Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

ХXII

Будинок похмуро мовчав, приймаючи того, з ким невдовзi мав розпрощатися назавжди. Стас швидко перевдягся i набрав номер.

– Так… Ти вже вдома?

– Навряд чи це варто так називати, – невесело посмiхнувся вiн. – Принаймнi, доїхав. Усе гаразд.

– Я… Пробач, я таки дзвонила дядьковi.

– Навiщо? – не витримав Стас. – Що вiн зможе? Для чого воно йому?

– Вiн приїде, – промовила Олена. – Я боюся за тебе. I… самiй також страшно.

– Гаразд, – перервав Стас. – Про це потiм. Набери мене зараз. За двi хвилини.

Знявши колодку, вiн пiднявся на горище, обдивився, а потiм спустився до середини сходiв i сiв, точнiсiнько так, як учора. Лице пашiло у передчуттi можливої розгадки. Що не кажи – розумна людина отець Назарiй. Той, хто ходить, не залишаючи слiдiв, – не завжди нечиста сила. Справдi, не завжди. Нечиста сила в нас самих. Це вже точно. Серце стукало, вiдраховуючи секунди до того моменту, коли вдасться хапнути її за хвоста.

Є!!! Воно.

Вiн слухав Оленчинi дзвiнки, тримаючи у руцi телефон. Треба вiдповiсти, нехай не переживає.

Заховавши трубку до кишенi, туристичною сокирою Стас почав навмання розгрiбати шлак на горищi, наштовхуючись незмiнно на застиглий розчин i дошки перекриття. Здiйнялася чорна пилюка, а вiн рив у рiзних мiсцях i напрямках, поки не натрапив на якусь щiлину. Гострий кутик сокири вишпортав тонкий дрiт в оболонцi. Обережно посмикуючи за нього, щоб не порвати, розгрiбаючи шлак за ходом знайденої проводки, Стас просувався у напрямку кута горища, за димохiд, коли дрiт пiшов у глибину. А далi з'явився полiетилен, грубий пакет. Ось куди ти ховаєшся, друже…

Розтявши його, Стас вiдчув на дотик пластмасову поверхню. Розгрiбши чорний шлак, похитуючи з боку в бiк, вiн звiльнив коробку завбiльшки зо три цеглини.

– Мудрецi, вашу мать…

Вiн повернувся до центру горища i почав тягти дрiт у протилежному напрямку. Обережно пiдкопував, розумiючи тепер, що на тiм кiнцi також знайдеться коробка, щоправда, значно бiльша. Не пошкодити б її! Друга коробка, запакована у полiетилен, знайшлася за кiлька хвилин. Вона була i справдi значно бiльша, зате плеската. Його охопила навiть не радiсть, а щось близьке до ейфорiї. У шлакове перекриття був закопаний домашнiй кiнотеатр! Зрозумiло, без телевiзора. Чого-чого, а його тут не знайдеш. Зате звукова установка була у повнiй комплектацiї.

За годину кропiткої працi вiн розкопав практично усе. Чотири стацiонарнi колонки встановленi по кутах горища. Сабвуфер iз низькочастотним динамiком був схований там, де починалися сходи, адже потребував бiльше простору, а центральна колонка… Це ж через неї «привид родича» стукався у дверi внизу! Так i сталося. Вона вiдшукалася за дошками, що оздоблювали стiну над сходами. Саме цей динамiк i зреагував на сигнал, який надходив на його мобiльний телефон пiд час прийому дзвiнка. Щасливий випадок. Не дарма вухо почуло щось знайоме – ритмiчнi коливання, якi доводилося не раз чути у динамiках звукової апаратури у момент надходження дзвiнкiв, якщо телефон був поруч.

Вiдкриття вражало. До такого трюку треба було додуматися! Дуже кмiтлива й розумна людина, висловлюючись термiнологiєю отця Назарiя, впустила у себе сатану, аби полякати його, Стаса, вiдвадивши вiд бажання жити у цьому будинку. Аудiосистема працювала бездоганно i п'ятиканальний звук, розповсюджуючись у товщi шлакового перекриття, давав живi враження ходiння по горищу i стукання у дверi. Винахiдливий жартiвник спромiгся записати на компакт i старечий кашель, не кажучи вже про стуки-грюки i решту. А гучний рип, який з'являвся при раптовому вiдключеннi працюючих динамiкiв, сприймався як закривання потаємних дверцят схованки, куди втiкав «привид».

Вражено розгорнувши полiетилен, Стас побачив i пусковий пристрiй. DVD-програвач був вбраний у металеву раму, кострубато зварену звичайним методом, зате чiтко пiдiгнану пiд його розмiри. Корпус плеєра мiцно сидiв у рамi, до неї намертво крiпилася металева трубка, в якiй фiксувалася ще одна знайома з вигляду рiч. Господи… Привiд автомобiльної сигналiзацiї! Щось подiбне було пiд капотом його «дев'яносто дев'ятої». Точнiше, пiд капотом була чорна пластмасова коробочка, яка мiстила блок управлiння усiєю сигналiзацiєю, а те, що тут у трубi, на його машинi монтувалося у дверцятах i вiдсувало засувку фiксатора, щоб вiдчинити дверцята. Те, що називається центральним замком. У даному ж випадку цей штир тиснув на кнопку, вмикаючи звуковий пристрiй дiвiдiшки. I уся ця система, так виходило, повинна керуватися маленьким пультом, таким самим, який мала його «дев'яносто дев'ята», i який лежав зараз у кишенi штанiв!

Стас витяг пульт, на якому було лише три кнопки. Велика штовхала штир уперед, блокуючи дверцята машини. Отак само хтось за межами будинку натискав велику кнопку на своєму пультi i вже оцей штир, що монтувався у трубцi, тиснув на кнопку DVD-плеєра, вмикаючи його. Схоже, увесь компакт-диск був записаний оцими грюками та зiтханнями i щовечора їх вмикали з того мiсця, на якому закiнчувалося минулого разу. Напевно, зловмисник мав змогу стежити за вiкном горища, щоб натиснути маленьку кнопку, одразу вимикаючи плеєр, щойно хтось пiднiмався на горище. Он воно як. Та й радiус дiї автомобiльної сигналiзацiї свiдчив про те, що той, хто вдавався до таких хитрих жартiв, мав завжди бути неподалiк. Практично поруч.

Стас курив, стоячи на ґанку i оглядаючи непомiтно сусiдськi будинки. Де сховався вiн? Той, хто виконував чиєсь диявольське замовлення. Як i все на його викоханiй машинi, сигналiзацiя стояла найвищого ґатунку i радiус її дiї становив майже сто п'ятдесят метрiв. Якщо той, хто це робив, мав не гiршу, то саме в такому радiусi слiд шукати i його самого. От тiльки як?

Думки навалилися з новою силою. Як використати це вiдкриття для власного захисту? Якщо прокурор цiлеспрямовано риє йому яму, то, можливо, знає i про цю «iграшку». Отже, вiдкривати карти ще рано. Тодi коли? Як його посадять на лаву пiдсудних? Що тодi це доводитиме? Мало. Вiдкриття давало надiю, але як мало його було для перемоги!

Телефон завiбрував у кишенi i на табло висвiтився знайомий номер.

– Станiславе Iвановичу? Доброго дня. Можете пiдходити до пана Шевчика. Ви ж бували у його конторi?

Прокурор. Стас помовчав, потираючи у пальцях трубку.

– Алло? Ви мене чуєте?

– Я-то чую, – вiдповiв Стас. – Але навряд чи менi варто туди iти. Принаймнi тепер.

– Н-не розумiю… Ви передумали?

– Здається, так, – старанно добираючи слова, Стас ще не знав, як сказати те, що могло б посiяти панiку у ворожих лавах, одночасно не вiдкривши карт. – Щастя, що усе так склалося і я не встиг наробити дурниць.

– Як бажаєте, – не розгубився спiврозмовник. – Але… словом, на цьому мої спроби допомогти вам закiнчуються.

Кладучи трубку до кишенi, Стас розумiв, що кiлька секунд назад вiдрiзав собi шлях до вiдступу, якщо, звiсно, такий iснував. Тепер доведеться проходити цiлу дистанцiю i або перемогти, або…

ХХIII

– Яа-к?! Ви жодного разу не були на КЕКу-у?! За всю вашу професiйну дiяльнiсть?! – дама, що втислася безформними драглистими грудьми у край столу, дивилася на нього з нерозумiнням.

Її i без того булькатi очi вiд подиву ледь не повилазили з орбiт.

– Ви що, Станiславе Iвановичу, до цього так бездоганно працювали?

– Та я, власне, i зараз нiчого поганого не зробив.

Вiд цiєї заявочки у неї вiдiбрало мову, тому втрутився начальник управлiння, що сидiв по центру:

– Станiславе Iвановичу, ви знаєте, що таке КЕК?

За якоюсь iронiєю Стас дiйсно жодного разу не бував на такiй комiсiї, хоч з розповiдей колег добре знав, що воно таке – колективне шмагання, де на лiкаря навалюються з усiх бокiв i товчуть кожен у мiру своєї агресивностi та iнтелекту. А чим може у нас захиститися лiкар?

– КЕК, – тлумачив начальник, – це контрольно-експертна комiсiя. I визначати хто зробив добре, а хто погано – функцiя присутнiх тут фахiвцiв, а не ваша. То давайте будемо виконувати кожен свої обов'язки.

З цiєю армiєю «реформаторів медицини» воювати неможливо. Те, що вiн приречений на поразку, Стас побачив одразу. Особливо активнi витягали з iсторiї хвороби Мурашевич кожну невдало поставлену кому, збiльшуючи її до розмiрiв причини смертi.

Судмедексперт, що робив розтин, дав недвозначний висновок, що смерть настала вiд набряку головного мозку внаслiдок збiльшення внутрiшньочерепної гематоми, а кровотеча у животi внаслiдок розривiв органiв дiйсно мала мiсце, проте не була важкою i не становила на той час прямої загрози життю пацiєнтки. Головний реанiматолог безапеляцiйцно заявив, що інтенсивне переливання розчинiв у тiй ситуацiї не могло пiдняти кров'яного тиску i погiршувало стан мозкових справ.

Менш агресивнi члени КЕКу просто мовчки слухали, але Стас не сумнiвався – поставлять свої пiдписи, де належить. Лише один з присутнiх – обласний трансфузiолог – висловив тверезу думку: а чи була можливiсть у лiкаря визначити до операцiї розмiри внутрiшньочеревної кровотечi? А, отже, вiн робив усе можливе в даних умовах для порятунку пацiєнтки.

Та його «посадили».

– У нас у районах зараз достатньо ресурсiв, щоб вирiшувати такi завдання… – очi голови комiсiї, яка – можна було дати голову на відсіч – близько не стояла від «району», а тим паче, його «ресурсів», нарештi повернулись у звичний стан, тому i спромоглася вона видати цю понадрозумну фразу, додавши: – А якщо нi, то поруч з хiрургом треба садити ще й головного лiкаря.

Зачитали i резюме нейрохiрурга, який тодi серед ночi приїжджав на трепанацiю черепа. Смерть вiд набряку головного мозку. Сам «свiтило» зараз оперував, тому й не мiг виступити особисто.

I тепер Стас не лише чiтко розумiв плачевнiсть ситуацiї, а взагалi подальший розвиток подiй. Зараз поважна комiсiя констатує його тактичну помилку у лiкуваннi постраждалої Мурашевич, визнавши, що вона вплинула на результат. Усе. Далi працюватиме прокуратура i, маючи у розпорядженнi цей висновок КЕКу, а також наявнiсть у нього мотивiв бажати смертi цiй громадянцi, доведе, що помилка була навмисною i що вiн безпосередньо винен у її смертi. Вони зроблять з цього склад злочину. I далi вже для досягнння мети не матиме значення, збивав вiн її своєю машиною чи нi. Його посадять на лаву пiдсудних. А далi… Як би там склалося далi, йому буде не до будинку. Тим паче, нiхто не завадить, коли сам вiн перебуватиме у слiдчому iзоляторi, увiйти i здiйснити якщо не капiтальний ремонт, то хоча б змiну iнтер'єру.

Знати б тодi, у що це виллється! Стас дивився на обличчя чиновникiв, якi, здавалося, говорили тепер усi нараз, i до голови лiзли всiлякi дурницi. Цiкаво, вони насправдi такi чи якась рука покерувала i тут, примусивши їх чiтко спрямувати хiд засiдання у потрiбне русло? Невже отих шiстдесят тисяч, на якi тягне будинок, вартують того, щоб розiгрувати фарс, задiюючи отакi ресурси? Що такого має бути заховано у старому домi, щоб…

Дверi розчинилися без стуку i увiйшов чоловiк у простiй тенiсцi з течкою, якi роздають фармацевтичнi фiрми для реклами. Вiн мовчки присiв скраю, витягаючи з неї папери. Тiльки тепер Стас упiзнав у ньому головного нейрохiрурга.

– Iгоре Iвановичу, – розвiв руками начальник управлiння, – не варто було так поспiшати. Ми ж знали, чим ви займаєтеся. Ваш висновок вже зачитали i…

– Пробачте, я не давав висновку для КЕКу, – поправив його нейрохiрург.

– Ну, ми казали, що достатньо й цього.

– Та нi, – стояв на своєму той. – Я написав спецiально, точнiше, тому що це має значення.

– Ну… – зачитайте, – розвела руками шефиня «докторської інквізиції».

Вiн умiв висловлюватися коротко, але точно, цей нейрохiрург. Виступ його перейшов у дискусiю, а Стас мовчки слухав, тепер уже сам викочуючи очi, наче та бульката головиха.

– Нi, я, як член КЕКу, категорично проти, – чiтко вимовляючи кожне слово, вiв свою думку нейрохiрург. – Я не пiдпишуся пiд рiшенням, у якому визнається тактична помилка. Її не було. Хiрург Ковач робив те, що мiг. Проводив ту операцiю, яку мiг зробити краще.

– Але ж пацiєнтка померла вiд набряку мозку! – не витримала головуюча. – Ви самi написали! А лiкар у районi живiт оперував. А мав на вас чекати, якщо вже сам не мiг!

– У свiтлi сучасних канонiв, – ще чiткiше вимовив Iгор Iванович, – обидвi операцiї мали проводитися одночасно. Я написав чорним по бiлому. Од-но-час-но! Сам вiн двi нараз проводити не мiг, гадаю ви розумiєте. Тому обрав одну – ту, якою володiв краще. I ще повторюю – травма черепа була несумiсна з життям. Лiкар зобов'язаний боротися, поки пацiєнт ще живий, тому, приїхавши, я й розпочав операцiю. Але не сумнiвався, що пацiєнтка помре.

Стаса попросили вийти. Очікування у коридорi було важким i принизливим. Але хто зважатиме на приниження, коли справи набирають таких обертiв. За дверима говорили на високих нотах, проте слова не розрiзнялися. Нарештi, усi почали розходитися.

Вийшла й заступниця голови експертизи з району, якiй також належало бути на такого роду заходi, що не додавало здоров'я i їй.

– Важкiсть травми, не сумiсна з життям… – промовила вона, взявши його за лiкоть. – Пощастило нам. Як з ланцюгiв позривалися, не пам'ятаю такого. Завжди нарванi, але щоб так…

Стас закурив, сiвши пiд управлiнням на вiльну лавку. Без звуку розчинялися й зачинялися потрiйнi дверi. Гiгантська будiвля працювала потрiйним «ротом» в обидвох напрямках, упродовж цiлого дня ковтаючи та випльовуючи назад чиновникiв рiзних рангiв. Щойно ця складна система мало не перетравила його. Допомогло диво.

Вiн сiдав у дорогу машину на стоянцi пiд будiвлею. Очевидно, зараз цiй людинi нiкуди поспiшати. Тому i встиг Стас якраз на той момент, коли, зачинивши дверцята, водiй взявся за ключ.

– Iгоре Iвановичу, пробачте, не мiг не пiдiйти. Ви мене врятували.

– Пусте… – вiн вийшов з машини, подаючи руку.

– Та нi, – похитав головою Стас. – У цiй iсторiї для мене усе набагато складнiше i не скiнчилося б зняттям категорiї або позачерговими курсами. Ви врятували мене вiд дуже великих проблем. Таких, що й не снилося. Я знайду спосiб вам вiддячити.

– Не треба, колего, у мене все є, – засмiявся той. – Я вiсiм рокiв працював за кордоном, до речi, за фахом. Мiй родич керує клiнiкою нейрохiрургiї у Канадi. Так що вашi грошi у конвертi менi їй-Богу без потреби.

– I ви повернулися?! Сюди?! Для чого?

У вигуку Стаса було стiльки здивування, що вiн засмiявся.

– Я й сам тепер не розумiю, для чого. Напевно, душа захотiла комфорту. А який комфорт серед чужих людей, чужих звичок, традицiй? Тягне на своє. А воно вже також, виявляється не моє. За вiсiм рокiв вiдвик повнiстю вiд iдiотизму, вiд свинства. Не сприймаю. У нас же не можна працювати по-людськи. От чекаю, коли мене з'їдять, тоді назад поїду.

Вiн ще раз потис руку Стасовi, сiдаючи в машину.

– Будь здоров. Життя продовжується.

Викинувши потужну хвилю з двох сопел, красень БМВ влився у суцiльний рух.

Те, що виглядало найлегшим, «обламалося» їм за щасливим випадком. Нi, воювати все-таки можна. Треба. Завтра на прокурорський стiл ляже висновок контрольно-експертної комiсiї про те, що травма постраждалої Мурашевич була не сумiсна з життям, а вiн, Стас, дiяв вiдповiдно до обставин. I нехай тепер вдавляться його мотивами, навiть якщо вони й були. А знайти докази на його вилизанiй «дев'яносто дев'ятiй» неможливо. Тому що Неонiлу Мурашевич вона не збивала.

Вiн сiдав у машину, нехай не БМВ, але також не погану, вiдчуваючи впевненiсть, що тепер вони не доберуться до нього. Але i протилежне вiдчуття не збиралося його полишати – те, що одночасно його й не випустять. У кращому разi можна розраховувати на тайм-аут. А отже…

Можливо, час спробувати самому дiстатися до них?

ХХIV

Вони сидiли на стiльчиках у передоперацiйнiй бiля розчиненого вiкна i курили. Вiтерець залазив пiд мокрi пiжами, якi варто було б скинути, аби не застудитися. Але чого не зробиш заради жiнки. Саме її по-джентльменськи пропустили перевдягатися першу.

– Я гадав, усе, кiнець, – похитав головою Нагiрний. – Як почала печiнка «повзти» – це завал…

– Але гарний метод, погодься, – Стас усе-таки прикрив вiкно, боячись протягу. – Ми у себе завжди так робили.

– Щастить нам тепер на масивнi кровотечi, – похитав головою Богдан. – Добре, хоч зараз усi на мiсцi. Разом упоралися. А тодi як «iндiанець» розбився… Наклали ми з Гащаком у штани. Шефиня у вiд'їздi… Якраз до мiсця твiй приїзд був.

– Не перебiльшуй, – махнув рукою Стас. – Однаково нiчого не дало.

– Але ж кровотечу спинили! Живим з операцiйної вивезли! А це не мало.

– Так, – погодився Стас. – А… чому «iндiанець»?

– А я знаю? – знизав плечима Нагiрний. – Мої обоє малих у нього на гуртку займалися. То усi дiти його так кликали – Iндiанець та й годi. Таке прiзвисько. Вiн начебто наполовину казах чи татарин був. Галiмулiн, так? Та й обличчя таке… характерне, ти бачив. Дiти – вони ж умiють щось особливе помiтити.

– Гаразд, – пiдвiвся Стас. – Iдемо, поквапимо шефиню. Щось вона там надовго застрягла.

Дорога вiд лiкарнi до дому недовга – кiлька кривих вуличок. На передостаннiй «дев'яносто дев'ята» несподiвано повернула i зупинилася пiд кафешкою. Чашку кави пив довго. Мучили не зовсiм зрозумiлi думки. А швидше – зовсiм не зрозумiлi. З ними й повернувся додому. А остаточно «прорiзалося» вже увечерi, коли лягав спати.

Обличчя з орлиним носом у тьмяному свiтлi нiчника здавалося вималюваним особливо чiтко. «Iндiанець». Ось чому закарбувалося слово пiд час пiсляоперацiйного перекуру, ось чому дорогою викликало незрозумiлi асоцiацiї. Його «iндiанець» – той, що на килимi, перебував у вiльному польотi, розкинувши руки-крила так, наче iлюстрував те, що сталося з тим, мiсцевим «iндiанцем» – керiвником дитячого туристичного гуртка Галiмулiним. Очевидно, цей чоловiк мрiяв про небо, очевидно, також любив дивитися звiдти униз, гордовито розкинувши крила свого дельтаплана, вважаючи їх продовженням власних рук.

Цей чоловiк виявився його першим оперованим хворим i одночасно першим на його особистому кладовищi у цьому мiстi. Тепер вiн наче оселився тут, на килимi, щоб нагадувати про себе. Клянучи свою дурну голову, якiй i того, що є, мало б вистачити з надлишком, Стас вiдвернувся i заплющив очi. Та вони розплюшилися майже одразу. Бiльше того, вiн пiдвiвся, спираючись лiктем на подушку.

У попередньому вiзерунку – тому, що був нижче i окреслював одновусу голову у кошлатiй шапцi, почало вгадуватися також щось дуже знайоме. А згадалося остаточно лише тодi, коли уздрiв поруч контури клаповухого пса, що заводив до неба. Думки, що прийшли, були мало сказати – ненормальними, просто хворими. Та все ж, сiвши на лiжку, вiн набрав Нагiрного. Випадок смертi вiд сказу, про який розповiдав той, чiтко постав у пам'ятi.

– Це чого раптом опiвночi тебе такi речi зацiкавили? – здивувався колега.

– Зараз двадцять три двадцять, – уклiнливо промовив Стас.

– Ну, гаразд, – Богдан зiбрався з думками. – Точно не згадаю, коли це було. Ну, тижнiв чотири до твого приїзду. Вкусив його пес…

– Це я знаю, ти вже розповiдав, – перебив Стас. – Скажи конкретно, якi були пошкодження?

– Конкретно – хапнув вiн його за обличчя, роздерши верхню губу i повiка. Справа, так. А правий вус практично взагалi вiдiрвав. Ну, попри все кумедно виглядав мужик. Вуса густi, чорнi, довгi. I ото смикає одним вусом, а другого немає.

– А в якому він був одязі?

– Ну… ти б ще спитав, якi у нього труси були… – розгубився колега. – Хоча… знаєш, вiн такий ходив… ну, злегка пiд бомжа. Нi, хату мав свою, але вiчно лазив iз сумкою i палицею хтозна-де. Усiм примелькався за роки. I той пес за ним. То його формою одягу була шапка така, кошлата з пасмами – що влiтку, що взимку.

Те, що починало вимальовуватись, лякало.

– А пес… пес який був? Опиши.

– Ну, ти даєш. А на хрена воно тобi? Ну, великий, недоглянутий, незрозумiлого кольору, такий самий брудний, як i господар… Порода – двортер'єр, найпоширенiша у наших мiсцях, – каламбурив Богдан, облишивши, видно, думки про сон.

– Вуха якi були? – майже по складах запитав Стас. – Висячi чи стоячi?

– Уяви собi – пам'ятаю. Висячi. Ще що тобi розповiсти?

– Дякую, бiльше нiчого.

Вiдбувалися дивнi речi. Не те слово. Настiльки дивнi, що бракувало розуму визначити хоча б з якого кiнця до них пiдступитися. Здавалося, пояснень такому знайти неможливо. Тому ковзнув очима по килимi ще нижче – до наступної пелюстки-вiзерунка, де був зображений, як вiн давно вже вважав, гуцул без голови. Телефон знову опинився у руцi i Нагiрному, якщо той збирався спати, довелося знову згадувати.

– Слухай, що це за цiннi iдеї на нiч? – не витримав той. – Тобi що, не спиться? Користуйся моментом, що не чiпають, спи!

– Зараз буду, – пообiцяв Стас. – Але спочатку згадай. Ну що тобi, важко?

– Гаразд, – здався колега. – У тому висловi про хворого, який поступає без голови, мався на увазi конкретний випадок. Була у нас тут залiзнична травма. Так того хлопця «швидка» з переляку загрузила на ношi i привезла. А у нього вiдкритий перелом шийних хребцiв з обширною травмою м'яких тканин. Видно зачепило добряче якоюсь частиною тепловоза. Ну, практично вiдiрвало голову, хоча ще на чомусь трималася. Вони з переляку затарабанили його прямо до реанiмацiї, а вiн же ж мертвий – стопудово. А раз занесли – вже треба папери писати. А написанi папери – вже є що винюхувати i шукати, у чiм ми виннi. От не пам'ятаю точно, але хтось за щось усе-таки догану тодi отримав. От тепер i каламбуримо, що навiть без голови б привезли, однаково хтось та у чомусь має бути винний. Ну що, тепер спимо?

– Спимо, – погодився Стас. – Але… а вiн часом не був… Не був вдягнутий у таке от гуцульське вбрання?

– Нi, от чого не було, того не було, – розсмiявся Нагiрний. – I трембiти з собою не мав. Ну, ти даєш… I гуцулом не знаю, чи був. Але iз Закарпаття – це точно. Їх там узагалi багато загинуло. Це ж «ЧП» було – на всю країну! Призовникiв везли iз Закарпаття до мiсця служби. Ну i дурiли вони там, на перонi – позчiпалися рюкзаками, позв'язувалися. А платформа висока, ти бачив. Ну, один полетiв донизу i потяг усiх, а як потяг захопив першого, то й решта пiд колесами опинилися. Чотири хлопці. В усiх руки-ноги окремо… Тiльки отой, що без голови, вiдносно цiлий був.

Далi Стас уже не чув, що той розповiдав, як i побажань на добранiч. Видивлявся і рахував отi руки-ноги на вiзерунку. Усiх частин не знайшлося, та воно й не дивно. Стас добре знав, що таке залiзнична травма. Але людей все-таки було четверо. I той, що без голови, не дарма тримав її, як вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї, бо на момент загибелi вiн уже був практично вiйськовим.

Стас вiдкинувся на подушку i довго лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю. У головi все перекидалося, наче отi руки-ноги. Що це? Звiдки звалилося воно на його бiдну голову у такий момент?

Але хiба можна таке надумати?

Скочивши з лiжка, Стас поставив стiлець навпроти i вирячився на килим. Усi «веселi картинки» наче зникли – полишалися лише пелюстки загадкової форми, серед яких надзвичайно важко вiдшукувалися тi, що нагадували обличчя, ноги, голови i все решта. I зараз пiд таким кутом огляду зовсiм не були схожi на них. Тiльки клаповухий пес ще якось нагадував самого себе.

Стас лiг. Персонажi одразу почали вимальовуватися. I очi почали шукати ще нижче. Це був останнiй, найнижчий вiзерунок у низцi. Студенти позаминулого столiття. Тi, що не знати, б'ються чи розважаються. Напевно, воно так i було насправдi, адже в усьому, що вище, Стас не помилився. I бiдному Богдановi довелося знову згадувати.

– Я тут на кухню виходив, – скрипiв вiн, пояснюючи своє довге мовчання. – Мої вже сплять. Ну, чого тобi ще? Слухай, може бери пляшку та й приходь… Однаково нiч пропала! I дешевше буде, бо всi грошi проговориш.

– Вибач, ще тiльки одне, – попросив Стас. – Може, я не дуже зрозумiло висловлюватимуся, але… Спробуй «врубатися».

Стас як мiг розповiдав про тих двох, останнiх, описуючи тi чи iншi деталi, намагаючись навiяти йому вiдповiднi асоцiацiї. Нагiрний думав i так, i сяк, але не мiг збагнути.

– Ну, гаразд, – запропонував Стас. – Давай тодi iнакше. Пройдемося по останнiх ваших смертних випадках у зворотнiй хронологiчнiй послiдовностi. Ну, наприклад, iндiанець. Так?

– Ну…

– Перед ним мужик у кошлатiй шапцi, якого вкусив пес i той помер вiд сказу. Правильно?

– Ну…

– А мiж ними нiкого не було?

– А що, треба?! – здивувався Нагiрний. – Ми i вiд них двох ще досi чухаємось, хоч i нi грама не виннi.

– Гаразд, – згодився Стас. – А ще перед цим призовники iз Закарпаття. Так?

– Ну так, так! – не витримав Нагiрний. – До чого ти хилиш?

– А тепер пiди ще далi – хто перед ними? Якi нестандартнi смертнi випадки були перед цим?

– Онкологiчна хвора померла, – без особливих зусиль згадав Нагiрний. – Рак шлунку. Мала померти.

– Точно? – запитав Стас.

– Точнiше не буває. А ще перед цим також онкологiя. Рак легень.

– А ще?

– А ще – пiдеш завтра до оргметоду i шукатимеш сам. Я що тобi – комп'ютер? То ти iдеш з пляшкою? Менi яєчню смажити?

– Нi, не той настрiй, – пробурмотiв Стас. – Iншим разом.

Вiн ще ставив питання, сподiваючись-таки витягти на свiтло щось корисне для себе, але нiчого бiльше зв'язати не вдавалося. Студенти залишилися за завiсою таємничостi. Але про сон тепер можна забути. I Стас полiз у зворотному напрямку – догори, щоправда, спочатку не по килимi, лише у власнiй пам'ятi. А вона чiтко вказувала, що пiсля «iндiанця» була… панi Мурашевич, смерть якої вдягла на нього ярмо, котре поки що вiн не в силах скинути остаточно. Мiж «iндiанцем» i нею не трапилося нiчого!

Очi пiднялися до килима, i у наступному вiзерунку, тому, що розташувався вище iндiанця, окреслилося знайоме старече обличчя з дещо кривуватим довгим носом, який був схожий на її справжнiй нiс.

Що ж це вiдбувалося?!

Стас витрiщався на килим, намагаючись у хитромудрих вiзерунках знайти ще якiсь докази, що цiєю старою була саме Неонiла Йосипiвна, нинi покiйна. Це не вдавалося, адже знав вiн про неї дуже мало, а з усього, намальованого поруч з нею у межах одного вiзерунку, розрiзнялося лише «ескiмо» на паличцi, та й то окремо вiд її образу.

Дзвонити Нагiрному Стас не наважився. Та й що такого він мiг знати про обставини її смертi, не вiдоме Стасовi? Але зупинитися на цiй точцi було важко. Щось незрозумiле наче потрапило до його рук i почало розкручуватися стрiчкою, вiдкриваючи дивнi й ще бiльш не зрозумiлi речi. Хотiлося йти до кiнця.

Оленка вже спала. Це вiдчулося по iнтонацiї її голосу.

– Що сталося? – злякано запитала вона.

– Нiчого аж такого, – вiдповiв Стас. – Але мушу дещо запитати, просто зараз. Ти можеш менi допомогти. Розповiси менi про твою Йосипiвну. Щось особливе. Характерне. Це має значення.

Вона якийсь час збиралася з думками, а потiм промовила:

– Ну, це ще я її не знала. Розказують, вона народила дитину вже у пiзньому вiцi. Не знаю коли, але була у лiтах. I дитина ця померла.

– Як померла? Пiд час пологiв?

– Здається, нi… Я не впевнена. Кажуть, просто померла, як дитина.

Вона ще пiвгодини розповiдала усе, що знала, але все решта нiяк не клеїлося до вiзерунка на килимi. I тодi Стас, вiдчуваючи себе зовсiм нiяково, запитав:

– А морозиво вона полюбляла їсти?

– Морозиво?! – здивувалася Оленка. – А чого раптом ти питаєш?

– Подумай, – попросив Стас. – Це має значення. Згадай.

– Та нi, морозиво я полюбляю, а Йосипiвна… Нiколи. Я й не пропонувала, знала, що не любить.

От, лише дурно розбудив. I раптом здогадка блискавкою увiйшла у належне мiсце. До чого тут морозиво! Усе полягало у фiгурi старої! Неприродно зламана посерединi. Якраз на межi грудної клiтки й живота. Саме туди припав удар невiдомого авто. Чого iще хотiти!

Це була однозначно Неонiла Мурашевич, наступна пiсля «iндiанця».

I тепер Стас чiтко бачив перед собою низку iлюстацiй, зображених на килимi. Вони означали конкретних людей, якi померли, а точнiше загинули одне за одним при доволi неординарних обставинах. У напрямку минулого йому вдалося дiйти майже до кiнця i нерозгаданою залишилася тiльки одна. А що ж у протилежному напрямку? Адже зображення старої з кривим носом нiяк не останнє!

У грудях замлоїло так, наче за чудернацькими вiзерунками старого килима дiйсно можна було визначити майбутнє. Вiн пiдняв голову. Дивно, але три верхнi квiтки, що залишалися у цьому ланцюжку до кiнця килима, вiн нiколи не роздивлявся. Ще нiколи. А може вони нiчого не означають?

Наступний пiсля старої вiзерунок спочатку не викликав жодних асоцiацiй. Просто пелюстки рiзної форми i все. Та варто було перегрупувати уяву, з нього утворилася дiвчинка з бiлявим волоссям. Червонi ж цяточки, якi вона несла перед собою на простягнутих руках, одразу стали суницями. Щоправда, обличчя її не мiстило жодної риси, наче невiдомий художник забув його домалювати, а суницi були у чомусь незрозумiлому жовтого кольору, зовсiм не схожому на кошик. Зате на передостанньому чiтко розрiзнявся хлопчик у якомусь дивному вбраннi. Вiн не те щоб танцював – просто був у цiкавiй позi з вiдведеною назад ногою з вiдтягнутим носком. У руцi тримав маленьку парасольку, а поза його випромiнювала якесь таке… безтурботне щастя чи що? Дiйсно, казковий хлопчик виглядав щасливим. Обличчя дивилося догори, наче вiн рахував зорi на небi. Щось дуже знайоме проглядалося у цьому образi. Можливо, вiн нагадував персонажа однiєї з вiдомих усiм казок? Воно крутилося у головi, але визначити точно при усьому бажаннi Стас не мiг. I заразом було вiдчуття, що це згадається рано чи пiзно.

На самiй же горi було зображено щось дивне. Хоча б тому, що в усiх попереднiх йому ввижалися люди. Обличчя i не тiльки. Останнiй, хто мав вiнчати усю низку, скидався на чудернацьку фiгуру живої iстоти з головою, руками, ногами. Проте це не нагадувало людину. У позi по-турецьки сидiло щось таке, що нагадувало ведмедя з лисячою головою. Тiло тлусте, вайлувате – таке як мають iграшковi м'якi ведмедики, набитi ватою. Руки складенi на грудях. Ноги схрещенi внизу. Лисяча ж морда якось хитро посмiхалася, настовбурчивши вуха. Стас заплющив очi й струсив головою. Воно не зникло. Безперечно, це зображення привертало увагу й ранiше, просто не викликало таких конкретних i дивовижних асоцiацiй.

Чому вiн угорi? Що має вiнчати цю низку смертельних випадкiв? Хто вiн?

Лише зараз спало на думку, яка маячня крутиться у його свiдомостi. Iдiотизм чистої води. Ще трохи покрутитися в атмосферi цiєї старовинної дiри i можна взагалi з глузду з'їхати. Нiчого дивного, що така дурка лiзе до голови. От тiльки…

Дiйсно, проти цього заперечень не знаходилося. Нехай усiх цих людей-нелюдей на килимi намалювала його хвора уява. Нехай, припустимо. Але ж «намалювалися» вони практично у перший день його перебування тут, коли нi сном нi духом не знав нi про «iндiанця», нi про мужика з одним вусом, нi про призовникiв iз Закарпаття. Про усiх них довелося дiзнатися пiзнiше, коли образи на килимi вже склалися у повнiй вiдповiдностi з реальними людьми та подiями, про якi тодi ще не знав. Як бути з цим?