтра?
– Що?
– Я хочу почути з твоїх уст «так». У суботу – загс, у неділю – на поїзд.
– Чого ж так швидко? Подумати треба.
– Думали вже, досить. Індик теж довго думав – знаєш?
Варя мовчала.
– Ну, думай, дитинко. Щастя – воно теж з крильцями. Пурх – і немає. То як же?
Стінний годинник немов спросоння захарчав, пробив дванадцять.
Варя здригнулась. Як пізно! Треба повертатись додому. Додому? Чи є ж у неї дім?
Глянула на Жоржа:
– Я піду, Жоржику. Ти ж проведеш мене?
Обняла за шию, зазирнула у вічі, зашепотіла:
– Жоржику, сонечко моє, в суботу ніяк не можна, в суботу великий вечір молодих виборців. Розумієш, які вперше в своєму житті вибирають депутатів. Подумай: уперше в житті! І наша школа виступатиме з хором. Мені теж доручено, я слово дала, Жоржику. Співатиму.
– Знову ти з своєю школою!
– Аякже, це ж – школа! Але я згодна, згодна, Жорже. Тільки вже після вечора, в понеділок.
Жорж зітхнув:
– Остання відстрочка. Отже, план змінився: в понеділок – загс, у вівторок – їдемо.
Тихо, майже пошепки, Варя промовила:
– Гаразд. Я скажу тітці...
Вона подумала, немов щось забула.
– Жоржику, я хотіла тебе ще спитати: навіщо ти граєш у карти? Минулого разу я в тебе застала гравців... Що як ти програєш багато грошей? Зовсім програєшся?
Жорж гучно засміявся.
– Ох ти ж, конфетка! Тебе тільки це турбує?
Нахилився, зробив круглі очі, зашепотів:
– Я ніколи не програю, хіба навмисне першого разу, щоб заманити. Слово таке знаю! Не зрозуміла? О, мила невинність!
* * *
Електрифіковану карту гідростанції було встановлено в агітпункті виборчої дільниці. Внизу, в куточку, на карті був напис, що карту зробили піонери п’ятого класу 104-ї школи Коля Сухопара, Гена Маслов і Петя Малюжанець.
Троє хлоп’ят почували себе героями дня. Але Ніну особливо радувало, що роботою Сухопари і його помічників гордиться весь піонерський загін. Коли діти на зборі казали «наша карта», Ніна почувала, що в цьому «наша» є якась частинка і її праці як вожатої.
Звісно, як і раніше, Сухопара любив пустувати, борюкатися з товаришами, але на уроках сидів тихо, не було в нього тепер тих злісних витівок, за які не раз викликали його до директора.
Хлопчина прив’язався до Ніни, намагався стати їй у пригоді, а на піонерському зборі дбав за порядок і організованість.
Був такий випадок.
Хтось з піонерів назвав Юшу Кочеткова «чиновничком». Сухопара налетів півнем:
– Ти забув, про що нас просила Ніна? Щоб ніяких прізвиськ не давати! Забув, кобиляча голово?
В стінній піонерській газеті Ніна розповіла про роботу свого загону, дуже похваливши Сухопару за карту. Статтю прочитала старша піонервожата Зоя Назарівна і обурилась:
– Ти розумієш, до чого це веде? Ти хоч подумала, що ти робиш?
Ніна здивовано підняла брови:
– За що ти мені вичитуєш? Я нічого не розумію.
– Я так і знала, що не розумієш, а то б ти замислилась. У стінгазеті ти розхвалюєш піонерів, і на карті, що вони зробили, на показ усьому народу виставляються їхні прізвища. А все це веде до того, що штучно роздувається в дітей честолюбство. Ти не виховуєш у піонерів скромності. Сьогодні їм хочеться, щоб їхні прізвища красувалися в стінгазеті, а завтра з’явиться пристрасть бачити своє ім’я в пресі. Так зростають у нас графомани! Хай би краще статтю написали самі піонери. І в того ж Сухопари може виникнути думка, що вожата до нього підлабузнюється.
Ніна розгубилась від цього несподіваного обвинувачення.
– Я не згодна з тобою,– промовила вона,– ти просто... помиляєшся, Зою. Нашим видатним людям уряд дає ордени, нагороди. Кращі учні-випускники одержують золоті і срібні медалі...
– Я кажу про дітей, піонерів!
– А ти хіба не бувала на виставках юних техніків чи юннатів? Там на кожній моделі позначено, хто її зробив, на кожній рослині поставлено ім’я школяра, що її виростив... І про хороші діла наших піонерів пишуть усі піонерські газети.
Зоя ображено стиснула губи:
– Я на виставках бувала і піонерські газети читаю. Але там пишуть про кращих із кращих, а на виставки дають справді талановиті роботи. А що зробив Сухопара? Карту, підвів до неї електричний шнур. Тут великого таланту і творчості не треба. Ти розхвалюєш сьогодні його в стінгазеті, на всіх зборах, а завтра він тобі ногу підставить! Треба було б зняти школярські прізвища з карти, та я не хочу ставити тебе в... одним словом, підривати твій авторитет.
Обвинувачення старшої вожатої спочатку здалося Ніні несерйозним, навіть безглуздим. Але потім, коли вона подумала над ним, з’явився сумнів – не таке вже воно було безпідставне.
Зоя Назарівна закінчила минулої весни десятирічку, але якісь обставини перешкодили їй вступити того ж року в інститут. Райком комсомолу послав її в школу працювати старшою вожатою. Водночас вона готувалась до вступу в університет. Зоя була найкраща шахістка в школі, а за фігурне катання на коньках не раз одержувала премії.
Про свою розмову з Зоєю Ніна вирішила розповісти Юрію Юрійовичу. Хоч Зоя ще в школі кілька років працювала вожатою, мала досвід, але в Ніни не було певності, що кожне її зауваження треба приймати на віру.
– На віру можеш не приймати,– сказала Юля Жукова,– справа твоя, та в даному разі вона каже діло. Не треба і в Юрія Юрійовича забирати час на дрібниці.
– Хороша дрібниця! – скрикнула Ніна.– Для мене це важливе, принципове питання! Я, знаєш, уже скільки книжок учора переглянула, думала – знайду відповідь...
– Твій Сухопара справді уявить, що зробив якусь видатну, майже героїчну справу. Скоро вимагатиме, щоб про кожну п’ятірку, яку він одержить, зачитували йому подяку.
Ніна спалахнула, очі блиснули:
– Сухопара також і твій, а по-друге – він ніколи нічого не вимагає!
– Він у тебе скоро додумається до цього.
Цього вже Ніна не витримала.
Вона впритул підійшла до Юлі:
– Слухай... Сьогодні ж хай комітет зніме мене... Чуєш, хай зніме, як комсомолку, що не справилася з обов’язками вожатої...
Юля зрозуміла, що сказала своїй подрузі зайві і, мабуть, несправедливі слова.
– Ніночко, не треба так! Не гарячкуй, рідна... Я ж хотіла тільки застерегти тебе.
– Так не застерігають! Ти говорила в такій категоричній формі, що... Як хочеш! Я не справилася з своїми обов’язками, я...
– Гарячка, пожежа, не гори! Якщо ти наполягаєш, сьогодні ж знімемо. Іди до своїх піонерів, прощайся. Прощайте, мовляв, дорогі, я вас дуже люблю – так, що тікаю від вас із-за дрібниці... тобто, пробачте, із-за важливого принципового питання!
Ніна мовчала, надувши губи.
– Іди ж, прощайся,– зітхнула Юля.
– Юлько,– враз усміхнулась Ніна,– хіба ж з тобою можна розмовляти!
– Мир?
– Мир! А все ж таки спитаю в Юрія Юрійовича!
І вже не могла дочекатись години, коли можна буде поговорити з ним. Було страшенно цікаво, що ж він скаже. Про розмову з Зоєю, про свої сумніви розповідала йому з таким хвилюванням і запалом, що вчитель тільки усміхався.
– Не треба так палахкотіти, Ніно. Як смолоскип, слово честі. Витримка, витримка!
– Юрію Юрійовичу, хто з нас правий? Невже я справді граю на поганих інстинктах, культивую честолюбність? Скажу вам чистісіньку правду; я помітила, що Сухопара дійсно любить славу, любить, щоб про нього говорили...
– Аякже,– підхопив Юрій Юрійович,– щоб говорили, що він – герой, що він ось який – і хоробрий, і вояка, і тигра б зустрів – ніщо йому! І щоб усі в п’ятому класі знали, що ніхто його не поборе і не покладе на обидві лопатки! Так?
– Так! – засміялась Ніна.– Ви знаєте його краще за мене!
– От саме в таких, як Сухопара,– продовжував учитель,– і треба переключати їхнє «геройство» в інше річище. Ти зробив цікаву електрифіковану карту? Прекрасно! Ось у чому твої славні діла! У карті, яка стоїть в агітпункті, на яку дивляться тисячі людей! У карті, а не в тому, що ніхто тебе не поборе! Ось за що ми тебе хвалимо в стінгазеті, ставимо твоє прізвище на карті! Ось у чому твоя сила! Рости і пам’ятай про це!
– Отже, Зоя Назарівна... помилилась?
– Так. Щодо Сухопари. Все, що вона вам говорила, має, можливо, рацію по відношенню до когось іншого, але не до Сухопари. Для нього карта – це велика його справа, перший крок до його громадської, трудової діяльності. Треба це відзначити, як маленьке свято, як досягнення. Ви правильно зробили.
І зовсім заспокоїлась Ніна, коли Зінаїда Федорівна потиснула їй руку і сказала:
– Ви дуже добре почали. Спасибі, що допомагаєте мені вирощувати мої квіти. Правду сказати, я переживала, щоб чогось не підстроїв вам Сухопара. То ж така була квіточка! Будячок! А зараз на нього майже не скаржаться. Впертий тільки дуже, з ним ще роботи й роботи!
Зінаїда Федорівна часто бувала на піонерських зборах, допомагала Ніні порадами. Вдвох вони довго міркували, як краще влаштувати вечір фокусів, що стояв у плані роботи піонерського загону. Думка цікава, та важливо було добрати фокуси не тільки розважальні, але й корисні.
Вчителька наполягала, щоб більшість фокусів було зв’язано з хімією, яку п’ятикласникам доведеться вивчати в наступних класах. Але виявилося, що один тільки Сухопара хоче показати десять фокусів, і всі вони – карточні.
Зінаїда Федорівна, яка терпіти не могла карт, запротестувала:
– Ну, Ніно, цього ніяк не можна допустити! Не секрет, що в нас є піонери, які грають в «очко». А ми що зробимо? Будемо прилюдно демонструвати карти на піонерському зборі? Ні в якому разі!
– А що ж ми скажемо Сухопарі? Він аж горить, щоб завоювати першість. Бачте, він думає, що його фокуси ніхто не розгадає.
Зінаїда Федорівна засміялась, засяяла, немов упав на неї промінь сонячного світла.
– Чудово! Ми йому просто скажемо, що карточні фокуси нікого не зацікавлять після того, що в нас буде – і «чудесні склянки», і «Везувій на тарілці»... І це буде свята правда.
На превеликий подив Ніни, Сухопара без суперечок погодився не показувати своїх карточних фокусів. Він тільки спитав у Ніни:
– А справді з «Везувію» йтиме дим?
Вечір сподобався всім піонерам. З глиняного «Везувію на тарілці» не тільки курів дим, а й палахкотів вогонь, і Олю Козуб, яка показувала цей фокус, нагородили дружними оплесками.
Розчервоніла Оля, щохвилини рухом голови відкидаючи назад дві косички, які чомусь їй заважали, заявила:
– Що – Везувій! Це так собі. А хто зараз відгадає оцей фокус?
Вона поклала перед собою на столі капелюх і поставила кухлик. Потім дала оглянути присутнім звичайне куряче яйце. Всі ствердили, що воно справжнє, без будь-якого обману.
– А ви? – простягла яєчко вчительці.
На верхній губі в Олі блищали бісерні краплини, і Зінаїда Федорівна зрозуміла, як дівчина хвилюється й переживає за свій фокус.
