Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

ХVI

Вони iшли швидкою ходою коридором у напрямку реанiмацiї i Сергiй розповiдав на ходу про те, що час травмування невiдомий, адже на неї наткнулися у темрявi i викликали «швидку», а скiльки жiнка пролежала до цього…

– Не бiльше пiвгодини, – припустив Стас. – Якби це сталося завидно, її б хтось побачив. Знiмки поробив?

– Проявляють, за пару хвилин принесуть – череп i грудна клiтка…

У вiддiленнi АIТ працювала вся змiна – постраждала була у комi. Стас обережно вiдкинув бiле простирадло i обстежив її живiт та грудну клiтку, послухав дихання. Iшлося насамперед про черепно-мозкову травму.

– На головi рана невеличка, – пiдказав Гащак. – Напевно, об щось тупе вдарилася, коли падала.

Стас вiдвiв сиве волосся, щоб оглянути рану i… Людина у коматозному станi не подiбна на себе. Вiн почав упiзнавати її лише тепер. Стрiмко, i вiд цього млiло пiд грудьми.

Це була та, чия смерть знiмала багато його проблем. I зараз ще неможливо було втямити оте «…додаючи ще бiльших».

– Як її прiзвище? – чужим голосом запитав Стас.

– Мурашевич Нео…

– Швидко, сiдай на телефон, викликай санавiацiю, – почувши, що дива не вiдбулося, Стас узявся на повну. – Сюди бiгом набори з операцiйної для торакоцентезу. Шефинi дзвонили?

– Немає, казала, що не буде.

– Так по мобiльному!

– Поза зоною…

– Усе, рухаємось! Пiдключайтесь на другу вену! Нагiрного також везiть!

Усе прийшло в несамовитий рух. Операцiйна буде готова за п'ять хвилин. Ця пацiєнтка не повинна померти.

Протягом двадцяти хвилин визначилися усi перспективи. У хворої Мурашевич була внутрiшньочеревна кровотеча, переломи нижнiх ребер, а разом з тим наростав набряк головного мозку, спричинений внутрiшньочерпною гематомою. Вона потребувала проведення двох операцiй одночасно, тим паче у свiтлi сучасних канонiв хiрургiї.

Було вiд чого взятися за голову. В ординаторськiй лише троє хiрургiв, i вже це унеможливлювало проведення паралельно двох втручань. А прибуття нейрохiрурга очiкувалося лише за двi години.

– Що робимо? – запитав Нагiрний. – Анестезiологи вже в операцiйнiй. Час не чекає.

– Те, що належить, – промовив Стас. – Зупиняємо кровотечу. Приїде нейрохiрург – почне трепанацiю, а хтось iз нас перейде до нього асистувати. Нашими силами однаково двi операцiї нараз не втнути.

Неонiла Йосипiвна Мурашевич померла за годину пiсля початку операцiї при спробi хiрургiв видалити пошкоджену селезiнку. Печiнковi розриви, бiльш небезпечнi, вже було лiквiдовано. Зупинилося дихання, з чим анестезiологiчна бригада упоратися не змогла. Нейрохiрург, щойно прибувши i взявшись до своєї справи, так i не встиг зробити розтин черепної коробки.

Коли вони вийшли з операцiйної, «гостей» було мало не пiвкоридору. Слiдчий з прокуратури, заступник начальника районної ДАI, ще кiлька чоловiк i помпрокурора. Усiх цiкавили обставини отримання травми хворою Мурашевич. I нiхто з лiкарiв не мiг у цьому допомогти, адже Неонiла Йосипiвна вiд моменту поступлення до лiкарнi не промовила жодного слова. Найцiннiшою у цих обставинах була iнформацiя, що надiйшла вiд бригади «швидкої»– жiнка лежала на краю дороги, майже у кюветi. Саме це, а також множинний характер травм, змушувало думати про наїзд машини.

Вони розгорнули неабияку дiяльнiсть. Такої оперативностi Стасовi бачити не доводилося за усi роки роботи. Судмедексперта привезли швидко – щойно вiдбув нейрохiрург. Цiєї ж ночi судовий медик провiв розтин, пiд час якого були присутні й учасники операцiї. Усе знiмалося на цифрову камеру, протоколювалося вiдповiдним чином. Неонiла Йосипiвна Мурашевич померла вiд набряку головного мозку, пов'язаного з внутрiшньочерепною гематомою, отриманою внаслiдок травми голови. Кровотеча у животi, пов'язана з розривами органiв, також мала мiсце, проте хвора померла не вiд неї. Принаймнi так звучав висновок.

Усе вiдбувалося стрiмко. О п'ятiй годинi ранку Стас уже заходив на подвiр'я будинку, розумiючи, що заснути не зможе незалежно вiд того, ходитиме хтось нагорi чи нi. У головi коїлося казна-що. I лише одна думка домiнувала. Вона розштовхувала iншi, створюючи безлад, не даючи розмiрковувати. Думка про неприємностi – тi, що попереду.

Машина зупинилася десь бiля ворiт. Потiм над'їхала ще одна. Хтось заходив на подвiр'я. Їх було багато, майже усi тi, хто товкся у вiддiленнi, поки йшла операцiя. Стас вiдчинив дверi.

– Дозволите увiйти?

Вiн вiдiйшов убiк, пропускаючи слiдчих прокуратури. Двоє мiлiцiянтiв так i залишилися на подвiр'ї. Самого прокурора не було.

– Станiславе Iвановичу, ми розумiємо, що ви змучилися i хотiли б вiдпочити, але така вже нестандартна сьогоднi справа у нас.

– Я розумiю, – промовив Стас. – Слухаю уважно.

– Ми б хотiли знати, що ви робили сьогоднi вiд сьомої до дев'ятої вечора, де були i хто це бачив.

– А навiщо? – запитав Стас, вiдчувши, як ота неприємна хвиля починає розливатися попiд грудьми.

– Як вам сказати… – замислився помпрокурора. – Ми займаємося розслiдуванням i поки що не маємо нiчого, що могло б допомогти, окрiм… Ви ж бачили вулицю, на якiй жила Мурашевич?

– Нi, – похитав головою Стас. – Звiдки? Нiколи не був у неї.

– Нехай, – пильно глянувши на нього, згодився помiчник прокурора. – До чого я веду, вулиця крива, горбата, дорога препаршива. По нiй навiть у станi сп'янiння швидко не їздять – колеса повiдлiтають. Характер же отриманих травм свiдчить про те, що удар авто був дуже сильний. Розумiєте, до чого я веду? Наїзд було здiйснено умисно. Словом, на даний час у нас лише одна людина, у котрої є мотив для скоєння цього злочину. На жаль, ця людина – ви. Ми були б радi переконатися у вашiй непричетностi i вибачитися. Зрозумiйте, служба…

– Я розумiю, – пробурмотiв Стас. – Навiть знаю, де ви взяли таку абсурдну думку про мотиви. Я їздив до обласного центру на вокзал, вiдвозив свою знайому до поїзда. Прокопчук Олену Петрiвну. Вона поїхала на сесiю до Львова, де заочно навчається. Вона може пiдтвердити. Провiдничка з її вагона також бачила, як ми прощалися.

Стас назвав час вiдправки потяга.

– А назад? Поверталися ви самi? – запитав помпрокурора.

– Сам. Але ще о сьомiй десять я був на вокзалi! Цьому є свiдки. А сюди годину їхати.

– От ви й приїхали на ту годину, яка нас цiкавить. I що робили? – долучився слiдчий.

– Машину мив. Люди ходили вулицею попри ворота i бачили. Не знаю хто такi, але бачили. Це ж можна встановити. Вiталися, я вiдповiдав. Тож…

– Ми розумiємо, – продовжував накручувати помпрокурора. – I встановимо. А от до цього моменту? Хто бачив, як ви в'їхали у мiсто i дiсталися до будинку, не наїхавши при цьому на постраждалу?

– Ну, ви даєте… – розгубився Стас. – А хто ж це мiг бачити? З яких пiр людина вважається винною на тiй пiдставi, що вiдсутнi докази її непричетностi?

– А ми не стверджуємо, що ви виннi, – знову втрутився слiдчий. – Лише припускаємо такий варiант. Доведiть, що такого не може бути.

– До речi, а машину ви навiщо одразу кинулися мити? Так же виходить? Тiльки-но заїхали на подвiр'я i одразу почали мити. Що змивали?

– Шановнi, що це за наїзд? – обурився Стас. – Я що, винен, що у вас підозрюваного немає? Ви що, хочете з мене цапа-вiдбувайла зробити? Не найшли кращої кандидатури?

– Ну, якщо у данiй ситуацiї взагалi доречно жартувати, то ви дiйсно найкращий кандидат для цього. Але ми не хочемо. Ми лише мусимо перевiрити. I миття машини виглядає бiльш нiж пiдозрiло. Дощiв, болота останнiм часом не було…

– То й що? – все бiльше нервувався Стас. – Людина не має права мити машину? Навiть двiчi на день можу, якщо бажаю. Ви на машину подивiться – вона ж вилизана i доглянута!

Шпортаючись у хiдниках, вiн посунув надвiр, запрошуючи iнших.

– Подивiться! Хто ще так доглядає машину? I ви дивуєтеся, що я її мию щодня. Є люди, які тижнями ходять у «стоячих» шкарпетках. А ви усі, сподіваюся, щодня міняєте. То що виходить – ви злодії і вбивці? Тим паче, чергування у мене сьогоднi, колега на двi години згодився замiнити, от i поспiшав я усе чимшвидше закiнчити. Та ви уявiть, травмувати людину серйозно – це ж повиннi такi слiди залишитися, що не змиєш! А ви дурницi говорите…

– Ну, машинка дiйсно доглянута, – згодився слiдчий. – А де ви оцей тюнiнг купляли? Нiколи не бачив такого до «дев'яносто дев'ятої». Такими трубами вмастити – на машинi навiть знаку не залишиться.

– Дiйсно, – пiдтримав даїшник, – машина має високу посадку, жiнка, навпаки, невисока. Удар мав би прийтися десь так… Словом, на капот пiсля удару вона могла й не вискочити. Потiм покотилася, вдарилася головою.

– Вам приносить задоволення молоти маячню? – не витримав Стас. – Берiть машину на експертизу. Шукайте вiдбитки шин на мiсцi, колiс же я не переставляв!

– А ми шукаємо, усе що треба, – розвiв руками слiдчий. – I не кричiть на нас, лікарю. Ми робимо свою роботу так само, як i ви.

– Ви ж зi своєю теж не на п'ять з плюсом упоралися, – єхидно додав помпрокурора. – От i у нас не все зразу гладко буває. Але кiнець-кiнцем з'ясуємо.

Вони поїхали, забравши для експертизи машину i взявши пiдписку про невиїзд. Зачинивши дверi, Стас присiв за стiл i пiдпер голову руками. Потiм налив у келишок коньяку i випив одним духом.

Вiн пройшовся по горищу чiткими кроками вiд кута кiмнати до протилежного. Чимось пошкрiб, потiм раз грюкнуло. Шлак зарипiв у напрямку димоходу, а потiм усе затихло. «Де ж ти був ранiше, коли уся поважна команда сидiла тут, поруч зi мною?!» Виникало враження, що за нього взялися усi разом – i люди, i нечисть i… Всевишнiй. Усi, крiм хiба що покiйного Мироненка, не бажали бачити його у цьому будинку, у цьому мiстi.

У головi гуло. Швидше б настало завтра. За вiкном сiрiло i цим бажанням не справдитися. Адже оте «завтра» – це вже сьогоднi.

ХVII

Ранок принiс такi несподiванки, що, здалося, усе летить до прiрви.

У дверi постукали саме тiєї митi, коли вiн марно намагався змити водою з обличчя невиспанiсть, головний бiль i жахливий настрiй. Мiлiцейський газик застиг перед хвiрткою, а на ґанку стояла нiчна компанiя майже у тiм же складi.

– Ковач Станiслав Iванович? – почав помпрокурора.

– А у вас склероз? – не стримався Стас. – Ми з вами двi години як попрощалися. Забули?

– Не забув, – спокiйно вiдповiв той. – Але є процесуальнi норми. Ви звинувачуєтесь у навмисному вбивствi Мурашевич Неонiли Йосипiвни i повиннi проїхати з нами до районного вiддiлку.

– Тобто арешт?!

– Поки що лише проїхати для з'ясування. Арешт буде, якщо вiдмовитесь. Ордер є.

– I хто пiдписав? – не вгавав Стас.

– Прокурор, – була вiдповiдь.

– I ви можете його показати?

– Звiсно. Але тодi доведеться сiдати до машини у наручниках. Навiщо? Для чого вам ця реклама? Ви поважна людина, лiкар. Поїхали так, там з'ясуємо.

Усе розгорталося стрiмко. «Ще б з годину збирався, якби не вони», – подумав Стас, прямуючи до «газика» у поважному супроводi пiд пильним поглядом баби Курилихи, яка причаїлася за своєю хвiрткою. А у райвiддiлку його провели одразу на другий поверх у кабiнет слiдчого. Це був допит за усiєю формою. Думка про те, що звiдси вже не вийти, посiла у свiдомостi ще до його початку.

– Станiславе Iвановичу, – почав помпрокурора. – Звiсно, ми вас могли доставити за усiма правилами, але навiщо? Ми ж ту усi свої, будемо намагатися так розiбратись. Допоможiть нам, це ж у ваших iнтересах.

Стас лише кивнув. Слiдчий, який сидiв за сусiднiм столом, застукав по клавiатурi комп'ютера.

– Я мушу поставити вам кiлька питань, якi з'явилися, i одночасно складемо протокол, який ви потiм пiдпишете. Скажiть, ви пiдтверджуєте, що у день загибелi Мурашевич вiдвозили до поїзда Прокопчук Олену Петрiвну?

Стас вiдповiв ствердно.

– А якi у вас iз нею стосунки?

– А хiба це має значення? – не зрозумiв Стас.

– Саме що не є пряме.

– Моя пацiєнтка.

– I все? – не повiрив слiдчий, вiдриваючись вiд монiтора. – Ви що, усiх пацiєнток возите до поїзда?

– I вона так само спитала, – вiдповiв Стас. – Звiсно, не всiх. Тiльки симпатичних. Це не забороняється.

– Тобто мiж вами i згаданою жiнкою є iнтимнi стосунки?

– Нi, – уточнив Стас. – Поки що просто щира симпатiя.

– Ви проживаєте у Галичi недавно, – невiдомо куди хилив слiдчий. – Скажiть, чи є у мiстi ще жiнки, з якими ви пiдтримуєте особистi стосунки?

– I це має значення для слiдства? – здивувався Стас.

– Саме що не є пряме, інакше ми б не питали.

– Гаразд, вiдповiдь негативна. Бiльше нi з ким не знайомий.

– Нехай, – знову взявся до дiла помпрокурора. – Тодi як ви поясните, що щира симпатiя, – вiн скривився, – виникла у вас серед усiх симпатичних жiнок мiста саме до тiєї, яка проживає на квартирi у панi Мурашевич Неонiли Йосипiвни, смерть якої приносила вам неабияку користь?

Стасу здалося, що стiльчик хитнувся пiд ним.

– Ви жартуєте?

– Та нi, це ви жартуєте, – розвiв руками помпрокурора. – Якщо хочете, щоб ми повiрили у такi спiвпадiння. I тепер, як бачите, справа виглядає ще гiрше для вас. Ви знайомитеся з дiвчиною, яка проживає на квартирi у загиблої, робите її своєю спiвучасницею або просто використовуєте i так досягаєте задуманого.

– Але… – слова застрягли у Стаса в горлi.

– Може це й не так, – знизав плечима помпрокурора. – Але який суд повiрить? У Галичi двадцять тисяч населення, половина – жiнки. Ну погляньте на все це збоку! Ви ж розумна людина!

– То це все, що ви говорите зараз, пишеться для протоколу? – ледве витиснув iз себе Стас.

– Нi, це, звичайно, не пишеться. Тiльки вашi покази i мої конкретнi запитання. Отже, наступне з них: ви бували у квартирi панi Мурашевич?

– Нi, – вiдповiв Стас.

– А свiдки показують, що бували. У середу ви привозили Олену Прокопчук i з нею увiйшли до пiд'їзду.

– А вашi свiдки не показують, що одразу ж я i спустився? – не витримав Стас. – Лише провiв до дверей. Я й гадки не мав, у кого вона винаймає кiмнату!

– Ну, гаразд, – згодився помiчник прокурора, – може й не заходили. Але пiд'їжджали, стояли. До речi, в день загибелi Мурашевич ви також пiд'їжджали до її будинку.

– Забрати Олену.

– Але стояли. I слiди колiс вашої машини залишилися на узбiччi. I висновок експертизи уже є, прошу ознайомитися…

Йому дали папiр, у якому було зазначено, що вiдбитки колiс машини, взятi на узбiччi за такою-то адресою, iдентичнi протектору переднього i заднього лiвих колiс його авто.

– Лiвих! – наголосив слiдчий. – На лiвому узбiччi! Щоб залишити їх, ви пересiкли повнiстю проїжджу частину. Для чого? Зазвичай транспорт зупиняють на «своєму» узбiччi.

– Це нi про що не говорить, – роздратовано вiдповiв Стас. – Залишаючи їх, я навiть не порушив правил дорожнього руху.

– Якщо не враховувати наїзд на людину, – посмiхнувся помпрокурора.

– Маячня! – вигукнув Стас. – Є свiдки наїзду? Є данi експертизи, що моя машина контактувала з тiлом загиблої? Немає! Їх не може бути, тому що я не наїжджав на неї.

– Ну, робити висновки про те, що дiйсно немає, ще передчасно. Данi експертизи остаточно не готовi, а зi свiдками ще ведеться робота. Проте на даний момент встановлено точно таке. Перше – у вас єдиного був мотив бажати смертi покiйнiй. Друге – за кiлька днiв до загибелi Мурашевич ви почали залицятися до її квартирантки, причому приховали це вiд слiдства.

– Я дiйсно не знав цього! – стояв на своєму Стас.

– Третє, – не звертаючи на нього уваги, продовжував помпрокурора, – у день злочину вас бачили бiля будинку Мурашевич, те ж пiдтверджує експертиза вiдбиткiв шин. Факт вашого перебування там ви також тримали у таємницi.

– Та я ж не знав, де проживала загибла!

– Не кричiть, – попросили його. – Четверте – у вас немає алiбi на момент скоєння злочину. П'яте – ви почали мити машину, щойно повернулися додому, i в часi це вiдповiдає першим хвилинам пiсля наїзду. I останнє – Мурашевич померла у вас пiд час операцiї. Ви були оперуючим хiрургом. А висновок судмедексперта свiдчить, що смерть її настала не вiд тiєї травми, яку ви оперували, вiд iншої. Тобто щодо справжньої причини її смертi ви бездiяли як лiкар. Не можу заявити, що свiдомо, це вирiшуватиме вiдповiдна комiсiя, та все ж-таки! Отже, ви бачите, у нас шiсть доказiв вашої причетностi до злочину.

– Усi докази непрямi, i це м'яко сказано! – не приховуючи лютi, видихнув Стас. – Бiльше того, вони висмоктанi з пальця i свiдчать лише про вашу зацiкавленiсть.

– Нашу?! – здивувалися обидва. – А що поганого ви нам зробили, щоб безпiдставно звинувачувати вас?

– А вам потрiбно розкрити убивство, – пояснив Стас. – Будь-що. Мало?! До того ж… Про решту причин я говоритиму на судi, якщо доведеться туди потрапити. I можу вас завiрити, також матиму i «перше» i, можливо, навiть «шосте».

– Ну, до суду, як ви правильно кажете, потрiбно ще дожити.

– Добре сказано, – пiдхопив Стас. – То тепер мене, треба розумiти, до камери зi злочинцями. Так? У кращих традицiях?

– Станiславе Iвановичу, ви що полюбляєте дивитися погане кiно? – засмiявся помпрокурора. – Iнакше звiдки такi абсурднi припущення? Кримiнальних у нашому слiдчому iзоляторi вже кiлька мiсяцiв не було. Зараз узагалi порожньо. А мав я на увазi лише те, що для лави пiдсудних дiйсно доказiв наразi малувато. Проте для утримання вас пiд вартою, на жаль, достатньо. У вашiй роботi також є вiдповiднi iнструкцiї, якi ви не можете обiйти, хоч як би хотiли. От i ми в даному випадку. Потiм нас не зрозумiють. Тому доведеться. До з'ясування.

– Я маю право на телефонний дзвінок? – похмуро запитав Стас.

– Безперечно. I взагалi розраховувати на наше лояльне ставлення в усьому, що не суперечить закону.

ХVIII

Лояльне ставлення в особi чергового на сьогоднiшню добу капiтана Чепурного мало вигляд строкатого вовняного пледу i зайвої подушки.

– Це мiй, особистий, – пояснив Чепурний. – Хоч виспитеся нормально. Уявляю собi попередню нiч. Напевно, зовсiм не спали.

– Спасибi, – приречено вимовив Стас, влаштовуючись на лавцi слiдчого iзолятора. – Нiколи б не подумав, що доведеться…

– А я також два роки тому, вирушаючи зранку на риболовлю, не мiг уявити, що увечерi мене вже розпанахають у вашому закладi, – посмiхнувся капiтан. – Таке життя. Не грузiться, лiкарю, усе з'ясується. Чогось прокуратура зi шкiри лiзе, сам не розумiю…

Минула шоста вечора i райвiддiл вгамувався. Стало тихо i порожньо, лише окремi звуки розмов долiтали з «дєжурки». О сьомiй сержант принiс кiлька пирiжкiв, шмат сала, пiцу i чай.

– Наше, – пояснив вiн. – Хлопцi беруть iз дому на вечерю. – Їжте, лiкарю. Все ж краще, анiж державне.

– Дякую, – не приховуючи сарказму, промовив Стас. – Якщо мене не упечуть на п'ятнадцять рокiв, а ви потрапите до хiрургiї, обiцяю вiдповiсти вам тiєю ж монетою.

– Нi, – замахав руками той, – краще нехай вже вас… ой, що я дурне говорю. Не слухайте. Все буде гаразд. Кличте якби що.

Проковтнувши одним махом усе, що принесли, i вiдчувши задоволення, Стас влiгся на лавцi. Ковдра виявилася теплою. Сон почав пiдкрадатися здалека, незважаючи на незатишне оточення. Хоча… принаймні тут не ходили по горищу привиди. У такiй ситуацiї виспатися – половина справи. Принаймнi, щоб не звалитися завтра отак собi просто посеред дня. Скiльки вже ночей? А ця остання…

Проте чорнi думки не дозволяли. Його затиснули мiцно. Усе через клятий дiм. Навiть менти не розумiють, що вiдбувається. Пiдла iстота в особi Мамчура тепер навiть не подумає потрапляти на очi затриманому. Зробить усе опосередковано, через пiдлеглих. Не хотiв грошей? Вицикувався? На тобi! Отаким чином. Чого ж йому настiльки термiново хочеться влiзти до будинку?

Добираючись до свiдомостi, сон присипав набридливi думки, проте вони збирлися знову. Як та пiнка на поверхнi паруючої кави. Подуєш – вона розлетиться, а потiм знову затягує поверхню. Де зараз його машина? Що там з нею роблять? Чи так уже важко, маючи у розпорядженнi ще й труп, шкрябнути чимось по головi, а тодi по частинах «дев'яносто дев'ятої»? Особливо, якщо є зацiкавлення. Дуже просто. От вам i висновок експертизи, навiть якщо сам експерт i не у змовi. Тодi кiнець. От i засни з такими припущеннями.

Сплюнувши спересердя, вiн повернувся на iнший бiк. Нi, це занадто. I про лiкарiв плетуть багато усякого. Злочинцi у бiлих халатах – тепер улюблена тема. Може i на лiкарняному лiжку хтось зараз крутиться, не може заснути, думаючи щось подiбне. Проте за усi роки роботи Стасовi не доводилося бачити жодного, хто б зробив погано хворому задля власного блага. А плести – однаково плетуть. То чому тут має бути так? Такi ж самi люди працюють.

I вiн спробував надати думкам конструктивностi, адже зарадити собi можна завжди. Його звинувачували у наїздi на Мурашевич. Ту саму, з якою упродовж двох годин мав справу вже пiсля отримання нею травм. Двi години тiло постраждалої було у його розпорядженнi. Хiба ж це не давало пiдстав сподiватися допомогти собi? А розтин, який бачив сам вiд початку й до кiнця?

Справдi, її розiбрали вiд i до. Не сховалося нiчого. I грiх було не намагатися використати це для власного захисту, перебуваючи отут, у камерi, позбавлений iнших можливостей.

Капот його «дев'яносто дев'ятої» по висотi ледве сягав живота жiнки. Низу живота! Якщо ж брати до уваги захиснi дуги, удар мав прийтися ще нижче, i лiкарi б стикнулися насамперед iз переломами тазу, нiг, ну, нехай розривами кишкiвника. У загиблої ж постраждали органи верхньої частини живота i низу грудної клiтки. Отже, саме у цю дiлянку жiнка отримала перший, прямий удар. Потiм вже, коли котилася, травмувала i голову. Тож виходило, виступаюча передня частина машини, яка здiйснила наїзд, мала бути на тридцять сантиметрiв вище його «Лади». Як мiнiмум! А то й на усi сорок.

Суттєвий висновок. Непричетнiсть до злочину вдасться довести. Завтра приїде Олег. Усе пiде наче по маслу, адже звинувачення шите бiлими нитками. Сон скосив раптово, на половинi думки. А коли навколо почався рух, настрiй був геть-зовсiм iнший. На те вiн i ранок.

Олег з'явився аж пополуднi, щоправда, на цей момент приятель уже встиг зустрiтися зi слiдчим у справi.

– Гадаю, завтра вийдеш, – повiдомив Олег. – Можливо, навiть без застави. Схоже, у них нi хрена немає на тебе. Але насамперед… – вiн стишив голос. – Ти не збивав?

– Здурiв чи що? – несамохiть вигукнув Стас, вiд чого навiть здригнувся сержант за дверима. – Звiсно, нi!

Дiставши маленький термос, Олег розлив каву i коротко промовив:

– Розказуй.

I Стас несподiвано повiрив. Має викрутитися. Ну не може ж отак статися, щоб Бога духу не винний… Розповiдь умiстила все, починаючи вiд першої зустрiчi з Мамчуром i закiнчуючи подiями страшної ночi. Не забув нiчого.

– Телефон у чергового, разом iз рештою, – додав Стас. – Розмова з Мамчуром записана уся.

– Цiкаво, чи мiг туди хтось дiстатися? – тихо пробурмотiв Олег.

– Не думаю. Я встиг вимкнути, здаючи. Вмикається лише пiсля введення коду. Хiба б сам телефон заникали.

– Ну, це навряд чи, – припустив Олег. – Не думаю. Значить, сиди, не смикайся. До кiнця дня я зможу сказати щось конкретне i визначитись iз нашою тактикою. А ти зайве не парся.

Нахрапистий адвокат зробив свою справу. Експертиза не виявила на машинi нiчого пiдозрiлого, а травми, отриманi загиблою, не вiдповiдали габаритам транспортного засобу. Олеговi вдалося це довести.

Проте усе вiдбувалося з неабияким скрипом. Помпрокурора на повну ставив палицi в колеса i усiма можливими шляхами гальмував законний хiд, iгноруючи всiлякi адвокатськi штучки. Результату добулися аж по обiдi наступного дня. Утримання пiд вартою замiнили пiдпискою про невиїзд. Слiдство у справi продовжувалося.

– Вчепилися конкретно, – скрушно хитав головою Олег. – Не мають бiльше нiкого.

– А я гадаю, все-таки через дiм, – упевнено сказав Стас. – Хоче його Мамчур аж пищить. А тут такий шанс – узагалi надурняк отримати. Казав я, не буде усе так просто…

– А чого вухами хлопав? – обурився Олег. – Давали! Чому не брав?! Жадiбнiсть. Гадав, ще бiльше урвеш. Усi так. Ну, тепер доведеться ще помучитися. Хотiв би сказати тобi, що усе позаду, та, на жаль, ще не можу.

Це Стас розумiв i сам.