Текст книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

Автор книги: Оксана Забужко

Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хом'як: «…Українські націоналісти 1930-х років не оцінили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки» [615]615
  Богачевська-Хом'як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884—1939.– К.: Либідь, 1995. – С. 61.


[Закрыть]. Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврахова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки» [616]616
  Аврахов Г. Олена Пчілка: кольори особистости і феномен духу: До 140-річчя від дня народження// Визвольний шлях. – 1993. – Кн. 4. – С. 436.


[Закрыть](з чим важко не погодитися!), – а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітнє наставництво» [617]617
  Там само. – С. 444.


[Закрыть]. Думається, час, нарешті, сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки – «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка – члена-кореспондента УАН з 1924 p.), – ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим  блюзнірством. Бо великою жінкоюОлена Пчілка безперечно була, вшановувати її, нівроку, таки є за що (а сучасники її буквально божествили!), – але от називати її «великою Матір'ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування, соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей (пор. радянське «Мати-героїня») [618]618
  Характерно, що образ «великого Батька» в колоніальній культурі з засади відсутній – «великий чоловік» може бути «батьком нації», «батьком-отаманом» і т. д., але як батько своїх дітейвін або дисфункційний (архетип Ґонти-«дітовбивці»), або умовно-символічний (Стусові «Листи до сина»). У кожному разі, на мікросоціальному рівні батьківство в українській літературі представлене слабо, свого «Домбі і сина» (чи бодай «Батьків і дітей») вона не породила, і не дивно: у колоніальній-бо культурі всі «батьківські» інститути (освіта, військо, спадкове право і т. д.) лежать по стороні колонізатора, «своєю» залишається тільки територія «дому» – материнська. Тому пані Косачева, яка могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись «од анемії» (мовою сучасної медицини – од постпологової депресії), у фокус цієї культури на правах «великої Матері» все одно потрапляє, раз «учила дітей української мови», а батьківська жертовність П. А. Косача, який, не здаючись на няньок, спеціально взяв відпустку, щоб доглядати за грудним немовлям (див.: Косач-Кривинюк О. Вказ. праця. – С. 885—886), – жертовність, котру Леся Українка засвоїла, так і хочеться сказати, «з батьківським молоком» (sic!) як етичну норму, – безтурботно виноситься за дужки як щось «культурно безвартісне».


[Закрыть]. Якраз « гожогонаставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним «непедагогічно», і скаржився на його «безоглядний еґоїзм у поводженні з людьми» та «брак вирозумілости» [619]619
  Див.: Франко І. Передмова// Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. – Львів: Укр.-Руськ. вид. спілка, 1906. – С. 8—9.


[Закрыть], і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), – не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки, навіть простого «нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!» [11, 375]. Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима «одною ідеєю» – національною, – і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична [620]620
  Повірмо тут на слово М. Славінському, Лесиній першій amitie amoureuse, на якого, схоже, мати справила свого часу чи не сильніше враження, ніж дочка, і під цим враженням він лишився на все життя: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності» (Славінський М. Заховаю в серці Україну. – С. 344).


[Закрыть](у неї закохувалися навіть у старості, а вже в 1870—1880-ті косачівський дім і поготів мусив подобати на безперервний «бал де Альваресів» [621]621
  О. Косач-Кривинюк, свідомо усуваючись від оцінки Олени Пчілки як культурної діячки («не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури». – Вказ. праця. – С. 36), її портрет у родинному інтер'єрі відтворює, натомість, таки надзвичайно опукло. Зокрема, в пам'яті малих Косачат лишилося багато «людей, що брали участь в аматорських гуртках разом з нашою матір'ю, але мало хто з них подобався дітям. Може, тому, що мати була тоді дуже гарна, інтересна молода жінка і могла багато кому подобатися, а діти звичайно не люблять навіть зовсім невинних материних зальотників» (Там само. – С. 38). Ця «дитяча ревність» у «Камінному господарі» озивається голосом Командора, коли він невміло допитує Анну після сцени з Дон Жуаном в альтанці («Чого ж було стояти на колінах? – Кому? – Та вже ж йому тут перед вами! – Не навпаки? – кепкує Анна. – Ну, то про що ж розмова?»), і взагалі образ дому, в якому «королева» постійно сяє «на людях», «як біла хвиля, у хибкому танці», а «король» на задньому плані «спокійно», «мов камінь», забезпечує всьому цьому блискові й ряхтінню тривкий фундамент (NB: не тільки матеріальний!), є в «іспанській драмі» таки недвозначно косачівський.


[Закрыть], де рій лицарів знай благав свою королеву: «Ми просимо, щоб ви самі вказали, / хто має вам служить в которім танці», – і вона вказувала: цьому «фанту» – перекладати українською Гомера й Данте, цьому – передплатити «Киевскую старину» для бібліотеки дворянського зібрання, цьому – припровадити до неї провідного, натоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії [622]622
  Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому «малий Михась навіть переспорив Іловайського», видно з її «Автобіографії», де вона з гордістю переповідає цей епізод ( Спогади… – С. 86). Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда «оцінити мізансцену»: з одного боку, Д. І. Іловайський – один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з «русской истории», чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої (див. її автобіографічну повість «Дім біля Старого Пимена»: так дві найбільші письменниці двох літератур виявляються пов'язані між собою за логікою вже й не житейською, не історичною, а прямо міфологічною!), котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії (М. Цвєтаєва наводить свої з «дєдушкою Іловайським» розмови: «„В гімназії вчишся?“ – „Так“. – „З якого підручника?“ – „З Виноградова“. (Варіант: Віппера). – Невдоволене: „Гмм…“», на чім «розмова» й кінчалась), – історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник «жидів» і «інородців». З другого ж боку – на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на «русскую историю» за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, – і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: «О, это у вас растет какой-то дока», – а хлопчик ще й відмовляється від такої чести («Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины»), либонь відчувши з маминого настрою, що це «екзамен» не йому, Михасеві. І справді – це Пчілчин поєдинок із її багаторічним, в особі Іловайського, противником – імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це їїперемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія «великій Матері».


[Закрыть], і т. д.), – Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу(Марко Вовчок з усім її «жоржзандизмом» порівняно з нею просто провінційна інженю!), була закроєна щонайменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на «мадонну з немовлям»: такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями [623]623
  «Адвокатові Мартіані» – першій драмі Лесі Українки, де в центрі уваги опиняється, сказавши за Л. Толстим, «думка сімейна» (на цю тему прецікаво задумувалася в неї ще одна п'єса – «Родина Бажаїв», – але з неї, на жаль, лишилась написаною тільки перша сцена), – одну з версій такого «ненатурального материнства» (при якій материнський обов'язок приноситься в жертву громадському) представляє Альбіна, мати недужої Люцілли: «…Я кидала те хворе немовлятко / для служби вірі, я його труїла / своїм перегорілим молоком. / Ой, я її струїла ще в утробі / своєю кров'ю, що горіла палом / надземних поривань!..». Наступні десятиліття відкинули нашу колоніальну літературу назад у домодерну фазу, так що і в 1990-ті pp. заризикована авторкою цих рядків у романі «Польові дослідження з українського сексу» «спроба поглянути на матір не як на символічну фігуру, що уособлює більш-менш обов'язковий набір рис <…>, а як на індивіда, на людину», чиї «материнські якості не безвідносні» до її особистости (Агеєва В. Жіночий простір. – С. 226), була сприйнята як чиста «єресь» і «дисидентство», – так, ніби на календарі в нас була епоха Марка Вовчка, а Олена Пчілка й Леся Українка ще не народилися.


[Закрыть]. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар'єра – у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша: «парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу» [624]624
  Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. II. – С. 27.


[Закрыть]. Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна «єресіархиня», де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і «трибуну» (показова тут історія сливе детективного проникнення «громадівців» у київське «Литературно-Артистическое Общество» 1890-х та поступового перетворення його на українську культурну інституцію, – аж доки влада, спохопившись, його не закрила), і «партію» (нав'язані контакти між Україною й Галичиною, співпраця між київською й полтавською «громадами» та історичне святкування ювілею Котляревського 1903 р. – це все до великої міри її особисті заслуги, ніким іще належно не облічені), і «журнал» (це-бо вона була й першою українською жінкою-видавцем – часопису «Рідний край» у 1906—1916 pp.), – та й першим українським «парламентарем», хоч і в країні «без парламенту», встигла побувати – у складі делегації найбільш «парламентарно придатних» громадівців (крім неї, туди входили «дипломатичний геній», директор Київської гімназії В. Науменко та юристи М. Дмитрієв і І. Шраг – останній потім став і правдивим парламентарієм: послом до Першої Державної Думи, де очолював українську фракцію) у січні 1905 р. їздила до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Вітте про скасування Емського указу (факт, який у нашій історіографії так само помітного місця не посів, а дарма – все-таки то були першіпереговори з імперським урядом, де Україна була презентована як певна автономна цілість, хай тільки мовно-культурна). Куди більшою мірою, ніж її брат (який до «єретичних націоналістичних ідей» все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, «не додумався»: «чому <…> могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?» [625]625
  Цит. за: Сварник Г. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова// http://www.franko.lviv.ua/ Subdivisions/um/um1/Dokumenty/3-svarnyk%20halyna.htm


[Закрыть]), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип  н а ц і є т в о р ц я, «ідеаліста як Бог приказав», котрим так захоплювався був І. Франко в особі «Мойсея нового Ізраїлю» Теодора Герцля, – де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніхзаслуг є впихання цього істого «Герцля в спідниці» в геть неспівмірне її масштабам «жіноче гетто» дому й родини.

Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим «державним» розмахом, і таки справді «здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях» [626]626
  Аврахов Г. Вказ. праця. – С. 445.


[Закрыть], – так, як королева здійснює реформу на підданцях («Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили „с детства“!..» [11, 328] – згадувала Лариса Косач, коли, вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших «підданців»), – тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішноїдіяльности (не беруся стверджувати напевно, то справа її майбутніх біографів, але складається враження, що ця непереможно-пасіонарна жінка аж до самого жовтневого перевороту взагалі рідко в чому діставала відмову, – перед нею схиляли голови всі, від її селян до прем'єр-міністра імперії); по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про «Українку, Матір Українки» [627]627
  Див.: Бурбан В. Українка, Мати Українки // Дзеркало тижня. —2004. – № 30.


[Закрыть]досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав [628]628
  Поза свідченнями О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів («Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи й пісні» в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Юго-Западный край» Чубинського, і т. д., тобто всуціль «дорослі», не адаптовані книжки) і про абсолютну ґендерну рівність у вихованні (NB: не забуваймо, Леся Українка є єдиноюв Європі XIX ст. femme des lettres, яку вчено латини– мови, що впродовж століть залишалася виключним чоловічим пріоритетом та інструментом культурного домінування, див.: Gilbert S. М. and Gubar S. No Man's Land. – Vol. 1. – P. 243—245), – а також спогадами Л. Старицької-Черняхівської про їхні спільні з Лесею уроки «у англічанки», – досі невідомо, за якими і, головне, як саме «авторизованими» програмами дітей було вчено вдома. Зрозуміло, що підручник стародавньої історії народів Сходу, який юна Лариса Косач написала для вжитку молодших «Geschwister», мусив опиратися на курс, ще свіжий у пам'яті в неї самої, що «переспорити» Іловайського малий Михайло Косач міг тільки при відповідно дібраній історичній лектурі і т. д., – з таких деталей-«камінчиків» при системному підході, либонь, і далося б потроху відтворити «школу Пчілки», але ні на що подібне у нас ніколи й близько не заносилося. Взагалі, за всією галасливою патріархатною риторикою про Пчілчин «подвиг матері» криється чисто колоніальна логіка: оскільки в імперській культурі «українське» значить «домашнє» (вернакуляр, фольклор і т. д.), то «українська домашня освіта» звучить для колоніального слуху як тавтологіяй автоматично зливається з образом «маминої мови й пісні» – єдиною «домашньою освітою», що й знана радянській інтеліґенції першого покоління. Відповідно Олену Пчілку й перетворено на такий собі вкраїнський аналог пушкінської няні Аріни Родіоновни (розповідала маленькій Лесі «про мавок»!), а саму Лесю Українку, вишколену в «лабораторних умовах» найосвіченішими людьми свого часу, – на «самоука із самоуків» (див.: Драч І. При світлі Соломії // Спогади про Соломію Павличко. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. – С. 83).


[Закрыть], і нарешті, по-третє, – не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об'єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері – занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього ненадламаними. Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами «спочатку зовсім нелюбима <…>, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти» [629]629
  Косач-Кривинюк О. Леся Українка… – С. 39.


[Закрыть]: поруч зі своїм «показним», «по-драгомановськи» яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, – «негарна, дурна, <…> недотепа, нецікава, нерозвинена» (sic!), і «Леся сама не раз мені (сестрі. – О. З.) казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання» [630]630
  Там само. – С. 40.


[Закрыть]. Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого «гожого наставництва», щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не «пригнітитись», не зламатись, а загартуватись(NB: «Яку я гарну вигартував душу!» – самовдоволено каже Дон Жуан у «Камінному господарі», на що Сганарель іронічно відгукується: «Чию? Свою?»), – над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись – цур мене, цур! – навіть від таких документів, від яких, здавалось би, вже не відмахнешся [631]631
  Так, І. Денисюк і Т. Скрипка, навівши характерного «спартанського» листа Олени Пчілки до І. Франка («…по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей [читай – у матері! – О. З.] будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців – свідомо прикінчити життя недолугій дитині»), – зараз-таки поспішають запевнити читача, що це, мовляв, «не гарбуз, а слива», тобто «крик душі з надмірної любови» (Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – С. 30): колоніальний «культ матері» має залишатися недоторканим.


[Закрыть]. Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала – «трагедія»! [11, 328]) стосунків двох великих «одержимих», двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, «королеви» й «королівни», їхня 42-річна кревна «любов-війна», з якої, між іншим, зродилась ціла ґалерея Українчиних «пожираючих», деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати [632]632
  «І тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстко-еґоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки <…>. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів» (Кузякина Н. Леся Украинка и Блок. – С. 133).


[Закрыть]!), – матерів-«Медей», як релігійна фанатичка Едіта Айрон (=«Залізна»!), «тоталітарна» Mater Edax пані Ґруїчева («Блакитна троянда») чи хоч би й простацька і тому з усіх найпрямолінійніша Мартоха Білашиха з «Приязні» [633]633
  «То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? <…> Та я ліпше її заб'ю(sic! – де ми це вже чули? – курсив мій. О. З.), а дармоїди мені не потрібні» («Приязнь»). Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтеліґентніші «Медеї» з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, – ринковий характер«материнського права», погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована «віддяка» («Я маю право на тебе, – заявляє в «Блакитній троянді» пані Груїчева своєму синові. – Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала. Нема такої жертви, якої я б для тебе не принесла», – на що Орест резонно відповідає: «Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив»).


[Закрыть], котрі безоглядно орудують дітьми як «своєю власністю» аж до повного їх знищення, – «війна», без перебільшення, міфологічного масштабу [634]634
  Сама Олена Пчілка бачила себе в образі не Медеї, а Ніоби, про що мало не з пророчим натхненням писала коханому синові, ще натоді живому-здоровому: «Так, я настояща Ніобея. Котре доростає – погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!» (Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т. Вказ. праця. – С. 32), – нагадую, що адресат цього лиховісного послання «закоченів на смерть» через сім років по тому, а ще через десять – і дочка: впору застановитися, чи не від материної «неповстримности» походить у Лесі Українки й її кассандрівський «страх перед промовленим словом», тим більше, що свою «Ніобею» (з характерним звертанням закам'янілої Ніоби до богині: «І, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея – / і милосердя для себе не буду я в тебе благати!») вона написала за рік до наглої смерти брата – восени 1902 р.


[Закрыть], істинна «битва титанів» (чи пак, «титанок») на терені свободи й сваволі, «материнського» (поганськи-архаїчного) й «людського» (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально «закоченіла»!), – у нас опинилася в такому злиденному інтерпретаційному полі, що про нього тільки й сказати Шевченковими словами: «драму / Глухими, темними задами / На смітник винесли». Замість двох культурних героїнь, що з них кожна по-своєму могла б служити для нових поколінь рольовою моделлю, пост-колоніальна Україна отримала цілком тривіальний, істинно « пошлий» «(platt, gemein)» [12, 165] лубковий образ «мами й доні» зі шкільної читанки – таку собі сільську ідилію à la «садок вишневий коло хати» (де «дочка вечерять подає», а мати «научає»), У загальнокультурному сенсі, це крок назад навіть порівняно зі старою радянською «мантрою» про буцімто «ідейні розходження» Лесі Українки з матір'ю – «поміщицею» й «буржуазною націоналісткою»: все-таки так за ними двома бодай визнавалися «ідеї» і якась, дарма що вульґарно витлумачена, конфліктність, без чого ніяке життя духа неможливе в принципі, – а нині маємо вже цілком стерильну колоніальну «закам'янілість», застиглу й безглузду, тобто таку, що, за Бахтіним, «ні на які питання не відповідає» – і ніяких питань не викликає сама.

На цьому тлі вже й не доводиться дивувати, що 150-літній ювілей Олени Пчілки 1999 р. проминув, не завважений жодноюз інституцій НАН України – ні політичними істориками (націоналісти продовжують іґнорувати свого «матріарха» з тою ж упертістю, з якою «батьки церкви» іґнорували Христових супутниць!), ні мовознавцями (досі не маємо жодного дослідження її ролі в історії української літературної мови), ні етнографами (хоча академічний титул вона отримала саме як етнограф-фольклорист), ні бодай літературознавцями, хоча з дочкою її традиційно й порівнюють перш за все як письменницю. Біда в тому, що й це порівняння потребує серйозної ревізії, бо, при всіх безперечних літературних інноваціях Олени Пчілки (насамперед тематичних – саме вона-бо першою, за І. Франком, «вивела в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей» [635]635
  Франко І. Лист до Олени Пчілки від 04.01.1886 p. // Франко І. Зібр. тв. – Т. 49. – С. 10.


[Закрыть], і емансипована героїня-інтеліґентка теж увійшла в українську літературу 1887 р. з її «копірайтом» [636]636
  На цю тему ширше див.: Агеєва В. Жіночий простір. – С. 42—43.


[Закрыть]…), «письменницькою працею» вона все-таки займалася перш за все тому, що це, як точно завважив М. Зеров, був натоді «найголовніший вияв громадської активности» [637]637
  Зеров М. Леся Українка// Зеров М. Українське письменство. – С. 387.


[Закрыть]. Звісно, літературного хисту їй, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати «духом-народоповодирем» [638]638
  Див.: Андреев Д. Роза Мира. – С. 109—110.


[Закрыть]і навіть, не виключено, «демоном великодержавности» [639]639
  Там само. – С. 88.


[Закрыть]. І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу – харизматичні інтелектуали-проповідники.

Між іншим, для аматорів біографічного методу у М. Славінського є про Пчілку ще один цікавий штрих: «У зовнішньому вигляді її та в її темпераменті було щось від Півдня, – недурно серед її предків були греки й серби і, здається, іспанці…» [640]640
  Славінський М. Заховаю в серці Україну… – С. 344. Відомо, що «гішпани» в Україну XVI—XVII ст. потрапляли переважно як військові найманці – Ян Собєський у «Нотатках про Хотинську війну» фіксує в складі козацького війська їхню, цілком уже на той час (1621 р.) «натуралізовану» присутність (православна віра, руська мова, змінені імена – Оліварій де Марконес став полковником Оліфером Голубом, і т. д.), див.: Степанів Я. Португалія, Іспанія та Україна // Україна: Наука і культура. – Вип. 25. – С. 157.


[Закрыть](курсив мій. – О. З.). Коментарі, гадаю, зайві. А тим часом, підкреслюю ще раз, постать Олени Пчілки – то тільки одна (хоч і найвизивніша) з зяючих довкола Лесі Українки лакун, які лишило нам до заповнення минуле століття…

Взагалі, це видається майже неймовірним, але досі, здається, ніхто з коментаторів Лесі Українки не звернув уваги на те, яким серйозним атестатом для її персонажів усюди виступає походження(пригадаймо Пчілчине «Порода в людині перше всього!»). Детермінанта ця не стільки антично-фатальна, бо все-таки залишає за індивідом свободу вибору – від «предківського спадку», як би розширено чи звужено його не тлумачити, завжди можна відмовитися(так Хуса відмовляється від батьківського імени, воліючи зватися Хузаном, бо «се по-римськи», так Аврелія в «Адвокатові Мартіані» робить свій вибір між материнським гедонізмом і батьківською жертовністю, кидаючи батькові найтяжче з можливих дочірніх звинувачень: «Ти сам мене позбавив свого спадку», і навіть у «Блакитній троянді» Люба Гощинська божеволіє не так через «погану спадковість», як через те, що, всупереч усім лікарським раціям, віритьу неї з істинно релігійним запалом: «Спадок – се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна», – тобто теж, по суті, «за власним вибором»!), – не стільки, отже, фатальна, скільки екзистенційна: людина-бо, в лицарській антропології,  є  т е,  ч о м у  в о н а  с л у ж и т ь  (згадаймо «священний пароль» Парсіфаля – «Кому цим служити?»), а сам модус служіння задається приналежністю до родової традиції (noblesse oblige – «походження зобов'язує!»), включеністю героя, через народження й виховання, в розтягнений у часі «ланцюг перетворень». У IV розділі ми вже аналізували «Ґраалівську породу» Лукаша-Парсіфаля, і якусь схожу «персональну історію» має мало не кожен із Українчиних героїв, – усі вони, коли гаразд придивитися, є виконавціпевних, у термінах трансакційної психології мовивши, «культурно-генетичних програм» (свідомі чи несвідомі, вдатні чи невдатні – то вже інше питання, що виводить на тему індивідуального вибору й індивідуальних-таки зусиль), нащадки, що несуть у собі родове– як індивідуальне(коли Кассандра в першій-таки сцені звертається до Гелени «Епіметея дочко», для компетентного читача вона цим уже сказала все, що треба, – більше Гелена в тексті драми може не з'являтися, хіба для прикінцевої композиційної розв'язки!). І таке «антропологічне правило» червоною ниткою проходить через цілу творчість письменниці – від ранньої (поч. 1898 р.) «У пущі», де Річард Айрон, порядком «леґітимізації» власної поведінки, з гордістю освідчує свою «анкету» потомственного єретика(«Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“, / такі були мої питимі предки. / Мої всі кревні волі домагались / від короля, від церкви, парламенту, / а я – від них самих. Така вже кров» [641]641
  Цей лаконічний перелік охоплює справді-таки прецікаву родинну історію аж за три віки – від XIV ст., коли послідовники «прабатька Реформації» Дж. Вікліфа, першого теолога, який заперечив біблійні підстави папської влади і закликав повернутися до раннього християнства апостольських часів (саме його памфлети справили вирішальний вплив на Яна Гуса), були оголошені «лоллардами» (від голландського «єретик») і склали один із наймасовіших європейських релігійних рухів XV ст., через «диссентерів» («незгідних») XVI ст., котрі не визнавали англійського короля главою церкви, і до XVII ст., коли «незалежники»-«конґреґаціоналісти» (у яких англофіл Драгоманов убачав, між іншим, найближчий аналог українського братського руху, і які в основному й змушені були еміґрувати в американську «пущу» після Англійської революції та реставрації монархії 1660 р.) оголосили всяку залежну від держави церкву гріховною й розгорнули боротьбу за повну самостійність церковних громад (історія Річардового «розколу» з громадою – то вже інший сюжет, що демонструє нові, модерні загрози: тиск колективу на індивіда й появу «вождів» тоталітарного типу, як Ґодвінсон). Тож ворохобна генеалогія Річарда Айрона – це, по суті, стислий компендій всієї історії англійської Реформації, одним із наслідків якої стала поява США, і в цій якості може вважатися своєрідним аналогом нашого «мазепинського руху». Нема сумніву, що «У пущі» – твір далеко більш автобіографічний, ніж видається за поверховою аналогією (митець, якого не розуміє громада, змушуючи його до «мулярської» праці «для народу», як змушували й сучасники Лесю Українку), але для відчитання глибших пластів того автобіографізму, зокрема родинної історії як концентрату національної, нашому лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельнудля всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.).


[Закрыть]), і аж до останнього закінченого твору – «Оргії», про протагоніста якої, Антея, навіть римська колоніальна адміністрація знає, що «в Корінфі / його родину здавна поважають, / колись якісь герої з неї вийшли» (курсив мій. – О. З.: ось це вже суто імперський дискурс, і приблизно в таких термінах у нас мовиться й про родину Драгоманових-Косачів!).

Словом, усяке ближче знайомство з героями Лесі Українки вдумливому «екзегету» слід би коли й не відразу починати з графи «походження», то принаймні в жодному разі нею не нехтувати, – і тоді та ж таки «іспанська драма» продемонструє, між іншим, вельми інтриґуючий «розподіл ролей» серед чотирьох головних персонажів. Донна Анна позбудеться в наших очах усякої двозначности, скоро тільки згадаємо собі її повне ім'я – «з дому де Альварес» – і поглянемо зблизька на той «дім», де в сцені балу-маскараду авторка кількома репліками «знімає маски» ґречної люб'язности з Анниних батьків: так виявляється, що головна прикмета Анниної матері – це, що «Мерседес на рахунки бистра» (як пліткують між собою дами, «либонь, вже зрахувала / і скільки нас, і скільки ми коштуєм!..»), – риса, яка в повному блиску проявиться в Анни-вдови (треба бути справді « бистроюна рахунки», щоб так блискавично й тверезомисно, як вона, опанувати, чи, як кажуть сучасні бізнесовці, «розрулити» ситуацію в сцені вбивства Ґонзаго!), – а Аннин батько, Пабло де Альварес, – чоловік, настільки тяжко травмований незагодженим честолюбством, що не потрапляє навіть дотримати пристойного тону у звичайній світській бесіді й зривається на грубощі як ужалений, тільки-но співрозмовець необачно торкається «хворого мозоля»: «А що, дон Пабло? вже тепер нарешті / покличе вас король до свого двору, – такого зятя тесть…» (ось, виходить, звідки бере початок Аннина мрія про «найвищу скелю», ось чию несповнену «програму» несе в собі ця одержима гординею жінка!). Із цим-то спадком – материнський жорсткий раціоналізм і батьківська палюча амбіція – Анна й вирушає «підкоряти світ», і хоч образ її, як усякий інший у Лесі Українки, «спадком» не покривається й не вичерпується, проте особливих ілюзій (як-от щодо Анниної, буцімто, на початку, «наївности й мрійливости» [642]642
  Див.: Агеєва В. Поетеса зламу століть. – С. 124.


[Закрыть]) така «порода», погодьмося, не викликає.

«Спадком» діви-жалібниці Долорес – дочки, а точніше, сироти по бідному «ідальґу» – є, натомість, як уже згадувалося, не що інше, чи пак, не хтоінший, як сам Дон Жуан власною персоною, тобто нареченство, при-реченство йому «ще зроду», до появи на світ, – Долорес вірна «могилам» (драма й відкривається сценою на цвинтарі, де Долорес молиться «на гробі рідних»!), вірна культові предків, і її «містичний шлюб» із Дон Жуаном і релігійна вірність цьому шлюбові (NB: саме шлюбові, а не нареченому!) до кінця, аж до «духовної смерти», є, властиво, частиною цього культу, і щойно в такому контексті й набуває смислів, при всякій іншій оптиці маловиразних або й геть нерозглядних… Про Командора годі й казати – то просто еталонний взірець «людини спадку», ходяче noblesse oblige, чия тожсамість є, кажучи в математичних термінах, чистою похідною від «функції імени»: «З нас, де Мендозів, / були здавен всі лицарі без страху, / всі дами без догани», – це прямий «дисциплінарний присуд» носієві імени повсякчас утримувати ту саму, «здавен» задану висоту, довічна скараність на перфекціонізм («Ви хочете зовсім не мати вад, / а се вже й не гаразд, – се пригнітає», – дорікає йому Анна перед шлюбом: сиґнал в устах нареченої, котра прецінь от-от теж має «належати до дому де Мендозів», а отже, й собі «зовсім не мати вад», досить-таки тривожний, і треба бути справді сліпо закоханим чоловіком, щоби пустити його повз вуха!). Саме тягар походженняй робить Командора сюжетним центром, правдивим «наріжним каменем» (sic!) драми: дон Ґонзаго демонструє, що називається, «зворотний бік титанізму», ту, невидиму для загалу, ціну, яку, за Ортегою, мусить повсякчас платити «упривілейована особа» за утриманнясвого привілею [643]643
  Див.: Оретеґа-І-Гасет X. Бунт мас// Вказ. пр. – С. 50.


[Закрыть], – обставина, яка й виявляється для Анни таким неприємним сюрпризом, аж коштує Командорові життя (йдучи заміж, Анна розраховувала виключно на «права без обов'язків», і на цьому й будується цілий драматургічний конфлікт). Найцікавіше, однак, стоїть справа таки з Дон Жуаном: він єдиний, кого авторка підкреслено позбавляє спадку у вигляді якої б то не було родинної історії, – сказати б, «банітує», як і король відповідним указом, вимикає з «ланцюга доль», виписує в нікуди-не-належність, у порожнечу, де йому, дослівно, «повна воля» («без обов'язків»!) чинити з своїм життям усе, що заманеться. У чистому вигляді self-made man, людина «з біографією» (цілком гідною романного «авантуреро»), але «без історії» (або ж, кажучи словами іншого несогіршого «авантуреро», В. Петрова-Домонтовича, – «без ґрунту»), від першої сцени на кладовищі, де його позаочі представляє Анні Долорес («Отой! Той самий!А який же другий / із сотень тисячів усіх Жуанів / так може просто зватись „дон Жуан“, / без прізвиська, без іншої прикмети?» – курсив мій. О. З.), і до Анниного останнього бенкету, де круг нього перешіптується Командорова рідня («Я мало знаю їх, тих де Маранья, – /чи се не дон Жуан?» – «Ах, значить, се не той…» – «Якраз той самий!» – курсив мій. О. З.), Дон Жуан так і залишається «сам по собі», про «тих де Маранья» ми геть нічого не дізнаємось, і єдине його справжнє ім'я – це теж те, на яке сам собі заробив: він, дійсно, «т о й  с а м и й  дон Жуан», прикладка, що слугує еквівалентом жесту – вказування пальцем на одіозну фігуру (пор. фільм М. Захарова «Той самий Мюнхгаузен», вірш Ліни Костенко «Та сама Ївга» і т. д.).

Одинока тоненька ниточка, що тягнеться за ним із його, під кожним іншим оглядом, «викресленого» ним самим спадку, – це Долорес (єдиний, до речі, натяк, що в Дон Жуана була мати– яка й заручила його з дочкою своєю подруги). І – нотабене! – тількипоки їхній зв'язок зберігає для нього психологічну чинність (поки він носить її обручку), поти з нього ще не цілком пропащий чоловік: Дон Жуанова «зрада собі» відбувається не в момент, коли він таки спокушається на Аннині запросини розділити з нею її «горду мрію» про трон (то вже наслідок!), а в момент, коли він віддає Анні персня Долорес, – з цієї миті він уже справді «ніхто», у термінах XX ст. – «людина без властивостей» («без прикмети»!), універсально замінна будь-якою іншою одиницею (так, як сам збирається «замінити» Анні вбитого ним Командора), в Українчиній же міфологічній системі й того страшніше – «людина без душі»: він більше не відбивається в дзеркалі [644]644
  Відбиток людини в дзеркалі в усіх архаїчних міфологіях є еквівалентом душі, так само, як і відкинута тінь (див.: Фрэзер Д. Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии/ Пер. с англ. – Москва: Политиздат, 1983. – С. 184—188): саме тому у фольклорі «нечистого духа» розпізнають по тому, що він не відбивається в дзеркалах і не відкидає тіні. Про власне християнську містику космологічних і антропологічних віддзеркалень докладніше див.: Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика… – С. 97—110.


[Закрыть](sic! – «Де я? Мене нема… се він… камінний!»: новоутворена «чорна діра» в бутті тут-таки заповняється – вхлипнутим у неї через дзеркало потойбічним «господарем», який навіть у посмерті залишається наділений атрибутом ваготи – «важкою камінною походою», – тоді як Дон Жуана в цій «малій есхатології», по-біблійному сказавши, «зважено й знайдено легким» [645]645
  Впродовж цілої п'єси «легкість» раз у раз різними способами підкреслюється як його головна характеристика: тільки-но з'явившись на кону, він сам грайливо представляє себе дамам як людину, чиє «серце» нібито «завжди повне», а от у голові «хоч, правда, є думки, та тільки легкі», проте на запитання Анни: «А що важкого єсть у вашім серці?» відповісти ухиляється (чи – не спромагається?); він постійно перебуває в русі– у танці, в дорозі, в повсякчасній номадичній готовності знятися з місця, у вікна влазить і вилазить «без шелесту, зручно» (невагомо!), ніби над ним нечинні закони не то соціального, а й фізичного тяжіння, і т. д., так що впродовж усіх шести дій обручка Долорес виконує функцію єдиного «вагаря», що утримує цю людину-«порхавку», такого собі пародійного «Перелесника», при онтологічному статусі.


[Закрыть]).

Щойно у світлі «дзеркальної» символіки фіналу нам відкривається трагічна іронія «зарозумілих слів неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: „Се тільки тінь моя“», що їм, як делікатно завважує Леся Українка, критики «занадто повірили» [12,463] (певніше, недооцінили: адже й сама Долорес теж так про себе каже Дон Жуанові – на маскараді, на його питання: «Ти хто, жалобна маско?» – «Тінь  твоя!» – тільки в її устах це звучить як доволі грізна осторога!):  «тінь»-бо якраз і є, в середньовічній містиці (та і в романтиків теж – досить згадати «Дивовижну історію Петера Шлеміля» Шаміссо!), не що інше, як душа людини, і зрадою «своєї тіні» легковажний, у прямому й переносному сенсі слова, «лицар волі» назавжди викреслює себе з Книги Життя.

Як бачимо, не все так просто й чорно-біло в «іспанській драмі» з опозицією «легкого» й «важкого» («камінного»), – «легкість буття» (майже через сімдесят років після Лесі Українки М. Кундера назве її «нестерпною»!), за всіма ознаками, ще далеко не тотожна свободі, як то уявляється, на його «легку» голову, Дон Жуанові й нам, збитим із плигу як не марксівським, то фройдівським детермінізмом, – а «тягар» зовсім не конче означає «неволю», з якої належить визволятися. Взагалі, як писав Е. Фромм, «проблему свободи волі неможливо розв'язати, доки ми не збагнемо, що наші дії визначаються неусвідомленими силами, навіть якщо ми живемо в щасливому переконанні, наче маємо вільний вибір» [646]646
  Фромм Э. Душа человека: Ее способность к добру и злу// Фромм Э. Душа человека/ Пер. с англ. – Москва: Республика, 1992. – С. 90.


[Закрыть]. Власне до числа таких «неусвідомлених сил» для Лесі Українки насамперед і належить «предківський спадок» (неважко помітити, що її авторські симпатії цілком на боці тих персонажів драми, котрі свідомо приймають покладений на них спадком тягар як життєве зобов'язання, – Долорес і Командору), – погляд, треба визнати (подобається нам це чи ні!), таки стовідсотково аристократичний.

Забігаючи наперед, уточню, аби уникнути непорозуміння, що імперську аристократію як  к л а с  («аристократію в ледачому сенсі», за точним висловом П. Куліша) «українці», з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як «пустопорожню» [647]647
  Див. лист Михайла Косача до сестер Лесі, Ольги й Оксани від 02.04.1898 р. ( Листи так довго йдуть… – С. 61).


[Закрыть], самі себе з нею жодним чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали, а реґламентовану до дрібниць аристократичну звичаєвість трактували переважно з поблажливим гумором, для нас на сьогодні вже геть екзотичним [648]648
  Така «критика сміхом» можлива тільки зсередини, це дистанціювання від «своєї власности», від того, що маєш, а не того, що тобі неприступне, – нам же знайома вже єдино критика аристократії з позицій «класової ненависти» й соціальної заздрости. Щоправда, ця заздрість має й свою зворотню сторону: так радянська, а за нею й пострадянська інтеліґенція, вже позбавлена розуміння змістушляхетства, возвела в культ усе, що стосується його форми. На цьому комплексі суто плебейського захвату фамільними гербами й сервізами встигла розростися й благополучно паразитує ціла субкультура – від спортивних товариств, що поважно йменують себе «лицарськими орденами», й до інституціоналізованої торгівлі «аристократичними титулами». Деконструкції цей феномен не підлягає, як не підлягає їй системна маячня шизофреніка, обидва-бо явища є продуктом розпаду – в другому випадку, індивідуальної психіки, в першому – національної культури.


[Закрыть](великопанське виховання Миколи Лисенка в інтерпретації М. Старицького – друга, кузена і швагра – обертається чимось на кшталт домашнього курйозу [649]649
  Мати М. Лисенка, вихованка Смольного інституту, ростила сина за придворними стандартами («чиста французька мова, вишукані манери, танці, вміння невимушено триматись у вітальні») і «переслідувала не тільки простонародне (українське. – О. З.) слово, але навіть і російське», так що російської мови хлопчика, навсупір матері, навчав підлеглий батька – полковника кірасирського орденського полку, – російський поет А. Фет. Перше слово, яке перейняв од нього малий Nicolas, було «карандашик», і так стали дражнити хлопчика полкові офіцери. М. Старицький згадує цей епізод із доволі добродушною іронією (К биографии Н. В. Лысенко: Воспоминания Старицкого М. П. // Киевская старина. – 1903. Декабрь. – С. 444), – видно, що в родинному обігу Лисенків цей «карандашик» лишився такою самою пам'яткою по «издержках благородного воспитания», як у Косачів – анекдоти про Лесину няньку-«московку», взяту, було, за рекомендацією від князів Урусових, та хутко й звільнену.


[Закрыть], у Косачів так само добродушно кпили з «генеалогічної манії» петербурзького родича, каламбурили над своїм родовим герцоґським титулом, переінакшуючи латинське San Sabo – «св. Сава» – на французьке «sans sabot», аналог російського «безлапотник», і жартома титулували молодших Косачівен, котрим улітку під час гостьового велелюддя нестало місця спати в домі, «герцоґинями де Комор» [650]650
  Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… – С. 11—12


[Закрыть], а в «якобінському» домі Драгоманових на тему дворянських привілеїв – тих самих, що їх дід Лесі Українки боронив у своїй юридичній практиці! – оповідалися анекдоти просто-таки мольєрівського штибу [651]651
  Олена Пчілка навіть включає один такий «віц» у «Спогади про Михайла Драгоманова»: коли на клієнтку П. Я. Драгоманова, яка доправлялася нових документів на дворянство замість загублених, напав у дворі собака, хтось із двірської челяді жартома гукнув їй: «„Не бійтесь! <…> Він благородних не рве!“ – „Ой лишенько! – скрикнула Канівцівна. – А моїх документів ще немає!..“» (Пчілка Олена. Твори. – С. 411). При всій комічності казусу, якраз ця клієнтка демонструє зразок автентичноїдворянської ментальности, «ледачого», «місячного шляхетства», яке для «українців» ніякої цінности не становило.


[Закрыть]). Деякий відбиток цього комізму можна добачити і в етикетному педантизмі Командора: всі ті суворі приписи жалоби по ніколи не бачених дядькові, тітці, «братові у третіх чи небожеві у четвертих», у висліді яких Анна за все своє заміжжя не була в жалобі (як із готовністю підказує їй позбавлений почуття гумору Командор) аж «цілий місяць», викликають у читача все-таки радше посмішку, ніж відчуття камінного гніту, – одначе тільки до того моменту, коли з'ясовується, що дотримання «вимог найменших етикети» для Командора зовсім не самоціль, не виплід його внутрішніх переконань, а неуникненний, хоч і не конче приємний засіб, – по-сучасному мовивши, «політтехнологічний прийом» – у задуманій ним боротьбі за престол: «камінність», отже, лежить не по стороні нормияк такої, а по стороні влади(в цьому сенсі це таки справді драма «проти „політики“», як, за свідченням М. Драй-Хмари, резюмувала Л. Старицька-Черняхівська Лесин до неї листовний коментар [652]652
  Див.: Драй-Хмара М. Леся Українка// Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. – С. 150. Цитата, звісно, не дослівна, Людмила Михайлівна переповідала зміст Лесиних листів з пам'яті, – самі ж листи, як уже згадувалося, стали жертвою все тих самих «Сивашів і Перекопів», які відтак змели зо світа і їхню адресатку, і цілу родину Старицьких із зятями і внуками (за єдиним винятком – акторки й перекладачки Ірини Стешенко [1898—1989]: схоже, парадигма «останнього свідка» спрацювала й тут).


[Закрыть]!). Що ж до норми «поза собою, вищої за себе», якій належить «добровільно підпорядковуватися» не з примусу, а з «глибокої внутрішньої потреби», і наявність якої Ортега-і-Гасет вважав головним розпізнавчим критерієм аристократизму («Це є життя, обернене в дисципліну, – шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами» [653]653
  Ортега-і-Гасет X. Бунт мас// Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. – С. 50.


[Закрыть]), то під цим оглядом «українців» косачівського кола таки доводиться визнати аристократами par excellence, причому «предківський спадок» лицарської служби(NB: НЕ сама по собі «ледача», пасивнависокородність [654]654
  «Спадкове шляхетство», «місячне шляхетство, що походить від мертвих», за Ортегою, з часом неминуче заперечує себе, обертаючись у свою протилежність – «в щось подібне до загальних прав, у сталу та пасивну якість, що її отримують і передають, мов якусь інертну річ» (Там само. – С. 51).


[Закрыть]!) мислився в цій спільноті тим категоричним імперативом поведінки, «преділом, іже не прейдеши», який і «прив'язує» до норми (пор. у В. Матушевської про «рід, зв'язаний одним почуттям»), тримаєпри ній додатковим зобов'язуючим вагарем (як Дон Жуана – перстень Долорес!), не дозволяючи з неї збочити. Як спрацьовує цей «вагар», видно по тому, що кожна спроба від нього «визволити» сприймається гаданим «невільником» як замах на особисту свободуй спричиняє негайний протест – хоча б такий, яким вибухає Леся Українка в листі до М. Павлика від 10.04.1903 p., у відповідь на цілком безневинне для людини, жодними спадковими приписами не обтяженої, застереження, що, живучи в Галичині, панні Косач довелося б поводитися «тихо» та «скинутися всякої політики», – таке, може, пристало б К. Квітці, бо «у нього в родині не було декабристів, соціалістів-еміґрантів і радикалів-засланців, він не пам'ятає 70-х років!», але для неї, дочки старогромадівців-«сімдесятників», онуки Якова Драгоманова, небоги Михайла Драгоманова по материнській лінії і Олени Тесленко-Приходько («тьоті Єлі», чий арешт і висилка в Олонецьку губернію 1879 р. стали першим життєвим потрясінням 8-літньої дівчинки) – по батьківській, подібна «зрада» родинних традицій (от уже, достоту: «Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“» [655]655
  Знов-таки нагадаю, що по обох лініях серед родичів Лесі Українки (як і всіх «українців») були, розуміється, не самі лише «святі лицарі» мазепинського гарту, а й прекрасно колаборуючі «Степани» («дворяни імперії»), – навіть рідний брат засланого декабриста, Олексій Драгоманов, дослужився в Петербурзі до придворних чинів, був управляючим канцелярією воєнного міністерства й вийшов у відставку з повною подушкою орденів та відзнак за «беспорочную службу», – але в якості «питимого предка» ніколи не цікавив ні свого рідного небожа Михайла, ні його небогу Лесю. У тім-то й річ, що шляхетський «спадок» не є пасивна даність – він активізується тільки тоді, коли свідомо обираєтьсяй приймається індивідом, стає вислідом « свободи волі».


[Закрыть]…) є не більше не менше, як «самовбивство» [12, 65], – noblesse oblige! М. Павлик не розуміє причин такої темпераментної реакції й ображається. Аристократка перепрошує фразою, теж навряд чи зрозумілою «різночинцеві»: «Мій лист <…> зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої» [12, 66]. Достеменно так.

При цій нагоді не втримаюсь поставити запитання, яке має виникнути в усякого вдумливого читача: щó ж то, цікаво, такого важливого з «70-х років» (які в нашій свідомості нині зяють темним провалом, нічим, крім Емського указу, не прикметним!) могла «пам'ятати» дівчинка «молодшого шкільного віку» (7—10 років), що потім дало 32-літній письменниці підставу апелювати до тої дитячої пам'яти як до одної з базових константсвого «спадку»? Йдеться ж бо явно про щось більше, ніж дитячі травми від розлуки з коханими родичами з числа висланих «вікліфовців»-«лоллардів», – навіть якщо, як пише шестилітня Леся до Женеви Драгомановим (вмисне на те й вивчившися писати!), «Я дуже скучила за вами всіми» [10,9] і, особливо зворушливо, «Де ви живете, бо ми колись до вас приїдем?» [10, 10], – а у випадку «тьоті Єлі» травма навіть спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих «моцартіанських» інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда, – до першого вірша юної поетеси з його геть-то недитячим зачином («Ні долі, ні волі у мене нема…»), у якому з подивом упізнаємо, страх сказати, пра-зернятко тої самої проблематики (що є «доля», а що «воля»?), котрій присвячено «Камінного господаря»… (Психологія дитячої творчости, нівроку, давно вже розвинулася в самостійну галузь, і давно б час вітчизняним дослідникам зацікавитися й феноменально раннім виявом Лесиних літературних здібностей: при належних методиках у ньому, поза сумнівом, віднайдеться чимало семантичних ключів до її міфа!)

Почасти відповідь на це питання дає сама Леся Українка – в іншому, вже зрілому вірші «Забуті слова» (1900), теж навіяному образом молодої «тьоті Єлі» («Мені сім літ минало, / а їй, либонь, минуло двадцять літ» [656]656
  Тут поетичний анахронізм: насправді в те літо, про яке йдеться у вірші, – 1878 p., коли Косачі поїхали до Парижа на Всесвітню виставку, а діти лишилися під наглядом Олени Антонівни (див.: Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… – С. 71), «тьоті Єлі» минуло не двадцять, а тридцять три, – в тодішньому розумінні «бальзаківський вік», що рвійно-«дівочому» образу героїні вірша не дуже пасує, тобто її вмисне «омолодження» продиктовано вже чистою логікою міфа.


[Закрыть]), яка, плетучи з маленькою небогою вінки, щось їй пристрасно оповідала «про волю золоту», то оплакуючи якихось «замучених братів», то виносячи комусь «грізні вироки», – яких і кому, лишається неясним, самі «слова» забулися, бо не в них справа, справа в набагато важливішому (саме так!) – у їх «барві» і «мелодії»:

 
І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
 

Сказавши за М. Шлемкевичем – «це царство Ероса, царство, що в ньому лямпадою не ясні мислі, але релігійні здогади та формотворчі починання мистецтва. Це вихідна точка культури» [657]657
  Шлемкевич М. Загублена українська людина. – С. 98.


[Закрыть]. Саме ця точка, взята на шкалі індивідуальногодуха, у вірші й фіксується. Цілий його образний ряд – то «кінострічка» архетипів, історія народження міфапід виглядом одночасногоплетіння вінків (NB: акт суто формотворчий, ба й підкреслено «космогонічний», як упорядкування хаосу: «Здавалося, вона плела не для забави, / а щоб зробить оправу для речей» – курсив мій. – О. З.) та «творення світу» словами-ейдосами, «червоними» і «необачними» [658]658
  В Українчиній кольоровій символіці (яка, смію стверджувати, своєю складністю нітрохи не поступається дантівській і давно мала б стати предметом фахових антропологічних – а не лише мовознавчих, як досі, – досліджень!) червонийзалишається тим самим, що в українському бароко, архетипальним «кольором-протагоністом» (див.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII—XVIII століть. – Харків: Акта, 1999. – С. 179—191), пов'язаним, з одного боку, з земними ієрархіями, візантійською царственною «багрянородністю»(тільки вбравши Мавку в шати «лісової царівни» – у «пишну, злотом гаптовану багряницю», – Лісовик каже їй: «Тепер я вже за тебе не боюся»), а з другого – з містичною поетикою жертви: амбівалентність, яку добре видно в епілозі «Кассандри», де змовники Клітемнестра й Егіст готують Агамемнонові «зустріч», якої «ніхто з царів не мав ніколи», встеляючи «пурпуром» цілий шлях до палацу, з тим, щоби потім у палаці пролити цареву кров (=«живий пурпур»). Поклавши в початки своєї, як сказала б Т. Гундорова, «словесної утопії» слова саме червоної «барви», Леся Українка – яка, як свідчить О. Косач-Кривинюк, мала настільки розвинене колористичне мислення, що навіть «вважала, що кожну людину можна характеризувати якоюсь барвою» (див. її: Леся Українка… – С. 37), – тим самим окреслила горизонт «серединного» світу в своєму міфі: вершиною, царським вінцем усіх земних пристрастейраз і назавжди для неї є жертовність(пор.: «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний» і т. д.). 3а цим можна, певно, простежити й зацілілу козацьку традицію (про козацьку символіку червоного див.: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства. – С. 83—92), але то вже вимагає спеціальних студій.


[Закрыть](NB: чи не є кожна дитина стихійним піфагорейцем?), – і в центрі цього світу, витворюваного на очах зачарованої (і то таки, без перебільшення, «на ввесь вік»!) дівчинки, на правах деміурга (=жіночого божества?) опиняється образ молодої жінки, сповненої, як потім скаже дівчинка вирісши, «надлюдської екзальтації», – тип весталки, діви-жриці, «тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук», – «грішниці» з однойменної поеми, і Іфігенії, і Міріам, і Тірци, і Прісцілли, і Мавки, і Долорес, – одне слово, вічної Українчиної пошукувачки за Абсолютом, невситимої у своєму пошуку («бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля» [12, 462]), образ ідеальної лицареси Святого Духа, що й стала для семилітки взірцевою рольовою моделлю. (Взагалі, треба сказати, що «косачівський» вплив на Лесю Українку якось випав із поля зору лесезнавців, затлумлений інтелектуальним блиском Драгоманових, і це вкрай несправедливо, бо в її чуттєвомуформуванні вирішальну роль відіграла таки незаперечно «батьківська лінія» [659]659
  Зі спогадів О. Косач-Кривинюк (див. її: Леся Українка… – С. 884—886) видно, що Леся ідеально підпадала під психотип т. зв. «татової доньки» – батькової улюблениці й конфідентки, «найбільше <…> подібної до батька і вродою і вдачею» (NB: він «багато раніш за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта»), а власне жіноча«школа почуттів» забезпечувалася не стільки недосяжним «божеством»-мамою, скільки батьковими сестрами, «найлюбішими нашими родичками» – «тьотею Єлею» і «тьотінькою малюткою» (Олександрою Косач-Шимановською). Тут варто трохи уточнити Н. Кузякіну: як факт«материнська любов» у творах Лесі Українки, звісно ж, існує, тільки завжди «в непрямому вигляді», «по боковій лінії» – всі її емоційно тепліматеринські образи (кому син чи дочка не скажуть, як в «Адвокатові Мартіані» каже матері Люцілла: «Ти ненавидиш / свою любов до мене»), – то «тіточки» (Олімпіада Іванівна), свекрухи (Степанова мати) тощо.


[Закрыть], і невипадково ж сама вона завжди ідентифікувала себе як «жінку з косачівського роду» – пор. її напучування сестрі: «Коли ти  м о ж е ш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили)» [11, 234]).