Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

LIII

Оленка принишкла на лiжку, тулячись до його руки.

– I що, невже таки вiн? Чому у мене?!

– Вiн, рiдненький, – Стас погладив її по головi. – Тому що іноді це трапляється. Дрiбницi, не вартi хвилювань. Знаєш, скiльки їх в нас буває? У нашiй «конторi» апендицит – те саме що у вашiй печатку прибити. Ху! I все. Навiть отямитися не встигнеш.

– Добре тобi казати, – не могла заспокоїтися вона. – Тебе не рiзатимуть.

– По-перше, не рiзатимуть, а оперуватимуть. А по-друге, мене вже оперували. Рокiв iз десять тому. Ось, дивись. Так що не кажи.

– I треба було менi тих суниць… Як вiдчувала…

– Квiточко, заспокойся i не говори дурниць. Я тебе прошу. Ти менi вiриш?

– Так… А ти… це… будеш сам?

– Буду. Сам. Особисто. Заспокоїлася?

– Здається.

– Усе. Я ще прийду.

Зачинивши палату, вiн попрямував одразу на балкон. Пальцi так тремтiли, що цигарку насилу вийняв iз пачки. Припалив. Тiльки б нiхто не побачив… Стас заплющив очi, випускаючи дим.

Оленко, Оленко… Але який сенс звинувачувати її у маячнi, якщо… Винити належало насамперед себе самого. За те, що дозволяла собi останнiм часом його твереза i розумна голова, начинена хворою фантазiєю. Унизу було тихо. Лiхтар перед корпусом освiтлював кущi та квiти газонiв, що розчинялися у вечiрньому мороцi, линучи запахами аж сюди. А перед очима поставали зовсiм iншi квiти. Мертвi квiти. Потворнi фiгури, що за задумом невiдомого майстра, який створив килим, лише призначалися бути квiтами. Насправдi ж були елементами бiльш нiж похмурої картини, що претендувала на пророцтво.

Вони склалися у єдино можливий вiзерунок з прихованим змiстом одразу, щойно Стас переступив порiг будинку i ще перебував пiд дiєю райдужних думок, нi сном нi духом про те, що вiдбуватиметься далi. Склалися, аби розповiсти, що його чекає. Подiбна мiстика довго не бажала вкладатися у головi, i килим наполегливо iлюстрував дiйснiсть, наче запитуючи щоразу: ну що, тепер вiриш? Переконався?

Ще нi?!

Вiн не вiрив, i запорошений клапоть на стiнi знову брався за своє, вiдраховуючи новi жертви. Здавалося, бездушний шмат тканини втрачає терпець вiд його непомiрної тупостi i вже готовий заволати: «Ну коли ж ти нарештi повiриш? Коли дорога тобi жiнка не виїде з операцiйної? Оце тобi потрiбно, щоб нарештi взятися за розум?!».

Вiд подiбних думок кидало у пiт. Що ж це дiється? Доля вирiшила загнати у глухий кут? А мо' не доля, а вiн сам? I тодi потрiбно викинути з голови дурню, прооперувати ще один банальний апендицит i гребти звiдси чимшвидше i чимдалi. А якщо все-таки доля? Тодi станеться випадок. Той, якi припускає статистика. I при апендицитi ймовірна смертнiсть. Якась десята доля вiдсотка. А буває ще простiше. Абсолютно здорового пацiєнта з дрiбничкою, яку потрiбно видалити, вводять у наркоз. Серце здорове, анестетики якiснi, анестезiолог досвiдчений. Нiчого не свiдчить про небезпеку. От тiльки раптово i з незрозумiлих причин стається зупинка дихання, а потiм серця. Реанiмацiя – усе марно. Кiнець. Бiльш анiж несподiваний, i нiхто не може пояснити чому – нi тi, кого потiм розпинають, нi тi, хто розпинає. Медицина – наука неточна. А статистика – рiч уперта. За роки роботи Стас i сам бачив такi випадки. Чому не зараз?

Позаду клацнули дверi – Нагiрний.

– Ми тебе кругом шукаємо, а вiн курить… То що?

– А що?

– Я не в'їхав… Оперувати будемо? Я так розумiю, ти усiм розпоряджаєшся? То кажи! Ситуацiя якась невизначена. Усi ходять одне поза одним i нiхто не починає. До ранку товктимемось? Давай рухатись. Як на мене – вiн уже трiснув. Чого чекати?!

Оленку потрiбно брати на операцію чимшвидше, не зважаючи на тi iдiотськi думки. Зрозумiло стопудово. Iнакше i без втручань мiстики не сьогоднi-завтра на той свiт загримить. Але як брати?

Зараз. Ще секунду. Вiн обiзве сам себе iстеричною бабою, вiзьме себе в руки i усе пiде як по накатаному. Зараз. А тим часом…

…Усi зображенi випадки вiд низу догори були прив'язанi до лiкарнi. Усi вiдбувалися у суворiй послiдовностi. Черга тепер була за «дiвчинкою iз суницями». I для неї надiйшов слушний момент. Може, навiть критичний момент. Що такого мiг пiдказувати килим, аби допомогти їй уникнути гiршого?

Стоп. Спокiйно. Ця закономiрнiсть остаточно вималювалася лише зараз, пiд хаотичним рухом його думок. Увесь ланцюжок загиблих, усi вони були зображенi наче як у момент своєї смертi. Точнiше ж, хотiлося сказати iнакше – поруч iз кожним з них була причина смертi. Наприклад: першi – хлопцi-призовники iз Закарпаття. Усi по частинах, руки-ноги окремо, адже їх переїхав поїзд. Другий – бомж, який помер вiд сказу. I собака, що покусав його, зображений поруч. I вус вiдкушений. Далi «iндiанець». Летить, розкинувши руки. От вам i причина. Тепер – стара Мурашевичка. Її фiгура заламана пiд кутом дев'яносто градусiв. Якраз там, де низ грудної клiтки i живiт, де i була травма. А поруч «морозиво», тому що таку етикетку мав фургон-убивця. Усе i далi вiдповiдає. I ось зрештою «дiвчина з суницями». Вона взагалi наче як посмiхається. I навiть «пирiг» перед собою тримає. I жодних зображень iз натяком на причину смертi. Здавалося, чого хотiти?

Наступна здогадка перелякала. Вiн побачив зв'язок, що шукав. Ще тодi, коли Стас намагався провести паралель мiж зображенням «дiвчини» на килимi i Оленкою, акцент ставився на суницях. Подруга спочатку не могла збагнути його запитань, а потiм несподiвано сама запропонувала пирiг, вказавши таким чином, що «дівчина із суницями» – це все-таки вона. Та й дивакувате зображення чогось жовтого якнайкраще пiдходило для пирога. Витвiр вдався. Їлося з апетитом. А потiм, перед сном Оленка зненацька зауважила, що чула, наче апендицит буває, якщо з'їсти багато ягiд iз дрiбними кiсточками, таких як суниці. Стас тодi лише посмiявся. Сьогоднi ж знову, дiзнавшись про перспективи, вона зауважила: «Навiщо я стiльки суниць з'їла?»

От i приїхали. От i причина, зображена поруч iз дiвчиною – пирiг iз суницями. Принаймнi, з Оленчиних позицiй вiн був причиною операцiї. Операцiя iнодi буває причиною смертi. Саме такий хiд подiй пророчив килим. Це була цiлковита маячня, але як же усе лягало у належнi мiсця! Руки слизали поруччями балкона i вiд цього метал ставав вологим. А позаду бiля Нагiрного вже стояла шефиня, ставлячи йому тi ж самi цiлком закономiрнi у цiй ситуацiї запитання.

– Станiславе Iвановичу, що з вами? Я так зрозумiла, ви претендуєте на хвору як хiрург? Ви будете оперувати?

– Нi, я не можу, – насилу вимовив Стас. – Ситуацiя неординарна.

– Зрозумiло, – вiдповiла Павловська. – Тодi я? Давайте, ми з Богданом Петровичем. I не треба хвилюватися. Я, загалом, не розумiю причин. Звичайний апендицит.

– Пацiєнтка не звичайна… – хитро буркнув Нагiрний.

– Так воно й на краще, – зрадiла шефиня. – Усе по блату зробимо. Може, i вдячнiсть колеги заслужимо. То я кажу нехай беруть…

Павловська взялася за дверi.

– Дiано Василiвно… – Стас ледве прокашлявся, аби видобути голос. – Дiано Василiвно, постарайтеся мене зрозумiти i не образитися. Я… не хочу, щоб хвору оперували ви.

У Нагiрного, що стояв поруч, впала щелепа.

– Як скажете… – остовпiла Павловська. – Хоча… не логiчно. Завiдую службою я, а не ви. I то нiколи не висловлювала подiбних побажань.

– Все правильно, – згодився Стас. – Але у даному випадкуя… завiдую цiєю пацiєнткою, якщо можна так сказати. Це моя подруга. Окрiм мене у неї нiкого немає, принаймнi тут. То ж вважайте, що я родич. Близький.

– Гаразд, – знизала плечима шефиня. – Тодi Богдан Петрович. I Гащака кличте. Я – додому. Удачi.

– Ти що, дурний? Зовсiм?! – накинувся на нього Богдан, щойно зачинилися дверi. – Що ти виробляєш? Нахрiна її образив? А хто має оперувати? Я?! Тепер i я не наважуся. Ти розумiєш, яку ситуацію створив? Будемо з обласної бригаду викликати. На звичайний апендицит. Нехай скажуть, що ми тут зовсiм дурнi. Так?!

– Не так, – твердо вимовив Стас. – Оперуй, не бери до голови. Звичайний апендицит. А у мене… Справдi були причини. Потiм з шефинею порозумiємося, не переживай. Все, вперед. Я дзвоню Гащаковi.

Стас вiдчував, що не мiг би чiтко сформулювати отих причин. Навiть сам для себе. Оленка була однiєю з небагатьох складових цього мiста, що прийняли його. Мiста, яке в основному не хотiло його приймати. Павловська була на тому, протилежному боцi. Досi вона не зробила йому нiчого поганого, проте її зв'язки з Мамчуром насторожували. Можливо, вона таки була у близьких стосунках з людиною, що посягнула на його особисте, з людиною, що не бажала приймати його у цьому мiстi i навiть намагалася знищити. Тому нехай краще не заходить до операцiйної.

Уже вдягнутий в операцiйну пiжаму, Стас провiв каталку до столу i допомiг Оленцi пересунутись.

Їй встигли зробили премедикацiю, i дiя наркотичних препаратiв уже сховала отой переляк в очах, який був пiвгодини тому. Рука ж була зовсiм холодною i слабкою.

– Не бiйся, усе буде гаразд.

– Ну, ти ж зi мною…

Загудiв наркозний апарат, розправляючи ємкостi. Брязкiт iнструментiв на столi. Скупi реплiки колег, доведених ним самим до цього неприродно напруженого стану. Якого типу сьогоднiшня операцiя?! На кiлька порядкiв гiрша, анiж остання у Вiнницi. Стас вiдвернувся до вiкна, вдивляючись у темряву. В операцiйнiй горiло яскраве свiтло, тому плями квiтiв на газонах пiд тьмяним лiхтарем не хотiли розрiзнятися зовсiм.

Вiн свiдомо викликав уявою «мертвi» квiти. «Дiвчина з суницями». Наступний – вiн. Цiкаво, а що там за причини? Килим за стiльки часу вивчив напам'ять. Кожний вiзерунок, кожен завиток. «Маленький Принц» застиг у радiснiй позi на тлi зоряного неба iз чарiвною паличкою чи то парасолькою у руцi. Так, наче в елементi якогось танцю. I годi було у ближчих вiзерунках вишукати щось схоже на причину смертi. Хлопчик узагалi виглядав щасливим. А що, як смерть його малася не у прямому розумiннi? Стiльки навалилося. Усе притисло наче брилою. Тепер вiд нього пiде «дiвчинка з суницями», яка, виявляється, йому значно дорожча, анiж здавалося одразу. I тодi вiн збожеволiє. I отак стрибатиме по вулицях Галича iз замрiяним обличчям, тримаючи у руцi «чарiвну паличку». А можливо… Хлопчик зображений наче як у стрибку на тлi зоряного неба. Самогубство? А чого не буває, якщо раптом «наїдуть» через аферу з двомастами тисячами євро?

От куди сягнули хворi думки.

Стас заплющив очi i уявив старий килим повнiстю. «Я вiритиму тобi, – хотiлося сказати, – присягаюся. Але збережи цю жiнку. Не забирай її у мене. Зроби так, щоб iз нею нiчого не сталося».

LIV

Кому належить молитися за таких обставин? Боговi? Дияволу? Долi? Старому килиму або ще яким мiстичним силам, якими, за Стасовим переконанням, разило це мiсто? Вiн ладен був усiм нараз.

– Ну, ось як гарно, – коментував Гащак. – Анатомiя прекрасна! Усе наче у книжцi. Станiславе Iвановичу, дуже гарна жiнка зсередини. Зверху не бачив, ви ж мене завчасно не покликали. А зсередини красуня, заздрю. Входимо у живiт!

Нагiрний мовчав, перебуваючи пiд впливом створеної Стасом атмосфери, скупо даючи короткi вказiвки операцiйнiй сестрi. Справдi, навiщо вiн так? Нерви на межі. Пусте. Вибачатися доведеться перед усiма нараз. Аби тiльки швидше скiнчилася операцiя.

– Ч-чорт!

Вигук Нагiрного штрикнув не те що пiд серце – кудись аж-аж… От i воно.

– Чого стоїш? Вiдсмоктувач вмикай! Швидко!

– Так, тиск пiшов донизу, – це вже був анестезiолог. – Женю, дофамiн! Визначайтеся, шановнi! Яка крововтрата?

Крововтрата… Дофамiн… От i приїхали. Так мало статися.

– Повний живiт, – сичав Нагiрний. – Позаматкова, не iнакше. Стасе, кличемо гiнекологiв?

– Так, оперативно. Зупиняйте! – нервував анестезiолог.

Поступово до нього доходив смисл того, що вiдбувається. Позаматкова вагiтнiсть, кровотеча. Язик не повертався додати «всього-на-всього», адже це також не iграшки. Але навiщо ж так лякати! I у нього серце не залiзне!

– Халат! – миттєво обробивши руки, Стас вскочив у операцiйний халат i втиснувся до них. – Серветки! Скальпель! Рамка!

Усе прийшло до несамовитого руху. Гримiло, лiтало, падало…

– Що тиск?

– Сiмдесят на дофамiнi.

Чорти… Доля продовжувала втикати палицi у колеса. Гiмна собачого! Не вийде. Це не «iндiанець» i не «Мурашевичка». Вiд чого-чого, а вiд цього їй не дадуть померти.

– Зараз… Дай затискач. Ще. В'язатися. Ще затискач! Усе – пiдносьте тиск.

Подальша операцiя була справою технiки. Кровотечу зупинено.

– У гробу я бачив такi апендицити! – стогнав Нагiрний. – Треба вчасно визначати, чия хвора i хто лiкуючий! Судили-рядили, а гiнекологу забули показати…

– Нiчого, – заспокоював Стас. – Усе буде гаразд. Отут акуратно шиємо!

– Ну, звiсно – продовжував лити жовч Богдан. – Для себе ж…

Тиск вирiс до норми. Живiт мили на совiсть. Руки давно вже не тремтiли. Ситуацiя, яку вiн спровокував сам, колись мала закiнчитися. Натомiсть починався новий оберт спiралi, яка обплутувала його життя i яку вже стiльки часу марно намагався розплутати. Вона почала маритися ще в операцiйнiй i продовжила вже у палатi, вилазячи до нескiнченостi з нiчного мороку.

«Спiраль» зникла тiльки зранку. Оленка напiвсидiла на високому лiжку з розплющеними очима i дивилася на нього.

– Я що спав?

– Ще й як, – ледь помiтно всмiхнулася вона. – Замучився, бiдний, бiля мене.

– От, зараза… Добре ж я тебе доглядаю. Навiть не зчувся, коли… – не мiг заспокоїтися Стас. – Котра?! Десята?!

– Десята. Менi вже й чаю принесли. Сказали, що можна. Усе ж гаразд? Правда?

– Усе гаразд…

– Телефон твiй дзвонив. Ти навiть не чув.

– Передзвоню потiм, – Стас лише зиркнув на незнайомий номер. – Я швидко.

Нiч як одна секунда! Ще б… Скiльки ж можна!

Телефон так i не дав дiйти до туалету. Знову той самий.

– Алло!

– Станiславе Iвановичу? Мене просили вам зателефонувати.

– А хто це? – не зрозумiв Стас.

– Бiлоус Алла Максимiвна, Iвано-Франкiвськ, друга мiська лiкарня.

Усе-таки велика лiкарня.

– Алло Максимiвно! Дякую, що зателефонували. Василь – мiй однокурсник, а я працюю зараз у Галичi хiрургом…

– Знаю, Василь Миколайович розповiдав. А що ви хотiли, я вас слухаю!

– Алло Максимiвно, у мене кiлька запитань. Тiльки не дивуйтеся, будь ласка. Ви ж пiдпрацьовуєте ще десь, на випуску автомобiлiв, тобто водiїв?

– Так, є у нас фабрика «Молочна країна», молокопродукцiя всiляка…

– А у вас працює водiєм Коваленко Вiктор Петрович?

– Є такий. А чому ви питаєте?

– На розмальованому фургончику?

– Так. А що?

– I вiн щодня працює?

– Щодня. От тiльки…

– Що?

– Сьогоднi немає. Нi його, нi машини. А що сталося?

– Та, схоже, вiн у бiга подався, – задумливо промовив Стас. – Негарнi справи на ньому. Шкода. Утiк. А ви можете зателефонувати менi, якщо раптом з'явиться? Хоча, навряд чи.

Вона пообiцяла не розголошувати про розмову.

От i склався новий фрагмент. Схоже, у Iгоря Каширова був брат-близнюк. Схоже, його iснування тримали у таємницi. От тiльки з якою метою? I що мiг мати покiйний дядько Тарас до iнвалiда з Коломиї?

Оленка лежала iз заплющеними очима, але не спала.

– Як ти?

– Нормально. Не болить. Усе гаразд. Дякую тобi.

Усе. Геть непотрiбнi проблеми. Тепер займатися нею. Не хоче вiдпускати клятий Галич. Тепер щонайменше ще тиждень. Якби не дурний апендицит… Хоча, який же апендицит? Тут зовсiм iншi справи…

– То розкажи як усе пройшло, – наче почувши його думки, попросила Оленка. – Який апендицит був? Лопнув чи нi?

– Може завтра? – запропонував Стас. – Усе нормально. Тiльки мучитиму тебе подробицями. Вiдпочивай.

– Нi, я в нормi. Хочу сьогоднi, – попросила вона. – Щось не так? Я вiдчуваю.

– Усе так, – Стас сiв поруч iз нею. – Просто… це не апендицит. Позаматкова вагiтнiсть. Перервалася сама, тому виникла кровотеча. З усiма проблемами ми упоралися. Скоро ти одужаєш. I дiтей у майбутньому зможеш мати. А на ноги я тебе вже сьогоднi пiднесу. Так заведено.

– Вагiтнiсть… О, Боже…

Якийсь час Оленка лежала мовчки, перетравлюючи почуте, а потiм промовила:

– Стасику, я маю щось тобi розповiсти.

– Ну, цього вже сьогоднi точно не треба. Зараз потрiбно одужувати.

– Нi, я так не зможу. Хочу, щоб ти знав…

– Що менi знати? Я i так усе бачив. Це трапилося ще до мене. Тож, яке має значення? Ти ж зi мною тепер? Хiба нi? То про що говорити? Особливо, на другий день по операцiї. Ну будь же розумною.

– Стасе, менi дуже важко пiсля того, як ти сказав. I думки неприємнi. Пам'ятаєш, ти запитав мене, де я була, коли Йосипiвна твого дядька ховала? Тодi я не наважилася. Та ти й сам вiдчув, ще подумав казна-що. Ну кому ж менi, як не тобi, про це розповісти…

– Гаразд, – зiтхнув вiн.

З Сергiєм вона познайомилася два роки тому, коли одного разу той завiтав до своєї вчительки. Неонiлу часто вiдвiдували колишнi учнi. Цей здавався серйозним чоловiком i, як розповiдав, жив тепер у Франкiвську, працюючи головним iнженером на пiдприємствi. Коли невдовзi вiн з'явився удруге, Оленка зрозумiла, що це вже вiзит не до вчительки. Побачила i Йосипiвна. А за мiсяць вони почали зустрiчатися. Сергiй був розлучений. Їхнiй роман не претендував на бурхливiсть, а почуття на вічне кохання. Але чоловiк, що з'явився у її життi, ставився iз повагою, не був залежним вiд алкоголю i навiть несмiливо запропонував одного разу вийти за нього замiж.

– Ну, не те щоб несмiливо, швидше невпевнено. Сама не знаю, навiщо вiн про це почав. «Ну, може подумаємо на цей рахунок…». Хiба ж так пропонують? Не впевнений – хто тебе за язик тягне.

У вiдповiдь Оленка так само невизначено знизала плечима, вiдчуваючи, що для створення сiм'ї тут чогось бракує. Бiльше розмов на цю тему не виникало. Та й зустрiчалися вони дедалi рiдше, а телефоннi дзвiнки ставали швидше даниною традицiї. Вiдносини вклалися у звичне русло, яке поступово замулювалося. Здавалося, обоє розумiли, що колись усе скiнчиться. Йосипiвна ж, яка стала дiвчинi майже рiднею, наполегливо просила її взятися за розум i влаштувати своє життя. Адже зараз хорошi чоловiки – рiдкiсть. Одного разу вона сама, нiчого не кажучи Оленцi, поїхала до Франкiвська, аби розповiсти колишньому учневі, яке добро її квартирантка i що вiн може втратити.

– Та я й сама вже не хотiла, – зiзналася Оленка. – Тож дарма вона це. Отак буває – наче непогана людина, й виглядає нiчого, а от немає спорiдненостi характерiв, думок. Не тягне до чоловiка, як ото має тягти. А зовсiм самiй також важко. Напевно, i у нього щось подiбне було. Iнерцiя стосункiв. Сила звички.

Стас розумiв.

– Востаннє ми бачились якраз тодi, коли помер твiй дядько. Сергiй приїжджав до батькiв. Зайшов i до мене. А тут Йосипiвна ще й похованням займалася. У квартирi нiкого, похмуро так було, i на душi також. I вiн залишився на нiч. Схоже, саме тодi я й нажила собi цих проблем. А на душi не покращилося. Навпаки. Ми довго потiм говорили. Неприємна вийшла розмова. Зранку Сергiй навiть не попрощався. Я прокинулася – його немає. Ну, зрозумiла, що це кiнець. Бiльше його не бачила. Та й не хотiла. Гадала, мене вiд чоловiкiв i пошукiв власного щастя надовго вiдверне. А тут ти… Наново жити схотiлося.

– Я це вiдчув пiд час самої першої зустрiчi.

– Ой… не смiши мене… – Оленка притиснула руки до живота. – Смiятися важко, болить. А ти як думав. Прийшов такий… увесь пан… Сто рокiв менi вашого села не потрiбно… Давайте довiдку… А ще менi здалося, що вiд таких як ти жiнки плачуть. Ну й вирiшила зганяти тебе по зайвому колi.

– Нормальний пiдхiд! – хитнув головою Стас. – Я також, мiж iншим, ще вiд розлучення не очухався. I також з образами на жiнок. То що, я також тебе мав у хірургії по другому колу ганяти?! I мовчала ж! Тiльки зараз…

– Ти мене з того свiту витяг. Я тепер твоя боржниця. Як брехати?

– Не перебiльшуй, – зiтхнулося якось несамохiть. – З того свiту – надто гучно сказано, хоча… Приймається. Ну i… сподiваюся, ти вiд мене не плакатимеш.

– А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, – несподiвано зауважила Оленка. – Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

– Не зрозумiв.

– Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

– Не знаю, – вiдповiв Стас. – А ти?

– I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

– Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.

LV

– Ну, все. Мир? – промовила завiдувачка, беручи келих iз шампанським. – Я рада, що вашi проблеми позаду. I дай Бог, щоб ми завжди умiли допомогти собi i одне одному. Я справдi не маю найменших образ i рада за вас. Кожен з нас нервував би, коли йдеться про порятунок близької людини.

Усi почаркувалися й загомонiли. Як i годиться для маленького виробничого сабантуйчика, або ж корпоративу.

– А я сам у штани мало не наклав, коли кровануло, – не мiг заспокоїтися Нагiрний. – I головне – несподiвано так. Хоч не одну таку зробив, але ж…

– Станiслав Iванович вчасно втрутився! – пiдняв догори палець Гащак.

– До того ж, є закон пiдлостi, що не кажи! – продовжував Нагiрний. – Для «свого» обов'язково щось має не так вийти. Тож дякую, Стасе, що не залишився бiля вiкна стояти!

– А з реконструкцiєю усе нормально вийшло? – серйозно запитала Павловська. – Наслiдкiв не буде?

– Сподiваюся, нi.

– А ми, – шефиня багатозначно посмiхнулася, – сподiваємося, що ви старалися для себе насамперед.

– Так-так! – пiдхопив Нагiрний. – I дiтки ще будуть, i не одне.

– I ми ще зберемося у вашому, як ви кажете, «будинку з привидами» з нагоди ще приємнiшої подiї. Входини ж так i не вiдгуляли?

– Хто-хто, а ви, гадаю, маєте найкраще знати, що й не гулятимемо, – нахилившись до Павловської, тихо вiдповiв Стас, поки iншi жартували.

– Чому? – так само тихо запитала вона.

– Гадаю, ви краще розказали б менi про це.

– Може, нам пiти? Тихенько так, непомiтно, – запропонував Нагiрний. – А ви поговорите.

– Нi, ми потiм, у кабiнетi, – картинно посмiхнулася Павловська. – Свято мусить бути для всiх. Наливайте.

Проте до кабiнета дiйти не вдалося. Шефиня приперла його у роздягалцi, куди Стас прибiг, аби привести себе до порядку.

– Станiславе Iвановичу, давайте порозумiємося. Думала, ми випили мирову, а ви далi…

– Що далi? – не зрозумiв Стас. – Хiба я чим вас образив?

– Нi, але ви продовжуєте котити бочку на мене. Якiсь незрозумiлi натяки… До чого?

– До того, що не треба вважати когось дурнiшим. Ви ж i так знаєте, що входин у мене не буде! Чого виставу влаштовуєте?

– А чому не буде? Нi, я не те що напрошуюся, просто ви говорите загадками. А я дiйсно не розумію, про що мова.

– Тодi пробачте, – розвiв руками Стас. – Я був неправий. Тiльки якщо вас дiйсно цiкавить питання чому, спитайте ваших друзiв. А якби ще потiм i менi пояснили, був би дуже вдячний.

– Почекайте, вам що, ставлять якiсь перешкоди до успадкування будинку? – не вгавала Павловська. – Ви… маєте на увазi прокурора нашого? Мамчура?

– Вашого, – поправив Стас. – Хоча, власне, я вже не маю до нього жодних претензiй. Просто не зрозумiло, чому. I будинок уже практично не мiй, тому й не буде входин.

Павловська заклякла у дверях з непiдробним подивом на обличчi.

– I мене завтра вже тут не було б, якби не прикрий випадок iз Оленою. А так доведеться затриматись. Сподiваюся, не надовго.

Вона так i залишилася у роздягалцi, а Стас вiдчув, як знову шкребе на душi. Коли ж нарештi вiн зумiє отам, глибоко усерединi, махнути рукою на все? Коли це трапиться? Давно вже час. Було б легше.

Оленка щойно прокинулася. А посмiшка мала вже бiльше сили, нiж до сну.

– Ти зовсiм тверезий. А йшов пиячити.

– Шефиня протверезила, – махнув рукою Стас. – Ти як?

– Добре. Скажи, ти не вiдчуваєш до мене відрази? – Оленка дивилася йому у вiчi.

– Чого раптом?

– Вiд усього цього. I вiд розповiдей про iншого чоловiка.

– Але ж вiн у минулому?

– Так.

– То про що мова? Можу слухати без найменших ревнощiв. Я чекаю, коли одужаєш. Скучив. Дуже.

Вона вдячно притислася до його руки. А Стас несподiвано вiдчув, як постать того, хто справдi не викликав ревнощiв, починає раптово виростати до непомiрних розмiрiв, хоч i без найменшого стосунку до його подруги. Ого… Ця людина несподiвано перетворилася на пазл, який вдало ставав на одне з найпотрiбнiших мiсць, створюючи цiлий фрагмент клятої картини. Схоже, це не скiнчиться нiколи.

– Скажи, а у той день, коли мiй дядько помер, вiн сам прийшов чи ти запросила?

– Сам, – здивовано вiдповiла Оленка. – А чому ти…

– Отже, мiг знати.

– Знати що?

– Що помер Мироненко. Вiн же, Сергiй твiй колишнiй, не стороння людина у мiстi. Жив тут. Та й батьки… Скiльки того Галича? А тут директор музею. Не остання людина. Мiг знати. Та що я гадаю! Ти ж знала, що Йосипiвна з дядьком у стосунках? Отже, i йому це було вiдомо.

– Напевно, – нiяково згодилася Оленка. – Колись ми говорили про них.

– Ну, ось. Дiзнався, що помер Мироненко. Розумiв, що Мурашевичка там, бiля нього. Де ж їй бути iще? Тому й прийшов до тебе. Скажи, а ти залишала його самого у квартирi?

– Ну, взагалi-то… Бiгала зо два рази до Йосипiвни туди, щось носила. Рушники, потiм iще якiсь речi.

– Ну ось, двiчi нехай хоч по пiвгодини він залишався сам. А ще нiч, ти ж спала.

– До чого ти хилиш? – не зрозумiла Оленка.

– А до того, пам'ятаєш, ми слiди схованки у футлярi знайшли. I там уже нiчого не було.

– Нi… – одразу похитала головою Олена. – Нi, вiн не мiг. Не те що я захищаю, нi. Вiн справляв враження порядної людини. А нишпорити у колишньої вчительки, старої жiнки…

– А я не звинувачую його з причин особистої антипатiї. Просто думаю логiчно. Якщо йдеться про багатство, люди часто-густо переступають через сумлінність і поряднiсть. Я он щойно переступив через здоровий глузд! Тож це не аргумент. Вiн мiг знати щось, пiдозрювати. Знайшов слушний момент, забрав i зник. Ти сама кажеш, що навiть не попрощався.

– Кажу, але думаю, цьому були iншi причини.

– Хто знає… А батькiв його знаєш? Прiзвище?

– Бiлоус.

– Як?!

Здалося, що з-пiд нього виїжджає стiльчик.

– Бiлоус?!

Оленка здригнулася так, що аж заболiло пiд пов'язкою. Витягши телефон, Стас швидко набирав номер. Той, з якого йому телефонували зовсiм недавно. Бiлоус. От же ж як усе вимальовується…

– Алла Максимiвна? Станiслав ще раз, iз Галича. Вибачайте. Нi, менi нiчого не треба. Просто зайвий раз дивуєшся, наскiльки тiсний свiт! Чоловiк ваш, виявляється, наш, галицький. Ще й майже сусiд.

– Колишнiй, – поправила вона. – Колишнiй чоловiк.

– Ну, пробачте, не знав. Але ж у нього на пiдприємствi працюєте, він головний iнженер?

– Так. Iнодi люди розлучаються цивiлiзовано. А як ви про це довідалися?

– Скiльки того Галича! – не зрозумiв Стас. – Ще б вашого Сергiя тут не знали. Ну, бувайте.

– Хто це? – не зрозумiла Оленка.

– Дружина його. Справдi колишня. Не дурив тебе. А от Йосипiвну, схоже, почистив-таки. Тепер усе й справдi складається не на користь твого колишнього.

– Яким чином?

– Мироненко, дядько мiй покiйний, гадаю, щось знаходить. Щось надзвичайно цiнне. I ховає у Йосипiвни. Знайшов цю штуку вiн за усiєю логiкою у своєму старому будинку. Проте не один вiн припускав, що ця рiч знаходиться там. Можливо, шукав дядько Тарас не дуже таємно. Через те, можливо, й помер.

Забувши про хворобу, Оленка слухала, намагаючись не втратити лiнiю, а вiн продовжував:

– Щоправда, за життя Мироненко дуже переймався проблемами лiкування молодого хлопця Сергiя Каширова, який нещодавно став iнвалiдом. Дуже переймався. Їздив до нього. Припускаю, що Каширов цей – грiхи його молодостi. Принаймнi як вiн, так i його мати навiть чути не хочуть дядькового iменi.

– Ну i що, а до чого тут Сергiй? – i далi не розумiла Оленка.

– А до того, що у «Молочнiй країнi», де твiй колишнiй головний iнженер, працює водiєм фургона Вiктор Коваленко, як двi краплi води схожий на iнвалiда Каширова, вочевидь, його брат-близнюк. А фургон цей за кiлька хвилин до загибелi Мурашевички реально був у Галичi i навiть чатував на сусiднiй вулицi. Для мене особисто те, що убивця Йосипiвни – це водiй Коваленко, встановлений факт. Учора, побачивши, що я вичислив фургон, вiн напав на мене i намагався вбити. Тепер зник, i нiхто не знає де вiн.

– Тебе учора… намагалися вбити?!

– Менше з тим, – перебив Стас. – Ну чого ти? Можливо, я перебiльшую. Стеж краще за думкою. От i виходить таке собi коло зв'язкiв: Неонiла – Мироненко – Каширов – Коваленко – Бiлоус – ти – i знову Неонiла. Отаке замкнене коло. Причому кожен у ньому пов'язаний iз двома сусiдами, i значно менше – iз рештою учасникiв. У центрi має бути якийсь скарб. Навколо нього усе й закрутилося. От тобi й дійові особи. Лише не до кiнця вiдомi конкретнi ролi. Проте багато що можна зi значною достовiрнiстю припустити. Наприклад, Бiлоус забрав той скарб. Йому ж було найзручнiше. А Коваленко лiквiдував Неонiлу, яка його запiдозрила. Ти казала Йосипiвнi, що Сергiй був у тебе у день поховання дядька?

– Казала, – не роздумуючи вiдповiла вона. – На другий день ми з нею довго розмовляли, плакалися на життя, кожна про своє.

– Ну ось, – вiв далi Стас. – Кинулася вона перевiряти, де релiквiя, а її нема. Звичайно, Бiлоус – перший пiдозрюваний. Поїхала до нього – як, мовляв, не соромно. Ти ж кажеш, вона туди їздила. Коли?

– Приблизно через тиждень пiсля поховання.

– Ну от, – продовжував Стас. – Пригрозила, що виведе на чисту воду. Той послав Коваленка, i водiй зробив свою справу – збив жiнку у темрявi. Хлопцi з вулицi казали, що недовго чекав. П'ять хвилин i поїхав. Напевно, прибувши на сусiдню вулицю, Коваленко маякнув, що вже на мiсцi, Бiлоус подзвонив Йосипiвнi i попросив вийти, начебто з ним зустрiтись. Ну i… А iнформацiя про скарб прийшла до них, вочевидь, вiд брата-близнюка Коваленка – Iгоря Каширова, до якого не раз їздили дядько з Мурашевичкою.

Оленка мовчки дивилася у стiну.

– Як там в них дiлитись домовлено, не знаю, – додав Стас, – але, вочевидь, попрацювали усi разом. Ти ж бачиш…

– Невже отак воно усе й було?

– Якщо не так, то майже, – упевнено промовив Стас. – Щоправда, навколо цього є ще дещо. Стороннi, так би мовити, обставини. Є додатковi сили, яким вiдомо про скарб як такий. Невiдомо їм iнше, що скарбу в будинку вже немає. Тому, не чекаючи закiнчення мого «випробувального» термiну, вони купують у мене будинок. Уже. Один поперед одного, як ненормальнi. Щоб не забрав часом хто iнший. I платять такi грошi, що волосся дибки стає. Ну, ти бачила. Звiсно, це зовсiм iнша компашка. I однi про iнших не знають. Iнакше б учора у Франкiвську не я вистежував Коваленка, як убивцю Мурашевички, а вiн мене, як лоха з повними кишенями грошей.

Оленка лише змучено заплющила очi.

– I ще одне, – вiн зробив багатозначний жест, – пiдтверджує мої висновки – заповiт. Ось тепер лише пояснюються його дивнi положення. «Не змiнювати iнтер'єру i не робити капiтального ремонту»! Вочевидь, знайшовши скарб, дядько вже розумiв, що його пасуть, знав i те, що Шевчик з прокурором – одна шайка. Тому i склав таке – на публiку. Щоб вони вiрили, що те невiдоме ще там, у будинку. Насправдi ж скарб планували заховати у квартирi Йосипiвни, причому футляр вiд баяна був лише тимчасовим сховком. Гадаю, Мироненко планував зробити якийсь капiтальний схов у стiнi або пiд пiдлогою. Будинок старий, знайшлося б вiдповiдне мiсце. I другий заповiт, складений у тiй же формi, – той, що на тебе, – реально був призначений, щоб протидiяти можливим пошукам. А оформлювався в iншому мiстi для того, щоб не пронюхали Шевчик з Мамчуром. І щоб ти, як станеш власницею, не смикалася шукати.