Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

XXXXIII

Хасиди – це не те, щоб угруповання, а цiле вiдгалуження юдейської вiри. Стас гортав сайти, намагаючись уважно вчитуватися у доволi чужi i незрозумiлi речi, намагаючись вловити суть. А вона, схоже, полягала насамперед у тому, що новi юдеї прагнули якимось чином оновлювати ту ж саму вiру, додаючи до старої звичної атрибутики якiсь новi святинi, нових святих, новi принципи життя.

Найбiльше писалося про Умань, та воно й не дивно – усi сайти були українськими. Саме в Уманi, де кiлька столiть тому, ще за часiв колiївщини, загинуло багато євреїв, була могила їхнього мудреця ребе Нахмана, онука засновника самого хасидизму. Саме тому вже майже у нашi часи цадик Нахман заповiв поховати себе тут. Так i з'явилося нове святе мiсце, куди щороку у вереснi на святкування Рош-а-Шану з'їжджалися десятки тисяч євреїв з Ізраїлю, Європи i не лише.

Читалося мiсцями навiть цiкаво. На два тижнi вулицi Уманi заповнювалися численними паломниками у специфiчному одязi, вони спiвали, проводили обряди. Для уманчан починалися справжнi жнива. Здана паломникам кiмната за добу приносила дохiд у кiлькасот доларiв, а квартира у прилеглих до святого мiсця районах взагалi коштувала скажені гроші. Дехто з отриманого пiд час чужого рiздва жив потiм мало не цiлий рiк.

Та був i негатив. Хасиди поводилися доволi дивно i незрозумiло. За ці два тижнi мiстечко перетворювалося на суцiльний смiтник. То там, то тут виникали конфлiкти та сутички з мiсцевими жителями та мiлiцiєю, яку до Уманi звозили на цей перiод з кiлькох областей. Часто-густо конфлiкти оберталися серйозними наслiдками. Квартиродавцi пiсля вiд'їзду прочан довго й нудно ремонтували житло.

У принципi, як на власний розсуд Стаса, негатив переважав. І вiдгуки користувачiв інтернету пiдтверджували це. Не надто добираючи виразiв, деякі мiстяни на сайтах грозилися повиганяти хасидiв з Уманi.

Суть явища загалом ставала зрозумiлою. Незрозумiлим залишалося iнше: навiщо хасиди знадобилися директору музею Мироненку або Неонiлi Мурашевич, що в принципi означало одне й те ж.

– Я знову переглянула все, – озвалася зi свого кута Оленка. – Немає бiльше фотографiй. Нiяких. А може ти бачив його не на фотцi?

– Та нi, я б пам'ятав, – похитав головою Стас, вiдриваючись вiд комп'ютера. – Таке не забулося б. У мене прекрасна пам'ять на обличчя. Знаєш, скiльки рокiв я працюю? Знаєш, скiльки людей через мої руки пройшло?

– Багато, напевно…

– Дуже багато. Пiсля iнституту спочатку довелось у полiклiнiцi працювати. Це часом тридцять-сорок, а коли й бiльше хворих на день. Минуло багато рокiв. А я йду по вулицi або їду у тролейбусi i бачу раптом – о, цей у мене був колись! I ця була. Розумiєш? Не пам'ятаю, звiсно, хто з якою болячкою, але те, що до мене приходив – стовiдсотково. До того ж, погодься, обличчя у нього специфiчне. Таке не забудеш.

– То може, i вiн з них, колишнiх?

– Нi, не може, – заперечив Стас. – Тут я ще недовго. Усiх пацiєнтiв до одного пам'ятаю. Його серед них немає. А щоб у Вiнницi… Де Вiнниця, а де ми? Нi, тут щось iнше. Здається, таки фото. Де я ще фотки дивився?

– У музеї, ти казав.

– У музеї. I схоже, бiльше нiде. Їду до тiєї панi. Попрошу ще раз показати.

– Ну, якщо до панi, то я зайва, – прокоментувала Оленка. – Тiльки заважатиму. А ти сюди повернешся?

– Звiсно. Ти ж млинцi обiцяла.

– I це усi причини, аби повернутися?

– Ну, бiльше ти, здається, не обiцяла нiчого… – вiдпарирував Стас. – Отже, виходить усi.

– Не соромно? Хоча… я ж тепер серед пiдозрюваних.

– Нi, – вiн пiдiйшов i взяв її обличчя в руки. – Забудь, я дурне сказав. А лiкарi – вони взагалi без сорому.

– Купи менi морозива, як повертатимешся, – попросила Оленка. – Хочу кави з морозивом.

– Куплю тобi найкраще. Скiльки?

– Одне.

До дверей вiн так i не дiйшов. Хвиля накрила з головою. Всепоглинаюча хвиля раптової здогадки. О, Боже… Як же це…

Фургон з морозивом.

Ось.

Вiн.

Стас бачив цю людину вiд сили пiвтори хвилини, не надто розглядаючи, адже у машинi чекала Оленка, та все ж, мiг дати зараз голову на вiдсiч. Це був вiн, водiй маленького рефрижератора, що розвозив по крамницях морозиво. Але як…

Так i сидiв на стiльчику пiд нерозумiючим Оленчиним поглядом, не в силах збагнути, що вiдбувається. Людину, з якою зустрiвся на дорозi, вiдвозячи Оленку до поїзда, йому довелося побачити й сьогоднi зранку у Коломиї. Ту саму людину. Неймовiрним було iнше – там, на дорозi, вiн ходив навколо машини, тиснув на педалi, а у Коломиї лежав прикутий до лiжка. Ба бiльше, згiдно з документами та свiдченнями коломийської лiкарки Iрини Iванiвни, iнвалiд Iгор Каширов не ставав на ноги вже кiлька мiсяцiв. Одне з другим не збiгалося, але це була одна й та сама людина.

Ого, як усе закрутилося!

Каву пили без морозива, адже хiд подiй рiзко змiнився.

Iгор Каширов не був iнвалiдом. Просто вдавав. Як так вийшло? Хоча… чого не буває. У медицинi трапляються помилки. Якщо травма Каширова дiйсно мала мiсце, порушення могли швидко минути, а чоловiк збагнув вигоди, якi дає iнвалiднiсть. До того ж, при великому бажаннi можна зробити липовi документи. Лiкаря i навiть кiлькох можна купити. Усе це реально. Звiсно, нормальна людина так не чинитиме. Отже, були якiсь обставини, що змушували Iгоря Каширова поводитися саме так.

Стас нервово ходив по кiмнатi. Не дарма погляд матерi удаваного iнвалiда був таким пiдозрiлим. Не дарма телефонувала комусь i радилася – впускати чи не впускати… Ну, тепер уже ви влипли, шановнi.

Та найцiкавiшим тепер виглядало iнше – Iгор Каширов у день убивства Неонiли Мурашевич був у Галичi! Он як.

– Ми стояли на узбiччi якраз навпроти нього, коли я купував морозиво. Вiкно моєї машини було опущене, це точно, – згадував Стас.

– Не бачила я його, – виправдовувалася Оленка. – Не дивилася. Сидiла, мрiйно заплющивши очi.

– Але розмову чула!

– А скiльки тої розмови? Ти попросив морозива, вiн сказав, що немає, ти ще попросив…

– Згадай дослiвно, якщо можеш, – насiдав Стас. – Вiд самого початку.

– Дослiвно… Ти цiкаво привiтався. Якось… Словом, привiтав його у нашому мiстi.

– Правильно! У славному мiстi Галичi. А чому? Може номери були не нашi? З iншої областi? Може тому я й вирiшив, що машина чужа. Розумiєш? Тому так почав розмову. Приїхав вiн здалеку цим рефрижератором. I приїхав якраз у день убивства твоєї Йосипiвни.

Оленка без перебiльшення була дуже налякана.

– А чому стояв на в'їздi у мiсто за узбiччям? Чого чекав? Якраз тiєї години! Кому там його морозиво потрiбне? Не курив, не спав, по телефону не розмовляв. Просто очiкував. Я дверцята вiдчинив, а вiн сидить.

Вiдчуття, що пазл от-от складеться, викликало майже ейфоричний стан. Чорти… Номер! От би… От би знати тодi! Вiн запам'ятав би номер бусика до останньої цифри, а так… Не звернув уваги навiть на марку.

Напружено згадуючи буквенну iндикацiю злощасного номера, намагаючись встановити хоча б адмiнiстративну приналежнiсть, Стас узявся за голову. Ну невже…

Маленький, розмальований зображеннями продукцiї фiрми рефрижератор нагадував такий собi гiбрид – i не легковик, i не вантажiвка. Але одна деталь запам'яталася чiтко. Захисна дуга перед радiатором. Дуга виступала вперед над бампером i була на рiвнi поясу. Обходячи машину слiдом за водiєм, Стас навiть узявся за нею рукою. Цiнне спостереження, без перебiльшення.

Мурашевичка була значно нижча вiд Стаса. I дуга, якби поставити жiнку поруч, сягнула б верхньої частини живота i низу грудної клiтки. Це й пояснювало особливiсть отриманих нею травм. Удар у цю дiлянку i мав викликати розриви печiнки, нижнiх вiддiлiв легень i переломи нижнiх ребер. А травму черепа покiйна отримала, падаючи на землю, вiдкинута цим ударом. Ось чому не було бампер-переломiв та iнших характерних пошкоджень.

Як же усе ставало на мiсця! I як бракувало засобiв, аби усе це швидко довести до завершення. Якби-то за справу просто зараз узявся той, кому належало це робити, якби до того ж, вiн був зацiкавлений у встановленнi iстини… Стас уявляв, що було б, пiдключи сюди можливостi експертiв, сучаснi методи, бази даних… I звiсно, досвiд людей, якi займаються цим професiйно. Натомiсть вiн мав за кiлька вулиць вiддiлок мiлiцiї, де усi були заваленi важливiшими справами i налаштованi проти нього. Залишалося вперто вишукувати новi докази, вставляючи їх у належнi мiсця i не маючи поки що уявлення про розмiри цiєї незрозумiлої картини.

XXXXIV

Знайти пiдхiд до хлопця виявилося не так вже й важко. Адже добро схильнi пам'ятати усi – i тихенькi, й урвиголови, старi й малi. А те, що Сашко, за свiдченням Оленки, належав до розбишак, тiльки полегшувало завдання. Його покликали одразу, i от вже «некоронований король» 9-А класу стояв перед ним за рогом школи поблизу майстерень, де проводили уроки працi, а заразом i шкiльнi «стрiлки».

– Привiт, – сказав Стас.

– I вам аналогiчно… – пiдлiток недовiрливо, але з цiкавiстю оглянув його з нiг до голови.

– Пам'ятаєш мене?

– А то…

– Сашко, маю до тебе прохання. Знаю, що тобi найкраще вдасться. Поможеш? Я ж тебе, як не крути, вiд неприємностей врятував. Ну i… премiя буде у разi успiху.

– А що треба? – цiлком по-дiловому запитав хлопець.

– Дивись, ти ж водишся з хлопцями сусiднiх вулиць. Я чув, тебе навiть поважають i слухаються. Менi потрiбно встановити, чи не бачив хтось часом увечерi двадцять дев'ятого червня, коли вже сутенiло, на прилеглих вулицях машину, яка розвозить морозиво. Швидше за усе не наша машина, не з мiста.

– А яка марка? – запитав Сашко.

Як мiг Стас описав машину, а заразом i водiя.

– Може, не тепер, ранiше хтось бачив, – не вгавав Стас.

– Машина справдi чужа, – безапеляцiйно заявив Сашко. – У мiстi такої немає.

– Ну що, зробиш?

– Заметано, – вiдрубав хлопець. – А вам навiщо? Кента цього знайти хочете?

– Дуже хочу. I прошу тебе – без самодiяльностi i тихо. Якщо хто дiйсно бачив, органiзуй менi з ними зустрiч.

Вони обмiнялися телефонами i Сашко-Елефант, сповнений гiдностi, пiшов досиджувати уроки.

«Конкретний пацан» озвався на диво швидко i недбало заявив, що з'явилися люди, з якими можна мати «базар». Для довершення ефекту Стасовi було призначено зустрiч на пустирi, як стемнiє.

– А чи варто? – посмiхнувся Стас. – Я-то машиною, а ви пiшки пертимете. Може, кав'ярня? Пригощаю.

Але хлопцям явно хотiлося гратись у детективів.

Його вилизана тюнiнгована «дев'яносто дев'ята» була заздрiсно розглянута, пiсля чого з новоприбулих злетiла уся таємничiсть. Навiть за замашками до Сашка-Елефанта їм було далеко. Народу набралось аж четверо.

– Говори ти, – авторитетно тицьнув Сашко на того, що з усiх виглядав переконливiше.

– Була така машина, – заявив той. – Стояла на вулицi Симоненка. Малi одразу запеленгували, їм ще морозиво у головi…

Миттєво перебравши iнiцiативу, Стас закидав хлопцiв запитаннями i з'ясувалося, що фургон-рефрижератор дiйсно стояв на згаданiй вулицi у день загибелi Неонiли Мурашевич, уже пiсля зустрiчi Стаса з водiєм на виїздi з мiста, адже на той час добряче сутенiло. Стояв недовго, тому що, думаючи, що водiя немає, хлопцi спробували, а чи не вiдчиняються заднi дверцята. Коли ж у вiдповiдь на їхнi дiї рипнули переднi, їх наче вiтром здуло. А переводячи подих у сусiдньому провулку, хвилин за п'ять вони почули, як завiвся мотор i машина швидко поїхала.

Коли усi сiли в салон, Стас рушив цим самим маршрутом. Усе виглядало надзвичайно цiкаво. Фургон стояв на паралельнiй вулицi вiд тiєї, на якiй жила Йосипiвна. Звiсно, хлопцi не бачили, проте в один голос твердили, що поїхав невiдомий отак собi просто через «горбату». А вуличка справдi була горбатою, i це ще м'яко сказано. Йшла вона рiзко донизу i дощi за роки повимивали на нiй страшнi ями. Нею не їздив нiхто. Усi об'їжджали паралельною, яка метрiв за сорок праворуч. Виходили на вулицю лише заднi огорожi будинкiв i людей тут практично не бувало.

Новi знайденi пазлики продовжували лягати у належнi мiсця. Машина-убивця з'явилася тут безпосередньо перед виходом Мурашевички на вулицю, чекати довелося недовго. Наїхавши на неї у темрявi, водiй зник. Це свiдчило про те, що був спiльник, а, можливо, й органiзатор злочину. Той, хто викликав нещасну жiнку iз помешкання. Отже, можливо, їй зателефонували. А можливо, це i був сам водiй фургона?

Чорти… От коли знову починали ставати на завадi його можливостi. Знадобилася дрiбниця – данi про отриманi Мурашевичкою телефоннi дзвiнки. Але де ж їх узяти? Мобiльного телефона вона не мала, хоч як агiтувала свого часу квартирантка i майбутня спадкоємиця.

А такий? Хоча, чому нi? У квитанцiях-рахунках телеком останнiми роками давав роздруківку дзвiнкiв. Принаймнi, так було у Вiнницi. А у Галичi?

Оленка побiгла на пошту, i за пiвгодини листочок з номерами вже лежав на столi. Довелося скрушно похитати головою. Телеком надавав можливiсть розбиратися лише з вихiдними дзвiнками, i то лише за спецiальною заявою. Вхiднi дзвiнки не оприлюднювалися. Як же цього бракувало!

– Може хоч вихiднi? – запропонувала Оленка. – Раптом щось випливе?

– Навряд чи… – вiн розчаровано взяв листочок. – Яке там нас число цiкавить?

Двадцять дев'ятого червня з телефона Мурашевички дзвонили двiчi. Був зазначений i час.

– Один мiй, – одразу сказала Оленка. – Це номер бухгалтерiї мiськради. Я телефонувала.

Другий дзвiнок – о восьмiй годинi ранку.

– Ти не чула? – з надiєю запитав Стас.

– Може й чула, – вона знизала плечима. – Але спробуй згадай тепер…

Номера вона не знала i тепер на столi поруч iз роздрукiвкою лежав телефонний довiдник. Благо Галич – не Вiнниця, i знайти потрiбний номер здавалося значно легше.

– Дай, я, – попросила Оленка. – Ти думай.

Що тут було думати? Швидше за усе, хибний напрямок. Мало кому могла телефонувати загибла зранку? Хоча… Що як саме тодi їй сказали: «зустрiчаємось о десятiй пiд вашим будинком». Навряд чи. Хто мiг знати, що о десятiй цього дня Стас повезе свою подругу до поїзда? Власне, зранку вiн i сам не знав цього. Не складалося.

– Є! – вигукнула Оленка. – Ось. Коцелко М. М.

– Чорти… Тiльки будинки вказанi, – промовив Стас. – Квартир немає.

– Ну, це ж не Вiнниця, – нагадала Оленка. – У нас переважно одноповерховi. До того ж…

– Що?!

– Здається, я знаю цих людей. Мирон Коцелко. Доньку його знаю. У пенсiйному працює. Загалом поважнi люди. I з Йосипiвною покiйною у них конкретнi справи. З меншою донькою вона займалася. Згадала. Йосипiвна завжди телефонувала зранку уточнити чи буде урок. Слухай! А торiк у них iз бабцею були проблеми. Операцiю їй робили. Не у вас часом?

Хибний напрямок, справдi. Але iншого не було взагалi. А раптом щось?! Адже цього вечора Йосипiвна мала iти до них. Натомiсть опинилася пiд колесами. То може нiхто й не телефонував? Може, були люди, якi знали, що увечерi вона i так вийде? Може, саме цього моменту i чекав водiй фургона?

У маленькому мiстечку важко щось приховати. I за кiлька хвилин Нагiрний уже згадував свою пацiєнтку.

– Непрохiднiсть була, – безапеляцiйно заявив вiн. – Дотримали стару бабу до ручки, вже калом блювала. Але вдалося витягти. Мiцненька така бабуся. Досi менi гостинцi передає.

– Отже, у розмовi не вiдмовлять, – зрозумiв Стас.

Родина Коцелкiв була украй здивована, побачивши на порозi компанiю на чолi з Нагiрним, i господар дещо розгублено запросив до помешкання. А коли Богдан i Оленка узгодили усякi формальностi на кшталт «що» i «чому», Стас iз завмиранням серця показав номер телефона.

– Ну! Йосипiвна! – одразу вигукнув Мирон i тихо додав, – покiйна… Ми завжди перед уроком узгоджували. Всяке ж буває – або дитинi кудись потрiбно, або їй. Постiйно так робили.

– I цього дня? – уточнив Стас. – Усе як завжди?

– Ну-у… Напевно! – не зрозумiв Мирон. – Хоча…

– Що, хоча?

– Ну, не зовсiм, якщо бути точним. Справа у тiм, що Йосипiвна дуже рано зателефонувала. Я ще не знав, як складатиметься день. Це ж дружина уроками дiтей завiдує, а я так… А Галина у ваннiй якраз була. Я сказав Мурашевичцi, що зараз вийде i передзвонить.

– I вона дзвонила? – не вгавав Стас.

– Аякже! Майже одразу. У нас на цiлий день мали вiдключити телефон. Тому й зранку усе узгодили. Урок скасували. Хвилин за п'ятнадцять Галя її набрала. Якщо точно цiкавить, я вiзьму роздрукiвку, ми нiколи не викидаємо. Дружина ж у мене бухгалтер, усе складає, навiть «копiйчанi» папiрцi.

Отже, уроку цього дня бути не мало. Йосипiвну викликали о цiй годинi окремим дзвiнком. Де взяти цю iнформацiю?! Ще одна роздрукiвка дзвiнкiв лягла на стiл.

– Ось, – тицьнула пальцем господиня. – Восьма сорок. Ого… час зранку бiжить непомiтно. Я гадала, швидше.

Напрямок виявився мильною булькою. Не те. Очi машинально ковзнули донизу по списку липневих дзвiнкiв родини Коцелко. Рядком нижче ще раз стояв той самий номер. I якщо вiрити роздрукiвцi, Коцелки знову телефонували загиблiй за п'ять восьма вечора. Практично одразу пiсля цього вона вийшла на двiр, де i стався наїзд машини. Руки спiтнiли миттєво.

– А оце що? – не впiзнаючи власного голосу, промовив Стас.

– Оце… хмм… Цiкаво… – почухав потилицю господар. – Не знаю… Може хотiли спитати, чого вона не приходить?

– Але ж скасували урок! Ви самi казали!

– Я не набирав, принаймнi… – розвiв руками Мирон. – Галю, а може ти?

– А як би я могла? – здивувалася дружина. – У нас же телефон вiдключили!

– Стоп! – перебив Стас. – Як це вiдключили? Якщо дзвiнок був i тут зафiксований, телефон не мiг бути вiдключений!

– Ну, значить увiмкнули вже… – напружено згадував Мирон. – Напевно, вже упорався.

– I телефон подзвонив сам! Так не буває! – не на жарт розiйшовся Стас. – Хтось набрав цей номер. I говорив… – очi знову знайшли запис, – усього вiсiм секунд! Пiсля цього жiнка вийшла на двiр i її умисно збила машина. Я хочу знати, що сказали їй упродовж цих восьми секунд. Таке, що змусило її бiгти вже з дому!

– Стоп-стоп! Шановнi… – пiдняв руки Нагiрний. – Заждiть! Давайте не так емоцiйно! Заспокоїлися. А чому телефон вимикали? Мироне…

– Iнтернет проводили! – знервовано вигукнула господиня. – Пiвдня дроти перетягували, ховали, проводили! Дiти ж у нас комп'ютеризованими хочуть бути. От i залишились ми на день без телефона, благо, мобiлки усi мають.

– А хто робив усе це?

– Берко, хто ж iще… – не зрозумiв Мирон.

Берком кликали вiдомого у мiстi приватного майстра з ремонту всеможливої апаратури Берковича. Вiн ремонтував усе – телевiзори, магнiтофони, «тарiлки» i навiть мобiли, проводив інтернет, збирав комп'ютернi системи. У Стаса замлоїло пiд грудьми. Домашнiй кiнотеатр на горищi… Хто як не такий спец мiг додуматися?

Зрештою усе розклали по полицях. Беркович обiцяв поставити у тюнер «тарiлки» Коцелкiв пiратський декодер, що дозволяв надурняк ловити бiльшу кiлькiсть каналiв, а заразом ще й зробити розводку інтернету по кiмнатах. Обiцяв давно, пояснюючи, що залежить це не вiд нього, адже супутникiв вiн не зламує. I ось вiд постачальникiв йому надiйшли потрiбнi коди. Колупався Беркович довго – вiд самого обiду, i бiля нього, звiсно, нiкого не було. Отже, мав усi можливостi дзвонити. Коцелки ж клялися, що номера Йосипiвни нiхто з них бiльше не набирав.

Не вiдкладаючи у довгий ящик, Стас набрав номер Вiталiя, Олегового знайомого, що приїжджав розбиратися з «привидом» на горищi. З'ясувалося, що пророблена Берком операцiя вимагала вiд сили години. Усе й далi ставало на мiсця. Просто зараз з'являвся новий гiдний претендент на одне з головних мiсць у подiях.

Вiдвiзши Нагiрного, вони пiд'їхали до будинку Берковича. Давня будiвля пiд черепицею дерлася догори доволi крутим схилом i зорiєнтуватися виявилося неважко. Навiть не вилазячи на балкончик будинку, просто знизу, з тротуара Стас побачив дах свого будинку i вiконце на горищi. Уявилося, як маючи бiнокль, з вiкна Берковича можна побачити усе, що робилося в освiтленому вiконцi на його горищi. I у потрiбний момент система запускалася натисканням кнопки, аби полякати господаря. Щоправда, вiдстань була величенькою, але фахiвець вочевидь упорався iз цим завданням.

«Дев'яносто дев'ята» повiльно рушила далi, а через кiлька хвилин, проходячи вулицею, Оленка непомiтно просунула руку крiзь загорожу подвiр'я Берковича, поклавши iржаву банку з-пiд фарби у кущi. Увесь вечiр, засвiтивши свiтло, Стас лазив по горищi, iмiтуючи пошуки мiсця, через яке мав потрапляти сюди зловмисник, провокуючи таким чином Берковича. Влаштована ними пастка заклацнулася цiєї ж ночi. На горищi заходило, i одразу ж засигналив у кишенi пульт, залишений Вiталiєм.

Не дарма Берко згодився виконати нарештi обiцянки перед Коцелками саме цього дня. I нехай зараз ще важко уявлялися його конкретнi розрахунки, залишалося фактом – Мурашевичку у потрiбний момент викликав з дому його дзвiнок. Дiйовi особи поступово ставали очевидними. Радiотелемайстер Беркович мав неабиякi види на будинок Мироненка, був пов'язаний з Кашировими i причетний до убивства Неонiли Мурашевич.