Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц)

18

В театрі російської драми йшла прем’єра «Три сестри». Марійка умовилася з матір’ю піти на виставу. Для дівчини це було маленьке свято: адже так рідко щастить їй провести вечір з матір’ю, та ще в театрі.

Квитки було куплено заздалегідь. Надходив вечір, але мати десь забарилась. Марійка вже хвилювалась – до початку спектаклю лишилась одна година. Дівчина раз у раз підбігала до вікна глянути на вулицю, напружено чекала дзвінка. Матері не було.

Що робити? А може, з нею що сталося?

Коли Марійка хотіла вже бігти до сусідів подзвонити по телефону в Інститут генетики, нарешті задзеленчав у передпокої дзвінок.

Прожогом кинулась Марійка відчиняти і зразу ж, глянувши на обличчя матері, зрозуміла, що з нею щось не гаразд.

– Мамо!

Євгенія Григорівна повільно скинула пальто.

– Доню, в театр я не піду. Щось мені погано, і напевне, трохи підвищена температура, йди, Марійко, сама. Я не могла подзвонити з інституту, пробач. На мій квиток запроси когось із подруг. А я... я зараз – у ліжко.

– Я не можу тебе залишити, мамо. Може, лікаря викликати?

Євгенія Григорівна рішуче запротестувала:

– Доню, нічого серйозного в мене немає, ніякого лікаря не треба, і ти зараз же, доки ще не пізно, йди в театр.

Марійка ще встигла зайти до Юлі Жукової, і рівно за десять хвилин до початку вистави подруги зайняли свої місця в партері.

В антрактах Юля розповіла Марійці про листи Чехова, які вона недавно прочитала.

– Знаєш, Маріє,– говорила Юля,– я читала ці листи, і в мене весь час було дивне, до болю гостре відчуття живого, розумієш – живого Чехова! Ось він пише до брата, до сестри, до Ліки, розповідає про себе, яке нове оповідання написав, куди думає поїхати влітку, просить підшукати для нього дачу – тисяча різних справ, зустрічей з людьми, образів, почувань... Ах, Марійко, яка це була людина! З великої літери – Людина! Я плакала і сміялась, раділа за Антона Павловича, журилась разом з ним. А які в нього думки про літературу – це діаманти! Не варто з тобою розмовляти, якщо ти не прочитаєш його листів – усі три томи! Я не збираюсь бути письменницею, як Ніна, але, може, не менш за неї люблю літературу. До речі, я зовсім не впізнаю Ніни. Вона стала така нервова, і... вона, я помітила, так негарно заздрить твоїм успіхам у навчанні. Це вже зовсім ганебно, зовсім! Знаєш, навіть Мечик учора сказав, що між тобою й Ніною пробігла чорна кішка. Він теж помітив.

– Невже їй було б приємно,– промовила Марійка,– щоб я знову зійшла на трійки? Не розумію цього, хоч убий!

Додому Марійка повернулась о першій годині ночі. Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ. Тихо відчинила двері і ввійшла. Якесь важке, гнітюче почуття каменем давило груди.

«Що це? Невже таке враження від п’єси? Ні, зовсім ні». Пригадалися чомусь слова Ольги з п’єси: «...Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми будемо знати, для чого ми живемо, для чого страждаємо...», та зразу ж відпливли.

Мати не спала й обізвалась до дочки. Марійку вразили її очі – дуже стривожені, і водночас наче німе запитання застигло в них.

– Мамочко, що з тобою? Як ти себе почуваєш?

Євгенія Григорівна хотіла усміхнутись, але усмішка не вийшла.

– У мене нічого не болить,– сказала вона,– я почуваю тільки кволість. Правда, болить трохи голова, і температура підвищилась на один градус. А ось на руці з’явився якийсь пухирчик... Ти, Марійко, глянь...

Вона показала руку.

– О, вже й другий вискочив...

Трохи нижче ліктя у матері набігло два пухирчики з прозорою шкіркою, схожі на водянки, які часом можна надавити собі під час прання.

Марійка так спочатку й подумала:

– Це ж якісь водянки, мамо! Водяні мозолі.

Євгенія Григорівна похитала головою:

– Ні, щось інше. Завтра піду до лікаря.

Вранці пухирчики луснули, і на їхньому місці з’явились ранки.

Ще ні Євгенія Григорівна, ні Марійка не знали, що до них прийшло страшне нещастя.

З поліклініки Євгенія Григорівна повернулась з перев’язаною рукою і листком непрацездатності.

– Якось дивно,– сказала вона дочці,– через дурні пухирчики лікар звільнив мене на кілька днів від роботи. Ну що я робитиму вдома? Та ранки загояться до завтра. Прикладатиму марлю, змочену в пеніциліні, і все буде гаразд.

Проте ранки не загоїлись ні наступного дня, ні пізніше. За тиждень усе тіло в Євгенії Григорівни обкидали зловісні пухирчики. Вони лопались, утворювали все нові ранки, які слизились. Окремі виразки зливались у великі рани. З поліклініки приїхав лікар. Марійка добре його знала, це був батько Вови Мороза. Він уважно оглянув хвору, якій боляче було навіть поворухнутись.

– Треба в лікарню,– коротко сказав він,– у клініку шкіряних захворювань. Ні, ні, вдома лікування не дасть потрібного ефекту. В клініці вам робитимуть ванни, перев’язки.

Він поверх окулярів глянув на Марійку:

– А ви... ви не хвилюйтесь так... Ви...

Його голос здригнувся, і він швидко почав писати щось до блокнота.

В очах у лікаря Марійка помітила глибокий жаль і ще щось невимовлене; і тривога ще дужче стиснула їй серце.

– Я прошу вас...– звернулась вона до лікаря.– Який діагноз? Що це за хвороба?

І враз побачила, як лікар заметушився, одвів очі, недоречно розвів руками, пробурмотів скоромовкою:

– Безперечно, тяжке захворювання шкіри... Ще не зовсім вивчене. Але обов’язково вилікуємо... Поставимо вашу маму на ноги.

Марійка зачинила за лікарем двері й повернулась до матері. Вражена, зупинилась на порозі: мати, тамуючи біль, усміхалась! Та не могла вона зовсім сховати зусилля, якого коштувала їй ця усмішка.

– Доню, ти хвилюєшся більше, ніж я. Повір, що все буде гаразд!

Тоді, неймовірним зусиллям волі подавивши спазму, яка перехопила горло, Марійка відповіла:

– А хіба в мене є якісь сумніви? За тиждень ти будеш здорова!

Того ж дня Євгенію Григорівну забрали до клініки.

Увечері прийшли Ніна й Юля, вони вже знали про Марійчине горе.

– Слухай, Маріє,– сказала Юля.– Не думай, що ми прийшли розважати тебе чи втішати. Не такий, мабуть, у тебе сум на серці, щоб його можна було так легко розвіяти. Але з нами тобі буде все-таки не так самотньо. Правда ж?..

Утрьох посідали пити чай. Невеселий він був.

– Мене тривожить,– замислено промовила Марійка,– що в мами якась загадкова хвороба. Лікар чомусь не назвав її... Чи справді не знає, чи не хотів сказати...

– Можливо, що це – на нервовому грунті,– сказала Ніна.– Я читала, що багато шкіряних хвороб нервового походження. А от гангрену так навіть лікують тим, що роблять операцію на якомусь там нерві. Це – факт.

– Ну, в наш час,– підхопила Юля,– майже немає невиліковних хвороб. Найстрашніше – рак, проте й від нього виліковують, якщо своєчасно виявляють. Я вірю, що мине десять-п'ятнадцять років, і наші вчені знайдуть якийсь могутній засіб довголіття. Ось побачите, дівчата. Ми житимемо до ста п’ятдесяти літ.

Потім розмова зайшла про наступні вибори до місцевих Рад. Юля розповіла, як вона робила в агітпункті доповідь про Конституцію СРСР, і потім посипалось стільки запитань про міжнародне становище, що відповідь на них забрала більше часу, ніж сама доповідь.

– Я могла б сказати,– розповіла Юля,– що запитання – не на тему доповіді, але, думаю, чи вірно ж це буде? Та й як же так: я – агітатор і піду, не відповівши виборцям? Ну, і стала відповідати на всі запитання. А багато з них такі: «Коли ж Народно-Визвольна армія Кореї скине в море розбійників-інтервентів?» Або: «Чому робітничий клас Америки не заборонить своєму урядові гонку озброєнь?» Ну, серед виборців веселе пожвавлення, хтось кидає репліку: «А тому, що це зовсім не «свій» уряд!»

– У мене завтра теж бесіда, – сказала Марійка.– 3 домашніми господарками. Це мій перший дебют як агітатора. Як ви думаєте – не провалюсь?

– Ну, от! – промовила Юля.– Тільки знаєш що? Ми тебе звільнимо від агітаторських обов’язків у зв’язку з хворобою Євгенії Григорівни.

– Ні,– різко заперечила Марійка.– Я працюватиму, як і раніше. Знайду час і маму відвідати, і на бесіду піти.

* * *

Бесіда відбувалась в червоному кутку великого житлокоопу. Марійка прийшла з конспектом, діаграмами і навіть картою побудови нових гідростанцій, вирізаною з «Правды». Навмисне повільно вона розкладала весь цей матеріал на столі, чекаючи, доки стихне її хвилювання.

– Молодесенька,– почула вона розмову двох бабусь у першому ряді.– Наче моя Зіночка.

– Папірці розкладає,– промовила друга бабуся,– щоб не заплутатись. На тому тижні приходив до нас лектор і, сердешний, візьми й заплутайся. Усі слова розгубив. То ми ледве допомогли йому розплутатись.

– Так, у них теж діло делікатне, у цих агітаторів та лекторів. Науку проходять.

Марійка глянула перед собою. В кімнаті вже було повно народу – і жінок, і чоловіків. Недалечко сидів дідусь – сивий, але жвавий і, видно, балакучий. Він щось розповідав стиха своїй сусідці – жінці з білою шерстяною хусткою на плечах, а та раз у раз легенько прикривала вухо. Прийшло кілька дівчат, а за ними ще два дідусі...

«Тут не тільки домашні господарки,– подумала Марійка.– І старики прийшли, і дівчата. І всі вони чекають від мене цікавої розмови. Їм, напевне, не потрібна гола агітація, їх цікавить змістовна, переконлива розповідь, та побільше фактів, фактів...»

Марійка постукала олівцем, і в кімнаті настала тиша. Сивий жвавий дідусь приставив до вуха рупором широку долоню.

– Я не читатиму вам ні лекції, ні доповіді,– почала Марійка. – Сьогодні всі ми будемо тут доповідачами... Давайте поговоримо від щирого серця про наше життя, про нашу працю, про все те, що дала нам священна й непорушна Конституція СРСР. Я нагадую вам, що записано в цьому великому документі.

Марійка розповіла про основні статті Конституції і спитала:

– Хто хоче сказати своє слово?

Найбільше дівчина боялась, що після цього запитання настане довга пауза. Хоч кожному з присутніх і було про що сказати, та не кожен хотів виступати першим, хотілося послухати, що скажуть інші. А кому й байдуже було – чи першим висловитись, чи останнім, тому заважала непевність у своїх ораторських здібностях. Розказати в колі знайомих або друзів якусь історію чи цікавий випадок – це так, та інша річ виступити з розмовою перед такими зборами.

Може б, і справді не відразу почали говорити присутні. Та Марійка, як тільки розпочала бесіду, так і намітила собі сухеньку бабусю в першому ряді – здається, ту, що розповідала про лектора, який «заплутався». Ця бабуся стала Марійчиним «барометром». По ній можна було спостерігати, як впливають на аудиторію слова доповідача.

До неї Марійка відразу й звернулася:

– От, мабуть, вам,– пробачте, що не знаю ні імені, ні по батькові,– є що сказати...

– Євдокія Гнатівна,– промовила бабуся.

– Ну, ми й просимо вас, Євдокіє Гнатівно, сказати своє слово про великий закон радянського народу – про Конституцію. Ви – з місця, можна сюди й не виходити.

Бабуся встала, повернулась обличчям до слухачів:

– А скажу я те, що такого закону, може, сотні років ждав руський народ. Сестру мою рідну... Наталочку... її ж кровопивці після дев’ятсот п’ятого на каторгу послали, і не вернулась звідти. А за віщо? За те, що думи в неї були про народний закон... Щоб не златий телець правив світом, а труд. До чого ж хороше сказано в Конституції про труд!.. Старшенький мій, Сашенька, професором у лабораторії. Подумайте, за минулий місяць сорок дослідів проробив! Як то вже трудиться, забуває поїсти. Середній – Аркаша, той на заводі трактори випускає, а Петя – в Зеленотресті квітами завідує. Любить він дуже квіти... Троє їх у мене, синочків, і всі постів яких досягли! Бо дано їм право на освіту і труд. А сестра моя рідна, Наталочка...

Бабуся схлипнула, дістала хустинку й сіла. Її сусідка теж схлипнула і теж витерла очі хустинкою.

– А можна мені? – обізвалась молода вродлива жінка.– Я хочу розповісти, як вперше на літаку літала.

В кімнаті прокотився легенький смішок.

– І то – діло! – хтось вимовив неголосно.

– Я не для сміху хочу розповісти,– промовила жінка,– а щоб подякувати нашій Радянській владі та рідній партії! Три роки тому я працювала слюсарем на машинно-тракторній станції. Було це в степах, до найближчої залізничної станції сімдесят кілометрів. І раптом починає в мене боліти нога. Болить день, другий. Глянула – аж воно й шкіра на пальцях уже не біла, а сірою стала, мов мертва. Я – в районну поліклініку. Глянув лікар, і каже: «Вам треба робити негайно операцію».

«Як це? Пальці відрізувати?» – злякалась я.

«Ні, можливо, що пальці ще врятують. Операцію вам зроблять у місті сьогодні ввечері».

«Як це ввечері? Та ж туди добу залізницею!»

«А літак,– каже,– навіщо?»

– Ви чуете? Для мене літак! Та що я за персона? – «А ви проста радянська людина,– каже лікар,– слюсар! Зараз викликаю літак». І що ви думаєте? Прилетів санітарний літак, забрав мене, і справді того ж дня ввечері зробили мені операцію, і пальці врятували та й життя... А що, думаю собі, якби жила я в Америці та не мала доларів, чи лишилася б я живою? Щоб ото за мною прилетів літак? Та ніколи в світі!

«Хто ж тут агітатор? – з внутрішньою усмішкою подумала Марійка.– Я, чи бабуся, чи ця жінка, чи всі присутні?»

Потім підвівся жвавий сивий дідусь.

– Літак, конєшно, це,– сказав він,– турбота про нас, трудящих. А я от пенсіонер, колишній пекар. І скажу про свого сина Гришу. Починав він навчання у ремонтній майстерні. А зараз де мій Гриша? Будує Каховську гідростанцію! Ось де він! І хто він, скажуть! Хе-хе, Гриша мій депутат Верховної Ради нашої республіки. У народному парламенті Гриша!

Ураз зірвався оплеск, другий, його підхопили інші, і гучні аплодисменти розляглися в кімнаті. Дідусь хотів ще щось сказати, але махнув рукою й сів.

Марійка скористалась із слів старого.

– Я зараз усім покажу, де працює ваш син...

– Григорій Гаврилович,– підказав дідусь.

– ...Де працює ваш син Григорій Гаврилович...

Вона пришпилила до стіни карту новобудов І показала кружальце на Дніпрі.

– Ось місце майбутньої велетенської Каховської електростанції.

Марійка розповіла, скільки електричної енергії даватиме нова гідростанція, які потужні машини працюватимуть на її будівництві.

– Це турбота нашого уряду і Комуністичної партії про нас, простих людей,– закінчила вона.– Чим більше буде в нас таких електростанцій, – тим швидше настане комунізм...

– І Гриша точнісінько так говорив,– сказав дідусь.– Шкода, не взяв я його останнього листа, там він усе описує.

Коли Марійка вийшла на вулицю, був уже пізній вечір, мороз міцнішав, рипів під ногами сніг. Дівчина поспішала додому.

Думала про матір, і невимовна туга ятрила серце.

«Ех, мамо!.. Мамочко!..»

19

Прокинувшись, Ніна згадала останню розмову з Жуковою. «Як же вона помітила? – подумала Ніна.– Та й не тільки вона, Мечик теж щось базікав про «чорну кішку»...

Зрештою, нічого не сталося. Хто ж може серйозно подумати, що вона, Ніна, не радіє успіхові своєї подруги? Та й справді, хіба вона не радіє? Звісно, не дуже приємно, коли тебе випереджають, але ніякої недоброзичливості це не викликає. Навпаки. Треба, тільки перевірити свої почуття, і можна переконатися, що...

Ніна перевертається на другий бік, обличчям до стіни, і намагається прислухатися до голосу свого серця. Безумовно, вона сама на себе наговорила вигадала собі заздрість, якої в неї ніколи не було. І те, що вона вважала за заздрість, що мучило її, було тільки бажанням не відставати, не лишитись у затінку.

Але поганий настрій не зникає, з’являється почуття самотності, і Ніні раптом стає страшно, що вона справді може лишитися самотньою – без подруг, без колективу, як Ліда Шепель.

Дівчина схоплюється і починає швидко вдягатись,– треба кудись бігти, поспішати, розповісти Жуковій, Марійці, що вони не так її зрозуміли, що вона, як і раніше, лишилась їхньою подругою, колишньою Ніною.

На порозі з’являється мати. Вона повідомляє, як радісну таємницю, що прийшла кравчиха.

– Швидше, Нінусь, я тебе не хотіла будити, а вона вже давно чекає. Ах, яке плаття! У класі твої подружки лікті собі покусають!

Ніна морщиться:

– В школу незручно вдягати таке розкішне плаття.

– А де ж себе й показати? Не забувай, чия ти дочка. Про конструктора Коробейника в газетах пишуть, а ти...

– Думаю, що мені треба чимось іншим відзначитись, а не платтям...

– А ти вмій поєднувати і розум, і вбрання. В класі ти перша відмінниця і вдягатись повинна краще від усіх.

Ніна зітхає і йде примірювати плаття. Мати й кравчиха ходять навколо, обсмикують, пригладжують, розправляють зборки.

– Я говорила, що тобі плісе дуже личить,– каже мати.– Є в кого в класі плаття з плісе?

– Не помітила.

– Ну, в тебе однієї буде такого модного фасону.

– Мамо, це в нас тільки Мечик хвалиться своїми модними галстуками.

– А ти не хвались. Плаття само похвалиться без тебе.

Того дня Ніна вийшла з дому на годину раніше. Вона добре обміркувала все, що повинна сказати Марійці. Сталося, мовляв, якесь непорозуміння. Немає в неї кращої подруги, як Марійка. І хай не вигадує Мечик дурниць. Та й Юля – тривогу зняла. Так і справді можна розбити дружбу. А що святіше за дружбу, та ще в останньому десятому класі, перед випуском із школи!

Ніна йшла знайомою вулицею і не чула ні шуму, ні гудків, ні дзвону трамваїв. Дівчина думала про Марійку – яка вона справді хороша, щира подруга, і заздрити їй, ставитись недоброзичливо до неї – просто підлість! Як сказав тато? «Викрути себе, як мокру хустку».

В клас Ніна прийшла першою. Згадала, що з учорашнього дня в портфелі лишилось кілька заміток для стінгазети, які вона ще не встигла відредагувати. Одна замітка мала заголовок «Беріть приклад з Марії Поліщук!»

Ніна глянула на підпис: Вова Мороз!

Встала і вийшла в коридор. Пройшлася з одного кінця в другий, зупинилась біля вікна. Побачила несподівано Марійку та Юлю – вони підходили до шкільного ганку, Юля щось жваво розповідала.

Ніна швидко пішла в клас, де на парті лишились замітки до стінгазети.

«Чому ж написав Вова? – майнула думка.– Чому саме Вова?»

Ну що ж, він теж захоплений тим, що Поліщук отак швидко зростає на очах у всього класу. Він теж радіє її успіхам. «Беріть приклад з Марії Поліщук!»

Ніна прочитала замітку. Можна було б скоротити. Але нехай іде так. «А от мене ніхто так не написав!» Дурниці, Марійка справді заслуговує на те, щоб її успіхи в навчанні відмітила класна стінгазета.

Юля з Марійкою входять в клас, рожеві з морозу. Ніна схопилась і пішла назустріч Марійці, розвівши руки немов для обіймів.

– Мавко, про твої успіхи в нас буде замітка в стінгазеті. Ми так і пустимо без жодного скорочення!

Відчула на собі погляд Жукової, глянула. Юля дивилась з відвертою глузливою усмішкою.

– Ти що? – спалахнула Ніна.

Юля взяла її за плече, відвела набік:

– Не треба так, Ніно. Ти відчуваєш себе винною перед Марійкою. І те, що ти їй сказала зараз про замітку, дуже схоже на підлабузництво.

Ніна нічого не відповіла, але відчула в словах Жукової щиру правду і почервоніла до сліз.

* * *

Перед контрольною роботою з тригонометрії в класі завжди помічалось незвичайне пожвавлення. Проявлялося воно не в метушні, не в гаморі. Навпаки, бувало тихіше, ніж звичайно. Але учні й учениці збирались по двоє, по троє, пояснювали одне одному правила, у класі стояло притишене гудіння, немов десь за стіною роїлися бджоли. В цьому гудінні можна було відчути і схвильованість, і напруженість, і чекання важливої події в житті класу.

Коли ввійшла Тетяна Максимівна, десятикласники вже всі були за партами і враз одностайно встали, причому не грюкнула жодна кришка. Тетяна Максимівна справедливо вважала, що коли учень стукає кришкою або голосно кашляє в класі, він не поважає ні вчителя, ні своїх товаришів.

Поблискуючи склом рогових окулярів, з незмінним чорним галстуком, Тетяна Максимівна уважно вислухала короткий рапорт чергової про відсутність учнів.

– Завтра доповісти мені про причини відсутності. Всім було відомо, що сьогодні в нас контрольна робота? Гаразд, починаємо. Ви маєте на розв’язання задачі дві академічні години. Попереджаю, що чернетки треба подавати мені разом з зошитом.

Вона продиктувала задачу.

– Не поспішайте писати, спочатку обміркуйте весь хід рішення. Це буде ваш робочий план.

Голови посхилялись над партами – учні почали працювати. Тетяна Максимівна сиділа за столом і оглядала клас. Вона чудово бачила, кого справді захопила задача, хто лише удає, що працює, чекаючи допомоги від сусідів.

Варя Лукашевич довго вчитувалась у задачу, кілька разів бралась за ручку, відкладала її і знову вчитувалась, не знаходячи рішення. Тетяна Максимівна стискувала пальці, дуже хотілось допомогти дівчині навідним запитанням; можливо, вона б це зробила, але Варя раптом почала швидко писати і вчителька полегшено зітхнула: учениця знайшла спосіб рішення.

Обурював Тетяну Максимівну Мечик Гайдай. Спочатку він хвилин десять подумав над задачею, потім, не знаючи, як її розв’язати, почав нишком озиратись, чи не підкине хтось шпаргалку. Переконавшись, що надії на це марні, він з байдужим виглядом почав розглядати свої нігті.

– Невже в шахи легше грати? – спитала його Тетяна Максимівна. – Де ж ваша наполегливість, Гайдай?

Мечик знизав плечима і знову неохоче взявся за ручку. Було видно, що ніякого інтересу до задачі в нього немає.

Ніна мимохіть поглянула на Марійку. До закінчення уроку лишилось п’ятнадцять хвилин, а Марійка все ще писала в зошиті – зосереджена, зморщивши лоба.

Ніна першою розв’язала задачу і вийшла з класу. Біля дверей вона ще раз озирнулась і побачила, що Марійка так само напружено схилилась над зошитом.

«Не виходить задача! – майнула думка.– Сьогодні я буду справді першою! А задача таки важкувата!»

Незабаром подали зошити Юля Жукова, Вова Мороз і Варя Лукашевич.

Юля підійшла в коридорі до Ніни.

– А знаєш, Марійка й досі сидить! – з тривогою промовила вона.

– Важка ж задача! – відповіла Ніна.– Навіть я і то спочатку не знала, як її розв’язати.

За десять хвилин до кінця уроку вийшло ще кілька учнів, і по їхніх веселих обличчях можна було судити, що вони теж успішно справилися з роботою.

Вийшов і Мечик Гайдай.

– Розв’язав? – кинулась до нього Юля,– А що з Марійкою?

– Ні, не розв’язав,– хитнув головою Мечик.– Побачив, що даремна праця, і просто подав зошит. Та й Марійці загрожує цейтнот!

– Що ти кажеш? Ну, як це можна?

– Ти – про Марійку? Пнеться щосили, а й досі не розв’язала. Сидить.

Юля схвильовано ходила під дверима класу. «Невже й справді Марійка не розв’яже задачі? Невже в чомусь помилилась?»

Усе більше зростала в дівчини тривога за подругу. Глянула на Ніну. Вона спокійно стояла біля вікна й жувала пиріжок.

«Як вона може зараз їсти? – з досадою подумала Жукова.– Невже їй байдуже за Марійку?»

Юля згадала, як зросла за останній час Марійка, згадала про її успіхи в навчанні, і тому особливо болісною була думка, що подруга й справді може не розв’язати задачу.

Стурбувалися й інші учні.

– Що з Поліщук? – питав Вова Мороз.– Схоже на те, що вона не встигне!

– Кажу ж – потрапила в жорстокий цейтнот! – сказав Мечик.– Передчасно захвалили дівчину. В такому випадку треба чесно, за моїм прикладом – здатися на милість переможця.

Юлі дуже хотілося крикнути на нього: «Замовкни, дурню!», але вона стрималась, хоч усередині все кипіло. І враз вона побачила, що Варя Лукашевич, червона, як півонія, хутко підійшла до Мечика:

– Як некрасиво! Як некрасиво ви сказали! Чи вам буде приємно, якщо вона одержить двійку?

Це було так несподівано, що всі затихли. Тим більш несподівано було для Мечика. Перші секунди він не знав, що сказати, і схопився рукою за комірець, наче він душив його. Потім швидко озирнувся навколо. Зустрів насмішкуваті погляди однокласників —хлопців і дівчат. Зрозумів – усі на боці Варі.

– Якщо вам негарно, то не слухайте, шановна мовчальнице! – нарешті спромігся видушити з себе.– Радий почути ваш голос!

Ніна бачила все це, слухала розмови, відчувала, як щиро хвилювались За Марійку її товариші. Дивне почуття стиснуло їй груди – було таке враження, ніби вона стала раптом чужою для цього колективу. Її не бачать, не розмовляють з нею – чужа, незнайома, стороння!

Холодні мурахи пробігли по спині. Дівчина здригнулася, їй пристрасно забажалось відчути дотик плечей кожного з цих юнаків і дівчат, почути від них хороше, дружнє слово.

Ніна проковтнула нашвидку рештки пиріжка і підійшла до товаришів. Тієї хвилини вона найдужче хотіла б побачити біля себе Марійку. Уявила, як сидить зараз там, за дверима, її подруга і ніяк не може закінчити задачу. «А що коли б таке сталося зі мною?»

На мить уявилось, що це не Марійка, а вона сама, Ніна, безнадійно сидить над чернеткою і чує голос Тетяни Максимівни: «Подавайте зошити, урок скінчився. Ви, Коробейник, теж не розв’язали задачі?»

Великий стінний годинник у коридорі показував, що до кінця уроку залишилось три хвилини.

– Ну, тепер – все! – промовила Жукова.– Ах, шкода Марійки!

І відразу ж після цих слів з класу вийшла Марійка. Її оточили з радісними і тривожними запитаннями:

– Подала?

– Розв’язала задачу?

– Чому так забарилась?

Марійка розвела руками:

– Чого ви хвилюєтесь? Все в порядку. Довелося трохи посушити голову. У мене ж, ви знаєте, до тригонометрії не дуже блискучі здібності.

– Ну, вітаю! – сказала Ніна.– А Юля вже зовсім вирішила, що ти не встигнеш закінчити.

Мечик елегантно вклонився:

– Радий, що мій прогноз не справдився. Я пророкував тобі не зовсім приємний для шахіста стан!

Пролунав дзвінок, мимо учнів з купою зошитів пройшла Тетяна Максимівна.

Черговою сьогодні була Ніна. Вона ввійшла в клас, відчинила кватирку і, проходячи мимо столу, побачила на ньому газету.

«Забула Тетяна Максимівна!» – подумала дівчина і взяла газету. Під нею лежав учнівський зошит. На обкладинці стояло прізвище Поліщук.

– Марійчин! – вихопилось у Ніни.

Вона зрозуміла, що газета випадково прикрила зошит, і Тетяна Максимівна не помітила його.

У Ніни чомусь дуже закалатало серце. Треба зараз же наздогнати Тетяну Максимівну і віддати їй зошит. Якщо це зробити трохи пізніше, вчителька вже зошита не прийме.

Ніна хутко перегорнула сторінки. Ось воно... «Контрольна робота з тригонометрії». Задача... А це що? «Перший спосіб...» «Другий спосіб...»

Кров застукала Ніні в скронях. Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!

Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.

Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,– спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. «Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства...» Здається, так він сказав?

Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою «Директор».

– Увійдіть! – почула голос.

Тетяна Максимівна сиділа за столом.

– Що у вас, Коробейник?

– Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...

– З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.

Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.

– Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...

– От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?

Ніна зам’ялась.

– Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!

І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.

– Давайте зошит,– промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.

Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.

– Чудово! – сказала Тетяна Максимівна.– Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.

Потім вона звернулась до Жукової:

– В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.

З кабінету директора Ніна вийшла разом з Жуковою.

– Як тобі пощастило помітити зошит? – спитала Юля.– Подумай, ще трохи – і Тетяна Максимівна не прийняла б роботи.

Але Ніна почувала, що Жукова хоче сказати щось інше, якісь інші слова...

– Зараз у нас астрономія? – промовила Юля.– Одним словом, найулюбленіший предмет нашої Марійки.

Вона зупинилась, пильно глянула Ніні просто у вічі і раптом поцілувала її.

– Спасибі, Ніно!

Жукова швидко пішла в клас, а Ніна відчула, що до горла підступила гаряча кулька, і треба було зробити зусилля, щоб не заплакати.

Але на серці було так ясно й хороше, і дихалось так легко, як буває тільки після травневої грози.