Текст книги "Золота медаль"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 25 страниц)

– Хоч зараз на сковорідку! – голосно сказала вчителька, але Оля навіть не усміхнулась, бо наближався найважливіший момент.

– Я кладу яйце в кухоль,– сказала Оля, і всі побачили – вона справді поклала його туди. Піднявши над головою капелюх, показала, що він порожній.

– А зараз яйце само-самісіньке перейде з кухля до капелюха!

Оля накрила кухлик хусткою, промовила «раз, два, три!», і, коли скинула хустку, яйця в кухлику вже не було – воно опинилося в капелюсі.

Спочатку серед присутніх залягла тиша – в ній був і подив, і німе захоплення. І враз знову, як постріл, залунали оплески.

– Ой які діти! Які ще вони діти! – з ніжністю шепнула Ніна на вухо Зінаїді Федорівні і зніяковіла – хіба сама давно була такою?

Потім Петя Малюжанець показав перевернуту догори дном склянку, з якої не може вилитись вода, проте більшість знали, в чому річ, і гукнули:

– Повітря тисне на папірець! Повітря!

А наперед уже вийшов Юша Кочетков, поставив на стіл графин з прозорою водою й дві порожні склянки.

– Не думайте, що це вода,– заявив він.– Скажу вам по секрету, що насправді це червоне вино!

– З водопроводу! – гукнув Сухопара.

– Ага, ви не вірите? Ну, гаразд же! Дивіться!

Юша налив з графина води в першу склянку, і всі побачили, що склянка справді сповнилася червоною рідиною.

Хтось ахнув, хтось насмішкувато спитав:

– А може, то – морс?

– За те, що ви звете вино морсом,– промовив Юша,– я не дам вам його покуштувати і знову оберну на воду!

Він перелив «вино» в іншу склянку, і червона рідина стала знову водою.

Від дверей несподівано протиснулась до столу гардеробниця Агафія Кирилівна, бабуся з бородавкою під оком, від чого здавалось, що старенька весь час підморгує.

– А претвори ще раз, претвори! – попросила Юшу.– У священному писанії сказано, що такі чудеса тільки святі апостоли могли творити. Аж воно всім тепер видно, який обман був.

– Це, Агафіє Кирилівно,– хімія,– поважно пояснив Юша.– Я зараз розкрию секрет. В одній склянці на дні було трохи содового розчину, в другій – кілька краплин фенолфталеїну.

– От бачиш, мабуть, і чудотворці підсипали якого-небудь нафтанаїлу, а нам, темним, усе – чудо.

Зінаїда Федорівна нахилилась і непомітно розгорнула газетний згорток. У ньому лежала свічка. Одна тільки Ніна бачила, як учителька помастила гнотик свічки якоюсь рідиною.

– А тепер я хочу показати вам всім фокус! – сказала Зінаїда Федорівна і поставила свічку на стіл.

Усі затихли.

– Це незвичайна свічка,– пояснила вчителька.– Вона дуже слухняна, робить усе, що я їй накажу. Щоб її засвітити, ніякого сірника не треба. Потрібно тільки сказати їй кілька слів. Дивіться!

Вчителька насупила брови, зробила серйозне обличчя і голосно проказала:

– Свічко, свічко, засвітись!

Минуло кілька секунд, свічка не виконувала наказу.

– Вона не почула,– усміхнулась Зінаїда Федорівна.– Треба їй гукнути голосніше. Ану, Сухопара! Накажи їй!

Сухопара вийшов наперед, гукнув:

– Свічко, свічко, засвітись!

Напружена тиша. Десятки дитячих оченят вп’ялися в свічку. Проте вона не виявила ніякого наміру спалахнути. Сухопара глянув на вчительку:

– Не горить! Та ви жартуєте! Хіба може таке статися, щоб...

Він не доказав. Свічка враз спалахнула яскравим вогником.

Увесь клас ахнув, загримів оплесками, сміхом, вигуками. Почулись десятки запитань:

– Чому вона засвітилась?

– Зінаїдо Федорівно, як це сталося?

– Зінаїдо Федорівно, скажіть!

Вчителька теж сміялась, жартувала:

– Я ж казала, що це слухняна свічка! Не така, як дехто з вас.

– Зінаїдо Федорівно, ну скажіть! Скажіть!

Довелося тут же розповісти, що існують такі хімічні суміші, які мають властивість самозайматися.

Ніна розказала коротко про чудесну науку хімію, з допомогою якої можна виготовити з дерева папір, шовк і навіть калоші, пояснила деякі інші фокуси, і на цьому збір закінчився.

Олю Козуб оточили піонери, кожний намагався догадатись, як яйце перейшло з кухля в капелюх, просили розказати про секрет фокуса. Тільки Сухопара удавав, що це його аж ніяк не цікавить.

24

Іноді в Ліди Шепель прокидався дикий протест і обурення.

«Яке їм діло до мене? Хто їм дав право копирсатись у моїй душі, вивертати її перед усіма? Чому їм хочеться – і Жуковій, і Віктору, і всім іншим – підстригти мене під свій гребінець, щоб я ходила разом з ними по одній протоптаній стежці? Ви не любите мене? Не любіть! Не треба. Я теж вас не люблю!»

Вона падала обличчям на подушку, ридала довго й надривно, здригаючись усім своїм довгим тонким тілом. І руда гостровуха Розка відповідала їй з-під ліжка: «ррр... гра-гра-гра...»

Коли в такий час мати була вдома, вона підходила до дочки й утішала;

– Лідочко, бережи слізки... Якщо бог їх створив, вони, значить, для чогось потрібні в організмі. Не плач. З вовками жити – по-вовчому й вити. Тепер усі поступають у комсомол, таке движеніє серед молодьожі. А якщо коли й полають на зборах, терпи, Лідочко.

Ліда лежала так деякий час, потім шукала окуляри. Вони були під ліжком, і вона жахалась, що так могли легко розбитися. З люстерка на Ліду дивилось некрасиве, заплакане обличчя з червоними повіками, і їй уже було соромно за свою істерику, за все, що вона тільки що думала.

Ніякої протоптаної стежки нема, її однокласники-комсомольці вимагають, щоб вона, член комсомолу, йшла з ними в одному ряді і разом з усіма торувала дорогу до нового. І коли так гостро вимагають цього від неї і засуджують її поведінку, її характер, то, напевне, вона збилась на манівці, і риси її власного характеру такі, що комсомольська громадськість не впізнає в ній члена свого колективу.

На мить уявилось, що її виключили з комсомолу, і це було так страшно, що Ліда мерщій почала думати про інше. Думала вона про свої три комсомольських роки. В комсомол вступила в сьомому класі, і яка це була радість для неї, п’ятнадцятирічної дівчинки! Проте перші комсомольські доручення трохи розчарували Ліду. Вона справно збирала членські внески, листувалася з комсомольцями підшефного колгоспу, та все це було нецікаве для неї, швидко набридало, а інших доручень їй не давали.

Ліда поговорила з комсоргом і нарешті одержала завдання в спішному порядку підготувати доповідь про міжнародне становище.

– Гляди ж,– сказав комсорг,– тебе буде слухати вся комсомольська організація.

Дівчина просиділа над доповіддю дві ночі. Другої ночі встав перед світанком батько і вжахнувся:

– Ти що робиш? Знаєш, на скільки ти за ніч електрики випалила? Невже так багато уроків?

А коли довідався, що дочка сидить не над уроками, немилосердно розгнівався:

– Аякже, знайшли дурочку! Ти ночами сидітимеш над доповіддю, а вони прослухають, підуть, ще й скажуть, що погано прочитала! Та яку ти користь, питаю, матимеш? Чи допоможе тобі ця доповідь купити черевики? На мене не надійся, я хворий і старий. Думай сама про себе!

Ліда запустила уроки і схопила дві двійки, але доповідь приготувала. На той час прийшов з лекторського бюро доповідач і прочитав лекцію про міжнародне становище для всієї школи.

– Тепер твоя доповідь непотрібна,– сказав Ліді комсорг.– Дам тобі якесь інше доручення.

Та замість доручення одержала Ліда на комсомольських зборах за двійки доброго прочухана.

Так вона втратила смак до комсомольської роботи. Вона не думала про те, що винен у цьому збіг обставин і нездара-комсорг. Перед нею стояв тільки факт. Ліда й зараз яскраво пам’ятає, як вона прийшла додому і як батько спитав:

– Ну, подякували тобі за доповідь?

Вона була в дев’ятому класі, коли батько помер. Заробляла тепер одна мати. Ліда бачила перед собою єдину мету: швидше закінчити школу, інститут і одержати диплом інженера.

Навчання давалось їй важко, весь час вона витрачала на готування уроків і непомітно для самої себе виключила з кола своїх інтересів усе те, що і хоч трохи відволікало її увагу від шкільних завдань та підручників.

Це коло все вужчало й вужчало, за ним стояла молодість, музика, радість пізнання життя – все те, що проходило тепер мимо Лідиної уваги. І все більше й більше звикала Ліда до такого стану, і їй здавалося, що так навіть набагато спокійніше – не треба нікуди поспішати, хвилюватись, чогось бажати, сперечатися...

В стінгазеті почали з’являтись на неї карикатури, її прозвали «воблою», і не можна сказати, що це буде приємно Ліді. Але по-справжньому змусило замислитись над собою те, що говорили про неї товариші на комсомольських зборах. Ніколи ще не розмовляли з Лідою так відверто, так різко і пристрасно.

Дівчина не раз згадувала, як вона поверталася додому, як її наздогнав Юрій Юрійович і, прощаючись, потиснув руку їй – учениці, яку ніхто в класі не любив, яку тільки що так «пробирали». Вона зрозуміла: в руці, яку простягнув їй тоді учитель, була батьківська тепла підтримка і приязнь, і це рука не самого тільки Юрія Юрійовича, а й усіх її, Лідиних, однокласників.

І неправда, ніби її ніхто не любить! Адже кожне слово товаришів було турботою про її майбутню долю.

Незабаром Юрій Юрійович доручив Ліді зробити на класних зборах політінформацію. Такі збори відбувалися в десятому класі щосуботи, і вже стало традицією, щоб на них хтось з учнів робив короткий огляд політичних подій за тиждень.

– Тільки я хочу вас попередити, Шепель,– сказав учитель,– що останнім часом наша щосуботня політінформація починає набувати казенного характеру. Правда ж? Учні обмежуються коротким переліком подій політичного життя, і все. Події ці, як правило, давно відомі всьому класу. Треба зробити це якось по-новому, цікавіше, з самостійними висновками. Ви зрозуміли мене? Одним словом, подумайте над цим, порадьтеся з товаришами.

Учениця не знала, що питання про політінформацію в класі серйозно турбувало не тільки Юрія Юрійовича, але й інших педагогів. Воно стояло недавно навіть на партбюро школи.

Ліда з вдячністю подумала, що класний керівник знову простягає їй руку допомоги, щоб полегшити повернення в тісне, дружне коло своїх товаришів. Повернення? Так, вона, сама того не помічаючи, вийшла з класного колективу. Вона, учениця, не жила життям класу...

Те, що Юрій Юрійович сказав про політінформацію, останнім часом непокоїло й багатьох десятикласників. І коли Ліда попросила залишитись після уроків і поговорити про цю важливу справу, залишився майже весь клас. Несподівано для себе вона опинилася в ролі головуючої.

Нарада була коротка, але палка. Прийшов і Юрій Юрійович. Він сів збоку, мовчки слухав, як розгоряються пристрасті. Лише тоді, коли Мечик гукнув, що політінформація взагалі непотрібна, бо існують газети, вчитель зауважив:

– Так можна сказати, що й газети непотрібні, бо існує радіо.

Жукова не проронила досі жодного слова. Юрій Юрійович поглядав на неї, чекаючи, що вона скаже. Юля зосереджено дивилась просто перед собою і здавалось, не слухала товаришів. І коли вже висловилась більшість, вона встала. Враз усі затихли. Учні звикли, що Жукова не кидає слів на вітер і що її виступи продумані й завжди конкретні.

– Ні в кого сумніву не виникає,– почала вона,– що політінформація потрібна. Один тільки Мечик (вона повела в його бік бровою) думає інакше. Уже не думаєш так? Гаразд. Але навіщо інформувати обов’язково про всі політичні події? Хіба не можна взяти якесь одне питання, найважливіше, і всебічно його висвітлити, та ще й з власними коментарями?

У класі прокотився схвальний говірок.

Висловив наприкінці свою думку і Юрій Юрійович.

– Пропозиція Жукової цікава,– сказав він,– ми її приймаємо. Тут заперечень немає. Та в мене є ще такий задум. Чому б нам не запровадити на класних зборах дуже корисний для нас огляд газет? Я маю на увазі також газети професійні – учительську, літературну, газету медичних працівників або працівників мистецтва. На першому місці – «Правда». Це – міжнародні події, партійне життя, найвизначніші вісті з просторів СРСР. Потім – «Комсомольская правда», про комсомольське, юнацьке життя. А з інших газет – ну що ж? Інформація про новий художній твір або про видатну літературну подію, про щось найцікавіше в педагогічному світі, про розвиток і успіхи медичної науки, техніки.

– Про нові видатні кінофільми і про спорт! – додала Софа Базилевська.– Цей огляд я беру на себе. Дозволяєте? Я – кілька слів на додаток до пропозиції Юрія Юрійовича: по кожній газеті нехай інформує окремий учень.

– Тим краще,– зауважила Марійка Поліщук,– більше активності!

Юрій Юрійович розумів, що такий огляд газет може дати учням і загальний розвиток, і допомагатиме обрати власний фах. Учителя сьогодні найбільше радувало те, як поводиться Ліда Шепель. Оком досвідченого педагога він бачив, що дівчина трохи ніяковіє в ролі голови зборів, і водночас це дає їй задоволення. І вже зовсім радісно було помітити, що Ліда й сама захопилась палкими виступами однокласників, що питання про політінформацію хвилює і її, хвилює по-справжньому, разом з усіма товаришами.

– Ліді Шепель,– сказав Юрій Юрійович,– доручаю бути організатором наших оглядів газет. Шепель розподіляє, кому робити огляд і по якій газеті і взагалі відповідає за цю справу.

До наступних класних зборів Ліда Шепель почала готуватись одразу ж після цієї наради. Дівчину мучило, що вона не може вирішити, яку газету взяти їй самій для огляду. Напевне, вона зупинилася б на «Правде», та Юля Жукова ще на нараді попросила інформацію з «Правди» залишити за нею.

Увечері Ліда пішла до міської бібліотеки, вибрала затишний куток у залі і заглибилась у читання. З новим, складним почуттям знайомилась вона з газетами, які раніше знала лише по назвах. Вона читала досі (та й то не завжди) піонерські й комсомольські газети, іноді «Правду». А сьогодні вперше в житті взяла в руки «Літературну газету», «Труд», «Радянську освіту». Її саму дивувало, як могло статися, що вона ніколи раніше не заглядала в ці газети. Було і цікаво, і радісно, наче відкривала для себе новий світ і водночас скоса поглядала на сусідів – чи ніхто не відгадує її таємних думок?

Її найбільше зацікавив нарис у газеті «Труд» про машиніста екскаватора, про могутню техніку, якою держава оснащує будови нових гідростанцій, Шепель пригадала давню свою розмову з Марійкою і Ніною про вибір професії. Досі вона хвалилась однокласникам, що обрала собі професію інженера, будівника машин, які перетворюватимуть природу. Але вона й сама толком не могла б пояснити, що це будуть за машини.

І тільки зараз ясно уявила собі велетенський крокуючий екскаватор, збудований за її власною конструкцією. Потім мрія змалювала ще якусь дивовижну машину, яка прогризала наскрізь кам’яну гору, прокладала тунель...

Шепель подумала, що тільки цього вечора вона по-справжньому уявила собі майбутній фах.

Вечір минув непомітно. Ліда відчувала, що він вартий багатьох інших вечорів. Її радувало, що вона вже твердо знала тепер, про що інформуватиме однокласників.

Додому учениця повернулась пізно. Мати ще не спала. З докорами напосілась на дочку:

– Лідо, що ж це за мода? Чекаю тебе, чекаю, душею вся змучилась! Ніколи ж так пізно не приходила! Де ти була?

– У читальні, мамо.

Мати похитала головою.

– Цього ще не бувало! Краще б уроки зубрила. Гляди, доню, сьогодні – читальня, завтра – кіно, чи воно тобі потрібне?

– Потрібне. Мої ж подруги ходять, а чим я гірша за них?

– Ой, доню, подруги до добра не доведуть. Сама собі будь подругою та матері слухай!

– А може, й мені хочеться бути на людей схожою!

Мати аж руками сплеснула – до того незвичні були доччині слова.

25

Юля Жукова збиралась на вечір молодих виборців, коли несподівано прийшов Віктор.

– Юлю, ти й досі не готова? А я зайшов за тобою.

Дівчина страшенно зраділа, але й зніяковіла з несподіванки – адже Віктор зайшов до неї вперше.

Вона посадила його за стіл, сунула в руки якийсь журнал, а сама побігла в сусідню кімнату вдягатись.

Юлині брати готували уроки. Вони були, як дві краплини води, схожі один на одного, і Віктор подумав, що ніколи не зміг би їх розрізнити – де Федько, а де Митрик.

Із столу впав зошит, один з хлопчиків нахилився за ним, але інший уже встиг ухопити зошита і ляснути ним брата по голові. Доки перший хлопчик повернув голову, другий устиг ляснути ще раз. Напевне, спалахнула б бійка, та Віктор узяв хлопчину за руку:

– Почекай! Як тебе звати?

– Митрик. А хіба що?

– Що ж ти, Митрику, задачу розв’язуєш чи бешкетуєш? Хіба можна бити зошитом?

– А чим же краще? – діловито спитав Митрик.

Віктор зрозумів, що не зовсім точно поставив питання і почав виправляти справу.

– Зошит – це зброя школяра,– повчально сказав він,– а ти його не поважаєш.

Митрик пирхнув:

– Яка це зброя! От у мене торік рогатка була, з неї і в горобця можна влучити.

– То не така зброя,– промовив розсудливо Федько.– Це в навчанні.

– Я й без тебе знаю,– махнув рукою Митрик.

Увійшла з другої кімнати мати – Мотрона Карпівна, гримнула на хлопчиків і підсіла до Віктора.

– Зараз Юля одягнеться. Вибачайте, що доводиться чекати.

Вона почала розповідати про те, як вчаться її Митрик і Федько, як Митрик не шанує одежі – так усе на ньому й горить.

Юлі було чути уривки розмови, вона похапцем вдягалася, побоюючись, щоб мати не сказала чогось «зайвого». Дівчина глянула на годинник і схвилювалась – зараз повинен прийти батько. Що як він напідпитку? Не хотіла, щоб Віктор побачив його в такому стані.

А Віктор слухав Мотрону Карпівну, непомітно оглядав кімнату і з таємною радістю думав, що ось тут живе Юля, за цим столом вона допомагає Митрикові й Федькові готувати уроки, ось на гвіздку висить її портфелик, а на тому столику, що в кутку, лежать її книжки. Здавалось, кожна річ у цій кімнаті овіяна присутністю Юлі, незримо ховає в собі дотик її рук.

Мотрона Карпівна помітила, що хлопець дивиться на червону паперову троянду, і пояснила:

– Юленька робила! Вона в нас усе вміє. А вишивала ж як – ще в шостому класі. Тепер часу немає. Іншим зайнята. Усе читає і виписочки собі робить, а то – за уроками сидить.

Вікторові дуже захотілось погладити паперову троянду, відчути під долонею її шелест, та цієї хвилини вийшла Юля – сяюча і заклопотана:

– Ми не спізнимось?

Хлопець глянув на її шовкове, але скромне коричневе плаття, і Юля здалася йому такою чепурною і такою милою, що в нього завмерло серце.

На вулиці Юля спитала:

– Ти чому так дивишся на мене?

– А як же я можу інакше дивитись на тебе? – відповів Віктор.– Як ми здружились з тобою, Юлю! Я так часто думаю про тебе. Заплющу очі – і мені здається, що ти поруч зі мною, ми взялися за руки і йдемо вперед, ідемо...

– Скажи, Вітю, чим я тобі подобаюсь?

– Важке запитання. Відразу й не відповім. Мабуть, тим, що ти – Юля Жукова... така, як є, з твоїми хорошими думками, мріями. Мені здається, що ти, приміром, могла б, як Зоя, піти на подвиг. Могла б же? Правда?

Юля замислилась.

– Я думаю над твоїми словами, Вікторе. Я люблю свою Батьківщину, правда. Та хіба цього досить?

– Ну? Як же?

– А так. Не досить! Не дивно любити таку Батьківщину, як у нас – єдину в світі! А от чи вмієш ти ненавидіти?

Віктор здивовано підняв брови, та Юля з запалом продовжувала:

– Так, так, якщо ти по-справжньому любиш,– чуєш, по-справжньому Вікторе,– зумій же всім серцем і ненавидіти все те, що заважає нам іти до комунізму! Ненавидіти й боротись проти нього! Ось тоді не тільки ти любитимеш, а й тебе полюбить Батьківщина. Це важче – заслужити любов народу, важче, ніж самому любити!.. Відданість народові треба ще довести своїми ділами.

– Що ж,– сказав Віктор,– кожен і доводить. І агроном, і інженер, і робітник. Вірно ж, Юлю? Робітник, який, скажімо, варить сталь. А на ній найвища в світі – радянська марка!..

Величезний зал кращого в місті театру дзвенів од молодих голосів, сміху, пісень, що раптом зривались то в одному кінці залу, то в другому. Гул перекочувався хвилями, хлюпав прибоєм у високі, прикрашені мозаїкою стіни, підносився вгору до білосніжного купола, осяяного сліпучими люстрами.

Юлі Жуковій пощастило знайти вільне місце в третьому ряду. Просто перед її очима полум’яніла оксамитова вишнева завіса, ледь-ледь здригаючись, немов від подиху багатолюдного шумливого залу. Всюди – в партері, в ложах – весела молодь з нетерпінням чекала початку урочистих зборів, після яких мав відбутися концерт.

Юля чекала цього концерту з особливим нетерпінням, бо до програми входив окремий відділ «Комсомол і пісня», який приготували старшокласники її школи. Хвилювалась учениця й за Віктора, який з самого початку пішов за куліси, бо мав виступати від шкільної молоді.

Йому надали слово відразу ж після доповіді. Коли він вийшов на трибуну і глянув у зал, Юлі здалося, що його очі відшукали її. Вона нахилилась, побоюючись, щоб він не розгубився. Знала, що промову в нього записано, але тремтіла за кожне його слово. Коли одного разу він зробив паузу, у неї перехопило подих. Закінчивши, Перегуда вже сходив з трибуни. І знову здалося дівчині, що він, глянувши в зал, відшукав її серед тисячі інших дівчат і юнаків.

Вона мимохіть озирнулась – чи ніхто з сусідів не помітив того погляду, не зрозумів, що він належав тільки їй. І відразу їй стало соромно – вона поводилася, як дурне дівчисько.

Перед концертом Жукова вийшла з залу і боковим коридором пішла за куліси. Її зустрів Віктор.

– Зараз об’єднаний хор,– повідомив він,– а тоді «Комсомол і пісня»!

Він розчервонівся, рухи в нього були неприродно жваві. Юля зрозуміла: він дуже хвилювався перед своїм виступом і зараз був щасливий, що промова вдалася якнайкраще, його слухав увесь величезний зал, і вона, Юля, теж слухала й бачила його на трибуні.

В невеличкій кімнаті за сценою зібрались старшокласники, які виступали в концерті.

Вова Мороз, тримаючи на колінах баян, щось розповідав Ніні Коробейник, і вона слухала, не зводячи очей від його обличчя. Юля побачила, як до них підійшла Варя Лукашевич, відкликала Ніну і почала з нею про щось тихо розмовляти.

– Та ні, все буде гаразд! – голосно промовила Ніна.

Юля протиснулась до вчителя малювання, який керував у школі хоровий гуртком, його тісно обступали учні-співаки.

– Якове Тихоновичу,– звернулась до нього,– скажіть, будь ласка, як Лукашевич? Що вона?

– Що саме вас цікавить? – відповів запитанням на запитання вчитель.– Як вона підготувалась? Чудово! Надзвичайні здібності. Але...

Він озирнувся і тихо додав:

– Саме за неї я дуже боюся. Вона така несмілива, що на сцені може розгубитись. Вийде – і ані пари з уст. Вона ніяковіє навіть тоді, коли співає переді мною чи перед товаришами. Навіщо ви нав’язали дівчині таке тяжке переживання? Це просто жорстоко! Не розумію, не розумію! Мені її страшенно шкода! Я не можу!

У Юлі стиснулось серце від важкого передчуття. «Провалиться, Варя, провалиться!»

Вона розуміла, що від сьогоднішнього виступу Лукашевич залежатиме, який шлях обере собі учениця.

Хтось тихо покликав її:

– Жукова!

Вона озирнулась і спалахнула радістю:

– Юрій Юрійович!

– Ви вже розмовляли з Лукашевич? – тихо спитав він.– Поговоріть з нею, підбадьорте! Вам це буде зручніше, ніж мені. Я боявся, що ви не зробите цього. Бачу, бачу, що помилився. Зараз ви, мабуть, хвилюєтесь за неї більше, ніж вона сама.

Юлю вразила ця чуйність класного керівника. «Як Юрій Юрійович пам’ятає про всіх нас?»

Вона підійшла до Варі і з виразу її обличчя побачила, що можуть справдитись найгірші передбачення. Лукашевич не тільки боялась свого виступу, а й була просто пригнічена від самої думки, що доведеться вийти на сцену. Вигляд у неї був нещасний і приголомшений.

– А може, мені зовсім не треба виступати? – з надією звернулась вона до Юлі.

Це була мить, коли й сама Юля завагалась: чим отак мліти душею, чи не краще для цієї дівчини зовсім відмовитись од виступу?

Та Жукова зібрала всю свою силу волі і, як тільки могла, твердо й незаперечно промовила:

– Варю, навіщо ти таке кажеш? Усі ж знають, що ти проспіваєш чудово! У кого з нашої школи є ще такий голос, як у тебе?

На зблідлих щоках Лукашевич пробився рум’янець:

– Ти серйозно? Ні, ти – справді?

– Варюшо, ти чудна дівчина! З таким голосом, як у тебе, треба в консерваторію. Ти будеш відомою співачкою, Варю. Тебе вся країна слухатиме, а ти боїшся виступати перед нами. Подумай – перед такими ж юнакам й дівчатами, як і ти сама!

– Зовсім я не боюсь, а тільки мені незвично, і від того все всередині холоне.

Від цього пояснення Жуковій не стало спокійніше, але вона бачила, що Варя вийшла з стану пригніченості.

Тим часом учні вже виступали: проспівав шкільний хор, потім грав на баяні Вова Мороз, співали дует дві учениці з дев’ятого класу.

З програмою в руці вбіг у кімнату Віктор Перегуда:

– Лукашевич! Де Лукашевич?

– Я тут! – ослаблим голосом обізвалась Варя.

– Зараз оголошую твій виступ! Пішли! Ніно, ти готова?

Юля бачила, як Варя сполотніла, як вона міцно стиснула губи і мовчки пішла за Віктором, як приречена. На порозі враз озирнулась, глянула з відчаєм...

– Варюшо, я тут! – гукнула Жукова.

Ніна підскочила, взяла Варю під руку і щось гаряче їй зашепотіла.

Юля пішла вслід. За кулісами вона наздогнала Лукашевич і встигла потиснути їй руку. На сцену вже вийшов Віктор і оголосив:

– «Пісня про Каховку». Виконує учениця десятого класу Варя Лукашевич. Акомпонує учениця десятого класу Ніна Коробейник.

– Я тут, Варюшо! – ще раз шепнула Юля.

Варя і Ніна вийшли на сцену.

Жукова притулилась до якогось стовпа за кулісами. Крізь щілинку їй було видно всю широку сцену, освітлену яскравими лампами, чорне піаніно, а далі, за рампою, тільки смутно вгадувались у півтемряві ряди слухачів.

Варя стояла нерухомо і тільки в ту мить, як пролунав акорд піаніно, здригнулась і вся випросталась.

 
Каховка, Каховка, родная винтовка!
 

Перші звуки Вариного голосу здалися Юлі неприродними і глухими. Боляче стислось серце – ось воно насувається те, що мусить статись. Тепер уже нічим не зарадиш. Пізно. Все!

Лишитись тут до кінця, пережити провал подруги чи піти звідси, щоб не чути нічого й не бачити?

Жукова майже напівсвідомо повернулась і похнюпившись пішла з свого місця. Вона протиснулась крізь якийсь вузенький прохід і хотіла сходинками спуститись униз. Біля згорнутих важких сувоїв завіси, тримаючи напоготові вірьовку, стояв зморшкуватий дідусь. Юлі здалося, що він теж знає про провал, який зараз спіткає Варю, і вже приготувався закрити в потрібний момент сцену. Дівчина подумала, що треба негайно повернутись, бо вона залишила Лукашевич саму. Знала, що зараз нічим не зможе її підтримати, та піти звідси – це було схоже на зраду.

Жукова поспішно навшпиньках повернулась на своє місце, звідки добре було видно Варю.

 
И девушка наша проходит в шинели,
Горящей Каховкой идет...
 

Як же далеко ще до кінця пісні! Як болісно чекати, що ось-ось зірветься від хвилювання голос, забудуться слова пісні, настане гнітюча пауза...

Юля й сама не помітила, як вона раптом перестала відчувати час. Усе якось дивно змінилось навколо, все стало немов несправжнім, нереальним: і ця осяйна сцена, і Варя, і тиша – така, що здавалась неможливою. І тільки один прекрасний дівочий голос прозорої чистоти пристрасно і владно витав над цим несправжнім світом. «Що ж сталось? Що сталось?» – билася в Юлі думка. Це співає Варя, це її голос, і весь зал слухає в такій напруженні тиші, що, здається, кожний сторонній звук, кожне пошепки вимовлене слово гримнуло б як постріл.

 
Мы мирные люди, но наш бронепоезд
Стоит на запасном пути.
 

Розтанув останній акорд, затихла пісня, і Варя пішла із сцени. Але – що це? Жодного звуку, жодного оплеску. Тільки тиша стала ще напруженішою, ще пронизливішою. Так тривало кілька секунд, та вони здалися Юлі вічністю. І враз усе прорвалось громом нестримних оплесків. У залі немов знявся ураган. Не стихаючи, гримів там розбурханий прибій, і, немов від ударів бурунів, тремтів увесь театр.

А Варя стояла за кулісами і плакала, плакала від радості, від подяки за те, що її слухали, від того, що всі хвилювання лишились позаду, і просто від того, що натягнені нерви тепер ослабли.

Її оточили юнаки й дівчата, щось говорила їй Юля, обіймала Ніна, усміхався Віктор, і все, все було, наче щасливий сон – такі світлі сни бувають лише в дитинстві.

Отямилася Варя Лукашевич тільки на вулиці, коли вдихнула свіжого повітря.

З театру розходилася молодь. Варя побачила, що вона стоїть на тротуарі вдвох із Юрієм Юрійовичем. Ах, так, учитель підійшов до неї, коли вона стояла в черзі за одягом. Юрій Юрійович чемно відчинив перед нею двері.

– Нам, здається, по дорозі? – спитав він.

– Я до майдану,– пояснила Варя.– А там – на тролейбус.

Вони повільно пішли тротуаром. Мимо них безшумно котились автобуси і тролейбуси, за їхніми вкритими інеєм, освітленими вікнами рухалися людські тіні. З обох боків широкої вулиці мчали легкові машини, і здавалось, що їхній швидкий потік ось-ось виплеснеться на тротуар. У повітрі висіли голубі й червоні неонові літери реклам, проливаючи бліде світло на перехожих.

– Ви мовчите,– сказав Юрій Юрійович,– ви й досі під враженням щойно пережитого. Перед виступом хвилюються всі. Це – почуття відповідальності перед слухачами і вимогливості до себе. Я думаю, що не хвилюються лише байдужі люди і, знаєте, халтурники та нездари. Такі особи дуже самовпевнені. Як ви думаєте?

– Мабуть, так,– промовила Варя.– Ви знаєте краще.

Вона зашарілась, бо відповідь їй здалася самій неймовірно безглуздою. Добре, що Юрій Юрійович не може зараз роздивитись її обличчя.

– І ви, мабуть, думаєте,– говорив далі вчитель:– «Усі тривоги лишились позаду, тепер – кінець моєму хвилюванню». Так? Аж воно все зовсім навпаки. Не кінець, а початок. Початок радісної путі. Широкої. Сьогодні ви, Варю, ступили на неї. Але не знаю... Буває, що звертають вбік... у провулок.

Лукашевич мовчки глянула на вчителя і хотіла щось сказати. Він почекав хвилинку – учениця мовчала.

– Всіх вразив ваш голос,– продовжував він.– Ви не зазнаєтесь, Варю? Чудовий голос, і вам треба по-справжньому вчитися співати. Та ні, ви просто ніякого права не маєте занехаяти свій хист. Такий голос рідко кому дає мати-природа. Так, самоцвіт, який треба добре відшліфувати. Тоді він заграє веселкою. Мине півдесятка чи десяток років, ви будете відомою співачкою...

Лукашевич, нарешті, обізвалась:

– Юрію Юрійовичу, навіщо ви... навіщо говорите мені такі слова? А що коли... цього не буде?

– Буде, Варю! – твердо відповів учитель.– Тепер усе залежить од вас. Ну, і від нас теж. Ми вас рекомендуємо в консерваторію.

Юрій Юрійович помітив, як Варя схилила голову, щось пригадавши. Від зрозумів, про що вона думала цієї хвилини. Але жодним словом не згадав про це.

Біля тролейбусної зупинки він попрощався. Учениця лишилась сама. Вона почувала, що в її житті цього вечора сталася якась зміна. Біля неї незнайомі люди чекали тролейбуса. І Варі здавалось, ніби всі вони якось незвичайно, по-особливому приглядаються до неї.