Текст книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"
Автор книги: Оксана Забужко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 30 страниц)
Не постаравшись зрозуміти цього, ми так і не потрапимо зрозуміти найголовнішого ні в Лесі Українці, ні в нашій новітній історії – ані в радянській, ані в найновішій, «пострадянській», яка на наших очах всього за яких-небудь кільканадцять років так разюче-наочно довела до логічного, антикультурного й антисоціального (кримінального) фіналу те, що складало головний історичний зміст попередньої, тоталітарної епохи й XX століття в цілому, – тріумф черні, або ж, за висловом останньої Косачівни, «смердів» [367]367
«Смердами» наймолодша сестра Лесі Українки, Ізидора Косач-Борисова, називала радянських лесезнавців 1930—1970-х pp., див. її лист до І. Стешенко від 28.02.1974 р. (Фонди Музею М. Старицького. – ВХ-6301).
[Закрыть], – або ж, у звичнішій для істориків та культурологів термінології X. Ортеги-і-Гасета, «бунт мас».
V. Лицарі під заборолом: народники чи шляхта? (До генези української інтеліґенції)
Десь там, на дні історії, глибоко
Лежить про неї спогад. Хто вона?
Леся Українка. Забута тінь
Досі наш пошуковий маршрут пролягав по більш-менш уторованій території т е к с т у. Тепер же мусимо ступити на майже незаймане, цілинне поле, сама топографія якого ще вимальовується вельми приблизно, бо й ореться воно дотепер розрізненими, спорадичними зусиллями істориків-архівістів (ще далеко не аналітиків! – не культурологів, не філософів, не письменників, не всіх цих «дослідників другого порядку», покликаних вибудовувати свої ментальні конструкції на заздалегідь підготовленому ґрунті описаних і систематизованих фактів…), – ореться «начорно», з різних точок, із різною глибиною засягу, тож важко навіть оцінити, якої труднопрохідности відстань відділяє нас від дня, коли нарешті матимемо відповідну сучасному станові історичного знання, системну й узагальнену і с т о р і ю у к р а ї н с ь к о ї ш л я х т и.
Ще зовсім недавно, на початку 1990-х, одна з піонерських спроб у цьому напрямі відкривалася характерним авторським застереженням: «Передбачаю, що не тільки пересічний шанувальник старовини, а й історик-фахівець, який спеціально не займається українським середньовіччям, прочитавши назву цієї книги, з подивом запитає: „А хіба у нас була своя шляхта?“» [368]368
Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наук. думка, 1993. – С. 3.
[Закрыть](sic!). Важко знайти переконливіше свідчення ефективности радянської політики культурного колоніалізму (якщо в такій хтось іще сумнівається!): народ, до такої міри несвідомий того, що в нього в з а г а л і «була своя шляхта», автоматично прирікається на те, щоби міряти власну політичну історію датами чужих завоювань. Національна історія таким чином перетворюється на колоніальний сурогат, колись нищівно точно схарактеризований Є. Маланюком як «мізерія чужих історій та сльози п'яних кобзарів», і мусимо чесно визнати, що доба незалежности наразі так і не внесла в перебіг цієї «хвороби свідомости» по-справжньому радикальних змін.
Дотепер не з'явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько-шляхетського елемента українських земель) в українському національному відродженні XIX ст. [369]369
У каталозі ВАК України мені вдалося виявити одну (sic!) дисертацію, хоч якось пов'язану з темою шляхти в модерній українській історії: Павлюк В. В. Вплив шляхетських родів Волині на соціально-економічний та культурний розвиток краю в XIX ст./ Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2000.
[Закрыть]Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно-фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану – ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було б і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала – просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти у висвітленні цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, – чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки й журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії немаєтним студентам-українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. – одним словом, яка реальна суспільна сила(а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму» [370]370
Див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм/ Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. Нагадаю, що націоналізм для Е. Ґелнера – це «політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися» (С. 29); як такий, він є «глибоко закорінений у специфічних структурних потребах індустріального суспільства», і його «не можна вважати продуктом ані ідеологічного відхилення, ані надмірної емоційности. Хоча ті, хто бере в ньому участь, майже без винятку загалом не розуміють суті того, що вони роблять, але рух від того не перестає бути зовнішнім виявом глибинного впорядкування відносин між державою і культурою» (С. 67), кінцева мета якого – забезпечити ширену в суспільстві провідною верствою «високу культуру» власною політичною інфраструктурою, «політичним дахом». Між іншим, деякі недавні архівні публікації засвідчують, що принаймні лідери Старої Громади були навіть дуже свідомі «суті того, що роблять», і провадили свою працю над духовно-культурною деколонізацією України цілеспрямовано, планово і з розрахунку на кілька поколінь наперед (див. про це, напр.: Славінський М. Гортаючи сторінки життя// Славінський М. Заховаю в серці Україну. – С. 364—381).
[Закрыть]. Коли символом доби продовжує залишатись ім'я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Громади – М. Драгоманова (чия вимушена еміґрація на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проте, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а заразом і першого її «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870-х київський ґенерал-губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на утлу Кузнечной и Жилянской улиц» [371]371
Цит. за: Дорошенко Д. Володимир Антонович. – Прага: Український громадський видавничий фонд, 1942. – С. 85.
[Закрыть]), – то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі доривчих «відповідей» на імперські виклики ззовні, – тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Згубивши з поля зору «свою шляхту» як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, – картина «попливла», і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.
Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтеліґенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта, початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала довкола себе «різночинський» елемент (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи – це також іще потребує своїх дослідників [372]372
Ясно, що першочергову роль тут мало відігравати саме те духовне навчительство «сократичного типу», що на його заникання в сучасній індустріальній цивілізації так гірко нарікав Е. Фромм. Давно слід би зібрати докупи й випустити окремими виданнями спогади і учнів В. Антоновича, що вчащали до нього на Жилянську, і «кна-кон» із літературного гуртка Олени Пчілки, і тої «різночинської» молоді, що гуртувалась то у Є. Трегубова при Ґалаґанівській колегії, то «на Підвальній» у Старицьких, то у О. Кониського тощо, аби в повному обсязі реставрувати цей, прирожденний всякій шляхетській культурі, феномен «домашніх академій».
[Закрыть]!), – аж доки кількість того елемента не «перейшла в якість», і він не набув здатности до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді XIX ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово-націотворчим «Profession de foi молодих українців»): як слушно підмітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів», – «це були молоді люди з нижчих прошарків „освічених класів“, вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, <…> на українському театрі» [373]373
Попович М. В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – С. 500.
[Закрыть], – це вже прийшла нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція [374]374
Як сказано в «Profession de foi…» «тарасівців»: « можемо й повинні єсьмо бути консеквентними в усьому українцями, родючи на народньому ґрунтіусе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільности» ( Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріяли/ Упор. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. – Т. 1. – Б. м.: Сучасність, 1983. – С. 23). Пор. з листа юної Лесі Українки до М. Драгоманова від 17.03.1891 p.: «ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого „фільства“» [10, 86], – думка немовби та сама, а от неприйняття форми різночинської маніфестації ровесників у юної Косачівни рішуче й категоричне: «Я не розумію тільки, як то людина може одважитись лізти в публіцистику та виголошувати різні profession de foi тоді, як їй по-настоящому треба ще багато учитись та придивлятись для того, щоб стати на людину похожою» [10,159–160]. Навіч, отже, конфлікт не ідейний, а таки глибший, культурний, – кажучи в термінах 1920-х, «Європи» з «Просвітою».
[Закрыть], адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої, за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті» [375]375
Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. – С. 68.
[Закрыть](і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою» [376]376
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. 1. – С. 24.
[Закрыть], – у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990-х, і цілком проіґнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми – перехід від аграрної «культури локальних спільнот», читай, від громадівсько-гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).
Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон'юнктур, – а правда ця полягає в тому, що тільки з 90-х років XIX ст. український рух стає справді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив себе ще в 1840-ві, у кирило-мефодіївців – цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини XIX ст., організації, за структурою й духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» – Т. Шевченко, – хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все-таки не був [377]377
3 матеріалів III відділення, за якими тепер (таки достоту як Рух Опору за протоколами ґестапо!) тільки й можемо старатись відновити цю етапну сторінку нашої історії, ясно видно, що Кирило-Мефодіївське братство організоване було за зразком українських масонських лож 1810-1820-х pp. (полтавська «Любов к істині», київська «Соединенных славян», ніколи не розкрите Лукашевичеве «Общество малороссов» з резиденцією в Борисполі, чиїм паролем було «Де сходить сонце? – В Чигирині» і до якого належав і сам лідер «малоросійських автономістів» князь М. Г. Рєпнін, і т. д., ширше про це див.: Єфремов С. Масонство на Україні// Єфремов С. Вибране: Ст. Наук, розвідки. Моногр. – К.: Наук, думка, 2002. – С. 689—703). Ядро такої ложі складала група об'єднаних присягою «посвячених» (з «братчиків» такими, судячи з виявлених при обшуку ритуальних перснів, напевно мусили бути М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш і В. Білозерський), – а вже ця езотерична група, своєрідна «внутрішня партія», провадила «відкритішу», екзотеричну діяльність серед ширшого грона симпатиків. Прецікаві доноси III відділенню отця А. Малова, приставленого в Петропавлівській фортеці духовником до М. Гулака, з певністю засвідчують наявність якраз такої структури. «Когда я начал говорить ему, – рапортує Малов про свого підопічного, – чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чем его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу. <…> На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу» ( Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т./ АН УРСР. Археограф. Комісія та ін. – К.: Наук, думка, 1990. – Т. 1. – С. 134). Попри всі психічні атаки «духовника», цинізм яких не перестає вражати навіть сьогодні (див.: Там само. – С. 135—137), 25-літній М. Гулак до кінця дотримав на слідстві «даної Богу обітниці мовчати», – слід розуміти, так само, як і решта «посвячених». Проблема в тому, що «справа кирило-мефодіївців» у нашій культурі була фактично підмінена й витіснена зі свідомости «справою Шевченка», тоді як насправді це були р і з н і с п р а в и і, відповідно, різні й вироки: Шевченка тільки заарештованоза підозрою в причетності до «таємного товариства», судженож уже за зовсім іншим «складом злочину» – за образу у творах монаршого маєстату. Саме Кирило-Мефодіївське братство слід розглядати головним вузловим пунктом в історії повернення української аристократії до «своєї національности» – процес, у якому Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, але поза якимне відбулося б і самого Шевченка.
[Закрыть]). У 1890-ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», – а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломового моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґелнера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько-феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво – як романтичне («кирило-мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), – ще чекає на серйозне переосмислення й перепрочитання – як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.
Тут потрібне ширше пояснення. Історичні пригоди в XX столітті народництва російського, котре в остаточному підсумку, як то з математичною елегантністю показав А. Валіцький, і лягло в основу офіційної радянської ідеології [378]378
Walicki, Andrzej. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. —Notre Dame, Indiana: Univ. of Notre Dame Press, 1989. Це розширена авторська англомовна версія ранішої студії, писаної по-польськи. Для сучасної України вона просто-таки пекуче актуальна, і доводиться гірко пошкодувати, що знайомство українського читача з А. Валіцьким досі обходилося без перекладу «Соціальної філософії російського народництва», яку я, зрозуміло, не маю змоги тут зреферувати з усією належною вичерпністю.
[Закрыть], залишили нам у спадок настільки викривлене, розмите й закаламучене розуміння того, чим же, властиво, було наше, українське народництво, що на повне прояснення картини треба тепер багатьох і багатьох фундаментальних досліджень. Першою відважно взялась була за цю проблему С. Павличко у своїй докторській дисертації «Дискурс модернізму в українській літературі», але почала не ab ovo, а «з кінця» – з кризи власне-українського народництвав оті самі 1890-ті роки, коли вже розпочалась його невідворотна «люмпенізація» й аґлютинація з народництвом російським у рамках «общерусского» соціалістичного руху. У висліді її кепсько зрозуміли навіть колеги (надто ті, що на радянському народницькому дискурсі й виховані), – як зворушливо зізнається Г. Клочек, «мені доводилося опонувати докторську дисертацію Соломії Павличко, і я був вражений буквально кипучою і досі незрозумілою мені ненавистю дисертантки до народництва як явища» [379]379
Клочек Г. Проблема Григорія Грабовича: момент істини // Дзеркало тижня. – № 42. – 01—07.11.2003. Клочекове власне розуміння «народництва як явища» являє собою взірцеву радянську комбінацію повного незнайомства з предметом, з одного боку, і так званої «теорії конспірації», з другого, за вкрай нехитрою схемою: позаяк «добре відомо (цікаво, кому? – О. З.), що вітчизняна література, починаючи від „Слова о полку Ігоревім“, позначена особливою відповідальністю за долю народу» (слід розуміти, ті літератури, які починалися від „Беовульфа“ й „Пісні про Сіда“, такої відповідальности чомусь не виявили), то всякі спроби поборювання в критиці «того, що можна було б назвати „народницьким началом“» (автор, видно, так собі в простоті душевній і уявляє це «начало» – як започатковану ще «Словом о полку…» «особливу відповідальність за долю народу»), належить викривати, «як підступний і цинічний стратегічний задум» (хоча носія «задуму» прямо не названо, з тексту й так зрозуміло, що ним продовжує залишатися лютий ворог радянського, чи пак тепер уже українського народу, – американський імперіалізм). Стаття Г Клочека дуже добре ілюструє непорушність тих фундаментальних російських народницьких ідеологем, які проаналізував А. Валіцький: 1) страх «вестернізації»; 2) наполягання на «особливості російського шляху»; 3) войовничий антиінтелектуалізм, – і які досі не стали в нашій культурі предметом скільки-небудь серйозної рефлексії, а відтак продовжують тиражуватися вже на рівні магічних заклинань і при потребі можуть із легкістю реанімуватися для маніпуляцій масовою свідомістю.
[Закрыть]. Я аж ніяк не розраховую на те, що до моїх міркувань цей прошарок нашої академічної спільноти виявить більше розуміння (з якої б то й причини?), і уточняю виключно в інтересах істини: «народництво як явище» в культурі не існує, як не існує в природі «фрукт», а тільки яблуко, груша тощо; історичні координати цієї ідеології – це переходовий період від феодально-аґрарного до індустріального суспільства, який, зрозуміло, в різних народів протікає по-різному; її продуцент і носій – це «демократична інтеліґенція, яка у відсталих країнах, за браком сильної буржуазії, зазвичай має вище суспільне становище й відіграє в національному житті важливішу роль, ніж інтелектуали в економічно розвиненіших країнах» [380]380
Walicki, A. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. – P. 9.
[Закрыть], і тому еволюція будь-якої форми народництва має розглядатися тільки крізь призму історії конкретної національної інтеліґенції. Категорично неприпустимо змішувати докупи, як то довгі роки старанно робила радянська школа, українське народництво (за І. Лисяком-Рудницьким, це 1840—1880-ті pp.) з його російським аналогом, – це були явища абсолютно різні за генезою, спрямованістю й протіканням, різні як за «суб'єктом» (національною інтеліґенцією), так і за «об'єктом» («мужиком»), – і покрила їх одною шапкою, ретроспективно, аж тільки поява на рубежі століть уже «нової», «консеквентної» української інтеліґенції – переважно соціалістичного спрямування («петлюрівсько-винниченківського» типу).
Поява російського народництва «офіційно» датується 1869 роком (рік одночасної публікації «Історичних листів» П. Лаврова, «Що таке проґрес?» Н. Михайловського та «Становища робітничого класу в Росії» В. Берві-Флеровського). Це була «російська реакція на західний капіталізм і російська відповідь на західний соціалізм» [381]381
Ibid. – P. 26.
[Закрыть]– спроба російської інтеліґенції адаптувати марксизм до російських феодальних умов, винайшовши свій «особливий шлях» до соціалізму, і в такий спосіб, згрубша кажучи, «порятувати вітчизну». Коротко, логіка тут вимальовується наступна. Згідно з офіційною історіографією (Соловйов, Чичерін та ін.), російська нація завдячує самим своїм існуванням російській державі. Капіталізм же використовував державу як суто допоміжний інструмент і тому не міг сприйматися російською інтеліґнцією інакше, ніж пряма загроза національному існуванню, катастрофа, що її за всяку ціну належалося уникнути («характерною особливістю російського народництва було переконання в тому, що з погляду соціалістичних цілей автократія була ліпшою, ніж конституційна монархія чи буржуазна республіка» [382]382
Ibid. – P. 82.
[Закрыть], – теза, яка міститься вже в щоденнику молодого Чернишевського).
Цей глибинний, не завжди усвідомлений страх перед капіталістичною загрозою(добре знайомий нам і з творів В. Леніна, який у теорії взагалі майже все істотне перейняв у народників [383]383
І не тільки в теорії: дозволю собі нагадати, зокрема, що не хто, як радикальний народник П. Ткачов, у редагованому ним журналі «Набат», першим у Росії обґрунтував потребу соціалістичної революції і встановлення тоталітарної держави на чолі з революційною партією, яка своїм авторитетом заступила б російському народові царя (!). Тепер ця програма вважається більшовицькою, хоча насправді більшовики тільки реалізували на практиці ідеї російських народників.
[Закрыть], і з цілого радянського владного дискурсу) притьмом вимагав домашнього, «свого» питомого ґрунту під ногами, – а під ногами в російської інтеліґенції тим часом розверзлася страхітлива прірва, що відділяла її від неосяжної маси неосвіченого «народу». За Ю. Шевельовим (якого народництво цікавило менше як ідеологія, а більше як культура– як панівний психокомплекс радянського суспільства), «історично народництво постало з переляку російської інтеліґенції, коли вона побачила, як мало знає мужика. Це було прагнення ународнитися, заперечити себе як інтеліґенцію» [384]384
Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 420.
[Закрыть], – тобто «злитися з народом» і уподібнитися йому, не стільки «вчити народ» (М. Бакунін із свого Локарно закликав народолюбну молодь кидати університети – і вона кидала!), скільки «вчитися в нього», – хоч, марксистськи– прагматично, колективізму селянської комуни, хоч, утопійно-деїстично, «особливої духовности» à la толстовський Платон Каратаєв (висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби перший-ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета, але як «тип розвитку» незрівнянно за них вищий і, наколи б умів писати, писав би ліпше за Ґете [385]385
Див.: Михайловский Н. К. Десница и шуйца Льва Толстого// Михайловский Н. К. Литературно-критические статьи. – Москва: Гос. изд-во худож. лит-ры, 1957. – С. 156—158. Пор. з радянської прози 1950-х: «А советский человек от ихнего далеко ушел. Он, почитай, к самой вершине подходит, а тот еще у подножия топчется» (Цит. за: Синявский А. Что такое социалистический реализм // Цена метафоры, или Преступление и наказание Синявского и Даниэля. – Москва: Книга, 1989. – С. 440).
[Закрыть], крім того, що гротесково відлунює крилатою сталінською фразою про «штуку посильнее „Фауста“ Гете», сьогодні не може не вражати закладеним у ній грізним антикультурним потенціалом, – по суті, це вже готова теоретична платформа для більшовицької культурної політики: у зародку тут міститься і «критика низькопоклонства перед Заходом», тобто війна з усіма, хто ще не визнав вищости Фєдьки над Ґете, й теорія соціалістичного реалізму як «передового методу радянського мистецтва», і відторгання всього «ненашого», інакше «буржуазного», як занепадницького, і навіть, далеким відлунням, Клочеківська «особлива відповідальність за долю народу» в «Слові о полку Ігоревім» порівняно з «Піснею про Роланда»). Українці «підсіли» до цього поїзда не в XIX, а в XX ст. – остаточно вже таки в складі СРСР (поборювана Хвильовим «червона Просвіта» 1920-х була якраз формою переходу від колоніально закам'янілих решток давнього «українофільства» до переможної ідеології російського народництва в новому, радянсько-пролетарському уборі, і з цього боку історія української радянської літератури ще чекає на своїх дослідників, – початки, покладені на еміґрації розправами Ю. Шевельова про А. Малишка й О. Гончара, на жаль, от уже півстоліття так початками й залишаються [386]386
Знаменна деталь: есей Ю. Шереха-Шевельова «Зустрічі з Заходом» (де російський «народницький комплекс» радянської культури аналізується на прикладі збірки А. Малишка «За синім морем») передруковано в харківському тритомнику «Пороги і запоріжжя», а от статтю «Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара „Таврія“)» – ні, і ширшому читачеві вона досі лишається малоприступною (див.: Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. – Б. м.: Сучасність, 1978. – С. 168—179). Очевидно, що упорядникам тритомника в цьому випадку залежало не на концепції, а тільки й виключно на персоналіях: що можна «про Малишка», того не можна «про Гончара», якому з ряду причин припала в пострадянському культурному пантеоні роль «священної корови», – чим, як уже зазначалося, блокується ревізія цілої нашої радянської спадщини, у якій О. Гончар був безумовно ключовою постаттю.
[Закрыть]).
Українське народництво родом не від соціалізму й не від Маркса, воно – від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян, – 1846 рік, костомаровські «Книги буття українського народу». В української інтеліґенції (тоді ще, за самовизначенням, «малоросійської» – складеної майже виключно з «малоросійського дворянства», нащадків козацької шляхти, рекрутованої після Катерининської Грамоти 1785 р. на імперську службу [387]387
Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. – К.: Основи, 1996. – С. 208—241.
[Закрыть], – за саркастичним виразом Пушкіна, «в князья <…> из хохлов»), цих «славних прадідів великих» «правнуків», як зрештою показалося, не таких уже й «поганих» (принаймні таких, що не бажалибути «поганими» і змогли відповідно зреаґувати на Шевченкову гнівну інвективу на їхню адресу [388]388
Про Шевченків «коперниківський переворот» в українській політичній історії, наслідком якого стала трансформація малоросійського дворянства в українську інтеліґенцію, я вже писала в «Шевченковому міфі України», див. розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія» (3-є вид. – С. 41—82). Повчально прислухатися тут і до «голосу колонізатора», як найбільш зацікавленої сторони. Перевидане в Росії й поважно прийняте там на правах наукового джерела «Происхождение украинского сепаратизма» Н. Ульянова є, звичайно, твором ніяк не науки, а, у кращому разі, політичної публіцистики (до десятка фактичних помилок на сторінку ніяка «наука» не витримає, не кажучи вже про чисто орвелівську тенденційність у висвітленні тих фактів, що зостались неперекручені): видно, що пером автора водив не дослідницький інтерес, а насамперед палка ненависть до свого предмета – «украинского сепаратизма» (sic! – навіть не «национализма»!). Але ненависть також на свій лад може робити людину зрячою, і в своїх оцінках Н. Ульянов не раз виявляється проникливішим од багатьох наших дослідників – демонструючи унікальну, сливе поліцейську прозірливість на все, що складає для імперії реальну загрозу. Шевченко, твердить він (NB: у 1966 p., задовго перед студіями Б. Рубчака, Л. Плюща й Г. Грабовича!), зовсім хибно був прийнятий у Росії за речника селянських низів, – насправді « поэзия его интеллигентская, городская и направленческая» (курсив мій; для збереження колориту цитую мовою ориґіналу. – О. З.), і не тому він став в Україні національним поетом, що буцімто заговорив від імени мужика, а тому, що «первый воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные» (Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. – Москва: Индрик, 1996. – С. 169). У перекладі з авторового «дискурсу ненависти» слід читати – першим дав українській еліті нове почуття тожсамости та історичну його леґітимізацію на національно-культурній (а не феодально-становій) основі, і це щира правда. А проте не варто забувати, що демократичний республіканізмШевченка і аристократичний республіканізмйого оточення притерлися до себе й збіглися в тому нерозліпному вигляді, як це бачиться нам із відстані часу, таки далеко не відразу, і відгомін того тертя знаходимо ще і в наступному поколінні. Маю на думці критику Шевченка Драгомановим, яка здійснювалася з чисто аристократичних позицій, не в останню чергу з метою взяти під оборону якраз «правнуків» та довести, що вони зовсім не були такі «погані», як здавалося колишньому кріпакові. «Звичайно пани – знакомі і навіть приятелі Шевченка – виставляються як «мочеморди», по образу Закревського, або карикатурно, по образу П. Скоропадського (внук ліберала XVIII ст. і родич звісної потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: «у свиті ходить між панами, і п'є горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку». Але були між тими панами й ліпші, як, напр., де Бальмен, Капністи, Рєпніни й т. ін. Я сам у свій хлопчачий вік, у 50-ті роки, надибавсь, напр., на сліди впливу Капністів, лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих перший раз здобув і «Сон», і «Кавказ» Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні їм пани лівобережні, були старші й освіченіші, ніж Шевченко (при цій оказії Драгоманов не втримується, щоб у виносці не вибухнути палким панегіриком на адресу обох Капністів, Олексія Васильовича й Іллі Петровича, згадуючи з «хлоп'ячих часів своїх», які вони «звісні були серед полтавських панів своєю освітою, і «англоманією», і записками про емансипацію крестян», який величезний вплив мали «на крайових панів і різночинців», які в них обох були «добрі бібліотеки», «а ще більша в Рєпніна, де були збори найліпших писателів європейських XVIII—XIX ст.», – і тим мимохідь піднімає краєчок завіси над тим середовищем, де формувався світогляд і ще одного полтавського панича – його власний! – О. З.). Та й між «мочемордами» були люди, котрі їздили за границю, читали європейські ліберальні книги й газети, і навіть сам П. Скоропадський, щоб «вільнодумствувати в шинку», мусив ще щось знати або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить йому головно в вину те, що він «перебирає дівчаток». Пригадаймо, що й пани й прелати часів Renaissance і в XVIII ст. теж були «ласі до солодкого», як каже запорожець цариці в Гоголя, а все-таки «аристократическими ручками выкормили львенка революции», як каже Герцен» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну// Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – К.: Б. в., 1994. – С. 173—175) – так, ніби для Шевченка така історична аналогія могла слугувати моральним виправданням поведінці його героя! – а от для спадкового шляхтича, як бачимо, могла: у генеалогічно зорієнтованої свідомости інша оптика й інший масштаб оцінки подій.
[Закрыть]!), за плечима була цілком інша історична традиція – а на порядку денному стояли інші завдання. Резюмуючи за І. Лисяком-Рудницьким, «ретроспективна національна свідомість, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася внаслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об'єкт: народ» [389]389
Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України// Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т.– Т. 1 / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – С. 179).
[Закрыть], читай селянство. З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася в нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі – «національного духа» (Volksgeist), вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін. [390]390
Про «відкриття народу» в Західній і, особливо, Центральній Європі першої половини XIX ст. ширше див.: Берк Пітер. Популярна культура в ранньомодерній Європі. – Пер. з англ. – К.:УЦКД, 2001. – С. 1—23.
[Закрыть]Відчуження між «народом» і його «панами» чітко й зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії – всі «пани» були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національнийхарактер всяких класовихконфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини XIX ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково-критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), – «а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями» [391]391
Костомаров М. Книги буття українського народу // Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 168.
[Закрыть]. Dixi.
Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов із кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал-губернатора Бібікова III відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки й дідове ще мислили націю виключно в становомусенсі, як французька аристократія до 1789 р. (і польська до 1830-х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»-laboratori, сприймали за підмет господарської діяльности, і не більше, – навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького – лицарського– кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавгураційної» промови ґенерал-губернатора Малоросії, лідера «автономістів» князя М. Рєпніна на дворянських зборах 1818 p.: «Вы не будете взыскивать все, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщете способи увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; ви снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займетесь нравственностью подвластных вам и отвлечете их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д. [392]392
Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – С. 174.
[Закрыть]– чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків» [393]393
Пор., напр., проект В. Білозерського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану – «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни» ( Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 388—390).
[Закрыть], і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики-«хлопомани»?) Але от «українцями» такі «протонародники»-ліберали себе справді «не називали» – щось таке їм і до голови б не стрелило, їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила, на свій подив і обурення, що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, скільки від вислуги на імперській службі, – як показав 3. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар'єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, – з другого ж, ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґе-нерал-фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди леґітимно визначеним від XVI ст. [394]394
Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським у двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р. (див.: Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. – № 4. – С. 17—22).
[Закрыть], – а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя, спочатку «послужить» [395]395
Див.: Когут 3. Російський централізм і українська автономія. – С. 223—224.
[Закрыть]).
Війна цієї колоніальної шляхти з імперією в перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на л е ґ а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягали в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), і, ще трагічніше, на р а д и к а л ь н о м у – маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання [396]396
Офіційна радянська («ленінська») леґенда про декабристів як про «перше покоління російських революціонерів», мужикофілів-антикріпосників і мало не предтеч більшовизму давно розсипалася на порох (див., напр.: Парамонов Б. Канал Грибоедова// Парамонов Б. След. – С. 336—408) і російською історіографією більше не тиражується з тою гіпнотичною бездумністю, як це продовжує робити наша школа. Відновлення погляду на декабристське повстання як на «змову аристократичної олігархії проти абсолютного монарха» (Там само. – С. 374) має першочергове значення для розуміння історичних доль і української (лівобережної) шляхти, – на жаль, поки що мусимо тут задовольнятися дослідженнями 1920-х pp. (С. Єфремова, В. Міяковського, О. Гермайзе), які зі зрозумілих причин були обірвані, та так і не знайшли собі продовження в сучасній Україні.
[Закрыть]і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно. Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов [397]397
Див.: Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. – С. 146—157. Як для запеклого монархіста-антирадянщика, для Н. Ульянова взагалі безсумнівно те, що в 1960-ті pp. в СРСР могло бути розцінене не інакше як несосвітенна нісенітниця і чого Б. Парамонов не спромігся добачити ще й у 1980-ті, – що «декабристский заговор, в значительной мере, и может быть в большей, чем мы предполагаем, был заговором украинско-польским. Эта его сторона наименее изучена, но игнорировать ее нельзя» (Там само. – С. 150). Чому вона «наименее изучена» російськими істориками, дивуватись не доводиться: імперському мисленню легше було визнати, як свого часу П. Мілюкову, «західний вплив» на декабристів наслідком участи російського офіцерства в європейському поході проти Наполеона, аніж розгледіти в цьому рухові ту «європейську фронду», по яку зовсім не треба було ходити аж до Франції, бо з ліквідацією Гетьманщини й поділом Польщі вона сама влилася в російське офіцерство потужним збурювальним ферментом. Часами така «куряча сліпота» російських дослідників виглядає сливе комічно. Так, Б. Парамонов, аналізуючи політичні проекти декабристів, резонно підкреслює їхній аристократичний автономізм(головною вимогою декабристів був виборний дворянський сенат, без санкції якого імператор не мав би права приймати закони), – і в пошуках джерел преповажно запорпується аж у часи конфлікту Івана Грозного з боярами (!), впритул не бачачи того, що лежить під самісіньким носом: що принаймні на Півдні рух усуціль складали ті «представники російського офіцерства» з українськими прізвищами, які з дому ще встигли засвоїти, що стосунки шляхтича з сюзереном є договірнимиі мають реґулюватися засобом виборних інституцій, і саме цього, в їхніх очах «природного», «дідичного» права й домагалися для себе – тільки вже не від Батурина чи Варшави, а від Петербурга.
[Закрыть], відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґітимний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палацові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, – а от «малороси», з їхньою ще неохололою пам'яттю про козацтво як про « лицарський орден із шляхетським статусом» (як то стверджується у всіх «леґальних полемістів» типу Т. Калинського, не кажучи вже про гурток Г. Полетики та «Історію Русів»), придалися тут якнайдоречніше (навряд чи випадково, що один із чільних декабристських політичних ідеологів, граф М. Дмитрієв-Мамонов, охрестив свій гурток « Орденом Русских Рыцарей» [398]398
Див.: Лотман Ю. М. Матвей Александрович Дмитриев-Мамонов – поэт, публицист и общественный деятель // Ученые записки Тартусского гос. университета. – 1959. – Вып. 78. – С. 19—92.
[Закрыть]– словосполучення, що на позір ріже вухо оксюмороном, як «американські валянки», бо ж ніякого «лицарства» в автентичному сенсі, лицарства як «релігії-в-собі», у цезарепапістській Московії, де церква завжди була державним інститутом, ніколи не було й не могло бути за визначенням, – але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»– і «малоросів», – а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним -і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва [399]399
Докладніше про лицарську самосвідомість козацтва (спеціально реєстрового) див.: Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XIV – перша половина XVII ст.). – К.: Либідь, 1998. – С. 119—143.
[Закрыть], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу – так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).
Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830—1840-ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки – бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічнепідложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, – а вже матеріал для його ідейноїконцептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» – Україна – також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» – свого-таки «незрящого» мужика-гречкосія – на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його-таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто-густо ще й релігійний бар'єр, будь-яке «братання» внеможливлювалось – «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все-таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди» [400]400
Єфремов С. Масонство на Україні// Єфремов С. Вибране. – С. 690.
[Закрыть]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» – коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по-нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, – звідтоді елемент органічно-культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця» [401]401
Шпенглер О. Закат Европы. – Новосибирск: ВО «Наука», 1990. – С. 72.
[Закрыть], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка [402]402
«Спогади про Михайла Драгоманова» Олени Пчілки – то, після «Старосвітських поміщиків» Гоголя, чи не найцікавіша літературна пам'ятка життєвого укладу «малоросійського дворянства» миколаївської доби (з тою, зрозуміло, різницею, що Гоголь писав портрет умираючої, в його очах, культури, а Олена Пчілка – нарис із національної історії). Впадає в око, що між «старосвітським» полтавським побутом дворянства і нижчих станів (купецтва, міщанства, духовенства) майже непомітно нездоланного бар'єра: серед знайомих свого батька, Петра Драгоманова (чоловіка впливового, обраного від місцевого дворянства земським суддею, а це був неабиякий гонор – досить пригадати, як пишається званням земського судді Вронський у «Анні Карєніній»), Пчілка згадує не лише поміщиків, а й «міщан та інших», які «приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти» (Пчілка Олена. Твори. – К.: Дніпро, 1971. – С. 415), – ситуація, в якій годі уявити собі Вронського в його Костромській губернії. («Дивовижну простоту» життєвого укладу і «якусь близькість» із довколишніми нижчими верствами відзначає й П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство в дідовому Тростянецькому маєтку ще і в 1870-ті, див.: Скоропадський П. Спогади. – К. – Філадельфія: Б. в., 1995. – С. 400). Через численних «бабушок», двоюрідних дідів тощо дитяча пам'ять Олени Пчілки зберегла живе й безпосереднє відчуття української «хутірської» культури XVIII ст. – з бібліотеками французьких романів у козацьких кованих скринях, із «жупанками» на чоловіках і «сукнями з коротким стаником та з викотом коло шиї» на жінках, з гітарами, що ще звались «бандурками», служками, що звались «джурами», люльками «на довжелезному чубуку» (ці люльки на чубуку, а також старовинних «Мамаїв» на стінах упереміж із родинними портретами згадує й П. Скоропадський), і т. д. На додачу, Драгоманови-діти жили «в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людности. А та полтавська повітова людність в ті давні часи ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія отачала нас могутньо…» (Там само. – С. 416—417). Ось цю-то атмосферу Олена Пчілка потім, уже цілеспрямовано, відтворила й у власній родині, так що всі її «народницькі» педагогічні інновації, які в нас заведено подивляти, можуть, строго кажучи, вважатися такими тільки, якщо міряти наше полтавське дворянство на мірку тульського чи костромського і бачити в Ользі Драгомановій тільки випускницю Київського пансіону Нельговської для благородних дівиць, – тобто оцінювати її діяльність, знов-таки, за нормами насамперед імперськоїкультури.
[Закрыть]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху – книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» – братського руху XVI—XVII ст.: « наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI—XVII ст.» [403]403
Драгоманов М. Переднє слово [до «Громади» 1878 р.]// Драгоманов М. П. Вибране. – С. 289.
[Закрыть]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком-Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу – хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890-х pp., – козацько-шляхетську.
І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія – як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія – була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями» [404]404
Ця фраза належить київському жандармському ґенералу Новицькому і увійшла в українофільський сленґ з подачі молодого В. Самійленка, який почув її від ґенерала на допиті: «Коли я розповів Кониському про свою візиту до ґенерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав: «Ну, давайте тепер „заниматься малороссийскими гадостями“» (Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст.// Самійленко В. Твори: В 2 т. – Т. 2. – К.: Держ. вид-во худож. літератури, 1958. – С. 407).
[Закрыть]в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, – а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга [405]405
Див.: Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина)// Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибр. історич. та публіцистич. тв. – К.: Либідь, 1995. – С. 9, 75.
[Закрыть](зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама – Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова [406]406
Див. про це: Косач-Кривинюк О. Виписки з «Рукопису» Гліба Лазаревського // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)… – С. 53. Єдиний раз, коли П. Косача, можна вважати, спіткала службова неприємність, був пов'язаний уже з відверто поліцейською справою: 1878 р. Косачі їздили до Парижа на Всесвітню виставку і зустрічалися там з Драгомановим, на той час політичним еміґрантом, оголошеним у Росії поза законом. Завдяки своїм зв'язкам, одначе, П. Косач особливо серйозної нагінки не зазнав – мусив тільки змінити місце служби (зі Звягеля на Луцьк).
[Закрыть]і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає [407]407
Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861—1907). – К.: Темпора, 2003. – С. 280.
[Закрыть]). Коротко-мудро, то було суспільство, у якому законзадкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, – до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток» [408]408
Славінський М. Гортаючи сторінки життя // Заховаю в серці Україну. – С. 346.
[Закрыть](sic! – петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французьки [409]409
Як «мова міжнаціонального спілкування» французька вживалася і в «ідейно розколотих» інтеліґентських родинах: так, І. Косач-Борисова згадує матір М. В. Лисенка і Софії Лисенко-Старицької, Ольгу Єреміївну Лисенко, з дому Булюбаш, типову представницю старшої ґенерації «малоросійського дворянства», випускницю Смольного інституту і дружину ґвардійського офіцера, яка на старість літ «якось спантеличена була національною свідомістю і демократизмом свого сина, дочки, зятя і говорила: «Откуда это у них такое хлопоманство?» Микола Віталійович <…> ніжно любив і дуже шанував матір, але і для неї не робив винятку і не говорив до неї по-російському» – у висліді «вони залюбки розмовляли французькою мовою» (Косач-Борисова І. Микола Віталійович Лисенко в родинному та дружньому оточенні // Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)…– С. 269).
[Закрыть], – нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427] [410]410
Леся Українка збиралася підписати «Бояриню» ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар'єрі («Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою <…>, так-таки просто і всім до слуху говорилося про се» [12, 427–428]), а Олена Пчілка вважала таке перестрахування «злочином» і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине «мазепинство», кар'єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру еґоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям.
[Закрыть], і нема сумніву, що якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядово– за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.
