Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 25 страниц)

8

На майдані Дзержинського Юля Жукова і Віктор Перегуда сіли в тролейбус, який ішов угору по Сумській вулиці. Не встиг Віктор і слова промовити, як Юля взяла два квитки.

– Стривай, що ж де таке? – запротестував Віктор.– Чи ти не визнаєш мене за кавалера?

– Терпіти не можу цього слова. А ще дужче не люблю, коли хтось платить за мене.

– Ну, Юлю, це ж така дрібниця.

– Не в цьому справа, Вікторе,– жартуючи, сказала Жукова.– Чому це хлопець повинен платити за дівчину? А я хочу сама платити за хлопця!

– В такому разі хай кожний платить за себе,– посміхнувся Віктор,– щоб нікому не було прикро. А то... Наче я не... не кавалер!

– Знову!

– Пробач, забув. Я це слово вживаю умовно.

Вони зійшли біля міського парку. Осінню, вологим падолистом дихнув на них вечір.

– Підемо через парк,– запропонувала Жукова,– а там одразу ж за стадіоном і вулиця Коцюбинського.

Вона підійшла до кіоска і купила два бутерброди.

– Підкріпись, Вікторе,– простягла один хлопцеві.– Знаю, що ти так само, як і я, вола б з’їв.

– Знову! – знизав плечима Перегуда.– Ні, це образливо! В такому разі я тобі винен.

– Спробуй тільки! – грізно промовила Юля, з апетитом наминаючи бутерброд.

Вони йшли головною алеєю парку. Тьмяно світили ліхтарі, обабіч дрімали старі каштани, а за ними, куди не досягало електричне сяйво, купчились темні мовчазні дерева.

Юля глянула збоку на Віктора. Він ішов своїм повільним, але розгонистим кроком, кепка зсунулась йому на потилицю, від чого козирок задерся вгору і відкрив широкий упертий лоб. Якісь тіні перебігли його обличчям – може, від гілля каштанів, може, від легкого коливання ліхтарів.

Ніжне і водночас дивне почуття ворухнулося в Юлі: наче вперше вона побачила цього хлопця, його вольове підборіддя, розріз розумних карих очей. І її чомусь дуже зворушило, коли він легким рухом торкнувся її ліктя, попереджаючи, щоб вона не спіткнулась об камінь. Юля немов уперше помітила круті дуги його брів і здивувалась, що вони поблискують при електриці, як антрацит.

Дівчині дуже захотілось почути в цю хвилину його голос, наче вона ніколи не чула його раніше, і було дуже цікаво, що він скаже.

Але Віктор мовчав. Несподівано він зупинився.

– Юлю, ти чуєш? Вітер пробігає верховіттям. Вслухайся!

Жукова прислухалась і почула далекий глухий гул. Він наближався, загойдались верхівки дерев, застукали голим гіллям, і за мить вітер почав віддалятись. А десь далеко-далеко вже народилась нова хвиля...

– І знаєш,– вів далі Віктор,– мені здається, Шепель сказала б: «Хай шумить. Що мені до цього?»

– «На завтра нам не задано про вітер»,– додала Юля.– Правда ж?

Він засміявся.

– Я оце, не знаю чому, згадав про Шепель. Що в неї – чи така цілеспрямованість, яка відкидає все стороннє, чи обмеженість?

– Хіба ж можна назвати стороннім життя? – палко відгукнулась Жукова.– Шепель не живе, а існує. У неї все розкладено по поличках.

– Може, це вищий ступінь організованості? – вголос подумав хлопець.

– Це вищий ступінь сухого педантизму. «Гончарова я зараз не читатиму, бо ми його ще не проходимо; хто відкрив Антарктику – мене не цікавить, бо я не збираюсь туди мандрувати!» Це – організованість?

– Звісно, ні,– погодився Віктор.– Я тільки намагаюся збагнути цю натуру для того, щоб знайти, чим вплинути на неї. Що буде в нас за колектив, коли ми не зуміємо її перевиховати! Ти – секретар комітету, ти думала над цим, Юлю?

– Ти – секретар бюро комсомольської організації класу і повинен думати так само, як і я,– відпарирувала Жукова.– А по-друге – я не тільки думала, а й діяла. Пам’ятаєш карикатуру на Шепель у стінгазеті? Повір, це примусило дівчину замислитись. А ставлення до неї класу, а розмови з нею Юрія Юрійовича, а... Ні, Шепель переборює свій характер. Ну, звісно, це робиться не відразу, хоч ми й допомагаємо їй у цьому. І скажу правду тобі, Вікторе: від неї ще можна чекати всяких сюрпризів і навіть не дуже приємних. Все ж таки ми ще як слід не підійшли до Шепель, вона ще далека від нас.

Юля і сама не розуміла, як сталося, що вони звернули з головної алеї вбік і опинились на тихій самотній стежці. А може і стежки ніякої не було, бо вони брели кудись навмання, взявшись за руки. Опале мокре листя не шелестіло під ногами, лише вітер гудів над верхівками дерев та здалека долітала музика з гучномовця.

Вони вийшли на галявину з високими березами. Білі стовбури немов випливали з густого присмерку і здавались таємничими й журливими.

Не змовляючись, Юля й Віктор стали під старою березою, спершись на неї плечима. Було вогко, теплий туман серпанком наповзав на галявину. І якийсь нічний птах беззвучно зірвався з гілки й майнув над головами.

Віктор мовчки перебирав у своїй руці теплі пальці дівчини. Він чув її близьке дихання, і йому хотілось, щоб ці хвилини мовчання тяглися без кінця.

Юля вдивлялась в обличчя хлопця, яке здавалось їй у темряві загадковим і незнайомим, а сам Віктор був ніби іншим Віктором, якого вона досі не знала.

Раптом його обличчя немов виросло і опинилось просто перед її очима.

– Юлю! – шепнув він самим подихом і несміливо обняв її за плечі.

Вона тихо відсторонилась.

– Що ти, Вітю?

Він знову взяв її руки й мовчки гладив їх долонею. Вона була в нього така тепла, широка й трохи шершава від роботи. Юля пригадала, як завзято копав він ямки, коли школярі садили на пустирі сад.

Десь високо вгорі, в нічному небі, виник рокіт літака і попливли вогники.

– Вітюсь, бачиш?

Юля ніколи так не називала його раніше. Тепла хвиля колихнулась у грудях.

– Я колись мріяв стати льотчиком, ще в п’ятому класі. Подумай, Юлю, яка благородна й відважна професія! А потім переконався, що, наприклад, бути сталеваром, як мій батько,– це такий же благородний труд. Не було б сталеварів – не було б і льотчиків. Вірно ж?

Жукова не відповіла. Болючий спомин уколов серце. Вона згадала про свого батька.

Віктор збагнув, чому мовчить Юля, він знав усе про її сім’ю.

– Нічого,– тихо промовив,– зрештою, він же повинен зрозуміти. А що, він і досі пиячить?

Вона довірливо поклала йому на плече руку.

– Тепер уже не так, як раніше. Видно, що він і сам з собою бореться. Але... от учора знову... Ну, як він з похмілля стоїть біля верстата? Уявляю: руки тремтять, погляд каламутний. Де вже тут виконувати норму! Є якісь «приятелі», що тягнуть його з собою пиячити. Сором за нього! Коли б ти знав, Вітю, як я намучилась!

Ніколи ще Юля не говорила Вікторові про свої сімейні справи, про батька. Хлопець знав про її сім’ю від інших. А зараз щирі й сумні слова Дівчини викликали в нього бажання допомогти їй, зробити так, щоб ніщо не затьмарювало її життя. Вперше сьогодні Віктор побачив її іншою – не Жукову, секретаря комітету, а Юлю, свою однокласницю, з її болем і простими проникливими словами.

Йому хотілося сказати Юлі, що з сьогоднішнього дня він буде її найкращим другом, але хіба досі вони не були друзями? «Треба не словами, а ділом допомогти їй,– подумав він. – Тільки як це зробити?»

Хлопця зворушила думка, що справді він може допомогти Юлі, може піти до її батька, поговорити з ним, може піти навіть на завод...

– Юлю, я часто уявляв... уявляв, що ми з тобою десь зустрілися вдвох... Як оце зараз.

Він почекав, чи нічого не відповість Юля. Але дівчина мовчала, і він продовжував далі:

– Мріяв, що скажу тобі якісь особливі, незвичайні слова... А ось сьогодні... А ось сьогодні... просто не знайду, що тобі сказати.

– Нічого й не треба говорити, Вітю.

– Чому? – злякався він і зазирнув їй в обличчя.

Вона усміхнулась і заспокійливо провела рукою по його щоці.

– Юлю, ти ж давно, давно вже мені подобаєшся,– гаряче зашепотів він, підбадьорений її усмішкою, світлом її очей, які бачив навіть у густій сутіні.– Ти помітила це? Я ховав свої почуття за жартами, а тільки й думав про те, що ось побачу тебе.

Юля ніжно погладила його високий лоб.

– Мені здається,– сказала вона,– ніби я знала, знала, що ти скажеш мені такі слова. От у мене зараз дивне почуття, наче тебе довго-довго не було. Наче я тебе скрізь шукала. І ось зараз ти повернувся до мене... Мені завжди хотілось бути з тобою. Але я не замислювалась... не знала, чому це так...

– А тепер знаєш?

– Знаю, Вітюсь.

Вона взяла його раптом за руки.

– Вітю, скажи мені... Мені здавалося, що Софа...

– Софа?

– Що ти не зовсім байдужий до неї.

Вона говорила несміливо, наче боялась почути прикру правду і водночас немов вибачалась, що питає про таку дурницю.

– Ой, що ти вигадуєш? Ніколи, ніколи вона мені не подобалась.

– Правда? – радісно вихопилось у неї.

– Правда, Юленько. Я навіть дивувався – що в ній знаходять хлопці?..

– Правда?

– Ну, ясно. Ти навіть не думай про це...

Враз Юля жахнулась:

– Ой Вікторе, що ми робимо? Про Лукашевич забули!

– Це краще, що ми трохи затримались,– Лукашевич встигне прийти додому.

Жукова похитала заперечливо головою:

– Думаю, що вона не додому поспішала.

На околиці парку довідались у зустрічної жінки, де саме вулиця Коцюбинського. Знайшли будинок № 9. За високим парканом темніло гілля дерев. На воротях біліла якась табличка. Віктор у темряві ледве розібрав: «Злі собаки».

На стукіт справді обізвався охриплий пес. Потім почулися кроки, і якась жінка відчинила хвіртку.

– Варя Лукашевич живе в мене,– басом сказала вона,– тільки її немає, ще не приходила з школи.

Жуковій хотілося зайти в дім, побачити обстановку, в якій живе Варя, але жінка не мала наміру запросити їх.

– А може, ми її підождемо? – спитала Юля.

– Ні, вона прийде пізно,– відрубала жінка.– Скажіть, що їй переказати і хто ви такі будете?

– Ми з її класу,– сказала Жукова.– А не знаєте, де вона тепер?

– Я в неї звіту не питаю,– пробасила жінка.– Знаю тільки, що як так забариться, то повертається пізно. Ви її не дочекаєтесь.

З цими словами вона пішла.

– Не дуже привітна тітка! – зітхнув Віктор.– Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.

– Я так і думала, що вона поспішала не додому,– замислено сказала Юля про Лукашевич.

Але ніхто з них – ні Юля, ні Віктор – не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.

* * *

Вночі Ніна прокинулась.

За чорним вікном виє вітер. Гострий кігтик раз у раз шкрябає по шибці – то обережно і сумовито, то настирливо і тривожно.

Що йому треба?

В раптовій тиші між поривами бурі він шкребе жалібно, тоненько, навіть попискує, як миша. Напевне, це колючка акації. Голе дерево простягло з саду гілку і стукає ночами у вікно.

Ніна уявляє, яка холодна осіння ніч надворі, уявляє чорні стовбури дерев і знову натягає аж на голову пухнасту ковдру. Яке щастя лежати в таку ніч у затишній і теплій постелі! Дівчина хоче заснути, але під’їхала машина, світло фар майнуло по стіні. Трохи згодом цокнув ключ, і рипнули в передпокої двері.

Це приїхав з заводу батько. «Ах, бідний, бідний татусь! Як пізно він повертається додому!»

І вона починає думати про батька, про себе, про школу. Все-таки вона дуже щаслива. Ні, мало так сказати,– просто страшенно щаслива! Батька її знає вся країна, сама вона найкраща учениця, і не тільки в десятому класі, а й, мабуть, у всій школі. У неї чудові подруги: Юля Жукова, Марійка... Ну, звісно, вони вчаться гірше за Ніну, бо в неї здібності, гостра пам’ять, з нею ніхто не зрівняється. Вона таки страшенно щаслива! Саме так: страшенно щаслива!

І враз думка увірвалась. Колючка вже тут, у серці.

Щаслива? Ой, ні, в неї є своє болюче переживання.

Качан! Коротуха!

Просто огидно, огидно бути такою низенькою, натоптуватою. Ще хоч би на кілька сантиметрів вище!

Не треба думати про це. Не це ж головне. І Марійка так запевняє, і Юля. А може, й вони не щирі, може, в душі нишком жаліють. Так нестерпно, коли тебе хтось жаліє!

Ніна заплющує очі й намагається уявити себе школяркою з посередніми оцінками; батько її – простий токар, та ще й п’яниця, як от у Юлі.

Це було б страшно, просто страшно!

Хай що завгодно, нехай вона буде котигорошком у квадраті, аби тільки бути першою ученицею, щоб педагоги говорили про Ніну Коробейник, як про першого кандидата на золоту медаль! Ну, і, звісно, щоб бути дочкою відомого авіаконструктора...

Пригадується недавня розмова з Марійкою. І навіщо було розказувати їй сюжет? Чи вона такий знавець літератури?

Що як і справді немає в неї, Ніни Коробейник, ніякого хисту? Відразу ж у серці дівчини постає проти цієї думки гострий протест. Ні, вона має талант! Усі їй казали про це. Ще в п’ятому класі вона писала вірші, і як їх хвалили! Вона мусить бути письменницею! Чуєш, Марійко? Чуєте, дорогі подружки?

За вікном рвонув вітер, переможно зашкрябав гострий кігтик по чорній шибці...

9

Юрій Юрійович знав, що Ніна Коробейник хоче або розповісти, або порадитися з ним про щось дуже для неї важливе. Ніна нічого йому не говорила і, здається, нічим не виявила свого наміру. Але вчитель був певен, що сьогодні чи завтра Коробейник неодмінно звернеться до нього.

Можливо, він помітив цей намір учениці з її поведінки. Після першого уроку вона похапцем підійшла до нього, і зупинилась у нерішучості. Вона, певне, заговорила б, але надійшли подруги, і дівчина відступила, бо, мабуть, не хотіла звіритись у чомусь при свідках. Здавалось, вона шукала нагоди поговорити з класним керівником віч-на-віч.

На великій перерві Юрій Юрійович знайшов Коробейник у фізкультурному залі і покликав її.

– Ніно, ви мені, здається, щось хотіли сказати? Що у вас?

Коробейник здивовано глянула на вчителя з німим запитанням: як він довідався?

– Адже я не помилився? Правда? Ходімте сядемо. Або краще підемо в комсомольську кімнату, там зараз немає нікого.

Коли зачинилися двері кімнати, Ніна, хвилюючись, розповіла Юрію Юрійовичу про свій намір написати оповідання з життя десятикласників і про те, як Марійка Поліщук розкритикувала сюжет.

– Я багато думала над її зауваженнями,– ніяково говорила Ніна,– і ні до якого рішення не прийшла. Розумієте, Юрію Юрійовичу, я відчуваю, що Поліщук має в чомусь рацію, і водночас не можу погодитися з тим, що сюжет мій такий хибний, такий надуманий, що треба його облишити зовсім і будувати новий. І я... я вирішила розповісти вам... Я дуже коротко...

Юрій Юрійович уважно вислухав ученицю.

– Хороша тема,– промовив він з радісними нотками в голосі,– це тема дружби, колективу! Учениця йде навіть на те, щоб одержати двійку, аби не залишитися поза колективом. Добре, Ніно, добре! І зовсім не треба відкидати сюжет. Спробуйте вдосконалити його. Надумане – геть, візьміть натомість щось життєве, правдиве. В десятому класі справді така ситуація буде надумана, і Поліщук мала рацію. Але хто вам заважає взяти, скажімо, п’ятий клас, хай у вас буде вчителька арифметики.

– Справді,– вигукнула Ніна.

– Далі, хай дівчинка розповість своїй матері про ставлення до неї подруг, але мати нехай не зверне на це уваги. Ось у вас буде ще одна деталь, яка зробить події в оповіданні правдивішими. І так продумайте все, знайдіть нові деталі, нові колізії, щоб ніякої фальші не лишилось. А що ж, варто попрацювати. Хоч написати оповідання – великий труд, Ніно!

Юрій Юрійович вдивлявся у вічі учениці, немов хотів довідатись, чи глибоко западають їй у душу його слова, чи сприймає вона їх.

– Добре було б вам побувати на заняттях у літературній студії,– сказав учитель.– Є, знаєте, така студія початківців при Спілці радянських письменників.

– Як? У студії? – солодко і тривожно стукнуло серце.

Ніна не могла уявити, що вона піде в літстудію, якою керують письменники, побачить людей, твори яких читає весь народ.

Учитель помітив її замішання й усміхнувся.

– А що ж, я вірю у ваші літературні здібності. Ті ваші оповідання, які я читав у шкільному журналі, зовсім непогані. Це ще перші літературні вправи, але в них є живий вогник. Якщо хочете, я поговорю про вас у Спілці. Тільки мені хотілося б, щоб ви по-справжньому збагнули, яка це в нас могутня ідейна зброя – слово! Я так думаю, Ніно, що, мабуть, немає такої іншої зброї за своєю силою. І, знаєте, написати хорошу книгу – це дорівнює трудовому подвигу. Якщо вас не лякає самовіддана напружена праця, дерзайте! А я завжди буду радий допомогти вам.

Ніна вийшла з кімнати окрилена. Вона ще працюватиме над сюжетом і напише оповідання, з героями якого вже міцно здружилася. Вона побуває на заняттях літстудії, якою керують справжні письменники!

З цим почуттям великої радості Ніна пішла на піонерський збір у п’ятий клас – уперше пішла, як вожата загону.

Вона забула навіть про свої побоювання, забула про існування Миколи Сухопари й інших бешкетників, від яких можна було чекати каверзних витівок.

У коридорі Ніну зустріла Зінаїда Федорівна, керівник п’ятого класу. Це була ясноока жінка з такою лагідною й хорошою усмішкою, що кожному, хто розмовляв з нею, ставало на серці затишно і спокійно. Ця усмішка немов опромінювала її вже немолоде обличчя якоюсь весняною радістю, і Ніна зрозуміла, що вчителька навмисне чекала її, щоб підбадьорити і вдвох піти на збір.

З дверей класу визирнув якийсь школяр, за ним – другий, і в одну мить зникли.

– Чергові,– сказала усміхаючись Зінаїда Федорівна,– вас чекають. Хороші діти, я певна, що ви знайдете з ними спільну мову. Важливо відразу здружитись.

Вона відчинила двері, І Ніну раптом знову охопило колишнє хвилювання. Якимись не своїми, дерев’яними ногами вона ввійшла до класу, відчуваючи, яка вона низенька товстушка.

Вчителька відрекомендувала Ніну.

– Це ваша нова піонервожата, ви її знаєте, вона вже приходила до нас. Звати її Ніна, вона вчиться в десятому класі і цього року складатиме екзамени на атестат зрілості. Прийде час, і ви теж складете останній екзамен і попрощаєтеся з своєю школою.

Легкий смуток забринів у голосі Зінаїди Федорівни, ласкавими очима оглянула вона притихлих дітей і продовжувала говорити:

– Ви навіть і не помітите, як швидко промайнуть ваші шкільні роки. Хай же кожний із вас дасть собі слово, що буде зразковим піонером і вчитиметься так, щоб жодний день у школі не минув безслідно. Щоб не довелося жалкувати перед останнім екзаменом за свою неуважність на уроках, за погану поведінку. Бажаю ж вам, діти, цікавої роботи, любіть і шануйте свою нову вожату!

Вона вийшла з класу, і Ніна лишилась віч-на-віч з трьома десятками хлопців і дівчаток, які цікавими очима стежили за кожним її рухом.

Перші слова, які сказала Ніна, здались їй чужими, наче не вона сама їх вимовила, а хтось сторонній. Та з кожною хвилиною дівчина сміливішала, яснішали її думки, і незабаром зовсім минуло неприємне почуття якоїсь скованості.

Дивно було, що не хто інший, як Микола Сухопара, повернув Ніні впевненість і твердість. Тільки-но вожата почала говорити, як на задній парті зчинився шум. Виявилося, що Сухопара тягне за руку якусь дівчинку, та розчервонілася, мовчки пручається.

– Що сталось? – вихопилось у Ніни.– Навіщо... навіщо ти її тягнеш?

Сухопара, й оком не моргнувши, гукнув:

– А чому вона сіла поруч мене? Сидить тут... Заважає.

Ніна обурилась, та, стримуючись, спокійно запитала:

– А ти подумав про те, що вона теж піонерка, твоя однокласниця?

– Ну, то й що? – зухвало кинув Сухопара і вже навмисне ще раз смикнув дівчинку.

– Залиш її і сядь на першу парту! – наказала Ніна.

Але хлопчик і не поворухнувся.

– Не піду, мені й тут добре,– промовив він, зиркаючи спідлоба на вожату.

– Ти нам заважатимеш працювати,– сказала Ніна,– йди на першу парту.

Вона вже знала – Сухопара не послухається, і зараз станеться щось таке, що враз принизить її, зробить смішною перед усім загоном.

– А ви не вчителька, щоб наказувати! – гукнув Сухопара і з незалежним виглядом сів на своє місце на останній парті.

В класі враз залягла тиша. Ніна глянула на дітей і з ляком прочитала в їхніх очах не співчуття до себе, не осуд грубіянові, а вираз гострої цікавості – що, мовляв, тепер зробить нова вожата?

Це була критична хвилина. Ніна зібрала всю силу волі, щоб нічим не виявити свого хвилювання.

– Навіщо мені наказувати? – промовила вона.– Якщо заважатимеш, тебе враз утихомирять твої товариші-піонери. Ви ж усі хочете, щоб робота в загоні була цікавою й корисною? Щоб нікому не було нудно?

– Хочемо! – гукнув хтось із піонерів.

– Чуєш, Сухопара? Ти чіпляєшся до дівчинки, а вчишся, мабуть, гірше за неї?

Серед дітей наче війнув вітрець, і Ніна з радістю відчула, що напруженість зникла так само несподівано, як і з’явилась.

– У нього й двійка є! – гукнуло кілька голосів.

Сухопара пробурмотів:

– Ну й нехай!

Ніна звернулась до дівчинки:

– Як тебе звати?

– Оля Козуб.

– Ось що, Сухопара: щоб ти ніколи Олі Козуб не чіпав! Домовились? А зараз давайте вирішимо, як нам працювати.

Сухопара лишився на своєму місці, на останній парті, та Ніна відчула, що його осоромлено і що їй допомогли в цьому піонери, в яких ще хвилину тому, здавалось, вона не знайде підтримки.

Головою ради загону був Юхим Кочетков – стрункий худорлявий хлопчик з швидкими рухами, якого всі товариші звали чомусь Юша. Він був у високих чобітках, носив штани-галіфе й гімнастьорку, на зразок військової.

– Дозвольте звернутись,– сказав він Ніні.– Так у вас же, мабуть, є готовий план, як нам працювати?

Ніна хотіла вже розгорнути свій зошит, куди записала все, що надумала провести в загоні. Та в останню мить сказала:

– Ніякого плану в мене немає. Це було б зовсім нецікаво. Ми самі зараз складемо план, щоб робота в нашому загоні була найкращою!

Спочатку запанувала мовчанка. Видно було, що піонери звикли всю роботу в загоні провадити за готовими планами вожатих. Потім почалося перешіптування, хтось підняв руку, за ним другий, третій, і наче прорвалася гребля – одне за одним посипались побажання.

– Ми хочемо,– сказав Юша,– щоб у нас був гурток юних майстрів, як у Палаці піонерів. Там надзвичайно цікаво! Там і моделі літаків роблять! І глобус зробили як справжній, тільки дуже великий. Я сам бачив.

У цю хвилину жалібно дзенькнуло перо, встромлене в парту. Хтось засміявся, а кілька голосів гукнули:

– Ану, ти! Коровайний! Заховай перо!

Той, кого назвали Коровайним, скорчив смішну гримасу, але, побачивши, що ніхто не сміється, враз схопився й сказав:

– А мене чому не питаєте? Я хочу піти подивитись, як друкують книжки. Мій батько у друкарні робить. Я тільки один раз у друкарні був. Ще б пішов. Там теж цікаво!

– Добре,– сказала Ніна.– Запишемо: друкарня.

Коровайний сів, навмисне грюкнувши кришкою парти. «Тихше!» – гримнули на нього.

Одні з піонерів хотіли піти на екскурсію в зоологічний сад, інші пропонували влаштувати вечір загадок і відгадок – такий вечір, щоб ото «очки» зараховувати. Деякі бажали ліпити з глини, ще хтось запропонував поставити п’єсу. Оля Козуб повідомила, що вона вміє робити фокуси. Її навчив тато, і один фокус такий, що його ще ніхто-ніхто не розгадав, а якщо Сухопара кривиться й не вірить, то нехай сам побачить...

Ніна нишком поглядала на Сухопару. А що ж він запропонує? Що його цікавить?

Здавалось, його ніщо не цікавило. Він сидів, надуваючи щоки, і, мабуть, хотів, щоб вожата зрозуміла, як він на неї образився. І тільки одного разу, коли Юша говорив про юних майстрів, хлопчина повернувся, прислухаючись.

Ніна звернулась просто до нього:

– А ти, Миколо?

Сухопара схопив себе долонями за щоки, глибоко вдихнув повітря – видно було, що він не чекав цього запитання і розгубився. Та за мить з а йду жим виразом махнув рукою:

– А що ж я? Нічого!

– Як – нічого? – наполягала Ніна. Ти ж знаєш, що «нічого» – це порожнє місце.

– Ось і буде порожнє місце з усього цього,– промовив хлопчик.– Наговорили багато, а ніхто нічого не зробить.

– А це від нас самих залежить, Миколо,– сказала Ніна.– Ми ж для себе складаємо план. А для тебе теж є дуже цікава робота.

І звернулась до всього загону:

– Давайте доручимо Сухопарі зробити карту!

На мить настала тиша, і доки її ніхто не порушив, Ніна швидко говорила далі:

– Карту великих гідростанцій – на Волзі, на Дніпрі... Це буде особлива карта: натиснеш кнопку, і враз спалахне на ній світло – гідростанція! Одна, друга, третя! І цю карту, яку зробить Сухопара, ми виставимо в шкільному вестибюлі, щоб усі школярі, вся школа бачила, як працює наш загін!

Ніна не договорила і замовкла, бо щось сталося тієї хвилини в класі. Що? Вона не змогла відповісти на це. Ніхто ще не промовив і слова, мовчав і Сухопара, такий собі колючий, їжакуватий хлопчина. Чому ж, чому ж Ніні здалося, що встав він за партою, і на весь клас почувся його захоплений голос: «А в мене й лампочки є маленькі! Від ліхтарика! Згодяться?» Напевне, напевне в тебе знайдуться такі лампочки, Миколо, і ти, мабуть, уже думаєш, де дістати провід і з ким ти майструватимеш карту, і ти вже, мабуть, бачиш її готовою – чудову карту, на якій спалахують яскраві ліхтарики!

Тільки очі побачила Ніна тієї хвилини – гарячі, захоплені очі хлопчика Сухопари, і зрозуміла, що в них виблискує відсвіт живих хлоп’ячих думок, і, якщо буває, що світиться серце, то, мабуть, те світло було зараз на обличчі Миколи...

Ніна замовкла. А хлопчик несподівано промовив спокійним і навіть байдужим голосом:

– А що ж, можна й зробити!

Та цей голос зовсім не виражав того, що насправді переживав Сухопара!

Ніна не втрималась і засміялась, вибачаючи йому нещирість.

– Знаю, що карта буде чудова! – сказала вона.– Хто хоче майструвати разом із Сухопарою?