Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

– Але ж заповiти починають «працювати» лише тодi, коли помирають люди, що їх складали! – не витримала Оленка. – Що ж це таке мало бути, чим люди мають отак дорожити аж пiсля власної смертi?

– Усе, – сказав Стас, – годi. Тобі треба спати, а я тут влаштував розминку для мiзкiв.

– Нi, – вона одразу пiдхопилася. – Не йди. Будь ласка. Розповiдай, менi не важко.

– Куди ж я пiду? – здивувався вiн. – Бiля тебе буду. А розказав уже все. Мої можливостi на цьому етапi вичерпалися. Звiсно, якби ситуацiю серйозно розглянули якi слiдчi органи… Ти ж розумiєш, їм i допитати легше кого треба, i експертизи, і бази даних… Тiльки я бачив, як вони працюють. Уяви собi, якби я, оперуючи хворого, видаляв не те, що потрiбно, а те, що легше. Нi, не хочу мати з ними справи. А власноруч… Намагатися iти далi справдi небезпечно. Давай змиримося з тим, що нiколи не знатимемо, що ж це таке було, через що усе.

– Стасику… а що потiм?

– А потiм… Ну, насамперед поставлю тебе на ноги. Це тиждень. Можливо, днiв десять. Як пiде. А далi… Будинок продав, грошi прилаштував. А вiдновлення справедливостi потребує надто великих зусиль i дуже ризиковане. I для тебе також, не лише для мене. Це на однiй чашi терезiв. На iншiй – азарт, спокуса довести почате до кiнця… Я не гравець по життю. Я – хiрург. I з професiйних рис найцiннiша – умiння вчасно зупинитися, а азарт – найшкiдливiше, що може бути. Тому треба звiдси втiкати. Разом. Краще до Вiнницi. Все-таки рiдне мiсто. Якщо ти не хочеш, я… також не поїду.

Вона довго мовчала, а потiм запитала-таки те, що найбiльше мучило:

– У мене ота схема, щойно тобою складена, досi перед очима стоїть. А ти… не припускаєш, що я – одна з них?

– Нi, – упевнено вiдповiв Стас. – Коли ми познайомилися, усе вже вiдбулося. Твiй колишнiй розтанув i невiдомий скарб разом з ним. Усе важливе вже вiдбулося. Тим, хто брав участь у змовi, я не потрiбен. Тягнути мене до цiєї схеми не було сенсу, хiба що зайвих проблем нажити.

– А… якщо ти десь помилився? У своїх генiальних розрахунках? – не вгавала вона.

– Тодi доля мене покарає. I так менi i треба!

– А я гадала… – голос Оленки затремтiв, – ти просто вiриш менi.

– Я тобi вiрю, спи, – тихо промовив Стас. – Хоча за це покарання буває ще бiльш жорстоким.

Останньої фрази вона не почула.

LVI

Дзвiнок у дверi тепер завжди примушував Оленку здригатися. За кiлька днiв пiсля виписки iз вiддiлення їх було зовсiм небагато, отих дзвiнкiв. Проте щоразу вона напружувалася i лякалася.

– Знаєш, – одного разу сказала вона, – весь час здається, що зараз увiйде хтось i щось скаже. I усе переграється укотре. I ми знову залишимось. I це тягтиметься вiчно.

– Не бiйся, – вiдповiв Стас. – Вирiшено остаточно i безповоротно. I повiр: немає такої людини, яка змусила б мене залишитися. Крiм тебе, звiсно.

Але цей вечiрнiй дзвiнок чомусь рiзонув i по його напружених нервах. Останнiй вечiр у Галичi. Остання нiч. Зранку у дорогу. Вони кидають усе як є – Оленчину квартиру, роботу. Паперовi клопоти вiдкладаються на потiм. Лише одна справа не могла чекати – вiд'їзд. Подалi з мiста, яке залишило стiльки неприємних вражень.

Нiчого не має перешкодити. Оленчинi речi вже у машинi. Машина пiд будинком. Навiть тих, кого належало називати не iнакше як партнерами, попередив, i вони не мали нiчого проти. Стас навiть запропонував ключi вiд будинку спочатку Берковичу, а потiм i прокурору. Обидва вiдмовилися, просили тiльки не забути про термiн переоформлення документiв i побажали щасливої дороги. Нарештi, Галич вiдпускав.

– Давай не вiдчиняти, – попросила Оленка.

– Ти що? Машина пiд вiкнами. Припини. Вiдзавтра працюватиму над твоїм психологiчним станом.

Гащак i Нагiрний стояли в отворi дверей, демонстративно тримаючи пляшку.

– Ти глянь, – здивувався Стас. – Диви, хто прийшов! Не згордували. А чого ж таку маленьку?

– Тобi їхати зранку. Знову плакатимеш, що обставини не дозволили.

– З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, – посмiхаючись, зауважила Оленка.

– Ви про пляшку? – не розгубився Нагiрний.

– Про вас! Роздягайтеся! Якраз на вечерю. Тiльки атмосфера у нас вже похiдна, вибачайте.

– Ось так… – невiдомо кому жалiвся Гащак. – Налетiв, пройшовся по мiсту наче буревiй, забрав найлiпше, i ну вас усiх. Киснiть далi у своєму болотi…

– Припинiть, – смiявся Стас. – Краще давайте на кухню. У господинi роль керуюча.

– Ну, звiсно! – пiдхопив Нагiрний. – А там лiкарняний листок закриємо, i вiчна посудомийка. Таке воно життя української жiнки.

– Дякую, Богдане Петровичу, за райдужнi перспективи! – обурилась Оленка.

– А чого без шефинi? – запитав Стас. – Не запрошували iз собою? Чи вiдмовилася?

– Ну, ти ж їй серце розбив! Тепер усе на нас нещасних знову виллється.

– А якщо серйозно?

– А якщо серйозно, то не казали, – пояснив Нагiрний. – Ви ж не спрацювалися. Видно було. То навiщо? А хотiлося на прощання душевної атмосфери.

– Щоб усi свої, – пiдказав Гащак.

– Дякую, що за свого маєте, – серйозно промовив Стас. – Я… вiрите, чесно, їдучи, у цьому мiстi нi за чим не шкодую. Окрiм вас. Можете не вiрити.

– Игим… – нiяково крякнув Нагiрний. – Усе у нас неправильно iде. Щоб такi розмови вести, там уже тiльки на днi має лишатись. А ми…

– Нiчого подiбного! – встрягла Оленка. – Усе правильно. Отже, думки від душi, а не з п'яної голови. Так, любий, за хлiбом. I то миттєво. А ми тут покуховаримо.

Пiдхопилися усi, але Стас одразу ж посадив їх назад i як був, у спортивному костюмi, вискочив за дверi. Душа спiвала: все-таки останнiй галицький акорд не звучатиме похмуро.

Постать, що вiдокремилася вiд водостiчної труби, була кривою i згорбленою, а звук, з яким кiстлява рука ковзнула по iржавому залiзi, вилив порцiю холодної води поза шкiру. Темрява ховала його обличчя. Каптур аж закривав очі.

Вiн зробив крок назустрiч, щоправда, так i не вiдпустивши труби, наче без неї мiг упасти. Тодi нахилився до машини, яка стояла зовсiм поруч. А тремтячий та скриплявий голос промовив:

– Що, тiкаєш?

Цей тембр важко було не впiзнати. Проте слабкiсть продовжувала розливатися по ногах i лише за яку хвилину мало вiдбутися повернення до нормального стану.

– Чого менi втiкати, просто їду. Немає нiчого доброго у вашому мiстi, щоб тут висиджувати. Дiра дiрою. Гадюшник.

Не без зусиль рухаючись, Ратушняк наблизився упритул. На ньому була звичайна штормiвка, каптур якої у темрявi справив таке неприємне враження.

– А ви чого тут о такiй годинi?

– На тебе прийшов подивитися. Завтра ж буде пiзно.

– Чого ж, – вимушено посмiхнувся Стас. – Ще приїду. Папери у кадрах лишилися. Плюс бухгалтерiя. I вам до побачення зайшов би сказати.

– Дурню, не тому що їдеш! – прорипiв Ратушняк. – Узагалi пiзно.

Нове неприємне поповзло у грудях. Ого… Що верзе цей маразматик? Як – узагалi? Що мається на увазi?

– Ви говорите загадками, – якомога твердше вiдповiв Стас. – Пiзно для чого?

– Не для чого, а для кого! – пояснив старий. – Для тебе пiзно. У глобальному розумiннi. Жив чоловiк, чогось хотiв, на щось сподiвався… А потiм – уже пiзно.

– Ви верзете дурницi, – зауважив Стас, не упiзнаючи власного голосу.

– Якщо дурницi, то чого ж ти злякався?

Ратушняк заглядав знизу, з-пiд каптура, запалими надокучливими очима, але бачив його наскрiзь. I вiд цього неабияка злiсть починала забиратися не на жарт, витискаючи отi першi, ще бiльш недоречнi вiдчуття.

– Iване Павловичу, навiщо ви прийшли? – твердо запитав Стас. – Якщо прощатися, прошу в дім. До Гащака i Нагiрного. Якщо маєте що iнше, то кажiть тут. Мене чекають.

Старечий смiх у темрявi, ще й з-пiд каптура, звучав без перебiльшення зловiсно.

– Юначе, такому вiдпрацьованому матерiалу, який стоїть перед тобою, не личить пити горiлку у компанiї поважних лiкарiв. А прийшов я задовольнити твоє прохання.

– Яке? – не зрозумiв Стас.

– Ти ж хотiв грати у шахи. Я готовий.

– Ви… при своєму розумi? – у Стаса натурально перехопило подих. – Грати з вами у шахи?! В останню нiч перед вiд'їздом? Хоча… У вас же патологiчна тяга грати з людьми у шахи безпосередньо перед фатальними поворотами у їхньому життi.

От тепер справдi схотiлося зазирнути у жовтявi очi старого, шкода, що темрява.

Скриплячий смiх зазвучав ще єхиднiше.

– I це усе, до чого ти доглупав? Шмаркачу… На бiльше мiзкiв не стало. Отже, i грати нема з ким. А я вже намiрився.

– Чого ж так пiзно намiрилися? – запитав Стас.

– А менi нiчого не було вiд тебе потрiбно. Ти ж сам на бажання хотiв.

– А тепер, виходить, щось треба. Бажання з'явилося? За пiвдоби до мого вiд'їзду. Яке?

– Здогадайся.

– Тупий… – розвiв руками Стас. – Оголосiть умови. Може, й зацiкавить.

– А твоя умова без змiн. Виграєш – про дядька твого непутящого розповiм, бо так нiчого й не знатимеш.

– А програю?

– У Галичi залишишся, – прокашляв старий.

– Що?!

Обурення, яке охопило Стаса, важко було передати. Як же хотiлося вiдвiсити цiй наглотi добропорядного шалобана! Нi, не вдарити, адже на стару людину аж нiяк не пiднялася б рука. Саме клацнути середнiм пальцем точнiсiнько у лоба, як оце «винагороджують» одне одного школярi на перервах.

– Здається, це прояви глибокого маразму, – похитав головою Стас.

– Отже, ти повинен легко виграти i отримати своє.

Голос Ратушняка тремтiв дедалi бiльше, а похитування голови розрiзнялося навiть у темрявi. Бракувало тiльки, щоб вiн i без шалобанiв тут рухнув.

– Я взагалi не гратиму, – крiзь вимушений смiх оголосив Стас. – Тому що таємницi покiйного дядька мене бiльше не цiкавлять, а залишатись я не можу за жодних обставин. Бувайте здоровi.

– Дурню, – прокректав старий вже у спину. – Однаково ж залишишся. Тiльки… краще б – програвши менi…

Смисл почутого доходив поступово. Вiн сповiльнював ходу, в'яжучи ноги, а одночасно розпалюючи неабияку лють. Ця стареча ворона, для якої вiн пошкодував стусана, вперто намагалася каркати до кiнця, бажаючи безглуздим залякуванням очорнити останнi години його перебування. Останнi де – у Галичi чи не тiльки?

– Чим по бабах лазити, краще б додому зайшов. Може б i надумав ще…

Остаточно зупинитись вдалося лише за рогом будинку. Крамниця свiтилася поруч. Ще вiдчинена. Хлiб… Але думки перебували вже геть зовсiм в iншому мiсцi. Ратушняк справдi щось знав. А можливо, взагалi усе. Нормальна людина на його мiсцi або мовчала б, або казала, що хоче. Цей, що, вочевидь, виживав iз розуму, вирiшив гратись. Але хай там що, а вiн натякав на небезпеку. Остання фраза свiдчила про те, що пiдказка зараз у будинку, якого для Стаса подумки вже не iснувало.

Проте будинок стояв на мiсцi. А ключi вiд нього досi залишалися у Стаса. Тiльки навiщо ж так складно? Пенсiонер хотiв погратися. То пограємось. Чомусь вiн хоче, щоб Стас залишився. Нехай. Вiн залишиться. В обмiн на важливу iнформацiю. Навiщо гаяти час, граючи у шахи i ризикувати, що хтось iз них залишиться без бажаного? Проста угода. Кожен задовольняє умови iншого. Просто зараз. I хто при цьому завадить Стасовi прокинутися зранку, завести машину i, забравши Оленку, виїхати-таки у потрiбному напрямку? Закони честi? Смiх та й годi.

Вiн кинувся назад, але бiля труби вже нiкого не було. Ратушняк зник. Стас пробiг двiр i вискочив на iншу вулицю. Немає. Коли?! Вiн же ледве ходив! Пробiгши вулицею в обидвох напрямках, Стас заскочив назад у двiр, а потiм знову до хлiбного. Дива. Стоп! Старого могло притиснути до вiтру i вiн просто у пiд'їздi…

Але й це припущення не справдилося. Вiдчинивши дверi Оленчиної квартири, Стас пройшов до кiмнати.

– Чого ти так довго?

– Немає вже хлiба. Пiзно. До вокзалу скочу. Ключi вiд машини тiльки взяти.

– Та треба тобi його! – кричав з кухнi Нагiрний. – Подивись, якi ми вареники лiпимо!

Оленка дивилася перелякано, щоб не сказати бiльше.

– А навiщо тобi це… Що ти замислив?!

– Нiчого! – Стас швидко сховав пістолет до кишені. – За хлiбом i назад. А без цiєї штуки я зарiкся ходити. Просто вискочив на радощах так швидко i забув удома. Ти чого? Момент.

Поцiлувавши її, Стас вискочив надвiр. Ще раз озирнувся. Нiкого. «Дев'яносто дев'ята» полетiла у напрямку найзловiснiшого у Галичi мiсця.

LVII

Садиба спала. Зачинена брама, пусте подвiр'я. Пiд'їхавши без фар i з заглушеним двигуном, Стас вiдчинив хвiртку i тихо пройшов. На вулицi анi душi. Дверi зачиненi. Пальцi напружилися, вставляючи ключ. Тихий поворот замка. Пiстолет у руцi. I важкий невпевнений крок у темряву холодних сiней. Вимикач. Свiтло освiтило й наступний коридор. Тихо й порожньо. Нi, порожньо, але не тихо. Серце гупало аж у головi, а м'язи, здавалося, накопичували скажений струм, готовi спрацювати при найменшому рипiннi пiдлоги, яка сьогоднi не бажала рипiти навiть вiд власних крокiв. Кухня в один бiк. Кiмната з диваном в iнший. Далi – порожня. Все. Нiкого. Ну, хiба ще шафа – традицiйне мiсце схованки для коханця, а зараз бiльш вiдповiдне для трупа.

Ривок!

От коли заскрипiло! Клятi дверi. Порожньо.

Тепер нехай вгамується у грудях. Пiстолет заховав пiд пахву. Зараз. Ну i де?

Де воно?!

Що мав на увазi цей старий пердун?

Очi не оминали жодного закутка. Усе як i було. Залишалися пiдвал i горище. Зараз. Зберуся з духом. Останнє зусилля…

Телефон завiбрував у кишенi.

– Де ти, Стасику?

– Хлiб купляю. Вже їду. Наливайте.

Погляд впирався просто у «книгу пророцтв». А чи не її мав на увазi старий? Може, саме тут i належить знову шукати пiдказку. Ну… Де? На вицвiлому килимi усе зливалося докупи i пелюстки при поглядi пiд прямим кутом нiчого не нагадували – просто вивчивши його за довгi години споглядання, Стас i звiдси безпомилково знаходив «героїв». Ось вона – «дiвчинка з суницями». Жива. «Я зумiв її врятувати. Тож правдивiсть цiєї життєвої карти виявилася мiфом», – твердив внутрiшнiй голос. «Не гнiви!» – одразу ж починав просити iнший. Що ж, лягати на диван просто зараз i починати шукати у пелюстках навколо «принца» i «дiвчинки» зашифрованi ознаки автокатастрофи, яка має статися по дорозi до Вiнницi? Або ще щось?

Де вона, ота пiдказка?!

Важкi кроки перейшлися стелею по дiагоналi. Потiм ще раз. Завмерши, Стас дивився угору. А «вiн» зупинився i стояв деякий час, переминаючись по шлацi. Дякую, Берку, що нагадав про свої витiвки. Вочевидь, цей диво-майстер не мав розуму, якщо, побачивши давно забуте свiтло у вiкнах, знову запустив свою «шарманку». Тупiсть Берковича вражала. Та чого хотiти вiд дурня, що платить двiчi? А от Стас завдяки їй збагнув одну важливу рiч. Усе «господарство» на горищi так i залишилося розкопаним. I свiдчитиме тепер, якщо за його вiдсутностi зацiкавленi влiзуть сюди, що Стасовi вдалося розкрити принаймнi деякi з таємниць. Чи варто залишати цей козир ворогам? У самих пристроях нiчого не пошкоджено. Засипати назад шлаком i нехай потiм до втрати пульсу лякають привидами одне одного.

Знову почулися кроки на горищi, потiм ще швидше, а потiм грюкнуло i почувся стогiн. Стогiн, сповнений болю. Такий, що навiть у Стаса, котрий розумiв його походження, пiшов мороз поза шкiрою. А потiм… Там уже не стогнали. Вiн говорив. Точнiше, повторював лише одне слово, наче кликав: «Нiла-а! Нiла-а! Нiла-а-а!»

Це справило ефект соди, кинутої в оцет. Слiпа некерована лють, вибухнувши iз жаху, пiною залила очi i рвалася геть в усi дiри. I стримати її не було можливостi. Виродкiв, здатних на таку фантазiю i таке блюзнiрство, хотiлося душити власними руками. I видерши з кишенi телефон, знайшовши тремтячими пальцями номер Берковича, Стас заволав у слухавку:

– Слухай, ти, пiдлото, просто зараз я пiднiмуся до твоєї халупи i задушу тебе! А перед тим ноги повириваю. Чуєш, гидото, голими руками задушу!

– С-станiславе Iвановичу… А к-кому ви дз-звоните? – перелякано верескнув той. – Це Б-б-беркович! Ви мiй номер набрали…

– Так, сволото, я набрав твiй номер! Щоб ти зараз, миттєво заткав свою «шарманку», iнакше я заткаю тебе! Навiчно!

– Я-я-яку шарманку?! Що ви хочете?!

– Кiнотеатр свiй домашнiй! – ревiв Стас. – Той, що ти у будинку на горищi сховав! Полякати на прощання схотiлося… Тепер я тебе лякатиму!

– Так я-я-я… я… нiчого. Я не хотiв в-вас… Це так… i… у мене зараз все вимкнено! Присягаюся! Давно вже не…

Здалося, що звук у слухавцi вимкнуло в одну мить, хоч збитий спантелику i переляканий Беркович довго ще сипав вибачення й пояснення. А швидше вимкнувся його слух. Саме цiєї митi з'явилося відчуття, що сивiє. Голова ніби була окремо вiд тiла i не здатна поворухнутися. А оте найгiрше почалося з горла. Важкою ртуттю воно текло донизу, розливаючись по руках i ногах, вiд чого тi швидко нiмiли. Це що, отак помирають вiд жаху?

А погляд власних очей намертво закляк на ключах вiд машини, затиснутих у побiлiлих пальцях лiвої руки. Як завжди, брак часу, тому й другий брелок, ставши непотрiбним, досi телiпався у зв'язцi. Кроки над головою важко сунули у кут, проте його неоновi лампочки й не збиралися свiтитися, а звуковi пристрої сигналити. Брелок-iндикатор мовчав. Те, що вiдбувалося зараз на горищi, не було Берковими витiвками. От тепер мав починатися справжнiй жах.

Кроки дiйшли до кута. А потiм почувся зовсiм iнший звук. Вiн спускався донизу. Рипiли дерев'янi сходинки. Скiльки їх? Вiдчиненi дверi до коридора, i Стас бачив тi, що ведуть на горище. Зараз у них постукають по-справжньому.

Зараз!

Неймовiрним зусиллям волi рука, нiчого не вiдчуваючи, полiзла пiд пахву, не в силах намацати застiбку. Усе наче повторювалося як тодi, коли насправдi нiхто увiйти не мiг. Тепер уже нiкого не викличеш. Пiзно. Зараз постукає… Пальцi не вiдчувають металу.

Ну!!!

Дверi горища зарипiли без дозволу, повiльно роззявлюючись, випускаючи кремезну постать з блiдим обличчям. Хто-хто, а вiн мав право заходити, не стукаючи! Здавлений крик застряг у Стасовому горлi. Вайлувата рука у короткому рукавi недбало штовхнула дверi назад i ведмежа постать з неприродно маленькою головою посунула на нього, зупинившись за два кроки.

Серце готове було зупинитись.

– Що, небоже, зiбрався стрiляти у дядька? Хе… Давай. Двiчi не помирають.

Лише тепер Стас побачив, що рука його стискає-таки пiстолет, спрямовуючи убiк привида.

– Га-а-а-а!!! – несподiвано загарчав прибулець, скрививши обличчя i здiймаючи руки догори.

Палець натис на гачок сам. У закритому просторi лупонуло так, що не витримала стара штукатурка. Щось посипалося, блимнуло свiтло. Крик несамохiть вихопився з власних грудей, а руки скинулися уперед, нацiлюючи зброю в голову прибульця.

Вiн хитнувся, хапаючи ротом повiтря, зловився за кут столу, а ноги вже робили неслухнянi кроки назад. Стiл загрiб нiжками по пiдлозi. Позаду дверi. Ноги його заплелися i дебела постать, неприродно гикнувши, завалилася у кут. Вiн намагався удихнути, але тiльки гикав. Схожi на клешнi руки терли очi i розривали комiр сорочки. А стрiлець, геть-зовсiм заклякнувши, ще довго спостерiгав би цю картину, якби не залишки газового заряду, якi лiзли у нiс, виводячи зi ступору.

Кинувши зброю, Стас хапнув кружку i побiг до водопроводу, вiдкривши кран наповну. Вода текла безперервно, а вiн лише льотав до коридора, набираючи її i лиючи по очах того, кого за усiєю логiкою належало звати дядьком Тарасом, i який, вочевидь, досi був живий. Не дивлячись на зусилля усiх i його, Стаса, у тому числi. Повiки лежачого жахливо набрякли. З очей текло, проте Мироненко дихав самостійно. Пiд його сiдницями поступово розпливалася калюжа.

Схаменувшись, Стас прожогом майнув надвiр i, вихопивши з бардачка аптечку, вже летiв назад. У грудях нещодавнього привида добряче гепало, а от руки вже стали теплими. Що там пульс? Зробивши кiлька iн'єкцiй, Стас витер пiт з чола i лише тепер зауважив, що й сам увесь мокрий.

Закректавши з натуги, Стас вiдтяг дядька з калюжi й спробував посадити на диван. Та той лише знесилено махнув рукою. Позаду у сiнях загупало. Грюкнули дверi. Тi, хто з вигуками вдиралися до кiмнати, миттєво замовкали, зупиняючись на пiвкроцi i хапаючись хто за що здатний. Останньою була Оленка. Скрик її вiддався луною у кiмнатi i вона вочевидь не втрималася б на ногах, якби не Гащак. А всаджена у крiсло, дiвчина схопилася рукою за вiдсунутий стiл, затуляючи iншою рота.

– Не бiйтеся, не привид… – вiдхекуючись, промовив Стас. – Уже й пульс є, пристойний.

Наче почувши це, Мироненко ухопився за край дивана i зробив спробу пiдвестися. Усi троє кинулися до нього i посадили-таки на фамiльне ложе. Притягши подушку, Стас пiдклав йому пiд спину i лише тепер пригорнув Оленку. Схоже, допомоги потребувала i вона.

– Дякую, небоже, що привiв мене до тями… – безбарвним голосом промовив Мироненко. – Думав, здихатиму-таки сьогоднi отут…

Усi четверо тiльки й могли, що мовчки розглядати його. Проковтнувши язик, вони застигли у нiякових позах, не знаючи, куди прилаштувати руки.

– Чого поставали? – наче нiчого не сталося, насилу розплющуючи набряклi очi, запитав Мироненко. – Посади людей. Ти ж господар… I дверi зачини, зимно. О… я ж увесь мокрий. Накинь щось на мене.

Ступор минав. Гащак рухав крісло, Стас обгортав ковдрою. А за кiлька хвилин уже гудiв чайник на плитi. I однаково всi мовчали.

– Живий я, живий, принаймнi зовні, – промовив Мироненко. – З середини вже почав помирати. Напевно, до ранку дiйшов би. Твоя «пукалка» оживила, чую – до тями приводить…

Дядько Тарас кивнув на покинутий пiстолет.

– Газовий, – сказав Стас, ховаючи зброю.

– Шкода, – спокiйно по-дiловому пожалкував нещодавнiй небіжчик. – Краще б справжнiй.

– Вам краще, а менi знову за ґрати й цього разу вже надовго. Про себе тiльки думаєте.

– Чому знову? – не зрозумiв Мироненко.

– А я там уже встиг побувати. Вашими зусиллями, до речi. Мене у смертi Йосипiвни звинуватили. Був у мене, як виявляється, мотив завдяки вашим витiвкам.

У голосi Стаса з'явилася злiсть. Нещодавнi фантастичнi вiдчуття минали, поступаючись мiсцем звичним.

– Нiла, Нiла… – гiрко промовив дядько Тарас. – Навiщо менi дiм… Навiщо було усе це затiвати, якщо її тепер немає.

Вiн плакав, затуливши долонею i без того набряклi очi. Кремезне тiло здригалося, притулене спиною до килима, який пророкував подiї.

– Лише сьогоднi дiзнався, – глибоко зiтхнув дядько. – Як тепер жити?! От скажи! Тепер тiльки туди дорога. Як сталося це? Хто? Знайшли? Ти знаєш?

– Не знайшли, – вiдповiв Стас. – Але я знаю.

– Хто?! – заревiв Мироненко. – Благаю, небоже, хто?

– Довго розповiдати, – зiтхнув Стас. – Може, вiдпочинете, заспокоїтеся, а там подумаємо, що i як далi. Правду казав старий – видно не свiтить менi звiдси вибратися…

– Зараз, – рiшуче промовив Мироненко, нахиляючись уперед. – Тут i зараз.

– Гаразд, – згодився Стас, – якщо пiсля усього ви здатнi розумiти. Її збив машиною Вiктор Коваленко, принаймнi пiд таким прiзвищем вiн числиться водiєм у франкiвськiй компанiї «Молочна країна». Возить йогурти. Збив службовим фургоном, навмисно. Я намагався, але… Врятувати її не було можливостi. Ви знаєте таку людину?

Мироненко мовчав, намагаючись зосередитись, облишивши емоцiї. Здавалося, до нього поверталося адекватне сприйняття. Схожа на клешню рука намацала поставлену Оленкою кружку.

– Не знаю. Який вiн iз себе? Фото немає?

– Фото вам не потрiбне, – сказав Стас. – Чоловiк цей як двi краплi води схожий на Iгоря Каширова з Коломиї. Його, сподiваюсь, ви знаєте? Гадаю, насправдi вони брати-близнюки.

Обличчя дядька Тараса змiнювалося просто на очах. Воно потемнiло. Навiть почорнiло, а очi, i без того маленькi, сховалися глибоко-глибоко. Вiн міркував, робив висновки i наче сам до себе хитав головою. Нiхто не наважувався заважати цьому процесу.

Доба входила у глибоку нiч. Усi розумiли, що прощальної п'янки вже не буде. Бiльше того – саме прощання вiдкладалося. Олена дивилися приречено. Ще годину тому вона вже уявляла у думках Вiнницю i радiла, що усi жахи позаду. Щойно її надiї розстанули. Щось подiбне вiдчував i Стас, проте мiг заприсягтися – розчарування не перевищувало решти вiдчуттiв. Адже азарт мисливця живе попри все у кожному чоловiковi, незалежно шкiдливий вiн з професiйного погляду, чи нi. Справу таки буде завершено. Оте невiдоме мучило б решту життя. А так… Поруч той, за допомогою кого зараз проллється свiтло.

– От тепер усе стало на мiсця, – зрештою промовив дядько Тарас. – Хто б мiг подумати… Пробач мене, хлопчику, що втяг тебе. Жив би зараз спокiйно у своїй Вiнницi й не знав клопоту. Пробач. Не хотiв я. Просто не було iншого виходу.

Вiн скинув з плечей ковдру i став на ноги.

– Нiчого, зi мною усе гаразд. Зараз я щось вам покажу. Принесу. I… в туалет. Що ти менi вколов? Лусну, не дiйду. Пожартував. Дiйду. Не хвилюйтеся.

Твердою ходою Мироненко посунув у коридор. Зараз. От i вiдкриється.

Нагiрний з Гащаком тiльки переглядалися мiж собою, не наважуючись дивитися на Стаса. Оленка скулилася на своєму крiслi у передчуттi гiршого. Втиснувшись поруч, Стас обiйняв її за плечi. Його вiдпустило. Пiсля того, що сталося пiвгодини тому… Хотiлося просто розрядити напруження.

– Горiлку без мене, певно, вже випили?

– Нi, – цiлком серйозно вiдповiв Гащак. – Студимо. Разом з варениками.

– Прекрасно. Зараз поставимо крапки над «i», а тодi… Я… потребую. Без перебiльшення.

– То це… – здавалося, Нагiрний нiяк не наважувався вимовити. – Мироненко?! Той, що помер? Директор музею?!

– Так виходить, – знизав плечима Стас. – А я коли його бачив? У дитинствi ще. Схожий, принаймні.

– Може… пiдстава яка? Його ж пiвмiста ховало! I закопували… Ви що, дурнi?

Усi з нiмим запитанням вирячились на Оленку.

– Вiн, – тихо помовила дiвчина. – Мироненко. Стасику, менi страшно.

– Ну, у будь-якому разi тепер уже не має бути страшно, – фiлософськи зауважив Гащак. – А от пiвгодини тому…

– То це ти його сам отут побачив?! Серед темряви? – зрештою дiйшло до Нагiрного. – Так?!

– Саме так.

– I ще й з газового пiстолета стрелив?!

– Схоже, так i було. Мужики, гляньте, я не сивий?

– Я б посивiв… – вражено промовив Нагiрний, розглядаючи його. – Кiно…

– Оце ти… за хлiбом… а сам… пообiцявши менi… знову головою у зашморг?

Оленка, схлипуючи, вiдвернулася.

– Ну, квiтко, чого ти? – але вона лише розпачливо хитала головою, зазираючи в очi коханого. – Ну, заспокойся. Зате тепер уже все проясниться. I тодi – до Вiнницi. А так би усе життя муляло i не давало…

– Менi здається, я нiколи не потраплю до тiєї Вiнницi.

– А у старого твого часом аденоми немає? – пожартував Гащак, розряджаючи нiякову ситуацiю i запобiгаючи сiмейнiй сварцi. – Сидить довго. Ти приводь, якщо що…

Вони перезирнулися. У коридор вибiгли усi. Гащак злетiв сходами догори i одразу затупав назад. Рвонули у пiдвал. Мироненка не було нiде. Усi висипали надвiр. Тихо. Вискочивши за хвiртку, Стас побiг вулицею. Хвилин за десять усi зiбралися у дворi.

– Ну що? Я аж туди бiгав, – вiдхекувався Гащак. – Немає.

– I до центру не пiшов. За руку треба було вести!

– Що за день… – скрушно промовив Стас. – За одним маразматиком годину лiтав. Той взагалi ледве лазить. I наче розчинився. Тепер цей.

– За яким? – не зрозумiв Нагiрний.

– Ратушняк приходив. Навiшав лапшi i зник. Отак само я за ним бiгав. Це ж вiн мене напоумив сюди зазирнути.

– Так може до Ратушняка й пiшов! – вигукнув Гащак. – Їдемо до старого! Давай, заводь.

– Стоп, а де наше таксi? – не зрозумiв Нагiрний. – Що вiн, падлюка, двох поважних лiкарiв покинув? Мав чекати!

– Яке таксi? – не зрозумiв Стас.

– Ну, ми ж на таксi приїхали. Оленка запiдозрила, що ти сюди подався. Ми усе покидали, таксi схопили й слiдом…

– Може дiд i забрав?

– Є на таксi рацiя?

– Нема, – похитали головою обидва. – Приватник-одинак.

– Машина яка – розвалюха? – з надiєю запитав Стас.

– Та нi. «Опельочок», ще новенький. А що?

– Пропало. О, Боже… – його аж хитнуло на ногах. – Я знаю, куди вiн поїхав!

До машини усi заскакували без команди. Двi величезнi сумки з Оленчиними речами, прилаштованi ззаду для поїздки, Нагiрний майже не цiлячись жбурнув у дверi будинку, репетуючи, щоб його зачекали. «Дев'яносто дев'ята» заскреготала колесами, залишаючи незачинену браму «будинку з привидами».