Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 25 страниц)

30

Ніна Коробейник не пам’ятає такого нещасливого дня. Ще вранці настрій зіпсувався від того, що Вова Мороз прийшов у школу разом з Варею Лукашевич.

«Тепер уже ніяких сумнівів,– подумала Ніна.– Вова здружився з цією мовчальницею».

Самолюбство дівчини було глибоко вражене. Вона запевняла себе, що нічого не трапилось, їй ніякого діла немає до того, з ким дружить цей «художник». І, взагалі, ще невідомо, чи з нього вийде коли талановитий митець.

«Про що ж він може розмовляти з Варею? Що вона тямить у мистецтві?»

Але справжня неприємність чекала Ніну пізніше. В коридорі її зустріла старша піонервожата Зоя Назарівна.

– Я тебе шукаю, Ніно. Ти вже, звісно, знаєш про Сухопару?

У Ніни тьохнуло серце.

– Що сталось?

– Як?! – вигукнула Зоя Назарівна.– Ти вожата в п’ятому класі і не знаєш, що там сталось? А пам’ятаєш, я казала, що цей Сухопара, якого ти вихваляла в стінгазеті і взагалі на всіх зборах, підставить тобі ніжку? От і підставив, полюбуйся ним!

Виявилось, що сьогодні на уроці Микола Сухопара пустив паперову стрілу, і вона впала перед учителькою на класний журнал.

– Іди зараз же до класного керівника, до піонерів,– порадила Зоя Назарівна,– вживай заходів. За такі речі... знаєш?

Ніна пішла в учительську кімнату і відразу ж побачила засмучене й стурбоване обличчя Зінаїди Федорівни.

– От добре, що ви прийшли,– сказала вона Ніні.– Вже знаєте? Микола наш знову «зірвався».

Від неї Ніна довідалась про вчинок Миколи Сухопари. Зінаїда Федорівна викликала його відповідати урок з арифметики. Школяр нічого не знав, і вчителька поставила йому двійку. Заняття в класі тривали. І раптом Сухопара пустив паперову стрілу. Вона пролетіла над головами учнів і впала на стіл учительки.

– Ви розумієте, Ніно,– говорила хвилюючись учителька,– це помста за двійку.

– А ви ж? Що ви йому сказали? – спитала Ніна, почуваючи, що частина провини Сухопари лежить і на ній, вожатій.

– Я йому наказала: «Сухопара, негайно вийди з класу». Ну, і він вийшов, але так грюкнув дверима, що забряжчали шибки.

Того ж дня відбувся піонерський збір загону. Юля Жукова послала туди і Марійку.

– Послухаєш, подивишся,– сказала вона.– Ти ж член комітету, і ми мусимо знати, як працює Коробейник. Можливо, що їй треба допомогти. Здається, у неї в загоні останнім часом не все гаразд.

– Я теж це помітила,– сказала Марійка.– Була в неї на зборах, з піонерами розмовляла.

– Ну, от, піди й сьогодні.

Ніна ввійшла в клас разом з Марійкою і Зінаїдою Федорівною. По зосереджених обличчях школярів, по напруженій тиші Ніна побачила, що піонерів дуже хвилює вчинок їхнього товариша, і цей збір має бути незвичайний.

Сухопара сидів на останній парті. Спершись підборіддям на долоню, він дивився вниз, немов у нього перед очима на парті лежала книжка. Ніна хотіла зустрітися з ним поглядом, але школяр не піднімав очей. Зате погляди всіх піонерів були зараз прикуті до Ніни, і вона відчувала, як напружено чекають школярі її слова.

Зінаїда Федорівна і Марійка сіли збоку на вільній парті. Коробейник підійшла до столу. Вона заздалегідь приготувала коротку промову, якою хотіла почати збір, але зараз не могла згадати жодного речення. Пригадувати далі чи готувати нову промову було пізно, треба вже говорити.

Щоб виграти кілька секунд і тим часом зосередитись, Ніна потяглась рукою за зошитом, в якому Кочетков акуратно відмічав, що відбувалося на кожному зборі загону. Зошит лежав на іншому кінці стола, дбайливо загорнений у газету. Ніна поклала його перед собою і там, де рукою Кочеткова було виведено «Що було на зборі», прочитала заголовок «Події в Кореї».

Вона підняла голову, захоплена раптовою думкою.

– Це було зовсім недавно в Південній Кореї. Стежкою в горах ішов корейський хлопчик. Звали його Кім. Американські літаки зруйнували село, де він жив. Від бомби загинула вся його сім’я. Кім утік в гори, до партизанів.

Сірі, голубі, карі дитячі очі застигли в напруженій увазі. Ніна говорила повільно, але впевнено, вона вже бачила перед собою худого, босоногого хлопчика.

– Коли він спустився у вибалок, до нього долинув гуркіт машин і людський гамір. У долині розташувалось військо чужинців-загарбників. Хлопчик поповз між колючими кущами. Йому треба було розвідати, скільки у ворога танків і гармат. Коли він хотів уже повертатись до партизанів, його схопив ворожий патруль. Хлопчика мучили, та він не сказав ні слова. Тоді його привели на берег ріки і прив’язали до шиї важкий камінь.

Тридцятеро хлопчиків і дівчаток, затамувавши подих, слухали. Ніна зрозуміла, що маленький Кім мусить жити, жити, незважаючи ні на що. І справді, хлопчик не втопився, бо камінь у воді одв’язався, а Кім плавав як риба. Діти легко зітхнули, а Ніна продовжувала:

– Була пізня ніч, і Кім, безсилий, лежав на березі ріки. Боліло побите тіло, плюскотіли хвилі. Вгорі між хмарами сяяв місяць. «Як він високо висить у небі! – думав хлопчик.– 3 такої височини йому, напевне, видно і Москву, і весь Радянський Союз. Хоч би одну хвилину побути в школі, де вчаться радянські діти, посидіти з ними на одній парті, сказати їм, які вони щасливі, що в них немає війни, що вони ходять у школу...» Кім заснув, і йому приснився радянський школяр. Він був дуже схожий на одного хлопця...

Ніна замовкла, їй здалося, що вона зробила помилку, що зараз усі розсміються, і тоді вся її розповідь пропала...

Ні, ніхто не сміявся, всі були під враженням оповідання.

– «Як тебе звати?» – спитав Кім.– «Микола,– відповів радянський школяр.– Дивись, який червоний галстук на мені! Я піонер, я вчуся тільки на п'ятірки і четвірки, я глибоко поважаю і люблю своїх учителів, що не шкодують сил, щоб виховати з нас борців за таке чудове життя, якого ще ніколи не знали на землі люди! Я піонер, і я не дозволю собі жодним словом образити вчителя, бо це був би ганебний вчинок для юного ленінця!»

Ніна дивиться на Миколу Сухопару і раптом бачить, що він встав.

– Ти потім скажеш! —замахав руками Юша Кочетков, та Сухопара, не звертаючи на нього уваги, голосно, захлинаючись, вигукнув:

– А що коли мені... коли мені неправильно поставлено двійку!

Цей вигук ураз розірвав напружену тишу. Знявся шум, галас. Кілька школярів водночас вимагали слова. Оля Козуб встала і підняла руку. Вона не гукала, тільки благальними очима дивилась то на Юшу, то на вожату. Ніна шепнула Кочеткову:

– Дай їй слово!

– Хай Сухопара пояснить,– сказала Оля,– чому він думає, що Зінаїда Федорівна поставила двійку неправильно.

– А тому,– відразу ж почав Сухопара, – що я не зрозумів пояснення! А якщо не зрозумів, то хіба за це зразу – двійку?

І знову знявся страшенний галас. Усі говорили водночас. Даремно Кочетков стукав пеналом об стіл.

З гамору Ніна вловлювала тільки окремі вигуки:

– Чому всі зрозуміли, а Сухопара – ні?

– Він не слухав пояснення!

– Він стріли робив!

Ніна глянула скоса на Зінаїду Федорівну і Марійку. «Не вміє,– скажуть,– встановити порядок на зборі». Але з радістю бачила, що весь загін обурений вчинком Сухопари, і що цей збір справді не схожий на інші, і не схожий тим, що всі «її» піонери так одностайно засудили поведінку свого товариша. Було тільки по-справжньому боляче, що Сухопара знову «зірвався». А Ніна ж думала, що хлопець остаточно виправився і що це вона так зуміла його перевиховати.

«Невже пішло все нанівець: бесіди, розмови, читання, робота в гуртках, піонерські збори?»

Згадалось, як працював Сухопара над картою, скільки було радості, коли спалахнула на фанері перша мініатюрна лампочка. Хіба можна було тоді подумати, що цей хлопчина з захопленими очима здатний вчинити щось обурливе, гидке? Мабуть, і Зінаїда Федорівна, і вона, Ніна, ще чогось не додивилися в його характері, не зуміли виховати в ньому піонерської гордості за свій клас.

Тепер треба було знову, з самого початку, боротися за цього школяра.

Ніна нетерпляче чекала, що скаже Зінаїда Федорівна. Але вчителька мовчала. І тільки тоді, коли піонери вирішили, що Сухопара повинен перед усім класом попросити у Зінаїди Федорівни пробачення і виправити двійку, вчителька встала і підійшла до столу.

Ніна думала, що Зінаїда Федорівна буде говорити довго про поведінку Сухопари, скаже, як її образив і обурив школяр своїм вчинком. Але, на велике здивування дівчини, вчителька сказала всього кілька слів. Спокійно й проникливо забринів її густий голос:

– Діти, я знала, що ви правильно оціните поведінку Сухопари. Спасибі! І ви розумієте, що стріла впала не на стіл. Ні, вона влучила мені в самісіньке серце!

Зінаїда Федорівна пішла на місце серед такої тиші, що можна було почути, як стукали дитячі серця.

Цю тишу нагло порушили швидкі кроки. Все сталося так несподівано, що Ніна встигла лише помітити, як перед її очима майнула постать школяра...

Це був Сухопара. Він раптом зірвався з місця і хутко вийшов із класу. Такого ще ніколи не бувало, щоб піонер залишив збір.

Першою думкою в Ніни було повернути хлопця. А Юша Кочетков уже голосно запропонував:

– Виключити його з загону! Хай іде. Він не піонер!

І знову, як раніше, мовчазно, ніби на уроці, підняла руку Оля Козуб.

– Не треба його виключати, бо він вийшов, щоб не бачили, як плаче! Він зрозумів, що образив Зінаїду Федорівну.

Люба Оля! Безсумнівно, вона казала правду. Самолюбивий хлопець втік із збору, щоб ніхто не помітив його сліз.

Після збору Марійка півжартома потиснула Ніні руку:

– Вітаю вас, Ніно Романівно, у вас природний педагогічний хист. Мені дуже сподобалось, як ви почали збір з оповідання про корейського хлопчика.

І вже серйозно додала:

– Справді, Ніно, бути тобі педагогом!

– А я вже вирішила, Маріє.

– Ну й чудово. Тільки знаєш що? Останнім часом, мені здається, у тебе в загоні робота пішла якось інакше, ніж раніше. Я б сказала – більш казенно, сухо.

– Що ти? – здивувалась Ніна.– Я вважаю, що мій загін вийшов на перше місце в школі!

– А ось Зоя Назарівна говорила, що...

– Що вона може говорити? – роздратовано перебила Ніна.– Мені набридли її поради й повчання!

Коробейник повернулась і пішла геть якимсь новим, поважним кроком. Що його раніше не помічала в неї Марійка.

Наче було це так давно, коли Ніна соромилась свого низенького зросту, почувала себе серед школярів ніяково, боялась почути від них запитання, на яке не змогла б відповісти, щохвилини чекала злих пустощів. Зараз поводилася з піонерами вільно, легко і хвилювалась тільки тоді, коли на зборі був хтось з учителів.

Щодня маючи справу з школярами, вона почала по-справжньому цікавитись педагогікою. Твори Макаренка прочитала з захопленням, талановитий педагог розбудив у неї безліч думок.

Випадок з Сухопарою був неприємний і болючий, та ще дужче загострив у Ніни цікавість до педагогічної роботи. В ній вона побачила глибоку моральну красу. Формування характеру майбутнього громадянина Радянської держави уявлялось справою найважливішою, сповненою творчого горіння, поразок і перемог. Дівчина на яскравому прикладі побачила, що навчання й виховання школяра – єдиний процес для педагога і що ця справа вимагає завжди творчого підходу. Справжній педагог не може бути ремісником, він – скульптор, який ліпить характер молодої людини...

Наступного дня Сухопара якось несміливо підійшов у коридорі до Зінаїди Федорівни і пробурмотів:

– Пробачте, я не буду...

– Що не будеш?

– Не буду кидати стріли на уроці!..

– Ні,– похитала вчителька головою,– ти повинен попросити пробачення не тут. Ти образив мене в класі при всіх товаришах, отже й пробачайся при всіх. І не тільки за стрілу, а й за образу, яку завдав мені, за те, що кинув пляму на весь клас, до того ж залишив збір, замість того щоб чесно, при всіх, визнати свою провину, покаятись.

Минав день, другий. Сухопара намагався не зустрічатися поглядом з учителькою, дивився спідлоба, вилаяв Кочеткова, бо той спитав у нього, коли він попросить пробачення у Зінаїди Федорівни.

Ніну спантеличила така поведінка школяра. Вона думала, що тепер, після збору, Сухопара відчує гостре каяття і відразу ж прилюдно проситиме вчительку пробачити його. Що збір схвилював хлопця, сумніву не було. В чому ж річ?

Ніна губилася в догадках. «Якщо Сухопара заплакав,– міркувала вона,– то це означає, що його пройняло до серця. Він залишив збір, щоб ніхто не бачив його сліз. Отже, Сухопара дуже самолюбивий хлопець. Нехай. Але ж він мусить пробачитись!»

Увесь вечір просиділа дівчина, намагаючись знайти в працях видатних педагогів відповідь на питання, які її хвилювали. Вона розповіла про випадок з школярем Юрієві Юрійовичу.

– А як же ви думаєте вплинути на нього? – спитав учитель.– Майте на увазі, що грубо тиснути на хлопця, ламати його самолюбство не годиться. Йому треба тільки допомогти. Поміркуйте, як ви допоможете. Чи зумієте? Бачте, це ще не все, що піонерський збір засудив поведінку свого товариша.

– Я вірю,– сказала Ніна,– що коли Сухопара глибше усвідомить ганебність свого вчинку, вій заховає самолюбство подалі і сам попросить пробачення перед класом.

– Вірити – мало, Ніно. Треба й діяти. Я ж кажу – зумійте допомогти йому. Хай хлопець прийде до думки, що він повинен, розумієте,– повинен знайти в собі мужність сказати: «Вибачте, я хотів помститись за двійку, це – мерзенний вчинок». Але гордість хлопця, самолюбство його не топчіть, Ніно. Ці почуття йому згодяться. Нехай тільки зуміє виявити їх за інших обставин. Хай гордиться тим, що він – юний ленінець і живе в Радянському Союзі. А самолюбство його хай страждає від одержаних двійок.

Ніна довго міркувала над словами Юрія Юрійовича. Напевне, він міг би порадити щось конкретне. Але вчитель цього не зробив, хоч учениця й пішла від нього з таким відчуттям, ніби після блукань стала на тверду стежку.

Випадок з Сухопарою дуже вразив Ніну. Як подібне могло статися в «її» загоні, з «її» піонером? Вона потай вважала себе за найкращу вожату, останнім часом її навіть дратувало, коли Зоя Назарівна робила їй зауваження. Ніна сама себе втішала тим, що, мовляв, і в найкращих загонах бувають окремі випадки, коли хтось з піонерів зробить недостойний вчинок.

Але все ж таки як допомогти Сухопарі? Треба було шукати самій, а не чекати готових рецептів. Розуміла, що і Зінаїда Федорівна, і Юрій Юрійович саме й наштовхують її на самостійну роботу.

Зінаїда Федорівна не здивувалась, коли Ніна попросила в неї листи від колишніх учнів. Кілька найцікавіших листів Ніна вирішила прочитати піонерам.

Але перед цим вона мала коротку розмову з Сухопарою.

– Я знаю, чому ти досі не попросив пробачення,– без усяких передмов сказала йому Ніна.– Бо ти не маєш на це сили волі. Силу волі мають люди відверті, хоробрі, вони здатні піти на героїчний подвиг, як Зоя або капітан Гастелло. А ти... ти не зважишся навіть на те, щоб чесно, при всіх товаришах, покаятись перед учителькою. Мені просто шкода тебе.

Не чекаючи, що відповість хлопець, швидко пішла від нього.

Черговий збір влаштували у фізкультурному залі. Посеред кімнати світив піонерський костер. Обмотані кумачем потужні електричні лампи, сховані в купі хмизу, створювали враження багаття.

Всі зібралися, а Сухопари не було. Ніна почала вже хвилюватись, та нарешті з’явився й він. Хлопець крадькома увійшов до залу і тихо підсів до костра.

– Настане час,– сказала Ніна,– коли кожен з нас обере собі професію: одні працюватимуть на заводі, будуватимуть чудові машини, інші стануть лікарями, педагогами, льотчиками, трактористами, дослідниками природи, агрономами. Але всі ми з ніжністю і подякою згадуватимемо наших дорогих учителів, які виховують нас, допомагають кожному з нас стати на велику світлу дорогу. Ваша вчителька Зінаїда Федорівна одержує багато листів від колишніх своїх учнів. Якою любов’ю сповнені ці листи! Вона дозволила мені деякі з них прочитати вам.

Між дітей пройшов шелест, кожний умощувався зручніше, присувався ближче. Підбадьорена тим, що діти зацікавились, Ніна голосно і з почуттям прочитала першого листа.

«Рідна, дорога Зінаїдо Федорівно!

Пише вам колишній ваш учень Антон Ковганюк. Я часто згадую, як ви розбудили в мені бажання вчитись на відмінно, як допомагали мені оволодіти знаннями, зацікавили книжками, немов відчинили переді мною двері в нове життя. Спасибі вам за це, дорога моя вчителько!

Я пишу вам у невеликому будинку метеорологічної станції на острові серед холодного Північного моря. Надворі вже третю добу реве пурга, замітає наш будинок; увесь острів наче здригається від громових ударів розлючених хвиль. Але серце гріє думка, що праця наших радянських метеорологів потрібна Батьківщині, і ніщо в світі не примусить нас покинути свій пост...»

Ніна дочитала листа до кінця. Діти сиділи притихлі, як пташенята. Відсвіт од костра падав на червоні галстуки, відбивався в широко відкритих очах дітей. Не було зараз ні цього залу, ні костра, був тільки будиночок на скелястому острові, де за вікнами ревла пурга і гриміло море.

Ніна непомітно глянула на Сухопару. Він сидів так само нерухомо, як і його товариші, сидів немов приголомшений і так, як і вони, широко відкритими очима дивився перед собою кудись у далечінь, за тисячі кілометрів.

І тоді Ніна сказала те, що добре обміркувала заздалегідь і навіть записала собі на папірці:

– А чому б нам не послати відповідь сміливому метеорологу Антонові Ковганюку? Я думаю, що йому дуже приємно буде одержати лист від школярів-піонерів, яких тепер учить Зінаїда Федорівна.

Ці слова були зустрінуті вигуками захоплення.

– Що ж ми напишемо? – говорила далі Ніна.– Про свій п’ятий клас, про свої успіхи в навчанні, про класні події. Напишемо, звісно, чесно й правдиво про все. Доведеться, мабуть, написати і... про стрілу, про Сухопару...

Ніна не дивилась у той бік, де сидів Сухопара, але відчула, як він шарпнувся.

Всі мовчали.

– Отже, вирішили? Обов’язково завтра ж і напишемо. Так?

З цими словами Ніна немов випадково глянула на Сухопару. Жалість уколола їй серце. Хлопчик сидів блідий, схиливши голову.

«Чи не занадто я? – майнула думка.– Все обміркувала... так добре виходило... А тут – живий хлопчина, школяр...»

– А може й не треба писати про Сухопару? – знову спитала Ніна.– Ви подумайте, як боляче буде читати Ковганюку про школяра, який насмілився так скривдити вчительку!

Всі полегшено зітхнули, бо хотілося похвалитись хорошим, своїми успіхами, радощами, щоб і читати було радісно цього листа зимівникам на далекій півночі.

– Правильно,– почувся голос Кочеткова.– От тільки... чи простить Сухопару Зінаїда Федорівна?

Щойно закінчився збір, а Сухопари вже не було: він зникнув тихо й непомітно.

– А що в нас буде на наступному зборі? – спитав Лукаш Коровайний.

Лукаша Ніна не любила. Він так само, як і Сухопара, був одним з найнеспокійніших школярів у п’ятому класі, до того ж погано вчився. Ніна в думках уже вирішила, що він неодмінно залишиться на другий рік, і навіть не робила ніяких спроб вплинути на нього. Не подобались їй ні його олов’яні очі, ні вицвіле попелястого кольору волосся, ні поривчасті рухи, немов хлопчик кожної хвилини намагався стрибнути.

– Наступний збір у нас про дружбу,– сухо відповіла Ніна.

– Знову будемо сидіти та слухати? – невдоволено промимрив школяр.– Набридло!

– А ти чого захотів? – підскочив до нього Кочетков.– У тебе ж двійки, тобі й уроки вчити набридло! Що ж, танцювати перед тобою будемо?

Щось немов укололо Ніну: «А може й справді треба якось інакше?» Але вона відігнала од себе цю думку. «Ледар, бешкетник! Йому все набридло, все нудно».

Ніна поверталась додому сама. Вечір був тихий, дерева стояли в білому інеї, в сквері навколо каштанів спокійно дрімали снігові замети, але щось невидиме віщувало вже недалеку весну. Її дихання було в похмурому небі, в м’яких сутінках, у рожевому відсвіті заходу за парком. Іній осипався іскорками, які гасли на льоту. Звуки голосу, поклики сирени так само немов гасли, танули.

Хтось несміливо торкнувся рукава. Це був Сухопара. Пальто й чорна шапка були запорошені снігом, хлопець, мабуть, стояв під деревом, чекаючи на вожату. Запам’ятались його очі – вони були в ту хвилину величезні, блискучі й сухі, немов внутрішній жар випив з них усю вологу до краплини.

Якусь мить обоє, Ніна і школяр, мовчки дивились одне на одного. Вожата бачила, як ворушилися у хлопця губи, вони, мабуть, теж були пересохлі, жодного звуку не злітало з них.

Нарешті він вимовив:

– Ніно, чи дуже... сердита на мене Зінаїда Федорівна? Чи простить вона мене?

Від цього запитання у Ніни стиснулось серце. Скільки, мабуть, передумав цей хлопець, як перемучився, збираючись попросити перед усім класом пробачення у вчительки. Він уже тричі розкаявся, на все життя запам’ятав злощасну стрілу, але знав, що тільки прилюдне пробачення знову наблизить його до товаришів. І зараз він боявся тільки одного, що вчителька його не простить.

– Ніно, а що як вона скаже... Що як Зінаїда Федорівна візьме та й той... скаже: «На ділі заслужи прощення... своєю поведінкою...»

– А ти хіба не дуже надієшся на свою поведінку?

– Чому ж? – похнюпився Сухопара.– Я тепер хай хоч що... І сам не знаю, як воно сталося. Проклята стріла!

– Себе лай, стріла сама не полетить.

– А якщо Зінаїда Федорівна скаже, щоб я, значить, заслужив прощення гарною поведінкою, то на це ж треба час. А як же я... сам отак і буду в класі? Без товаришів?

У словах Сухопари бриніла туга. Не було сумніву в тому, як він боляче переживав те, що його друзі-однокласники тепер змінили до нього своє ставлення.

– Ось що, Миколо,– сказала Ніна,– ти заплямував увесь клас, піонерський загін. Не будь же зайцем! Знайди в собі мужність хоч тепер вчинити по-піонерському! А що скаже Зінаїда Федорівна – сам почуєш.

* * *

Ніна Коробейник давно вже готувалась до «стрибка». Це мусив бути блискучий успіх, справжній стрибок уперед, через голову Марійки Поліщук. Так, саме через голову, щоб затьмарити «особливі» п’ятірки Поліщук і знову вийти на перше місце в класі. Та що в класі – ні, вона, Коробейник, була ж першою в школі... І ось зовсім несподівано дорогу перейшла Марійка...

«Стрибок» має повернути Ніні втрачену першість. І вона знову стане і в школі «чемпіоном»!..

Недарма Ніна так любить читати про видатні турніри шахістів. А чому справді не бути чемпіоном у навчанні? Юний гросмейстер Ніна Коробейник! Золота медаль!

Ніна тепер готувала уроки з особливою старанністю. Вона не покладалась лише на свої здібності, читала додаткову літературу, вишукувала щось таке, що дало б їй можливість «блиснути».

Її викликав на уроці Юрій Юрійович. Серце в Ніни посилено застукало від радості. Вчора вона, ніби передбачаючи, що її запитають, найбільше приділила уваги історії. Захопила ученицю й тема «Організація Радянської держави». Відповідала вона так, що Юрій Юрійович заслухався. Ніна вільно цитувала Леніна, відтворивши в своїй розповіді яскраву картину перших кроків молодої Радянської влади до соціалізму.

– Ну, знаєте, це була відповідь! Чудово, чудово! – говорив зворушено Юрій Юрійович, коли урок скінчився і учні оточили його з веселим гамором.– 3 насолодою слухав! Це результат серйозної праці. Так у нас відповідає тільки Поліщук!

Ніна тихо здригнулась: «Знову – Поліщук!»

До неї підійшли товариші, подруги, всі раділи її успіхові.

– Щоб так відповісти урок,– сказав Віктор Перегуда,– треба мати талант!

– Єресь! – гукнула Базилевська.– Треба вміти працювати, і все.

– Ні, мої друзі,– гукнув Вова Мороз,– що не кажіть, а Коробейник сьогодні відповідала не гірше від Марійки!

Цього вже не могла стерпіти Ніна. Кров застукала їй у скронях.

– Не розумію,– тихо, але з страшною напругою промовила вона,– при чому тут Марійка? Що це за високе мірило, яке згадується в усіх випадках? Очевидно, Марійка стала непохитним критерієм... Ха-ха!..

Сама незчулася, як вихопилося це «ха-ха», та вже не могла стриматись. Майнули перед очима обличчя Вови, Віктора, Софи Базилевської...

Хутко пройшла до дверей, рвучко розчинила їх навстіж і вискочила в коридор...

* * *

Жукова відчула, що хтось дивиться на неї. Вона озирнулась і зустрілась очима з Віктором. Щось невимовне, як мовчазний докір, було в його погляді і ще щось таке, незрозуміле, але що, безумовно, стосувалось її, Юлі, і промовляло до неї.

На мить затримала на Вікторові погляд і наче вперше побачила, як хлопець змінився.

Очі світились сухим блиском, вилиці загострилися. І всією своєю істотою зрозуміла Юля, що Віктор страждає, страждає мовчки і терпеливо.

Вона мимохіть подала якийсь знак і знову почала слухати Юрія Юрійовича.

Це було на уроці історії, і дівчина тепер слухала вчителя майже зовсім неуважно, бо прислухалась до своїх таємних думок, які раптом налетіли роєм. Вона й сама не знала, який знак подала Віктору – здається, кивнула йому, але не знала, для чого це зробила і що це мало означати. Відчувала лише, що інакше не могла, треба було обов’язково чимсь відповісти хлопцеві на його погляд.

Юлі згадалось, як не раз ще після пам’ятного прощання в зимовому сквері Віктор шукав зустрічі з нею, кликав на побачення. Вона рішуче відмовляла, хоч душа її тріпотіла, рвалась до нього.

Намагалась подавити в собі згадки про хлопця, переконувала себе, що все кінчилось безповоротно. А потім знову думала про нього, він поставав в її уяві такий, як був у той перший їхній вечір під березою в міському парку або коли промовляв з трибуни на зборах молодих виборців.

Тоді вона навмисне відновлювала в пам’яті всі подробиці того вечора, коли востаннє ходила з Віктором у басейн. Зникла гострота пережитого, лишився тільки сум, образа, гірке почуття втрати...

Хтось непомітно передав їй записку. Чомусь дуже застукало серце. Що він пише? Знову «нам необхідно поговорити»?

Розгорнула складений трикутничок.

«Юлю, маю сказати тобі щось важливе. Софа».

Софа?

Кров так і вдарила в обличчя. Чого ж хвилюватись? Напевне, щось по комсомольській лінії. Безумовно, так. Юля навіть знає, про що буде мова. Ну, звісно ж – про фізкультурне змагання з дев’ятим класом.

На перерві Базилевська підійшла до Юлі.

– Ходімо у фізкультурний зал. Там зараз немає нікого.

Чому ж про змагання треба говорити без свідків?

І Жукова догадалась, що мова буде про інше. Про інше... Але про що ж?

– Ось тут ніхто не почує,– сказала Софа, прочиняючи масивні важкі двері.

– Може, ти хочеш побити мене? – спробувала жартувати Юля.– Щоб і свідків не було.

– Ти вгадала, тебе треба бити й бити! Сідай.

Вони посідали на м’якому матраці під трапецією.

– Тепер слухай! – Софа енергійно провела долонею по всіх своїх численних значках.– Слухай і прийми негайно до відома. По-перше,– тоді в басейні я сама не відпускала Віктора, доки не навчилась як слід плавати новим стилем. По-друге,– я попросила його вгостити мене нарзаном, і ми пішли в буфет. А звідти Віктор стрімголов побіг у гардеробну, чекав тебе, але ти вже пішла. По-третє,– він мене не проводив ні того вечора, ні взагалі ніколи нікуди не проводив, я скрізь знаю дорогу сама! І в нас із ним немає ні кохання, ні дружби, бо він любить тебе і страшенно страждає через твої дурні, безглузді, безпідставні, вперті ревнощі! Все! – Софа встала.– Він учора звірився мені в усьому. І пробач, що я мимоволі стала причиною ваших переживань. Пробач, Юлю!

Вона подала Юлі руку.

– А тепер іди мерщій до нього! Чуєш, Юлько?

А Юля робила неймовірні зусилля, щоб не заплакати. І таки не витримала, припала до Софиних значків і схлипнула. Це були сльози, від яких стає легко й ясно на серці, які змивають увесь душевний намул, радісно після них дихати і жити.

* * *

Друга чверть закінчилася зовсім непомітно, і двадцять дев’ятого грудня учнів відпустили на новорічні канікули.

Юля Жукова бачила, як Ніна вийшла з школи сама, без подруг. Стало шкода її, Юля ледве стрималася, щоб не наздогнати Ніну. «Ні, хай краще йде сама... Вона вже почала відчувати, як ставиться до неї клас!..»

Жукову дратувало, що тільки Віктор, здавалося, не приймав близько до серця дивної поведінки Коробейник. Він недбало махав рукою:

– Ну що там – Ніна!

– Серйозно кажу тобі,– хмурила брови Юля.– У Ніни давно вже проріс якийсь рудимент. Не знаю, чи в серці, чи в мозкових звивинах.

– Юленько, я ж не хірург!

– Ти всього лише секретар бюро комсомолу в класі, та від «операції» комітет тебе не звільнить.

– Коробейник – хороша вожата, рудимент у неї законний, і ніяка операція тут не потрібна. Учениця боляче реагує, що її випереджає в навчанні інша. Здорове почуття!

– Вікторе, ти ж сам знаєш, що зараз говориш дурницю. Ми всі радіємо успіхам Марійки, а Ніна дійсно, як ти кажеш, лише боляче бачить у ній суперницю.

– Ну, що ж, індивідуальна риса характеру. Буває. Хай це лишається на її власній совісті. А взагалі Ніна – хороша дівчина, комсомолка, товариш!

Юля аж почервоніла від обурення.

– Який же вона товариш, коли успіхи подруги завдають їй болю? А злобна заздрість – теж товариське почуття? І не забувай, що з цією «індивідуальною рисою характеру» вона житиме й працюватиме в нашому суспільстві.

– Не палай, Юліє, бо Ніна – одна з трьох грацій, як охрестив її Мечик,– твоя подруга. Правду тобі скажу – я теж заздрю Марійці. Заздрю і радію за неї. Але в Коробейник заздрість... як тобі сказати? Зовсім інша, як погана відрижка!

– Чому ж ми сперечаємося?

– А тому, що даремно ти приплутала сюди суспільство.

– Як ти помиляєшся, Вікторе! – скрикнула Юля.– Як помиляєшся!

...На третій день нового року в міському Палаці піонерів було влаштовано для учнів десятих класів вечір-маскарад. Юля Жукова танцювала з Віктором вальс. Красива музика, вогні, розцвічена ялинка, присутність Віктора, відчуття своєї молодості – все хвилювало, збуджувало, все було немов оповите блакитним серпанком.

Юля не дуже любила танцювати, але сьогодні її огорнуло солодке почуття льоту, у неї тихо крутилася голова, і здавалось, що і ялинка, і обличчя, і маски – все пропливає мимо, все водить плавний танок. Її рука лежала на плечі Віктора; Юля відчувала дихання свого друга, він щось говорив їй, але що – не чути було за веселим гамором, за звуками музики.

В перерві між танцями вони вийшли з кола і сіли під стінкою біля двох колон. Обоє важко дихали. Юля була зодягнена українкою, у вишиваній сорочці, в плахті і корсетці, в червоних чобітках. На голові красувався вінок. Віктор був у національному грузинському одязі, який дуже йому личив.

– Стомився? – спитала Юля.– Правда, жарко танцювати в папасі. Скинь!

Віктор слухняно скинув папаху, витер хусточкою лоба.

– А ти такий, як і був? – несподівано спитала Юля.– Нічого не приховуєш від мене? Нічого не змінилось? Мені здається, що ти нишком злишся на мене. Еге ж, за мої безглузді ревнощі... Це ж усе в минулому, Вітюсь. Слово даю, що подібне ніколи не повториться...

Віктор здивовано глянув на неї.

– Ну, що ти, Юлю? Ти хочеш сказати, що я тримаю за пазухою камінь? Як тобі не соромно!