Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

А наступне вiдкриття примусило його пiдвестися i заходити по кiмнатi у пошуках цигарки. Як же так… Чому тiльки тепер це спало на думку? О, мама-мiя… Бiлий листок заповiту реально став перед очима. У столi лежала ксерокопiя, але не було найменшої потреби дiставати її, адже Стас пам'ятав усе дослiвно.

…не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…

Той, хто складав цей безпрецедентний у своєму родi документ, дуже хотiв, щоб вiн, Стас, приїхав сюди i прожив рiк у будинку, не дарма сулив за це нi багато нi мало – шiстдесят тисяч «зелених». Бiльше того, вiн забороняв рухати меблi i оновлювати їх, а отже хотiв, щоб приїхавши сюди, новий господар цiлий рiк спав саме на цьому диванi, адже нiчого iншого, придатного для таких потреб, у кiмнатах не було. А якщо врахувати, що поверхня старого дивану була горбатою, виходило, що обов'язковою умовою ставало спання головою в одному напрямку, адже лягати навпаки Стас пробував. Виходило так, що Тарас Андрiйович Мироненко дуже хотiв, щоб пiсля його смертi племiнник протягом року роздивлявся щовечора чудернацькi зображення на старому килимi, вишукуючи дивнi аналогiї. Як не крути, а виходило так. I цiлком можливо, що панi Мурашевич, закликана стежити за цим, знала значення його задуму. Що ж це таке, чого людина може так хотiти пiсля своєї смертi?

Вiдсунувши диван, Стас почав знiмати килим зi стiни. Тепер однаково. Нiкому вже заскочити у незручний момент i дорiкнути змiною iнтер'єру. Килим виглядав таким же ветхим i з другого боку. I марно намагався Стас знайти хоча б якусь лейбочку, якийсь слiд, що вказував би на виробника цього «манускрипта» або рiк виробництва.

Якщо картини, зображенi на килимi, дiйсно вiдповiдали реальним подiям, то колишнiй господар будинку досяг своєї мети. Стас розгадав їх. Але тодi виходило… що вiн знав майбутнє?! I хотiв, щоб його взнав i Стас?! Адже ще не всi зображення розгадано! I якщо це так, тепер потрiбно чимшвидше розгадати отi, що попереду i… Можливо, розрахунок господаря i полягав у тому, що хтось, хто прийде пiсля нього, має це майбутнє змiнити?

Майбутнє… Чи має значення для людини, яким воно буде пiсля її смертi? Особливо, якщо у неї немає дiтей…

ХХV

Чекання затяглося надовго, майже до вечора, i от зрештою бiля ворiт «будинку з привидами» загальмував маленький зелений «Гольф». Машина повнiстю вiдповiдала габаритам власника, який попрямував до дверей з доволi важкою сумкою через плече. Олег все-таки не пiдвiв.

– Ви Стас? – запитав гiсть, скидаючи сумку.

– Так. А ви Вiталiй?

Той лише кивнув головою, простягаючи руку.

– Я сподiваюсь, Олег пояснив вам, що тут немає жодного кримiналу… Просто я потрапив у таку халепу, що потрiбна допомога фахiвця вашого профiлю.

– Ходiть, подивимося, – запропонував той. – Я б хотiв ще сьогоднi повернутися додому.

Вони вилiзли на горище, i Вiктор мовчки став над розкопаною у шлацi ямою, де у роздертому полiетиленi так i стояв апарат, призначений перiодично викликати викид адреналiну у господаря. Закривши щiльно з середини вiконце чорною тканиною, Стас увiмкнув свiтильник, поставивши його просто на пiдлогу. Гiсть мовчки роздивлявся «iграшку», а потiм похитав головою:

– Я так розумiю, вам не дають спати ночами?

– Тепер сплю, вiдколи розкопав це. Вiн «ходить», а я сплю. Навiть стогне, а менi по барабану.

– Хмм… – Вiктор, ставши навколiшки, роздивлявся пристрiй, а потiм спитав: – А ви це не рухали? I не стукали по ньому?

– Нi, все робив надзвичайно обережно.

– Рiч у тiм, що там стоїть детектор зворотнього зв'язку. У вас же є машина?

– Так, я розумiю, – кивнув Стас. – Хтось без дозволу вiдчиняє дверi авто, а мiй пульт у кишенi сигналить.

– Так i є. Якщо порухати усю систему, той, хто цим займається, отримає сигнал, що його викрили.

– А оскiльки вiн не припинив гратися, треба думати, сигнал ще не спрацював, – договорив за нього Стас.

– Ну… Цiлком iмовiрно, вiн ще не здогадався, що його викрили.

– Його б iще зловити, – висловив побажання Стас.

– Спробуємо. – Вiктор сиркнув «блискавкою», витягаючи ноутбук i ще одну сумочку.

Вийнявши з неї ще один прилад, фахiвець, який, цiлком iмовiрно, розслідував крадiжки машин, почав набирати комбiнацiї на клавiатурi. Здавалося, цьому не буде кiнця-краю. Стас пiшов заварити каву. Результат прийшов за двi години. Нагорi «заходило» i «закашляло». Вимкнувши вогонь пiд сковородою, Стас вискочив сходами на горище. Вiктор тримав у руцi звичайний пульт сигналiзацiї, яким тепер мiг самостiйно вмикати i вимикати пристрiй.

– Ну ось, – посмiхнувся вiн. – Роботу зроблено. Зворотнiй зв'язок бiльше не працює. Тепер цю штуку можна навiть витягти – вiн не знатиме. Оцей пульт налаштований на вмикання i вимикання системи. Можливо, це вам згодиться. Причому вiн не знатиме, що ви вмикаєте i вимикаєте її. А ось, – вiн показав звичайну автомобiльну сигналiзацiю, зiбрану у коробцi i пiд'єднану до портативного акумулятора, – дублiкат того, чим вас лякають. Тобто…

Вiн клацнув пультом i кроки перейшлися за їхнiми спинами з кута у кут, а одночасно клацнуло у змонтованiй Вiктором коробцi i з трубки вилiз невеличкий штир.

– Розумiєте?

– Нi, – зiзнався Стас.

– Оця сигналiзацiя, яку я зiбрав, налаштована на ту ж саму комбiнацiю хвиль, як i та, що у вас на даху. Будь-який пульт має вiдповiдний радiус дiї, який можна змiнювати у певних межах. Судячи з того, що цей дiяч орiєнтується на ваше вiконце, коли вмикає «iграшку», вiн має перебувати десь у найближчих будинках, – Вiктор навмання показав рукою. Радiус прийому хвиль оцiєю новою сигналiзацiєю я зменшив до двадцяти метрiв. Ось ваш пульт, який має зворотнiй зв'язок iз вашою новою сигналiзацiєю. Ви ховаєте її в iржавiй банцi з-пiд фарби десь поблизу мiсця, де iмовiрно причаївся цей розумник. А потiм сидите вдома i чекаєте. Якщо «привид» почав «ходити» по горищу, а ваш пульт у кишенi мовчить, отже, ви помилились i треба шукати в iншому мiсцi. Переносите банку на iнше мiсце. Рано чи пiзно ви його вирахуєте. Оце – все, що я можу, – фахiвець розвiв руками.

Тепер жартiвник приречений, а Стаса охопила нетерплячка. Будь-що хотiлося знати, хто це. I вже тодi з'явиться можливiсть дiяти вiдкрито.

Вiктор швидко перекусив, отримав грошi, i Стасу вдалося умовити його зробити ще одну послугу. Звiсно, виконуючи таке бажання, вiн дивився на свого замовника з явною недовiрою i подивом, але, пам'ятаючи Олегове протеже, погодився.

Лiгши на диван у тому положеннi, як завжди спав Стас, Вiктор довго роздивлявся килим i нарештi промовив:

– Я не бачу чогось такого, що могло б викликати, як ви кажете, асоцiацiї. Принаймнi, людських облич, фiгур… нi, не бачу. Звичайнi вiзерунки, як на килимах.

– А оце, – взявши довгу рейку, Стас обвiв «iндiанця», – оце вам нiчого не нагадує?

– Нi, начебто…

– Ну ось, – Стас водив рейкою. – Нiс, волосся чорне, руки маленькi, розкинутi, наче крила у польотi…

– Ну… Це потрiбно мати неабияку фантазiю, уяву! – здивувався Вiктор. – Нi, якщо чесно, менi не нагадує.

– А ось, – Стас опустився нижче. – Дивiться, пес. Оце – вухо, голова, одна лапа, друга… А це обличчя – шапка кошлата, одне око, один вус.

Вiктор вдивлявся довго, потiм з iншого кута. Потiм заперечливо похитав головою:

– Нi, я сам таких асоцiацiй не бачу. Так як ви показуєте, можна будь у чому побачити будь-що. Особливо, якщо напружити уяву i бути на щось конкретне налаштованим…

Вiн був без перебiльшення розумний, цей комп'ютерник. I одразу показав Стасу малюнок трiщин на старiй стелi. Довга рейка опинилась у його руцi i кiнець поїхав по них:

– Дивiться, оце чоло, оце такий потворний нiс, оце пiдборiддя… Може бути? Часом у мультяшках таких потвор малюють, що те, що я вам по трiщинах показав, набагато красивiше. Ну як?

Можливо, був сенс погодитися. Не вкладалося в його теорiї лише одне: побачивши килим уперше, Стас ще не чув нi про яких «iндiанцiв»-дельтапланеристiв, бомжiв з покусаними обличчями i старих жiнок, переламаних навпiл. Не кажучи вже про розiбраних на шматки гуцулiв. Про усе це вiн не здогадувався, хоч воно й iснувало насправдi. I уперше «розповiв» йому про них старий килим, роздивлятися який входило у його обов'язки як спадкоємця цього будинку.

Лише тепер до нього повернулося вiдчуття, що секрети цих подiй потрiбно пошукати в особi самого померлого господаря. Згадалося, як кинулася в очi вiдсутнiсть найменших слiдiв його життєдiяльностi. Вони там, отi секрети. Не дарма хтось добре подбав про те, щоб заховати їх якнайдалi.

Iдеї полiзли до голови, обганяючи одна одну. I вiн почав би просто зараз. Не дозволив телефон. А пiсля короткої розмови пошуки секретiв «дядька Тараса» вiдклалися самi собою.

Вiн мав термiново вирушити до Львова.

ХХVI

Оленка була, як клубок нервiв. Скутi рухи i напружений погляд красномовно свідчили про те, що дещо сталося. А на його запитання вона лише пiдiйшла i притулилася, зiжмакавши у жменi рукави його сорочки.

– Що таке? Не мовчи, не лякай мене.

– Пробач, просто я довго чекала. Пробач, що змусила вирушити в дорогу. Нiчого зi мною не сталося. Але… щось погане вiдбувається, страшне. Не можу зрозумiти що.

На столi лежав конверт, з якого стирчав складений бiлий папiр. Узявши його, Стас прочитав на прямокутному штампi назву нотаріальної контори мiста Ковеля, що у Волинськiй областi. Незрозумiлi передчуття попросилися одразу, коли сiдав за стiл i розгортав аркуш, та вiд перших його рядкiв очi почали лiзти на лоба.

Я, Мурашевич Неонiла Йосипiвна, при здоровому глуздi та твердiй пам'ятi заповiдаю своє рухоме i нерухоме майно – трикiмнатну квартиру у двоповерховому будинку, що по вулицi Злуки, 22, квартиронаймачу – Прокопчук Оленi Петрiвнi, яка упродовж чотирьох рокiв зареєстрована i проживає у нiй, здiйснюючи фактичну опiку надi мною…

З одного боку, здавалося, у цьому документi не було чогось аж такого екстраординарного. Трапляється, коли старi заповiдають своє майно абсолютно чужим людям, особливо, якщо не мають родини. Та все ж… Подив почав наростати ще до того, як прочитав наступнi рядки, сприймаючи їх вже у «готовому» станi:

Перелiчене вище рухоме i нерухоме майно має перейти у власнiсть Прокопчук Олени Петрiвни лише у тому випадку, якщо вона юридично та фактично проживатиме у вказанiй квартирi протягом 1(одного) року з часу моєї смертi, не здiйснюючи капiтального ремонту у помешканнi i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…

Вiн продовжував «поїдати» рядки очима:

У випадку, якщо спадкоємиця порушить вищезгаданi умови заповiту, усе перелiчене майно має перейти у власнiсть Мироненка Тараса Андрiйовича, 1936 р. н., який проживає…

Але i це ще було не все!

…його я i призначаю виконавцем мого заповiту, надаючи право стежити за дотриманням умов…

Залишалося тiльки похитати головою. Оленка сидiла, втиснувшись у стiну, i зi страхом дивилася на нього, очiкуючи коментарiв.

– Розумiю, чого ти розхвилювалася, – бурмотiв Стас, перечитуючи документ ще раз i ще, а тим часом думаючи про своє. – Переживаєш, що покiйний мiй дядечко прийде подивитися на тебе… перевiрити… Не бiйся.

У кiнцi документа чiтко стояла дата його складання. У неї й тицьнув пальцем Стас.

– Бачиш? Заповiт складено, коли мiй дорогий родич, що втяг нас у цi пригоди, був живий i помирати, як видно, не збирався. Тож панi Мурашевич не планувала вiдвiдин мерця або привида.

– Коли у тебе самого «нечисть» на горищi товклася, ти не був такий безтурботний, – здригаючись вiд цих слiв, промовила Оленка. – А як справа iнших стосується, можна й жартувати…

– Нi, – серйозно сказав Стас, всаджуючи її до себе на колiна. – А повеселiшав я – ти правильно помiтила – тому що справа дiйсно не у привидах. Можеш менi повiрити. А коли стосується живих людей, то воно все-таки якось легше.

– Ти хочеш сказати, що знаєш, хто конкретно ходив у тебе по горищi?

– Конкретно ще не знаю, але, принаймнi, не потойбiчнi сили. Хоча б тому, що не буває нечистi як такої, як казав отець Назарiй. Хоча й без неї, звiсно, не обiйшлося. От ми й повиннi з'ясувати, у кого вона там вселилася. Хто впустив… Чого так дивишся? Не розумiєш? Коли у тебе останнiй iспит? От зразу ж пiсля нього я тебе запрошую до себе на домашнiй кiнотеатр. Кiно називається «Привид на горищi». Претензiя на фiльм жахiв, а по сутi комедiя.

Вона i далi нiчого не розумiла, хоча й намагалася.

– Ну, менше з тим, – посерйознiшав Стас. – Зараз нам потрiбно дiзнатися, що це за нотаріальна контора Яхницького, чому раптом твоя Мурашевичка звернулася аж у Ковель, хоча тут пiд боком пан Шевчик, у якого вже є досвiд складання подiбних заповiтiв. Га?

– А твiй… складений ранiше?

– Ото ж бо й воно. Так виходить, що за кiлька тижнiв до твого. Треба думати, iдея такого документа чиясь iз них – або мого дядечка, або твоєї квартирної господинi. Вони ж добре зналися, хоч вона i каже, що коханцями не були. Та за будь-яких обставин обоє брали у цьому участь. Дивись, формулювання до дрiбниць те саме, однi й тi ж вирази, слова. Чорти б забрали! Ну навiщо це: жити рiк, нiчого не чiпаючи? Хоч бери та повiр у байку про килим…

– Який iще килим? – не зрозумiла Оленка.

– Покажу… – вiдмахнувся Стас. – Але одне очевидно – складаючи другий заповiт, вони не бажали, щоб про його iснування знав Шевчик, а, можливо, через нього i ще хтось. Не хотiли, щоб узагалi у мiстi про нього дiзналися! Тому вона i звернулася хтозна куди. Он скiльки до Ковеля.

Стас заходив по кiмнатi.

– Нi, вони щось замислили, цi старi. Твоя була добре собi на умi, я бачив. Дiйсно, при здоровому глуздi та при твердiй пам'ятi, усе як тут написано… А мiй – взагалi шахiст. Щось вони закрутили таке… комбiнацiю хитромудру… тiльки от доля втрутилася. Не дозволила. Хоча…

– Що – хоча? Скажи, я зовсiм заплуталася!

– Хоча… я мало не сказав – «втрутилась i завадила», маючи на увазi їхню смерть. Ну, нiби плани їхнi порушила. А втiм… увесь механiзм цей якраз i розроблено на випадок їхньої смертi! У мене взагалi враження, що усi їхнi розрахунки надзвичайно точнi i механiзм саме тепер у дiї. А ми у ньому.

– I що буде далi?

– Ти при квартирi, я при будинку. Житимемо довго i щасливо.

Iнтонацiї, з якими це було сказано, викликали у неї мороз поза шкiрою.

– Не кажи так, я боюся, – попросила Оленка.

«Чесно кажучи, от тепер i я починаю боятися, по-справжньому», – подумав Стас.

Та лише мовчки пригорнув її до себе. Адже говорити таких речей жiнкам, якi у вас вiрять, не варто.

Вiдчуття небезпеки, конкретне та осмислене, з'явилося по-особливому. Усе, що було досi, – химернi думки та асоцiацiї, пов'язанi з аурою старого будинку, i навiть страх бути перемеленим правосуддям, не порiвнювалися з ним. Вони здавалися наче вiдiрваними вiд життя. Теперiшнє ж вiдчуття мало пiд собою конкретний ґрунт.

– Не бiйся, квiточко, – промовив до неї. – Розберемося. Усе буде гаразд.

ХХVII

Стас всiвся на диван спиною до «улюблених» персонажiв, маючи, як i завжди, усiх їх у своїй уявi. Не було потреби витрiщатися на килим. Усi вони i так стояли перед очима, наче живi. Здавалося, ось вiн, вир подiй, якi вiдбулися вже i вiдбуватимуться, незалежно вiд того, житиме вiн у будинку чи покине його. Надто глибоко влiз. Тепер, зникнувши звiдси, не покращиш свого становища.

I ще одне вiдчуття переслiдувало його. На початку подiй, познайомившись iз загадковим килимом, вiн схильний був вважати його чи не причиною неймовiрного i таємничого, що точилося навколо. Якби не було цих iдiотських квiтiв, здатних викликати такi дивовижнi асоцiацiї, – неприємних пригод було б однозначно менше. Так думав спочатку. Тепер же здавалося навпаки. У пригоди вiн потрапив би однаково. От тiльки… Килим був тепер наче книга пророцтв, свого роду пiдказкою, «картою», на яку у разi потреби можна спертися при визначеннi майбутнього, i, маючи змогу хоч якось прогнозувати його, отримати можливість врятувати свою i не лише свою голову вiд гiрших неприємностей. Додатковий шанс на порятунок, кинутий потойбiчними силами, яким так непросто скористатися…

Здавалося, усе зображене на цiй «хронологiчнiй картi», до останнього часу призначалося для того, аби переконати його у правдивостi цього «настiнного документа». Самi ж подiї, позначенi на ньому, начебто не мали для Стаса особливого значення. I лише вiдтепер те, про що йшлося на таємничому килимi, упритул наблизилося до нього. А угорi ще залишалися нерозгаданi ребуси. Можливо, вони, як носiї iнформацiї, тепер i є найцiннiшими?

Хто вони – цi люди, якi зараз ще живi i якi вже приреченi?

Схотiлося ще раз обернутися i глянути на настiнну «карту». Але ж це потрiбно лягти, iнакше вiзерунки – просто квiти. Та й навiщо? Вони й так в уявi – отi троє останнiх. Дiвчинка, з суницями, «зоряний хлопчик» i «ведмiдь з лисячою мордою». Його iнакше не назвеш. А от передостаннiй герой щойно отримав нову назву. «Зоряний хлопчик»… Вона прийшла сама, доволi точно вiдображаючи суть образу, створеного елементами вiзерунка. I одночасно виникло нав'язливе вiдчуття, що назва ця не зовсiм вiдповiдає. Що десь поруч iнша, якраз та, що потрiбна. Та, яка пояснює, ким вiн є насправдi. I м'я цього хлопчика, що застиг у незрозумiлiй позi з чарiвною паличкою, якою торкався до зiрок, крутилося у головi. Крутилося i муляло. Зараз згадається. Стоп! Ось. Персонаж з «Попелюшки». Хлопчик, що допомагав феї. Згадалися й кадри з фiльму-казки. «Я не чарiвник, я тiльки вчуся…» – промовляв цей персонаж.

Нi, знову не те. Щось близьке до цього образу, але не вiн. Зi згадкою про юного чарiвника не з'явилось отого вiдчуття прозрiння. А десь на задвiрках свiдомостi продовжувало муляти й «стукатися». Хто ж ти?

Стас заварив каву – вже четверту за сьогоднi. Напевно, буде ще одна безсонна нiч. Тодi й згадається.

Уже згадалося. Ось так, раптово, як i має бути. У мить, коли прийшли тверезi думки про те, що час зав'язувати з iдiотизмом i думати про конструктивнi речi. Де шукати машину, яка збила Мурашевичку, коли їхати до Ковеля, як пiдстерегти жартiвника на горищi… Є чимало важливих речей! А тут…

Це воно. Але чого раптом? Який зв'я…

Роздуми перервалися несподівано. Зупинились i заклякли, хоча перед тим повнiстю паралiзували розум. Чашка кави впала б на пiдлогу, якби вiн встиг взяти її зi столу. Не встиг.

Це був Маленький Принц. Образ, вiдтворений на передостаннiй квiтцi, означав саме це. Маленький Принц з однойменного роману Антуана де Сент-Екзюперi, якого у школi читав кожен. Усе збiглося. Ось тепер надійшло вiдчуття прозрiння. Та найфантастичнiше, найжахливiше полягало у тiм, що Маленьким Принцем був вiн сам.

Ще у шостому класi школи до Стаса прилiпилося це прiзвисько, яке залишалося з ним надовго. I вступивши до iнституту разом з двома своїми однокласниками, Стас ще на шiсть рокiв залишився Маленьким Принцем. Прiзвисько нiяк не бажало залишати його.

Спочатку воно сприймалося з глузливим вiдтiнком, та власне, так воно й було. Ще у тi дитячi роки Стас був мрiйником, чого не могли не помiтити iншi. А твiр, який вивчали лише впродовж одного уроку, вiн ще довго тягав у портфелi, поки одного разу його не вибили з рук, розсипавши пiдручники i зошити. Книжку схопили i довго не вiддавали. Так i довелося стати Маленьким Принцем, переживши багато неприємного через це прiзвисько. Пiзнiше, коли пiдрiс i роздався у плечах, коли все частiше доводилося бути першим на шкiльних змаганнях, як i у мріях однокласниць на дискотецi, прiзвисько несподiвано почало сприйматися iнакше, i бути Маленьким Принцем сподобалося. Слова, нещодавно образливi, тепер несли у собi iнше значення. Старе не забулося досi. Багато однокашникiв працювали у Вiнницi у рiзних лiкувальних закладах, спiлкуючись регулярно як з фахових, так i нефахових питань. I у їхнiх розмовах нерiдко звучало прiзвисько, доволi дивне для стороннiх осiб.

Стас сидiв, зацiпенiвши, у крiслi в кутку кiмнати. Звiдси Принц не розрiзнявся i сприймалися тiльки елементи квiтки, яка створювала цей образ. Переконувати себе у тому, що це просто вiзерунок, не було сенсу. Адже усi вони лише вiзерунки. Проте умiли при цьому розповiсти дуже багато. I все, що казали досi, збувалося. Отже, якщо вiрити настiннiй «книзi пророцтв», скоро i його черга. Пiсля дiвчинки, що збирає суницi.

Те, що коїлося усерединi, важко було передати. Вiдчуття ув'язненого перед стратою, день якої ще не призначено.

Стас взяв-таки чашку i випив каву. У горлi пересохло, але пальцi не тремтiли. Надiйшло не те щоб заспокоєння, просто… Iнформацiя остаточно сприйнялася i йому вдалося якось зжитися з нею. А далi?

Проста логiка, з якою жив досi, пiдказувала плюнути на цю маячню i вирiшити для себе питання, найважливiше зараз. Тобто обрати один з двох можливих варiантiв. Перший – чекати дня, коли вiн стане повноправним власником будинку, не зважаючи на чиїсь намагання перешкодити цьому. I другий – забратися, покинувши небезпечну справу.

Тiльки ця логiка не трималася зараз у його головi. Адже на стiнi висiла «карта пророцтв», у правдивостi якої довелося не раз переконатися. Рука не пiднiмалася зняти її зi стiни, а очi не могли вiдвернутися i дивитися деiнде, наче якась магiчна сила манила туди. I щось невiдоме наполегливо пiдказувало не пручатися i обрати те, що терпляче пiдсувала Доля.

Довелося заплющити очі на кiлька хвилин, аби укотре знову вiдкинути оту «звичайну логiку». А якi варiанти пропонує «незвичайна»?

Ну, принаймнi, два згаданi вона вiдкидала одразу. Вперто жити у будинку i чекати своєї черги – щонайменше безглуздо. Не проходив i другий. Якщо вiрити дивовижним пророцтвам, навряд чи можливо вискочити з цього виру подiй. А своєї черги можна «успiшно» дочекатися i у Вiнницi. Та будь-де. Тому при поглядi на речi з цих позицiй напрошувалися дещо iншi дiї. Наприклад, знайти людину, чия черга перед ним, i стати її охоронцем. Не дати потрапити у ситуацiю, де чекає смерть. Тодi усе подальше змiниться i йому самому розвидниться на життєвому шляху. Дiвчинка з суницями. Доки вона жива, йому нiчого не загрожує.

Хто вона?

Телефон у руцi i на тому кiнцi вже вiдповiдає голос, який за останнi днi став змученим i знервованим.

– Привiт, сонечко.

– Привiт. Ти не дзвониш…

– Замислився, вибач. Скажи, тiльки не дивуйся. I подумай спокiйно так… Ти суницi любиш?

– Суницi? – здивувалася Оленка. – Та не сказала б… Можу їсти, звичайно. Але так щоб… А чому ти питаєш?

– Просто так. А полуницi?

– Хм… Як усi. А чому…

– Зажди. Потiм «чому». А може тобi часто доводилося збирати суницi? Подумай. Щось таке iз твого життя пов'язане з суницями або полуницями. Тiльки не поспiшай.

Оленка думала довго.

– Нiчого особливого. Нi у дитинствi, нi тепер. Стасику…

Отже, не вона. Щось вiдлягло, хоч i важко було зiзнатися собi, що по-справжньому «вiрить» килиму. Як не крути, ця маячня при серйозному пiдходi не вкладалася у головi. I все ж таки… краще нехай це буде хтось iнший, не Оленка. Вiн влiгся i глянув на другий згори образ. Нi, не схожа.

А хто отой, останнiй? Той, що наполовину ведмiдь, наполовину лис. Яка його роль? Яку користь можна отримати, встановивши його особу? А що, як вiн – той, хто взагалi замислив усе це? Той, хто змусив дядька написати дивний заповiт, а, можливо, i допомiг потiм йому померти. Щоб Стас, кинувши усе, приїхав сюди i, втрутившись у подiї, змiнив їх на користь того, хто усе заварив. Вiд подiбних думок починала болiти голова. Біль скимiв десь глибоко i настирливо. Хотiлося випити чогось такого, що одразу кине у сон. Тодi завтра стане легше. Головний бiль зникне. Не зникне лише нав'язлива думка, що шукати потрiбно саме у цьому напрямку.