Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

XXXXV

Хоч як хотiлося розкручувати лiнiю Берковича, а реальних можливостей для цього Стас не бачив. Стежити за майстром можна було нескiнченно, але це не обiцяло жодних перспектив. Перiодично вiн умикав на нiч свої пристрої i тодi вiдзивався сигналом пульт, пiдтверджуючи, що iмпульси, якi керують викритою апаратурою на горищi, надходять з його садиби.

Отже, Беркович тепер вважався ще однiєю людиною, яка знає багато, якщо взагалi не все. Але влiзти до нього у голову Стас не мiг. А наїхати самому… Чим скiнчився наїзд на Ратушняка, вiн добре пам'ятав. Старий просто послав його подалi. Що вже казати про хитрого i винахiдливого єврея. Напрямок тимчасово закрився.

Спокуса обнародувати власне слiдство, зробити його офiцiйним, була величезна. Проте Стас не наважувався, розумiючи, що таким чином може зiпсувати геть усе. Як не крути, а доказова база на будь-кого зі згаданих осiб, включаючи i Берковича, залишалася недостатньою. Ситуацiя потребувала подальшого проведення оперативних заходiв. Хто цим займатиметься? Тi, хто навiть не бажали взяти вiдбиткiв пальцiв з вимикача, увiмкнутого за його вiдсутностi? За будь-яких обставин усе робитиметься повiльно i з неабиякою бюрократичною тяганиною. А якщо припустити, що прокурор якимось чином зацiкавлений у справi… Усi, кого вiн зловив i тримає зараз нехай навiть за сам краєчок одягу, миттєво вирвуться i заляжуть на дно. I слiди позамiтають. Тодi все – кiнець, глухий кут. Можливо, наляканi його несподiваною активнiстю, вони залишать його у спокої, i тодi вдасться дожити цей рiк, а потiм вступити у права i, спокiйно продавши будинок, забратися звiдси. А можливо… Якщо Мамчур дiйсно у справi, то на нього за будь-яких умов знайдуть можливiсть наскочити з iншого боку i тодi хтозна, як усе обернеться.

Тому Беркович отримав тимчасовий перепочинок, а Стас вирiшив зайти з iншого боку. Напрямок цей також виглядав перспективним.

Начальник обласного МСЕКу справляв враження дiлової й розумiючої людини. Недовго погортавши папери, вiн закрив папку i перепитав Стаса:

– То ви стверджуєте, що бачили цього хворого на ногах?

– Не лише на ногах, а ще й за кермом, абсолютно здоровим. Особисто я бачив. I не залишу цього так, з оглядом на рiзнi неблаговиднi вчинки, якi коїть цей симулянт у своєму «здоровому» станi.

– Гаразд, – зрештою промовив начальник. – Будемо розбиратися. Виїде наша комiсiя iз залученням провiдного невропатолога обласного диспансеру. Гадаю, розберемося на мiсцi. Може дiйсно… чого не бува… Травма справдi якась сумнiвна. Переломiв хребта немає. Забiй спинного мозку… Можлива скандальна ситуацiя. Поїдете з нами?

– Поїду, – упевнено сказав Стас.

Схоже, тут нi сном нi духом не знали про «хiмiю» Iгоря Каширова. Звiсно, схочуть розкрутити справу. Ось коли настане момент дiяти вiдкрито. Коли буде встановлено липову iнвалiднiсть цього дiяча.

Це вже факт, на який можна спертися. Є свiдки, що бачили фургон iз морозивом у день загибелi Мурашевички. Це вже щось. А тодi чiпляти з iншого боку жарти Берковича на його горищi i мотиви вижити його з будинку. Малувато? Можливо. Але це вже хiд у вiдповiдь. Гiдний хiд.

Огляд Iгоря Каширова затягся. I чим далi, двоє невропатологiв, привезених МСЕК-iвською машиною, крутили тiло на лiжку, а начальник гортав виписки i телефонував по лiкарнях, тим неспокiйнiше ставало на душi у Стаса. А в головi коїлося чортзна-що. На нього ж самого тепер не дивилися узагалi.

Зрештою обоє скiнчили огляд i начальник пiдвiвся.

– Ну, пробачте, за зайвий клопiт. Але ми турбуємось про наших пiдопiчних. Гадаю, на кiнець року зможемо запропонувати вам непоганий санаторiй. Звичайно, курс безкоштовний.

– Дякую, – промовила жiнка, випроводжуючи усiх за дверi.

– Ну, я навiть не знаю, що вам тепер сказати, докторе… – розвiв руками начальник уже на вулицi.

– Я також не знаю, – розгублено промовив Стас. – Бачив його от як вас бачу. Говорив. Морозиво купляв…

– Галюни… – нiяково пожартував провiдний невропатолог, якого, судячи з усього, вiдiрвали вiд важливих справ. – Приходьте до нас, лікарю, обстежимо.

– Дякую, – вiдповiв Стас. – Це зайве. Я розумiю, як ви зараз дивитися на мене.

– А як нам дивитися? – не зрозумiв начальник. – Справ усiляких вище голови. Ви ж нас на цiлий день вихопили!

– Ну я бачив!

– Не знаю, кого ви бачили, – цiлком серйозно вiдповiв той. – Братiв-близнюкiв у нього немає. Та й узагалi братiв. А люди-двiйники… самi розумiєте, це лише у кiно. Так що здалося вам. А Каширов цей – реальний iнвалiд. Стопудово.

– I судячи з динамiки, – додав провiдний невропатолог, – лiкування його безперспективне, а прогноз невтiшний.

– Обiд за мiй рахунок, – похмуро запропонував Стас.

– Дякуємо, колего, нiколи. Надто багато справ через вас ми не закiнчили…

XXXXVI

Другий день поспiль Оленка сидiла на телефонi, обдзвонюючи дрiбнi продуктовi крамнички сусiднiх районiв. Саме по таких мiсцях мав би розвозити морозиво фургончик, який вони бачили на в'їздi у Галич i який за усiма даними збив Йосипiвну. Мiсцевi ж магазини заперечували спiвпрацю з фiрмою, яка має подiбний транспорт. А судячи з перших результатiв, двiйник Iгоря Каширова, якщо це дiйсно не були «галюни», мав би проживати десь в iншiй областi. Це не був червоний «Жигуль» або «Ланос», тому шанси знайти його значно вищi.

Нудна робота у таксистiв. Принаймнi у цьому маленькому мiстечку. Люди зазвичай ходять пiшки. Тому таксисти товчуться бiля крамничок, де наливають каву i, поставивши докупи свої рiзнокалiбернi машини, годинами травлять анекдоти, вгамовуючи нудь.

Напевно, саме тому один з них окликнув Стаса на виходi з крамницi:

– Ну, що, доктор, знайшов вас той чоловiк?

– Який? – запитав Стас, пiдходячи до гурту i вiтаючись.

– Австрiяка.

От i маєш. Той, на кого ще просто не вистачало часу, прийшов сам. Якщо гора не йде до Магомета…

– Перший раз чую, щоб мене шукали. Австрiєць, ви кажете?!

– Здається. Якраз тодi, як вас «пов'язали».

У маленькому мiстечку знають усе. Ось воно. I ця ланка склалася. Зараз, ще хвилина. «Пан з панiв», як висловилася Курилиха.

– Нi сном нi духом, – зiзнався Стас. – Розповiдайте.

– Приїхав сюди на франкiвському таксi, – толкував таксист, якого звали Петром. – Пiд'їхав одразу на нашу стоянку аби взяти таксi мiсцеве, а ту машину вiдпустив. Назвав вашу адресу, ну, там, де ви зараз живете. По-нашому практично нi бельмеса.

– I що далi? – вилупив очi Стас.

– А далi постукали ми з ним у зачиненi дверi. Нiкого. Ну, я знав, що ви хiрург, зателефонував вам на роботу. Там сказали, що вас немає. Ну, я по сусiдах…

– I??

– А баба, та, що он вище вiд вас живе, сказала, що менти вас загребли.

– Що потiм?

– Якось зумiв я йому це пояснити. Хтось би побачив збоку – усцявся би… пробачте. Наказав до ментури їхати. Там у них якраз Чепурний, капiтан їхнiй…

– Знаю, – кивнув Стас.

– Кум брата мого, грамотний мужик. Батько у нього нiмецьку викладав усе життя. Ну i синка трохи бiльше навчив, як решту бовдурiв. То ото Чепурний далi з ним спiлкувався. А тодi сiв австрiяк до машини i вiдвiз я його до Берка.

– Куди?!

– До Берковича. Майстер у нас такий. Приватник. Телевiзори i усе iнше. Не чули ще?

– Чув, – коротко кинув Стас. – А далi?

– А далi кiнець, – розвiв руками Петро. – Пiшов до хати. А я поїхав. Я вас часто бiля крамницi бачу, але не питав нiчого. Гадаю, раз австрiяк лишився, а вас вiдпустили, то знайшов. Це сьогоднi чогось так…

– Нудно, – пiдказав iнший таксист.

Отже, знову Беркович. Персонаж, що з'явився так несподiвано, починав займати все бiльше уваги, виходячи на основне мiсце. Час зайнятися ним упритул.

– А як вiн виглядав? – запитав Стас. – Австрiяк цей.

– Не старий iще, огрядний такий… – почав Петро. – Вдягнутий так, не по модi я б сказав зовсiм. Але не бiдно.

– А особливi прикмети?

– Ну, якi особливi…

– Шрами, родимки, дефекти, мiмiка…

– Ого, – засмiялися таксисти, – це вас там так професiйно навчили?

– Життя усього навчить, – вiдмахнувся Стас.

– Начебто нiчого. Якесь таке нiяке обличчя. Трохи гостроносе. О! Шморгав якось так отим носом увесь час. Я гадав, нежить. А вiн навiть жодного разу хусточки не витяг.

– Це вже щось, молодець, – похвалив Стас. – Кажете, нудно? Поїхали.

– А ваша? – не зрозумiв Петро.

– А моя тут стоятиме. Треба ж тобi хоч щось заробити? Цiкаво, чи вдома зараз ваш Берко.

– А де ж йому бути? – не зрозумiв Петро, заводячи своє «Деу».

Чекати довелося недовго. I поки детально проiнструктований таксист розмовляв iз Берковичем, Стас набрав телефон Оцалюка, директора Коломийського музею. Невже зараз отак от знову вiзьме й складеться?!

– Який iз себе… – здивовано повторив той, збираючись iз думками. – Такий, хуткий iще, але з сивиною. Худiший вiд мене.

– Нiс гострий? – запитав Стас.

– Можна i так сказати. А! Шморгає увесь час, наче нежить у нього.

– Дякую! А координат часом не маєте?

– Нi. Але хто його тутешнi родичi, знаю конкретно. Можемо через них, але це потрiбно шукати. Хоча… Є легший шлях. Будапешт. Музей друкарства. Зараз по інтернету будь-кого можна вiдшукати. Бажаю успiху.

Петро завалився на своє мiсце, клацнувши дверима.

– Поїхав австрiяк ваш. Тиждень як поїхав.

– А книжка?

– О, з книжкою усе зробив, як ви казали. Кажу: забув хтось книжку в машинi, може ваш гiсть закордонний. Питав Берко що за книжка, я кажу, що про якихось хасидiв… правильно?

– Правильно.

– Ну, от. А вiн каже – його, точно. I наказав, щоб я йому привiз, вiн перешле.

I знову закрутилося у головi. Вiд успiху. Як же складалися цi пазли! Усе чiтко в належнi мiсця. Проте навiть тепер ще неможливо здогадатися, що ж загалом на картинi.

Ще багато чистих мiсць.

Надто багато.

XXXXVII

Не дуже сподiваючись, що це допоможе заповнити хоча б одне з них, Стас спустився у пiдвал. Наведений тут зразковий порядок кинувся в очi ще одразу по приїздi. Тут не було не те що нiчого зайвого – взагалi нiчого. Навiть глиняну пiдлогу позамiтали. Чого раптом? Перед смертю?

Повторний огляд буквально по сантиметру не дав нiчого цiкавого. Хiба що… В одному мiсцi у глинi застрягли якiсь твердi вкраплення бiлуватого кольору – зовсiм крупинки i трохи бiльшi. Один камiнчик, з нiготь, притиснутий сокирою, розсипався на грудки та пiсок.

Застиглий розчин. Щось схоже на цементний. Кiнцем сокири Стас спробував колупати мiж камiнням, з якого була стiна. Цей був значно твердіший. Метал тикався у рiзнi мiсця, отримуючи однаковий результат. Час кидати цю справу.

Iнструмент провалився раптово. Випадковiсть? Нi! У всьому швi розчин виявився значно м'якшим i виколупувався з меншим зусиллям. Зганявши догори, Стас принiс грубого ножа. Справа пiшла швидше. Камiнь у стiнi поступово почав хитатися i скоро вилiз повнiстю.

Ось i воно. Схов.

Нетерпець не давав працювати. Кiлька разiв мало не зламався нiж, але шматки застиглого розчину поступово звiльняли канал, який простягався углиб. Далi стало легше, адже хiд вийшов за межi стiни i розколупувати довелося лише глину.

Усе ставало зрозумiлим. Хтось викопав шурф перпендикулярно пiдвальнiй стiнцi, а потiм заповнив будiвельним смiттям, яке й вигрiбав тепер Стас. Ось-ось вiн скiнчиться. Що там?

Там не знайшлося нiчого. Хiд просто скiнчився. Посвiтивши лiхтарем, Стас колупав далi. Глина. Глухий кут.

Усе мiнялося докорiнно. Виходило, схованку влаштував не Мироненко, а хтось iнший. Дядько лише знайшов її. I, вочевидь, те, що там лежало, також. Переховавши знайдене у футляр вiд баяна, дядько Тарас намагався знищити слiди знайденого, тому заповнив шурф смiттям i, розробивши розчин схожого вiдтiнку, замурував тiєю ж каменюкою. Тому й пiдлогу пiдмiв, аби нiхто не здогадався про його втручання. Ось як виходило.

А далi усе те саме. Знахiдка таки вилiзла боком. Вiн втратив знайдене, а разом iз ним i життя.

Перетрусивши ще раз хлам, витягнутий зi схову, Стас уже за яких пiвгодини запихав його назад, думаючи де й собi взяти схожого розчину. Зараз вiн повторював шлях покiйного родича з тiєю хiба що рiзницею, що у знайденому шурфi нiчого не знайшов. Похмурi думки одна поперед одну лiзли до голови. «Маленький Принц» щасливо глянув зi свого мiсця на килимi. Не повторити б цей шлях до кiнця.

Факт, що будинок наполегливо бажали придбати, свiдчив про те, що справжнiй стан справ вiдомий не усiм. I прокурор, i власник солодощiв, i отець, i невiдомий, але найщедрiший претендент – усi, хто бажали купити будинок, вочевидь, не знали, що скарбiв уже немає. Що ж це таке, за чим така гонитва?

I ще одна прикра думка не додавала настрою. Якщо вiн не помилився у висновках, то загальна цiннiсть спадку тепер була лише з реальної вартостi «будинку з привидами». А отже, лiкарю, ви дали маху. Усе це господарство належало продати миттєво, щойно Мамчур вимовив цiну. Скiлькох проблем вдалося би позбутися! Не було б нi камери, нi КЕКу, нi нервiв. Та й, можливо, Неонiла Мурашевич зараз була б живою-здоровою. Натомiсть у його кишенi лежало б не багато не мало п'ятдесят iз зайвим «штук» «зелених».

Вiд подiбних думок хотiлося кусати лiктi. Вирiшувати потрiбно вчасно. Тепер тiльки спогади – бiльше нiж прикрi.

XXXXVIII

Операцiя, за класифікацією Стаса, належала стопудово до першого типу. Найбанальнiший апендицит. Як кажуть, студентський. Проте розмова не клеїлася, анекдотiв не травили, нитки в'язалися довше, нiж зазвичай. Та й настрiй був не той. Щось стороннє заважало нормально i комфортно працювати i змушувало до таких простих з професiйного погляду речей докладати особливих зусиль.

Шефиня заходила двiчi. Удруге, коли вже усе йшло до завершення, навiть зазирнула в операцiйне поле, прикривши обличчя маскою.

– Все гаразд, Станiславе Iвановичу?

– Так, звичайно. Сумнiваєтеся?

– Нi, що ви… Просто довго. Гадаю, зайду, може якi проблеми.

– Жодних. Олю, зашиватися.

Вона ж i чекала у передоперацiйнiй, щойно Стас iз Гащаком з'явилися у дверях.

– Явно щось сталося. Дiано Василiвно, ви мене чатуєте упродовж усiєї операцiї й дочекатися не можете.

– Станiславе Iвановичу, – беручи його пiд руку i змовницьки тягнучи до виходу, почала Павловська. – Менi, знаєте, воно… чесно, самiй не подобається. Тим паче, я тут нi з якого боку. Але ж ви розумiєте, бувають люди, яким вiдмовляти важко. Отож, я вас прошу. Iдiть поговорiть просто зараз. У мене в кабiнетi. Навiть не перевдягаючись. Кава там уже стоїть, ви ж полюбляєте.

– З ким?

– Iз ним, – зiтхнула шефиня. – Просто поговорiть. От лише про це я вас прошу. Спокiйно, не нервуючись. Справдi, i мене також уже дiстав…

Ковзнувши недовiрливим поглядом по гримасі на її обличчі, Стас увiйшов. Ну, звичайно… Хто ж iще!

Мамчур сидiв на диванi у кутку i, нещиро посмiхаючись, пiдвiвся назустрiч. Нiчого не кажучи, Стас потис йому руку.

– Пане Станiславе, я розумiю, вам, може, й бачити мене неприємно, але вислухати прошу ще раз.

– I знову у моїх же iнтересах, – скривився Стас.

– У наших спiльних, – багатозначно промовив прокурор.

– Це вже прогрес для мене.

Стас сiв i сьорбнув кави.

– А вас не образить одне моє прохання? Адже розмова буде як нiколи вiдвертою.

– Ще бiльше, нiж попередня? – здивувався Стас.

– Значно бiльше. Тому хотiв би бачити на столi ваш телефон.

Демонстративно вимкнувши телефон, у якому на той момент вже було увiмкнуто функцiю звукозапису, Стас поклав його на стiл. Шкода, не завадило б.

– Дякую, – промовив Мамчур, збираючись iз думками. – Так от, Станiславе Iвановичу. На даний момент справа складається таким чином. Проти вас, не буду приховувати, немає конкретних i незаперечних доказiв.

– Звiсно, – згодився Стас. – Iнакше ми б говорили в iншому мiсцi i кава була б у кращому випадку ячмiнна.

– Тим не менше, – пропустив заштрик прокурор, – зовсiм уникнути неприємностей i тяганини вам не вдасться. Слiдство працює, а крiм вас i далi немає підозрюваних. Мотив у вас, як не крути, був. Машину у той день бачили на вулицi, де стався злочин. Навiть вiдбитки шин вiдповiдають. На додаток ви знайомi (наскiльки близько – ваша справа) з квартиранткою загиблої, у якої, до речi, як виявилося вже тепер, також був мотив бажати смертi Неонiлi Мурашевич. Тiльки не заперечуйте, не треба. Менi вiдомо про iнший заповiт.

– Звiдки? – проковтнув Стас.

– Професiйнi таємницi. Не важливо. Головне – я правий. I нарештi, темна iсторiя її лiкування. Так, у ваших дiях професiйне розслiдування на обласному рiвнi не знайшло складу злочину, але… Мурашевич потрапила до вас i померла. Це факт. Як не крути, а iсторiя загибелi жiнки мiцно зав'язана навколо вас i вашої подруги. Уявiть, що за даних дуже непевних розкладiв знайдеться свiдок, який бачив, я вже не кажу – момент наїзду вашої машини на покiйну. Просто вашу машину на вулицi у потрiбний час… Уявiть собi, що такий знайдеться! Терези правосуддя одразу переважать в iнший бiк. Ви згiднi?

– Ви вiдверто лякаєте мене?

– Нi, – заперечливо провiв пальцем Мамчур. – Я малюю перспективи. Теоретично. А тепер спробую пояснити, наскiльки вони реальнi. У придбаннi вашого будинку зацiкавленi впливовi люди.

Такi, якi вирiшують усе. Пане Станiславе, ми живемо у паскудному суспiльствi. Для вас, гадаю, це не секрет. У ньому важливi питання не вирiшують закони. Вирiшують люди. Тi, що мають важелi i крутять цими недосконалими законами так як бажають. Проти них ви – нiхто. I я також нiхто. Сьогоднi я прокурор, завтра лайно. Це реалiї. Не живеш за їхніми правилами – тебе розчавлюють i викидають. I кожен крутиться на своєму мiсцi, аби цього не сталося. От i я мушу.

– Тобто отримати цю польську розвалюху геть приперло надто серйозним людям, – хитнув головою Стас.

– Не зовсiм розвалюху, але можна i так сказати, – згодився Мамчур.

– А причина?

– Що вам до причини? – зiтхнув прокурор. – Ви, Станiславе, наскiльки я пам'ятаю, їдучи сюди, переслiдували конкретну мету – отримати надурняк грошi, хоча б мiнiмально можливi. Тепер починаєте вести мову про причини. Зауважу – ще й у такий невдалий для себе момент, коли козирi не у ваших руках. Облиште емоцiї, фантазiї i погляньте на це збоку. I зрозумiйте, що зараз є двi перспективи. Одна: ви негайно отримуєте п'ятдесят п'ять «штук» «зелених», замiсть сорока, на якi розраховував ваш знайомий адвокат, ховаєте їх хоч у кишеню, хоч у банк, i забираєтеся зi спокiйною душею хоч iз вашою коханою дiвчиною, хоч без неї, як бажаєте. Але як в одному так i в другому випадку справа негайно закривається за недоведенiстю, i нi ви, нi вона бiльше не повертаєтеся до неприємного, пов'язаного iз цим трагiчним випадком. Факт отримання вами грошей фiксується нотарiально i, щойно минає рiк, вам залишиться вiддати будинок людинi, вказанiй у документах. Чи не про це ви мрiяли, їдучи до нас уперше?

Стас мовчки сверлив Мамчура очима.

– I друга, – продовжував той. – Ви живете у будинку i вперто бажаєте дiстатися до причини. Вам не дадуть займатися цим спокiйно. Я особисто не дам. Розумiєте? А буде на моєму мiсцi хтось iнший, вiн не дасть. Для нас, на вiдмiну вiд вас, варiантiв не iснує. Справа дiйде до суду так чи iнак. I свiдки потрiбнi знайдуться. I навiть якщо обвинувачення не виграє процесу, це затягнеться ще надовго. Тяганина, i не лише для вас. Олена ваша, нагадаю ще раз, також фiгурує невигiдним боком. Нi для кого не секрет, що на лаву пiдсудних i навiть ще далi сiдають цiлком безневиннi люди. На хрiна воно вам? У вас є хоч якась логiка? Убийте мене, не зрозумiю.

Схоже, прокурор виговорився. Усе виглядало не те слово – логiчно. Розмiрковувати не було над чим. Щоб учинити iнакше, потрiбно не мати здорового глузду. Не мати зовсiм. Просто зараз Стас отримував те, за чим їхав сюди з самого початку, за чим неймовiрно шкодував, сидячи у камерi, i одночасно позбувався усiх неприємностей, витягаючи й Оленку. Фактично, вiн вигравав цю вiйну. Чого iще бажати?!

Напевно, нiчого. Хiба що залишалося невдоволення вiд величезної кiлькостi нерозкритих таємниць, нехай навiть чужих, якi вже починали проступати. Таємниць людини, яку дуже умовно можна назвати родичем i iснуванням якої нiколи не цiкавився. I все? Та нi, не все. Ще враження незавершеностi справи, яка захопила не на жарт. I вiдчуття, що тебе виваляли у лайнi. Причому тепер уже за це не відповість ніхто.

Цiкаво. Нiколи б не подумав, що подiбне вiдчуття здатне з'являтися при отриманнi майже шестидесяти «штук» «зелених». Здавалося б, у такi моменти скажена ейфорiя повинна перекривати геть усе.

Ейфорiя десь вiдпочивала.

– Я мушу подумати, – промовив Стас, вiдсуваючи чашку. – Давайте завтра.

– Одного разу ви вже думали, – похмуро промовив Мамчур. – Одного разу вже казали «завтра». Я повiвся. Ви передумали. Через це я опинився у дурнiй ситуацiї. Бiльше не хочу. Вирiшуйте тут i зараз. Якщо нi, я змушений буду дiяти на власний розсуд. I нашi з вами приємнi стосунки скiнчаться остаточно. Повторюю ще раз: я не налаштований проти вас, але у мене реально немає iншого виходу.

– Ви хочете сказати, що така сума при вас?

Замiсть вiдповiдi Мамчур вiдкрив грубу барсетку i виклав на стiл пачки грошей в упаковках з банкiвськими печатками.

– Рахуйте. Нотарiус унизу. Кликати?

Рука його завмерла над телефоном.

Усе перекрутилося у головi. Що ж таке вiдбувається?! Стас визнавав за собою i прагматизм, i здоровий глузд, i iнстинкт самозбереження, i багато iнших якостей, котрi мали б зараз не те що пiдштовхнути прокурорську руку з трубкою до вуха – прилiпити її туди намертво. Проте було ще щось. Патологiчно нерозумне. Необґрунтоване. Внутрiшнiй голос? Та хай йому грець, якщо вiн настiльки дурний!

– Кликати, – упевнено промовив Стас, мацаючи руками по порожнiх кишенях операцiйної пiжами. – I негайно, поки я не наробив ще якихось дурниць.

Рука з телефоном завбачливо посунула до нього пачку цигарок.

Усе вiдбулося блискавично. Шевчик з'явився одразу. Усе було при ньому. Нотаріальний бланк з видрукуваним заздалегiдь текстом лiг перед Стасом на стiл.

Я, Ковач Станiслав Iванович, отримав вiд…

Рот його роззявився сам собою. Оце повороти! То ось вiн хто, виявляється, ватажок мiсцевої мафiї, котрий заправляє навiть прокурором?! Саме так хотiлося пожартувати, але вiн стримався. Швидше за усе, просто пiдставна особа. Втiм, яке його дiло?

…отримав вiд Берковича Леонiда Семеновича 55 000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларiв США за майбутній продаж йому будинку на вулицi Коновальця, 18, яким володiю згiдно iз заповiтом, i право продажу якого, за цим же заповiтом, набуваю….

Далі стояла дата вступлення Стаса у права власності на будинок. Обличчя пашіло. Стас машинально обтер його, намагаючись усунути все, що заважало зосередитися.

Вiдповiдно до угоди зобов'язуюся цього ж дня звiльнити вказаний будинок, оформивши акт його купiвлi-продажу на користь Берковича Леонiда Семеновича без будь-якої додаткової оплати. У випадку смертi Берковича Леонiда Семеновича до вказаної дати будинок цього ж дня переходить у власнiсть людини, вказаної у його заповiтi.

Он як. Все-таки Беркович. Той, хто вже кiлька мiсяцiв i так «жив» на горищi, намагаючись вигнати законного господаря, той, хто допомагав лiквiдувати Мурашевичку, а убивство повiсити на нього.

– А де ж сам пан Беркович? – не зрозумiв Стас.

– А навiщо вiн вам? – у свою чергу не зрозумiв Шевчик. – Беркович потрiбен насамперед менi. А ви усе, що маєте отримати вiд нього, вже отримали. Он, до речi, рахуйте. I тепер насамперед вiн зацiкавлений у правильностi оформлення паперiв.

Грошi були справжнi. Бiльше того – щойно з банку. А бланки мiстили усе, окрiм поки що пiдпису покупця. Розмова з Олегом точилася недовго i, скiнчивши її, Стас додав до угоди ще один пункт:

«У випадку ж моєї смертi до дня вступлення у право власності будинок не може перейти у власнiсть вказаних осiб ранiше цiєї дати».

Суттєве доповнення. Тепер можлива смерть спадкоємця нiяк не прискорювала вступлення у права Берковича i компанiї. Довелося Шевчику повертатися до контори, аби додрукувати останнє речення. Порахувавши грошi, Стас потяг до себе один з примiрникiв угоди.

– Навiщо? – не зрозумiв Шевчик. – Берко розпишеться, я вам принесу. Однаково ж пiдпис потрiбен.

– От нехай вiн розпишеться на вашому, а цей лежатиме у мене. Принесете менi з його пiдписом – я вiддам вам свiй. Тодi пiдете знову до нього.

– Для чого так складно? – не зрозумiв Мамчур.

– А раптом за дверима вже СБУ стоїть? – багатозначно скривився Стас. – А ви повiдомили, що даватимете лiкаревi хабаря за майбутню операцiю. I номери цих купюр вже переписанi…

Обоє смiялися вiд душi.

– Хотiв би я, щоб менi такi хабарi давали… – крiзь сльози ледве вимовив прокурор. – Я б брав, їй-Богу… Хто повiрить? Розсмiшили, докторе.

– Гаразд, – пiдбив пiдсумок Шевчик. – Нехай так. Справу зроблено? Завтра обмiняємося примiрниками. Поїхали?

– Можу вас зачекати, – запропонував Мамчур. – До банку довезу. У нас кишенькові майстри не водяться, але все ж таки… Та й потiм – вдала оборудка потребує чарки!

– Дякую, – пiдняв обидвi руки Стас. – Сам. Усе решта сам.

– Як знаєте…

Павловська увiйшла практично одразу.

– У вас усе гаразд? Станiславе Iвановичу! Не мовчiть!

– Начебто…

Навiщо воно їм? Вивалювати непомiрну цiну за старий будинок. Тим паче, у якому вже нiчого немає, а вiд схованки лишився тiльки розколупаний фрагмент стiни. Вони що, не знають?

Вiдчуття, що пошив у дурнi iнших, вперто не бажало з'являтися. Натомiсть у голову мiцно засiло побоювання, що, навпаки, у дурнi пошили його. I це не зважаючи на купу грошей, якi не вмiщалися у кишенi операцiйної пiжами.