Текст книги "Золота медаль"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц)
Вона, мабуть, приготувала це перше речення по дорозі.
Вчителеві хотілось, щоб Жукова зараз же розповіла все про Лукашевич, проте він насамперед запросив її роздягтись, сам повісив пальто і тільки тоді, коли учениця сіла в його улюблене крісло, прохопився запитанням:
– Чи ви не були часом у нашої юної нареченої?
– Я й прийшла, щоб розказати вам. Можливо, це треба було зробити завтра. Та я не могла чекати до завтрашнього дня...
Юля говорила збуджено, весело. Вона, мабуть, поспішала сюди, розчервонілась, а хвилювання додало їй ще більше рум’янцю.
– Це прекрасно, що ви прийшли саме сьогодні. Кажіть зараз же: успіх?
– Думаю, що так. А от доказів у мене немає ніяких. Я лише відчуваю, що це – успіх, хороший початок. Варя мені нічого не відповіла.
– Вона й не могла вам одразу все сказати.
– Ну, звісно. Вона його любить, Юрію Юрійовичу, свого фотографа. Я знаю, як це буває, як це..
Вона раптом страшенно зніяковіла й замовкла.
– І мені відомо, що ви знаєте, Юлю,– усміхнувся вчитель.– Ви ж обоє, хороші мої,– і ви, і Віктор,– як на долоні. Будьте ж мужньою,– пожартував,– сміливо дивіться фактам у вічі.
– У нас... у мене з ним дружба.
– Так, так, Юлю! Велике почуття! Послухайте мене: живіть почуттями великими, бійтеся всього дріб’язкового. Як це принижує людську гідність! А от у того фотографа, думаю, якісь розрахуночки, комерція. Я ніколи його не бачив, а уявляю напомаджений чуб, акуратненький проділ, манікюр. За цим, знаєте – нуль, пустота.
Юрій Юрійович ураз споважнів:
– А все ж таки вона якось мусила відповісти, якось реагувала?
– Варя? Вона заплакала. І так тихо, як дитина.
– Юлю, це й була відповідь! Це була справжня відповідь! Чому ж ви відразу не сказали мені про це?
Жукова знизала плечима:
– Вона просто заплакала.
– Заплакала, бо сприйняла ваші слова. Вагається. Думатиме. До серця дійшло. А що ви гадаєте робити далі? Не думайте, що вже відвоювали Лукашевич. Це тільки початок. Перукар її так собі, без боротьби, не віддасть.
– Фотограф, Юрію Юрійовичу. Я вам ще не сказала... Лукашевич чудово співає, у неї прекрасний голос.
Учитель розвів руками:
– Оце справді – не сказали про найважливіше!
Жукова глянула здивованими очима:
– Найважливіше?
Тоді вчитель тихо, але виразно промовив:
– А ви добре подумайте, чому я так сказав. Ви зрозумієте.
* * *
На газовій плиті щось страшенно шкварчало, сичало, в кухні метались розчервонілі «три грації». Марійка збилася з ніг. До вечері лишалось якихось дві години, а ще далеко не все готове. Хотілося, щоб до приходу гостей уже було накрито стіл.
Юля умлівала над морозивом – воно чомусь дуже повільно стигло. Ніна спритно різала кружальцями ковбасу, краяла сир, відкривала коробочки з сардинами і шпротами, нарешті, подряпала до крові пальця й пішла до Євгенії Григорівни по йод. Але цієї хвилини продеренчав дзвінок у передпокої, і Ніна, зриваючи з себе на ходу фартух, побігла відчиняти. За нею вийшла і Євгенія Григорівна.
Прийшли перші гості – Вітя Перегуда і Вова Мороз. Вони чемно привітали хазяйку з днем народження і тут же вручили їй свої подарунки – кришталеву вазочку й невеличкий натюрморт олійними фарбами: на тарілці яблука й виноградне гроно.
Картину малював сам Вова Мороз. Це був хлопець з неслухняним волоссям, з опуклим лобом і широким носом, наче він розплющив його об шибку. В школі Мороз давно здобув славу художника і мріяв наступного року піти вчитися в художній інститут.
Ніна ойкнула:
– Вово! Яблука живі! Живісінькі! Чудесний натюрморт, Вовко! Євгеніє Григорівно, де ви повісите цю картину? Ходімте! Треба на найвиднішому місці. Біля дзеркала, добре?
Вискочила з кімнати й Марійка з консервною банкою в руках.
– Чого ви тут стали? – гукнула вона.– Мамочко, Ніно, запрошуй!
Вова й Віктор скинули пальта і, незграбно, підштовхуючи один одного, зайшли до вітальні.
Після цього дзвінок деренчав уже раз у раз. Прийшли дві подруги Євгенії Григорівни з інституту генетики, прийшов також товариш її по роботі, з яким вона проводила досліди над кущистою пшеницею.
Марійка чекала Юрія Юрійовича. Чекали його і Ніна та Юля. У кожної з них було про що поговорити з своїм учителем.
До восьмої години, коли вирішили сідати за стіл, лишалось десять хвилин, а вчителя ще не було.
– Мамо, невже він не прийде? – розчаровано промовила Марійка.– Може, в нього справді якесь несподіване засідання або нарада. Адже він – депутат районної Ради, у нього, крім школи, ще стільки громадської роботи. От передчуваю, що не прийде.
Вона постояла біля вікна, глянула на вулицю і задумливо пішла до вітальні. Вітя розповідав Юлі й Ніні, як зустрів по дорозі Мечика.
«Ви куди?»,– питає. «На вечірку»,– кажу. Він аж підскочив: – «На яку вечірку? До кого? Щасливі! А я не знаю, куди себе сьогодні приткнути. Візьміть і мене, хлопці!» – «Тебе ж,– кажу,– не запрошували». А він: «Нічого, Марійка не вижене!»
– От нахаба! – враз спалахнула Ніна.– Ну хай би, хай би прийшов! Я б йому!
– Не знаю,– кажу,– чи ти там бажаний гість, Мечику.
– А він що?
– Обурився страшенно. Вважає, що його скрізь повинні приймати з розкритими обіймами.
Всі милувалися картиною Вови Мороза.
– Це з натури? – спитала Євгенія Григорівна,– Впізнаю боровинку.
Нарешті прийшов Юрій Юрійович. Веселою юрбою вибігли стрічати його в передпокій. Учитель приніс букет живих квітів.
Юля й Марійка допомогли йому скинути пальто, він увійшов до вітальні, потираючи з холоду руки, свіжий, гладенько поголений, з підстриженою борідкою.
– Зліт молоді! – весело вигукнув він.– І все давні знайомі: Вова, Віктор, не кажучи вже про наших комсомолок– майбутніх астрономів, письменниць...
Потім він узяв за руку Марійку і, як маленьку, підвів до Євгенії Григорівни.
– Ваша дочка останнім часом робить успіхи, які нас дуже радують,– сказав він.– Так, так, Марійка починає входити в коло відмінниць. Вітаю вас!
Учитель щиро потиснув Євгенії Григорівні руку.
Ніна, яка стояла поруч, відчула, що ці слова чомусь укололи її. Згодом, на вечірці, вона кілька разів згадувала їх, запевняючи себе, що такій похвалі своїй подрузі вона повинна тільки радіти.
Невдовзі всі почали з веселою метушнею сідати за стіл. Юрій Юрійович сів поруч з Євгенією Григорівною, біля нього – Марійка, далі – Віктор з Юлею, Ніна з Вовою та інші гості. На столі красувався великий пиріг, обтиканий гілочками розквітлої вишні. Марійка давно їх зрізала в саду й тримала в теплій воді, доки не розпуститься білий цвіт.
Зацокали виделки й ножі, всі налили вина й випили за здоров’я Євгенії Григорівни. Почалася невимушена, жвава розмова.
Заговорили про вибір професії. Цю тему непомітно, ніби вона сама випливла, порушив Юрій Юрійович.
– Колись,– сказала Жукова,– була найкраща, найблагородніша професія – революціонер!
– І невірно, Юлю,– заперечив Юрій Юрійович,– і зовсім, знаєте, це невірно! Чому – була? Ця професія не зникла, вона не може зникнути на землі. Вона тільки, так би мовити, прибрала інших форм. А грандіозна революційна боротьба в нашій країні за оновлення землі, за комунізм? Адже кожна радянська людина у цьому розумінні – борець, революціонер-професіонал. Хіба Мічурін – не революціонер? А Стаханов?
Ніна заплескала в долоні:
– Правильно, Юрію Юрійовичу! Як у Франка чудесно: «Вічний революціонер – дух, що тіло рве до бою...»
– Згодна, згодна,– гукнула Юля.– І як мені... як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!
Останні слова було сказано з такою дитячою щирістю, що всі засміялись.
– У мого батька хороша професія,– похвалився Віктор.– Сталевар! Двадцять років працює біля електричної печі. Я часто буваю на заводі. Люблю дивитись, як варять сталь. Дуже цікаво! Досвідчений сталевар на око визначить температуру печі, за кольором розплавленої маси! А найцікавіше – коли ллється сліпучий метал. Ніколи не бачили? Вагранка нахиляється все нижче, а сталь ллється, ллється, і навколо дощ золотих леліток! Чудесно! Все-таки наш вік – вік сталі!
– Бачу, що у вас багаті враження,– сказав Юрій Юрійович.– Може, вони і визначать вашу майбутню професію? Що ж, ідіть у металургійний нститут. Куди вас кличуть «души прекрасные порывы»?
Віктор збоку глянув на Юлю, немов шукаючи її підтримки.
– Ви кажете – в інститут? Хіба це – обов’язково?
– От і маєте собі! – розвів Юрій Юрійович руками.– Твердо переконаний, що обов’язково.
У Віктора майнув на обличчі дивний вираз. Він хотів щось сказати, але стримався. Потім подумав і, знову поглядаючи на Юлю, промовив:
– А знаєте, Юрію Юрійовичу, я ще остаточно не вирішив. У мене є з цього приводу свої думки...
Він почервонів і замовк, зніяковівши.
– Треба самому себе перевірити,– сказала Юля.– Відразу не вирішиш. Серйозно треба, а не по-дитячому.
Тихенько вона додала – так, щоб почув тільки Віктор:
– Хоча ти й є моя велика дитина...
Вона прикусила язика, та було вже пізно – і як воно вискочило це слівце: «моя»? Хотіла ж просто сказати – ти велика дитина...
– Юлю, дорога, повтори,– прошепотів Віктор.– Чи я правильно почув?
– Правильно, крім слова «моя».
Віктор нишком знайшов під столом Юлину руку і вдячно потиснув.
Юлі було хороше, затишно, і водночас м’який ніжний смуток огорнув душу. Чи було це тихе очарування першої любові – чистої і запашної, як цвіт яблуні, чи неясне передчуття прийдешньої розлуки? Так знеможено і млосно розкриваються на молодій яблуні біло-рожеві пелюстки назустріч ранкові, а на дні квітки тремтить сльозою кришталева краплина роси...
– Ясна річ,– сказав Юрій Юрійович,– що професію треба обирати з гарячим почуттям і світлим розумом. Гай-гай, дорогі друзі, у вас є всі можливості обирати. А от коли я вчився... І все ж таки обрав собі улюблений шлях. Немає в нас поганої професії, всяка робота – прекрасна, якщо вона зігріта любов’ю.
Юрій Юрійович розказав цікаві випадки з свого учительського життя, згадав, що першим його учителем був піп – отець Богдан. На уроки він приводив з повними кишенями гречки, на яку становив навколішки «нерадивих» школярів.
– А ви стояли, Юрію Юрійовичу? – спитала Марійка.
– Довелося. Я спитав в отця Богдана, якою мовою розмовляли в раю Адам і Єва. Як виявилось, батюшка в цьому питанні був досконально обізнаний. «Розмовляли вони церковнослов’янською мовою,– сказав він,– і щоб ти краще запам’ятав, ставай навколішки!» І власноручно насипав на підлогу гречки. До чого ж вона впивається в тіло! І досі не можу забути!
У Ніни почалася жвава розмова з Вовою Морозом. Ніна доводила, що хорошу картину має доповнювати влучна назва і що тут художникові не обійтись без допомоги поета або письменника. Вова ж обстоював думку, ніяких назв картинам давати не треба, хай назви дає сам глядач, хай впливає сама картина своїм змістом.
– А то що в нас виходить? – говорив Вова.– Ми запобігливо пишемо: «Це не корова, а захід сонця». Наче глядачі самі не розуміють, що перед ними справді захід сонця.
– Почекай,– гарячилась Ніна,– а що ти скажеш з приводу такої назва картини, як, скажімо, «Над вічним супокоєм»? Не церківка, а таки «Над вічним супокоєм!» Назва доповнює картину! І треба вміти знайти таку Назву! Не «Граки в’ють гнізда», не «Весна», а «Граки прилетіли»! Не «Старики», а «Все в минулому», не «Повідь», а «Велика вода»!
Вові було приємно, що Ніна згадала ці картини. Він довірливо розповів їй про свої творчі плани.
– Мені хотілося б зробити таке полотно,– мрійно говорив Вова.– Уяви собі, Ніно: осінь, дорога в полі, невеличкий гайок, місточок через струмок. Мила серцю наша рідна природа. Край дороги, на узліссі, стоїть дівчина з букетом жовтого кленового листя. В небі летить у вирій журавлиний ключ і дівчина білою хустиною махає йому услід... Я так яскраво бачу все це і обов’язково напишу таку картину, як тільки виросту великий.
Але Ніна не осміхнулась на останні слова.
– Я теж бачу, Вово,– чомусь тихо промовила вона.– Бачу твою майбутню прекрасну картину... Хочеш знати, яку б я дала їй назву? Хорошу назву з пісні «У вирій птахи відлітають». Кожний згадав би слова цієї пісні, і це тільки підкреслило б патріотичний зміст картини.
Ніна подумала й додала:
– У мене є ще хороший сюжет для тебе. Ось послухай. По-перше – назва картини «Приїхала!» Одне слово. І все. Приїзд знатної людини у колгосп на запрошення. Хто вона? Напевне – відома письменниця. Щойно поїхала машина. Людей – юрма, школярі з букетами квітів, жінку урочисто зустрічають. А вона йде – горда, з свідомістю, що її знають і люблять сотні тисяч читачів, що це ради неї зібрався такий натовп, для неї ці квіти, для неї грає оркестр...
– Приїзд знатної людини в колгосп – це добре,– задумливо промовив Вова.– А от тільки мені не зовсім подобається оця гордість, свідомість, що все – заради неї.
– Чому? Природне почуття. Талант нагороджено, талант вітають...
– Воно так, тільки все-таки без гордої свідомості краще. Це ж наша, радянська письменниця. Скромність... Я б зробив трохи інакше.
Вова схаменувся, що говорив досі лише про свою власну особу, йому було цікаво довідатись, що ж робить Ніна. Хлопець знав про її літературні спроби, він обережно й делікатно розпитував, що нового написала, що думає писати Ніна, і вона відчула до нього цілковиту довіру й щиро розповіла про свої успіхи та невдачі. Вова уважно слухав, а потім сказав:
– Я думаю, що оповідання в тебе вийде. Ти вже зовсім чітко бачиш героїв. От у нас, художників («у нас» само зірвалося з Вовиного язика), буває так: малюєш що-небудь і сам бачиш – не грає воно, не горить. Подумаєш – і даси ще один мазок, ще якусь рисочку,– і враз уся картина так і оживе, наче сонце на неї бризне. Це коли знайдеш якусь живу деталь, тільки щоб неодмінно була вона правдивою... Мабуть, і в літературному творі так. Так я кажу, Ніно?
Вова скуйовдив п’ятірнею волосся – він, мабуть, перейняв цей жест від когось художника.
Ніна дивилась на хлопця й думала, що з ним дуже цікаво розмовляти. Йому, напевне, можна буде прочитати й оповідання, він зуміє дати цінні поради.
Після вечері Євгенія Григорівна зіграла на піаніно свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена. Грала вона схвильовано, з почуттям, відкинувши назад голову, наче бачила цієї хвилини, як місяць плив над садами, над приморським містом, як місячна дорога розтопленим золотом струменіла в морі до обрію...
По черзі грали Марійка і Ніна. Юля сиділа в куточку, слухала. До неї підійшов Віктор.
– Так люблю музику,– сказала вона,– а сама не вмію грати. Я повинна навчитись, Вітю.
– Навіщо? У тебе ж є стенографія!
– Не дуже дотепний жарт.
– Я певен,– промовив Віктор,– що стенографію взагалі скоро здадуть в архів, ліквідують, як фах. Адже в нас є чудові магнітофони.
– Уяви собі, вона мені аж ніяк не заважає!
Юлі стало прикро, що Віктор нічого не сказав про музику і так недоречно перевів розмову на стенографію. А їй хотілось поговорити з ним про твори своїх улюблених композиторів, посперечатись. Юля ще була під враженням «Місячної сонати», яка чомусь викликала в неї завжди один і той же спогад з раннього дитинства.
Мабуть, було їй тоді не більше п’яти років. Вона прокинулася серед ночі і побачила чиєсь бліде обличчя, яке зазирало у вікно. Їй стало страшно, вона міцно заплющила оченята, але й крізь повіки відчувала тихе світіння, немов дотик легеньких пальців. Страх минув, і дівчатко знову побачило місячне обличчя і золоту стежку на підлозі. Як стукотіло дитяче серце, коли дівчинка встала з ліжка її тією променистою стежкою підійшла до вікна й злізла на підвіконня. Бліде, сумовите сяйво вабило всю її маленьку істоту, вона простягла вперед рученята і тут почула зляканий крик матері...
Віктор нахилився, зазирнув Юлі у вічі й тихо, серйозно промовив:
– Пробач мені. Я – дурень...
Вона швидко глянула на нього, вражена, як він ураз збагнув її настрій. Досада розвіялась, як хмарка, і ніжна, тепла радість хлюпнула в душу. «Який він чуйний, який хороший! Любий, любий!..» Юля ще ні разу не казала йому таких слів, але їх можна було прочитати в її очах, і Віктор, мабуть, прочитав.
– Юлю! – шепнув він, чи, може, тільки здалося їй, що шепнув. І не сказав більше нічого, тільки ласкавий смуток затуманив очі. Йому хотілось мовчати і дослухатись до того, що бриніло зараз у серці.
Ніна викотилась на середину кімнати, заплескала в долоні:
– Танці! Танці!
Загуркотів стіл, стільці зсунули в куток, Марійка з силою вдарила по клавішах, і Ніна помчала з Вовою Морозом, пристукуючи каблуками, сяючи очима, розчервоніла і щаслива. За ними в другій парі йшов Юрій Юрійович з Євгенією Григорівною, і незабаром уже всі гості танцювали краков’як.
Юля з Віктором вступили в танець останні. Вони танцювали дуже уважно і зосереджено, немов робили якусь важливу справу. Кімната сповнилась стукотом ніг по паркету, сміхом, дзвінкими вигуками, музикою, і в цьому радісному гаморі і Юля, і Віктор мовчки переживали свою радість, приховану від інших і тому ще дорожчу кожному з них. «Тобі хороше зі мною?» – спитала Юля очима, і Віктор відповів їй так само: «Як дивно, ми – у веселій юрмі, але зараз ми тільки вдвох і більше немає нікого».
Тим часом Юрій Юрійович говорив Євгенії Григорівні:
– Коли я буваю серед нашої молоді, у мене виникає почуття, наче я ще не встиг нічогісінько зробити для цих юнаків і дівчат. Як ви думаєте – чому це так?
– Тому, Юрію Юрійовичу, що вони невимовно прекрасні, чисті, натхненні. Їм хочеться віддати не одно, а два життя, і що б ми не зробили для них, все здається занадто малим.
У Євгенії Григорівни тихо закрутилась голова, незрозуміла кволість тягарем повисла на руках і ногах. Вона попросила пробачення і сіла в куток дивана спочити. Але кволість не минала, і наче невидима плівка застилала очі.
Жінка зрозуміла, що це не втома, а щось невідоме підкралось до неї нишком увійшло в організм і тепер завжди з нею.
Вальс Ніна танцювала так само з Вовою. Коли вони сіли спочити, Вова спитав:
– А ти знаєш, як треба писати твори? Існують же якісь правила, без них оповідання не вийде.
Ніна обурилась:
– Про які ти говориш правила? Хіба вони існують для мистецького твору?
– Аякже! Напевне, щось є – як будувати, скажімо, сюжет...
– А як ти думаєш: знав якісь правила автор «Слова о полку Ігоревім»?
Вона глянула Вові у вічі і винувато усміхнулась:
– А втім, Вово, є таке правило. Ти сам сьогодні згадував про нього: потрібна правда! Щоб усе було правдиво!
І замислилась.
Було вже пізно, гості почали прощатись. Ніні здалося, що вечірка минула дуже швидко, і як добре було б лишитися ще на годину-другу. Але знову згадалось, як похвалив Марійку Юрій Юрійович, і невідомо чому з'явилось таке почуття, наче цим учитель принизив її, Ніну, яка досі була першою відмінницею в класі.
Вона не могла втриматись і, прощаючись, сказала подрузі:
– Тебе, Марійко, Юрій Юрійович хвалить уже й на сімейних вечірках. Золоту медаль тобі забезпечено!
І щось таке було і в очах, і в голосі Ніни, що Марійка нічого не відповіла і тільки здивовано підняла брови.
* * *
Уночі Євгенія Григорівна прокинулась. Крижані комахи бігали в неї по спині. Що це? Знову лихоманка? Ні, вже не раз досліджували кров, малярії не знайдено. Якась інша таємна недуга увійшла в її істоту.
Їй дуже захотілось, щоб швидше настало літо, щоб знову почути шелест вусатого колосся, вдихати на повні груди запашний дух цвітіння хлібів. Заманулось схилитися з пінцетом над колоском, відчути, як він лоскоче долоню... На мить побачила себе в білому халаті серед високої пшениці, почула, як співає над головою жайворонок...
І раптом від химерної думки стиснулося серце: чи почую ж знову, чи побачу?
Чому, чому з явилась така думка?
Підвела голову, почула сонне, спокійне дихання Марійки...
14
Юрій Юрійович прийшов на партбюро, щойно закінчивши урок. З того, як він торгонув стільцем, як сів і одразу ж встав, підійшов до дверей і потягнув за ручку (хоч двері були й так щільно зачинені) – всі зрозуміли, що секретар парторганізації чимсь схвильований.
Надія Пилипівна обережно спитала:
– Почнемо, Юрію Юрійовичу?
Він обернувся, глянув:
– А, так, так. Пробачте. Всі є? Давайте починати.
І враз сказав:
– У мене в класі неприємність, товариші... Комсомолка, знаєте...
Випадок, який стривожив Юрія Юрійовича і обурив комсомольців, стався з Лідою Шепель.
Ліді було доручено відправити підшефній комсомольській організації в колгосп бібліотечку. Десятикласники з великою любов’ю добирали до цієї бібліотеки книжки, купували в книгарнях, приносили з власних бібліотек.
Шепель повинна була по телефону умовитися з комсомольцями, щоб з колгоспу надіслали по книжки машину, або відправити бібліотечку поштою.
Але з’ясувалося, що книжки вже більше тижня спокійнісінько лежать у Шепель.
Віктор Перегуда знайшов Ліду на великій перерві в буфеті. Вона пила чай. Віктор підсів до її столика.
– Мені не хотілося б псувати тобі апетит,– сказав він,– але мушу тебе спитати: чому ти досі не відправила книжок у колгосп?
Шепель зміряла його поглядом з голови до ніг і, спокійно жуючи бутерброд, відповіла:
– Мені було ніколи цим займатись.
– Ніколи? Та ти знаєш, що комсомольці відкривають у колгоспі свій клуб для молоді, вони чекають цих книжок!
Шепель знизала плечима:
– Що за дивний у них пароксизм книголюбства!
– Та ти хто? – обурився Віктор.– Комсомолка ти чи хто?
– Я?
Ліда встала, холоднокровно відсунула порожній стакан, змела крихти з скатертини на блюдце і заявила:
– Я... Мені ніколи було!
Ось про цей випадок і розповів Юрій Юрійович на засіданні партбюро. Він не міг мовчати. Він повинен був почути пораду від товаришів-комуністів. Учитель відчув болісну тривогу за долю учениці, яка незабаром востаннє переступить шкільний поріг.
Знав, що почує не тільки пораду. Напевне, прозвучать на засіданні справедливі слова осуду його, як комуніста, класного керівника, в якого в класі є така комсомолка. Він вважав би себе винним більше за всіх, коли б і Ліду Шепель, і Мечика Гайдая школа «випустила» в життя такими, якими вони є зараз. Ні, це була б жорстока поразка в житті самого Юрія Юрійовича, і він не міг цього припустити навіть у думках.
Юрій Юрійович не помилився. Говорили на засіданні не тільки про Шепель, а й про Варю Лукашевич, про Гайдая. Та, мабуть, найбільше – про нього, класного керівника. Справді, критикували його суворо.
І від того, що всі члени бюро так близько прийняли до серця вчинок Ліди Шепель, і навіть від того, що гостро критикували його, секретаря парторганізації, Юрій Юрійович відчув, як зникла його тривога, спокійна впевненість знову повернулась до нього. Він ще раз переконався, що доля кожного учня хвилює не тільки його, а й увесь учительський колектив.
Здається, нічого нового не було в тому, що ухвалило бюро: комсомольці десятого класу повинні обговорити на відкритих зборах вчинок Шепель. Але за цією ухвалою Юрій Юрійович бачив значно більше. Він розумів: комсомольські збори треба скерувати так, щоб на них мова йшла не лише про окремий вчинок, а про поведінку Ліди Шепель взагалі, про її характер, про її життя. Це має бути товариська пристрасна розмова з дівчиною. А чи буде вона такою, залежатиме від того, як цю розмову організувати. І звідси випливало, що насамперед йому, Юрію Юрійовичу, треба було негайно ж допомогти комсомольцям як слід підготуватися до цих зборів.
Проте досвідчений учитель відчував – не все сказано про Шепель. Йому хотілося звіритись товаришам у тому, що він передумав, коли збирався на це засідання партбюро, хотілось дістати їхнє схвалення.
– Я думаю, цього ще не досить – засудити вчинок дівчини,– сказав він.– Ми повинні водночас взяти ученицю під лікоть. Як саме? Я міркував над цим. Треба спробувати старий засіб – доручити їй якусь серйозну, саме серйозну справу, щоб дівчина зразу відчула відповідальність перед класом. Хай відчує, що жила «воблою», але це – в минулому, а зараз вона потрібна, дуже потрібна колективу...
Ці останні слова, видимо, найдужче припали до серця вчителеві малювання Якову Тихоновичу. Ще не дослухавши до кінця, він схвально закивав головою і вдав, що аплодує. Після засідання він швидко підійшов до Юрія Юрійовича:
– Дозвольте міцно-міцно потиснути вашу руку!
– От і не знаю, за віщо такий вияв доброзичливості...
– За одне ваше речення. Ви сказали, що ученицю треба взяти під лікоть, підтримати її. Ось за це, Юрію Юрійовичу. Засудити – це легко, а допомогти – значно важче. А може, ми й помилились? Може, й зборів не треба? Просто відчитати б – та й годі. Невже не допомогло б?
– Ні, напевне не допомогло б!
Юрій Юрійович уважно глянув на Якова Тихоновича й додав:
– Хотілося б подивитись, як ви малюєте. Знаєте, самий процес, коли ви водите рукою. Так і здається, що – ніжно-ніжно, і все рожевою фарбою. А ви спробуйте різкими лініями, такими, знаєте, мужніми, сміливими...
* * *
Юля Жукова обмірковувала, як провести завтрашні збори. Вона ніколи не перевантажувала порядку денного і порадила Віктору поставити завтра теж не більше двох питань.
Питання були серйозні, і перше з них – про Ліду Шепель.
Власне кажучи, про Шепель давно вже слід було б серйозно поговорити на зборах, а то й на комітеті. Проте здавалось, що досі Ліда не подавала для такої розмови ніякого конкретного приводу.
Правда, її однокласникам впадало в очі, що Шепель жила в якомусь дивному, вузькому колі інтересів. Недарма її нишком, поза очі, називали «воблою», а в стінгазеті не раз з’являлись на неї ущипливі карикатури.
За останній час у Шепель з’явилась двійка з української літератури. Та навіть більше ніж сама двійка, клас занепокоїли обставини, за яких її було одержано. А історія з книжками для підшефної комсомольської організації обурила всіх комсомольців.
Юля намагається пригадати, якою була Шепель у минулому році. Уява малює тонку високу дівчину в окулярах. Коли, бувало, хтось попросить у неї складного ножика або олівця, вона спочатку скаже: «Якщо ти учениця, то повинна мати своє письмове приладдя», але олівця все-таки дасть. Правда, це – огризок, маленький утинок, його й тримала Ліда передбачливо на той випадок, якщо хтось попросить. Не давати ж, мовляв, свого олівця, яким пишеш сама!
Але й давши олівця чи ножика, Шепель тричі підійде потім до подружки:
– Ну що, потрібний тобі ще олівець? Гляди ж, не посій!
Колись вона загубила нове перо і облазила навколішках усю підлогу в класі, доки знайшла його.
Подруги говорили їй:
– Ти – скупа, як Плюшкін!
– Я не скупа, а просто акуратна й бережлива,– відповідала Шепель.– Плюшкін збирав іржаві гвіздки на дорозі, а я ж цього не роблю.
Вона це говорила цілком серйозно, не помічаючи в своїх словах злої іронії на власну особу.
А втім, подруг у Ліди не було з тієї причини, що нікого не захоплювала перспектива дружби з нею.
Ніхто не бачив Шепель ні на лижах, ні на коньках. Коли в дев’ятому класі всі захоплювались волейболом, Ліда єдина не була у волейбольній команді. Якщо в її присутності заходила суперечка або просто розмова про якусь книжку, Шепель питала:
– А в класі ми будемо її проходити?
Юля пригадала, як одного разу (це було в дев’ятому класі) Юрій Юрійович сказав на засіданні комсомольського комітету:
– Зверніть увагу на Шепель. Лікуйте її.
А що ж вони, комсомольці, чи вилікували свою товаришку?
Жуковій гірко й боляче думати про це.
Як сьогодні сказав їй Юрій Юрійович: «Це ж справа вашого комсомольського серця». Немов і звичайні слова, а сказав їх так хороше, проникливо...
Після уроків він допоміг Віктору Перегуді і Жуковій накреслити «головну лінію» завтрашніх зборів. Юрій Юрійович так і висловився: «головну лінію». Вони довго сиділи втрьох і розмовляли про Шепель, про її характер і про те, яке б дати їй громадське доручення. Воно мусить бути таке, щоб підняло Ліду у власних очах і водночас зацікавило її саму. Не може ж такого бути, щоб її ніщо не цікавило!
– І, знаєте, щоб не суд, не допит,– говорив Юрій Юрійович,– а побільше серця... А то бувають у нас, на жаль, казенні збори... Шепель потрібні гнівні, пристрасні слова, щоб збагнула, що це – гнів її товаришів, а не казенна проробка...
Жукова відчувала – і в голосі, і в словах класного керівника було стільки глибокої турботи й піклування про Шепель, про її майбутнє! І учениця мимохіть подумала, що Юрій Юрійович не тільки класний керівник і вчитель,– ні, він насамперед – комуніст, і не лише він, а вся партійна організація школи вчить її, Юлю Жукову, як указати Ліді Шепель правильну стежку.
«Чи по-справжньому ж ми, комсомольці, допомагаємо комуністам? Чи живе в нас ця радісна гордість, що ти – комсомолець?» – запитувала себе Жукова.
Так, живе. Вона – в серці, в думках, у ділах, у мріях...
Згадалась вечірка у Марійки Поліщук. «Як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!» – звучать у голові Жукової її власні слова, і вона червоніє так, що відчуває, як зайнялись вуха. «Як далеко тобі до борця, якщо ти не зуміла досі перевиховати однокласницю, з якою ти перебуваєш у Ленінській Комуністичній Спілці Молоді!»
В Юлиному характері була риса – перебільшувати в сто крат свої помилки чи невдачі і применшувати успіхи своєї роботи. Отож і тепер історія з Шепель заступила перед Юлею велику роботу, яку провадили комсомольці в школі. Дівчині здавалося, що зроблено неприпустимо мало, і в цьому насамперед винна вона, секретар комітету.
Було вже за північ. За вікнами кімнати стихла гомінка вдень вулиця. Тільки зрідка проходили трамваї і скреготіли на повороті. Мати й школярі-брати давно спали, батька не було: він працював на нічній зміні.
Юля дуже любила нічні години, коли припиняється денна метушня і в тиші, біля заспокійливого світла настільної лампи, так хороше думається, і приходять такі солодкі мрії...
Недавно її обрали членом бюро райкому комсомолу. Це дуже схвилювало Юлю й обрадувало. Вона виросла у власних очах. Це була і висока честь, і довір’я, і нові відповідальні обов’язки.
Затишно. Хороше помріяти в такий пізній час.
Та сьогодні Юлі не до мрій. Треба обміркувати, що вона скаже завтра Шепель на зборах.
Батько Ліди Шепель замолоду візникував. Складаючи копійку до копійки, гривеник до гривеника, живучи на одному квасі й хлібі, він згодом зібрав грошенят і відкрив власну біржу.
Працювало в нього спочатку півдесятка візників, та справи, як видно, швидко пішли вгору, і за три роки Сидір Маркович Шепель спромігся вже збудувати собі будинок. Одну половину здавав у найми, у другій жив сам із сім’єю.
Савраска, на якій Сидір Шепель починав свою кар’єру, благополучно постаріла, нижня губа в неї одвисла й теліпалась, як відірвана підошва, але конячина користувалась у свого господаря неабиякою шаною. Її було звільнено від важкої роботи, вона справно одержувала корм аж до самої своєї смерті. Був навіть у старого Шепеля намір зробити з її шкіри чучело в подяку за вірну службу, та жадність перемогла, і шкіра пішла на чоботи.
