Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

XXXII

З усього двадцятитисячного мiста Стас, напевно, був єдиним, хто сумнiвався у смертi Мироненка, а отже, i у похованнi того, чиє прiзвище стояло у свiдоцтвi про смерть. Звiсно, порядок видачi таких паперiв наштовхував на думку, що саме тут криється можливiсть зробити «хiмiю». Видаючи свiдоцтво, лiкар, як правило, не оглядає тiло померлого. Так сталося i з його дядьком. Але на цiй же самiй паперовiй стадiї можливостi iнсценувати перехiд до кращих свiтiв закiнчувалися.

Маленьке мiстечко, де всi знають одне одного i де переважає категорiя людей похилого вiку, котрих питання смертi сусiда цiкавить чи не найбiльше. У таких мiстечках звiстка про чиюсь кончину розноситься миттєво, а самих мерцiв прийнято вiдвiдувати широким загалом. Мало не пiвмiста повинно пройти через оцю кiмнату, де сам вiн лягає спати щоночi, i де упродовж того дня або двох лежав померлий. Багато старших людей, якi прожили з ним плiч-о-плiч не один десяток рокiв, ставали бiля його тiла й молилися. Багато бабок, якi приходять сюди i для того, аби потiм обсудити нюанси у провiнцiйних кулуарах, терiщилися на нього, щоб потiм пiдняти тему, а як лежав, а чи добре помила ота Мурашевичка, а чи не смердiв, а чи не надто посинiв… Вони не пропустять нiчого, жодної дрiбницi, особливо, коли справа стосується такої фiгури, як колишнiй директор музею, що за життя наче як випадав з отiєї «сiльськогосподарської» когорти. Кому-кому, а йому вже точно видивляться кожну зморшку, перемиють кожну кiсточку… Померти в даних умовах «таємно» неможливо.

I все-таки Стас мусував цю тему, аби задовольнити отого хробака сумнiвiв. Навiть розумiючи, що дядька ховали саме так, хотiлося одного – переконатися. Переконатися, що у трунi лежить саме той, хто заповiв йому будинок. I обов'язково зробити це тихо, не привертаючи нiчиєї уваги. Так, щоб нiчого не запiдозрив той, хто, можливо, стежить збоку.

У ритуальнiй конторi сидiла приємна жiночка, доволi молодий вiк якої не мав би обумовлювати особистого iнтересу до персони старого чоловiка.

– Я – племiнник Мироненка, колишнього директора музею, – почав Стас. – Хотiв би з вами обговорити деякi питання. Знаєте, вже немало тут живу, хотiлося б якось попiклуватися про могилу.

– Звичайно, – пожвавилася вона. – Що ви плануєте? З чого б хотiли почати?

– Ну, я був на цвинтарi, там лише дерев'яний хрест i старi вiнки, напевно, ще з поховання. Я взагалi не мiсцевий, сподiваюсь, ви менi порадите, як тут заведено у таких випадках… I взагалi, хто його ховав? Хто цим займався? Можливо, я б скооперувався з ними, хоч знаю, у дядька тут не було родичiв.

– Мурашевичка його ховала… – з пiдсобного примiщення, де стояли вiнки, вийшла старша жiнка. – Доню, набери Михащукiв, скажи, усе готово… Мурашевичка, – вона знову повернулася до Стаса. – Але з нею вже не скооперуєтеся. А допомагали – так, сусiди, з музею люди…

Цей погляд вiд приїзду сюди Стас навчився розрiзняти i навiть переносити без зайвих незручностей. Погляд господинi ритуального агентства красномовно говорив: що, приїхав грошики взяти? Отак, з неба… Де ж ти був ранiше, родич задрипаний? Тодi, як ховали.

«I я також про це шкодую», – вiдповiв очима Стас, знаючи, що вона не зрозумiє.

– Ну, все-таки, хтось же керував усiм?

– З роботи… – вона знизала плечима. – Навiть iз редакцiї когось запрошували, знiмали на камеру. Людина все-таки вiдома у мiстi.

Та за розмовами про пам'ятник її все-таки вдалося розговорити, i Стас дiзнався, що лежав померлий у будинку пiвтори доби, що бальзамацiю тiла проводив не хто iнший як старий Ратушняк, що труну Мурашевичка придбала не в її агентствi. Воно й зрозумiло – нестандартна фiгура померлого вимагала чогось ширшого, i їй здалося простiшим замовити в обласному центрi.

Шкребти потилицю вже ставало звичкою. Отже, Ратушняк. Той, хто записав його дядька у розряд ворогiв i взагалi, судячи з його ж слiв, перестав дивитися як на людину. Та прийшов i зробив бальзамацiю. А «виливаючи» Стасовi душу за пляшкою, анi словечка про це не сказав. А мав би. Сказати, що остання послуга померлому не має стосунку до їхніх відносин за життя. Або ж, навпаки, що йому було приємно нашпигувати тiло померлого ворога формалiном. Щось же вiн мав сказати! Вiн, амбiцiйний старий, що i досi не байдужий до пам'ятi Тараса Мироненка.

Ратушняк вiдсиджував години у полiклiнiцi педантично до останнiх секунд i Стас мав усi сподiвання застати його на мiсцi.

– Iване Павловичу, – мовив вiн, присiвши на тапчан i втупившись у старого. – Iване Павловичу… Ви мене пробачте, звичайно, але… Ми довго з вами говорили тодi про мого дядька. Може, вам справдi неприємнi цi спогади, але прошу вас сказати менi ще одну рiч – ви дiйсно бальзамували його?

– Бальзамують у патанатомiчному бюро, – пробуркотiв старий. – Удома бальзамувати неможливо. Нашпигав формалiном у всi дiрки, до яких дiстався. I в усi порожнини. Щоб у хатi не смердiло, поки закопають. Удома краще не зробиш. Тим паче…

– Що, тим паче? – проковтнув Стас.

– У трунi вiн уже лежав. Видно стара курва дуже поспiшала закопати. У трунi, в костюмi. Чорта лисого вже забальзамуєш. Пошпигав для годиться. Там йому однаково. Гниють за милу душу що бальзамованi, що такi.

– Дiйсно, – пробурмотiв Стас. – Це не має значення. Має значення iнше – ви дiйсно це робили?

– А як це – не дiйсно? – не зрозумiв Ратушняк. – До чого ти хилиш, хлопче?

– Нi до чого, – знiтився Стас. – Просто хотiв уточнити. Ви особисто бачили його мертвим i кололи у нього формалiн?

– Юначе, – прокректав старий хiрург, – якби я тобi брехав, то його пiвмiста бачило, – вiн прокашлявся, – …мертвим.

– Iване Павловичу, а взагалi ви самi це робите чи хтось допомагає?

– Що допомагає, – не зрозумiв Ратушняк. – Що тут допомагати можна? Ти бачив, як це робиться, що такi дурнi запитання ставиш?

– Звiсно бачив, – розгубився Стас. – Процедура не складна. Тим не менше, в обласних бюро у лiкаря в таких випадках завжди є помiчник.

– А у нас тут село! – розiзлився старий хiрург.

– Отже, i дядька мого ви самi «робили», без нiкого.

– До чого ти хилиш, можеш менi сказати? – увiрвався терпець Ратушняка. – Хiба хтось скаржився, що на похоронах смердiло? Чого причепився, наче геморой до дупи? Люди заходили i бачили, що бальзамував! Мурашевичка бачила, з прокуратури приходили – також бачили.

– А чому ви менi не сказали? – перебив Стас. – Тодi, коли ми сидiли? Ну, що ви робили це…

– А тому, шановний, – старий несподiвано перейшов на «ви», – що коли ви того, з ким зналися усе життя i вважали другом, ховатимете як ворога, i при цьому пхатимете йому де можна i не можна тампони з формалiном, то знатимете, наскiльки це неприємно.

Руки старого почали помiтнiше труситися, а голос тремтiв i переривався.

– Пробачте, Iване Павловичу, – пiдняв обидвi руки Стас. – Я не хотiв. Просто…

Подальша розмова не мала сенсу. Це було биття головою об стiну, ще й не у тому напрямку. I все-таки… Вiдчувалася присутнiсть чогось такого, що не давало плюнути на оцi незрозумiлi пiдозри. А радше йому просто марилася потворна iстота, зображена на килимi у верхiвцi «пiрамiди мертвих». Ведмiдь з лисячою головою. Той, хто за «логiкою килима», зараз ще мав би бути живим.

Машина зупинилася за два будинки вiд «дому з привидами». Тут жили бiдно. Баба Курилиха з паралiзованою донькою, котра двiчi кликала його за порадою. Оглянувши пацiєнтку i поговоривши з бабою про наболiле, Стас обережно згадав i про своє. Стару варто лише зачепити.

– Так i було, – клялася Курилиха. – За пiвтори доби нi до кого навiть слова не вимовила! Та усi ж ми люди. Прийди, поплачся, та чи тобi не поможуть? А вона все сама…

– То що, – перепитав знову Стас, – ви кажете, не знаєте, хто клав дядька Тараса у труну?

– Та не те що не знаю, а точно знаю – нiхто не клав. Ганя Марущачка навмисно ходила, питала жiнок. Нiхто. Ото вона, Нiла та цiла, майстрiв, що привезли труну з областi, просила, а може i зверху дала, щоб переклали. I мила, i вбирала сама…

Що ж, раз уже сусiди вважають, що покiйного поклали у труну робітники з фiрми, отже, так воно i було насправдi.

Його слiдство набирало обертiв. На другий день Стас товкся на фiрмi, де Мурашевичка замовляла труну. Минуло не так багато часу, i майстри добре пам'ятали цей витвiр. Пам'ятали i тi, хто відвозили. Вони не приховували подиву вiд запитань Стаса, але вiдповiдали однаково, тим паче, що запитував не усiх нараз. Труну привезли i занесли до сiней, поставили на пiдлогу. Все. Нiякого мерця туди нiхто не клав.

Покiйна мадам Мурашевич мала доволi делiкатну статуру. Поза всяке бажання, помножене на теплi почуття до дядька Тараса, вона не могла покласти його туди самотужки. Родичiв, якi б приїхали i зробили це, у них обох не було.

I якщо Стас нiде досi не помилився у розрахунках, залишалося тiльки одне – покiйний Мироненко вскочив туди сам.

XXXIII

Спогади з дитинства вдерлися раптово, коли вiдшукалася нарештi стара коробка з батьковими речами. Стас не мав звички викидати таке, вважаючи, що для нього завжди знайдеться мiсце. Документи, якi давно вже не мали цiнностi, чорно-бiлi фотографiї, поламанi запальнички, допотопне канцелярське приладдя i багато чого iншого. Ще малим йому не раз доводилося залазити у батьковi шухляди, аби погратися цим крамом, i вела його туди проста дитяча цiкавiсть. От i зараз виникло оте вiдчуття завмирання серця перед таємним i забороненим, хоча це «багатство» тепер належало лише йому.

Стас не пам'ятав, чи бачив колись у грубiй пачцi листи дядька Тараса, який залишався чи не єдиним батьковим родичем. Усi решта загинули пiд час останньої вiйни або ж розгубилися по свiтi. Тож логiчно, що такi листи мали би бути. От коли вони знадобилися…

Мало не пiвмiстечка бачили Мироненка мертвим у трунi, адже цiлу добу приходили до будинку прощатися з тiлом. Багато народу було на похороні i всі бачили, як труну вкрили вiком i закопали. Отже, зараз вiн дiйсно лежить у могилi, це все-таки треба визнати. I водночас нiхто не знає, як покiйник потрапив до цiєї труни. Нiхто з жителiв мiстечка не клав його туди – це очевидний факт, адже цю тему довго «терли», зiйшовшись на тому, що Мурашевичка скористалася послугою робочих, якi привезли труну i з якими нещодавно говорив Стас. Кiлька друзiв дядька Тараса, про яких вела мову працiвниця музею, так i не приїхали. Отже, у небіжчика справдi не було iншого варiанту, як влягтися туди самотужки. I тодi виходило, що Мурашевичка замовила труну, знаючи наперед про його намiри померти.

Стас перекидав старi папiрцi, а думки вперто працювали у єдиному напрямку. Отже, припустимо, так i сталося. Що це могло означати? Наприклад, Мироненко збирався покiнчити життя самогубством. I Неонiла з цим погодилася. Тодi вони могли замовити труну, вiн лiг, а потiм, скажiмо, випив якусь отруту, розумiючи, що з оформленням довiдки проблем не виникне. Реально? Чому нi… Але яка потреба при цьому спрямовувати процедуру поховання таким нетиповим шляхом i давати привiд для зайвих балачок? А обоє не могли не розумiти, що розмови про дивнi речi почнуться одразу. Тодi що? З чим iще може бути пов'язане бажання уникнути зайвих свiдкiв при перекладаннi тiла до труни? Лише з одним. Поховати щось разом iз собою. Але що ж це могло бути таке, що примусило б людину розпрощатися свiдомо з власним життям? Чи не те часом, через що усiх так цiкавить будинок?

Чорти б забрали… Не вкладалося у головi. А якщо усе простiше? Якщо його домучила хвороба, i Мироненко вирiшив припинити опиратися, передчуваючи i так близьку смерть? Але й ця думка також сприймалася через силу. Сердечники так не чинять. Та й поспiлкувавшись iз колегами, якi допомагали у лiкуваннi дядька, Стас не зробив висновку, що його стан був безнадiйним.

Зовсiм нi. Причина крилася у чомусь iншому.

Сам не розумiючи, що ж конкретно шукає, Стас натрапив зрештою на кольорову фотографiю, зроблену, судячи з усього, не так давно. Дядько Тарас, як завжди, дивився не в об'єктив. А поруч iз ним стояли ще двоє чоловiкiв його ж вiку i жiнка, у якiй одразу ж упiзналася Неонiла Йосипiвна Мурашевич. Пощастило i з написом на зворотi.

Дорогий Ванюшо! Посилаю тобi цю фотографiю. Нам все-таки вдалося зустрiтися. Мої найближчi i єдинi друзi – Петро Халанич i Максим Юрч. Отакi ми зараз.

I жодного слова про Мурашевичку. Отже, про її iснування батько на той час уже знав. Судячи з напису, має бути i лист, у якому надійшло це фото. А якщо враховувати звичку батька нiчого не викидати, вiн також мав би зберiгатися десь тут. Хоч би так i сталося!

Зрештою, лист вдалося знайти. А перед цим – ще один. Датований ранiше вiд свiтлини. Але i в ньому йшлося про одного з двох його друзiв – Петра Халанича. Мироненко писав, що вони листуються досi i що Петро працює у владних структурах мiста Житомира iнструктором з питань культури. Та головне, про що iшлося у цьому листi, була Йосипiвна.

Дорогий Ванюшо, ось так я не думав, що вже на схилi лiт доведеться зустрiти жiнку, Жiнку з великої лiтери, перед якою оте все, що було за молодостi, втрачає сенс. Ти знаєш, дорогий братику, майже усе про моє безпутне життя, коли вiчно «не складалося» i при цьому я винуватив когось, а не себе. От, нарештi, склалося. Тепер, коли не так вже багато лишилося, поруч зi мною справжня подруга, якiй я можу довiрити усе. Залишається тiльки пожалкувати, що ми вже немолодi…

Ось як писав Мироненко батьковi про Неонiлу Йосипiвну. Тож вочевидь, це вона повiдомила його близьким друзям, яких знала особисто, сумну звiстку, бо ж працiвниця з музею цього не робила. Отже, тiльки вона. I що? Принаймнi за свiдченням баби Курилихи на похованнi їх не було. Жодного. Лише свої, галицькi.

Вишпортавши телефон з кишенi, так, наче мiг запiзнитися, Стас набрав номер музею. Оксана, та сама працiвниця, була на мiсцi.

– Панi Оксано, – без вступу почав Стас, – я вас дуже прошу, пригадайте точно, чи приїжджали якiсь старi друзi мого дядька, коли вiн помер? Ви ж допомагали в органiзацiї поховання?

– Допомагала… – розгублено вiдповiла вона. – Не було, начебто… Я б мала знати. Родичiв точно нiкого, а старих друзiв… А чому ви питаєте?

– Шукаю декого. Халанича iз Житомира i Юрча з Ковеля. Не пригадуєте?

– Таких не пам'ятаю, – пiсля секундного вагання вiдповiла жiнка. – Я мала б знати.

Задумливо Стас поклав трубку i глянув на фотку. Четверо лiтнiх людей посмiхалися. Вочевидь, її прийняли до когорти старих друзiв як дорогу людину дядьку Тарасу. Їм першим мала повiдомити Неонiла про його кончину, та на поховання не приїхав жоден.

У планi вирiшення проблем це не давало практично нiчого. Проте вiдкривало новий шлях, давало нову нитку.

XXXIV

Вiдчуття, що це i є «воно», заворожувало і спонукало до дії. Напевно, саме тому у Ковелi швидко вдалося знайти друга, що не прибув на похорон. Максим Григорович Юрч, щоправда, вже не працював в установi, згаданiй покiйним Мироненком у листi, але у районному палацi культури його пам'ятали. Нiхто не обмовився словом, що вiн помер, а Ковель – не таке вже велике мiсто. Отже, не приїхав з iншої причини. Що ж, старшi люди часто хворiють…

Чоловiк, що вiдчинив дверi, не виглядав хворим. Як двi краплi води схожий iз зображенням на фотографiї кiлькарiчної давнини, тiльки зовсiм сивий.

– Доброго дня, – привiтався Стас. – Ви, напевно, Максим Юрч? Максим Григорович…

– Вiн… – дещо здивовано вiдповiв господар будинку. – Чим можу?

– Я – Станiслав Ковач, племiнник вашого друга Мироненка з Галича.

– А… ну, проходьте, – вiн вiдiйшов убiк, пропускаючи гостя. – Несподiвано, несподiвано…

Обличчя господаря не висловлювало практично нiчого.

– Не прибрано у мене, дружина, знаєте, у лiкарнi, вже тиждень. Серце пiдремонтувати лягла, ну а я холостякую… То що там друзяка мiй, кажете, не забув про мене? Ну, розповiдайте!

Його очi дивилися на Стаса чистим зацiкавленим поглядом i не знали нiчого. Їй-Богу не знали!

– Узагалi-то… – Стас на мить затнувся. – Дядько Тарас помер.

– Й…як помер… Коли помер?!

– Бiльше мiсяця тому. Я гадав, ви знаєте.

– Господи…

Юрч знайшов рукою стiлець i присiв на нього, а потiм потрусив головою. Стасу довелося назвати точну дату похорону.

– Чому… Я не розумiю, а чому менi не повiдомили?! – його вигук свiдчив про повне нерозумiння ситуацiї.

– Я особисто не знав про коло його друзiв, – невпевнено промовив Стас. – Ми з дядьком Тарасом мало спiлкувалися. Хто ж мав повiдомити?

– Як хто?! Нiла, звичайно! – вигукнув Юрч. – У неї що, помутилося?! Нi, це… Ну як же… Я дзвонитиму зараз! Я хочу знати…

– Почекайте, – зупинив його Стас. – Почекайте, Максиме Григоровичу. Нiкому дзвонити. Вона також померла.

– Хто?! – на старого шкода було дивитися. – Ви що, жартуєте так? Що означає померла? Що, разом?!

Стас розповiв йому про нещасний випадок. Емоцiї пенсiонера вирували через край ще з пiвгодини. А потiм, вже за чаєм, Стас запитав про те, чого, власне, й приїхав сюди.

– То ви кажете, вам за будь-яких обставин мали б повiдомити?

– Ну а як ви думаєте?! – не мiг заспокоїтися Юрч. – А як не повiдомляти? Вона що, не знала мене? Не знала, хто я такий? Хто ми одне для одного?

– Може просто з голови вилетiло…

– Та як могло вилетiти?! Ми ж iз нею за кiлька днiв до цього бачилися! Вона ж була тут, у мене! Їй же син мiй, Володя, документи оформляв. Заповiт. Володя мiй працює в нотаріальній конторі Яхницького. От i попросив старий друг про послугу. По-перше, це дорого, а Вовка за роботу нiчого не взяв, я так розпорядився. По-друге, були там якiсь нюанси – зовсiм на чужу людину мав складатися її заповiт…

Он воно що. Он чому Ковель. От звiдки прiзвище Яхницький на Оленчиному заповiтi. Мурашевичка знала, куди їхала. Знала, що тут зроблять усе належним чином. I не могла, звичайно, за три днi пiсля цього забути про такого Мироненкового друга, який ще й приймав її особисто i робив послугу. Отже, не повiдомила навмисно. Не бажала з якоїсь причини, щоб Юрч приїздив на поховання. Це вже було серйозно. Надзвичайно серйозно.

Довелося потурбувати i самого Володимира – сина Юрча. Його дещо здивували умови заповiту лiтньої жiнки, проте пояснення не здалися дивними. Старi прив'язуються до стiн та речей, у яких прожили бiльшiсть свого вiку. I коли думають про смерть, шкодують їх чи не бiльше, анiж себе, адже усе це має осиротiти. От як пояснив Володимир Юрч таку дивну забаганку покiйної Мурашевич – пiдсвiдоме бажання продовжити життя своєму найближчому оточенню, адже власне життя продовженню не пiдлягає.

«А що б ти сказав, – думав Стас, слухаючи його, – якби знав, що виконавець її заповiту Мироненко склав незадовго до цього такий самий i що померли вони якщо не одночасно, то майже?» Звiсно, це були тiльки думки, вiдповiсти щось путнє на такi запитання в нотарiальній конторі в Ковелі ніхто не змiг би.

Розмова з iншим iз двох друзiв Мироненка дала аналогiчний результат, хоча й взагалi по сутi не вiдбулася. Петра Халанича вдалося вiдшукати у вiддiленнi кардiологiї мiсцевої лiкарнi. I хоча виглядав лiтнiй чоловiк цiлком непогано, Стас пожалів його. Адже заради розваги до кардiологiї не лягають.

– I як вiн там? – допитувався Халанич. – Також, напевно, «мотор» барахлить?

– Та нi, ще нiчого, – переконував Стас, розумiючи, що i цей також нi сном нi духом.

– Не кажiть, що я тут, – просив старий. – Нехай не переживає. Випишуть – сам зателефоную. Обов'язково. А Нiлочка як там?

От i приїхали. «Нiлочка». Поховала дядька сама, анi словом не обмовившись про це найближчим друзям. Тим, хто має бути поруч у такi хвилини.

Чому?!

Цi думки мучили усю дорогу, породжували безлiч непевних версiй, заводячи до глухого кута. I лише один висновок, щоправда, дуже загальний, не викликав сумнiву – навколо поховання Мироненка щось нечисто. Є якась таємниця. Надто багато дивного. I надто багато незрозумiлого стосовно цього забрала iз собою до могили Неонiла Йосипiвна.

Чи не тому вона й потрапила туди передчасно?

XXXV

Оленка виглядала напруженою i далекою. Вона притислася до Стаса, але i далi була у своїх думках, важких i невтiшних.

– Ти як?

– Погано. Боюся. Думаю, що буде далi. Так тривожно на душi, передати тобi не можу. У стiнах пусто i лячно. У головi – не хочу казати. До прокуратури викликають через день. Учепилися наче клiщi. Чого хочуть? Щоразу про тебе, причому одне й те ж. Товчуть воду у ступi…

– Чого б не хотiли – нам немає чого приховувати. Давай правдивi покази, думай над кожним словом. Дрiбниць у такому не буває. Переживемо.

– Тяжко, – поскаржилася вона.

У вiдповiдь Стас лише зiтхнув.

– Що нас чекає?

– Не знаю.

– Боюся тут. Вiд кожного шурхоту здригаюся.

Вiн пройшовся по квартирi, оглядаючи усе довкола i повернувся до неї.

– Сонечко, я справдi не знаю, як повернеться далi, але намагаюся пручатися. I прийшов iз конкретним проханням.

– Кажи, – в Оленки навiть пожвавився погляд. – Усе, що тiльки можу.

– Поцiлуй мене.

– I все?

– Нi, не все, але це насамперед.

Настрiй жiнки визначається за поцiлунком. Оленка справдi переживала страшенно.

– А тепер зроби нам кави. Добре?

– Зроблю. Але ти до чогось хилиш. Буде ще якесь прохання, значно серйознiше, я вiдчуваю.

– Звичайно, буде, – усміхався Стас, розумiючи, як бiля неї сам вiдживає та заспокоюється. – Ти ж знаєш, як менi подобаєшся. Отже, буде i серйознiше. Оленко… Послухай сюди. Ми повиннi провести тут обшук.

– Обшук?

– Так. Справжнiй. Такий, щоб нiчого не упустити. Поки що я не можу зрозумiти, що вiдбувається, але дещо намацав. Тут, у твоєї господинi може завалятися щось таке цiнне. Можливо, навiть вiд мого дядька. Щось таке, що допоможе розплутати клубок. Ти згiдна?

– Так, звичайно… – тiльки й вiдповiла вона.

Натхнення з'явилося зненацька. Вони почали з кiмнати Мурашевички, де вже побував дiльничий з представником прокуратури, проте нiхто нiчого особливо не шукав. В Оленчинiй присутностi вони лише обдивилися кiмнату i забрали документи.

Кiмната велика. Двi здоровезнi шафи з рiзним мотлохом. Речi старi, проте доглянутi. Не кваплячись, Стас методично оглядав їх, прискiпуючись до кожної. Оленка постiйно була поруч, складаючи потiм численнi спiдницi, светри, бiлизну – усе, що потрапляло пiд руки детективу-аматору.

Шахи у дорогому сувенiрному варiантi знайшлися одразу, втiм це й не викликало особливого подиву, адже вони – релiквiя дорогої людини. Де ж їм iще бути? Стас розкрив коробку i перебрав фiгури. Усi на мiсцi. На мить здалося, що якби оцi дерев'янi фiгурки могли говорити, то немало корисного розповіли б про покійного господаря. Чому нi? Умiли ж розповiдати мертвi квiти з килима на стiнi! Може й шахи змогли б, адже бували у домi, де усе й сталося. Бiльше – зупинений i забутий годинник змушував думати, що й дерев'янi фiгури могли стати свiдками чогось такого. Шахи справдi були нестандартнi, i кожна вирiзана з дерева фiгура також нагадувала людську. Проте жодних асоцiацiй у зв'язку з ними не виникало. Залишалося тiльки пошкодувати.

Великий футляр з-пiд баяна був у найбiльшому вiддiленнi шафи. У ньому знайшли старi газети та журнали.

– Вона що, на баянi грала? – запитав Стас.

– Нiколи не чула, – знизала плечима Оленка. – I футляр цей уперше бачу.

– А як часто ти тут бувала? – поцiкавився Стас.

– Часто, майже щодня. Йосипiвна не зачинялася вiд мене. Навiть до шафи я iнодi заглядала, бо не раз щось допомогти просила: поскладати або знайти. Не пам'ятаю, щоб вiн тут стояв.

– Гаразд, а де ж сам баян?

У футлярi зсередини поверх його «рiдної» вистилки з тканини було нашито на обох половинках по великому шматку поролону. Напевно, той, кому вiн належав, переживав за iнструмент. Отже, iнструмент мав бути цiнним. Або ж господар надто бережливим. Чи був бережливим Мироненко? А яким же повинен бути директор музею!

Вишпортавши з кишенi телефон, Стас набрав Юрча.

– Максиме Григоровичу, мушу поставити вам одне дивне запитання. Ви ж дозволили звертатися, якби що. Мiй дядько грав на баянi?

– Так, – здивовано вiдповiв Юрч. – Свого часу серйозно. За молодих рокiв був зiркою у самодiяльностi. I баян у нього неабиякий. А чому ви питаєте?

– Є лише футляр, – пояснив Стас. – А самого iнструмента немає.

– Ну, значить, хтось уже скористався, – скрушно промовив Юрч. – Такi тепер люди. От же ж…

Виходило, що футляр без iнструмента з'явився у Неонiли нещодавно. А сам баян? Продала? Чому тодi без футляра? Могла вирiшити, що згодиться на господарствi. Для старих газет, якi з успiхом могли б лежати й у коробцi. Хмм…

Щось не складалося. Вони покiнчили з «м'яким iнвентарем» i Стас взявся до лiкiв, а Оленка почала переглядати книжки. Книжок було надзвичайно багато – двi шафи. Лiкiв також не бракувало – переважно старi, з простроченим термiном придатностi. Проте перебирав кожну упаковку, баночку, адже саме там могло заховатися щось дуже потрiбне.

Баян увесь час тривожив уяву, заважаючи ритися у медикаментах. Якщо iнструмент продали тут, у мiстi, це можна з'ясувати. А що далi? Ну, продала й продала, що ж iз ним робити? Неонiла не викликала враження сентиментальної жiнки, щоб берегти таку пам'ять про коханого, зате жила бiдно. Втiм, якби вона таке замислила, Оленка мала б знати. Це ж не так просто – взяв i продав. Потрiбно знайти покупця, показати.

Вiрогiднiше, продав баян сам дядько. Тiльки от чому перед смертю?

А наступна знахiдка у лiках подарувала ще одну iдею про зниклий iнструмент. «На лiки не вистачало», – подумав Стас, обертаючи у руках коробку з ампулами. Церебролiзин. Скiльки вiн зараз може коштувати? Ну, пенсiонеровi явно не по кишенi. А поруч iз церебролiзином знайшлося ще кiлька коробочок таких, що схотiлося присвиснути. Iншi лiки були ще дорожчі. Ну, ось тобi й баян. Усе це лежало в окремому пакетi, не почате.

Продав. Для себе або Мурашевички. Стоп!

Стоп.

Оленка щось говорила, перетрушуючи книжки, але вiн її не чув. Оце вже виглядало дiйсно цiкаво. Церебролiзин, як i решта дорогих i судячи з дат, недавно куплених лiкiв, призначалися для лiкування серйозних неврологiчних захворювань. Задiяний по вуха у цих справах, Стас практично напам'ять знав багато разiв переглянутi медичнi картки як свого покiйного дядька, так i Неонiли Мурашевич. Жоден iз них нiколи не звертався до невропатолога зi скаргами на вiдповiднi болячки. Бiльше, пiд час останнього перебування у лiкарнi Мироненка обстежили повнiстю i запис невропатолога свiдчив, що проблем з цим не було.

– Покинь цi книжки, – попросив Стас.

Знахiдка претендувала на вiдповiдний статус.

– Та нi, начебто… – розводила руками Оленка. – Я ж усi її хвороби знала…

Стас перебирав далi, i до рук несподiвано потрапив обривок паперу, що валявся зiм'ятий у пакетi разом iз цими препаратами.

– «Нижня параплегiя з порушенням функцiї тазових органiв», – уголос прочитав Стас.

– Що це таке?

– А це, сонечко, те, для чого i призначалися дорогi лiки.

Стас пiдвiвся i нервово заходив по кiмнатi.

– I у кого з них була ця хвороба? – запитала Оленка.

– Уяви собi, нi в кого! Адже обоє самi пересувалися. А те, що тут написано, означає паралiч. Отже, є або була якась третя людина, для якої цi медикаменти призначалися. Людина настiльки дорога, щоб продавати дорогi серцю речi i купувати такi лiки.

– Але не настiльки, щоб заповiсти пiсля своєї смертi будинок або квартиру, – задумливо промовила дiвчина.

– Сiчеш, – згодився Стас. – Будинок i квартиру наша «солодка парочка» вирiшила подарувати практично чужим людям, нам з тобою, тобто. Бачиш як цiкаво?

– Хто б це мiг бути? – замислилася Оленка. – Не уявляю собi. Йосипiвна сама залишилася. Зовсiм сама! Я точно знаю.

– I дядько Тарас також сам, – погодився Стас. – А ну, давай ще раз оту листiвочку…

Вона принесла знайдену пiвгодини тому листiвку, де Мироненко власноруч написав вiрша з нагоди ювiлею своєї подруги. Графологiчна експертиза тут була б зайвою.

– Отже, лiки купував дядько, – промовив Стас, порiвнюючи почерки. – Дiагноз цей, вочевидь, пiд диктовку лiкаря записав на листочку, щоб не забути…

З одного боку, усе заплутувалося ще бiльше. З iншого – з'являлися шляхи для пошукiв. Конкретнi шляхи.