Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

XXXIX

У повному розпачi вони повернулися до квартири Мурашевич. У головi й далi вирували думки, з якими розуму, здавалося, не впоратися. Перiодично, от як i тепер, з цiєю недограною шаховою партiєю складалася якась бiльш-менш зрозумiла лiнiя. Але вона бралася невiдомо звiдки i закiнчувалася нiчим. Таких лiнiй вiд початку його розслiдування назбиралося вже досить, але продовжити будь-яку з них або пов'язати з iншими не вдавалося – хоч плач.

Мiж ними також щось розладилося. Перше непорозумiння вiд початку знайомства. Жiнки бувають рiзнi. Ця не може бути пiдлою i пiдступною. Чому ж тодi таку незрозумiлу реакціо побачив він в її очах? «То покинь мене, – ледь стримуючись, промовила Оленка, – якщо вже i я пiд пiдозрою». Його ж вистачило лише на те, щоб пригорнути кохану у вiдповiдь. Буревiй стих. Хробак сумнiвiв залишився.

У квартирi надзвичайний безлад.

– Давай хоч допоможу усе це розпихати по мiсцях, – запропонував Стас. – Бiльше ми тут нiчого не знайдемо.

– Може я сама? На тебе страшно дивитися. Тобi поспати потрiбно. А як на роботу викличуть?

– Не звикати… – Стас потяг кiлька книжок з купи, що стояла окремо. – А це взагалi що таке?

– Це я передивилася. Тут нiчого цiкавого.

Тут же, у купi лежали якiсь листки i Стас перегорнув їх. Записи, зробленi рукою покiйної. Кулiнарний рецепт, щось про погоду… А ось…

У руцi опинився листок з записаними електронними адресами. Iнтернетiвськi сайти.

– А тут також нiчого цiкавого?

– Оце вже точно нiчого.

– Звiдки ти знаєш? Що це за сайти?

– Якраз i знаю. Сама писала, – пояснила Оленка. – Йосипiвна колись попросила, а вона ж у комп'ютерi нуль. Я й склала на роботi список. Полазила i склала.

– I що там?

– Фiгня усяка. Щось про єврейських прочан. Ну… пов'язане з якоюсь там їхньою релiгiєю.

– А навiщо воно їй? – не зрозумiв Стас.

– Ну… можливо, для гуртка або ще чогось… – розгубилася Оленка. – Вона ж постiйно у роботi була, дарма що на пенсiї. Лiтературний гурток у школi вела, щось у бiблiотецi районнiй мала… Та й дядьковi твоєму у музейних справах не раз допомагала. Постiйно книжки, газети…

– Але звiдки тема така неординарна? Чого раптом прочани?

– Це щось пов'язане з їхнiм новим роком, – згадувала Оленка. – Слухай, а ти повинен би знати! Це ж в Уманi вiдбувається. Ваша область, здається?

– Умань у Черкаськiй областi, хоча й близько до нашої, – виправив Стас. – Зажди. Ти маєш на увазi… як їх… хасидiв?

– Не пам'ятаю, як вони називаються, я не вчитувалася, але суть у тiм, що євреї знайшли якесь мiсце для паломництва у нашiй країнi, в Уманi, i практично з усього свiту з'їжджаються щороку на свої новорiчнi свята, це у вереснi, здається.

– Є таке, дiйсно, – згадав Стас. – Мiй приятель в Уманi працює. Розповiдав, там таке стовпотворiння – жах. Скiльки тiєї Уманi? Райцентр не бiльший вiд вашого. I уяви собi – тисяч двадцять народу з'їжджається на тиждень! Розповiдав колись Сашко менi в усiх барвах. Тiльки от не пам'ятаю у деталях, чого саме вони туди їдуть.

– Ну ось, то усi цi сайти про них. Можеш почитати.

– I все-таки… Чого раптом така тема зацiкавила? Слухай… а покiйна часом не з тих? Мурашевич. Пiдходяще прiзвище взагалi-то…

– Нi, ти що! – посмiхнулася Оленка. – Наша. Я ж поруч iз нею весь час була. Йосипiвна українську культуру плекала. Пiснi, вишиванки, лiтература… Де ти бачив єврейку, схильну до чужого? А церква? Вона ж до греко-католицької ходила!

– Гаразд, переконала, – згодився Стас, ховаючи провсяк випадок листок до кишенi. З'ясуємо i це.

XXXX

Ратушняк сидiв злий. Ще зранку старого хтось «завiв» i пенсiонер тiльки зиркав очима по стiнах, нервово стукаючи ручкою по столi. Стас лише зазирнув до кабiнету, привiтався i вирiшив, що краще забратися.

– Чого приходив? – непривiтно гукнув у дверi Ратушняк.

Довелося увiйти знову.

– Хотiв запитати дещо, але бачу, ви не в гуморi.

– А кому яке дiло до мого гумору? – скинувся старий. – Знову про дядька свого непутящого?

– Кажуть: «про мертвих або добре або нiчого», – зауважив Стас.

– А то що? – Ратушняк дивився упритул на молодого колегу. – А то що, про мене так само будуть? Якщо був гнилим твiй дядько, то цього нiкуди не дiнеш, говори чи не говори. Та й ти ж сам перший скажеш, як ото здохну: «Сидiв тут старий дебiл, у небо пердiв та пейзаж псував»… Що, нi?

– Iване Павловичу, – промовив Стас, умощуючись на тапчанi, – пробачте, пiдтримав би вашi жарти, але настрiй у мене також паршивий. Їй-Богу. I чого ви на мене наїжджаєте? Я ж вам нiчого не зробив. А за чим приходив… Давайте краще… у шахи зiграємо.

– Що?… – здавалося, у Ратушняка зараз вiдпаде щелепа. Тремор його рук i похитування голови посилилися, i пенсiонер нiяк не мiг вiднайти, що б таке вiдповiсти. – З тобою?!

– Чому нi? – не зрозумiв Стас.

– Колего, усе, що людина робить, повинно мати якийсь сенс, – повчально, не приховуючи сарказму, кректав старий. – Коли доживеш до моїх рокiв, зрозумiєш. У мене не так багато часу залишилося, щоб грати зi шмаркачами. А як тобi нiчим зайнятися i хочеш пограти – пiди у будинок пiонерiв. Там знайдеш собi компанiю.

– Чи не надто самовпевнено з вашого боку? – засумнiвався Стас. – Ви ж не знаєте, як я граю.

– I не хочу знати, – вiдрубав Ратушняк.

– Як бажаєте, – миролюбно розвiв руками Стас. – Не буду ображати вас у вiдповiдь. I переконувати, що граю серйозно, також. Проте остання спроба з мого боку, щоб партiя не виглядала для вас марною витратою часу. Нехай я «пiонер». Давайте зiграємо на щось. На щось серйозне.

– Вам, Мироненкам, хiба у карти грати, – просичав крiзь зуби старий. Гросмейстери гiвнянi. Менi, хлопче, твоїх грошей сто рокiв не треба.

– А хто казав – на грошi? – здивувався Стас. – Це було б надто вульгарно. Пропоную зiграти на бажання.

Щелепа Ратушняка похитувалася з боку в бiк i той нiяк не мiг второпати, що йому пропонують.

– На одне бажання, – пояснив Стас. – Виграєте ви – я виконую будь-яке ваше. Я переможу – доведеться вам.

– Ти зовсiм дурний? – зрештою обурився пенсiонер. – А як ти менi скажеш сторч головою з третього поверху?

Жест його на вiкно виглядав красномовно.

– Так ви ж… не програєте! – заперечив Стас. – У тому й iнтерес, Iване Павловичу. Адреналiн. Ви ж самi хочете, щоб цiкаво було. Втiм, своє бажання я можу озвучити вам наперед. Знатимете, що його можливе виконання не пiдiрве вашого здоров'я. Якщо програєте, розповiсте менi про мого дядька. Усе, що приховуєте. Ви ж знаєте багато.

– Колего, – Ратушняк видав беззубу, але єхидну старечу посмiшку, – ви одну рiч не врахували. Справа у тiм, що менi вiд вас, як такого, нiчого не треба. Розумiєте, зовсiм нiчого. Навiть, хе-хе… аналiзу!

– А це як подивитися, – багатозначно промовив Стас, – i залежить вiд того, наскiльки ви гiдний суперник. Та, схоже, ви лише косите пiд майстра. У своїй останнiй партiї з моїм дядьком, i я це знаю напевно, ви перемогли незаслужено. Якщо ж бути точним: взагалi не виграли. Перемогу вам подарували у ситуацiї бiльш нiж невизначенiй. I якщо вас з морального боку це задовольняє, то мiсце у будинку пiонерiв саме вам, а не менi. Тому я пропоную розставити фiгури просто зараз. Вiдновимо позицiю на дошцi на той момент, коли мiй дядько отак ні з того ні з сього взяв i здався. I доведiть справу до кiнця так як належить. Я навiть не вимагатиму, щоб ваш годинник стояв у тому ж положеннi. Думайте скiльки бажаєте.

Це не могло сховатися. Стара людина, їй важко тамувати емоцiї. I Стас мiг заприсягнутися: очi Ратушняка зреагували вiдповiдним чином. Цей слизький пенсiонер таки був з головою зав'язаний у справах, принаймнi, дiйсно грав з Мироненком, коли той у прямому розумiннi справді перебував мiж життям i смертю!

– Пiшов геть звiдси, – ледве змiг вимовити Ратушняк, настiльки тремтiв i переривався голос. – I дверi за собою закрий. I бiльше не заходь, коли тут є я!

– Гаразд, – згодився Стас, вiдчуваючи, як у розмовi з прикрим старим втрачається терпець. – Як скажете. Але менi потрiбна iнформацiя про дядька. I якщо ви не хочете по-доброму, то буде по-поганому. Але буде. У мене є пiдозра, що дядько Тарас не помер, – Стас наблизився обличчям до Ратушняка, – своєю смертю. Правильнiше буде сказати – не помер вiд хвороби. У нього зберiгалася одна дуже важлива рiч, якої тепер немає. I, схоже, саме за неї вiн заплатив життям. I ви, бальзамуючи, не могли не бачити, що померти йому допомогли. Можливо, навiть, що ви самi ховали слiди цього. Чому ви застрягли у будинку майже на цiлий день? Що робили там?

– Хто сказав тобi таку дурницю?

– Усi кажуть, – тепер Стас налiг чимдуж. – Може ви не замислювалися над таким, але пiвмiста чекало, поки ви зробите свою справу, щоб попрощатися з померлим. Бабцi з вулицi усе бачать! I якщо вони здатнi повiрити, що бальзамування великого тiла займає багато часу, то не чекайте цього вiд мене! То що ви там робили стiльки часу? Що винесли у пакетi з будинку? Тiльки не кажiть, що пляшку за роботу. Не повiрю. У мене вже є докази, а буде ще бiльше. I тодi я звернуся до вiдповiдних органiв. А коли зроблять ексгумацiю i дiйдуть до справжньої причини смертi, яку ви – повторю ще раз – повиннi були бачити, з вас спитають, чому ви знали i мовчали, допомагаючи злочинцям. Я здохну, але доб'юся ексгумацiї. Тож у вас ще є шанс.

От тепер Ратушняк розгубився! По-справжньому. Вiн почав смикатися по кабiнету, заглядати у рiзнi мiсця, не знаючи, куди подiти руки. Все. Зараз! Варто лише дотиснути.

– Iване Павловичу, заспокойтеся! – попросив Стас. – Давайте поговоримо. Спокiйно. Я не маю найменшого бажання викрити вас. Менi загрожують неприємностi i я маю якось рятуватися. Скажiть менi що знаєте. Прошу!

Ратушняк увесь червонiв i важко дихав. Рука його потяглася до шиї, розтягуючи вузол краватки, а потiм…

– Ти-и-и, шмаркачу!!! – заволав старий. – Йди до дiдька разом зi своїм пархатим родичем! Хай вас нагла кров заляє! Заберися з очей, гiмнюху, щоб я тебе не бачив!

А за кiлька секунд Стас уже бiг порожнiм коридором полiклiнiки в надiї знайти когось iз колег, більш компетентних у лікуванні серцевих нападів.

XXXXI

Наступного дня Стас знайшов можливiсть вирватися ранiше, i «дев'яносто дев'ята» взяла курс на Коломию. Радше ця поїздка буде марною. Проте, за свiдченням директора музичної школи, саме у тому мiстi Мироненко загубив футляр вiд баяна, перебуваючи там за мiсяць до продажу iнструмента.

Дорога минула швидко i, не надто сподiваючись на успiх, Стас уже заходив до терапевтичного корпусу Коломийської районної лiкарнi. З погляду здорового глузду це виглядало на спробу тицьнути пальцем у небо, i все-таки… Коли нiчого не складається, людинi властиво хапатися за соломинку.

Як i годиться, вiн вiдрекомендувався колегою, хiрургом iз сусiднього району i, не вдаючись до подробиць, показав завiдувачцi неврологiчним вiддiленням фотокартку дядька Тараса. Покiйний родич мав неординарну зовнiшнiсть, i якщо б раптом дiйсно…

– О… чого ж не пам'ятаю… – завiдувачка, яку звали Iрина Iванiвна, скинула бровами. – Зустрiчався зi мною кiлька разiв, занудний добродiй, скажу я вам. А чого ви питаєте?

Усе завмерло усерединi. Тiльки б не злякати удачу!

– Iрино Iванiвно, цей занудний добродiй – мiй покiйний дядько, який залишив менi у спадок купу проблем. Тепер я змушений їх розгрiбати. Скажiть, навiщо вiн приїжджав? Провiдати хворого?

Серце завмерло, коли завiдувачка вiдповiла:

– Я б сказала – не лише провiдувати. Вiн тут менi усi кишки вимотав через одного пацiєнта. Не знала вже куди подiтися вiд вашого дядечка.

– А чого вiн хотiв? Хто був цей хворий? Будь ласка…

Вона пильно подивилася i вiдповiла:

– Цей хворий – ще вiдносно молодий чоловiк з важкими наслiдками спінальної травми. Паралiч нiг, тазовi розлади… Словом, повний букет. А родич ваш прагнув його вилiкувати, нiяк не мiг зрозумiти, наскiльки це серйозно.

– А хто вiн дядьковi Тарасовi?

– Звiдки ж я знаю, – знизала плечима лiкарка. – Здається, також родич якийсь або… Нi, справдi не пам'ятаю. Але мозгiв менi виїв ваш дядечко…

– Пробачте його. – Стас зiбрався з думками. – А де вiн зараз? Пацiєнт ваш. Як його прiзвище? Не пам'ятаєте?

– Чого ж, пам'ятаю. Випадок свiжий. Каширов його прiзвище. Iгор… Петрович, здається. Приїжджi вони. Нещодавно тут оселилися.

– I що, дядько мiй не раз до нього приїжджав?

– Не раз, але… – Iрина Iванiвна думала, як краще висловитися. – Склалося враження, що приїжджав дядько ваш насамперед до мене. З пацiєнтом практично не спiлкувався, а з матiр'ю його тим бiльше. Якось вони взагалi наче чужi були.

Що це могло означати? Стас крутив кермо, шукаючи потрiбну вулицю, i не мiг повiрити, що, можливо, зараз вiдкриється таємниця. Щось таке, що допоможе йому розмотати клубок i вийти iз ситуацiї. Позашлюбний син? Помилка молодостi? Дiзнався про бiду i не змiг залишатися осторонь. Усе можливо. Але чому тодi спадкоємцем зробив його, Стаса, якого взагалi з великою натяжкою можна називати родичем?

Зараз. Розгадка поруч. Тiльки б не злякати удачу.

Пошарпанi дверi на першому поверсi «хрущовки». Iнвалiди-спінальники, як правило, влаштовуються на перших поверхах, ближче до двору. Палець натис кнопку дзвiнка.

– Хто? – уже сам голос вiддавав неабиякою пiдозрiлiстю.

– Обласний фонд протезування iнвалiдiв, лiкар-експерт, – вiдрекомендувався Стас.

– А… ми не кликали, – вiдповiв жiночий голос.

– Розумiю, на вас переведенi кошти, i я приїхав переконатися, чи дiйсно тут проживає такий iнвалiд першої групи Каширов Iгор Петрович.

– Проживає, – вiдповiли з квартири.

– То дозвольте, я його огляну, – запропонував Стас.

– Одну секунду…

Такi дверi добре проводять звук, i кроки до кiмнати почулися чiтко. Озирнувшись на дверi сусiднiх квартир, Стас приклав вухо до обдертої фанери.

– Алло-о… Вiтю! Тут з якогось фонду приїхали. Каже, що протезування. Впустити? Так, один. Каже, якiсь грошi видiлили. Не знаю! Добре… Зрозумiла.

Он як. Недовiрливi – мало сказати. Кроки наблизилися до дверей, його впустили. Погляд жiнки у довгому пожмаканому халатi не випромiнював приязнь, скорiше пiдозрiлiсть.

– Мене звати Станiслав Iванович, прiзвище Ковач. Я – лiкар. Ви дозволите познайомитися з пацiєнтом особисто? – якомога привiтнiше почав Стас.

– Ну, заходьте. А документи у вас є? Посвiдчення якесь хоча б?

– Ну, яке посвiдчення? – посмiхнувся Стас. – Я ж не з прокуратури. Ось моя вiзитiвка.

Узявши простягнуту картку, жiнка довго її розглядала, а потiм завела його до iншої кiмнати, де на лiжку лежав молодий худий чоловiк. Поруч стояв iнвалiдський вiзок.

Враження, що це обличчя знайоме, з'явилося одразу. Взагалi обличчя людей дуже рiзнi. Те, що з правильними рисами, запам'ятати важче. Риси iнвалiда не були правильними, швидше, специфiчними. «Де i коли?» Запитання крутилося у головi, не знаходячи вiдповiдi.

Привiтавшись, Стас сiв поруч, а жiнка на його прохання принесла з iншої кiмнати пачку документiв. Це були свiжi виписки з районної та обласної лiкарень, висновок про iнвалiднiсть. Пробiгши очима, Стас усе зрозумiв. Безпорадний стан Iгоря Каширова став наслiдком перенесеної травми – забiй поперекового вiддiлу хребта, крововилив у спинний мозок.

– Як же вас таке спiткало?

– З дерева впав, – байдуже махнув рукою той. – Скiльки возили, лiкували…

Напевно, вiн уже змучився це розповiдати, проте Стасовi таки вдалося почути невеселу iсторiю молодої людини-iнвалiда. Батько Iгоря помер за кiлька рокiв до нещастя, вони жили удвох на зарплату матерi, яка працювала прибиральницею у кафе, i тепер вже iнвалiдську пенсiю самого Iгоря.

– Не буду забирати ваш час, – пiдхопився Стас. – Рiч у тiм, що наш центр протезування отримав для вас цiльовi кошти i я приїхав визначити, чим саме ми могли б вам бути корисними.

– А якi це цiльовi кошти? – не зрозумiла жiнка.

– Цiльовi – означає лише для конкретного пацiєнта. Ви знали Тараса Андрiйовича Мироненка?

Примiтивнi за складом iнтелекту люди, як правило, поганi артисти. Тому, вимовляючи оте «нi», жiнка видала себе з головою.

– Як, це ж вiн переказав для вас кошти, – не зрозумiв Стас. – Кремезний такий дядько з головою маленькою…

– Не знаємо ми нiкого нi з маленькою, нi з великою, – жiнка пiдвелася, даючи розумiти, що вiзит закiнчено.

– Як так, а… вiн казав, що допомагає вам у лiкуваннi. Ви гляньте!

Витягши, Стас тицьнув їй пiд нiс фото Мироненка. Та жiнка навiть не хотiла дивитися, доводячи, що уперше чує про такого. Оце так! Фотка опинилася перед очима Iгоря Каширова, але вона одразу ж вихопила її i тицьнула Стасовi.

– Все! Забирайте свої фотографiї, вiзитiвки, нiчого нам не треба. Нiякої допомоги. Ви зрозумiли?

– Гаразд, не хвилюйтеся! Пробачте, секунду…

Тепер уже зволiкати не було можливостi. Удавши, що йому дзвонять, Стас витяг з кишенi телефон i, вiдповiдаючи, непомiтно зробив знiмок, пiсля чого був практично виштовханий за дверi. Вони не бажали чути про людину, з якою, безперечно, були знайомi. Прiзвище та фотографiя дядька викликали в обох рiзко негативну реакцiю. У цьому тепер не залишалося жодних сумнiвiв. Але що далi?

Телефон знову опинився у руцi, зображення на дисплеї. Не надто вдалий ракурс. I все ж таки. Перекинути на комп'ютер, збiльшити. Враження, що обличчя знайоме, не полишало. А може, воно промайнуло десь у товстiй пачцi, коли розглядав з Оленою свiтлини з шафи Мурашевички? Очевидно. Або ж у музеї. Тодi назад, додому. Адже зараз бiльш за все хотiлося дiзнатися про iнтерес покiйного Мироненка до особи Iгоря Каширова. Проте залишалася ще одна справа у цьому мiстi.

XXXXII

«Ось тобi й вiдрядження…», – думав Стас, їдучи доволi широкими, як для райцентру, коломийськими вулицями, шукаючи очима табличку на стiнi. Вiдрядження дядька Тараса, схоже, було вигаданим i призначалося для вирiшення особистих справ – спробi допомогти Iгорю Каширову. I все ж таки…

Мiсцевий краєзнавчий музей очолював Iван Несторович Оцалюк, поважний чоловiк у лiтах. Iз розумiнням кивнувши Стасу пiсля того, як вiн вiдрекомендувався, повернув йому фотокартку i сумно промовив:

– Та як би не знав? Сусiди ж… I на похорон їздив. Шкода, мiцний ще був дядько. Як ведмiдь. Але що поробиш? «Там» виднiше, хто швидше, а хто…

– А сюди вiн часом не приїжджав до вас?

– Чого ж, приїжджав. I навiть не так давно.

– А навiщо?

– Як вам сказати… – на мить замислився Оцалюк. – Є усякi програми спiвпрацi мiж краєзнавцями. Обмiн iнформацiєю, експонатами, спiльнi заходи.

– I коли мiй дядько був у вас востаннє? – запитав Стас.

– Ще торiк восени. Приїждав з одним угорцем знайомитися. Ласло Ейзентрахт, директор одного з будапештських музеїв. У нього тут родичi якiсь далекi, у Коломиї. А галузь, так би мовити, спiльна. Так ми й познайомилися, спiвпраця зав'язалася. А ваш покiйний родич уже потiм долучився.

– А що конкретно? – не вгавав Стас. – Яка спiвпраця?

– Ви знаєте, я не особливо вникав, – вибачився Оцалюк. – Я Тараса познайомив, а там вже вони… Взагалi ваш дядько хитрий був, любив у все влiзти, усе випитати i якийсь зиск для своєї справи видобути. Не кажу для себе особисто, грiх би мав! Для справи. Голова у нього дай Боже була. Так ось, щось органiзує таке дотепне, скориставшись чужим досвiдом, а сам мовчок. I нi з ким не подiлиться. А потiм дивишся – в усiх однакове, а у нього – єдине у країнi. Ну, це я так, образно.

– I що ж таке вiн мiг запозичити в угорця?

– От не знаю, – розвiв руками директор. – Мав якiсь види. От ви, кажете, лiкар? Добре живе ваша галузь? Усього вистачає?

– Не дуже, – зiзнався Стас.

– Ну i всюди так, музеї ще бiднiшi. Часто-густо тiльки й сподiваємося на рiзну допомогу вiд iноземцiв. Вам також часом апаратуру, яка свiй термiн вiдслужила, з закордону як гуманiтарку присилають, чув я.

– Буває.

– Хоча…

– Що, хоча? – мимоволi проковтнув Стас.

– Хоча, я вiдмовляв його. Дурна затiя – витягти щось з нашого угорського колеги. Не перший рiк iз ним знайомий. А Тарас… вiн сказав, що нiби сам щось має для нього. Ну, наче насамперед угорець у тому зацiкавлений. Я й познайомив.

– А що саме – не казав?

– Та де б ваш родич таке собi дозволив! Кажу ж – ще той лис.

Знову лис. Отак. На початку розмови ведмiдь, наприкiнцi – лис. Дивний вiзерунок з килима вкотре намалювався в уявi. Отже, не лише у нього при спогадах про дядька Тараса виникають подiбнi асоцiацiї. Залишалося тiльки зiтхнути i пiдвестися. Та все ж не марно сюди завiтав. Мироненко побував у Коломиї задовго до появи на його життєвому обрiї важкохворого Iгоря Каширова, якого будь-що хотiв поставити на ноги. I з iншого приводу. Бажав щось запропонувати багатому угорцю.

Що саме? Чи не те часом, що зберiгалося у футлярi вiд баяна, закутане у поролон? Ще один, щойно народжений фрагмент його розслiдування. Один з багатьох. Цiкавий, без сумнiву. Їх ставало дедалi бiльше, таких окремих фрагментiв. Усе виглядало, наче пазли. З маленьких пазликiв завдяки його зусиллям складалися бiльшi фрагменти якоїсь великої картини. Усi вони були з рiзних мiсць i ще не складалися в одне цiле, що дозволило б побачити картинку подiй у цiлому. Бракувало ще багатьох елементiв. Дуже багатьох. Стас зцiпив зуби.

– Але гадаю, ваш дядько того разу нiчого не виграв, – сказав на прощання Оцалюк. – А може й навпаки.

– Чому? – не зрозумiв Стас. – Угорець виявився хитрiшим?

– Гадаю, так. Та й який вiн угорець, якщо подумати? Швидше угорський єврей, я б так сказав. Ласло Ейзентрахт. Ну, бувайте.

Справдi, Ейзентрахт. I в уявi несподiвано сплила виписка з електронними адресами.

Ось тобi й пазли. Щойно два незрозумiлi фрагменти склалися в один, бiльший. Пiдiйшло. Руки свербiли схопитися за кермо i гнати додому. Зараз же. За комп'ютер.