Текст книги "Мертві квіти"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

ХХVIII

Дiвчата з кабiнету статистики перемовлялися упiвголос. Їм було не до роботи. Та i яка робота за такої погоди, тим паче, коли немає шефинi – старої шкапи, яка не дасть байдики бити. Її вiдсутнiсть зiграла на руку Стасовi – менше непотрiбних запитань. I тепер вiн сидiв у кутку, переглядаючи копiї довiдок про смерть – шукав потрiбну. Знаючи усю кухню видачi, Стас розумiв, що кiлька слiв, написаних у рядку «Дiагноз», для нього в цiй ситуацiї нiчого не означають. I все-таки…

Копiя вiдшукалася. Мироненко Тарас Андрiйович помер 5 червня цього року вiд хронiчної серцевої недостатностi, пов'язаної з атеросклерозом. Те, вiд чого помирає бiльшiсть. У рядку «мiсце смертi» було пiдкреслено – «вдома». Видала довiдку дiльничний терапевт Череда Оксана Лук'янiвна на другий день пiсля смертi. Бiльше з цiєї копiї Стас не мiг витягти нiчого при усьому бажаннi.

Завiдуюча полiклiнiкою була жінкою такого плану, з якими Стасу завжди вдавалося порозумітися.

– Усе в паперах риєтеся? – жартував Стас, сiдаючи на стiльчик у її кабiнетi. – Та ви вiдiрвiться на секунду, гляньте, що на дворi робиться! А ви у чотирьох стiнах… Стiльки втрачаєте!

– Ой, та я вже багато втратила! – смiялася вона. – А папери… Коли в них вчасно не пориєшся, то понаїде всяка шушваль i тебе саму зариє.

– Та хоч вiдiрвiться на секунду, кави випийте, – гнув своє Стас.

– Ой, сонечко, боюся пити каву, тиск…

– Шкода, я б з вами покавував.

– Станiславе Iвановичу! Не заводьте стару бабу! Кажiть чого прийшли.

Останнє було сказане з такою показною суворiстю, що тепер уже засмiявся вiн.

– Цiкаво, що було б, якби я вас назвав так… Валентино Василiвно, я б хотiв картку померлого. Вони ж у вас зберiгаються. Дельтапланерист, пам'ятаєте?

– А, було. Ще досi морока? Чого вони ще хочуть?

– Та нiби все гаразд. Просто люблю, щоб порядок у таких справах був. Де пошукати?

Вона вказала на стос у шафi карток померлих. Продовжуючи жартувати, Стас взявся їх переглядати. Довго шукати не довелося: завiдуюча полiклiнiкою також полюбляла порядок. Ось i Мироненко Тарас Андрiйович.

– Станiславе Iвановичу, чого замовкли?

– Зараз, зараз… Мушу зосередитися.

Усе у картцi вiдповiдало. Покiйний дядько Тарас тричi за останнi два роки лiкувався у терапевтичному вiддiленнi з приводу iшемiчної хвороби серця. Одного разу навiть через реанiмацiю – спостерiгався передiнфарктний стан. Двiчi викликали дiльничого терапевта додому – одного разу та сама Оксана Лук'янiвна, що виписала згодом довiдку про смерть, отже, вона добре знала болячки померлого. Двiчi пацiєнт вiдвiдував полiклiнiку сам. У картцi було пiдклеєно кiлька кардiограм, у розшифровцi яких записано – хронiчна коронарна недостатнiсть. Бiльше нiчим серйозним дядько не хворiв. А останнiй раз лежав у терапiї за мiсяць до смертi. Дата виписки свiдчила про те, що вiн написав такий дивний заповiт на другий день пiсля виписки з лiкарнi. Що ж, два тижнi – достатньо часу, щоб вигадати отаке…

– Станiславе Iвановичу, що там, щось не так?

– Нi, все гаразд. Думаю, як його краще у звiт пустити. «Iндiанцю» вже гiрше не буде, а для нас має значення.

– Кому-кому?

– «Iндiанцю». Прiзвисько таке йому дiти дали, тi, що у гуртку займалися…

Отже, дядько Тарас, перебуваючи у лiкарнi, вiдчув, що смерть не за горами. Не завтра, то через мiсяць, через рiк. А про що iще думати, коли щодня збiльшується задишка, набрякають ноги i вiдчуваються перебої? От i виплекав текст заповiту, переслiдуючи певну мету. Тiльки яку?

Проте був ще другий варiант, тому й вирушив Стас у напрямку вулицi Народичiвської, де була на виклику дiльнична, що виписала довiдку про смерть його дядька.

Вийшовши з хати, вона з подивом побачила «дев'яносто дев'яту» i зрозумiла, що колега чекає на неї.

– Сiдайте, – запропонував Стас. – Маю важливу справу. Заразом i пiдвезу.

У цьому разi вiн не знав, як вивiдати щось у неї, не викликавши настороженостi.

– Оксано Лук'янiвно, – почав Стас, – можливо, мої запитання будуть для вас доволi дивнi, але прошу сказати менi так, як є. Обiцяю, що за будь-яких обставин нiяким чином вас не пiдставлю. Але менi дуже потрiбно, для мене це має значення.

– I… що ж вас цiкавить? – вона явно знiтилася вiд такої передмови.

– Ви оформляли довiдку про смерть мого дядька. Його прiзвище Мироненко. Колишнiй директор музею.

– Пам'ятаю, – вiдповiла вона, схвильовано дивлячись на Стаса. – Це ж моя дiльниця.

– Ви не були присутні у момент його смертi?

– Звичайно, нi, – лiкарка знизала плечима. – Ви ж знаєте, як це буває.

– Знаю, – кивнув головою Стас. – Приходять родичi померлого, повiдомляють лiкарю про те, що вiн помер i лiкар виписує довiдку.

– Якщо є на підставі чого, – додала дiльнична, – ну i, звiсно, якщо померлий непрацездатного вiку. А у вашого дядька причин не бракувало. Вiн з лiкарнi не виходив. Тож…

– Оксано Лук'янiвно… – м'яко перебив Стас. – Хiба ж я прискiпуюся до вас за правила видачi? Я не перевiряючий, а ваш колега, який часто робить те саме. Просто хочу знати, як усе було насправдi.

– А навiщо вам? – в її очах з'явилася недовiра. – Щось трапилося? У вас є якiсь пiдозри?

– Конкретних немає, – вiдповiв Стас. – Але вiдбуваються всякi дивнi речi, якi викликають у мене багато запитань. Я дуже вас прошу.

– Гаразд, – сказала вона. – Усе так i було. Як i усiм «хронiкам», довiдку виписала на вимогу родичiв. А оскiльки я добре знала його як пацiєнта, то без питань зробила це. Ви також не поїдете дивитись на труп, якого за життя лiкували, припустимо, вiд раку шлунку.

– Звiсно, – згодився Стас. – Не поїду. А хто звернувся до вас за довiдкою?

– Така Мурашевич м-м-м…

– Неонiла Йосипiвна, – пiдказав Стас.

– Так. Вона з iншої дiльницi. Але… Словом, у маленькому мiстечку всi про всiх усе знають. Вони були якщо i не родичi, то… Дядько ваш був самотньою людиною. Вони, наскiльки я знаю, не були оформленi у шлюбi, але… Не раз приходили на прийом разом.

Розповiла Лук'янiвна й iншу цiкаву рiч. Панi Мурашевич звернулась i викликала її додому за чотири днi до смертi дядька Тараса. I дiльнична приходила до нього, просто не оформила виклик у картцi через брак часу – багато викликiв обслуговувала тими днями. Вона добре пам'ятала, що хворий лежав, погано почувався. Та попри її прохання, Мироненко тодi вiдмовився їхати до лiкарнi, мотивуючи, що нещодавно тiльки звiдти, вимагав призначити лiкування на дому. Дiльнична не могла згадати усiх нюансiв, але добре пам'ятала, як лякала ускладненням i переконувала обох.

Така розмова її дещо засмутила. Довелося ще раз перепросити i подякувати за допомогу. Усе складалося дивно i неоднозначно.

З одного боку, нiяк не можна вiдкидати, що дядьку Тарасу могли «допомогти» померти. Iнша рiч – якби це сталося у лiкарнi. А так…

З iншого боку, було ще цiкавiше. На другий день пiсля останнього вiзиту Лук'янiвни, а кажучи ще iнакше – за три днi до смертi дядька, Мурашевичка поїхала до Ковеля i оформила заповiт на нього – на того, хто мiг от-от померти! Тобто заповiт вона оформила на Оленку, але ж другою особою у ньому був дядько Тарас! Навiщо вписувати у заповiт того, на кого навряд чи можна розраховувати? Отже, близької смертi дядька Тараса вона не передбачала. Або ж, навпаки, його вписала туди навмисно, щоб показати усiм, що на його передчасну кончину не розраховувала, або ще iнакше – щоб варiант застосування заповiту, пов'язаний з ним, не спрацював. У головi все перемiшалося. Варiантiв багато. Здавалося, що через це дедукцiя от-от дасть збiй.

ХХIX

Наступного дня по обiдi, госпiталiзувавши до вiддiлення хворого з апендицитом, Стас навмисне нiчого не сказав Нагiрному, який вже з годину тинявся без роботи, бажаючи чкурнути додому. Гащак зробив це ще годину тому ранiше. Завiдувачка цього дня взагалi працювала у складi призовної комiсiї районного вiйськкомату. Хворого готували до операцiї.

Постукавши у дверi хiрургiчного кабiнету полiклiнiки, де на табличцi було прiзвище «Ратушняк», Стас увiйшов.

– Свої можуть не стукати, – не надто привiтно замiсть вiтання промовив колишнiй зав.

– Дякую, що за свого маєте, – посмiхнувся Стас.

– Я-то маю, на мене не зважають, – промимрив пенсiонер.

– Може, хтось i не зважає, але я не серед них, – вiдпарирував Стас. – Тому i прийшов. Хочу просити вас «помитися» на апендицит.

– А де оперуючi хiрурги подiлися? – слово «оперуючi» було пiдкреслено з неабиякою iронiєю. – Тi, що молодi, перспективнi?

– Усi на городах, – не зморгнув оком Стас. – Я вiдпустив, у мене ж городу ще немає. А шефиня у вiйськкоматi.

– Ну так, у тебе городу немає, ти ж городський. I замашки як у покiйного Тараса. Успадкував разом iз хатою…

Останню фразу довелося пропустити повз вуха – ще не час.

Оперуючи зi старим Ратушняком, Стас починав розумiти, чого його недолюблюють. Колишнiй зав лив жовч на всiх i вся, як з приводу, так i без. Руки його вже помiтно тремтiли, як i голова, проте миритися зi «списанням» старий не хотiв i повчав молодшого i що вже казати – досвiдченiшого колегу при найменшiй нагодi. Анестезiологи лише дивувалися Стасовому терпiнню. Операцiя вийшла зразковою.

– Ну що, – несмiливо запропонував у роздягальнi Стас, – логiчно було б з мого боку напроситися до вас на каву.

– У вас, молодi, чим далi, тим дивнiша логiка, – буркотiв старий, намагаючись кiстлявими плеснами втрапити у штанки. – Я не п'ю кави.

– Ну, на коньяк…

– Так це, юначе, рiзнi речi. Гаразд. Приходь, якщо заробив.

Вiдкривши «пiдробну», як висловився Ратушняк, шинку та ковбасу з полiетиленових упаковок, Стас налив. Просити колишнього зава не довелося. Випивав i жував Ратушняк швидко, але з кожним келишком тремор його рук не зникав, що свiдчило все-таки не про алкоголiзм, а старечий паркiнсонiзм, який мучив пенсiонера.

– А чого ви так про дядька Тараса висловилися? Ну, не те, щоб зневажливо, але якось так… Кажуть, ви приятелювали.

– Хто, ми? – пенсiонер мало не вдавився. – У шахи грали. Крiм нього у мiстi особливо не було з ким. Який вiн менi приятель? Навiть сто грамiв не пив. Iнт-телiгент-iсторик. Хотiв довше жити. Так i вмер здоровий.

Ратушняк виявився дуже зручним спiврозмовником. Стас лише наливав i в основному мовчав, спрямовуючи окремими зауваженнями розмову у потрiбне русло. А старий лив жовч уже на голову покiйного, спростовуючи вiдомий вираз древнiх про те, що про мертвих або добре, або нiчого.

Вiддаючи належне припущенню, що ветеран мiсцевої хiрургiї може згустити фарби, Стас почув багато цiкавого. Наприклад, що його покiйний дядько був непростою i навiть пiдступною людиною, хоч i не скидався на такого. А у життєвих ситуацiях часто знаходив, як, до речi, i на шаховiй дошцi, нестандартнi рiшення, якi давали бажаний результат.

Коли трохи залишалось на днi пляшки, Ратушняк остаточно з'їхав на шахову тематику. Те, що розповiв старий, вочевидь досi не давало йому спати. Рокiв так зо сiм тому вони волею долi зустрiлися у фiналi обласної спартакiади. Двоє галичан по сутi переграли область. Ратушняк нiколи не гримiв офiцiйними успiхами, хоча, судячи з усього, грав непогано. Аж тут йому посмiхнулася фортуна. I пенсiонер вирiшив лягти кiстьми, а взяти гору над успiшнiшим директором музею. Напевно, колишнiй завiдувач, що грав бiлими, був того дня в ударi, тому що тiснив суперника по усiй дошцi, партiя мала ось-ось скiнчитися розгромом господаря «будинку з привидами». Але у найвирiшальнiшу мить, коли оборона чорних загрожувала остаточно розвалитися, Мироненко вдався до не зрозумiлої жертви слона, на якому трималося геть усе. I Ратушняк замислився надовго. Було вiд чого. Жертвувати фiгурами було коронним в арсеналi директора музею. За всю iсторiю їхнiх зустрiчей вiн разiв чотири вдавався до цих пiдступних комбiнацiй, якi дуже довго обмірковував, прораховуючи багато ходiв наперед. I щоразу, коли хiрург, так i не збагнувши доцiльностi жертви, забирав фiгуру, Мироненко робив подальшi ходи наче по нотах, розбиваючи супротивника, якому боком вилазила ця нерозважливість. I жодного разу iсторик не помилився у подiбнiй ситуацiї, жодного разу така жертва не була марною, а «музейний щур», як висловлювався старий хiрург, ще й дозволяв собi згодом смiятися i глузувати з нього. Тому i сидiв вiдставний завiдувач хiрургiєю добру годину, витрiщаючись на слона, виставленого майже переможеним суперником на безглузду загибель.

Ратушняк так i не наважився прийняти жертву, але використав практично усi хвилини, вiдпущенi на роздуми. А тим часом цей хiд слоном був потрiбен, наче повiтря, iсторику, щоб викрутитися з надважкої ситуацiї. Нiхто з численних уболiвальникiв так i не зрозумiв, що ж вiдбулося на шахiвницi i чому лiкар не добив свого земляка. Мироненко викрутився з матової ситуацiї i виграв партiю.

– Жодного разу я бiльше не подав йому руки, – весь на нервах трусив губами Ратушняк. – Жодного. Це у картах блефують. Шахи – гра чесна.

Стас розумiв його. Тодi, у фiналi, його дядько бачив безвихiдь ситуацiї. Будь-хто на його мiсцi здався би. Вiн вирiшив блефувати, усвiдомлюючи, чому упродовж попереднiх рокiв знайомства навчив приятеля i суперника, розумiючи, що цей блеф має усi шанси спрацювати.

Уже сутенiло, коли машина зупинилася бiля хати Ратушняка. Старий зовсiм розклеївся, i Стасовi довелося вести його попiд руки, добре, що не трапилося жодного перехожого. А от що скажуть дружина чи дiти?

– Iване Павловичу, – попросив Стас пiд час перепочинку бiля яблунi, – а може у вас хоч фотка мого дядька є? Ну, хоча б побачити, яким вiн був…

– У-ус-с-сi пов-викидаввв!!! – просичав старий хiрург. – Юдиних фоток не тримаємо. I на поховання не ходив! С-станiс– слав-в-в… Ти ще пацан проти мене… Я тобi с-скаж-ж-жу… Є така пiдлiсть, яка не про-о…

Пiсля блювання старому стало легше, але бажання говорити пропало.

ХХX

У музейних коридорах пусто i прохолодно. Своєрiдний запах. Розумiючи, що час завiтати й сюди, Стас пiднiмався на другий поверх, вiдчуваючи у грудях не те що холодок – справжню порожнечу. Зараз йому нарештi доведеться побачити свого покiйного щедрого родича. Зараз.

Назустрiч вийшла жiночка, яка чимось нагадувала панi Мурашевич – i манерою вдягатися, i звичкою тримати себе, хiба що була молодшою.

– Доброго дня, – привiтався Стас. – Пробачте, хотiв звернутися до вас iз таким. Я – племiнник покiйного колишнього вашого директора, Мироненка. Чи не залишилося у вас якихось фотографiй мого дядька? Можливо, газетнi вирiзки… Ну будь-що. Хотiв побачити, як вiн виглядав молодшим.

– А вдома у вас що, нiчого немає? – здивовано запитала жiнка, ведучи його до зали.

– Ви знаєте, ми не контактували, – пояснив Стас. – Узагалi я мало що про нього знаю. А вам доводилося з ним працювати?

– Так.

Стас так i не змiг вловити, що саме промайнуло в iнтонацiях працiвницi музею. Вона виявилася не надто контактною i розмова не клеїлася. З цього прохiдного залу вони перейшли до iншого i вона пiдвела гостя до стiни з фотографiчними портретами у рамках. Жiнка довго водила пальцем по рядах на стiнi, але це викликало у неї ж нерозумiння i навiть розгубленiсть.

– Хмм… – промовила зрештою вона. – Наче тут висiв останнiм часом. Це – експозицiя iсторiї нашого музею. Усi працiвники ось тут. I вiн також. Десь у цьому мiсцi, в рамцi. Мiж Ляховичем i…

Вона взялася за пiдборiддя у повному нерозумiннi i застигла. Портрет покiйного директора щез. Виходило, хтось добре подбав про те, щоб пiсля його смертi не залишилося навiть спогадiв. Та знищити геть усе неможливо. Така фiгура як директор музею, завжди у центрi уваги мiсцевої преси – постiйнi зустрiчi, виставки, ще якiсь заходи… Стас був упевнений, що за роки роботи його стiльки разiв наклацали об'єктивами, що хоч щось десь мало б завалятися, тому i напосiв на розгублену жiнку.

I вiн не помилився. З якоїсь папки в архiвi вона таки витягла пачку фотографiй, серед яких навiть траплялися кольоровi. Одна була велика i на нiй у повний зрiст стояла група людей.

– Ось, – промовив Стас, вiдчуваючи, як раптово захрип його голос. – Вiн?

– Так, – вiдповiла працiвниця, не вловивши iнтонацiй гостя.

Пальцi натурально тремтiли, коли взяв до рук фотокартку. Стасовi нiколи не доводилося бачити дядька, а ота дитяча пам'ять, що тримала його далекий приїзд i подарунки, не зафiксувала зовнiшностi родича. I все-таки спадкоємець одразу упiзнав покiйного.

Дещо приземкуватий, дуже широкий у плечах, мало не удвiчi ширший за тих чоловiкiв, що стояли поруч. Його фiгура не була спортивною. З iншого боку, вiн не виглядав як грубий i загодований. Просто цей чоловiк мав таку статуру. Руки, наче клешнi, ручищi, коротка шия практично не розрiзнялася, чималий живiт, що починався високо вiд грудей. Усi стояли пiд короткий рукав i за такої форми одягу у фiгурi покiйного родича легше проглядалося те, що так боявся побачити Стас.

Ведмiдь.

Зовнiшнiсть дядька Тараса надто яскраво нагадувала цього звiра. А от голова дiйсно була маленька! Лише зараз кинулося в очi, що це не через враження вiд кремезностi статури. Череп сам по собi не був великий. А гострий носик i вiдкопиленi, також маленькi вушка наштовхували на думки про схожiсть його голови зi звiром зовсiм iншого гатунку. Погляд маленьких оченят кудись заховався i не хотiв дивитися на родича, що застиг посеред архiву з карткою у руцi.

На фотографiї дiйсно був ведмiдь з лисячою головою, який, судячи з розповiдей Ратушняка, ще й мав лисячий розум, лисячу хитрiсть i звички.

– Вiзьмiть собi, якщо хочете, – промовила жiнка, виводячи його зi ступору. – Он, двi однаковi. Одну ми туди повiсимо. А де ж портрет? Менi завжди здавалося, що вiн там… Може пiд час ремонту?…

Вийшовши з затхлого музейного мороку, Стас присiв на лавку бiля ратушi. Ведмiдь з лисячою головою ще раз глянув на нього з фотокартки. Складалося враження, що вiн бачить свого племiнника, хоч i дивиться кудись убiк. Купивши папку у канцтоварах, Стас заховав фото. Думки роїлися, не в змозi вiдiгнати одну й ту саму нав'язливу картину.

…Вiн стояв на самому вершечку, схрестивши вайлуватi ведмежачi ноги i хитро посмiхався лисячою мордою, спостерiгаючи за тими, хто нижче – «iндiанцем», мужиком з собакою, закарпатськими призовниками та пiдстаркуватою коханкою, яка не бажала так себе величати. Схрестивши лапи на грудях, вiнчаючи при цьому страхiтливу пiрамiду своєю постаттю, вiн iронiчно дивився на цих приречених, кожен з яких вже дочекався або ось-ось мав дочекатися своєї черги. Так, нiби вiн сам заварив усе це.

I так, нiби його черга… остання.

А отже…

Виходило, що вiн живий?

ХХXI

Гiсть на горищi виявляв тепер свою присутнiсть рiдко та не надовго. Так, нiби не бажав, щоб до нього звикали. Дiсно, те, до чого звикаєш, перестає жахати. «Пастка для привида» вже кiлька днiв стояла пiд парканом хати, яка була найближче. Увесь механiзм Стас заховав до пустої банки з-пiд фарби i сховав у лопухах. Тут його нiхто не мав викрити. I коли одного вечора кроки несподiвано перейшлися горищем, серце закалатало не вiд їхнього шаркання, а вiд тишi, яка стояла у кiмнатi. Маленький пульт мовчав. Отже, пусковий пристрiй, вiд якого оживали цi кроки, був не в обранiй ним хатi. Iнакше пристрiй у банцi теж зловив би електромагнiтнi хвилi, пущенi до його домашнього кiнотеатру на горищi. Той, хто бажав його лякати, був у iншому мiсцi.

Довелося купити невеличкий, але доволi потужний бiнокль i ретельно оглянути з вiкон своєї хати i горища усе навколо. Жартiвник не помилився жодного разу, починаючи гру лише тодi, коли Стас гарантовано був у хатi сам i внизу. Отже, мав стежити за його будинком постiйно i зi зручної позицiї. Адже лише одна його помилка могла звести нанiвець увесь задум.

Наступного ж вечора, щойно опустилися сутiнки, Стас переклав банку з пристроєм пiд iншу хату, яка також зручно розташовувалася. Чекати довелося два днi й знову марно. I знову подарунок Олегового знайомого знайшов нове мiсце. А невдовзi Стас зрозумiв, що розрахунки його поступово «накриваються». Виникало враження, що невiдомий жартiвник не ховається поруч. Усi будинки, з яких можна було б спостерiгати за його хатою, «мовчали».

Якi тiльки думки не з'являлися у головi! Про вiдеокамери спостереження, влаштованi поруч, але не на горищi. По-перше, там вiн би давно знайшов. А по-друге, якби щось таке було на горищi, зловмисник давно би побачив, що Стас розкрив його гру. Який смисл далi «ходити» по горищi, якщо б вiн бачив, що господар знайшов увесь цей домашнiй кiнотеатр! Хiба для того, щоб пiсля цього не подумав, що ворог знає, що його задуми розкритi. Що як воно дiйсно так?

Два днi Стас займався встановленням телевiзiйної антени. Звiсно, вона була лише прикриттям. Насправдi шукав пристрiй спостереження. Його або не було взагалi, або це було щось зi шпигунського арсеналу. Здоровий глузд цього не сприймав. Застосування таких методiв з метою вiдiбрати старий будинок у дiрi, яким було це мiстечко? Нi, навряд.