Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

LI

– Якби ти знав, як оце все мене лякає, – сказала Оленка, дивлячись у його червонi невиспанi очi. – От як ти поїдеш?

День розпочався, i машини, мов навiженi снували вулицями, якi ставали все бiльш людними.

– Скiльки там до того Франкiвська… – вiдмахнувся Стас. – Усе буде гаразд. Ще ривочок – i все. Останнiй. Ти, головне, сиди на роботi i нiкуди. Розумiєш – нiкуди. Взагалi. Навiть на обiд. До шостої я приїду.

– I тепер що, отак постiйно? I воно того варто?!

– Нi, не постiйно, – вiн погладив її по руцi. – Не нервуйся. Кiлька важких днiв. Можливо. Далi усе буде iнакше. Поможи менi.

– Як?! Ти навiть не береш iз собою! Я б могла вiдпроситися!

– Нi. Поможи iншим чином. Зроби так, щоб з тобою нiчого не сталося.

– А що повинно зi мною трапитись?

– Нiчого. Якщо сидiтимеш на своєму мiсцi i слухатимешся мене. Оце i є зараз найсуттєвiша допомога. Домовились?

Вона пообiцяла. I зникла у будівлі мiської ради, там, де цiлий день товчеться купа народу i усi на виду одне в одного. Там не повинно нiчого статися.

Машина рушила у напрямку Франкiвська. Вiд кави, випитої пiсля безсонної ночi, крутилося у головi. Без сумнiвiв – саме вiд кави, адже ейфорiя минула. Натомiсть ставало дедалi тривожнiше. Все– таки вiн не Остап Бендер. I подiбнi афери швидше за все не зiйдуть з рук отак просто. Але це ж треба…

Те, що вiдбулося, досi не вкладалося у головi. Звiдки у Берковича такi грошi? Чому йому так i не дали пiдписати угоду, оформлену у кабiнетi Павловської? Ну, не платив би вiн таку грошву за те, що й так вже зроблено! Що станеться, коли нарештi усе з'ясується?

А що має статися? Формально Стас нiкого не обдурив. Формально. Вiн має право розпоряджатися своїм майном як бажає. От i розпорядився. А разом з тим не порушив зобов'язань, накладених на нього першою угодою. Нiяк не порушив! Подiбна угода могла дублюватися ще безлiч разiв у iнших нотарiусiв i це не вважалося порушенням закону. Хто ж винен, що знайшлися лохи, готовi платити дурнi грошi за одне й те саме.

I лише той факт, що одним з «лохiв» виявився районний прокурор, непокоїв, навiть за умови, коли усi грошi опиняться на його, Стасових рахунках. З iншим тумаком справи також не виглядали райдужно, адже про те, хто ще стоїть за Берковичем, можна було тiльки уявляти. Рано чи пiзно Берковичу дадуть пiдписати першу угоду, складену Шевчиком, i тодi… Що тодi, залишалося тiльки гадати.

Намагаючись бути максимально обережним, Стас почав реалізовувати свій план. Уважно спостерiгаючи у дзеркало заднього огляду, вiн обирав банк, сидiв якийсь час у машинi на парковцi перед входом, а потiм швидко заходив. Двадцять тисяч євро, наполовину переведенi у гривнi, швидко опинялися на його рахунку, а картка у кишенi, i машина вiд'їжджала у пошуку нового банку, благо, їх тепер вистачало. Усе робилося елементарно. Євро були справжнi. Навiть у головi припинило гудiти i вiдлягло усерединi. До того ж, Оленка вiдповiдала на кожен його дзвiнок i голос її щоразу ставав упевненiшим.

Та вiдчуття, що має щось статися, не полишало. Воно товклося десь на задвiрках свiдомостi, щоразу нагадуючи про себе. Коли?

Ось.

Ось коли, нарештi. Дзвонив Шевчик. Чого ж так пiзно?

– Слухаю, – холонучи усерединi, вiдповiв Стас.

– Де ви, Станiславе Iвановичу?

– Зараз узагалi не у мiстi. А що?

– Як що? – не зрозумiв Шевчик. – Справу треба завершити.

– I що вiд мене вимагається?

– Як, що?! – продовжував дивуватися Шевчик. – Отримати свiй остаточно оформлений примiрник i вiддати менi той, що у вас. Де ще немає пiдпису Берковича.

– А на тих двох, iнших, ви хочете сказати, вiн уже є? – дурнувато запитав Стас.

– А навiщо б я вам дзвонив? Схоже, ви цiлу нiч працювали й не виспалися.

У голосi нотарiуса не вiдчулося єхидства. Оце так повороти. З'їхавши до бордюра, «дев'яносто дев'ята» зупинилася. Оце так несподiванки! Очiкував чого завгодно, але не цього. Виходило, що сьогоднi зранку, а, можливо, навiть ще учора Беркович пiдписав ще одну iдентичну угоду, яка коштувала окремi грошi. Щоправда, коштувала не йому, прокуроровi. Мозок вiдмовлявся це розумiти. Вкотре за останнi днi здалося, що усi довкола iдiоти i лише вiн один мудрий. Але ж так не буває! Швидше, навпаки, просто деяких речей ще не вдалося з'ясувати.

Проте одне було очевидним. Беркович був пiдставною особою у Мамчура. А враховуючи, що пiдписуючи сьогоднi складену у кабiнетi Павловської угоду, промовчав, цей хитрун вiв якусь подвiйну гру. I беручи до уваги, що за другу угоду була викладена значно бiльша сума, легко припустити, що з iншого боку за ним стоїть хтось значно авторитетнiший, нiж районний прокурор.

Сам же Беркович наче у воду канув. А мiг би, мiж iншим, зателефонувати i спитати: «Що за жарти?» Отже, знає й без нього. Тож не дзвонить, не питає.

Жити ставало дедалi цiкавiше. I перспектива вiдкривалася недвозначна. Цiлком iмовiрно, зараз усе заглохне. А за неповний рiк на його будинок претендуватимуть двi сторони. Одна, що виклала наперед п'ятдесят п'ять «штук» зеленi, i друга – та, що двiстi у європейськiй валютi. От лише коли буде остаточно встановлюватися, хто кого пошив у дурнi.

О, мама-мiя… Почуватися у шкiрi афериста було настiльки незвично! На життя зароблялося значно легше, анiж скальпелем, але й головний бiль не порiвняти з тим, який виникає завдяки старанням чиновникiв вiд медицини. Усе це мало розпочатися за неповний рiк, а голова болiла вже. Схоже, останню i вирiшальну партiю доведеться грати з Берковичем. Не дарма той мовчки пiдписав обидва документи. I тепер у вiдповiдальний момент спробує перевести стрiлки на Стаса, котрому не залишиться iншого виходу як тiльки переводити їх на Берковича.

Як це виглядатиме? Ну, звiсно, схема у загальних рисах уявлялася. Ви прийшли за будинком? А хто ви такi? Не знаю вас. Будинок проданий Берковичу. Ось угода. Ось ще одна, якщо тiєї не достатньо. Грошi я вже отримав, тож забирай, Берку, хату i роби з нею що хочеш. Твоя справа.

У схемi виходило гладко. Розбирати потiм на шматки за нею логiчно мали Берковича. А реально? Що, як справдi знайдуться люди, здатнi приставити ніж до горла або пiстолет до голови i запитати: «найрозумнiший?». Вiд подiбних думок пропадало всiляке натхнення.

Тому й засидiвся перед офiсом Промiнвестбанку зайвих десять хвилин. Гаразд. Чорнi думки набiк. Геть. Що там навколо? Уся обережнiсть тепер видавалась зайвою. Грошей поменшало удвiчi. Якби хто пас, дiяв би швидше. Давно б «засвiтився». Однак зайвих п'ять хвилин не рятують. Усе навколо знову оглянув. Жодних пiдозрiлих машин або людей. Та нi, вiд самого ранку вже мали б примелькатися, якби дiйсно…

Очi уважно, але байдуже ковзнули по цiй машинi, проте повернулися до неї знову. Вона стояла далеко, аж бiля якогось магазинчика, наполовину затулена здоровезним джипом. Очi прикипiли до авто. Секунду…

Завiвши «дев'яносто дев'яту», Стас переїхав на протилежний бiк великого паркувального майданчика. Нiколи б не подумав, що у ситуацiї, коли у кишенi лежать сто штук євро, що впали практично з неба, можна думати ще про щось, крiм куди їх надiйно прилаштувати. Парадокс, але сталося саме так. Забувши усе на свiтi, опустивши до половини вiкно, Стас розглядав невеличкий фургон iз яскравою рекламою йогуртiв. «Молочна країна». Напис iшов через усю буду по дiагоналi. Як з одного так i протилежного бокiв. Так само, як i на iншому, баченому не так давно – «Морозиво». Та й марка машини, схоже, була тiєю ж.

Фургон стояв, i до нього нiхто не пiдходив. А колiр? Оленка не пам'ятала. Та й вiн також. Усе, що запам'яталося, – отой напис. Хто ж не любить морозива? А решта? Захисна дуга на радiаторi. «Кенгурятник». На мiсцi.

Отакої…

Дуже схожа машина. З першого погляду – та сама. I байдуже, що там зображено на будi. Якщо змiнити напис…

– Сонце, у тебе все гаразд?

– А ти скоро? Коли повернешся?

– Скоро. Послухай мене. I постарайся згадати. На тому фургонi, що ми бачили, було зображене морозиво? Чи нi?

– А як же… – не зрозумiла Оленка. – А ми хiба не з морозивом вже тиждень шукаємо?

– Ще раз, уважно, – попросив Стас. – Ми шукали тому, що там було написано «морозиво». Це я i сам пам'ятаю. А от на розмальованiй будi зображення морозива, хоч одне ти бачила? Чи нi?

– Не пам'ятаю, – замислившись надовго, вiдповiла дiвчина. – Так, щоб точно бачила малюнок морозива, згадати не можу. Але, напевно, був! Раз написано… Хоча, хтозна. Згадай, вiн узагалi морозива не мав.

Оце так штука! Як можна таке забути! Йогурт! Бажаючи позбутися його, водiй витяг iз буди та тицьнув йогурт у стаканчику. Вiн взагалi розвозив йогурти, використовуючи «морозиво» лише як камуфляж! Ось доказ!

«Морозиво…» Якщо зробити отаку гiгантську синю наклейку з полiетилену, а потiм зняти. Пiсля того, як жiнку збив. I нехай у разi чого до посинiння шукають машину з морозивом…

Вiн надiйшов якраз у ту хвилину, коли бiлий бус почав розвертатися по центру майданчика, i роздивитися водiя нiяк не вдавалося. Клацнули дверцята, фургон уже вирулював. Зцiпивши зуби, Стас прокрутив ключ i увiмкнув передачу. А так здавалося, що нiчого не може примусити його забути про величезну купу грошей у кишенях!

«Молочна країна» виїхала на свiтлофор i рушила налiво. Стас крутив кермо i тиснув на газ з єдиним бажанням – не втратити переслiдуваного. Тiльки б не загубити. I водночас не хотiлося б потрапити йому на очi. Хоча… Та нi, навряд чи таке можливо. Фургон повернув до базарної площi i зупинився, не доїжджаючи. А «дев'яносто дев'ята» так i застигла у поворотi на площу. Тiльки б нiхто ззаду не пiдпер!

Дверцята вiдчинилися, i водiй у затертiй шкiрянцi вилiз на брукiвку. У Стаса перехопило подих. Просто перед ним стояв Iгор Каширов. На обох! Стояв мiцно i шукав щось у кишенi. Потiм заклацнув дверцята i рушив углиб площi. Що ж це таке?! Голова струснулася автоматично. Як?! Це не була просто схожа людина. I навiть дуже схожа. Це таки був Iгор Каширов!

Ноги не гнулися, коли, озираючись на усi боки, Стас пiдiйшов до фургона. Рука ковзнула по захиснiй дузi. Та сама. А обходячи буду, вiн помiтив i те, що було зараз найцiннiшим. По боковiй розмальованiй гладенькiй поверхнi вiтер куйовдив маленький шматочок плівки. Стас потяг його. Вiдчулося, як целофан дуже неохоче вiдстає вiд поверхнi буди – «липучка» була добротна. Настiльки добротна, що вiддиралася шматками. Шматок, що дiстався Стасовi, був бiлий, тому й залишився непомiченим, коли водiй замiтав слiди злочину. I все ж таки по краю клаптика щось синiло. Напевно, якраз межа бiлого i синього у якiйсь iз букв напису. I нижче, на тому ж самому боцi очi вишукали ще один, значно менший. Стас провiв рукою по будi. Схоже, машину давно не мили i пилюка вiдбилася на долонi сiрим нальотом. Звичайна дорожня пилюка. А от там, де пройшлася його рука… Яскраво фарбована поверхня очистилася, але не повнiстю. Залишалися окремi нашарування, якi сидiли доволi мiцно.

Стас зрозумiв. Наклеєну свого часу плівку з написом «Морозиво» вiддерли, але окремi слiди липучки залишилися на поверхнi буди. Клеїли вочевидь на свiжовимиту поверхню, а як же iнакше? I тому потiм слiди прозорого клею пiсля вiддирання «Морозива» залишилися непомiтними. Та варто проїхатися у такому станi машиною навiть чистою дорогою, пилюка осяде на кузов. А там, де залишок клею, ще й мiцно вчепиться, потiм спробуй стерти. Стас пошкрябав нiгтем. Ось так вiддиралося.

Облишивши фургон, вiн сiв у машину i переїхав на протилежний кiнець площi. Що робити?

Що?

Долонi миттєво спiтнiли, думки розбiгалися. Як вчинити правильно? Яке рiшення у цiй ситуацiї безпомилкове? Записати одразу ж номер машини, щоб не забути. Так. А далi? Скiльки часу вiн базаруватиме? Викликати «сто два», повiдомити, що бачить машину, яка свого часу збила людину i зникла з мiсця злочину. Звiсно, приїдуть одразу. А що тодi? Подивляться його документи, вислухають Стаса. Почнуть перевiряти наданi ним докази. А докази наче вилами по водi. Ну, слiди клею i плівки на будi. I що? Ну, свiдчення кiлькох пiдлiткiв, що бачили машину з морозивом, на марку i номер якої не звернули уваги. Ну, ще факт, що iнвалiд-спінальник з першою групою розгулює мiстом. I що? Зняти групу – це справа медикiв. Те, що на основi Стасових свiдчень його не вiзьмуть пiд варту – стопудово. Вiдбиткiв його шин на вулицi Народичiвськiй вже немає, як i слiдiв тiла Мурашевички на «кенгурятнику». Що далi?

Нiчого. Тiльки самому «засвiтитися». Знатиме цей хрiн, хто у курсi його дiянь. Зайвi проблеми на голову.

Водiй пiдiйшов до машини, вiдчинив дверцята i швидко рушив, не залишаючи часу на роздуми. Рука потяглася до ключiв. Куди?

«Куди?!» Це мав би запитати здоровий глузд. Або внутрiшнiй голос. Та вони останнiм часом працювали з суттєвими перебоями. д iз мiста. Бiсова душа… Ну невже вiн їде просто до Коломиї?! I що, приїде зараз, ляже у лiжко i лежатиме?

Вiдставши, Стас тримав напрямок. От тепер – не попастися. I геть усi думки. Думати потiм. Зараз мало значення лише одне – мiсце перебування фургона. Адже мiсце перебування водiя давно вiдоме.

Та схоже, до Коломиї вiн не збирався, принаймнi, зараз. Не проїхавши й десяти кiлометрiв, фургон з'їхав у напрямку села, що стояло осторонь вiд траси. I жодної машини на кривiй вузенькiй дорозi. Їхати за ним – означало потрапити на очi. Вiдпустити – ризик втратити. Стас пригальмував. Принаймнi, варто триматися якнайдалi. Село розташувалося у глухому кутi. Куди йому подiтися? Зараз зупиниться, вийде з машини i тодi, прогнавши вуличками, Стас його бачитиме. А як заїде у двiр або ж зразу до гаражу? Крутячи головою на усi боки, Стас заїжджав у село.

Ось, де ти… Машина стояла так, що не помiтити було важко. На територiї покинутої ферми збереглася естакада, на неї i заїхав фургон «Молочної країни». Огорожу навколо давно розікрали i її роль виконували кущi та бур'яни. Обережно пiдкравшись, Стас побачив ноги пiд естакадою. Iнвалiд першої групи Iгор Каширов оглядав днище. Постукавши чимось, вiн легко вискочив нагору i всiвся у кабiнi. Машина обережно з'їхала на траву. Вiдкривши капот i недбало кинувши дверцята, вiн узяв пластмасове вiдро i рушив через кущi. Вочевидь, по воду.

Намагаючись не слухати калатань власного серця, Стас пiдкрався до машини з iншого боку. Дверцята розчиненi. Тепер лише не грюкнути. Вiдчинивши їх буквально по мiлiметру, детектив-аматор зазирнув до кабiни. Серце гупало так, що отой стороннiй звук з-за спини аж нiяк не мав долинути до вух. Але вiн таки долинув. Якимось дивом. I обертаючись, Стас бачив важку дерев'яну биту, спрямовану йому у голову. Вiдсахнувшись, автоматично Стас потяг за собою i дверцята, за якi тримався рукою. Удар струснув машину, i уламки скла посипались на обличчя. А здоровезне мурло у спортивнiй куртцi вже пiдносило важку зброю удруге. Вiдпихнувшись вiд фургона, Стас щосили штовхнув його ногою у живiт. Саме тiєї митi, коли бита була у найвищiй точцi, вiн позадкував i зброя окреслила невдалу траєкторiю, поцiливши чолов'язi у гомiлку.

– А-а! – його короткий крик i розгубленiсть в очах не залишали вибору для подальших дiй.

Пiдскочивши, Стас рвучко вдарив дебелого у щелепу, вкладаючись в удар повнiстю. Вага суперника була надмiрною, проте удар дуже вдалим. Голова смикнулася в обертальному русi, i погляд «поплив». Ще один, протилежний – i здоровило вляглося б на траву, принаймнi, на яку хвилину.

Та з iншого боку буди вже вискакував той, хто за усiма розкладами i без грамотно нанесеного удару мав би знаходитися у горизонтальному положеннi. У руцi нiж. Зчепитися з ним означало як мiнiмум подарувати цю хвилину здоровилу у куртцi, пiдписавши таким чином собі смертельний вирок.

Оті три кроки, що роздiляли їх, i дозволили Стасовi шугонути пiд днище. Та височенький з вигляду фургон виявився занадто приземкуватим, щоб, лежачи на животi, викрутити руку i таки дiстати з– пiд пахви пiстолет.

– От, с-сука… Н-на!

Щось довбануло по машинi поруч iз ногою. Та що ж iще – бита! А другий удар таки поцiлив у гомiлку. Загарчавши вiд болю i натуги, Стас перекрутився, роздерши куртку об щось металеве, i схопив рукiв'я.

– Вiдiйди! – кричав Каширов. – Вiдiйди, придурку!

Машину гойднуло, вочевидь, водiй сiв за кермо. Його збиралися розчавити колесами! Схопившись руками за ще гарячий глушник, у вiдчаї Стас намагався прослизнути дозаду, де здавалося вище, але щось не пускало. Завiвся мотор.

Зараз кiнець…

– С-сука-а!!! Тягну, не їдь!

Слiпа лють зiграла з цим виродком поганий жарт. Якби вiн послухався Каширова, за мить усе було б скiнчено. Проте щелепа болiла, а у головi ще гуло, заважаючи тверезо кумекати i стимулюючи цiлком законне всепоглинаюче бажання. Вiн хотiв довершити справу сам. Власними руками. Стаса швидко потягло назовнi ногами уперед, i здоров'як, що тримав-таки ту саму биту в iншiй руцi, отримав пострiл у груди. Одразу ж вiдпустив штани Стаса, i два наступнi пострiли вийшли прицiльними. Схопившись за обличчя, вiн перекинувся навзнаки. А Стас очi-в-очi зустрiвся з Кашировим, який, знову-таки немов у кадрi-повторi, вискакував з-за буди iз ножем у руках, щоправда, з iншого боку. Якщо ж бути точним, то вiн уже не вискакував, а почувши пострiли, навпаки, зупинився.

Пiзно! Стасовi бракнуло однiєї митi. Газовий заряд вдарив у буду. Навперейми до кабiни! Немає. За спиною Каширова лише трiскотiли кущi, адже пiстолет – це серйозно.

Iнша туша лежала, пiдкуливши ноги до живота i харчала у долонi. Бита валялася поруч. Не стримавшись, Стас зацiдив ногою скiльки було сили, з розгону у цю тушу. Руки тремтiли.

Таки залiзши до кабiни, вiн вiдчинив бардачок. Лише шляховий лист, путiвка. Фiрма «Молочна країна», водiй Коваленко Вiктор Петрович мав розвозити йогурти. Дата сьогоднiшня. Це що ж, вiн – Коваленко? Зазирнувши пiд сонцезахиснi щитки i не знайшовши нiчого, без вагань забравши ключi й путiвку, Стас побiг до своєї машини. А де власнi? Цього лише бракувало!

Ключi були на мiсцi. А це що?! О Господи… Повнi кишенi грошей. Напевно, у головi його вiдбулися серйознi зсуви, якщо з оцим багажем щойно уперто пхав її туди, де можна було двiчi загинути. А не бiс iз ним усiм?! Мурашевичкою, будинком i так далi… Коли скiнчиться власна дурiсть? Найцiннiша риса хiрурга… То де ж вона нахрiн подiлася?!

Перед виїздом на трасу «дев'яносто дев'ята» зупинилася лише раз. Документи – на мiсцi. Грошi усi. У пiстолет нову обойму. Що не кажи, а таки зброя. Все. Назад, на Франкiвськ. Все решта до одного банку.

А тодi знову-таки все решта – до «одного мiсця». Вистачить. От тепер вже без сумніву.

LII

Але чи справдi вистачить, вочевидь, вирiшував не вiн. Хтось iнший. Можливо, навiть згори. Щойно заїхавши на вулицi, машина зупинилася i Стас глянув на годинник, дивуючись власним думкам, бо ж слiд було думати про час, що залишився, аби встигнути покласти на рахунок сто тисяч євро. Проте думалось про iнше. Скiльки часу займе дорога вiд Франкiвська до Коломиї? Годину, не менше. А якщо ще повернутися до фургона без ключiв, оговтатися, привести до тями спiльника… Явно бiльше.

Вишпортавши телефон, Стас набрав коломийську лiкарку.

– Iрино Iванiвно, пробачте за клопiт. Ковач турбує, пам'ятаєте…

– Ще б… Обласна шефиня менi дзвонила. Розповiдала. Я так розумiю, рейвах здiйняли ви. Обурена була – страх. Так менi вичитувала, нiби це я винна.

– Менi прикро, – зiтхнув Стас. – Але… розумiю, ви скажете, що це паранойя…

– Скажу! – вигукнула вона. – Нi, якби людина з вулицi – iнша справа. А ви, лікар, не хочете розумiти елементарних речей!

– Я хочу, – казав Стас, – але не можу. Щойно ваш Каширов ледве не вiдправив мене на той свiт.

– Ви жартуєте? – у неї вiдняло мову. – Нi, ви знущаєтеся з мене.

– Аж нiяк, – стримуючи лють, заперечив Стас. – А якщо це був не вiн, то абсолютний двiйник або брат-близнюк.

– Абсолютних двiйникiв не буває, а братiв у нього немає, – швидко вiдповiла лiкарка. – Чого ви вiд мене хочете?

– Iрино Iванiвно, – ледве перевiв подих Стас, – дорогенька… Я бiльше в життi вас не потурбую, присягаюся… Вiдвiдайте вашого хворого просто зараз. Йому ж це не зашкодить. А дiставатися туди вiд сили десять хвилин. Я прошу. Не те що прошу – благаю.

– Гаразд, – швидко вiдповiла вона.

Банк «Аваль» Олег характеризував як один з найнадiйнiших, Тому решта суми за браком часу мала осiсти там. I поки перевiряли його документи та готували усе необхiдне, дурнi думки у головi продовжували свою справу, а руки розгортали дорожнiй листок, поцуплений iз фургона. Той, хто не по днях, а по годинах швидко i вправно опановував детективну справу, вже добре розумiв, що з найменшої дурнички зачiпок може знайтися багато. Сама ж справа була наче наркотик – затягувала умить, а от щоб кинути…

Однокурсник Василь працював у Франкiвському управлiннi охорони здоров'я. Саме вiн i допомiг не так давно Стасовi влаштуватися у Галичi. I зараз Стас з нетерпiнням набирав його номер.

– Слухаю, Станiславе! Ну як влаштувався? Я чув, ти вже й «нагудiти» добряче встиг!

– Привiт. Багато що встиг.

– А як з тiєю загиблою, утряслося?

– Цiлком. Якби не ваш нейрохiрург, мiзки якого ще у нормальному режимi працюють…

– Ну, годi. Зараз на нашого брата почнеш наїжджати. Чого дзвониш?

– Прохання. У Франкiвську працює лiкарем Бiлоус Алла Максимiвна. Менi потрiбно знати де. Ти ж ближче до кадрiв.

Серце завмерло. Саме таке прiзвище читалося на лiкарськiй печатцi, прибитiй у шляховому листку фургона «Молочної країни». Саме ця лiкарка сьогоднi зранку засвiдчила, що водiй Коваленко Вiктор Петрович, вiн же iнвалiд першої групи Iгор Каширов, тверезий, здоровий i готовий до виїзду.

– Сам про таку не чув, – без заминки вiдповiв однокашник. – Зроблю. Якщо вона десь у великiй лiкарнi, знатимеш уже сьогоднi увечерi. А от якщо у дрiбненькiй приватнiй клiнiцi, тут важче. Але знайдемо. Скiльки того Франкiвська? Заскоч колись!

– Заскочу, – пообiцяв Стас, думаючи вже про iнше.

Усе-таки до Коломиї треба було їхати самому. Тодi б точно. Але до хати його б швидше за все не пустили. Побачити зараз пусте лiжко Каширова на власнi очi – ось чого хотiлося понад усе. Бiсова душа, як же пощастило. Якби не почув… А дверцята! Отримав би битою i навiть за пiстолета не встиг схопитися. А пiд машиною… Усе це згадувалося без перебiльшення зі здриганням. Вистежили, наче пiонера. Пастка на лоха, що називається. От би збагатилися хлопцi на закинутiй фермi! Обрубали кiнцi, а тут ще й подарунок – сто «штук» єврикiв у кишенях… Кiно! Усi шляхи вели на той свiт. Береже якийсь янгол…

I раптом при згадцi про янгола знайома мiстика полiзла до голови повним ходом. Який там янгол! Просто ще не час! На все своя година. А у нього що там – Маленький Принц. Його символ розташований трохи вище. Наступний. Перед ним ще… Нi, перед ним дуже давно було оте «багато що». Тепер нi. Тепер залишилася тiльки «дiвчинка з суницями». I доки вона жива, йому нiчого не загрожує. А скiльки вiн вже не чув Оленки?

Неслухнянi пальцi набрали комбiнацiю кнопок.

– Так… Куди ж ти пропав? Казав, скоро…

Слава Богу!

– Не пропав я, квiтко. Ще тримаюся. А ти як?

– Погано… – крiзь сльози вiдповiла вона.

– Що?! Що сталося?!

– Щось не те зi мною. Захворiла, напевно.

– Що у тебе болить? – майже по складах запитав Стас.

– Живiт. Слабо. Нудить…

– I коли це почалося?

– Учора.

– Коли?! – мало не заволав Стас.

У залi почали оглядатися, а вiн тепер лише голосно i розгнiвано шепотiв у трубку.

– Як це учора? А чому я нiчого не знаю? Ми з тобою цiлий день говоримо i ти… Доба!

– Не кричи, – попросила Оленка. – Менi погано. Учора лише трохи, iнодi. I сьогоднi майже не турбувало. А зараз…

– Пробач, – схаменувся Стас. – Ти на роботi? Сиди там. Уже дзвоню Нагiрному, вiн своєю машиною приїде i забере тебе. I я швидко буду. Слухайся його. Будь ласка. I не плач.

Розмова з Богданом зайняла не бiльше хвилини. Добре, хоч є надiйнi друзi, колеги. Iнакше б… Але думку перервав iнший дзвiнок. Коломия. На тому кiнцi наче й не збиралися говорити, проте «алокнувши» кiлька разiв, Стас доглупав, у чiм рiч. Голоси у трубцi були далекими, проте чулися добре.

– Так, шановнi, такий несподiваний вiзит, – щебетала Iрина Iванiвна. – Як ти, Iгоре?

– Та нiчого нового. Усе як завжди.

– Кажеш, немає зрушень?

– Якi там зрушення! На тому свiтi зрушення будуть. Дасть Бог, ще недовго…

– Iгорчику, хто ж одужає з такими думками?!

Хотiлося тiльки плюнути спересердя. Голос належав Iгорю Каширову! А лiкарка вiд самого початку вiзиту набрала потрiбний номер, аби надокучливий колега усе почув сам. Ось i приїхали. Збивав Мурашевичку i його самого збирався чавити колесами не Iгор Каширов. Хтось iнший, мов двi краплi води схожий на нього. Стас витяг з кишенi путiвку. Вiдповiдно до неї це був Коваленко Вiктор Петрович. Вiктор. Одразу ж згадалося почуте крiзь дверi Каширових пiд час першого вiзиту. «Вiтю, тут якийсь лiкар приїхав з центру протезування. Пускати?» Вiтя. Ось кому, схоже, телефонувала мати iнвалiда. Як же усе заверталося! Здавалося, що ось-ось…

– Пробачте, я не можу бiльше чекати. Надто довго. Я пiду до iншого банку!

Геть це божевiлля! Який iще Каширов? Який Вiктор? Яка Мурашевичка? Грошi отримав. Зараз вони будуть у безпечному мiсцi. Все. I тодi швидше з цiєї дiри. Повертатися до Вiнницi. А далi варто добре подумати. Але тут бiльше не залишатися. Жодного дня! З такими грошима i робота знайдеться, i житло. А вiн здумав непотрiбнi проблеми на себе вiшати. А ще Оленка! Хоч би нiчого серйозного. Може дiйсно, пирога свого переїла. Ну, не пiшов, буває.

Його чемно перепросили i дали пiдписати пакет документiв. Важко було зосередитися, читаючи їх. Адже йшлося про надзвичайно велику суму. Телефон завiбрував у кишенi і висвітився написом «Нагiрний».

– Ну, що там?

– Нiчого особливого, – «порадував» колега. – Гострий апендицит.

– Що?!

– Апендицит, кажу, чого ти репетуєш? Класичний, без сумнiвiв. Правда…

– Що? Не тягни кота…

– Правда, клiнiка надто iнтенсивна. Таке враження, що назрiває катастрофа. Часом би не трiс…

– Вашу мать… Чого ж то воно усе на купу…

Хотiлося сiсти i опустити руки. Чого ж отак усе нараз?!

– То якi будуть побажання? – ненав'язливо перепитав Нагiрний.

– Якi-якi… Готуємо. Я у Франкiвську. Їду вже.

Напевно, в цьому банку ще не бачили клiєнта, який, не читаючи, iз такою швидкiстю пiдмахував усi папери на сто тисяч євро. На нього дивилися щонайменше з подивом. Зрештою автомат упорався з пiдрахунком грошей i Стас буквально вибiг на паркувальний майданчик. Машина рвонула з мiсця.

Досидiвся. Добiгався. З дурними грошима i непотрiбними проблемами I не заспокоювало самопереконування, що це усього лише апендицит, яких за життя зроблено не одну сотню. От i поїхали до Вiнницi… Галич з його привидами i таємницями не хотiв вiдпускати. Нiяк не хотiв! Тепер щонайменше тиждень. Лиш би усе було добре.