Текст книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"
Автор книги: Оксана Забужко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 30 страниц)
Оксана Забужко
Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Світлій пам'яті Соломії Павличко, якій я 1999 року пообіцяла написати цю книжку
Пролог
«Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а Ти, Господи, віси, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!»
Леся Українка – Михайлові Павлику, Берлін, 2.03.1899 p.
Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» – п'ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, – за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше – тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник егоїстично загоджує в собі за допомогою книжок – чужих і власних.
Ця остання книжка вийшла найоб'ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все», – ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п'ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам'ятала і «Кассандру», і «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на «підводні» від неї імпульси, – так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати не один рік життя в грубецький том літературної езотерики – без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, – той, що його заведено називати «соціальним замовленням», – завжди приходить іззовні.
Влітку 1999 p., даючи інтерв'ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури [1]1
Оксана Забужко. Де немає лицаря, там приходить пахан // День.– 17.07.1999.
[Закрыть], – думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв'ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки – типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав-читав Ваше інтерв'ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги-ги-ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги – знаком, що вже й із «пострадянським» поколінням нашої інтеліґенції діється «щось не те», і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту за радянського часу… Пам'ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко – до всіх її чеснот, вона вміла, як мало хто в Україні, мислити далекосяжними стратегіями, і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».
У певному сенсі цей том і почався з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов «кінця століття», у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, – всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш «дім буття», – були постійно присутні на правах сучасників, і наш«fin de siècle», до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями»?), – з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому«фен де сьєклі», де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно-безпросвітного «ги-ги-ги».
За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій-небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес-конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій «літературний родовід» від одного епізоду з «Приязні» Лесі Українки – того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так С. Лем був колись завважив, що «Лоліта» В. Набокова, роман, на позір нібито «з американської натури», насправді «родом» із Достоєвського – із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по-арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, – до обов'язкового «читацького нормативу» сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін – і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» – ні, з цього боку – повна культурна амнезія, цілинний, незайманий «пострадянський простір», на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним «ги-ги-ги» хіба що незліченні духовні клони «подростка Савєнко».
Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Україна «шевченківська» – найбільш архетипальна, козацько-християнська, – і «франківська» – інтеліґентськи-ідеологічна, «будительська», – нівроку, «ще не вмерли», і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.
Мені ще пощастило застати її живі уламки – і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом королеви з усіх казок, – це «остання Рюриковичівна», онука М. Старицького Ірина Стешенко (враження від її «княжости» настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити «з-під поли» жовто-блакитного букетика «для Грушевського»: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), у такої самої княжої постави й так само променистоокої «дами без віку» (не «бабусі», Боже борони, – «бабусями» цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) – Євгенії Михайлівни Косач – моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? – Пауза. – Вона була б л а г о р о д н а», – саме так, із притиском, «в розрядку», від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух – доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову…
Потім, у дорослому віці, були подорожі, були знайомства – то ближчі, то доривчі, але щоразу безцінні – з Оксаною Радиш-Міяковською, Оксаною Соловей, Оленою Отт-Скоропадською, – за кожну з тих зустрічей я вдячна долі, і всі вони сукупно по-своєму також доклалися до появи цієї книжки, висвітлюючи мені з різних сторін, як при обертанні алмазу різними гранями, глибший смисл такого незвичного, як на сучасне вухо, епітета «благородна» – спільнотний, пов'язаний із певним типом культури… Так із роками поступово складався у свідомості той колективний образ української жіночости, котрого, поза в с і м корпусом текстів Лесі Українки (а в е с ь він, до речі, ніколи й не видавався, останнє багатотомне видання було, страх сказати, тридцять років тому!), – в нашій культурі вже нема, не збереглося, і взяти його – нема звідки.
Ось цю-то «Україну, яку ми втратили», мені й праглося в цій книжці – коли не реставрувати (це-бо завдання не на мізерні сили однієї людини!), то бодай означити зачерком, як на контурних мапах – обриси затонулого материка.
У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, – і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого – транс'європейського – культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо. Кинута Лесею Українкою «ниточка від клубка» пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а, страх сказати, тисячоліть, – і щокрок ставало дедалі ясніше, що саме цю, «Українчину Україну» ми «втратили» аж ніяк не випадково. Повернення її на місце не просто «добудовує» зруйновані поверхи української культури, – воно змушує радикально переглянути цілу її, на сьогодні складену в нашій уяві «архітектоніку» від самих фундаментів. Порівняно з «шевченківською» та «франківською» саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульґаризоване тлумачення, – її найважче спрофанувати, ввівши в русло «простих», як «ги-ги-ги», масових міфологій модерної та постмодерної доби. Інакше кажучи, її практично неможливо сфальсифікувати – для цього треба її спочатку викреслити й забути. Що в нас зрештою й відбулося, і моя справа була, серед іншого, з'ясувати, як саме воно відбулося – і чому.
Так ця книжка, задумана, було, як історія втраченої чуттєвости – як доторк до культури людей, що жили на тій граничній напрузі душевних сил, котрої інформаційна епоха вже не допускає, а безрелігійна свідомість блокує, – мимо моєї волі обернулася «історією незакінченої війни» – війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликих усій культурній пам'яті людства. І несподівано вийшло, що в цей сюжет, як у головне русло, вливаються інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя – самі собою складаючись у щось подібне на світоглядову систему.
Цим пояснюється не тільки незвичний та відстрашуючий для сучасної української книжки обсяг цього томиська, але також і певні труднощі стилю, які довелося по ходу роботи долати авторці – і доведеться, відповідно, долати читачеві (наперед перепрошую!). Щоб ця книжка могла бути написана гладко й легко, бракувало одної доконечної передумови – щоби перед нею раніше було понаписувано десятки й десятки інших книжок на «дотичні» теми, і тим позакривано незліченні діри, лакуни, «білі плями» та інші «ноосферні пустоти», що ними наша культурна пам'ять узагалі зяє навсібіч, мов пошматоване сито. Легко виплітати цілість тільки з цільної нитки – а коли мусиш плести з обрізків нитки, то їх неминуче треба позв'язувати, і ці «вузлики» (коментарі й виноски «по ходу») інформаційно дуже ущільнюють текст, позбавляючи його «повітря». Куди частіше, ніж би хотілося, мені доводилося перебивати хід думки заштриховуванням тих «білих плям», які траплялися «по дорозі» – і, якщо їх не означити й не обкласти прапорцями, загрожували перетворитися на розриті ями для читацького розуміння. Леонід Плющ (Франція), перший читач цієї книжки, якому я безмірно вдячна за всі висловлені поради й завваги, в одному листі згадав, як тридцять з гаком років тому в середовищі київських шістдесятників була виникла ідея – скласти повний список «білих плям» української культури як свого роду довготерміновий «план-проект» для майбутньої незалежної Української Академії Наук… Як більшості українських «безумних ідей», цій також судилося згаснути незреалізованою (втім, трохи пізніше таку саму ідею реалізували в себе опозиційні інтелектуали Польщі – зайвий доказ, що думку ніколи не можна знищити, можна знищити тільки її носіїв, а думка все одно потім десь та й вигулькне, нічого не знаючи про свої «попередні інкарнації»!). Виглядає, що нині, із запізненням на тридцять років, ми все-таки вперлися в потребу такого «списку» – без нього всякий, хоч трохи взагальнюючий (із претензією на системність) український пошук у гуманітарній царині ще довго прирікатиме пошуковця на роль Mädchen für alles – на необхідну «універсальність» («крос-дисциплінарність»), потребу «за всіх сказати», хай і скоромовкою, «заповнити» всі незаповнені лакуни, хай і нашвидкуруч, – а все це, своєю чергою, фатально відбиватиметься на читомості тексту і тільки звужуватиме ще більше аудиторію «розумних» українських книжок, котра й без того неширока.
І, наостанці, ще кілька висловів удячности. Взагалі-то, як уже зрозумів читач, повний перелік людей, які в той чи той спосіб доклалися до появи цієї книжки, вийшов би чи не довшим од переднього слова. Тому тут я згадаю ще тільки три імені – великих українських учених і лицарів духа, яких мені пощастило знати і які відіграли вирішальну роль у формуванні моїх інтелектуальних стандартів: Юрій Володимирович Шевельов, Валерія Михайлівна Нічик, Володимир Іванович Мазепа. Всіх їх уже немає на світі, але ця книжка писалася в постійному з ними «внутрішньому діалозі» – з «озиранням в умі», раз у раз, на їхню можливу думку. У принципі, якраз таке почуття й зветься культурним переємством, і якщо автор не має на кого озиратися, то краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою, – але в нас усі механізми цього переємства настільки порушені, що не зайве буде про нього нагадати, віддавши мертвим найпершу шану.
Написанню цієї книжки суттєво допомогла люб'язно надана мені 2002 р. фінансова підтримка Фонду Джона й Кетрін Мак-Артурів (США). Хочу також подякувати міжнародному семінарові Інституту Гуманітарного Знання у Відні, де навесні 2004 р. мною вперше було оприлюднено деякі з викладених тут ідей. Є, здається, щось символічне в тому, що така перша апробація «Українки в конфлікті міфологій» відбулася в місті першої закордонної подорожі 20-літньої натоді Лариси Косач, де вона, за власним виразом, «спасалась од українсько-російського невежества» [2]2
Лист до М. П. Драгоманова від 18.12.1890 р. // Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т.– Т. 10. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 65. Далі в тексті посилання на це видання подаються у квадратних дужках, де перша цифра позначає том, друга – сторінку.
[Закрыть]. На відміну від культур, котрі, як усе живе, нетривкі й зникомі, «невежество», як усяка неґація-руїна-ентропія, впродовж усенької людської історії залишається однаковим і незмінним. Хочеться вірити, що ця книжка зробить хоч якийсь внесок у боротьбу з нашою проґресуючою духовною ентропією.
Дорожня мапа: розділ за розділом
І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст
Впровадження в тему 31 —44
Ми – українці, це – наші герої. – Синдром колоніальної чуттєвости: від загрожености до культу сили. – Хто боїться постколоніальних студій? – Історія культури як історія чуттєвости: про методологічні засади і про предмет цієї книжки. Потреба в культурній альтернативі. – За що ми любимо Лесю?
Леся Українка як героїня національного пантеону 44—83
Зразкова українка? – «Ви мов не жінка». Головні атрибути героїні: безтілесність та інвалідність. – Хвороба в хрестоматійному каноні. – Необхідний відступ: радянське тіло як соціальний конструкт. Дещо про політику каліцтва. «А він все ще стояв і файфуру ладував». «Наша Леся», «наша Зоя» та інші «наші». – Слово Олесеві Гончару: парадигма Всенародної Хворої. – Як усе починалось: назад до І. Франка та «одинокого мужчини». «Хто Вам сказав, що я слабка?» – Трохи історичного контексту: хвороба в культурі fin de siècle. «Хвора краса». Сухоти й божевілля. – Вічне питання психології: творчість – недуга чи здоров'я? Лариса Косач проти Zeitgeist: від «Міста смутку» до «Es lebe das Leben!», між «демоном» та «науковим світоглядом». – Неокласики не винні! «Біографічна проблема». – І знову до політики каліцтва: з дій одної гордині, або Від «сердешної Лариси» до стихійної ніцшеанки. – Перші симптоми конфлікту: «хвору ізолюють»!
II. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій
До невикористаних можливостей агіографії… 84—95
Смерть «містичного нареченого» та ніч «Одержимої». – Що може жінка, або Дві парадигми «сходження в пекло»: Орфей versus Алкестіда. – Жертвування душею. Рухаємось на Схід (Арджуна, Юда…) – Хто така Міріам? З'являються гностики. Трохи першоджерел. – Смисл єресей – бунт проти «вертикалі влади». – Від «Євангелія від Міріам» до «молитви до Геліоса» – «герменевтичне коло» чи «код Лесі Українки»?
…і що ми з цим усім зробили 95—119
Смерть – не проблема: нам нецікаво. – Народження міщанської драми з духа трагедії: український рецепт. – «Любить – не любить?». Про творчий ерос: теж нецікаво. – Перший діагноз: чуттєво інфантильна культура. – Необхідний відступ: кохання і смерть у XX столітті. Від «прекрасних смертей» – через епоху масових убивств – до «табу на смерть». Культура ювенільного шовінізму. – «Раби не виростають». – А як же любов? – Про страх зрілости в літературознавстві. – Проблема «принца-консорта». – Сексуальна політика в дії: чому інфантилізують геніальних жінок. Привіт від Фройда. «Дві Марії». – Так народжувався міф: від Великої Хворої до «некрасивої дівчинки». – Що Вовчкові можна, то «нашій Лесі» зась, або Дещо про фемінізм другого покоління. – То «лесезнавство» чи «лесизм»?
«Хтось когось любить»: 1900-ті проти 2000-х 119—138
Жіноча дружба чи сексуальна єресь? – Короткий екскурс в історію чуттєвости: «школа почуттів» у XIX ст. – Про муки української лінґвістики, або «Мова як діяльність» і «мова як пам'ятник». Чому інфантильний родинний дискурс. – Ще один діагноз: культура проскрибованої чулости. – 3 історії літературних мов: materna lingua і patrius sermo як територія конфлікту. – Про «теплоту» української класики, або Чого коштував нам «рідний Сталін». – Культура без родинности і глухий кут лесезнавства. – Хвора й самотня! Парадигма торжествує.
III. Історія єресі-І. Містичний шлюб і «релігія любови»
Філософія шлюбу Лесі Українки: життя як творчість 139—161
«Он был титулярный советник, она – генеральская дочь». Кохання і гроші: історія матеріального краху. – Лариса Косач як любовна героїня. Кредо Міріам: любов-жертва. – Архетип Ідеальної Коханки. «Муза» й «авторка» – два типи жіночого обдарування. – Програма «любови-на-смерть»: «Айша та Мохаммед». Трансцендентний ерос. – Трохи контексту: Д. де Ружмон та інші. «L'Amour et l'Occident». – Світло й Темрява в маніхействі (Міріам). – «Хадіджа вмерла». Шлюб небесний проти шлюбу земного. – Хто така Прекрасна Дама? Від суфізму й катарської єресі до міфа amor fati. – «Леся Українка як міфотворець». Формулюємо гіпотезу: «Європеїзм – це гностицизм»?
Біля витоків Українчиного міфа 161—216
Блакитна троянда і Десяте небо «Раю». – Данте – єретик? – Дещо про катарську символіку «Божественної комедії». – Якого монастиря шукає Любов Гощинська. – «Релігія любови» і «релігія XX століття» – марксизм: вибір Лесі Українки. – Від «Блакитної троянди» до «Руфіна і Прісцілли» – тема розвивається… – «Книжкова драма»? Драматургія Лесі Українки – не для сцени, а для екрану (гіпотеза). – «Нещасливі коханці» як релігійно змішане подружжя: апостол Павло проти Руфіна і Прісцілли. – Необхідний відступ: інтертекстуальність у літературі XIX і XX ст. Танець для «своїх»: Леся Українка проти Г. Сєнкевіча й У. Еко, або Літературний аристократизм проти масової літератури. – Трохи церковної історії. Встановлюємо точний час драматичної дії… – І виявляємо «загублену тему» драми: боротьба ортодоксії з єресями! – З'являється Платон (Руфін і смерть Сократа). Дещо про римську соціальність. – Прісцілла-проповідниця. – Так починались «жіночі єресі»… Про «матерів церкви», Христову феміністичну революцію і патристичну антифеміністичну контрреформацію (Teodora Episcopa). – Леся Українка – єретичка? – «В катакомбах»: авторський коментар до п'єси у світлі сучасної теології. «Жінки, що були з Ним»: реабілітація Йоганни. – Прісцілла і монтаністська єресь. «Дві Прісцілли»: двійництво як міфологічний мотив. – Смисл трагедії – ідеальні коханці в історичному світі. – До істоти містичного шлюбу. Дві Афродіти Платона («Бенкет») і орфічний слід. – Христос проти Діоніса, Roma проти Amor. Шлюб християнський, римський… – І містичний: сходження ідеальних коханців по щаблях самопосвят до поєднання в Абсолюті. – До езотерики «жіночого речення»: від «мови неназивання» до обітниці мовчання. – «Орос» Прісцілли. Чи й Лесі Українки також? – «Антихристиянський дух» (М. Зеров): виходимо на стежку війни!
IV. Історія єресі-ІІ. У пошуках Абсолюту. Фауст-мужчина і Фауст-жінка
Історія і свобода: до філософії гнозису 217—231
Про історичну адекватність релігій. – Історіософський песимізм Лесі Українки (і не тільки її…). – «Утопія в белетристиці» й поетичне візіонерство. З пророцьких технік: Леся Українка і Ямвліх. – «Прометеїзм» як альтернатива «релігії проґресу». Від Валентина до Геґеля. – Дух у земній історії: падіння Софії і «рідна неволя» – розшифровуємо «темні місця». – Любов і світила (еони): кредо стихійного гностика. – Для чого потрібне мистецтву memento mori? – 3 площини історії (Оксана) в простір міфа: рухаємось далі…
У пошуках українського Ґрааля 231—279
Чому «Лісова пісня» – «серце творчости Лесі Українки». «Поет з історією». Поняття гностичної містерії. – Трохи бібліографії: з дослідницьких інтуїцій. – «Природа» – не Мавка, а Лукаш! «Вульґарний Ерос» (Лукаш – Килина) і «високий Ерос» (Лукаш – Мавка). – І знову Платон: Афродіта Пандемос як руїнна сила, або Чому впала Троя. Кассандра і Мойсей. – Хто така Мавка? Духи і «стихіалі» (Д. Андрєєв): слухаємо Ваґнера! Шанс духа на просвітління в гностицизмі: Епінойя Світла – Amor – гнозис («слово»). Де ви, «пневматики»? – Помилка В. Петрова. – «Лісова пісня» і альбіґойська єресь: Кретьєн де Труа – Райнмар – Мавка (формула безсмертя). – «Я любила вік лицарства». За що? Проблема з першоджерелами. – Міннезінґери: беремо слід! – Лицарство як релігія-в-собі. Аналізуємо легенду про Ґрааль… – Український Парсіфаль – Лукаш. Орфічний мотив і духовне лицарство. Ніч у «Короля Рибалок». – Як лесезнавство у волинському лісі заблудило. – До діалектики міфа: «кластер» розростається. Від Килини до Ізольди Білорукої. – Лукаш і Мавка: його «гріх незнання» («формула Теодота») і її подвиг «психагога» (Amor як canoscenza трубадурів). – Три віки Лукаша. Доля і карма. – Мавка-Психея: «очищення вогнем». «Молот відьом» і дещо про вогнепоклонство. – Історична аналогія: Майстер Екгарт про сестру Катрей. – Ласкаво просимо в пекло! – Про національне інфернальне. – Ніцше й Ґете. – Український Гадес. Т. Шевченко («Великий Льох») і Леся Українка (від «Оха-чародія» до «Того, Що в Скалі Сидить»). – Спокуса Фауста і спокуса Мавки, або «Чоловіча цивілізація» Заходу і «жіноча єресь» Сходу. То що ж сказав Заратустра? – «Смерть до кінця» (Майстер Екгарт), або Мавка і гнозис: із пекла на світ, зі світу у Світло. «Грай же, коханий, благаю!»: фінал як орфічна містерія. – Що внукам Килини до тайн Діоніса? – Повертаючись до memento mori: «гностичну» гіпотезу доведено!
Лицареса Святого Духа: profession de foi 279—290
Лицарський міф Лесі Українки – не «вікно в Європу»! Гностицизм в Україні – богумильство (М. Драгоманов, І. Франко та інші). – Про переваги «літературно зораних епох». – Єретичка стихійна чи свідома? – «Символ віри» Лесі Українки. Виходимо на Гайне. – «Bergidylle»: антитринітаризм (три віки душі); синтез chevalerie і clergie; Святий Дух – ім'я платонівського Абсолюту. – «До історії релігії й філософії в Німеччині»: індо-маніхейський характер християнської ідеї середньовіччя; Реформація як перемога юдео-деїзму; романтизм як «повернення до середньовіччя». – Про принциповість, або Чому лицареса послідовніша за лицаря. Ґендер і походження. – Леся Українка – дитя аристократичної «контрреформації»?
V. Лицарі під заборолом: народники чи шляхта? (До генези української інтеліґенції)
Загублений гравець (з парадоксів колоніальної історіографії) 291—298
«А хіба у нас була своя шляхта?» – Трохи теорії: Е. Ґелнер. Від «культури локальних спільнот» (Кирило-Мефодіївське братство й таємні ложі) до «загальної культури». Реабілітуємо братство тарасівців…
«Откуда это у них такое хлопоманство?» 298—325
Що таке народництво? – Російська версія, або Пригоди марксизму в Росії: від Михайловського до Леніна. – Українська версія: «весна народів» і «Книги битія українського народу». – «Погані правнуки»? «Превращение малорусской старшины в дворянство»: психоаналіз історичної травми. Українське обличчя декабристського бунту. – 3 доль «хуторної філософії», або Шляхта і Volksgeist (О. Шпенглер—П. Куліш—Олена Пчілка). – Дещо про користь станових привілеїв. – Так творився національний проект: від козацького «комітату» до «республіки духа». Воля і рівність. – «Лицарські сини»: українське селянство очима народників. – Два моральні кодекси – Антонович і Данте. Точка перетину: запорізьке козацтво і Мальтійський орден.
Культурне непорозуміння чи конфлікт тожсамостей? 326—342
Чи лицар для нас – слово іноземне? М. Попович (козацтво й magnificenza) – Ю. Іллєнко («Молитва про гетьмана Мазепу») – Ліна Костенко («Берестечко»)… – Козацтво і шляхта за В. Липинським. Роль шляхти на переломах історії: збереження тяглости. – Аристократична «контрреформація» і етика спадку. – Оцінка домодерних українських еліт у дворян і «різночинців»: «прихована війна». – Два національні проекти? Дещо про класову ненависть («Літературна Україна» проти «кровної аристократії»). – То що ж це значить – «Українка»?
VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри
Філософія української історії в Українчиному міфі: написана… 343—373
«Не по крові, а по духу»: ім'я як титул. «Українець» (Драгоманов) і «Українка» (Леся): Учитель і Учениця. – «Степани» в родоводі Лариси Косач. «Не зраджував України мій батько!». Українське «рицерство» XVII ст.: християнський універсалізм і київське месіанство (до духовних витоків малоросійства). – «Другий Єрусалим», «Друга Троя», «Другі Афіни» – київський міф від бароко до романтизму. Україна-Еллада у діда й онуки. – Проект «плебейської нації»: розрив із «поліетнічною імперією» (А. Каппелер) – і відмова від інвестованого в неї «свого національного добра». – Виявляємо тему «Боярині» – провал лицарської місії. – Лицарство Оксанине (про жіночі братства і про присягу шлюбну й побратимську). – …І Степанове: «без догани» – але не «без страху»! «Комплекс Авраама». – Архетип «лицаря в темниці». Туга за «славною смертю» («Віла-посестра») як атрибут лицарської культури. – Степан і Мартіян: дві версії трагедії вірности. – І до чого ж тут середня школа?
…і ненаписана 373—388
«Україна, якої не знаємо» – аналізуємо запроектовані теми міфа: 1) смерть українського Діоніса («війна християнства з релігією предків моїх»); 2) Авель-жінка проти Каїна-чоловіка («баладний мотив про брата й сестру»); 3) українська Реформація й жіноче лідерство («Бондарівна», і не тільки…); 4) перша модернізаційна реформа українського лицарства: «мазепинство», або Кость Гордієнко versus «боярин» Степан (до генези українського націоналізму). – Аналогія: аристократична історіософія Л. Старицької-Черняхівської. – Браво, професоре М. Зеров! – …І знову до Драгоманова: кредо «ордену».
«Українці» як теоретична проблема 388—394
Дещо про труднощі історіописання. Характеристики «локальної спільноти»: нечисленність і ендогамність. – Як тепер підняти «покривало Ізіди»? Українські «темні віки» (X–XVIII) як біла пляма релігієзнавства. – Міф Лесі Українки – тільки вершина айсберґа?
VII. Історія ордену: фінал. Герб лілеї. Notre Dame Dolorosa і її помста
Прощання з лицарством: українське як універсальне 395—417
З доль полеглого воїнства: Леся Українка як «останній свідок». – Чому для неокласиків і «пражан» вершина її творчости – «Камінний господар». – Наскільки «іспанська» ця драма? Ж. де Бевотт та інші. «Турнір» із Пушкіним: «господар» проти «гостя». – Навіщо українському Сізіфові фемінізм? – Проблема жіночої влади. Архетип «принцеси на горі» (Леся Українка—Ю. Крістева—Е. Єлінек). – Обґрунтування методу: від фемінізму – вперед, а не назад! – Чому Іспанія? Дон Жуан як антилицар. Діалектика міфа: версія Тірсо де Моліни… – І Лесі Українки (подолання романтизму). – «Жіночий реванш»: не варт шкірка за виправку! – Справжня тема драми: свобода і свавілля. – Ще одна паралель: Україна й Іспанія як «крайні точки» фіналу європейського лицарства.
«Вся королівнина рать»: етос і ерос 417—483
Необхідний відступ: про чуттєвість інтеліґенції «косачівського кола». («Високе щастя» Віри Матушевської: лист із ҐУЛАҐу). – Не тільки не «мужчина», а й не «одинокий»! Про потребу реставрації «гуртового портрета». Юність лицареси («гетерії таємні» і театральний салон Лисенків-Старицьких). «Катакомбна школа». – «Забута тінь»: Олена Пчілка! «Велика жінка» проти «Великої Матері»: спроба постколоніальної інтерпретації. – «Порода в людині перше всього»: етика спадку в героїв Лесі Українки. Тягар походження проти «нестерпної легкости буття»: Анна, Долорес, Командор – і «той самий Дон Жуан». Душа і тінь. – Відмежування від «пустопорожньої аристократії»: смисл «спадку» – лицарська служба. Лист до М. Павлика. – Що ж пам'ятала дівчинка Леся з «70-х років»? – «Беатріче як міфотворець»: літо 1878 р. і «тьотя Єля» («Забуті слова»). Вступ до естетики трагічного. – Українська критика в пошуках пристрасти. «Панцир» і «чорна сукня». Історичний коментар: Анна Ахматова проти І. Костецького і Co. – Аристократизм як духовна аскеза. «А владати собою треба добре»! – Творчий ерос і «дисципліноване божевілля» (Леся Українка і М. Цвєтаєва). – Про новітню кризу пасіонарности й зміну естетичного смаку: бідний багатого не розуміє! – Як народжувалась «страшна краса». Річард Айрон і хорал на кораблі. Перекличка: Рільке—Єйтс—Леся Українка («Адвокат Мартіян»). – «Біла лілея» і «червона троянда». Трохи геральдики, або «Царство Моє не від світу цього» (мучеництво як основа духовної конґреґації). – Єгипетська царівна ака Вавилонська блудниця: вибір Аврелії – і П. Тичини (від «Скорбної матері» до «Мадонно моя…»). – Від Аврелії до Анни й Долорес: і знову дві Афродіти! – «Королівна тернового вінця»: ініціація «70-х років» – Луцьке «віче»! Що співали на замку громадівські діти: дешифруємо текст. Ерос колективности – і як його зрозуміти колишнім піонерам? – «Обітниця врочиста» і її смисл у лицарській культурі. —…І в літературі: відповідальність автора за текст, або «Слово чести» проти «дискурсу брехні». – «Опис герба», або Спроба характеристики ордену: «цноти, що зрощує слава» («Граф фон Ейнзідель» за А. де Токвілем) і «принцип лілеї» (відмова від «я»: В. Науменко versus Б. Грінченко); етос «комітату» в кодексі культурного націоналізму – місія стану (оборона чести ордену) і її релігійний характер (війна з імперією як bellum sacrum).
