Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

V

Вiдчуття, що мусить щось статися, постiйно пригнiчувало Стаса. На здоровий глузд воно не було пiдкрiплене нiчим серйозним, i вiн щиро дивувався, що цi старi самотнi стiни, котрi вже встигли увiбрати в себе сирiсть пiсля смертi господаря, так дiють на нього – людину в принципi не вразливу.

Хоча, усе вiдносно. Не так давно, уже маючи чималий досвiд роботи хiрургом, який мiг незворушно приймати пiд час чергування пошматовану людину, Стас потрапив на автодорожну аварiю. Отак собi їхав i приїхав. Усе сталося хвилини за три-чотири до його появи, i перед очима постала картина, що викликала справжнiй жах. Людей намагалися витягти з машини тим, що було пiд руками, а вони кричали так, що мороз дер по шкiрi. I ще текла кров, яка у лiкарнi не викликала нi найменшого здригання. Стас досi добре пам'ятає: руки тремтять, вiдчуття безпорадностi та розгубленостi, коли смертельно травмованих людей витягали з машини.

I тепер у новому оточеннi дурнi думки, одна наперед одної полiзли до не обтяженої забобонами голови. Ось зараз, наприклад, час лягати спати, а єдиним мiсцем, де можна вкластися, є отой величезний диван без спинки. Думка, що, можливо, саме на ньому помирав господар, не давала спокою. А як iнакше? Стас несподiвано згадав давно прочитаний роман якогось iз зарубiжних класикiв, чи не Стiвенсона бува. Там лицаря розмiстили на нiч у такому примiщеннi замку, де дiйсно не було iншого мiсця для того, щоб прилягти уночi. I це було зроблено навмисне, щоб у котрiйсь там годинi щось упало згори i вiн нiколи не прокинувся. Над диваном нiчого не висiло, але ця дурна думка виявилася особливо недоречною. А може усе пiдлаштовано навмисно – оцi чудернацькi умови заповiту? Може, вимога не змiнювати iнтер'єру кiмнат i переслiдує мету, щоб вiн спав саме тут?

Витягши з багажника надувний матрац, Стас розташував його пiд сумiжною стiною кiмнати. У самому кутку. Виглядало зручно. Але вклавшись на нього, вiн побачив перед собою порожнiй диван, який, здавалося, височiв ледь не до стелi. Здавалося – заплющ очi, розплющ, i наступної митi на ньому лежатиме… Хто? Господар, що прийшов з того свiту, познайомитися з небожем, охочим до легкого багатства?

Спересердя Стас плюнув просто на пiдлогу i пiдвiвся. Не комфортно було роздягатися у цiй сирiй та похмурiй будiвлi, тому на ньому залишився спортивний костюм. Увiмкнувши свiтло, Стас вийшов на ґанок i закурив. Ситуацiя без перебiльшення була iдiотською.

З чорного неба на асфальт упали першi краплi, насувалася негода. Але надворi було значно приємнiше, анiж усерединi. Хоч спи у машинi. Зараз Стас iз легкою душею погодився б на таке. За сорок тисяч баксiв можна переспатися у машинi, тим паче доволi зручнiй для цього. От тiльки, що казатимуть сусiди? Адже гаражу на подвiр'ї «будинку з привидами» не було. Вiн скрушно похитав головою. Навiщо так назвав? I без того нудь бере.

I раптом ще одне неприємне вiдкриття заповзло у його свiдомiсть. От, чорти… Цього ще бракувало! Ноги розiгнулися самi i, викинувши недопалок, вiн укотре пiшов по кiмнатах. Так i є. У будинку не було жодної iкони, навiть у шафi на полицi. Вони що – також належали до особистих речей померлого, якi згрiб невiдомо хто перед його приїздом? Чи, можливо, їх не було тут нiколи? Чи дiм звiльнили вiд образів з метою, щоб мала змогу поселитися нечисть?

Це був повний абзац. Хотiлося просто покрутити пальцем бiля скронi. Вiн так i зробив. Не допомогло. Дурнуватi думки так i лiзли, змушуючи вiдчувати повну безпораднiсть проти них, так само як у згаданiй ситуацiї на дорозi.

За вiкном зашумiло, а потiм блиснуло i вдарив грiм. Дзвенiло скло. Кожний новий спалах блискавки був тривалiшим, а гуркiт грому – ближчим, гучнiшим. Здавалося, небеса виливали свiй гнiв на цей наче проклятий дiм. Несподiвано лампочка спалахнула яскравiше, а потiм згасла. Будинок поглинув морок. Мацаючи по стiнах i шукаючи вихiд, з лайками крiзь зуби Стас просувався до дверей. Долонi перебирали по стiнах, а свiдомiсть напружувалася в очiкуваннi наштовхнутися зараз на щось вiдповiдне ситуацiї. Пальцi мацали темряву, готуючись зустрiти замiсть неї чиєсь волосате тiло… Господи, чого раптом волосате?!

У багажнику лежав лiхтар. Знову зарипiли дверi, i разом з вологим повiтрям до грудей увiйшло якесь заспокоєння, адже у темряву поринули й довколишнi вулицi. Це не були витiвки нечистi старого будинку. Радше негаразди країни, економiка якої i без стихiйних катаклiзмiв розлазиться по швах.

VI

Цей день мав стати найспокiйнiшим iз низки останнiх, починаючи з того, коли на операцiйному столi у Вiнницi дивом не помер хворий, а на нього в ординаторськiй чекав лист вiд нотарiуса Шевчика. Як же iнакше, коли заступаєш на нове мiсце роботи, де тебе ще нiхто не знає. У цей день Стас розраховував потинятися вiддiленням, познайомитися з колективом i виставити каву за прихiд ближче до його завершення. Та сталося iнакше.

Головний лiкар, з яким уже довелося зустрiчатися попередньо i який любив з будь-якого приводу вiдпускати щось iронiчне, цього разу не мав бажання до зайвих балачок.

– Документи з управлiння маєте? – запитав одразу, навiть не давши розтулити рота.

– Маю…

– Давайте сюди. I я вас прошу, iдiть зараз до вiддiлення. Там уже взяли до операцiйної важкохворого. Серйозна травма. Ми викликали бригаду по санавiацiї. Завiдувачка у вiд'їздi, хлопцi самi. Iдiть, допомагайте, що годнi. Люсю, заведи лікаря! – останнє адресувалося секретарцi.

У вiддiленнi чинився неабиякий рейвах: снували медсестри, по пiдлозi гримiли балони з киснем, що було чути аж сюди, дiвчина в операцiйнiй пiжамi промайнула з двома флаконами кровi для переливання.

– Лiлiє Гнатiвно! – кричали очевидно у трубку десь на сестринському посту. – Вас термiново просять до хiрургiї! Так, дуже просили! Уже!

– Шановна, – зловив Стас за руку першу-лiпшу, – я попрошу халат який-будь, i де у вас операцiйна?

На нього накинули також перше-лiпше, Стас увiйшов до передоперацiйної. Там було все: стуки, грюки, лайка, дзеленчання iнструментiв i над усiм вирувала хмара емоцiй – таких, що тип операцiї визначався ще здалека i безпомилково.

– Колеги, мене прислав головний. Вiд сьогоднi працюю у вас. Керуйте, чим можу допомогти.

– Мийтеся, доктор, тут повний завал… – пробурмотiв з-пiд маски хтось iз хiрургiв.

Там справдi був повний завал. Внутрiшньочеревна кровотеча мала загрозливi масштаби.

– Падiння з висоти, – лаконiчно промовив колега навпроти, який був у цiй ситуацiї оперуючим.

Не кажучи анi слова, Стас включився у роботу другим асистентом, що одразу вивiльнило руки колезi лiворуч. Заливало десь зверху, електровiдсмоктувач не справлявся.

– Селезiнку дивилися? – запитав Стас.

– Уже забрали, – коротко кинув оперуючий. – Затискач на нiжцi, обережно. З печiнки лиє. Масивний розрив. Права доля. Тампонада не дає ефекту. Шили – рiжеться, з-зараза…

– А тиск?

– Було по нулях, – вiдповiв анестезiолог. – Зараз сiмдесят на сорок. Не хоче тримати…

– А санавiацiя коли очiкується?

– Щойно викликали. Не ранiше як за годину.

– Треба зупиняти, – промовив Стас. – Звiдти тече, годину не протягнемо.

– Вже пробували, – похитав головою оперуючий, сильнiше затискаючи серветки догори, у джерело кровотечi.

– Так, давайте, робiть щось, зупиняйте кровотечу! – пiдiгнав анестезiолог. – Хворого треба знiмати зi столу!

– Яке знiмати?! Печiнка як кавун трiснула!

– Давайте спробуємо, – запропонував Стас. – Гiрше не буде.

– А звiдки ви? – запитав оперуючий.

– Вiнниця, обласна лiкарня. Повiрте, за годину ми тут, як би не тампонували, втратимо не менше лiтра. А вони приїдуть – робитимуть те саме.

– Плюс гемоторакс, – пiдказав анестезiолог.

– Є кров у плевральнiй порожнинi, напевно, ще й розрив легенi, – пояснив асистент.

– Тодi тим паче.

– Гаразд, – згодився оперуючий. – У мене перша категорiя i не надто великий досвiд таких операцiй. Якщо вiдчуваєте, що зробите краще, оперуйте.

Колеги не почули особливого вагання у його iнтонацiях, коли отримували ствердну вiдповiдь.

Машина санавiацiї вiд'їхала у напрямку обласного центру. Вони стояли утрьох, розглядаючи одне одного вже без масок.

– Ну, давайте хоч по-людськи познайомимося, чи що, – знизав плечима наче сам до себе той, кому випало оперувати першим. – Нагiрний Богдан Петрович, ординатор.

Стас потиснув руку, хитнувши здивовано головою на таку вичерпну iнформацiю, i одразу отримав iншу:

– Гащак Сергiй Сергiйович, ургентний хiрург, ну i уролог одночасно.

– Ковач Станiслав Iванович. Можна просто Стас. У нас було прийнято мiж колегами без особливих церемонiй, – Стас глибоко зiтхнув, вiдчуваючи, що лише тепер вiдходить вiд щойно пережитого. – Вiнницька обласна лiкарня, ординатор до недавнього часу. Тепер живу у вашому мiстi.

– Сiм'я? – запитав Нагiрний, який виглядав старшим.

– У процесi розлучення. Дiтей, на щастя, не маю.

– Дiйсно, – згодився Нагiрний. – У таких справах краще вже без них…

– Узагалi-то, – закурюючи й собi, промовив Стас, – не так уявляв я сьогоднiшнiй день. Перший день на новому мiсцi завжди халява.

– Що поробиш… – Гащак з розумiнням похитав головою. – Ми також не розраховували оперувати сьогоднi травм, не сумiсних iз життям. Нам його надовго вистачить. Добре, хоч зумiли живим зi столу зняти. Добре, що бригада з обласної встигла до кiнця операцiї і пацієнт помер за їхньої присутності. Однаково здоров'я нам ще з'їдять чиновники. А у вас як iз цим було?

– Як скрізь, – знизав плечима Стас. – Коли помирає хворий пiсля операцiї, хоч хтось i хоч у чомусь повинен бути винний. Навiть якби хворого на операцiйний стiл без голови привезли.

Колеги невесело посмiхнулися.

– То що, може хоч скiнчиться цей день так, як я розраховував?

– А як ви розраховували?

– Ну, хоч кави з новими колегами випити, – розвiв руками Стас.

– А це завжди будь ласка, – розплився у посмiшцi Нагiрний. – Це святе. Навiть пальто нове не «замочиш» – порветься.

– Без хiрургеси? – засумнівався Гащак.

– Особливо сьогоднi… – наполягав Нагiрний. – Нервiв скільки витратили. Якийсь релакс потрiбний.

– Може образитися, – стояв на своєму Гащак. – I не на нас, а на нового лікаря.

– А вони потiм iндивiдуально, удвох, – гнув своєї Богдан.

– Про що ви? – не витримав Стас.

– Та нiчого… – нарештi махнув рукою Гащак. – Гаразд, п'ємо. Просто шефиня приїде, хтось ляпне, що ми за твiй приїзд «каву» пили. I виходить, наче, без неї…

– Яка шефиня? – ще зранку вiн пропустив повз вуха сказане головним.

– А тобi що, не казали? У нас не як у людей – завiдую-ча, – Гащак наголосив на останньому складі. – Висловлюючись термiнологiєю Богдана Петровича, – Павловська Дiана Василiвна. Ну, про роки, як для жiнки, говорити не етично, а так – не жоната…

– Не одружена, – поправив Нагiрний. – Точнiше, розлучена.

– Дiйсно, вже розлучена, бездiтна, нещаслива, у зв'язку з чим перiодично буваємо нещасливими й ми.

– Не любить шефиню, – розвiв руками Богдан. – Нормальна баба. Просто крутiша, нiж ми обидва разом, погодься. Ну, i з повагою треба до неї. То що?

Кава вийшла доволi пристойною, аби увiнчати такий невдалий день, i водночас достатньо скромною, щоб не скидатися на могорич за приїзд, випитий за спиною шефинi. Кава у пiдсобцi, пачка цукерок і пляшка коньяку, кiлька бутербродiв вiд операцiйної медсестри Надi.

– Ну, не знаю-ю… – протяг Нагiрний, висловлюючи усiм своїм виглядом сумнiв, – чи це достатня пiдстава для переїзду. Кинути роботу в обласнiй лiкарнi, щоб опинитись у нашiй дiрi? Я, чесно кажучи, на твоєму мiсцi просто продав би цю хату, купив квартиру у Вiнницi, якусь класну… Не розумiю.

– Будинок продати нашвидкуруч – багато втратиш, – пояснив Стас, не збираючись посвячувати колег у дивнi нюанси заповiту. – Щоб знайти вигiдного купця час потрiбен. Ну а у мене там… Ну це ж не життя – у квартирi батькiв дружини, з якою розлучаєшся. Та й взагалi, змiна оточення. А чого, у вас тут нормально. Чому кажете, що дiра?

– Не переконуй його, – порадив Гащак. – Для чого? Нехай працює. Ще й оженимо його. Га? У нас тут такi акули! Не здивуюся, якщо вже завтра на нього почнеться справжнє полювання.

– Ну, якщо ви вже встигли розпатякати, що я розлучаюсь…

– При чому тут! – обурився Нагiрний. – Це ж район! Ти ще не встиг з'явитись, а усi про тебе знають! Специфiка! Кудись пiшов – усi знають, на когось подивився – також усi знають. Тут не сховаєшся.

– А ще удвiчi прибрешуть, – додав Гащак. – Тут жити не так просто. Це тобi не Вiнниця, що iдеш вулицею i усiм по барабану, хто ти. А тут – пiдвезеш по дорозi яку медсестру, доїхав додому, а теща вже в курсi. Село!

– Нiчого, – махнув рукою Стас, наливаючи. – А хто цей старший чоловiк, той, що вiдмовився з нами каву пити?

– А це Ратушняк, колишнiй завiдувач, – пояснив Богдан. – Хiрургеса у нас уже сiм рокiв. А до неї вiн був. Зараз старий, сидить у полiклiнiцi, винце потягує. Подався останнiм часом. Але апендицит ще зробить. Сьогоднi, до речi, вiн уночi чергує.

– Важкий характер, – скривився Гащак. – Зануда, все норовить комусь якусь шпичку вставити. Нiби це ми виннi, що його у полiклiнiку поперли.

– До речi, з твоїм дружбу водив! – згадав Нагiрний. – Усе в шахи рiзалися.

– З моїм – ким? – уточнив Стас.

– Родичем, який хату тобi подарував.

– Ви i його знаєте?!

– А що тут знати… Мироненко – колишнiй директор музею. До речi, музей у нас непоганий, сходи.

– Хiрургесу попроси, нехай тебе зводить, – вставив Гащак. – А потiм на каву. Може якраз?

– I нам легше стане, – пiдтримав Нагiрний. – Задоволена жiнка – добра жiнка.

Вони засидiлися за шосту, i Стасу стало вiдомо, що його померлий родич жив тихо i у районi не запам'ятався нiчим особливим, що дiтей не мав, що на шахових спартакiадах завжди брав першi мiсця. Що вiдома йому Неонiла Йосипiвна Мурашевич до виходу на пенсiю викладала українську у мiсцевiй школi. Про її стосунки з померлим жоден iз колег нiчого певного сказати не мiг.

VII

День був багатий на враження i вiдiбрав купу сил, тому Стас вирiшив якнайранiше дати собi команду «вiдбiй». Болiли ноги, встигнувши вiдвикнути вiд операцiйної. Та й минула нiч, значну частину якої вiн провiв за кермом, зганявши туди-назад до Вiнницi, давала себе знати. А ще позаминула, ота з грозою.

Коньяк i їжа хилили до сну, а тiло потребувало розслаблення. Посунувши зневажливо надувний матрас, який ще не так давно рятував його вiд неприємних вiдчуттiв чужого лiжка, вiн постелив-таки на диванi. Та й настрiй вже був зовсiм не той, хотiлося лише скрушно хитнути головою вiд згадок про нещодавнi думки. Будинок з привидами… А ще варто обговорити з панi Мурашевич тему встановлення телевiзора – чи не трактуватиметься це як змiна iнтер'єру. Не витрiщатися ж цiлий рiк у цей вицвiлий килим на стiнi!

За вiкном помалу сутенiло, а вiн лежав, поринувши у думки, i розумiв, що миттєво заснути не вдасться. Настирнi думки знову лiзли одна наперед одної. Щоправда, вони вже набули хоч якогось здорового глузду i практичностi. Наприклад, варто було б замiнити замки вхiдних дверей. Хоча б для того, щоб хтось не начудив тут за його вiдсутностi. Та й пса не завадило б завести. Але де його взяти? Щеня не зможе сторожувати, а приручити дорослого собаку не так легко. Стоп! Сигналiзацiя! Казав же Олег. Немає нiчого простiшого, анiж обладнати будинок охоронною системою, багато хто зараз так робить. Заява до мiлiцiї i якихось пiвтори сотнi «зелених» – справу зроблено. А взагалi якесь моторошне оточення. Будинок наче дещо осторонь вiд iнших, глибоко у поворотi вулицi. Значно веселiше жилося б, якби пiд руками була хоч якась зброя. Газовий пiстолет, наприклад. Для власного заспокоєння та впевненостi. До речi, також не важко. Знову-таки заява, довiдка про стан здоров'я…

Думки почали плутатися. Пригадалися сьогоднiшнi подiї в операцiйнiй. Його не можливо було врятувати, хай що там думають. Завтра приїде судмедексперт, ще раз розiтне усе, що вони там так старанно понашивали, i констатує несумiснiсть травми iз життям. Не буде тут якогось особливого «смороду». I все-таки неприємно – перший день на новому мiсцi почався iз «кадавера».

Вiзерунки на килимi вже починали зливатися в одне цiле i важко розрiзнялися чудернацькi завитки. Навiщо таке роблять на килимах? Можна ж просто – квiти, пейзажi… На одному з вiзерункiв йому примарилася вусата пика у шапцi з пасмами, щоправда, з одним вусом та оком. Справдi схоже! На iншому, трохи вище – профiль людського обличчя, причому якогось iндiанського типу: орлиний нiс, чорне довге волосся, та й колiр «обличчя» був червоняво-коричневий. Ну, вилитий iндiанець із вiдомих з дитинства фiльмiв, де усi головнi ролi виконував незмiнний Гойко Мiтiч. А в цього «індіанця» з килима форма тiла була спотворена. Воно й не дивно, адже його домалювала Стасова уява, особливiсть сприйняття. «Ручки» – дуже коротенькi, виструнчилися кудись набоки, наче вiн був птахом i ширяв десь у небесах, оглядаючи з висоти неосяжнi прерiї. Стас заплющив очi, а розплющивши, вже насилу вiдшукав його – вiзерунки килима усі переплелися.

Думки вiдступили.

VIII

Вона була не те щоб вродливою, але як жiнка викликала симпатiю. Гарно складена, з правильними рисами обличчя… Проте щось не дозволяло дивитися на неї саме як на жiнку – надто офiцiйна, надто пiдкреслено охайна, надто «нiме» обличчя i струнка сильна постава з розгорнутими плечима. На додаток погляд, надiйно захищений затемненими окулярами.

Кiлька офiцiйних слiв для привiтання i знайомства, дещо вимушена посмiшка. Але нiякого вiдчуття зверхностi, яке буває у жiнок при посадах, котрi крiм того ще й вважають себе досконалими.

Розтин закiнчився, судмедексперт поїхав. Тiло забрали родичi. Iсторiя хвороби Галiмулiна Вiктора Володимировича з оформленими висновками судмедекспертизи, прочитана кiлька разiв, лежала на столi у завiдувачки.

– Ну що ж… Маємо те, що маємо. Укотре намагаюсь дивитися на неї з позицiй тих, хто «риє» папери, i серйозних ляпсусiв не бачу, – вона вiдсунула iсторiю хвороби.

– Це тому, що нашому братовi не дано ставати на їхнi позицiї, – скривився Гащак.

– А он Стас Iванович каже, що навiть якби без голови привезли, однаково хоч хтось i хоч у чомусь має бути винним, – додав Нагiрний.

– Хе… – посмiхнулася Павловська. – Дiйсно. Хоча… таких нам уже привозили, якщо пам'ятаєте. Прорвемось i тут. Берiть, Богдане Петровичу, iсторiю, здавайте куди належить. А анамнез усе-таки треба ширше писати. Особливо у таких потенцiйно смертних випадках. Прокуратура не раз усе це читатиме, вони ж люблять подробицi. А ви – «падiння з висоти» i крапка.

– А що я їм маю легенду про Дедала та Iкара переповiдати? – обурився Богдан.

– Та нi, але хоча б – з якої висоти, при яких обставинах…

– А хтось мiряв? – стояв на своєму Нагiрний.

– А що все-таки вiдбулося? – втрутився Стас, почувши, як розгоряються пристрастi. – Я, чесно кажучи, у тiй метушнi навiть i не спитав…

– Ну ти що, не читав грецькі мiфи? – долучився Гащак. – Хотiв чоловiк до сонечка пiднятися, а мотор перегрiвся, от тепер ми i маємо отримувати «на горiхи», а родичi – ховати.

– Вiн був керiвником дитячої туристичної секцiї, поведений на дельтапланеризмi, – пояснив Нагiрний. – Ну i… Щастя забракло у вiдповiдальний момент.

– У вас тут не засумуєш, – почухав потилицю Стас. – Скiльки працюю, у цiлiй Вiнницькiй областi нiхто жодного разу з небес не падав. З дахiв бувало, а от з небес…

– А у нас так є, – махнула рукою шефиня. – Любить нам планида свиню пiдсунути. Ще вiд сказу не очухалися, маєш новий «подарунок».

Стас лише запитливо подивився на колег.

– Пiвтора мiсяцi тому, – пояснив Гащак, – пес покусав мужика. Привезли до лiкарнi, а вiн категорично вiдмовився щепитися. Ну не хоче, як його змусиш? Вiн як дiзнався, що при цьому пити не можна, навiть i чути не схотiв. Ну i… Пес, на лихо, скаженим виявився. Перший випадок у районi за двадцять п'ять рокiв. Прогримiли ми на цiлу область. Добре, що «дєдушка» Ратушняк такий дотошний i в мужика розписку взяв про відмову.

– Та все ж… – зiтхнула Павловська. – Усiм по доганi, усiх на КЕК[1]1
  КЕК – контрольно-експертна комісія, яка перевіряє відповідність дій лікаря існуючим стандартам у конкретних випадках лікування хворих.


[Закрыть]… Категорiї знiмати…

– Не слабо, – згодився Стас. – I що, помер чолов'яга?

– А що, у Вiнницi вiд сказу одужують? У нас же ж, висловлюючись твоєю мовою, якщо пацiєнт сам собi голову вiдiтне, то однаково лiкар винен, бо не зумiв переконати, що це шкiдливо, – прокоментував Гащак.

Довелося тiльки з розумiнням зiтхнути.

Кава з шефинею не вийшла.

– Ще встигнемо, Станiславе Iвановичу, – миролюбно сказала вона. – Ви ж не звільнюєтеся завтра! I ще прошу вас, якщо цього мiсяця оперуватимете уночi, на асистенцiю викликати мене. Не ображайтеся i не думайте, що це недовiра. Просто я вiдповiдаю за службу i звикла страхуватися.

А вечiр був насичений вiзитами.

Першим прийшов добродiй виразно алкогольної зовнiшностi. З тих, хто ще не дiйшов до стану худоби, але «живої води» вже потребував не менше нiж звичайної.

– А ви лiкар, так? – швидко i без вступу запитав вiн. – Ну, я знаю… Племiнник… Андрiйович розповiдав про вас. Ну… ми ж з ним друзi були. Нi, я молодший, але… ну, ми з ним шахiсти, так, у будинку культури…

Розповiдь iз використанням спецiальної термiнологiї про те, що покiйний був ледь не гросмейстером, обiцяла затягтися, тому довелося напряму запитати, що йому потрiбно.

– Вам загрожує небезпека, – випалив гiсть. – С-серйозна. Я казав – ми з Андрiйовичем дружили. Прийшов вас попередити.

Вiн промовляв окремими фразами, якi наче спочатку мали скластися у нього в головi, а потiм вилiтали з рота кулеметними чергами.

Мета його візиту намалювалася одразу. І все ж таки неприємний холодок у животі не забарився з'явитися після цих слів.

– I в чому ж вона полягає?

– Хто?

– Ну, небезпека.

– А… – вiн зробив незграбний жест i, взявши Стаса за лiкоть, повiв кудись у кут подвiр'я, хоч поруч i так нiкого не було. – Значить, слухайте… Потрiбно… маленьку допомогу. Двадцять гривень… – голос його стишився ще бiльше, а очi набули надзвичайно серйозного виразу. – Не менi, – вiн щиросердечно поклав руку на серце. – Людинi. За iнформацiю.

– А я гадаю, вам просто немає за що випити, – припустив Стас.

Запевнення чолов'яги, що вiн легко може взагалi не пити, довершили справу. Проте відчуття смоктання попiд грудьми не зникло. Нове оточення продовжувало демонструвати свою таємничу непривітність.

– Коли хтось комусь хоче допомогти, – повчав його Стас, ведучи до ворiт, – то робить це безкорисно. А дам я вам двадцятку – за годину тут черга стоятиме, i всi з застереженнями про небезпеку.

Пообiцявши ще прийти на знак дружби з померлим, алкаш забрався, не покращивши своїм вiзитом враження, яке вiд початку навiював цей будинок, зовсiм навпаки. Щось зайве, неприємне все бiльше намотувалося клубком на оцi його «спадкоємнi» справи. I вкладаючись на фамiльному диванi, Стас вiдчув цiлком зрозумiлi роздратування i злiсть, а також бажання наперекiр усьому прожити тут рiк, показавши пiсля цього руку не те що по лiкоть, по саме плече всiм винним у його зiпсованому настрої.

За роки фiгура господаря так витиснула диван, що пружини вигнулися, сформувавши улоговину, лежати за межами якої просто неможливо. Погляд знову вперся у килим. «Iндiанець» вiдшукався одразу. Довелося ще раз здивуватися схожостi вiзерункiв з профiлем людського обличчя, такого специфiчного.

– Привiт, – сказав йому Стас. – I на добранiч.

Усi квiти поруч сховали те, що бачилося учора, проте очi нашукали новi зображення. Наприклад, двi квiтки так розкинули пелюстки, що у комбiнацiї з їхнiми кольорами створювали враження двох людських фiгур. Стасовi чомусь здалося – студентiв минулого столiття, а може ще й позаминулого. Саме тим часам вiдповiдали їхнi зачiски й одяг. Уявилося, що це новорiчна нiч i вони веселяться, бiжать кудись, взявшись за руки.

Сюжет малюнка був доволi веселим, тому саме на ньому хотiлося й скiнчити цей черговий вечiрнiй «телесеанс», але несподiвано очi вiдшукали вище профiль старечого обличчя, яке, безперечно, належало жiнцi. Постать її виглядала незакiнченою, адже нiг, поза всяке бажання, скласти iз тих кольорових завиткiв не вдавалося. З твердим наміром заснути Стас займався цим довго i безуспiшно. Бабуся закiнчувалася десь на межi грудної клiтки i живота – хоч плач. Зате поруч iз нею одна з пелюсток нагадувала шоколадне морозиво на паличцi. Воно не було у неї в руцi – просто валялося поруч.

Потiм десь нижче проступила знайома «вусата морда» у кошлатiй шапцi. А вiзерунок нижче неї, що мав би бути листочками вiд цiєї квiтки, здався схожим на вухатого собаку якоїсь мисливської породи. Пес наче пiдняв морду i заводив на повну. Лише зараз Стас зловив себе на думцi, що дiйсно чує як виє собака. Десь по сусiдству нiяк не мiг заспокоїтися пес. Довелося пiдвестися i вiдчинити вiкно. Не причулося. Напевно, його побили або забули нагодувати.

«Дурдом», – промовив вiн сам до себе, натягаючи ковдру на голову.