Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

– Нi, не хочу я бути «як усі». Дякую, що подзвонили. Приходьте завтра, коли вам зручно.

Стас поклав слухавку. Вiн мрiяв про цю розмову вiдтодi, як мила пацiєнтка вийшла з машини. Але зараз дзвiнок був недоречним i спiлкування не вийшло. У нього iншi проблеми. Бажана розмова не принесла полегшення. Роздратованiсть не дасть заснути – сто вiдсоткiв.

Що це було?

Будинок наче не хотiв виконувати останню волю господаря i приймати його. Маячня… З яким задоволенням вiн здер би зараз цей килим, щоб ота безголова чортiвня не крутилася в уявi! Правий бiк тиснули пружини i про сон навiть не думалося. Що, що робити? Купити ноутбук. Термiново. Набрати комп'ютерних iграшок i товкти по клавiшах. Воно вiдволiче. Захоплює – не те слово. Але ранiше на це завжди бракувало часу. Комп'ютер громiздкий, не менший вiд телевiзора. Потiм прийде яка зараза i доколупається, що це змiнило iнтер'єр кiмнати. А ноутбук лежатиме у сумцi будь-де.

Щось заскрипiло i кроки перейшлися по стелi чiтко й неквапно. По-хазяйськи. Вiн став у протилежному кутку, потовкся, гримнув чимось i пiшов убiк Стаса. Над диваном зупинився. I тепер стояв просто над головою. Усе. Запала тиша, тiльки гупало, загрожуючи вискочити, власне серце. Чому вiн стоїть саме тут? Чому?

Вони застигли обидва. Один зверху, другий унизу. Це скидалося на змагання – хто витримає. Не витримав Стас. Вiн пiдвiвся, вдягнув штани, перейшов i сiв у крiсло у протилежному кутку. Було тихо. А потiм той, на горищi, знову почав ходити. Знову завмер i… Звук, який пролунав потiм, не можна було сплутати нi з чим – байдуже, що їх роздiляло бетонне перекриття!

Вiн кашляв. Це був кашель.

Рука стискала пiстолет, а думки хаотично скакали у головi. Хай там що сталося годину тому, коли прибув наряд мiлiцiї, а зараз Стас не сумнiвався нi на йоту – на горищi людина. Кроки рушили убiк сусiдньої кiмнати i стихли надовго. Вiн давав змогу прийняти рiшення. Вiн був там.

Стас не уявляв, що йому скажуть, якщо ще раз зателефонувати у вiддiлок мiлiцiї. Але ще важче уявлялося, що станеться, якщо прийняти iнше рiшення – друге i останнє з усiх можливих. Вiдчинити дверi i пiднятися. Вiд цих міркувань ставало дибки волосся. Стас розумiв, що не зробить цього, хай би навiть мав справжнiй пiстолет. Раптом спала думка, від якої розлилося по руках та ногах жахливою слабкiстю. Це навiть була не думка – якесь iдiотське марення: що, як вiн iз тих, кому не страшнi кулi?

Зiбравшись iз духом, Стас висварив себе, хоч наперед не вiрив у дiєвiсть такого аутотренiнгу, коли кроки почулися знову. Вiн пiшов швидко та рiшуче, як нiколи, пiшов через усю стелю у напрямку коридору, а потiм… Вiд звуку, який почувся далi, усе зомлiло – рипiння дерев'яних сходинок чулося вже не крiзь стелю, а з коридору, дверi до якого не були зачиненi. Черевики човгали по краях сходинок i скрипiння чулося все нижче й нижче. Хвиля слабкостi пiдкотилася до самого горла. Ось вiн зупинився. На нижнiй сходинцi. Далi дверi. Не надто надiйнi.

Стас пiдвiвся. Якщо добре налягти на них, шлях до виходу буде вiдрiзано. У грудях бухало. А наступної митi пролунав стукiт. Вiн стукав у дверi, вимагаючи впустити. Наче розумiючи, що наверх до нього не завiтають. Прийшов сам. Руки Стаса автоматично пересмикнули затвор. Удруге, забувши, що заряд давно вже у стволi. Патрон, викинутий механiзмом, гримнув i покотився по пiдлозi.

I тодi за дверима знову почулися кроки. Вiн пiднiмався на горище, наче зрозумiвши негостиннi намiри, i сходи рипiли все вище, а за якусь секунду-другу ноги протупали по стелi за межi кiмнати. Грюкнуло. Усе стихло.

Стас висидiв годину. Потiм лiг, не роздягаючись i не вимикаючи свiтла. Очi впиралися у стелю. Ловив кожне шурхотiння за вiкном. Iнодi вулицею проїжджали машини, ковзаючи по стiнах свiтлом фар. Серце рахувало сукунди до свiтанку, а їх ще залишалося ой як багато…

ХII

– Може, хочете пiти додому? – зi спiвчуттям запитала шефиня.

– Чого раптом? – скривився Стас.

– Бачу, вам важко. Нi, Станiславе Iвановичу, я без iронiї. По-колежанськи. У нас прийнято виручати одне одного. Роботи немає, iдiть.

– Ви натякаєте, що я перебрав учора? – запитав Стас, дивлячись їй в очi.

– Ну… видно, якщо чесно.

– Розумiю, мiй вигляд не супер, – згодився Стас, – але учора я не вживав. Нi, я можу часом дозволити, буває, але якщо не пив учора, то не пив.

– Може захворiли? – не вступалася Павловська.

– Нi. Не звертайте уваги.

Щось подiбне казали йому i Нагiрний з Гащаком, але Стас погано чув. Голова наче не мала ваги, а думки не фiксувалися.

Оленка з'явилася тiльки по першiй. Не було вже нiякого тривожного очiкування, навiть усвiдомлення, що ось вона, жiнка, яка сподобалася, вiдiйшло кудись на заднiй план.

– Я що… спiзнилася? – запитала вона, побачивши його без халата.

– Нi, просто роботи немає, я вже зiбрався йти, чекав тiльки на вас.

Вiн посадив її на тапчан, сiв поруч i, розмотавши руку, взяв у свої. Усе було гаразд.

– Не болiло?

– Ви знаєте, нi. Таке враження, що рука взагалi здорова, тiльки пов'язка заважає.

– Я старався. Перев'язки щодня, – говорив Стас, замотуючи руку. – Буду радий вас бачити. Дзвонiть, попереджайте коли вам зручно, щоб не чекали. Нi, дiйсно радий.

Вона пiшла до дверей, але якось нерiшуче взялася за ручку i обернулася до нього.

– А у вас справдi нiчого не сталося?

– А що, видно?

– Так. Дуже.

– Нiчого такого. Перетреться.

– Я… могла би бути чимось корисною?

– Нi, дякую, – видушив посмiшку Стас. – Хоча, якщо це можливо, випийте зi мною кави. Може це пiднiме мiй моральний дух. Просто так, нi про що не розпитуючи. У мене смачна кава. Ставити?

– Добре, – згодилася вона.

Каву так i пили, майже мовчки. Олена сидiла на стiльчику, боком до нього, доволi незручно для того, щоб зустрiчатися поглядом. Зате Стас мав нагоду розглядати її. Дивився на неї, а думки поринали у власнi важкi проблеми.

Зараз, удень, коли навколо снували люди, а навпроти сидiла чарiвна жiнка, Стас особливо розумiв, що важкiсть цих проблем аж нiяк не пов'язана з iснуванням нечистi або якогось прокляття, прив'язаного до старого будинку. Усе значно банальнiше. Було б надто просто, якщо б майже шiстдесят «кускiв» отак взяли й впали з неба, як здавалося зразу. Схоже, хтось проти. Але куди ж вiн зумiв заховатися? Та й методи у нього чи у них доволi екзотичнi. Чого чекають – щоб вiн вiдмовився вiд спадку, повiривши у чортiвню? Хоча, навiщо ж вiдмовлятись? Он, прокурор уже дає грошi. I нехай потiм собi ловить барабашку на даху. Це йому ближче за фахом. Хоча щось пiдказувало – i Мамчур, i багато iнших готовi вiдiрвати будинок з руками, навiть знаючи про «нечисть».

Голова була така порожня, здавалося, що думати нiчим.

– Дякую за каву, – промовила Олена, ставлячи чашку.

– Це я вам дякую.

– Легше стало? – її брова знову поповзла догори.

– Чесно – не дуже, – вiдповiв Стас. – Але я сподiвався. А менi можна вам телефонувати?

– Дзвонiть, – лише тепер вона уперше за весь час глянула на нього.

– А якщо просто так, не лише для того, щоб запитати про здоров'я?

– Гаразд. Але спочатку добре подумайте, чи вам це потрiбно. Сподiваюсь, я вас не образила.

ХIII

Будинок зустрiв напруженим мовчанням. Увiйшовши, Стас швидко обiйшов кiмнати, спустився до пiдвалу, потiм пiднявся на горище – пусто i тихо. Вiн стояв посерединi, марно намагаючись збагнути, де мiг ховатися непроханий нiчний гiсть. Виходило – нiде. Довелося перемацати навiть усю бляху. Покрiвля лежала надiйно зчеплена, жоден лист не пiднiмався, не було шпарини, крiзь яку можна залiзти ззовнi. Та й менти були правi – бляха при найменшому дотику видавала такий звук, що почуєш одразу. Вiкно також вiдпадало – нiяк не влiзти, хiба поставити довжелезну драбину. Але ж замки зачиненi зсередини! Залишався широкий димохiд, та й вiн мав засувку!

Голова йшла обертом, а руки-ноги ставали слабкими. Цей недосип вiдчувався зовсiм iнакше, анiж пiсля нічного чергування у лiкарнi. Воно й зрозумiло. Стас зачинив дверi до кiмнати, пiдставивши лом. При найменшому русi дверей вiн упаде на пiдлогу. Пiстолет знову опинився пiд подушкою, телефон – поруч на стiльчику. Очi заплющилися миттєво.

Вiн прокинувся вiд руху на горищi. У кiмнатi стояла темрява, отже – ще не ранок. Звуки долинали зверху, крiзь стелю. Щось грюкнуло i покотилося по бетонi в напрямку сусiдньої кiмнати, i одразу туди ж потупали ноги. Стас миттєво скочив з лiжка i взувся. Штани i так були на ньому, адже будинок перебував у «станi облоги». Кроки перейшлися назад, очевидно, вiн пiдняв те, що покотилося i повернувся. Серце гупало на повну.

Обережно пересмикнувши затвор, Стас узяв прихилений до дверей ломик i тихо вийшов у коридор. Клацнувши вимикачем, ввiмкнув свiтло на горищi. Перехрестившись у думках, Стас вiдiмкнув колодку i вiдчинив дверi. Нагорi грюкнуло. Ну… Ходи сюди!

Нiхто не поспiшав спускатися. I вiн з криком кинувся нагору, готовий побачити там що завгодно. Побачене вражало: на горищi нiкого не було. Стас обiйшов димохiд – єдине мiсце, за яким можна сховатися. Пiзно. Вiкно, як завжди зачинене зсередини. Дверцята димоходу також. Довелося посмикати i те i те.

Вiн що – невидимка?

Думка про це змусила обернутися миттєво. За спиною нiкого не було. Чорти б забрали… Тавтологiя як на диво до мiсця. I раптом очi знайшли на пiдлозi рiч, вигляд якої викликав здригання. Що це? Серед непотрiбного хламу, розставленого по кутках, ближче до стiни валявся порожнiй i вочевидь непридатний для використання газовий балон. А чи не стояв вiн минулого разу бiля протилежної стiни? Схопивши червоний гладкий цилiндр, Стас вiднiс його туди, прихилив до стiни, а потiм «допомiг» упасти. Пiдлога на горищi, безперечно мала нахил, але не настiльки, щоб балон мiг котитися сам. I вiн знову «допомiг» ногою. Тепер уже балон покотився у напрямку кута. Звук, з яким це вiдбулося, буквально рiзонув по нервах.

Витягши з iншого кута поламаний стiл без нiжок, Стас примостив його бiля стiни, притяг балон i влаштував його на верху щойно створеної гiрки, а щоб той не покотився сам, пiдставив пiд його круглий червоний бiк зiжмаканий шмат паперу. Потiм чиркнув запальничкою i збiг донизу, затамувавши подих у своїй кiмнатi. Зараз згорить папiр. Ну… Грюкнуло i покотилося точнiсiнько як пiвгодини тому.

Вiн люто затоптував у шлак догоряючi клаптi i розумiв одне – хтось якимось чином буває нагорi. Або є постiйно, просто ховається. Куди?

Згадка прийшла раптово. Минулого разу, коли ходiння по стелi скiнчилися, почувся якийсь грюк. I зараз, щойно ввiмкнув свiтло на горищi, а руки вiдчиняли колодку дверей, грюкнуло знову, точнiсiнько так само, як тодi. Господи, вiн таки є! Є якась генiальна схованка, куди нiчний гiсть встигає втекти. I цей звук виникає тодi, як вона зачиняється.

Де? Руки та очi панiчно обмацували усе пiдряд, усвiдомлюючи марнiсть зусиль. Наступнi пiвтори години минули у бiганинi сходами то догори, то донизу iз метром у руцi. Мiряючи площину кiмнат, товщину стiн i перестiнкiв, вiн шукав потаємне примiщення. Усе спiвпадало ледь не до сантиметра. Потаємної кiмнати, у якiй мiг би хтось ховатися, у будинку бути не могло.

Унизу на нього чекала нова безсонна нiч – друга поспiль. Щастя, що вдалося перекемарити кiлька годин перед цим. Зачинивши горище, Стас варив каву. Другий недопалок лiг у попiльничку, розчавлений, як його душевний стан.

IVX

Отець Назарiй у сiрому смугастому пiджаку аж нiяк не нагадував священика. Це одразу кинулося в очi пiд час його учорашнього вiзиту до лiкарнi. Ще менше вiн скидався на ченця, а саме ним i був за свiдченням Свiтлани – старшої, яка i склала отцевi протеже. Говорив цей чоловiк швидко, так само швидко думав, а у мовi не проскакувало нiчого такого, що вказувало б на приналежнiсть до церкви. Бiльше того, Стас мiг закластися, що бачив «вогник» в очах отця Назарiя, коли мiцна статура Свiтлани зникала у дверях оглядової.

Звiсно, «скрипляче» колiно учора було лише приводом для знайомства.

– Ну, от i я, – промовив отець, переступаючи порiг. – Раз уже запросили.

– Кава, чай… – запропонував Стас. – Не знаю, що у тутешнiх краях священики п'ють.

– I каву, i чай, i усе, що мiцнiше, – посмiхнувся чернець. – А якщо кажуть, що не п'ють, то ви не вiрте.

– Отже, брешуть, – уточнив Стас. – А як же…

– Усi ми люди… – дипломатично промовив той. – А усi люди грiшнi. Безгрiшних не буває.

– Значиться, коньяк, – розвiв руками Стас.

– Коньяк, то коньяк, – знизав плечима гiсть. – Хоча… Ви ж здогадалися, що я не просто набиваюся у знайомство, а у справi. Ну а справи краще вирiшувати на тверезу голову. Хоча, не буду заперечувати, знайомство з вами для мене приємне.

– Ну, тодi тим паче коньяк, – Стас витяг пляшку i cклянки. – Звiсно, я здогадався, хоч симулянтом вас не назвеш. Колiно дiйсно треба пiдлiкувати. Мусили ви його десь добряче натрудити.

– Фундамент пiд огорожу заливав, – пояснив отець. – Було.

– Самi?

– А чого… – не зрозумiв той. – Лікарю, мозолi на руках не є грiхом. Усе роблю вдома – i лопатою, i молотком. А взагалi це у мене пiсля травми. Сильно я рокiв зо два по нозi отримав. На футболi. Дуже вже хлопцi виграти хотiли.

– Не зрозумiв… – Стас витрiщився. – Ви грали у футбол?

– I зараз граю. Щонедiлi на стадiонi збираємось. Усi, хто бажає. Приходьте.

Цей прикольний чоловiк перехилив келишок, не смакуючи, i закусив лимоном.

– А от прийду, – сказав Стас. – Тут без чогось такого «поїхати» можна. Отже…

– Гаразд, – погодився отець. – До справи, то до справи. Я так розумiю, що будинок ви, швидше за усе, колись продаватимете. Хочу запропонувати себе як купця.

– Так i думав, – пробурмотiв Стас, повторюючи у чарки. – Що я вам на це скажу, Назарiю Мироновичу… По-перше, не ви єдиний у цьому бажаннi, а по-друге, навряд чи вiн вам пiдiйде. Тут, схоже, чорти оселилися. Ну, нечиста сила тобто… – посмiшка Стаса вийшла без перебiльшення незграбною.

Священика така заявочка не приголомшила i вiн, не зморгнувши, запитав:

– Звiдки ви взяли?

Вiдчувши себе у дурнуватому становищi, Стас усе-таки спромiгся сяк-так розповiсти йому про звуки на горищi, увiмкнуте свiтло i свої пригоди з мiлiцiєю, намагаючись перевести це швидше на жарт. Але панотець жартувати не збирався.

– Гадаю, цього не може бути, – сказав вiн.

– Як це, – не зрозумiв Стас. – Ви хочете сказати, що я брешу?

– Нi, чого ж, але… Скажiмо так – неправильно сприймаєте.

– Тобто у мене хвора уява…

– Ну що ви! – посмiхнувся отець Назарiй. – Звiсно, не хвора. Просто деяких речей не розумiєте. А тому невiрно трактуєте. Як би це пояснити… Нечиста сила не може ходити по горищу i вмикати свiтло. Затямте!

– Чому? – дурнувато запитав Стас.

– Хоча б тому, що не має рук.

Священик говорив без найменшого натяку на жарти i вiд того мурашки починали заповзати за комiр i рукави.

– Як немає? Пояснiть.

– Це духовна субстанцiя. Розумiєте? Вона може сидiти у вас або у менi. У кожнiй людинi. Сили зла живуть лише у чиємусь тiлi та розумi. I якщо дiйсно саме вони виннi у тих явищах, про якi ви розповiдаєте, то лише таким чином – стороння людина, яка пустила їх до себе, увiйшла до вашого будинку i зробила це руками або ногами. Тiльки так i не iнакше. А чортiв з рогами, якi з'являються на горищi, а потiм безслiдно щезають, не буває, – священик розплився у щирiй усмiшцi.

– Нормально, – здивувався Стас. – Куди ж тодi подiлася ця стороння людина? Не можу знайти, хоч плач.

– А я не сказав, що обов'язково так усе вiдбувалося, лише припустив, – пiдняв палець отець Назарiй. – А нечиста, як ви кажете, сила може бути i у вас самому. I тодi усе, про що ви розповiдаєте…

– Плiд моєї уяви, – завершив думку Стас. – I як це зробити? Як її вигнати?

– Вiрити в Господа Бога, – безапеляцiйно заявив отець. – У душi того, чия вiра iстинна, немає мiсця для темних сил.

– Усе це дуже не конкретно, – похитав головою Стас. – Менi що, просто зараз iти до церкви i молитися, доки не буде результату?

– Та нi, – розсмiявся священик. – Церква – лише зовнiшнiй атрибут вiри. Якщо ви її вiдвiдуєте, це ще не означає, що ваша вiра iстинна. Усе набагато складнiше. I вiдкрию вам ще одне: чим досконалiша з iнтелектуального погляду людина, тим складнiший i важчий її шлях до Бога! А ви – людина розумна.

– Дякую, – посмiхнувся й Стас. – Обнадiяли. А я гадав, прочитаєте молитву i проблеми скiнчаться.

– Навряд чи, – похитав головою отець Назарiй. – Але будинок ваш куплю з усiма привидами. Хе-хе… Навiть якщо за них ще дорожче схочете.

– А навiщо вiн вам, отче?

Спроба зазирнути в очi гостевi не дала результату. Той зiщулився, не вiдводячи погляду, i хитро посмiхнувся.

– Подобається менi. Старовину полюбляю. Мiсце гарне.

– А нечисть?

– I це плюс. Кому ж iз нею боротися, як не менi. Як вiдвертатися i не робити нiчого – дивись, по цiлому мiстi розповзеться.

Сказано це було надзвичайно серйозно. I навiть наступна широка посмiшка отця не допомогла обернути промовлену фразу на жарт. Думка, що священик збирається придбати будинок саме з цiєї причини, з'явилася несподiвано i не збиралася зникати.

– Та й освятити будь-який дiм з нечистю чи без – не зайве, повiрте, – додав вiн. – А матимете бажання поговорити – завжди будь ласка. У нас в глибинцi народ ще не дiйшов до усвiдомлення, що допомога психоаналiтика не є чимось ганебним.

– Хмм… оригiнально, – пробурмотiв Стас. – Це ви – психоаналiтик?

– Хороший священик завжди повинен бути ще й психоаналiтиком, – просто вiдповiв Назарiй. – Не смiю себе хвалити, бо це також грiх. Але принаймнi вiдповiдна освiта у мене є. Тож i ви не гребуйте моєю допомогою, якщо виникне потреба.

Вiн пiшов, залишивши маленький дешевий образок на простiй карточцi – такий, який дарував усiм.

ХV

Усе, ну геть-чисто все у цей день склалося наче навмисно.

Улюблена пацiєнтка з'явилась, як i обiцяла, близько другої. Перев'язки перетворилися на суто символiчну процедуру, адже рана гоїлася добре. Вода закипала. Анжела, пiдозрiло глянувши на лiкаря, пiшла розповiдати новини по iнших кабiнетах.

– Ну, привiт, – сказав Стас, коли медсестра вийшла.

– I вам привiт, – посмiхнулась Олена.

– Могли б i не «викати» лiкаревi, з яким уже третiй раз каву п'єте.

– Ну що ви! – продовжувала смiятися вона. – Як можна! Що вашi медсестри скажуть! Ревнуватимуть.

Вiн завiв її до перев'язочної, запропонував стiльчик, i, сiвши навпроти демонстративно близько, почав розмотувати бинт.

– Станiславе Iвановичу… хтось увiйде…

– А ми перев'язку робимо. Хiба нi?

Її волосся пахло хною i зовсiм трішки парфумами.

– Станiславе Iвановичу… Що ви робите?

– Вiдволiкаю вас вiд процедури перев'язки. Бо знову зомлiєте.

– Ста… Ну ви мене дiйсно вiдволiкаєте! А я хотiла щось попросити.

– Я весь увага, – Стас випростався i, взявши розмотану руку у свої, глянув на неї.

– Ну я серйозно, – смiялася вона. – У мене деякi проблеми. На сесiю потрiбно їхати. А тут он…

Олена навчалася заочно у Львовi.

– Особливих проблем не бачу, – знизав плечима Стас. – Перев'язки можете робити самi. Розмотати, змастити спиртом i замотати. Уся процедура.

– А шви? Менi там бути бiльше тижня.

– А шви знiмати за чотири днi. Ну, я гадаю, львiвськi хiрурги з цим упораються. Пiдете у будь-яку полiклiнiку.

– А тиждень не перестоять? – запитала Олена. – Не хочеться там ходити i шукати.

– Тиждень забагато, можуть нагноїтися, – пояснив Стас. – Нехай тодi лiкар приїде за викликом i знiме їх на мiсцi.

– Куди – до Львова?!

– Ну, не до Америки ж. Не бiйтеся. На каву напрошуватися не буду, – навмисне суворо пробурмотiв вiн. – Тiльки знiму й одразу назад.

– Що, точно?

– Точно, точно, – вiн пiдвiвся i вiдпустив її вже перев'язану руку. – Хоч попрощатися дозволите?

– Звичайно.

Вiн розлив воду по чашках, а поки кава парувала, пiдiйшов i легенько обiйняв Олену, знову зануривши нiс у її волосся.

– Станiславе Iвановичу…

– Ви ж дозволили!

– Так зарано! Нам ще каву пити!

– А я можу забути потiм. Склероз у мене. Дивуюсь, як досi нiкому пiнцета в животi не залишив.

Кавування минуло швидко, i вiн попрощався ще раз.

– Ми ж… вже прощалися, – намагалася протестувати вона.

– А я забув. Кажу ж – склероз. А до поїзда можна вас пiдвезти?

– А дуже хочете?

– Так.

– Тодi можна.

Шефиня перепинила його якраз на виходi з полiклiнiки.

– На ловця – звiр. До вас iшла, Станiславе Iвановичу. Мене сьогоднi не буде. Тож, якщо доведеться уночi оперувати, викликайте собi на асистенцiю Нагiрного. А чого ви так посмiхаєтеся? Пам'ятаю, напередоднi ледве ходили, а сьогоднi такий щасливий.

– Так до вашої ж довiри дослужився, – скаламбурив Стас. – Он, уночi хазяйнувати лишаєте. Бажаю, щоб гарно склалося.

– Дякую, а… що склалося? – не зрозумiла вона.

– Ну… те, що ви на нiч напланували… – усе його обличчя промовисто говорило: «Що ж тут розумiти».

– Не хвилюйтеся, складеться, – серйозно i доволi сухо вiдповiла вона.

Саме так. З шефинею не варто жартувати.

– Ой, Дiано Василiвно, – несподiвано згадав Стас. – У мене термiнова справа годинки до дев'ятої вечора, то я з вашого дозволу Гащака попрошу побути.

– Ради Бога, – вона з розумiнням хитнула головою. – Головне – щоб служба не страждала.

Ноги самi винесли на другий поверх. Мандрiвка у компанiї прекрасної пацiєнтки замiсть вслухання у сиру мертву тишу непривiтного будинку.

I подорож виправдала усi надiї. Невимушена розмова зав'язалася вiд самого Оленчиного будинку. Вони смiялись i жартували. А на виїздi з Галича Оленка несподiвано взялася за голову.

– Що трапилося? – не зрозумiв Стас.

– Та нiчого. Лишила вдома два морозива – вам i собi. Вибач, тобi й собi. Дуже класне. Збиралася й забула.

– А тепер його побачила i згадала! – Стас iз розумiнням кивнув на застиглий бiля узбiччя пiд деревами розмальований фургончик, що возив морозиво. – Зараз виправимо!

Вiн загальмував i почав здавати назад.

– Не треба, запiзнимося!

Але Стас уже вiдчиняв пасажирськi дверцята фургончика, стукаючи у вiкно.

– Мої вiтання у славному мiстi Галичi! Шеф, одне морозиво! Благаю!

– Порожняк… – розвiв руками водiй. – На базу повертаюся.

– Одне… Десь завалялося там… Ну дуже треба!

Зiтхнувши, водiй вилiз, вiдчинив рефрежератор i тицьнув надокучливому лiкарю холодний пластмасовий стаканчик. Кинувши грошi на сидiння i подякувавши, Стас побiг через дорогу.

Кiлометри до обласного центру здолали швидко, i поїзд ось-ось мав прибути. Вони стояли на перонi, дивлячись у сутiнках одне на одного.

– Щасливої дороги, – прощатися аж нiяк не хотiлось. – Якби не кляте чергування, взагалi довiз би тебе.

– Ти що, далеко! Я сама. Доберуся, не переживай, – Оленка посмiхнулася. – Дякую за йогурт.

– Який iще йогурт? – не зрозумiв вiн.

– А це було не морозиво! Йогурт. Але смачний. Правду казав чоловiк, що немає, а ти причепився!

– Я зателефоную завтра, – сказав Стас. – Зранку.

– Запитати про руку? – її тоненька брова, як завжди, заворожуючи поповзла догори.

– Це така манера причаровувати чоловiкiв?

– Що саме? – не зрозумiла вона.

– Оце… – Стас торкнувся пальцями її брови, яка вже встигла опуститися на мiсце.

– А що, дiє?

– А то ти не знаєш.

Рука зупинилася на щоцi i він легенько наблизив її обличчя до себе.

– Ти прибiчник бурхливих романiв. А я маю бути першою у цьому мiстi. Так?

– Звiсно. Саме задля цього я й приїхав.

– А якщо серйозно? Для чого? Як ти тут опинився?

– От приїду шви знiмати i розповiм. Але для цього все-таки доведеться випити зi мною кави.

– Ти хитрий, – промовила вона. – Вiд таких жiнки плачуть.

– Жiнки плачуть лише з дурного розуму, – упевнено вiдповiв Стас.

Десь далеко почувся стукiт колiс. Ледь вiдчутний, вiдбиваючись луною по стiнах вокзалу, цей звук створював належний антураж, у якому сам Бог велiв прощатися. I вона дозволила це зробити. Стас цiлував її слухнянi губи, вiдчуваючи наближення чогось нового. Воно крутилося у головi, десь на пiдходi i заважало зосередитись повнiстю на цiй без перебiльшення бажанiй жiнцi.

Почалась посадка, i Стас вiдпустив її. Вже у тамбурi Олена озирнулася i помахала рукою. «Чоловiки також», – вiдповiли її очi, а швидше просто це його власна думка нарештi проторувала собi шлях. Дiйсно. Чоловiки також цим грiшать. Тому, нерухомо посидiвши з десять хвилин у машинi, вiн витяг телефон i, набравши її номер, сказав лише чотири слова.

– Я скучив за тобою. Удачi.

Гащак добросовiсно перепрацьовував за нового колегу вже двадцять хвилин, коли Стас, вскочивши у бруднi штани та чоботи, заходився мити машину. Коли на нiй висiло болото, засиналося важко, навiть якби нiхто не ходив по горищi. Згадка про «нечисть» з'явилася раптово, повертаючи його з казки до реалiй. Хто знає, як цiєї ночi…

Увесь будинок вiн щойно перевiрив i його хвилювало одне – як потрапить на горище людина, в котру за визначенням отця Назарiя, вселився сатана. Про те, що вселитися могли у нього самого, пiдозр чомусь не виникало. Напевно, Бог таки жив у його душi, хоч i спiлкування з ним, як правило, вiдбувалося без посередника у рясi.

За такими напiвкаламбурними думками прийшли й доволi суттєвi. На горищi хтось бував – факт, хоч Стас i не знайшов поки що, яким чином непроханий гiсть туди потрапляв. Не до кiнця зрозумiлими були й його намiри. Налякати – безперечно. Для чого? Звiсно, вижити звiдси. Таке припущення напрошувалося. Вигнати. Але хто ж вiдмовиться вiд дармових грошей? Заради цього можна потерпiти ходiння над головою. Однаково дiм поки що законно не продати – хоч як би бажав. Хоча… Один купець уже є. Прокурор. I варiант, запропонований ним, мав би влаштовувати. Виходило, дiї барабашки на горищi були в його iнтересах. Вiн готовий був платити грошi вже, тiльки за вiдмову Стаса, як претендента на спадок. Кожен з вiзитерiв надто квапився купити «будинок з привидами». Мамчур, враховуючи своє службове становище, ще й мав вiдповiднi механiзми, аби випередити iнших.

Кiлька годин тому, аби згаяти час, очiкуючи, поки Оленка збереться, Стас проїхався Галичем за кiлькома адресами, за складеним нею списком. Будинки продавалися ого-го! За п'ятдесят п'ять тисяч можна було купити значно кращий, анiж залишив Мироненко. Значно. Тодi чому так багато охочих пхалося одне наперед одного, аби придбати цей?

Та хiба ж можливо це збагнути? А якщо пiти до Неонiли Йосипiвни i порадитися, так, мовляв, i так, дають не багато не мало «зеленню» за те, щоб я вiддав його вже i не хвилювався у майбутньому щодо ваших можливих претензiй. Чомусь ця жiнка викликала довiру. Було вiдчуття, що вона не бреше, принаймнi, у тiм, що сказала йому. Але…

Згадав про годинник, знайдений на шафi. Не дивно. Шахи були життям у мiнiатюрi. Постiйнi баталiї, комбiнацiї у бажаннi виграти. А хiд можна робити, лише будучи упевненим у його правильностi.

Хiд, що напрошувався у цiй ситуацiї, здавався єдино правильним i взагалi елементарним рiшенням. Бiльше того, обiцяв швидкий виграш. Покликати Олега, обставитися належним чином, щоб «не кинули», i покласти грошi до кишенi. Вже. Яке йому дiло, що потiм станеться з будинком i хто тут житиме? Навiщо йому ця морока з нечистю невiдомо у чиїй подобi?

«Ми часто грiшимо тим, що дивимося на вирiшення важливих питань лише з власних позицiй, не думаючи про iнших i навiть не пiдозрюємо, що у такому пiдходi криється причина наших же наступних негараздiв. Марно шукаємо власнi помилки i прорахунки. Усе ж значно складнiше. Або, навпаки, простiше. Зло повертається до людини, навiть те, яке спричинене ненавмисно». От куди завела фiлософiя отця Назарiя.

Стас поставив вiдро, щiтку i розiгнувся. До бiса усiх проповiдникiв. Завтра подзвонити Олегу, покликати прокурора… Якого бiса життя ускладнювати?! От тiльки не лежала душа до цього блюстителя закону. Не було довiри, навпаки.

Чи йти до Мурашевички i поговорити начистоту. Просто зараз. Знає вона щось таке, ой знає…

Нi, все-таки до прокурора. I нехай викладає грошi на стiл. Одразу. Пiсля того, як вони опиняться у кишенi, усi цi проблеми припиняться. I одразу додому. Купляти квартиру, шукати роботу… Але чомусь же руки стiлькох далеко не дурних людей тягнуться до цього будинку! Кваплячись, можна прогадати.

То куди?!

Нехай навiть є щось вигiдне i не зрозумiле для нього у старому будинку. То й що? Перспективи залишитися тут назавжди однаково немає. Життя у дiрi – не для нього. Ну, припустимо, навiть, той, хто вирве собi цю хатину, потiм перепродасть її за бiльшi грошi. Нi, тiльки припустимо! Ну й що? Воно того варте? Аж нiяк. А так завтра – п'ятдесят п'ять «штук»… Просто з неба! I все! Грошi в кишеню – i гори воно усе!

Машина почала виблискувати новенькою фарбою, i його тепер цiкавило лише одне – ходитиме сьогоднi чи нi. Адже завтра-позавтра незваний гiсть на горищi буде йому по барабану. «Отак, друже. Останню нiч ми разом. Якщо полякати хочеш або що вичудити – поспiшай, бо…»

Та домити останнє колесо, схоже, не судилося. Поставивши вiдро на землю, рука потяглася до кишенi, але цигарки залишилися у хатi. Чорти! Чому ранiше, пiд час розмови з прокурором, не подумалося про це?

За умовами, якi пропонував Мамчур, Стас отримував грошi негайно, а переписати будинок зобов'язувався через рiк, отримавши право на це. Хiба ж вiн зможе отак взяти грошi й поїхати звiдси? А умови? Якщо не проживати у цих стiнах щоденно, Мурашевичка це побачить, звернеться куди належить i стане першою претенденткою на дiм. Той, що вже практично проданий. Що тодi? Ще пiд час розмови у Стаса виникло враження, що прокуроровi вiдомi умови заповiту. На що вiн тодi розраховує?

Телефон завiбрував у кишенi, прориваючись звуком назовнi. Це був Гащак. «Пiзно, – промовив подумки Стас. – Схоже, гримiти тобi сьогоднi на самотi». Так воно i було. Десять хвилин тому Гащак прийняв у вiддiлення жiнку у важкому станi, її збила машина. Роботи мало вистачити на цiлу нiч. «Може воно й на краще», – подумалося несамохiть, коли домивав поспiхом останнє колесо i бiг збиратися. У будинку панувала тиша.