Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

XIX

Iсторiя хвороби Мурашевич Неонiли Йосипiвни, старанно перексерена здовж i впоперек працiвниками прокуратури, лежала на столi у завiдувачки вiддiлення, перечитана добрий десяток разiв. Вона ще додивлялася то там, то сям на його каракулi, а Стас уже розумiв, як справа розгортатиметься далi. От би помилитися! Та нi, не той випадок. I не важливо, яку думку висловить зараз Дiана, вiн усе знав наперед.

Так i сталося. Близько третьої вiн побачив краєм ока, як широка прокурорська постать зникла у кабiнетi завiдувачки, а коли туди запросили i його, запах кави стояв доволi вiдчутний, щоправда, самої кави вже не було.

– Станiславе Iвановичу, – почав Мамчур, – тут стосовно вашого випадку усе надзвичайно негарно складається… так… – вiн розвiв руками. – Я, звiсно, не схильний думати, що ви учинили умисний наїзд на цю жiнку, хоча й не маю доказiв, що ви цього не робили.

– А як же експертиза? – з-пiд лоба запитав Стас.

– Ну, експертиза… вона ще не доводить вашої повної непричетностi. Навiть за таких результатiв проблем у вас попереду ще дуже багато. Але якось так склалося, словом, Дiана Василiвна не раз виручала мене i моїх близьких у скрутних ситуацiях, i я також намагаюся пiдтримувати вашу службу в усяких негараздах…

Не кажучи бiльше анi слова, Стас мовчки дивився на нього.

– Загалом ситуацiя украй неприємна, – продовжував той. – Хлопцi нашi перестаралися. Мене не було, аби взяти вчасно усе пiд свiй контроль. Висновки судмедекспертизи вже в обласнiй прокуратурi. Ксерокопiя iсторiї хвороби також лежить у вашому управлiннi, i менi вiдомо неофiцiйно, що вам ставитимуть у провину неправильне лiкування хворої. Я звичайно, не компетентний у цьому, але…

– I у чому ж полягають нашi помилки? – запитав Стас, наперед знаючи вiдповiдь.

– Так як чув Володимир Григорович, – Павловська кивнула на прокурора, – i як зрозумiла я, нам ставитимуть у провину тактичну помилку. У висновку судмедексперта причина смертi – набряк головного мозку, а не внутрiшньочеревна кровотеча. Ви ж почали з операцiї на животi, видалення селезiнки. Крововтрата за протоколом операцiї до пiвтора лiтра – на середню ступiнь. Ви капали постраждалiй в обидвi вени i робили операцiю, яка в принципi могла ще почекати. Натомiсть травмована помирала вiд набряку головного мозку.

– Дiано Василiвно! – не витримав Стас. – Що ви говорите? Як я мiг до операцiї визначити реальну величину крововтрати? Пацiєнтка була з низьким тиском! Як я мiг не капати в обидвi вени?!

– Це розумiю я, – спокiйно вiдповiла Павловська. – I, напевно, робила б те саме у такiй ситуацiї. Гадаю, кожен з хiрургiв дiяв би так. Але як на це подивляться там? Ви розумiєте, що нам свiтить усе це доводити? Ви що, не могли написати у протоколi операцiї крововтрату хоча б на лiтр бiльшу? Хто б це перевiрив? А у нас були б вагомi виправдання.

– Ситуацiя безвихiдна вiд початку, – не погоджувався Стас. – Якби я взявся оперувати на черепi i навiть встиг би зробити декомпресiю мозку, пацiєнтка однаково б померла. Вiд кровотечi в животi, яка на той час складала б два з лишнiм лiтри i була б уже важкого ступеня! I нейрохiрург, що приїхав, був цiєї ж думки. I тодi мене б звинувачували, що я взявся за непрофiльну операцiю, не дочекавшись фахiвця. Це ще гiрше! А якби я не оперував узагалi i чекав на нього, то сказали б, що я бездiяв у той час, як травмована помирала! Ви що, не бачите, що тут як не зроби – однаково «люмiнiй»!

– Я-то бачу, – ще раз повторила Павловська. – Але я не начальник управлiння i не голова КЕКу, а такий самий лiкар, як i ви.

– А якщо додати стороннi обставини, якi обов'язково додадуться, – знову вступив прокурор, – я тут уже нiчого не зможу зробити…

– Якi такi обставини? – запитав Стас, прекрасно розумiючи, куди той хилить.

– Усе тi ж. Що у вас були мотиви бажати смертi панi Мурашевич. Окрiм вас поки що у мiстi бiльше таких не виявлено. Саме через наявнiсть мотиву ви провели двi ночi у слiдчому iзоляторi. Саме через це ви залишатиметеся пiдозрюваним номер один стосовно наїзду аж до кiнця слiдства! От i подумайте, що виходить. Я розмовляю з вами неофiцiйно, – нагадав прокурор, – лише з дружнiх мiркувань. Обмальовую ситуацiю, як вона виглядає збоку для будь-якого кримiналiста. Ви, зацiкавлений у смертi цiєї жiнки, створюєте їй пастку з, так би мовити, подвiйною гарантiєю. Якщо вона не гине на мiсцi вiд наїзду вашої машини, то обов'язково потiм потрапляє знову-таки до вас, адже ви чергуєте як хiрург, i доводите справу до кiнця. Вижити у неї шансiв немає практично жодних. Почекайте! – вiн пiднiс палець, бачачи, як Стас пiдводиться. – Додам словами Дiани Василiвни: «Це розумiю я, що швидше за все воно не так, але вони ж подивляться iнакше!»

– Я збагнув, – процiдив Стас. – Усе збагнув. Тiльки пастка тут, навпаки, для мене, а не для неї, як ви сказали. I також з подвiйною гарантiєю… Якщо не знайдеться незаперечних доказiв мого наїзду на цю жiнку, то докази невдалого її лікування вже тут.

– Ото ж бо й воно, – згодився прокурор. – Бачу, розумiєте. I повiрте, там, – вiн показав угору, – такi «звiрi» цiєю проблемою займуться, що мало не здасться. Мiж iншим, загибла була донедавна головою спiлки ветеранiв району! Справа резонансна.

«Плювали ви i тi, хто вище, на всiх ветеранiв, разом узятих, – подумав Стас. – Зате влаштувати шоу при нагодi…»

– Зараз я повернуся, – промовила шефиня, виходячи. – Ви собi говорiть.

– Отже, виходу немає, – припустив Стас.

– Як вам сказати… – прокурор глибоко зiтхнув. – Вихiд є. Скажу вiдверто, так як думаю. Навряд чи експерти, слiдчi знайдуть на мiсцi пригоди якiсь конкретнi докази проти вас, навiть якщо це дiйсно були ви. Навряд чи i по медичнiй лiнiї вистачить доказiв, щоб iнкримiнувати вам злочиннi дiї. Так, помилка у складнiй ситуацiї у гiршому разi, а це вже не кримiнал. Нехай догана, зняття категорiї, але ж не в'язниця! Розумiєте, про що я? Ви тепер бачите, що вас топить? Мотив. Наявнiсть мотиву убивства. В усьому мiстi не знайшлося досi людини, якiй була б вигiдна її смерть. Тiльки вам. А наявнiсть мотиву у кримiналiстицi – рiч серйозна. От уявiть, що в цiй ситуацiї немає нiякого заповiту з дивними умовами, i будинок, у якому ви проживаєте, за жодних обставин не може перейти у власнiсть панi Мурашевич або ж, навпаки, вже є її власнiстю. Хто б тодi цiкавився, де ви були вiд сьомої до дев'ятої учора? Хто б там ксерив оту iсторiю хвороби i винюхував помiж рядками?

– I ви пропонуєте…

– Розмiрковуйте логiчно, – заохотив прокурор. – Я нiчого не пропоную. Лише можу порадити з мiркувань симпатiї та вдячностi до вашої шефинi. Як на мене, у вас в цiй ситуацiї один шанс – позбутися мотивiв. Вiрний шанс.

– Що означає – позбутися? – проковтнув Стас.

– Те й означає. Не претендувати на спадок. Iнших шляхiв я не бачу.

– Вiдкупитися вiд покарання за злочин, якого не скоював, шiстдесятьма тисячами «зелених»…

– Якби ви дали комусь цю суму, – не згодився прокурор, – то могли б так сказати. Ви ж просто вiдмовляєтесь вiд неї, щоб зняти з себе пiдозри.

– Так це нiчого не дає! – вигукнув Стас. – Убивство чи там нещасний випадок уже стався! Я ж мiг скоїти вбивство, а потiм накласти в штани i вiдмовитися вiд прав на будинок. Це ж i коню зрозумiло!

– Ну… – розвiв руками прокурор. – Якщо таке робити, то тiльки заднiм числом. Звiсно, грубе порушення. Допомагаючи вам, ми ставимо себе у вкрай невигiдне становище, ви мусите розумiти, але… Усi ми люди i повиннi допомагати один одному. Невiдомо, чи ще ми колись з паном Шевчиком до вас не потрапимо, так що…

Стас зрозумiв. Йому пропонували заднiм числом вiдмовитися вiд спадку. Нотарiус Шевчик готовий був пiти на таке порушення, раз про це настiльки упевнено говорив прокурор. I тодi справу легко замнуть, оскiльки немає мотиву, а прямих доказiв i не було. А той самий пан Шевчик заднiм же числом оформляє який-небудь акт купiвлi-продажу будинку мiж iще живою Неонiлою Йосипiвною i тим, хто зараз хоче безкорисно допомогти. Он як… I тодi, можливо, хтось iз них i влаштував убивство бiдної жiнки. Думки роїлися у головi все швидше й швидше, так, що згодом Стас встигав вихоплювати лише їхнi фрагменти.

…вони й влаштовують вистави на горищi…

…убивати людину через будинок? Хоча, чому нi…

…вiдчував я, що не буде так просто…

– Менi треба подумати, – зрештою промовив Стас. – I порадитися з адвокатом.

– Скiльки? За день-два вас можуть так приплутати, що оте, про що я сказав, уже не вдасться. Ви вже сидiли у камерi! До того ж, нашi обласнi структури ще не зацiкавилися нотарiусом Шевчиком i його паперами. А коли зацiкавляться, змiнювати щось буде пiзно. Ви розумiєте це?

Прокурор пiдводив його до пiдписання документа вже. I зараз Стас не здивувався б, якби у вiдповiдь на його згоду, той витяг з папки потрiбний аркуш з усiма атрибутами нотарiальної контори i простяг би йому. Он як…

Обставини заганяли у кут. З розпачу хотiлося так гепнути кулаком по столу, щоб усе порозлiталося на друзки. Прикро – не те слово. Усе потрiбно робити вчасно. Якби вiн кiлька днiв не зволiкав через власну недалекогляднiсть i згодився б на попередню пропозицiю Мамчура, то мiг би бути зараз нехай навiть не у Вiнницi, проте з купою «зелених» у кишенi, i не товктися на порозi камери з неабиякими перспективами потрапити туди знову. Тепер та стара пропозицiя вже не дiйсна, проте є нова, значно гiрша. Але чи не доведеться за кiлька днiв знову-таки шкодувати, що не прийняв її вчасно? Тодi, коли шляху назад дiйсно вже не буде…

– Я мушу подумати, – вперто повторив Стас. – Рiч у тiм, що я не причетний до вбивства i навiть до останнього рятував постраждалу. Тому робити те, що ви радите, менi бiльш нiж прикро. У мене болить голова i я хочу додому.

– Розумiю вас, – спiвчутливо кивнув прокурор.

ХX

Стан душi, з яким сидiлося у чотирьох непривiтних стiнах, котрi хочеш-не-хочеш стали причиною нових проблем, важко було передати. «Головне – обрати вiрний напрямок i йти упоперек» – згадалися Олеговi слова про життя-зебру. Зараз його переслiдувало враження, що iде уздовж.

Олег загруз у такiй справi, що не мав жодної можливостi приїхати i лише давав поради. А вони зводилися до того, що на нього наїжджають зацiкавленi люди, i якщо Стас дiйсно до цього не причетний, то нiчого й боятися, а просто послати усiх їх подалi. Що ж, до наїзду машиною вiн дiйсно непричетний. А до смертi панi Мурашевич??? Доведи, спробуй, усiм оцим, що робив усе можливе, аби врятувати її. Тим паче, якщо був мотив. Залiзний мотив…

Стас не вiрив у фантастичнi збiги обставин. Тому чим далi, тим бiльше усе складалося для нього в одну картину – картину чиїхось планомiрних зусиль вирвати те, що має належати йому. Адже тиснути почали одразу. Спочатку дурнуватим залякуванням, потiм серйозними речами. Дуже серйозними, оскiльки пiшли на вбивство. Не випадково ж Неонiла Йосипiвна вийшла з дому такої пiзньої пори, коли у нього не було алiбi i ще коли саме вiн у разi потреби мав стати за операцiйний стiл. Усе складалося надто вдало для тих i, навпаки, невдало для нього.

Але тодi виходило, що проти нього змовилися i прокурор, i завiдувачка, i навiть Олена! Адже узгодженi дiї усiх призвели до цього! Вiн струсив головою i заходив по хатi.

Хай хто це був, вони не професiонали у таких пiдставах i, напевно, роблять це уперше, не зумiвши стриматися перед перспективами урвати ласий шмат. А отже, їхнi дiї, задуми повиннi мати певнi огрiхи. Їх можна вивести на чисту воду, у цьому Стас не сумнiвався. От тiльки як це зробити? Досвiдчений слiдчий з вiдповiдним арсеналом зумiв би безперечно. Але хто ж схоче цим займатися, аби нажити ворога в особi прокурора? А вiн – нюхом чулося – неабияк зацiкавлений у цiй справi. А самому? Ну що тут зробиш самотужки, коли нiкого не знаєш, коли кожен твiй рух наче на екранi?

Що тут зробиш?!

Проте сидiти склавши руки Стас не мiг. У людини завжди є шанс щось змiнити. I саме тепер пригадався нещодавнiй вiзит пиячка, що випрошував двадцятку. «Вам загрожує небезпека»… Це що, також не збiг? Не просто алкаш не мав за що випити i приперся з надiєю отримати пляшку надурняк, бо в iнших мiсцях уже спробував?

Пошуки навколо центральної площi, ратушi, базару не дали результату. Проте iнший, аналогiчної зовнiшностi, обiцяв найближчим часом розшукати того, хто тодi назвався Серьогою. Доведеться тепер дати не одну двадцятку. Що вдiєш, усе потрiбно робити вчасно.

Дiана пропонувала на день-два взяти вiдгул, щоб вiдпочити та заспокоїтися. Можливо, Павловська мала рацiю, i Стас набрав її номер, але вона не вiдповiла. У роздумах вiн зняв колодку з дверей i пiднявся на горище. Тiльки не бездiяти. I пошуки продовжилися, але нiчого такого, де мiг би хтось ховатися або проникати на горище, вiн так i не знайшов.

У розпачi Стас опустився на сходи, так i не дiйшовши донизу. Що скаже Серьога, якщо знайдеться? У маленькому мiстечку усi про усiх знають. А вони цiлими днями лише сидять i патякають за пляшкою одне з одним. Чом би не попатякати з ними?

Звук, який почувся, був слабким, проте чiтким i якимось дуже специфiчним, таке враження, що знайомим. Здригнувшись, Стас пiдвiвся i глянув нагору, хоч i не зрозумiв чiтко, звiдки вiн долинув. Але одразу задзвонив телефон. Притулившись спиною до стiнки, Стас витяг мобiльний. Це була Олена.

– Привiт. Пробач, я не мiг подзвонити. Як ти там?

– Нiчого, дякую, – голос її був сумний. – Вибач, може ти i зараз зайнятий, просто… сумно стало. Я зовсiм розклеїлася. Вiдколи повiдомили. Це жах. Сиджу i не знаю, що робити.

– А що тут уже зробиш… – Стас глибоко зiтхнув. – Опануй себе i здавай сесiю. Я не забув про тебе. Просто стiльки навалилося. Усякого головного болю, ще й такого…

– Що сталося? – стурбовано запитала Олена.

– Не хочу зараз. Потiм. Коли приїду.

– А ти приїдеш?

– Не знаю… Це не вiд мене залежить. Голова пухне. Але тебе радий чути. Дуже. Може, i настрiй трохи пiднiметься, а з настроєм i справи краще робляться.

– Не сумуй, – попросила вона. – Усе буде добре. У мене таке вiдчуття, що ти з усього знайдеш вихiд.

– Хотiв би я, щоб ти не помилялася, – задумливо промовив Стас. – Хай щастить. I дякую за дзвiнок.

Вiн прислухався, поклавши телефон до кишенi, але бiльше нiчого не чув. А може й це примарилося? Вiд довгого сидiння на сходах затерпла нога, а вуха вперто, наче локатори, вслухалися у тишу замкненого простору. Нiчого.

I раптом знову. Здригнувшись, вiн пiдвiвся, але удруге завiбрував телефон у кишенi. Дiдько! Це ж телефон. Що з ним? Якiсь цiкавi звуки передували дзвiнкам. Цього разу дзвонила шефиня – вiдповiдала на його дзвiнок.

Завтра вдома. Зiбратися з думками. Заспокоїтись. Щось вигадається. Адже вiн не вбивав панi Мурашевич нi на темнiй вулицi, нi за операцiйним столом. I навiть, поклавши руку на серце, мiг сказати самому собi, що взагалi не бажав їй смертi.

По-новiй телефон озвався вже у кiмнатi, коли Стас присiв на кухнi, аби випити кави. Це був той, кого найменше хотiлося чути. Дзвонив помпрокурора. I вiн пропонував зайти просто зараз, аби уточнити деякi моменти. Якщо ж нi – грозився прислати повiстку. Ось так усе робилося – планомiрно i методично. У неофiцiйних розмовах Мамчур демонстрував своє добре ставлення. Та одразу пiсля цього з'являвся його заступник, дiючи так, наче й не мав дослухатись до думок начальника.

Його не вiдпустять. Тi, хто мав у руках вiдповiднi важелi, мертвою хваткою вчепилися у будинок i тепер тиснули, нарощуючи зусилля. Вони товктимуть до нестями, тягатимуть на допити i, схоже, доведуть-таки справу до суду, де хто ще зна як усе повернеться. Зробити щось проти них голими руками неможливо. Та ще легше зараз було засудити його iншим шляхом. Навiщо наїзд, який так важко довести? Ось вiн – злочинець у бiлому халатi! Чого iще?

Стас витяг келишок i налив коньяку. Проте довго стояв, не наважуючись випити. Потiм набрав номер Мамчура i промовив:

– Я вирiшив прислухатися до ваших порад. Якщо така можливiсть ще є.

– Гадаю, що так, – вiдповiв той.

– Куди менi приїхати?

– Хмм… Давайте зранку, – здавалося, той чiтко розумiв, що подiтися «клiєнту» нiкуди. – Годинi о дванадцятiй наберiть мене.

– Отже, тiльки завтра опiвднi?

– Не переживайте, – заспокоїв прокурор, – усе буде нормально. Раз уже я пообiцяв. У даному разi зараз чи завтра – не має принципового значення.

– Менi потрiбно вiдлучитися, – сказав Стас. – До завтра, до цiєї години.

– Вiдлучайтеся, – не зрозумiв той.

– У мене пiдписка про невиїзд.

– Ну ви ж не їдете за кордон! Хе-хе… – його нагадування навiть розвеселило прокурора. – Не переживайте, усi ми люди. Вважайте, я вас вiдпустив. Я ж зможу знайти вас за цим номером?

– Безперечно, – вiдповiв Стас, вимикаючи на телефонi функцiю звукозапису i ховаючи трубку до кишенi.

Келишок коньяку так i залишився не випитим. А за п'ять хвилин «дев'яносто дев'ята», скреготнувши новими колесами, погнала туди, де сiдало сонце. Шлях був неблизький.

ХXI

Вона здивувалася, щоб не сказати бiльше. Напевно, телефонний дзвiнок розбудив її, хоч i телефонував Стас задовго до дванадцятої. На нiй був махровий халат, а волосся зiбране у вузол на потилицi. Олена нiчого не робила, чекаючи на нього. Просто чекала.

Привiтавшись бiльш нiж стримано, Стас закляк у дверях, дивлячись їй в очi. Застигла й вона, нiчого не розумiючи, а вiн марно намагався вловити у її поглядi щось приховане, пiдле й пiдступне. Не дарма вважав себе хорошим психологом, захоплюючись колись психоаналiзом на можливому на той час рівні.

– Чому ти так дивишся? Що сталося? – питала Олена.

Ще тодi, у лiкарнi, вiн бачив, що ця жiнка грати не вміє. I тепер, дивлячись їй в очi, несподiвано облишив бажання ставити низку пiдступних запитань, якi обдумав дорогою.

– Чому ти мовчиш? Поясни. Навiщо приїхав серед ночi i так дивишся в очi?

– Якраз i приїхав подивитися в них.

– I що ти хотiв там побачити?

– Навпаки, аж нiяк не хотiв. Але боявся. Оленко, усе дуже погано.

Очi зреагували так, як i мали це зробити. Вiд його iнтонацiй у них з'явився переляк. Вона боялася i водночас хотiла чимшвидше почути те, що однаково зараз мало прозвучати.

– Ти ж знаєш, що сталося з твоєю квартирною господинею? Її прiзвище Мурашевич?

– Знаю, – промовила вона. – Ще учора менi дзвонили дiвчата з роботи. Ледве вiдбула екзамен, понапивалася якихось таблеток i лягла, ще в обiд. Тобi дзвонила – поза зоною. Бiдна Йосипiвна… Якесь таке на душi… А… чому… чому ти так говориш про це?

– Мене звинувачують у її смертi.

– О, Господи… Як це? Ти що, чергував, коли її привезли? Хоча… ти ж казав… я забула… Вона що, померла у тебе пiд час операцiї?

– Не тiльки, – Стас продовжував дивитися на неї, не вiдриваючись. – Скажи менi, будь ласка, ви з нею колись говорили про мене? Ще до нашого знайомства.

– Нi… – Олена похитала головою. – Тобто… ну, майже… Коли я порiзала руку i збиралася до лiкарнi, вона порадила звернутися до тебе. Назвала твоє прiзвище, iм'я та по батьковi. Я запитала, чому не до когось iншого. Вона сказала… що добре тебе знає. I тодi раптом я згадала твої ходiння по мiськiй радi з паперами. Ти був такий злий… Вона посмiхнулася на це i запевнила, що ти порядна людина, i щоб я не переживала. А тобi щоб сказала, що я вiд неї.

– I чому ж ти промовчала?

– Незручно було, – похитала головою Олена. – А чому ти це розпитуєш? Поясни менi.

Ось воно що. Божевiльного збiгу, у яке не вiрив помпрокурора, дiйсно не було. Не випадково з усiх вродливих жiнок мiста вiн познайомився саме з Оленою. Зовсiм не випадково. Але це у тому разi, якщо вона говорить правду.

– I ти пiдтвердиш це на судi?

– Де?! Звичайно, де скажеш. Але чому суд?!

– Я сильно загруз. Мене звинувачують у її загибелі, – Стас глибоко зiтхнув. – I не тiльки через те, що вона дiйсно померла у мене на операцiйному столi.

Вiн розповiв їй усе. Воно вилiзло саме, тягнучи одне за другим. Її очi залишалися широко розплющеними, а руки складенi на щiльно стулених колiнах.

– Отакий збiг обставин, – скрушно промовив Стас, закiнчуючи розповiдь. Тому й телефон був поза зоною, оскiльки власник у буцегарнi сидiв. Навiть не уявляю, як i за який кiнець тягти, щоб розплутати ситуацiю. Сам, один. А ще… вiдчуваю, як тягну за собою i тебе. Вони вже висували припущення, що я зробив тебе спiльницею.

– У мене є далекий родич, – пiсля паузи промовила Олена. – Вiн адвокат. Якийсь солiдний. Живе у Києвi. Що як…

– У мене також є адвокат, – жорстко промовив Стас, – живе у Вiнницi. Близький друг, принаймнi я так вважав. Але всi вони родичi i друзi, коли їм щось треба. Мiй говорить, зав'яз у такiй справi, що як покинути, то можуть i не пожаліти. Зараз я не знаю, що робити. Завтра, якщо ще не пiзно, я вiдмовлюся вiд цього, – вiн криво посмiхнувся, – багатства… Навiть не знаю, на чию користь. Дай Боже, щоб на цьому усе скiнчилося.

– I що тодi? – швидко запитала вона.

– Нiчого.

– Поїдеш назад до Вiнницi…

– Мене там нiхто не чекає. I жити я там не маю де. I роботи вже немає. Та зараз нiчого так далеко заглядати. Вберегтися б вiд гiршого.

– А ваша завiдуюча, до речi, з прокурором давно «крутить», – нi з того нi з сього сказала Олена.

– Звiдки ти знаєш?

– У нас люблять про таке побалакати, кiстки помити, – пояснила вона. – Усi говорять, що вони зустрiчаються. В нашiй конторi такi мимри сидять, що їх тiльки подiбне й цiкавить.

– Усе можливо, – пробурмотiв Стас. – Може вони й правi, отi мимри твої. I тодi… Задницею чую, зацiкавлений вiн по вуха. Спочатку так пiд'їхав, напевно, дуже припекло з якоїсь причини мати саме цей будинок. А потiм… подумав, чому б не зекономити шiстдесят штук? Невже вiн може бути причетний до убивства? У головi не вкладається. А я все дивуюся, який збiг обставин. Це ж якраз шефиня менi чергування скинула, щоб я приймав Мурашевичку i вляпався. А викликати стару з дому пiд якимось приводом… хiба важко? Дiано, Дiано…

– Тодi i я, виходить, навмисно потягла тебе до поїзда, щоб пiдставити… – Олена промовила це важко, але рiшуче.

– Виходить… – Стас сперся лiктями на колiна, ховаючи обличчя в долонях.

Вона пiдiйшла, опустилася навколiшки, відвела його руки від обличчя, потiм подивилася в очi й промовила:

– Я не робила цього.

– Менi хотiлося б, щоб так було.

Вiн притулив її голову до себе i притисся щокою до волосся.

– Що менi робити? – запитала вона. – Я не хочу туди їхати. Просто боюся.

– У тебе тут справи, – вiдповiв Стас. – Здавай сесiю. Далi буде видно. А я повертаюся. Завтра мушу закрити цю проблему. Знаєш, яка головна якiсть хiрурга? Умiння вчасно зупинитися. Щоб не наробити непоправного. Ось так.

Вiн обережно вiдсторонив її, збираючись пiдвестися.

– Ти їдеш уже? Вiдпочинь хоч до ранку. Нiч…

– Завтра на дванадцяту зустрiч i пiдписання паперiв. До того ж, у мене пiдписка про невиїзд. Вiдпустив… з дружнiх почуттiв до шефинi, неофiцiйно. До того ж… з тобою в однiй кiмнатi однаково не засну.

Вона глянула i не вiдповiла нiчого, лише знову притулилася.

– Ти впевнений, що на цьому усе скiнчиться?

– А кому потрiбна стара самотня маразматичка, навiть якщо вона голова спiлки ветеранiв? – знизав плечима Стас. – У нас у країнi потрiбним буває лише одне – грошi. Бабло. Все.

Оленка якийсь час думала, потiм пiдвелася, перейшла у протилежний кут кімнати i сiла на лiжко.

– Ну що ти… – вiн одразу ж опинився поруч. – Не треба так, я ж про iнше. Нас це не стосується.

– Ти так сказав… – дiвчина похитала головою. – А момент важкий – сприйнялося iнакше.

Вiн обiйняв її. Думки плуталися. З'явилося вiдчуття, що зараз добровiльно бере на себе ще одну проблему – жiнку, самотню не лише у кiмнатi гуртожитку, у значно ширшому просторi. Зайва проблема у важкий перiод. Та хто ж вiд такого вiдмовиться?

…Він розплющив очi, коли за вiкном щойно починало сiрiти. Оленка лежала тихо, притулившись до його руки. Якнайобережнiше Стас спробував звiльнити руку.

– Я не сплю, – промовила вона.

Нiчого не сказавши, вiн швидко почав вдягатися.

– Знаєш, скiльки ти спав? Двадцять п'ять хвилин.

– I то забагато. Зараз особливо не слiд розкидатися часом, – вiн глянув на годинник. – Пообiцяй менi, що триматимеш телефон бiля себе.

– Добре, – вiдповiла вона. – Ти… щось замислив? Що? Що ти збираєшся робити?

– Завари менi кави. В тебе є? – попросив Стас, нарештi втрапивши рукою у сорочку і хлюпнувши на обличчя мiнералки просто з пляшки.

А за десять хвилин «дев'яносто дев'ята», набираючи швидкiсть, погнала на схiд. Її водiй втиснув у пiдлогу педаль акселератора з явним бажанням не вiдпускати її до самого дому. Вiн знав напевно, що до дванадцятої має зробити ще одну справу, щоправда, не уявляв як.