Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

IX

– От тепер уже ви повнiстю можете вважати себе членом нашого колективу, – посмiхаючись, промовила Свiтлана.

– А що, якби вам сьогоднi не «бабахнуло» е-е… вiсiмнадцять, то я б ще не мiг бути повноправним?

Оте «вiсiмнадцять» замiсть належного «тридцять» їй явно сподобалося, i старша медсестра мило щебетала про те, що у їхньому вiддiленнi звикли жити весело i не самою тiльки роботою. Отже чийсь ювiлей однаково б не забарився.

– Ну що, – зупиняючись, промовив Нагiрний, – тут розходимося. Молодi-нежонатi окремо, а такi як ми… – вiн багатозначно знизав бровами.

– Вам що, ще мало? – здивувалася шефиня. – Навiщо ж полишали?

– Та до жiнок, не до пляшки! – обурився Гащак. – Вiчно ви нас не так розумiєте.

– Станiславе Iвановичу, у нас у вiддiленнi найцiннiше – завiдуюча! – плiв далi Нагiрний. – Не дай Боже завтра не з'явиться на роботi, з тебе спитаємо, куди подiв. Довести до самого дому!

– Ну що ж – показуйте дорогу, Дiно Василiвно. Уперед! – весело промовив Стас, коли решта компанiї звернула у своєму напрямку.

– Та, власне, особливої потреби у цьому немає, – похитала головою Павловська. – Мене тут за десять рокiв кожний собака знає. Так що…

– …подорож нiчним мiстом у вашому товариствi може суттєво попсувати репутацiю, – докiнчив за неї Стас. – Нiяк не звикну до мiсцевої специфiки, пробачте.

– Ну що ви, – засмiялася вона. – Малося на увазi, що нiхто не образить. Якби я за таке хвилювалася, то пiшла б сама одразу. Вони вже хвилини зо три миють нам кiстки, можу вас запевнити. Думають, чи будете ви напрошуватися на чай i чи я погоджуся. А завтра зранку продовжать уже на роботi. Тож потурбуйтеся у першу чергу про власну репутацiю.

– Нормально, – вражено хитнув головою Стас. – Але я гадаю, така супутниця як ви, не може зiпсувати чиєїсь репутацiї. Тим паче, я у вас людина тимчасова.

– I на скiльки, якщо не секрет? – запитала вона, залишаючи комплiмент без уваги.

– Гадаю, рiк-пiвтора. Але не переживайте, я не з тих, хто вважає, що пiсля мене – хоч потоп, – заспокоїв її Стас.

– Приємно чути, – вона зупинилася. – Ну, дякую. Тут менi вже дiйсно два кроки.

– А що я скажу завтра колегам? – не згодився Стас. – Ви не переживайте, напрошуватися до начальства не в моїх принципах.

– Скажете, що довели. Не ображайтесь. Дiйсно не треба. Це у ваших iнтересах. Якщо пiдуть чутки, що ви проводите мене додому, медсестри обходитимуть вас десятою дорогою. Залишитеся на голодному пайку.

– Вас злякаються, – припустив Стас.

– Саме так. Вони мене бояться.

– Що ж, дякую. Це порядно з вашого боку – не позбавляти колегу приємних моментiв життя. Постараюся i вам вiдплатити тим же.

– До завтра, – промовила вона. – Веселитися ми любимо, але другого дня працюємо без скидок на учора.

Свiй будинок вiн побачив ще здалеку, та збагнув не одразу. А коли зрозумiв, ноги зупинилися самi. Будинок наче виступав iз темряви, тому що заднiй кут його був освiтлений. I свiтло це лилося… з вiкна на його заднiй сторонi. Це мала бути порожня кiмната.

Обережно, не кляцнувши хвiрткою, вiн зайшов у двiр, i, ступаючи тихо, обiгнув рiг будинку. Освiтлене вiкно шкребонуло по нервах, i без того напружених. Стас вiд розгубленостi притулився спиною до стiни. Хтось побував усерединi i увiмкнув свiтло. А може вiн досi там?

На вiкнi освiтленої кiмнати не було фiранок, адже Стас її не використував. Вiн узагалi кiлька днiв не заходив туди i просто не мiг увiмкнути свiтла. Стати на високий фундамент i, взявшись за пiдвiконня, зазирнути туди?

Нiкого.

Повернувшись, вiн тихо залiз до багажника машини i витяг важку монтировку, а потiм, так i лишивши кришку вiдкритою, пiднявся на ґанок. Серце збиралося вискочити, коли взявся за дверну ручку. Ну!

Дверi зачиненi. Ключ провертався тихо i все-таки… Якщо там хтось є, це мають почути. Дверi вже не рипiли, змащенi кiлька днiв тому, i Стас переступив порiг. Вiн просувався повiльно, вмикаючи свiтло у кiмнатах. Порожньо. На пiдлозi у тiй самiй кiмнатi лежав маленький зiжмаканий папiрець, якого ранiше не було.

Стискаючи у руцi металеву зброю, Стас обiйшов усе, заглядаючи скрiзь, де могла б сховатися людина. Вiн був сам. Дзвiнок до Олега зайняв кiлька хвилин, пiсля чого на мобiльному висвiтився номер «102». А поки до будинку пiд'їхав мiлiцейський «газик», Стас устиг обiйти ще раз кiмнати i переконатися, що нiхто за його вiдсутностi не допомiг йому порушити умови заповiту. Меблi були чiтко на своїх мiсцях, як i килими на стiнах, як i люстри на стелях.

Слiдчий мiсцевого вiддiлку внутрiшнiх справ капiтан Чепурний уважно вислухав усе, пошкрiб потилицю пiд кашкетом i сказав:

– Я вас розумiю, пане лікарю. Менi б також не сподобалося, якщо б хтось увiйшов до хати за моєї вiдсутностi. Але послухайте мене. Ви кажете, у вас нiчого не пропало. Так?

– Начебто, – погодився Стас.

– I це не дозволить вiдкрити кримiнальну справу, навiть якщо ви напишете заяву.

– Що ж, будь-кому дозволено уночi вдиратися до мого житла? – запитав Стас.

– Звiсно, нi. Але у вас, наскiльки я зрозумiв, немає конкретної пiдозри, хто б це мiг зробити, – капiтан був на диво логiчним.

Стас лише розвiв руками. У нього справдi не було припущень щодо цього, крiм хiба що думки про те, що старушенцiя могла мати ключ i зайти понишпорити, поки майбутній господар працював. Та за вiдсутностi незаперечних доказiв конфлiктувати з нею не хотiлося.

– Навiщо додавати нам зайву роботу, якщо успiху однаково не досягнути? Повiрте, з цього папiрчика неможливо дiзнатися, хто заходив до хати, якщо взагалi заходив, – Чепурний запитливо подивився на господаря.

– Якщо ви натякаєте, що я сам забув вимкнути свiтло, – промовив Стас, – то це вiдпадає на усi сто.

– Нiчого я не натякаю, – виправився старший наряду, – просто малюю вам конкретнi перспективи.

– Менi також не хочеться марної роботи, – згодився з ним Стас. – Але той, хто приходив, мав якийсь певний iнтерес. I хтозна що може статися далi. Тому я все-таки залишу заяву. Це по-перше. А по-друге, пробачте, я дилетант у вашiй справi, але вiдбитки пальцiв з вимикача можете зняти? Що як у мене потiм з'являться конкретнi пiдозри? Що як завтра я побачу, що все-таки щось пропало?

– Гаразд, – невпевнено знизав плечима капiтан. – Тiльки отримати щось толкове iз замацьканого вимикача навряд чи вдасться. Його не раз торкалися руками, в тому числi й ви. Як бажаєте, лiкарю. А чисто по-людськи я б вам порадив принаймнi замiнити замки у дверях. Коли вже тут таке коїться…

У будинку запанувала тиша. Час думати про сон. Знайшовши у кладовцi металевий лом, Стас похилив його на вхiднi дверi. Якщо б їх раптом вiдчиняли, залiзяка мала загуркотiти так, що прокинувся б i мертвий. Узагалi ситуацiя була iдiотська. Роздратування запанувало над ним. «Рiк я тут проживу, що б ви не робили», – подумав Стас, кладучи пiд подушку туристичну сокиру, яка також завжди їздила у багажнику.

Та вкластися так швидко не судилося. Задзижчав мобiльний. Номер невiдомий. Хто б це в таку пору…

– Алло?

– Станiславе Iвановичу? Доброго вечора. Пробачте за пiзнiй дзвiнок, сподiваюся, ще не вклалися.

– Збирався, – не конче привiтно буркнув Стас. – Хто це?

– Ми з вами ще не знайомi, – прозвучало у вiдповiдь. – Але познайомимось обов'язково. I не тiльки…

– Ми познайомимось зараз, iнакше я не говоритиму. Хто ви?

– Пане Станiславе, не гарячкуйте, – швидко заскоромовив невiдомий. – З певних причин я ще не можу назватися, але хотiв би вас застерегти…

– До побачення, – Стас роздратовано перервав розмову.

Телефон дзвонив раз за разом. Божевiлля та й годi. Стас ще раз вiдповiв.

– Не гнiвайтеся, Станiславе, i не кидайте слухавки! Лише кiлька слiв! Я ваш потенцiйний покупець. Моя цiна буде найкращою, тому…

– Будинок не продається, – чiтко по складах вимовив Стас. – Нiколи. Нiкому. Взагалi.

Бажання жбурнути трубкою у дверi не належало до розумних. Зовсiм вимкнутий телефон тихо ліг пiд подушку. Галич виявився важким мiстом, i живуть тут важкi люди.

Сон як рукою зняло, тому думки у головi почувалися надiйно i безпечно. Їх не чекала миттєва смерть вiд того, що господар раптово порине у сон. Отже, перше – зробити дозвiл на зброю, хоча б газову. Друге – замiнити замки у вхiдних дверях. А далi – хай ця «нечисть» казиться скiльки хоче. Подумавши ще трохи, Стас вирiшив-таки повiсити у хатi образи. У такiм дiлi будь-який додатковий козир стане при нагодi. Завтра…

«Iндiанець» вiдшукався першим. Розправивши рученята-крила, вiн оглядав з висоти землю, гордовито пiднявши голову. Другою знайшлася стара. I о – диво! Як можна було не побачити їх одразу? Ноги були при нiй! Щоправда, «росли» вони доволi дивно, пiд кутом майже дев'яносто градусiв, тому i важко визначалися. Ноги виглядали доволi пристойно, хоча фiгура жiнки через таке їхнє розташування здавалася переламаною пiд прямим кутом, i якщо б нахилялася уперед, то сприймалася б цiлком природно, адже є у наших селах такi згорбленi бабусi, яким уже нiколи не розiгнутися. Її ж фiгура нахилялася назад. Такого Стасовi у життi бачити ще не доводилося.

Потiм знайшовся дядько у кошлатiй шапцi з псом, що заводив до мiсяця. Студентiв довелося шукати довго. Очi вже злипалися, коли вони вiднайшлися – у самому низу. Тiльки тепер здавалося, що вони б'ються. Один – кучерявий i гладший був у тiй самiй позi. Зате другий, у старомодному капелюсi хтозна-яких часiв наче наскакував на нього, б'ючи кулаком. Як не намагався Стас глянути на цей фрагмент iнакше, картини новорiчної розваги не вийшло. Очi заплющувалися, i хоч вуха пiдсвiдомо чекали гуркотiння залiза по пiдлозi, сон поступово огорнув свiдомiсть.

«Пiшли ви усi…» – подумалося наостанок.

Х

Дзвiнок з прокуратури не став несподiванкою. Завiдувачка увiйшла до ординаторської i запросила до кабiнету – телефонував сам районний прокурор. А за хвилину з'ясувалося, що телефонною розмовою не обiйдеться.

«Закон» в особi Володимира Мамчура прибув швидко, за якихось десять хвилин. I поки його вагiтна донька була на УЗД та її оглядав гiнеколог, вiдбулася розмова наодинці в ординаторськiй, благо усi iншi встигли розiйтися.

– Я взагалi-то у дружнiх стосунках iз панi Дiаною, – по-дiловому посмiхнувся прокурор. – Тому й до її колег особлива увага. У нас вже кiлька днiв лежить ваша заява. Поясню вам, якщо ви не зовсiм у курсi – те, що з вами вiдбулося, квалiфiкується як злочин проти особи i називається незаконним проникненням у ваше житло. I займається цим не мiлiцiя, а прокуратура. Справа потрапила до нашого молодого працiвника, i коли я дiзнався, що ви працюєте разом з Дiаною Василiвною, вирiшив зустрiтися, до того ж, менi однаково потрiбно було сюди.

Стасу довелося лише подякувати.

– Так ось… – рухаючи широкими вилицями, вiв своєї Мамчур. – Сказати по правдi – шансiв жодних. Навiть якщо я вiзьму справу пiд свiй контроль. Перевiрити усе мiсто на iдентичнiсть вiдбиткiв пальцiв тим, що у вас на вимикачi, не реально. Конкретно ж ви нiкого не пiдозрюєте. Справу однаково буде закрито за недоведенiстю. Вам з цього якась користь?

– Хто знає, – невизначено протяг Стас. – Як карта ляже у майбутньому. А раптом складеться так, що ви ж самi й запитаєте мене: «Були передвiсники проблем, то чого ж ви не зверталися?».

– Я розумiю… – примружив очi прокурор. – Повiрте, я усе розумiю. У нас тут маленьке мiсто, навiть мiстечко, у якому важко щось приховати, як би не хотiв. Але… Можливо, менi вдасться допомогти вам. Ви згоднi, щоб наша сьогоднiшня розмова мала, скажiмо так, приватний характер?

Свiтлана увiйшла до ординаторської, несучи двi чашки кави.

– Я гадаю, це вiд вашої чарiвної шефинi, – зрозумiв Мамчур. – Оскiльки сама старша медсестра несе.

– Вгадали, – посмiхнулася вона. – Смачного.

– Нехай, – згодився Стас. – Давайте неофiцiйно. Я вас слухаю.

– Пане Ковач, – налiг на стiл прокурор, – скажiть менi, у ваших планах продати цей будинок? Я правий?

– Ну, хай там що, зробити цього зараз я не можу, – посмiхнувся Стас.

– Але хотiли б, – у свою чергу хитро скривився Мамчур. – Якби могли… Ну i звiсно, якби вам запропонували кругленьку суму.

– Ну, не виключено…

Цей чиновник з широким обличчям вiв розмову впевнено i точно. Ухилятися було важко. А говорити про такi речi, ще й з такими людьми…

– Отже, двi умови, – продовжував гiсть, – щоб чимало дали i щоб це стало юридично можливо. Почнемо з першої. Скiльки б ви хотiли отримати за будинок?

– Поняття не маю, – розвiв руками Стас. – Я у цьому дилетант. Потрiбно консультуватися, зважувати, порiвнювати рiзнi пропозицiї… Ви ж розумiєте – справа серйозна, йдеться про чималi грошi.

– Розумiю, – погодився Мамчур. – А у скiльки, пробачте за таку обiзнанiсть, оцiнив будинок ваш друг i мiй незнайомий колега, який приїжджав з вами iз Вiнницi?

– О, яка обiзнанiсть, – здивовано хитнув головою Стас, накидаючи зайвих десять «кускiв». – Тисяч п'ятдесят, казав.

Та реакцiя прокурора виявилася зворотною.

– Не буду вас вводити в оману. Можливо, будинок вдалося б продати i дорожче. Може ще зо п'ять тисяч виграли б. Але! Рiк чекання i дуже непевнi умови заповiту. Хто зна, як ще повернеться i яку паперову тяганину доведеться витримати. А вже є люди, готовi виплатити вам отих п'ятдесят п'ять. Ви чули – вже, негайно.

– Але ж я не маю права продати будинок, я…

– Знаю, – Мамчур застережливо пiдняв палець, допиваючи каву, у той час як друга чашка залишалася ледь надпитою. – Знаю! А цього i не вимагається. Достатньо, щоб ви тiльки припинили бути претендентом. Оце все, що вас обходить.

– А як це? – не зрозумiв Стас.

– Дуже просто. Ви оформляєте нотарiально розписку, що отримали вказану суму за майбутнє вiдчуження будинку на користь конкретної людини, i у день повного вступлення у право власностi зобов'язуєтеся передати його безкоштовно цiй людинi, оформивши вiдповiдний пакет документiв. Отримуєте п'ятдесят п'ять тисяч, як тепер модно казати, зеленню i їдете додому. Ну, механiзм, який унеможливлює, щоб вас при цьому, як кажуть, «кинули» – це вже деталi. Не довiряєте нам – кличте свого друга пана е-е… Олега, якщо не помиляюся… Словом, для юристiв це справа технiки. Ось i все.

– А людина ця, треба думати, ви? – дивлячись йому в очi, запитав Стас.

– А для вас це має значення? – здивувався прокурор. – Вам потрiбнi грошi, або?… Хоча, якщо питання принципове, то скажу – нi, не я. I навiть не сват i не брат. Сподiваюсь, ви не ставитимете питання про мiй iнтерес у цiй справi. Це вже зовсiм безглуздо. До речi, пiдкреслю ще раз головний ваш зиск: грошi ви отримуєте одразу. I далi для вас не має значення – вдереться хтось у дiм i переставить меблi чи нi. А так – попереду ще рiк хвилювання.

Рука сама потяглася до потилицi. Грошi давали йому вже. Практично. Але…

– Дякую за пропозицiю, – намагаючись здаватися незворушним, промовив Стас. – Але у таких справах не прийнято давати вiдповiдь отак одразу. Скажiмо так, на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв я згоден. Проте… напевно, кiлька днiв доведеться почекати, щоб остаточно вмер отой мiй хробак сумнiвiв. Не щодня ж такi угоди укладаються.

– Звiсно! – пiдняв обидвi руки прокурор. – Ось моя вiзитiвка. Чекаю вашого дзвiнка. А справа… Нехай веде, я думаю, мiй молодий спiвробiтник. Однаково з неї нiчого не вийде. Але моє сприяння завжди i в усьому!

Лише у курилцi згадалося. У кишенi, де мали лежати цигарки, пальцi намацали тверде. Мобiльний! Диктофон ще працював. «А чи потрiбно?» – так думав Стас десять хвилин тому, вiдчиняючи дверi ординаторської, де чекав Мамчур. «А хiба важко?» – вiдповiв тодi сам собi. Тепер привiд порадiти власнiй завбачливостi. Усе навколо наче вкрите мороком. Хтозна, куди ще поверне, тому запис неофiцiйної розмови з прокурором не буде зайвим. Голос Мамчура чувся на диво чiтко, час запису зазначений, свiдки зустрiчi також є. Нехай лежить. I нехай знають, що вiн не такий простак.

ХI

Останнiй шов накладався у повнiй тишi, утворивши рiвненький рядочок разом iз попереднiми.

– Усе, – задоволено промовив Стас. – А ви боялися. Ну що, болiло?

Вона лише заперечливо похитала головою.

– Стасику Iвановичу! – поруч молитовно склала руки Анжела. – Ну я побiгла, будь ласка! Я ж потiм, як автобус пропущу, пiшки до села йтиму шiсть кеме, а скоро темно!

– Iди вже, – скривився Стас. – Бо дiйсно, ще хтось причепиться дорогою, матиму потiм на совiстi…

– О! – картинно вигукнула медсестра. – Та якби я знала, що хтось причепиться, де б я просилася! Дiждеш тут – причепляться…

– Iди-iди. Справимося удвох? – останнє призначалося пацiєнтцi.

– Та наче вже справилися, – полегшено зiтхнула та. – Дякую.

– Нi, ще пов'язка, не поспiшайте. Я зараз вам по блату – маленьку, елегантну, таку, як вашi пальчики.

– А який у нас iз вами блат? – не зрозумiла вона.

– Ви ж менi довiдку виписували у районнiй радi, – здивувався Стас. – Що, забули?

– Нi. Я гадала, ви такого не пам'ятаєте.

– Ну що ви… – цiлком законний сарказм так i пер з лiкаря. – Ви ж мене двi доби маринували. I по третьому колу запускали. За папiрець розмiром десять на п'ятнадцять – ще менший, анiж листок медичної картки. Гадав, не вийду iз ваших стiн. Як тут забудеш? До того ж, у нас, лiкарiв, знаєте, особлива любов до бюрократiї.

Стас промовляв окремими фразами, поправляючи на її тендiтнiй ручцi пов'язку, а потiм хитро глянув на пацiєнтку. Вона зашарiлася, а погляд вперся у забинтовану руку.

– У нас такi закони, – кисло промовила вона. – Ми мусимо…

– А у нас ще дурнiшi закони в медицинi! – повчально заперечив Стас, – взагалi дебiльнi. Але ми намагаємось робити так, щоб у першу чергу пацієнту було добре. До того ж… Гаразд, не морочтеся. Просто у мене абсолютна пам'ять на вродливих жiнок. То посмiхнiться, панi Олено! Приймайте роботу!

Вона сiла, пiдтримувана ним за спину, але одразу подалася назад.

– Олено Петрiвно! О-о… Ми ж так не домовлялися. Ну…

Перекидаючи скляночки у шафi, Стас розкрутив нашатир i пiднiс їй до носа. Ляскати по таких щiчках не пiднiмалася рука, тому, намочивши серветку, вiн тер їй за вухами i обличчя.

– Ну… чого це ви? У власному кабiнетi така рiшуча, а у чужому…

За п'ять хвилин вона вже сидiла на стiльчику, заплющивши очi i опустивши низько голову, як велiв Стас.

– Ну, що?

– Здається, минає.

– Я ж просив не дивитися туди, на руку, а ви…

– Та нi, це не вiд того, – вона розплющила очi i легенько струсила головою, а зустрiвши запитливий погляд лiкаря, пояснила тремтячим голосом. – Менi стало погано вiд ваших невчасних дорiкань, мiж iншим.

Великий палець був надiйно забинтований, тому її спроби вдягнути чобiтки однiєю рукою виявилися безуспiшними. А часте дихання свiдчило, що цiєї неприємностi на сьогоднi може бути через край.

Стас присiв перед нею i взяв чобiток у руки.

– Хочете влаштувати менi урок доброго ставлення до кiнця? – запитала вона.

– Нi, – у тон їй вiдповiв Стас. – Хочу використати службове становище з корисливою метою. Вдягнути чобiтки на такi нiжки в iншiй ситуацiї менi навряд чи свiтить.

– Отже, збираєтеся комплiментами загладити провину.

Стас мiг заприсягнутися, що одна її брова при цьому картинно вигнулася.

– Хочу, – радiсно промовив вiн, посмiхаючись. – Але вам, паперовим бюрократам, цього не зрозумiти. Ну як, не тисне пов'язка? А чобiтки?

Вона не стрималась-таки i посмiхнулась у вiдповiдь.

Олена стояла внизу бiля його машини, але при наближеннi Стаса ще раз запитала:

– А може я все-таки сама?

– Сiдайте, хвора, ви блiдi, наче крейда.

У Галичi немає де розiгнатися. Машина, так i не набравши швидкостi, зупинилася бiля двоповерхового будинку на кiлька квартир. Власне, водiй i не намагався тиснути «по газах» – крутив вуличками пiд керiвництвом гарненької пацiєнтки, хоч i без того розумiв, куди їхати.

– У вас хоч є хто вдома? – запитав Стас, облишаючи жартiвливий тон.

– Так. Я кiмнату винаймаю. А господиня моя завжди вдома.

– Стервоза? – з розумiнням запитав Стас.

– Ну чому! – не згодилася Олена. – Нi. Навпаки. Дуже порядна i приємна жiнка. I до мене добре ставиться. Ми разом уже багато рокiв.

– А можна щось вас запитати? Маєте з десять хвилин? Хочу ще раз скористатися службовим становищем.

– Звiсно!

– Ви там близько до оформлення всiляких паперiв, – почав Стас. – Скажiть, часто у вашому мiстi продають i купляють нерухомiсть?

– Пояснiть запитання, – не зрозумiла дiвчина. – Що конкретно вас цiкавить?

– Що легше у Галичi – продати чи купити будинок?

– Звiсно, купити! – здивувалася вона. – Люди особливо грошей не мають. Хiба одиницi. А продати… Купа пропозицiй. Народ за кордон виїжджає. Помирають. Ви ж знаєте, що народжуванiсть у нас менша вiд смертностi. Населення зменшується щороку. От вам i ринок нерухомостi. Продають багато, купляють – одиницi. Я особисто знаю кiлькох, що вже роками продають. За безцiнь не хочуть, а пристойну цiну хто запропонує! Он мої знайомi вже два роки оголошення скрiзь виставляють.

– Хмм…

Iнформацiя викликала рiй думок. За iснуючої у мiстi ситуацiї, з якоїсь такої особливої причини «будинок з привидами» бажали придбати багато людей. I усi претенденти обiцяли не образити. Натомiсть, сам дядько, складаючи заповiт, не бажав, щоб дiм продався отак зразу. Чого раптом?

Не iнакше, обставини, яких вiн ще не знає.

– Отже, чобiтки вам знiмуть, – вирiшив Стас. – Що ж, я радий, що є кому про вас подбати. А ви можете менi зателефонувати? Сьогоднi. Щоб я не хвилювався.

Вона вагалася якусь секунду, а потiм запитала:

– Ви що, за всiх пацiєнтiв так переживаєте?

– А ви впевненi, що хочете бути «як всі»?

Вона не знайшла, що вiдповiсти, i лише коротко глянула на нього. Стас вiдкрив бардачок i потягся за блокнотом. Було пiзно, вона вже побачила. Масивний, чорного кольору пiстолет одразу кинувся в очi Оленi, вiдбиваючись у них подивом i навiть переляком.

– Вiн не справжнiй, – заспокоїв її Стас, беручи до рук свою нову «iграшку». – Газовий. Засiб самозахисту, про всяк випадок. Подзвоните?

– Добре, – вiдповiла вона, ховаючи листок. – Дякую вам за все. Я дуже боялася. Ви… добра людина.

– I на тiм спасибi.

Олена вже трималася за ручку дверцят, але пiсля останнiх його слiв вiдпустила її i здоровою рукою вийняла iз сумочки гаманець.

– Ви що робите? – взявся за голову Стас. – Я ж зовсiм не те мав на увазi. З вами не скучиш. – I, зустрiвши її нерозумiючий погляд, пояснив: – Просто ваш комплiмент у вiдповiдь м-м… не зовсiм рiвноцiнний. Мої були м-м… значно вагомiшi.

– А я гадаю, навпаки, – серйозно сказала вона. – Вродливих жiнок багато, добрих людей – не дуже. До того ж, це не комплiмент.

Заходити до будинку, маючи у кишенi зброю, було набагато спокійніше. Нехай на дверях тепер стояли новi замки, нехай пiстолет був лише газовий – однаково. Психологiчна пiдтримка – велика рiч. Щоразу заходячи, Стас незмiнно проробляв одну й ту саму процедуру – огляд усiх примiщень на наявнiсть стороннiх людей, а потiм, вже у зворотнiй послiдовностi, – на наявнiсть змiн iнтер'єру. Лише пiсля отримання негативного результату дозволялося вiдпочивати.

Вечiр був приємний. Спогади – хвилюючими, а внутрiшнiй стан якимось… студентським. Здавалося, що повернулася юнiсть. Його навiть не надто хвилювало питання обходу будинку. Зателефонує чи нi. Дiйсно студентство – iнакше не назвеш. Дитячий садок. Але приємно. Газети не читалися. Приготував вечерю, вимив машину, тодi повечеряв. Телефон мовчав.

Емоцiї вляглися. Не буде нiякого дзвiнка. Вона не з тих. Завтра прийде i вдаватиме, що не було нiякої домовленостi. А якщо запитати, скаже, що заснула або не було грошей на рахунку. Бiльшiсть жiнок такi, особливо на периферiї. Не дай Боже дати привiд для сподівань.

Але студентська юнiсть давно минула. Звiсно, тодi вiн ще довго чекав би, можливо, навiть до ранку i тiшив би себе надiєю, що ось-ось… Постеливши, Стас поставив телефонний дзвiнок на максимум i влiгся. Заради цiєї пацiєнтки вiн не вiдмовився б прокинутись будь-якої години вночi.

Обличчя Олени нiяк не згадувалося. Зате чобiтки… Та й нiжки стояли перед очима. А руки добре пам'ятали тонку замшу. Стас повернувся до стiни, намагаючись вiдiгнати картину. Так не заснеш. Аби вiдволiктися, очi почали вишукувати знайомих персонажiв його «вечiрньої казки». Ось вiн, iндiанець, як завжди знайшовся першим. Гордовитий профiль його обличчя не змiнився. Другим вiдшукався одновусий мужик у шапцi зi своїм псом. Знайшлася i стара з морозивом, зiгнута назад. А от студенти кудись подiлися. Стас пам'ятав приблизне мiсце, де вони бiгли, але там зараз були тiльки пелюстки й листочки. Напевно, сьогоднi не судилося йому остаточно встановити – б'ються вони чи все-таки святкують. Але вiн вперто шукав, оскiльки сам сьогоднi був наче студентом. Замiсть цього ще нижче, в одному з вiзерункiв вiн побачив фрагмент фiгури людини у гуцульському вбраннi. Кептарик з облямівкою i свiтлi такi штани, на якi примотані ремiнчики вiд взуття. Ну, вилитий гуцул!

Стас поступово знаходив бiля нього фрагменти iнших «гуцулiв», адже усi пелюстки цiєї квiтки мали однаковий свiтлий вiдтiнок, майже бiлий. От тiльки в iнших пелюстках ледь вгадувалися лише окремi фрагменти людських фiгур – щось було схоже на руку, щось на ногу i усе перемiшано, наче у добротнiй мазнi авангардистiв. Але той, перший, був майже цiлий. Не вистачало тiльки… голови. I раптом Стас побачив, що якраз головою i є той незрозумiлий предмет, який «гуцул» тримає у зiгнутiй руцi – так, наче вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї. Нi, краще вже нехай стоять перед очима нiжки Олени. Сон почав огортати свiдомiсть.

Мить, коли вiн почув цей звук, вiдбилася десь глибоко i назавжди. Усе нутро раптово здригнулося, наче груди i живіт різанула ударна хвиля, пiсля якої утворюється вакуум. Цей вакуум продовжував гидко смоктати, навiть тодi, коли Стас переконував себе, що йому причулося. Дiйсно, сьогоднi день повернення у дитинство. Лише пiдлiтки бояться, що хтось є на даху, коли по ньому стукають дзьобами ворони.

Але це не були ворони. Хтось перейшовся впевненими кроками по горищi. Шлак рипiв пiд його ногами i кроки рухалися з одного кута над головою в iнший. Руки одразу стерпли, але зумiли вiдшукати зброю пiд подушкою i пересмикнути затвор. Клацнуло доволi гучно i Стас затримав подих. А вiн ходив. Потiм щось посунулося. Слабенько грюкнуло у кутку над стiною. Поклавши пiстолет поруч, Стас швидко одягнув штани.

На горищi хтось був. Дарма, що у це досi не вiрилося. Кроки застигли десь посерединi, над свiтильником, а потiм рушили убiк i стихли. Напевно, вiн пiшов по стелi за межi кiмнати. Рука сама потяглася до телефона. Пальцi набрали «102».

– До мене вдерлися стороннi люди, – тихо промовив Стас, називаючи адресу. – Прошу приїхати, негайно.

– Це ви, лікарю? – пролунало у вiдповiдь. – Ми вже їздили до вас. Що, знову? Може вам здалося?

– Вони зараз тут, – ще тихiше сказав Стас. – Я прошу.

– Гаразд, їдемо, – пiсля секундного роздуму вiдповiв черговий.

У кiмнатi стояла мертва тиша. Стас нерухомо сидiв на диванi i лiчив хвилини. Зараз. Той, хто був на горищi, пiдiйшов до стiнки з килимом i застиг над нею. Кроки стали такими, наче вiн крався. А потiм твердо пройшовся до iншої стiни. Навiть було чути, як черевики шаркають по бетону i звук вiддаляється. Зараз вiн побачить у вiконце, як пiд'їжджає мiлiцейська машина. I тодi… Що? Не полiзе ж через нього! Маленьке вiкно серед голої вертикальної стiни на шестиметровiй висотi! Вiн кинеться донизу, i навряд чи його стримають дверi, що ведуть на горище. З ним доведеться зустрiтися.

Звук мотора з'явився зненацька, Стас одразу кинувся до вхiдних дверей, вiдчиняючи їх та обертаючись до входу на горище. Вони йшли не кваплячись – троє з чергового наряду. Одного Стас упiзнав ще з тiєї ночi, коли хтось вдирався до хати.

– Що там, доктор? – запитав старший лейтенант, скосивши очi на пiстолет у руцi господаря.

– На горищi, – промовив Стас, вказуючи на дверi.

Один за одним вони полiзли туди. У животi ще вiдчувався вакуум, а у грудях далi товклося. Ну! Очi прикипiли до отвору дверей та сходiв, коли почувся стукiт нiг мiлiцiянтiв, якi поверталися.

– Ну i хто там є? – запитав старший наряду.

– Що – нiкого?! – тiльки й вимовив Стас.

У вiдповiдь усi троє розвели руками. Стас прожогом майнув догори. Сховатися тут поза всяке бажання не було де. Просто не було! Старший пiднявся удруге. Засуви на вiконцi були надiйно замкнутими. Залишалося шкребти голову i ходити у розпачi самому тим же маршрутом, де п'ять хвилин тому гуляв iнший. А у цьому Стас не сумнiвався й зараз. Вiн навiть прочинив дверцята димоходу, якi також виявилися зачиненими з боку горища, отже, у димоходi також нiхто не мiг сховатися. Але Стас усе-таки запхав голову i посвiтив лiхтарем униз i догори. Менти стояли поруч i дивилися на нього з явною цiкавiстю.

– Лікарю, ну ви задоволенi? – запитав нарештi старлей, не приховуючи посмiшки.

– Вiн був тут! – вигукнув Стас. – Ходив, розумiєте?! З кiнця в кiнець! I оцей шлак, яким засипанi панелi, рипiв пiд його ногами! То в тому кутi, то в тому! Я тверезий! I галюнiв у мене не буває!

– Ну i де ж вiн подiвся? – спокiйно запитав сержант.

– Не знаю! Може, вiн по даху ходив?

– Докторе, подивiться, який нахил даху. Дах оцинкований. Неможливо. А якби i був хтось на даху, бляха б гримiла! Ви нiколи не чули як гримить покрiвельна бляха?

– Я тiльки можу сказати, що вiн ходив тут, – безпорадно розвiв руками Стас. – Може встиг вискочити, поки я вам дверi вiдчиняв? Але куди ж тодi…

– Ну, гаразд, – згодився черговий. – У вас також бувають безпiдставнi виклики, я знаю. Така вже наша з вами робота. Я гадаю, ми не будемо його фiксувати, потiм стiльки вiдписок…

– Будемо! – вигукнув Стас. – Повторюю: у мене немає галюнiв. Я чув, що там хтось є. А куди вiн подiвся… я не знаю. Але там хтось був, тому виклик прошу зафiксувати.

Вони ще кiлька хвилин безуспiшно вмовляли його i пiшли.

– Документи хоч у вас у порядку на цю «iграшку»? – запитав на прощання старлей, ще раз кинувши очима на пiстолет.

– Можу показати.

– Та нi, ми вам вiримо.

– Сподiваюся, що не тiльки у цьому, – промовив Стас, зачиняючи дверi.

Телефон рiзонув по вухах дзвiнком, поставленим на максимум. Тiло вiдреагувало миттєво. Нерви нiкудишнi.

– Станiславе Iвановичу, це Олена. Пробачте, ради Бога, я, напевно, розбудила вас.

– Нi, – вiдповiв Стас. – Щось сталося? У вас проблеми?

– Нi, все гаразд. Просто я була вимучена, випила таблетку вiд болю i заснула. А прокинулася щойно i… розумiю, що пiзно, але ж обiцяла.

– Дякую, – сказав Стас. – Я дiйсно чекав. Як ваша рука?

– Зараз нормально. А… у вас нiчого не трапилося?

– У мене? А чому ви питаєте?

– По голосу здалося, – тихо сказала вона. – Напевно, все-таки ви спали, а я розбудила.

– Хм… Ви до всiх така уважна? – ухилився вiд вiдповiдi Стас.

– А ви… – вона не наважилася повторити його вiдповiдь.