Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

XXXVI

Директор музичної школи Петро Васильович Балабас був огрядним чоловiком зi шляхетною сивиною та приємними манерами. Вислухавши Стасове привiтання, вiн показав рукою на крiсло i запитав:

– Так, розумiю, лiкар бажає дитину влаштувати посеред навчального року. Вгадав?

– Та нi, – посмiхнувся Стас. – Дiтей ще не маю. Справа iншого гатунку. Минулого мiсяця помер мiй дядько. Незадовго до смертi вiн продав свiй баян. Хотiлося б розшукати покупця. Ви вже пробачте, що з таким. Але куди ж iще? Може порадите хоча б, до кого звернутися. Ви ж з усiма мiсцевими музикантами знайомi, може й знаєте, хто мiг купити.

– Знаю, – лаконiчно згодився директор. – А навiщо вам?

– Деякi речi лишилися й валяються, – розмито пояснив Стас. – I хто ж це?

– Я, – розвiв руками Балабас. – От тiльки не розумiю, якi це речi могли лишитися у Мироненка. Може, вiд чого iншого?

– Думаю, таки вiд нього, – зрадiв Стас. – Це валіза. Футляр тобто.

– Футляр?! – здивувався директор. – А вiн казав, нiби загубив. Їздив у вiдрядження до Коломиї, якщо не помиляюся, щось мав таке везти, взяв футляр вiд баяна, бо дуже зручний. Там десь i лишився – вкрали чи що…

За п'ять хвилин футляр уже лежав на столi директора i той вкладав у нього iнструмент.

– Вiд нього! Сто вiдсоткiв! – радiв знахiдцi Балабас. – Вiн, рiдний…

Футляр зачинятися не схотiв.

– Ви не думайте, у нас з ним усе законно було, – переконував Балабас, хоч Стас i не висував жодних претензiй. – Навiть розписку вiд вашого дядечка маю, що iнструмент продано законно i за нього сплачено. А чого ж це воно…

– Ось, – пояснив Стас, – ось цей поролон заважає. Не знаю, для чого тут вiн, але явно пришитий вже потiм. I схоже, не для баяна…

Директор знайшов у канцелярських приладдях лезо для голiння, i вони охайно вiдпороли зайве. Замки заклацнулися. Футляр належав саме цьому iнструменту.

– I що? – запитливо подивився директор. – Я… компенсую. Доплачу вам, адже ви, я так розумiю…

– Не треба, зайве, – вiдмахнувся Стас. – Забирайте. Саме так його треба було продати.

– Та нi, я дещо збив цiну, оскiльки баян дорогий, а був без футляра, тож…

– Нi, – стояв на своєму Стас. – Але я б хотiв вашого сприяння у деяких речах. Мене багато що цiкавить i ви можете це знати. Скажiть насамперед, чому мiй дядько продав iнструмент? Кажуть, вiн непогано грав i дуже цiнував його.

– Шановний е-е… Станiславе! – на обличчi у Балабаса з'явилася злегка iронiчна посмiшка. – На мою думку, покiйний Тарас непогано грав е-е… у шахи. Щодо гри на баянi… Я все-таки фахiвець, розумiєте… м-м… так, щоб не образити… Та що казати, якщо такий iнструмент у такому станi тримати! Я пiвдня з нього пилюку видував звiдки можна i звiдки не можна. Це ж на звучання впливає!

– Зрозумiв, – Стас вирiшив полегшити йому завдання. – Проте сам дядько вважав очевидно, що грає непогано. А iнструментом усе-таки дорожив. Ви ж не заперечуєте? Чому ж продав?

– Не знаю, – вiдверто зiзнався директор. – От повiрте, не цiкавився. Миттєво грошi позичив i забрав, боявся, щоб родич ваш не передумав. Ну це ж iнструмент! Я давно на нього оком накинув. Що казати!

– А самi як думаєте? – не вгавав Стас.

– А що тут думати? Не знав аж так дуже вашого дядька, не був у курсi його справ. Навiть приблизно не уявляю. Може грошi були потрiбнi…

– Скажiть тодi ще одне, – Стас пильно подивився на спiврозмовника. – А навiщо ви розписку давали?

– Розписку вiн писав, не я, – пояснив Балабас. – Звiсно, баян – не машина. Але… Ну, знову, щоб не образити… Словом, хитра людина був ваш дядько. Ну, краще, коли усе офiцiйно. От i змусив я його написати розписку, що грошi у такiй-то сумi вiн за продаж iнструмента отримав i подальших претензiй не матиме.

– Гаразд, – пiдвiв риску Стас. – Дякую вам, Петре Васильовичу.

– Що ви, це я дякую! – розплився у посмiшцi той. – Заходьте, якщо що… Я до вас – бажання не маю, i це хе-хе, нормально! А ви заходьте!

Дверцята машини заклацнулися, мотор вже працював, а Стас розглядав два чималi шматки грубого поролону, вiдпоротi з обивки футляра. Лише тепер, коли їх стало можливо оглянути з обох бокiв, ця особливiсть кинулася в очi. Поверхня губки, що прилягала до стiнки чемодана, була iдеально рiвною. Друга, та що дивилася у порожнину, мала доволi глибокi нерiвностi вiд чогось. Вочевидь щось потрiбне, а разом з тим крихке або ламке, довгий час зберiгалося у футлярi для баяна, тому i відбилося на поролон. Сам же iнструмент увесь цей час валявся будь-де, тому й запилючився.

Ставало дедалi цiкавiше. Щоб купити дорогi лiки невiдомо для кого, дядько Тарас продав улюблений i потрiбний баян. Щоб зберегти щось ще дорожче, цей iнструмент ще ранiше викинули з футляра i заникали у порохах.

Заглибини на поролонi були рiзними. На першому шматку розрiзнялася одна – бiльш-менш глибока, з рiвним дном i вiдлогими краями. На iншому, який крiпився до протилежної кришки футляра, слiд був якийсь довгастий, дно нерiвне i заглибин було декілька різного розміру і глибини.

I де тепер вміст цього футляра?

Машина рушила з мiсця, але не доїхавши до перехрестя, Стас уже гальмував. Надто радикальнi думки лiзли до голови. Те, що зберiгалося у футлярi, кудись подiлося. Адже його мiсце зайняли старi газети. Що, як саме через цю рiч Мироненковi, а можливо, i Нiлi довелося заплатити життям?

Чорти…

Тiла померлого нiхто не оглядав. Нiхто не встановлював причин смертi. Як i годиться у подiбних випадках – виписали довiдку i все, адже покiйник за життя мав проблеми iз серцем. Пiд цим могло пройти усе що завгодно. Що ж виходило: давня i вiрна подруга вiдправила на той свiт дядька Тараса, аби заволодiти саме цiєю рiччю? I через неї ж вона сама розпрощалася з життям, а рiч забрали… Чи могло так статися? А чому нi?! Тим паче, вилазить на свiт Божий ще одна закономiрнiсть: той, хто володiє цим, одразу складає заповiт на власне житло з доволi дивними умовами. А невдовзi помирає. Весело.

Стоячи пiд магазином, Стас розглядав вiтрину.

Мурашевичка померла насильницькою смертю. А дядько Тарас? От би довiдатись… Нiхто не бачив. Хоча, чому ж нiхто? А старий Ратушняк? Забальзамувати покiйника навiть за спрощеною схемою – це потрiбно зазирнути багато куди. Отже, мiг щось уздрiти i навiть зрозумiти. Не з вулицi людина – лiкар, тим паче хiрург, нехай навiть уже у початковому маразмi.

Необхiднiсть якось ще раз «наїхати» на Ратушняка ставала очевидною.

XXXVII

Курилиха зрадiла, побачивши лiкаря на два днi ранiше, нiж обiцяв.

– Що ж тут – по сусiдству, близько, – пояснив Стас.

У вiдповiдь та довго проповiдувала принципи добросусiдства, аж поки вiн не скiнчив огляд доньки. Мазi було замiнено на розчин i жiнка запросила скуштувати пампухiв. Це повнiстю вiдповiдало його планам – Курилиха знала абсолютно усе i про усiх, що вже казати про найближчого сусiду, Мироненка.

– Так шкода менi дотепер, так шкода… – нiяк не могла заспокоїтися жiнка. – Iде завжди на роботу огрядний такий, культурний. I завжди привiтається – серйозно так…

Лише тепер, коли запахло борщем, Стас згадав, що не встиг пообiдати i хвилин десять не чiпав Курилихи, даючи виговоритися. Проте вона й сама не збиралася «з'їжджати» з теми його дядька. Зрештою, знову розмова дiйшла до обставин його поховання.

– А як тримала вона це, як тримала! – обурювалася жiнка. – Наче не усi ми однаковi тут. Наче не усi християни. Нiкого не хотiла бачити вдома! Ну, ви ж розумiєте – як не прийти, не попрощатися з покiйним! Хтось працював iз ним, хтось жив поруч. Он, Качаровська тiльки на другий день вийшла з лiкарнi, то їй медсестра там якась сказала, що довiдку учора виписували! А вiд Качаровської i я дiзналася. I вже увечерi до мерця пiшла. А зрання ховали.

– То належить увечерi ходити? – уточнив Стас.

– Та чого ж! – здивувалася Курилиха. – Хто коли хоче. Але як iти, як отой ваш хiрург старий його якраз обколював. Тепло ж було.

– Пiвдня обколював чи що? – не зрозумiв Стас.

– О… – знову здивувалася Курилиха. – А ви як думали? Ви що, не бачили, який ваш дядечко був? Як двоє вас! Такого i за пiвдня не обколеш. Ратушняк вже давно то робить, тож і упорався. А iнший би… Та й труну на нього, кажуть, два днi в областi робили, бо у звичайну не влазив.

Переконувати жiнку у повнiй абсурдностi її припущень Стас не збирався, але про всяк випадок перепитав:

– Що, точно пiвдня колов?

– Та бiльше! Майже цiлий день!

Курилиха почала згадувати подiї, бажаючи уточнити годину, коли старий Ратушняк вийшов за ворота «будинку з привидами».

– I пляшку дала за роботу, – продовжувала сичати Курилиха. – Так i нiс у пакетi. Велика така, напевно, вино дешеве, «чорнило». Сама бачила. Нiла – вона скупа дуже. Могла й заплатити, пiвдня чоловiк працював. Хоча… Ратушняковi може й iншого не треба. Ой, як вiн п'є тепер…

Усе накручувалося у незрозумiлий клубок, який ставав дедалi бiльшим. Здавалося, нитка перiодично обривається i губиться. I так одна, друга, третя. А вiн хаотично хапає з рiзних бокiв, намагаючись знайти потрiбний кiнець.

Марно.

I все-таки цим фактом не варто нехтувати. Не одна така, як Курилиха, витріщалася на будинок в очiкуванні, коли туди можна буде увiйти i щось розвiдати. Отож, перебування Ратушняка у будинку померлого протягом бiльше нiж пiвдня можна визнати фактом достовiрним. Це дозволяло зробити доволi цiкавi висновки.

Ратушняк не бальзамував увесь цей час. Повірити в таке могла Курилиха i їй подiбнi, але не Стас. Час, витрачений на подiбну процедуру, практично не залежить вiд розмiрiв тiла померлого. Отже, провiвши бальзамацiю нехай навiть за годину, старий ще шiсть-сiм годин робив щось iнше. Не сидiв же вiн заради власного задоволення у домi людини, яку не любив i не поважав, заспокоюючи його овдовiлу подругу, у якої, до речi, нiхто не бачив слiз на очах. А таке теж не проходить повз увагу сусiдiв.

Знову все замикалося на Ратушняковi. А вiн був дуже непростим екземпляром, попри ознаки початкової деградацiї. А зараз, пiсля смертi Неонiли Мурашевич, вiн ще й залишився охоронцем дядькових таємниць. Iншi, хто знав їх, померли. Дiзнатися про них, поки ця людина ще жива i може говорити. Тiльки як?

– I ото бiльше пiвдня люди чекали, – товкла далi своє Курилиха. – Лише Мамчур, ну, прокурор зайшов на три хвилини. Де б той пан чекав… Та й вiн звиклий до такого. Вони ж по моргах їздять, усяке бачать. Що йому…

Усе збiгалося. Ратушняк також згадував про вiзит прокурора якраз пiд час «процедури».

– А коли ж прокурор приходив? Можете згадати? – з надiєю промовив Стас.

– Пе-евно! – розвела руками жiнка. – Вже не молода, але склерозу ще не маю! Ближче до вечора. Десь пiв на шосту я вже зайшла. I то я була одна з перших! Усi ж боялися, не знали що там Нiла може вичудити. А ми з Ганькою Качаровською пiшли. Ніла тiльки зиркала невдоволено. Але хiба ж заборониш людям до мерця йти! Та хто вона взагалi така, якщо подумати!

– Ближче до теми, – попросив Стас. – То коли пiшов лiкар?

– Та за пiвгодини перед нами й забрався. Одразу пiсля Мамчура.

Виходило, Ратушняк майже цiлий день робив у хатi невiдомо що i лише надвечiр, виконавши свої прямi обов'язки, пiшов. I Мурашевичка знала про те, чим вiн займався. Та, на жаль, розповiсти вже не зможе.

Залишався тiльки старий лікар, пiдходи до якого знайти було ой як нелегко! Вiд жаги дiї Стас мало не закрутився дзиґою на мiсцi. Невже цей маразматик причетний до дядькової смертi? А що такого у пакетi мiг вiн винести пiсля бальзамацiї? Ну, не пляшку – безперечно. Чи не те бува, що до пори, до часу зберiгалося у футлярi вiд баяна? А Мамчур? Його вiзит до померлого красномовно пiдтверджував якусь зацiкавленiсть принаймнi до будинку. А може й не лише! Чи не ота надмiрна кiлькiсть охочих придбати дiм укоротила життя дядьковi? Вiдчуття, що завдяки Ратушняковi могло б усе розкритися одразу, охопило з неймовiрною силою. Усе бачив, напевно, ще й допомагав. Тодi не скаже нiчого. Хто схоче добровiльно рубати пiд собою гiлку! Марно…

– А взагалi-то вас шукали… – загадково дивлячись кудись у стiну, на прощання згадала Курилиха.

Жiнка так i зиркала на нього з-пiд лоба, досi, напевно, сумнiваючись, варто говорити про це чи нi.

– Хто? Коли? – не зрозумiв Стас.

– А от якраз тодi. Як уночi мiлiцiянти забрали i два днi вас не було. Приїжджав чоловiк. Огрядний такий, iнтелiгентний, ну, справжнiй пан, словом. Не такий, як нашi пани. З пана пан, не з хама…

– Ви звiдки знаєте, з кого? – здивувався Стас.

– А то зразу видно! – не вгавала баба. – На таксi приїхав, до хати вашої стукав. Потiм таксист до мене пiшов питати. А вiн сам не питав, стояв бiля машини.

– I що ви таксистовi сказали?

– А що бачила, те й сказала, – розвела руками Курилиха. – До мiлiцiї повезли. А що ж я мала? Може у пана того що важливе було для вас.

Поїдаючи бабу очима, вiн слухав про сивi бакенбарди i бiлi руки приїжджого, котрий упродовж розмови не вставив жодного слова, а лише оглядав похмуру будiвлю. До усього невiдомого додавався заїжджий аристократ, який полюбляв користуватися таксi. Чому голова – не комп'ютер?!

Питань ставало стiльки, що здавалося, для їх розв'язання не вистачить i життя.

XXXVIII

– Алла Сергiївна як завжди пише, – прокоментував Стас, заходячи до ординаторської неврологiчного вiддiлення. – Вiдпочиньте трохи.

– А що ж нам робити? – посмiхнулась завiдувачка. – Ми не оперуємо. Обiйшла хворих, а далi писанина-писанина. До речi, нiколи не розумiла – а ви от, хiрурги, якщо день «вiдстояли», то коли потiм пишете?

– Ось! – зрадiв Стас. – Хоч хтось зацiкавився нелегким життям хiрургiв. Я й сам не розумiю коли. Писанина та сама i стiльки ж. Якось крутимося. Хочу запитати одну рiч. Ви знали мого покiйного дядька, колишнього директора музею?

– Так щоб дуже добре, то нi, – похитала головою вона, – але… До речi, оглядала його не так давно. Вiн зi стенокардiєю у терапiї лежав. Вiра мене на консультацiю кликала.

– А Мурашевич Неонiлу Йосипiвну також знали? Ту, що недавно машина збила?

– Моя вчителька мови i лiтератури, ще зi школи, – скрушно хитаючи головою, промовила Алла Сергiївна. – Такi вчителi – рiдкiсть.

– I обоє вони, – вiв далi Стас, – нi вона, нi дядько, не вашi пацiєнти, так?

– Начебто… – розгублено вiдповiла лiкарка. – А чому ви питаєте?

– Знайшов купу лiкiв, – пояснив Стас. – Церебролiзин i ще крутiше. Усе дороге i свiже, нещодавно куплене.

– Та нi, – повторила завiдувачка. – Мироненко точно не хворiв, я ж дивилася його. А Неонiла Йосипiвна… Гадаю, якби що – звернулася б саме до мене.

– Алло Сергiївно, а може хтось iз них вiдвiдував хворого у вашому вiддiленнi? Нiхто не лежав iз паралiчем нiг пiсля травми хребта?

– Нi, – упевнено промовила вона. – За останнiй час таких не було.

– За останнi пiвроку, – уточнив Стас.

– Гарантовано – нi.

Ситуацiя ускладнювалася. Такий хворий мiг перебувати у будь-якому неврологiчному вiддiленнi будь-якої районної або обласної лiкарнi. А скiльки таких по країнi!

У бажаннi вчепитися хоч за щось, Стас набрав обох друзiв покiйного Мироненка. У їхнiх сiм'ях нiхто не мав подiбних проблем. Кому iще мiг допомагати дядько Тарас?

Оленка зателефонувала по обiдi. «Обшук» у помешканнi Мурашевички справдi затягся аж занадто, в основному через бiблiотеку. Книжок було багато. Тi, що не помiстились у кiмнатi господинi, стояли на стелажах в Оленчинiй, займаючи цiлу стiну. З ними вона й застрягла: все – означає все.

– Стасику, я папiрець знайшла дивний. – Схвильовано пояснювала вона. – Якiсь незрозумiлi позначки, нiби код. Не знаю, що це могло б означати. На чистому стандартному листку записано.

– I де воно лежало?

– У книжцi сонетiв Iвана Франка мiж сторiнками. Йосипiвна Франка полюбляла. I цю книжку я не так давно у неї бачила.

– Розберемось, не загуби тiльки, – попросив Стас. – Я приїду одразу пiсля роботи.

– Ой, найголовнiше забула, – згадала Оленка. – Там ще й дата стоїть. Знаєш яка?

Вiд цих слiв похололо у грудях i проковтнулося само.

– Не тягни, сонечко, i так усе суцiльна загадка.

– Шосте червня цього року.

– Хмм…

Мироненко помер п'ятого. Сьомого його поховали. Шосте червня стояло посерединi. Шосте – нуль шосте…

У вiддiленнi панував спокiй. Гащак з Нагiрним, як i завiдувачка, працювали. Покрутившись, Стас рiшучою ходою попрямував порожнiми коридорами пiсляобiдньої полiклiнiки до виходу. Листок з «диявольською» датою… Сидiти на роботi й гадати що це таке, було нестерпно. Пiдстрахувавшись Нагiрним, нiчого не сказавши шефинi, Стас завiв машину. Це, можливо, якась фiгня, але… Навiть не привiтавшись по-людськи, Стас хапнув до рук складений удвоє бiлий листок.

На розворотi у першому рядку: «Мир – Рат». У наступному стояла дата, яка так схвилювала обох. А далi…

е4.д5.е4:д5.с3.д5:с3…

I так далi…

Ось який «код» знайшла Оленка.

– Данський гамбiт, – задумливо промовив Стас.

– Що?!

– Данський гамбiт, або як ще називають – скандинавський. Доволi давнiй дебют у шахах. Зараз його практично нiхто вже не грає. Дуже гострий початок iз жертвою двох пiшакiв буквально на перших ходах. За рахунок цього виграється позицiя i бiлi мають кращi шляхи для фiгур. Проте вважається доволi авантюрним. Починаючи так, можна «влетiти» конкретно.

– Нiчого не розумiю… Шахи? Це запис шахової партiї? Ти упевнений? А звiдки ти оце все знаєш?

– Я й сам нiчого не розумiю… – пробурмотiв Стас. – Хто ж це писав…

– Вона й писала, – упевнено промовила Оленка. – Йосипiвна.

– Мурашевичка?! Точно?

– А то я не знаю.

– Ну що ж… – Стасовi довелося тiльки пошкребти голову. – Тодi у нас вiдкриваються доволi цiкавi речi. Навiть неординарнi. Хоча усе тут неординарне вiд самого початку. Судячи з папiрця, який по сутi є протоколом, шостого червня вiдбулася шахова зустрiч мiж Мироненком i Ратушняком. Бачиш – «Мир – Рат». Мироненко починав бiлими i грав данський гамбiт. На сорок восьмому ходi зустрiч закiнчилася перемогою Ратушняка.

Оленка тiльки здивовано клiпала.

– Усе, – пiдвiв риску Стас. – Бiльше з цього папiрчика ми нiчого не витягнемо. А… ну, хiба ще те, що протокол зустрiчi вела твоя Йосипiвна, якщо її рукою написано. Отже, була при цьому.

Вона проковтнула i злякано посунулася до нього.

– Але ж… твiй дядько на той час вже помер!

– Згiдно з довiдкою про смерть, так. А за протоколом шахової зустрiчi – нi.

– Як це нi?!

– Ну… не знаю, – знизав плечима Стас. – Воскрес, щоб дати реванш своєму другу. Чи то ворогу. Чому нi? Диявольський день – шосте нуль шосте.

– Припини, будь ласка, – попросила Оленка, притискаючись до нього сильнiше. – Я не люблю подiбних жартiв. Давай серйозно.

– А якщо серйозно – два основнi варiанти. Перший – мiй дядько ще не був мертвий i довiдку на нього виписали заздалегiдь, знаючи, що це станеться. Шостого червня вiн дiйсно зiграв цю партiю, будучи, зрозумiло, живим. Пiсля неї помер, треба думати з чиєюсь допомогою, i наступного дня його поховали. I другий: дядько Тарас помер, згiдно з довiдкою, а запис цей створений фiктивно з якоюсь метою або ж просто твоя Нiла переплутала дату.

– Вона нiколи й нiчого не плутала, – категорично заявила Оленка. – Я могла плутати, а вона завжди виправляла. Вона мала дуже хорошу пам'ять.

– Гаразд, – згодився Стас. – Тодi навмисно. А тепер будемо думати, який з них бiльш iмовiрний. Невже могло отак… Стоп!

Схопившись несподiвано на ноги, Стас побiг у передпокiй взуватися.

– Куди ти? – Оленка кинулася за ним. – Я з тобою!

«Дев'яносто дев'ята» рулила кривими й вузькими вуличками так завзято, наче Стас дiйсно мiг туди не встигнути. Дерев'янi шахи, знайденi у квартирi Мурашевич, пiдскакували на задньому сидiннi.

– Почекай, – вiдмахнувся вiн на її десяте запитання. – Зараз усе побачиш сама.

Вiдiмкнувши дверi «будинку з привидами», Стас, не роззуваючись, полiз догори i намацав на шафi отой старий шаховий годинник. Обережно зняв його, подивився на циферблати.

У «бiлого» годинника стрiлки стояли на 09–57, у «чорного» заклякли на дванадцятiй i прапорець «упав» донизу.

– Ось, – промовив Стас, обережно ставлячи годинник на стiл. – Оце спецiальний шаховий годинник, за яким вони i грали. Навряд чи пiсля цього ним ще хтось користувався. Вочевидь, пiсля закiнчення партiї мiй дядько поставив його сюди, а Мурашевичка, забираючи усе пiсля його смертi, просто забула зазирнути нагору.

– I що? – не зрозумiла Оленка.

– А ось що. Перед початком партiї годинники виставляються однаково. Судячи з усього, суперники вiдвели собi на обдумування ходiв по три години кожному. Взагалi мiжнародний стандарт – двi години. Бiлими грав Мироненко. Стрiлки його годинника зупинилися без трьох хвилин десята. Отже, дядько Тарас грав швидко i зi своїх трьох годин використав лише одну неповну. А от Ратушняк, який грав чорними i дуже хотiв вiдiгратися, свiй час використав. Коли я уперше побачив цей годинник, стрiлки «чорного» показували за п'ять хвилин дванадцята. Це вже я сам, вiд нiчого робити i аби перевiрити чи годинник працює, натис кнопку. Годинник був заведений, тому стрiлка дiйшла оцих п'ять хвилин до дванадцятої i прапорець «упав». Ще й дзвiнок спрацював, налякавши мене. Тож до чого я веду… – Стас зiбрався з думками. – Уся партiя тривала практично чотири години. За свiдченнями Курилихи, Ратушняк з'явився тут ще зранку, о десятiй. А пiшов пiсля шостої. Чотири години вони грали у шахи. Нехай годину вiн бальзамував. Разом п'ять. Три з половиною години залишалося на те, щоб умертвити Мироненка, покласти до труни i дати тiлу охолонути. Прокурор прибув близько шостої, i на той час Ратушняк вже закiнчував бальзамування. Реально закiнчував. I Мамчур це бачив. Чорти… Невже воно дiйсно усе може так бути? Якщо ж урахувати, що прокуроровi не терпиться отримати будинок, то, ймовiрно, вiн i був замовником. А прийшов перевiрити, чи виконана робота. О, Господи…

Оленка тiльки сидiла й дивилася, як вiн розпачливо хитає головою. А пiдстави для розпачу були неабиякi. Прикрий маразматичний дiдуган, з яким мав честь i задоволення працювати Стас, залишався єдиним живим свiдком, а, можливо, й спiвучасником, якщо взагалi не усього, то чогось важливого, що могло б усунути усi його проблеми. Але Стас не бачив реальних механiзмiв змусити його заговорити.

Тому за кiлька хвилин на цьому ж столi стояла шахiвниця i на нiй вже точилися баталiї, поки Оленка готувала вечерю. Чорнi та бiлi фiгури рухалися по клiтинках у суворiй вiдповiдностi до записiв на паперi. I несамохiть уявлялися двоє людей поважного вiку, застиглих у незрозумiлiй для стороннього суперечцi. Своїй останній суперечці на цьому світі.

Мироненко грав швидко i гостро. Пожертвувавши, як i належить, двох пiшакiв у дебютi, бiлi захопили центр дошки, вивели з тилiв «важку артилерiю» i напирали не на жарт. Так, наче сам шахiст, розумiючи, що грає востаннє у життi, вирiшив влаштувати такий собi прощальний бенефiс майстра.

Ратушняк захищався обережно, довго обмiрковуючи кожний хiд, страхуючись вiд найменшої помилки. Здавалося, i вiн розумiв, що у разi повторної поразки, суперник забере iз собою назавжди можливiсть вiдiгратися. Уявлялося, як цей старий зi щурячими рисами зовнiшностi тремтячими пальцями пересуває фiгури, похитуючи при цьому головою з боку в бiк i боязко зиркаючи на годинник.

Партiя без перебiльшення була цiкава. Ближче до тридцятого ходу атака бiлих сповiльнилася. Ратушняк зумiв-таки вибудувати в'язку оборону, у якiй загрузли атаки Мироненка, i той побачив, що нахрапом суперника не вiзьмеш. Але час Ратушняка невблаганно спливав – надто довго старий обмiрковував ходи, що зупинили-таки невгамовного дядька Тараса. Стрiлка Ратушнякового циферблату невблаганно пiдповзала до червоного прапорця.

Вечеря уже давно готова, проте жiнка, якiй цього вечора довелося господарювати на кухнi «будинку з привидами», не наважувалася нагадати про неї. Вiдволiкли запахи.

– Смачно пахне, – зауважив Стас, вiдриваючись вiд дошки. – Зараз. Пробач.

– Нiчого. Бачу, ти сподiваєшся витягти з цього папiрця ще щось?

– Хотiлося б… – вiн зосереджено потер пiдборiддя.

– Розумiєшся на цьому?

– Бiльше нiж… – лише тепер Стас остаточно вiдiрвався вiд дошки. – Колись, ще у дитинствi, батько привiв мене на секцiю боксу. А мене тягло до шахiв. Майже рiк тато навiть не уявляв, що я бiгаю в iнший зал поверхом вище. Спробував мені пояснити, що чоловiк зобов'язаний умiти добре махати кулаками, аби захистити себе. Тодi я спитав, як вiн здогадався. «Бачу, ти нiколи синцiв не приносиш», – вiдповiв тато. «Отже, розум важливiший, – пожартував я, – адже допомiг менi уникнути синцiв, а тобi викрити мене».

– I чим скiнчилося? – запитала Оленка.

– Довелося на два фронти, – засмiявся Стас. – Тато у мене був упертий. I що цiкаво – бокс шахам нiяк не допомiг. Ото настукають тобi по головi на другому поверсi, а на третьому пiсля цього вже не думається. А от на ринзi, завдяки вмiнню прорахувати наперед, часом непогано вдавалося.

А ситуацiя до сорокового ходу докорiнно змiнилася. Атаки Мироненка виснажилися, i почала даватися взнаки численна перевага чорних. Вибудуванi дядьком позицiї трiщали по швах i загрожували розвалитися, пiсля чого партiя мала перетворитися на добивання невдахи-полководця. I тепер Мироненко просто затягував гру, розраховуючи, що Ратушняк не встигне цього зробити.

Скоро стрiлка зачепить i почне пiдносити прапорець догори, що має у шахах назву цейтнот. Реально у пенсiонера-хiрурга залишалося на все про все близько шести-семи хвилин. Потiм прапорець впаде, автоматично оголошуючи його поразку, хоч якою була б ситуацiя на шахiвницi. Уявлялося, як старий Ратушняк бачить, що реальна i заслужена перемога знову вислизає з рук. Його охоплює вiдчай. Напевно, колишнiй завiдувач хiрургiєю надавав цiй партiї дуже великого значення.

А що далi? Анекдотична ситуацiя? Так звана китайська нiчия? Як у «Дванадцяти стiльцях» або «Джентльменах удачi». Тiльки iз серйознiшими наслiдками. Маячня…

Боже, яка маячня!!!

Ну, хоча б тому, що старий хiрург iз тремтячими руками фiзично не мiг цього зробити. Уявилася кремезна фiгура дядька Тараса поруч iз згорбленим пенсiонером, що нагадував маленького щурика. Справдi маячня, навiть якщо б у Ратушняка на ґрунтi втраченої перемоги й стався нервовий зрив. Не убив би вiн Мироненка, гепнувши дошкою по головi. А якщо не дошкою i не по головi? Якщо збiг обставин виявився iншим?

Оленка слухала його невиразнi припущення, якi важко було назвати версiями, i заперечливо хитала головою.

– Навiть якби уявити, що таке сталося, навiщо б Йосипiвна допомагала йому? Нi… Маячня!

– Маячня… – згодився Стас. – Тим паче… Якщо партiя дiйсно вiдбувалася шостого, то вона знала, що дядько помре, адже довiдку про смерть оформила напередоднi, а труна вже була у коридорi. Як злiпити усе це до купи?

– Ти би бачив їх разом! – стояла на своєму Оленка. – Це були такi… я б сказала, добрi i теплi стосунки. Не раз вiн приходив до Йосипiвни. Я спостерiгала i навiть заздрила.

– А де була ти? – несподiвано запитав Стас. – Узагалi цiкаво. Де ти була?

– Коли? – не зрозумiла Оленка.

– От тодi. Як вiдбувалася гра. I, виходить, як помер мiй дядько. Ти ж мусиш щось пам'ятати! Як повiдомила тобi про це Мурашевичка? Як змiнилася вона? Людина ж змiнюється, коли помирає хтось близький.

Здалося, вiд цього запитання Оленка знiтилася. Погляд дiвчини несподiвано здригнувся i пiшов кудись убiк. А Стас марно намагався перехопити його i не розумiв, що вiдбувається. В одну мить усе пiшло не так. Невже i їй вiдомо щось таке, чого не можна говорити? Невже взагалi усi навколо…

– Напевно, я була вдома, – зрештою промовила Оленка. – Тому що пам'ятаю, як Йосипiвна увiйшла i з порога заявила, що помер Тарас Андрiйович. А потiм зразу пiшла до своєї кiмнати. Я переживала, запитала чи не треба їй чогось. А вона сказала, що хоче побути на самотi. А за кiлька годин уже пiшла займатися похороном. Отодi я її вже не бачила. Бiльше доби. Чому ти так дивишся? Стасику!

Тепер вiдвернувся вiн. А Оленка сидiла навколiшки i намагалася дiстатися очей коханого, не замовкаючи нi на секунду.

– Ти також щось знаєш, – чужим голосом промовив Стас. – Я бачив. Щось таке вiдомо i тобi. Може ти i не належиш до моїх ворогiв, але знаєш щось таке, чого не можна менi. Принаймнi, позбавитися цього враження менi буде нелегко.

Фiгури застигли на дошцi у повнiй невизначеностi. З боку Мироненка практично матова ситуацiя – до програшу йому залишилося зробити лише кiлька ходiв. Та зовсiм не факт, що за тих кiлька хвилин суперник встигне його добити. З боку Ратушняка жорстокий цейтнот, прапорець готовий впасти. З огляду на це йому також залишилося зробити лише кiлька ходiв. I знову ж таки не факт, що їх вистачить, аби поставити мат хитрому супернику.

Запис на паперi свiдчить про те, що Мироненко здався. У ситуацiї бiльш нiж невизначенiй. Чому? Тому що Ратушняк, якщо не зважати на годинник, фактично зумiв перемогти, i це було б справедливо? Чи може сам дядько Тарас був у цейтнотi, не пов'язаному з шахами? Бачив, що ось-ось йому самому забракне часу, щоб втiлити у життя задумане?

Голова починала болiти. Ще одна загадка. Або ж просто людський фактор, адже сам у подiбнiй ситуацiї Стас не здався б нiколи. Напевно, i батько мав-таки рацiю, стверджуючи, що кулаками потрiбно махати до кiнця.