Текст книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"
Автор книги: Оксана Забужко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц)
Насампочатку авторка ухильно зазначає, що «драма діється в II в. по P. X.», хоча численні внутрішньотекстові алюзії дозволяють історикові датувати події «Руфіна і Прісцілли» з далеко більшою точністю (залишається тільки погодитися з А. Кримським, який ставив Лесю Українку як науковця-дослідника за взірець «приват-доцентам», – історіографічно її робота дійсно-таки філігранна!). У першій дії «брат» по християнській громаді Парвус приносить Прісціллі для переписування з метою дальшого розповсюдження «відповідь / філософові Цельзові од нас», – ідеться про трактат Цельза «Правдиве слово», один із найважливіших антихристиянських документів пізньої античности, багатолітня полеміка з яким справді посідає виняткове місце в християнській апологетиці і який, на думку більшости вчених, було написано в останні роки правління Марка Аврелія, тобто між 177 і 180 pp. [212]212
Див.: Цельс // Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – Москва: Политиздат, 1990. – С. 263—331.
[Закрыть](судячи з політичних дискусій Руфіна з друзями про стан справ в імперії, дія відбувається таки ще в роки правління династії Антонінів, цих optimi imperatores – «тепера цезарі в нас не тирани», – але вже навзаході, на серйозному ущербі цієї щасливої для поган і не надто щасливої для християн доби, коли не тільки інтелектуалів, як Руфін і Кней Люцій, а й представників влади, як префект Кай Летіцій, дедалі більше опосідає відчуття суспільного застою і конечної потреби перемін [213]213
Тут варто, не пошкодувавши місця, навести цитату з етнографа Л. Ґумільова, який вельми наочно описав цю добу в термінах повсякденного життя пересічного римського громадянина: «Вранці він уставав із головним болем по вчорашній пиятиці <…>, пив легке вино, розведене водою, закушуючи чим-небудь, і, користаючи з ранкової прохолоди, йшов на базар дізнатися новини <…> Дізнавався всі потрібні йому плітки, поки не ставало спекотно; потім ішов до себе додому, влаштовувався в холодку, їв, пив, лягав спати й відпочивав до вечора. Ввечері знову вставав, купався в своєму аквіумі або, якщо були які-небудь лазні поблизу, ходив туди теж новини дізнаватись. Відсвіжений, ішов розважатися <…>. Там були спеціальні сади, де танцювали танець оси – це стародавній стриптиз, і випити було можна, і після цього танцю отримати втіху за цілком недорогу плату. Потім він сам доповзав або його доставляли геть розслабленого і п'яного додому (як у II дії Галлія Крусту, та й Руфін у цій дії також втікає з бенкету! – О. З.), і він одсиплявся. А назавтра що робити? Те саме. І так поки не набридне. Може, хтось і радів з такого життя, а комусь і набридало – скільки можна? І от ті, кому набридало, шукали якогось заняття, щоб життя набуло сенсу, мети й інтересу, а це було дуже важко в добу Римської імперії в II і III ст. Політикою займатись було ризиковано (цю тему Руфін закриває ще в І дії, у розмові з тестем і Каєм Летіцієм. – О.З.). А чим же ще? Наукою? Філософією? (саме цей варіант і обирає Руфін. – О. З.) Не всі спроможні. <…> А тут, бачте, виявляється, що існують такі громади, де люди не пиячать – там це заборонено, де ніякого вільного кохання, можна тільки взяти шлюб або зберігати целібат, де люди сходились і бесідували. Про що? Про те, чого він не знав: про загробне життя. Боже мій! Таж кожному цікаво, що після смерти буде. А ви, виявляється, знаєте, так розкажіть» (Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. – Ленинград: Наука. ЛО, 1990. – С. 51—52). При всьому нарочитому спрощенні, тут цілком вичерпно передано ту «мікроісторичну» атмосферу, в якій шукають собі «сенсу, мети й інтересу» герої Українчиної драми, приходячи у своїх пошуках або до християнства, як Прісцілла й Кней Люцій, – або, як Руфін, до фактичного самогубства.
[Закрыть], – отже, за всіма ознаками, в роки останнього і найжорстокішого з Антонінів, Коммода, 180—192 pp.). У IV дії ув'язнених християн відвідують у тюрмі одновірці, благаючи в Єпископа (цей персонаж так і залишається в драмі безіменним) організаційної та ідеологічної підтримки супроти монтаністської єресі («Велебний отче!.. Батеньку!.. Єдиний! / Ми сироти без тебе! Гинем! Гинем! / Мутить нас єресь!.. Монтанівці вкрались!.. / Пророчиці облудні нас бентежать!.. / Порадь, як боронитись! Ми простацтво! / Ми люди темні, неписьменні!» і т. д.), – сюжетний хід, потрібний авторці для того, щоб Прісцілла (а за нею й Руфін) пожертвувала власним життям, віддавши Єпископові отриманий від свого батька розпізнавчий перстень, за яким підкуплена сторожа мала випустити її з в'язниці, – але, сказати б, «другим планом» ця сцена містить набагато більше інформації, не менш істотної для розуміння справдешнього смислу драми. Монтанізм, мілленаристський пророчий напрямок, що в другій половині II ст. стрімко ширився серед християнських громад від Фригії до Риму й Галлії, був визнаний церковною владою за єретичний щойно за єпископа Елевтерія (175—189), котрий уперше відкрито засудив монтанізм як «фригійську єресь» («катафригію»). 3 того, що прохачі пригадують Єпископові «листа твого до церкви в Сіракузах, / що ти писав про єресь монтанівську», напрошується підозра, що цей безіменний римський Єпископ – то не хто інший, як сам Елевтерій власною особою («вивівши» його з темниці, Леся Українка вельми елегантно «вивела» й себе з-під можливих доскіпувань педантичних істориків!), – а згадуваний бунтівний «пресвітер», на якого скаржаться збаламучені вірні («Він каже, що не з Божої встанови / ти став єпископом. „Син Князя лжі“ – / так він тебе назвав на наших зборах»), – постать також історична: пресвітер Кай, котрий, підпавши, як засвідчують писемні джерела, під «катафригійський» вплив, і справді міг протестувати проти церковно-владної ієрархії (монтаністи-бо наполягали на безпосередньо-екстатичному спілкуванні зі Святим Духом, – самому Монтанові приписують твердження, що «людина подібна до ліри, а Дух торкається її подібно до плектруму» [214]214
Цит. за: Донини А. У истоков христианства: От зарождения до Юстиниана. – С. 149—154.
[Закрыть], – і пророки та пророчиці «з Божої встанови» мали в їхніх громадах куди більшу вагу, ніж церковний клір, що, зрештою, і стало головною причиною розколу). Як бачимо, у світлі додаткових джерел авторський «тайнопис» виявляється не таким уже й трудним до розшифрування і, як нагрітий над вогнем палімпсест, з готовністю проявляє «приховані» дати: «драма діється», за всіма ознаками, у середині 80-х pp. II ст.
І ось тут-то й починається найцікавіше – одержана нами хронологічно точна «відповідь» на жодні питання не «відповідає», а навпаки, сама породжує нові. Річ у тому, що 180-ті роки – то аж ніяк не був час найбільших нагінок Риму на християн. Якби Лесі Українці, як це з легкої руки М. Євшана заведено вважати, розходилося насамперед про римсько-християнськийконфлікт (як Г. Сєнкевічу в «Quo Vadis»), довелося б визнати, що епоху для цього вона чомусь обрала напрочуд невдало. Куди показовішою була б доба правління коли вже не Нерона чи Доміціяна, то принаймні другого з Антонінів – Траяна (98—117 pp.), означена в християнській історії як «третє гоніння на християн» [215]215
Див. про це: Архієпископ Ігор Ісіченко. Загальна церковна історія. – Харків: Акта, 2001. – С. 105–126 (глава «Опір Римської імперії»).
[Закрыть], або, в крайньому вже випадку, того самого II ст. не 80-ті, а 60-ті роки (знамениті мучеництвом Юстина Філософа та його учнів). Доба ж Коммода Антоніна під цим оглядом досить-таки маловиразна, а маловиразних («недоговорених») епох Леся Українка не любила (як свідчить К. Квітка, це й була одна з головних причин, чому вона так рідко вдавалася до подій з української історії: «…життя тих народів і епох, з яких вона писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то <…> якісь недоговорені» [216]216
Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… – С. 243.
[Закрыть]). Натомість надзвичайно, без перебільшення трагічновиразною – переповненою ще вільним, відкритим грозовим вируванням ідей і пристрастей – постає ця епоха, коли поглянути на неї в зовсім іншому ракурсі – з точки зору внутрішньоцерковної боротьби.
То був час, коли ні догматика, ні культ іще твердо не всталилися: «в нас тепера / велика чвара церкву роздирає», – ділиться Прісцілла з коханим своєю журбою, і єдине, що до цього можна додати – це, що таким чварам «роздирати» церкву лишилося недовго: до 200 р. (коли абсолютна більшість християнських громад в и знає канонічність листів до Тимофія і тим остаточно утвердиться перемога в християнській церкві павлінітів) процес формування церковної ієрархії завершиться. На місце колишніх харизматичнихбогослужінь – пророцьких, апостольських, вчительських (останнім сплеском яких і був монтанізм) – заступить інституціоналізованавлада єпископату, зі стрімкою й незворотною тенденцією до централізації парохій (як заявить уже в середині III ст. св. Кипріян, «поза Римською Церквою нема християнства» [217]217
Див.: Архієпископ Ігор Ісіченко. Загальна церковна історія. – С. 96.
[Закрыть]!), з церковними соборами (перші соборискликалися якраз із тих питань, що так хвилюють Прісціллиних одновірців, – «єресі» Монтана та святкування Пасхи: «змагання йде, коли справляти Паску, / чи в той час, як юдеї, чи не в той»), – встановиться канон Святого Письма, і гностикам доведеться ховати свої, надалі «заборонені» книги, по цвинтарних склепах, як у Наг-Гаммаді, – словом, те, що початково було заповідалось як місіонерське братство викуплених Духом Сина Божого «синів, не невільників» (Лист св. ап. Павла до галатів, 4:6–7), де «нема юдея, ні грека, нема невільника, ані вільного, нема чоловічої плоті, ані жіночої, – бо всі ви одно в Христі Ісусі!» (Гал. 3:28) [218]218
Ця – допавлінітська– формула хрещення, як показує Е. Шюсслер-Фьоренца, вибудовувалась як низка опозицій до панівних ідеологій ранньохристиянського довкілля: «І серед юдеїв, і серед греків було загальником дякувати за те, що вони люди, а не тварини, греки, а не варвари, євреї, а не гої, вільнонароджені, а не раби, чоловіки, а не жінки. Християнська еґалітаристська віра формулювалася всупереч і на противагу цій загальноприйнятій ратифікації соціальної дискримінації в юдаїзмі та еллінізмі» ( Female Leadership in the Jewish and Christian Traditions. – P. 31).
[Закрыть], – після півторастолітньої боротьби нарешті безповоротно укшталтується і зцементується в т. зв. «ортодоксальну», «єдино істинну» церкву – соціальний інститут, призначений уже нестак для готування вірних до незабарного кінця світу, як до якомога догіднішого виживання у світі наявних владних структур – із неминучим дублюванням цих останніх.
Час, обраний Лесею Українкою, – то якраз останні, найнапруженіші і найбентежніші «перед заходом сонця» роки християнської свободи дискусій, коли «ортодоксія» з «дисидентством» так іще не звуться і змагаються між собою ще на рівних, в очах римського світу зливаючись в одно (і провокуючи єдину на себе реакцію, так промовисто озвучену простосердим батьком Прісцілли, старим Аецієм Пансою – майже «Санчо Пансою»! – який, зачувши, що християни між собою не єдині, робить найлогічніший «з позиції влади» висновок: «О, коли так, се небезпечна секта, / бо ми ж не знаєм, хто з них єретик, / а хто сектяр звичайний. Чи не краще б / усю ту секту враз з єретиками / узять та й викоренить раз назавжди?»). Християнська історія зберегла, зрозуміло, тільки голоси «переможців» (батьків церкви), але й із них добре дається розчути, які жорстокі, передсмертно-непримиренні релігійні баталії «роздирали церкву» 80-х pp. II ст.: Прісцілла ходить у катакомби (а «доба катакомб» також уже навзаході – скоро розпочнеться доба «домашніх церков», а вже 201 р. на Ефесі буде споруджено й перший храм, найдавніший із досі виявлених…) акурат у хронологічному проміжку між запеклими атаками ліонського єпископа Іринея на гностиків (бл. 180 р.) та початком бурхливої публіцистичної активности Тертуліана, який приблизно від 190 р. знай пише в Карфагені проти єресей трактат за трактатом, особливо гнівно нападаючись на поширену серед єретиків рівність у доступі до церкви та служби Божої [219]219
Див.: Barnes Т. D. Tertullian. – Oxford: Clarendon Press, 1971. – Р. 210—232.
[Закрыть]. Це остання історії християнства доба «свободи слова», останніх відкритих полемік перед тим, як дискусії обернуться репресіями й відлученням «єретиків» від церкви, тож вибір Лесею Українкою часу дії випадковим вважати ніяк не випадає, і пояснення цьому вибору може бути тільки одне: «Руфін і Прісцілла» – драма насправді зовсім не про перемогу однієї, як любив висловлюватися Геґель, «історичної форми» (християнства) над другою (римсько-елліністичною), чи, інакше кажучи, «Прісцілли над Руфіном», – вона про трагічну, життєву й історичну, поразку ї х о б о х, з однією тільки різницею: Руфін цієї поразки свідомий, а Прісцілла – ні.
Тому гинуть вони хоч і разом, «побравшись за руки», але різноюсмертю: Прісцілла – піднесено-радісною, жертовною – по-християнськи благословляючи на порозі сподіваного Божого Царства своїх убивць і жадну до крови юрбу в цирку («Хай Бог тебе рятує, рідний люде»), – а Руфін – трагічно-самотньою, античною – «сократівською» (недарма ж у тексті раз у раз різними способами, до авторських ремарок включно, підкреслюється, що Руфін «філософ», – саме з такою мотивацією він відмовляється на суді віддати шану богам римського пантеону – «до богів байдужий як філософ», – і взагалі перегуків зі смертю «батька філософів» Сократа, як її представлено Платоном в «Апології Сократа» та діалозі «Крітон», в історії Руфіна надзвичайно рясно: навіть сам мотив відмови від втечі з в'язниці перед стратою є недвозначно «сократівським», і арґументи на користь такої відмови Руфін подає Прісціллі, по суті, ті самі, що й Сократ Крітонові [220]220
Засуджений на смерть Сократ говорить із Крітоном, який прийшов тайкома вивести його з в'язниці, як громадянин і патріот – від імени Законів і Держави, що їм громадянин зобов'язаний улягати, а в разі незгоди з ними – покинути батьківщину й податись у вигнання: цей останній вихід Сократ відкидає як негідний (Платон. Діалоги/ Пер. з давньогр. Й. Кобів, У. Головач, Дз. Кована та ін. – К.: Основи, 1999. – С. 42—53). Руфін, на аналогічну пропозицію Аеція Панси, подає ті самі контрарґументи – «жити втікачем, / ховаючись і від погоні влади, / і від людських очей, немов злочинці? / Таке життя від смерти гірше», – а коли Прісцілла, після його відмови охреститись у в'язниці, нарікає на його «безвинну», ні за що, загибель, так само у відповідь апелює до законів:
Безвинно? Ні! Я знаю, за що гину.Коли підданий цезарської владине служить цезарю – слугу такогоубити цезар мусить. Так ведеться.Коли республіканець руки склавшиі мовчки терпить люту тиранію —повинен смерті він. Се так по правді. Тут уже й словник чисто сократівський – Сократ каже «по справедливості». Фаховим філологам варто б докладніше простежити вплив Платонових діалогів на «Руфіна і Прісціллу», а може, й ширше – на цілу Лесину драматургію, – пам'ятаючи, що ті діалоги, як-не-як, були приступні письменниці в ориґіналі (вона читала по-давньогрецькому), а українську термінологію вона, як «літературна дочка» Пчілки й Старицького, не вагалася «кувати» самотужки, отож не виключено, що у випадках, подібних до наведеного, можемо мати до діла і з прямим перекладом із Платона.
[Закрыть]), – його останні слова («Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш») є фінальним жестом абсолютної безнадії – не особистої, а саме всесвітньо-історичної, якій прийдешня, християнська «нова історична форма» нездатна запропонувати жодної альтернативи.
Трагедія Руфіна «на виду», вона – в повній, до речі, згоді з засадами римської чуттєвости [221]221
А. Ф. Лосєв вважає засадничою характеристикою римського відчування життя насамперед наскрізну, пластично виражену соціальність, якій жорстко улягає всяка індивідуальна окремішність (докладніше про це див.: Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ вв. н. э. – Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – С. 9—44).
[Закрыть]– публічна: врозумлива, вчитна, зрима, осяжна, тобто проговорена й розіграна безпосередньо нам перед очима й приступна нашому співпереживанню (навіть завершальна, п'ята дія, головним персонажем якої виступає юрба в цирку, сиріч сама римська колективність per se [222]222
Тут Леся Українка, ймовірно, послугувалася класичними «Нарисами давньоримського життя» Т. Сімонса, авторитетними настільки, що їх і через сто років після публікації в Росії цілими сторінками докладно переповідає А. Ф. Лосєв (див. його: Эллинистически-римская эстетика І-ІІ вв. н. э. – С. 47—52), – текстуальні збіги з V дією «Руфіна і Прісцілли» тут надто явні, щоб не запідозрити присутности за обома текстами, письменниці й філософа, одного й того самого прототексту.
[Закрыть], або ж, сказали б марксисти, народні маси як дійова особа історії, – то навіч представлене соціальне тло передовсім Руфінової особистої трагедії «римського громадянина»: це-бо дійсно «його Рим» і його світ, із яким Прісцілла вже навіть не має спільної мови: на оголошення покликачем її слів, що вона «рада вмерти за Христову правду», у рядах амфітеатру відлунює непорозумілим: «Яку то правду? Як вона казала?», а мужчини й зовсім не слухають, оцінюючи її виключно з пластичного погляду: «Що ж, і гарно, – / велична постать, рухи благородні», – Прісцілла дослівно «не від світу цього», ніякий її діалог із цим світом неможливий, тоді як оголошена антицезарська позиція Руфіна принаймні знаходить тут негайний відгук – протесту й обурення). Натомість Прісціллина трагедія, котра за «всесвітньо-історичним масштабом», як побачимо, нітрохи не поступається Руфіновій, у тексті не те щоби згладжена, а винесена «за лаштунки», «в підпілля» (=катакомби!) цього самого тексту, подібно як і основна діяльність Прісцілли як церковної активістки протікає поза коном, схованою від «профанного» читацького ока, ба й від коханого чоловіка («Сього тобі сказати я не смію»), – безпосередньо ж на кону Прісцілла змушена парадувати переважно в традиційно-жіночих соціальних ролях: дружини (фіктивної!), дочки (яка нехтує дочірнім обов'язком задля віри!) і «потенційної» матері (яка відмовляється від материнства!). Себто, на відміну від Руфінової «трагедії римського громадянина», її «трагедія християнки» не є публічна, і полягає вона зовсім не в тому, що цій милій жінці (яка знехтувала всіма своїми жіночими ролями!) врешті-решт стинають голову на арені цирку. Або, точніше б сказати, не лише в цьому.
Пригляньмося ближче цьому жіночому характеру. Прісцілла – не Міріам і не Кассандра, вона «пішла в християни» ще до заміжжя не тому, що її вело містичне покликання чи виняткова релігійна обдарованість, а, як і більшість патриціянок-неофіток її доби, внаслідок духовного пошуку, потреби знайти точку прикладання своїм здібностям у суспільстві, яке, крім кривавих циркових розваг та «уборів» («По правді, зятю, / тебе вона уборами руйнує?» – допитується в Руфіна Аецій Панса), мало що могло запропонувати чулій інтеліґентній жінці [223]223
Як знати з історичних джерел, поза хатнім господарством єдиною соціально санкціонованою сферою занять для римської матрони були знахарство й акушерство (див.: Women's Life in Greece and Rome. A source book in translation/ Магу R. Lefkowitz and Maureen В. Fant, eds. London: Gerald Duckwort & Co. LTD, 1988. – Р. 161—172).
[Закрыть], – надто коли «наука й філософія», що про них згадує Л. Ґумільов, тобто сам собою процес інтелектуального пошуку (який міг, наприклад, задовольнити Руфіна) її не вабить, бо не дає безпосереднього й незабарного ціннісного орієнтиру, якого потребує діяльна натура. «Де ж край блуканню мандрівної думки? / Де дно в розумуванні? Де котвиця, / куди ти кинеш і за що зачепиш / ту котву, щоб спинити корабель, / утомлений одчаєм безбережжя?» – палко переконує вона Руфіна вже в першій сцені, і треба визнати, що її натхненна промова звучить далеко переконливіше, ніж його надміру абстрактна відповідь («Нам рано ще котвиці закидати. <…> В таких мандрівках тільки невідоме / нам може стати за мету»), – як і більшість її пізніших монологів. Якщо їй так і не вдається врешті-решт навернути чоловіка в християнство (а саме в цьому, нагадаю, й полягає Прісціллина найтяжча особиста драма, яка труїть їй навіть радість мученицького вінця!), то принаймні вдається переконати прийняти її умови співжиття, – а це, як для римлянина (хай би й як завгодно філософськи «просунутого»!), нестак-то й мала поступка [224]224
Традиційно причиною гонінь на матрон-християнок були якраз складені до суду скарги їхніх чоловіків-поган на те, що дружина ухиляється від виконання подружнього обов'язку, – лише наявність такої заяви могла поставити матрону поза римським законом (див.: Kraemer Ross S. The Conversion of Women to Ascetic Forms of Christianity // Sisters and Workers in the Middle Ages/ J. M. Bennet, E. A. Clark, J. O'Barr, B. A. Villen, and S. Westphal-Wihl, eds. —Chicago: Univ. of Chicago Press, 1989. – P. 198—207). Прісцілла, до речі, й пропонує чоловікові скласти подібну заяву й відмежуватись од неї задля його власної безпеки, – але Руфін обурено відкидає таку можливість.
[Закрыть], тож не така й мала перемога для Прісціллиного «пропаґандистського» хисту (адже Руфінів «подив, повний пошани» вона в цьому платонічному подружжі здобуває зовсім не «жіночими» способами, навпаки – між подружжям відбувається свого роду реверсія ґендерних ролей, коли Прісцілла, як безстрашна Христова войовниця, гасає потемки містом і околицями, щомиті наражаючись на небезпеку, а Руфін змушений «по-жіночому» сидіти вдома і хвилюватись, чекаючи її повернення, як колись перед шлюбом вона його – з військового походу: «Уперше зрозумів я, / що як то тяжко склавши руки ждати, / чи вернеться одважний друг додому / з такого бою, де немає місця / тому, хто стать під корогву не може…»). Одне слово, нема сумніву, що з Прісцілли таки прирожденна проповідниця– одна з тих «матерів церкви», яких так багато було в перші два століття християнської історії. Ще апостол Павло не вагається нагороджувати цих достойниць титулами «апостолок» (Юнія, Текла) і «патронес», тобто фундаторок і провідниць церковних громад (Фіва) [225]225
Проте, яким чином Юнія, дружина Андроніка, з часом «змінила стать», обернувшись «Юнієм» (Рим. 16:7), а Павлова «патронеса» (prostatis) Фіва з «патронеси» (в інших перекладах – «диякониси» або «єпископеси»: титул, який Павло вживав і щодо себе самого) Кенхрейської громади зробилася «служебницею церкви в Кенхреях» (Рим. 16:1) – гаразд хоч не підмітальницею! – як і взагалі, ширше, про фальсифікацію ролі жінок – «матерів церкви» – в післяапостольській церковній традиції докладно див. у Е. Шюслер-Фйоренци ( In Memory of Her) та K. Джо Тор'єнсен ( When Women Were Priests: Women's Leadership in the Early Church&the Scandal of their Subordination in the Rise of Christianity). Емблематичним тут можна вважати приклад з ранньохристиянської іконографії, наведений К. Джо Тор'єнсен (Op.cit. – P. 9—10): у Римській Базиліці св. Пракседи, у Капелі св. Зіновії на підкупольній мозаїці, що зображає, поруч із св. Пракседою, св. Зіновією та Богоматір'ю, ще живу на час будівництва Капели (бо з квадратовим, а не круглим німбом круг голови) єпископесу Теодору (Theodora Episcopa), останню літеру її імени, «а», з мозаїки грубо зішкрябано гострим предметом (смальту при тому сильно пошкоджено), так що вийшов «Theodor», – попри явну граматичну неузгодженість із Episcopa (у чоловічому роді мало би бути Episcopus), вже не кажучи про жіночий головний убір гаданого «Теодора» (Іл. 7). Ось це брутально видерте «з м'ясом» закінчення жіночого роду – либонь, найпромовистіший символ політики пізніших «батьків церкви» щодо її «матерів».
[Закрыть], і дискусії про те, наскільки Павло особисто може вважатися відповідальним за згодом учинену заднім числом «ґендерну чистку» християнського апостоляту й верховного кліру, невгавають у католицькій та протестантській екзегетиці от уже друге століття. В кожному разі, як резюмує С. Гаскінс у своїй фундаментальній праці про фальсифікацію церквою постаті Марії Магдалини – «першої з-поміж апостолів» (apostola apostolorum) і найвірнішої Христової учениці й «партнерки» (koinonos), яку від VI ст. вмисне ототожнено з безіменною блудницею, – «на кінець II століття еґалітарні принципи, визначені в Новому Заповіті й потверджені в цьому контексті св. Павлом, було відкинуто, і на їхнє місце повернулася попередня їм юдаїстська патріархальна система» [226]226
Huskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. – P. 42.
[Закрыть].
Починаючи від 200 p., від канонізації листів до Тимофія, інституційно трансформована за вищеописаною синагогальною моделлю християнська церква з нещадним, таки по-юдаїстському жононенависницьким запалом [227]227
Як проголосив у І ст. н. е. раббі Еліазар, «хай краще згорять слова Тори, ніж будуть доручені жінці!» (Цит. за: Swidler, Leonard. Biblical Affirmations of Women. – Philadelphia: Univ. of Pennsylvania Press, 1979. – P. 163). Попри всю «ґендерну лояльність» самого апостола Павла, можна з певністю стверджувати, що його послідовники у своєму запеклому еклезіастичному антифемінізмі провадили лінію не стільки Ісуса Христа (чия політика ґендерної рівности, навіть у тому вигляді, як її подають «найпатріархальніше» зредаговані синоптичні євангелія, справді була революційною не то для близькосхідних, а й для далеко ліберальніших римських громад!), скільки далеко звичнішу для них, традиційну – раббі Еліазара.
[Закрыть]«вишкрібатиме» з християнства ту «жіночу складову», що так буйно була процвіла в ньому в перші два століття його історії, – і переслідуватиме саму пам'ять про неї, як неподобенну єресь [228]228
Це аж ніяк не метафора – P. Ш. Кремер, одна з найавторитетніших дослідниць раннього християнства, взагалі пропонує кваліфікувати єресі як «жіночу релігію» на тій підставі, що «більшість християнських рухів, про які знаємо, що там домінували жінки, були в кінцевому підсумку засуджені як єресі» (Ross Shepard Kraemer. Her Share of the Blessings: Women's Religions Among Pagans, Jews, and Christians in the Greco-Roman World. – New York-Oxford: Oxford Univ. Press, 1992. – P. 157). Відомо, що ще у катарів до священства («досконалих») належали на однакових правах чоловіки й жінки, що й дало Римській церкві формальний привід ширити наклепницькі чутки про нібито «нечувану» катарську розпусту.
[Закрыть].
Власне в «єресях» ця пам'ять і заціліє. Вище я вже цитувала висновок Р. Ейслер про «антиієрархічність», читай антипатріархальність, як наскрізний об'єднавчий мотив, що червоною ниткою проходить крізь усі апокрифічні євангелія I—IV століть, – від гностиків, маніхейців і монтаністів цю «дисидентську», прокляту офіційною церквою антиієрархічну традицію історія релігії сьогодні простежує неперервно-тяглою, раз у раз відроджуваною під новими личинами аж до пізнього середньовіччя, до катарів і патаренів: випхана «в двері» християнства, ідея жіночого божества (з усіх релігій його не знають тільки юдаїзм, християнство й іслам), або ж жіночої іпостасі Бога, продовжувала лізти коли не «у вікно», то в раз у раз прорубувані «бійниці», аж доки в XII ст. офіційна (католицька) церква не пішла-таки на частинний компроміс, дозволивши культ Діви Марії. Феноменальна чуткість Лесі Українки до кожного історичного прояву цієї традиції, якийсь дійсно особливий у неї художницький і культурологічний (чи треба тут додати – жіночий?) «інстинкт на єресь» у поєднанні з аналітичними спостереженнями, що багато в чому випередили положення сучасного (останньої чверти XX ст. [229]229
У 1970-х pp. було завершено переклад і обробку коптської гностичної бібліотеки з Наг-Гаммаді, чим і започатковано новий етап у розвитку ранньохристиянських студій.
[Закрыть]) релігієзнавства, змушує сьогодні зовсім не жартом застановитися над питанням, ким же, властиво, вважати її саму – чи єресіологом, критиком ортодоксального християнства з позицій відкинутої ним «релігії любови», а чи, чого доброго, прямою продовжувачкою, у своїй творчості, тієї самої гностико-маніхейської традиції, «єретичкою», що залишила нам у спадок свої власні апокрифи, які для секулярної культури, а надто в країні, де ще булґаковський Воланд страшився вгледіти «в кожному вікні по атеїсту», у своїй власне-«апокрифічній» якості вже маловрозумливі, та й просто невчитні.
Трохи далі я ще повернуся до цього питання та спробую показати, що воно далеко не таке риторичне, як може видатися на позір. А поки що, у контексті рефлексії над трагедією Прісцілли як однієї з історично останніх«матерів церкви», наведу, на потвердження Українчиних власних, серед ідеологічного розбрату II ст., симпатій і антипатій, кілька витягів із її листа до А. Кримського від 09.02.1906 р. – з приводу, щоправда, не «Руфіна і Прісцілли» (які тоді ще не були дописані), а іншої драми, на ту саму тему і з тої самої доби – «В катакомбах» («Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків Божих – зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці»). У системі Українчиного міфа цю одноактівку можна розглядати як своєрідний «додаток» до «Руфіна і Прісцілли»: тут у фокусі авторської уваги якраз ті «залаштунки» павлінітської громади («Мій єпископ вигадуваний павлініанською традицією, як воно й справді бувало в римському єпископаті тих часів» [12, 156]), які в «Руфінові й Прісціллі» тільки ледь-ледь, «по дотичній» відслоняються в III—IV діях (у в'язниці), – і головне вістря авторської атаки спрямоване туди ж, куди і в усіх тогочасних єресей, – на «догму про ієрархію, встановлену самим Богом» [230]230
Eisler, Riane. The Chalice and The Blade: Our History, Our Future. – San Francisco: HarperCollins, 1987. – P. 237.
[Закрыть], конкретніше – на інституціоналізаціюцеркви, в якій Христове братство рівних(«нема раба ні пана у Царстві Божому» – це перифраз із Гал. 3:28, і Неофіт-раб зовсім слушно «жадає віри в ту святую силу, / що розум просвітить у найтемніших / і всіх людей збере в громаду вільну / без пастиря-дозорця і без пана», – саме цю «святую силу» в той час в інших, непавлінітських – валентинівських – громадах і йменували були «гнозисом» [231]231
3 тією, правда, різницею, що сам Валентин також не поширював дієвість гнозису на «всіх людей», а тільки на тих, кого наділено здатністю прийняти Слово. Під цим оглядом людей він поділяв на три категорії – «пневматиків» (тих, хто від роду посідає частку Святого Духа), «психотиків» (для кого можливе духовне просвітлення за допомогою гнозису) та «іліків» (безпросвітних породжень темної матерії, закритих для духовного пробудження). Але саму ідею «вільної громади» просвітлених, «без пастиря-дозорця і без пана», можна вважати чисто гностичною (вона, зокрема, присутня в трактаті гностика Єпифанія «Про справедливість»). Докладніше про різницю між ранніми гностицизмом та християнством див.: Трофимова М. К. Гностицизм и христианство // Апокрифы древних христиан. – С. 162—172.
[Закрыть]), це початкове «братство в духові» – вже підміняється вертикальноювладою, «духовною тиранією» церковних ієрархів, «підпасків Божих». «Коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laie) перших віків, – боронить Леся Українка свою позицію перед А. Кримським, – так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з'явився на світ єпископат і перші початки церковної ієрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архірейства» [12, 155]. І далі, розквитавшися з ортодоксальною догматикою, зокрема христологією (пообурювавшись тим, що Христа звано в апологетиці «ц а р е м іудейським – епітет «пророк», бач, занизьким здавався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто», – тобто продемонструвавши, між іншим, чисто монтаністськебачення Христової постаті), Леся Українка освідчує нарешті свої симпатії: «Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його „жен-мироносиц“, до яких належить і моя Анціллодея…» [12, 155], – а крім Анціллодеї, додаймо, також і Прісцілла, і Йоганна з однойменної драми, і Альбіна з «Адвоката Мартіана», і євангельські «жінки, що прийшли були з Ним» (власне-«мироносиці», які назавтра по Розп'яттю з'явились були змастити миром тіло Христове і першими довідалися про воскресіння), – Марія Магдалина, Саломея і Сусанна із чорнової версії «На полі крови» – ціла розкішна Українчина ґалерея «сестер Христових», «апостолок», «єпископес», «патронес», які закладали й розбудовували християнську церкву і яким згодом усім буде велено, на юдаїстський манір, «вмовкнути», під тим претекстом, буцімто «великий наш апостол заповідав: / „А жінка серед збору хай мовчить“» [232]232
У канонічному перекладі: «Нехай в церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорить не позволено, – тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, – непристойно бо в церкві жінкам говорити!» (1 Кор., 14:34). Задля справедливости признаймо, що принаймні тут Павло не винен: на думку більшости екзегетів, це місце з Першого листа до коринтян, яке так явно суперечить всій його 11-й главі (про жіноче пророкування), не належить Павлові й було інкорпоровано в текст далеко пізніше, правдоподібно аж у другій половині II ст., коли йшла боротьба з «облудними пророчицями»-монтаністками (MacDonald, Dennis R. The Legend and the Apostle: The Battle for Paul in Story and Canon. – Philadelphia: Westminster Press, 1983. – P. 68—74). У кожному разі, Леся Українка й тут історично коректна: на час дії драми «В катакомбах» – середина або друга половина II ст. – Єпископ уже цілком міг обтяти недоречно впалу йому в річ прихожанку саме цим віршем (а ще й перед тим йому насилу вдалося затлумити в іншої жінки акурат спалах пророчого екстазу!), – не розуміючи цього ідеологічного й психологічного контексту. Єпископа найлегше взяти за банального нечуственного хама, але пам'ятаймо, що банальними рішеннями Леся Українка не задовольняється ніколи.
[Закрыть](«В катакомбах»). Як бачимо, Леся Українка напрочуд точно потрапила розпізнати в перших віках церковної історії, як найприкметніше і згодом заникле, власне оцю безпрецедентно потужну «інвольтацію» жіночим елементом, ледве вгадну, крізь млу тисячоліть, присутність на історичному кону з часом «вишкрябаної» з анналів, умовно кажучи, «церкви Міріам» – як ту, на її думку, чисто «чуттєву», не «теоретичну» (читай – не патристичну, і це правда!) альтернативу, котра в її системі вартостей «надається до ідеалізації» н а т и х с а м и х п р а в а х, що «і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників» [12, 155].
Тут можна було б додати – не тільки до «учеників», а й до «учениць» також [233]233
Серед екзегетичних студій, присвячених ставленню Христа до жінок, становищу жінок серед Христових апостолів і учнів та, особливо, ролі тієї осібної жіночої групи, про яку згадує апостол Лука (8:1–3) й до якої належала, серед інших, і «Йоганна, жінка Хусова», спеціально цікава праця президента Міжнародної спілки св. Івана Карли Річчі (Ricci, Carla. Mary Magdalene and Many Others: Women Who Followed Jesus/ Transl. from the Italian. – Minneapolis: Fortress Press, 1994), – тим, що використовує як джерельну базу виключно канонічні євангелія, не вдаючись до апокрифічних (гностичних), і доходить при тому достоту тих самих висновків, що й куди «вільнодумніші» в доборі джерел протестантські теологи – Е. Шюслер-Фьоренца, К. Джо Тор'єнсен, С. Гаскінс та ін.
[Закрыть](у цьому пункті уявлення Лесі Українки не виходили за межі сучасного їй релігієзнавства – у «Йоганні, жінці Хусовій» вся ґендерна толерантність Христа обмежується тим, що, як вдячно згадує Йоганна, «свою науку / Він уділяв усім, і нам, жінкам, / не боронив стояти близько й слухать», що з погляду сучасної екзегетики вже, м'яко кажучи, не відповідає історичній правді, – принаймні згадані в Євангелії від Луки нарівніз Дванадцятьма «Марія, Магдалиною звана, <…> і Іванна, жінка Худзи, урядника Іродового, і Сусанна, і інших багато, що служили вони їм маєтком своїм» [8:2–3], як послідовно доводить К. Річчі, за своїми правами й еклезіастичними функціями абсолютно нічим не поступалисяДванадцятьом і навіть, як фінансові патронеси руху, користувалися особливою пошаною, а не просто були допущені «стояти близько»). На думку Є. Гаскінс, одначе, здійснена Христом емансипація жінок від їхнього конвенційно приниженого становища – що й було «однією з причин привабливости християнського руху для жіноцтва <…> середнього й вищого класів», як наша Прісцілла, – кого «нова релігія <…> шанувала, цінувала й забезпечувала їм мету і статус, якого їм відмовляло патріархальне суспільство», – зберігалася в християнському русі нестак-то й довго, всього десь років із тридцять по смерті Христа [234]234
Huskins S. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. – P. 85.
[Закрыть]– треба розуміти, акурат доти, поки живі були Христові свідки й сподвижники (хоча, судячи бодай із тих заздрих випадів Петра на адресу Марії Магдалини, що їх подибуємо в гностичних євангеліях, і серед Дванадцятьох теж не всі з однаковою готовністю прийняли Учителеву «феміністичну революцію»). Загалом, на чому погоджується вся т. зв. «феміністична теологія», – це, що після Христа й апостолів у християнстві розпочався незабарний «відкат» у бік традиційної юдаїстської мізогінії.
Ця своєрідна «антифеміністична контрреформація» – зворотня сторона інституціоналізації та становлення ієрархії за патріархатним зразком – тривала впродовж цілого II ст., хоча цілий той час жіноча участь у розбудові церкви ще «офіційно» не гальмувалася (для Цельза, в кожному разі, християнство ще «релігія жінок» і вже тим одним заслуговує на погорду!). Тож і для Прісцілли ще лишається відкритою можливість проповідувати «Христову правду» не тільки перед чоловіком і своїми рабинями (з якими їй повелося явно успішніше, ніж із чоловіком, – судячи з в'язничної сцени з рабинею-єгиптянкою Нофретіс, Прісціллі вдалося навернути мало не всю свою челядь, причому саме особистим прикладом, як то й має бути в правдивому духовному навчительстві: знати, що в голові Нофретіс панує немилосердна конфесійна плутанина, справжня купа-мала із старих і нових богів, Аммона і «ягнятка божого», хреста і єгипетських амулетів, і тільки духовний авторитет її «наймилішої», «святої пані» є для неї абсолютним і беззастережним, – фактично в цій сцені Прісцілла постає перед нами як практикуюча с в я щ е н и ц я, «духовна мати», нічим у цій ролі не згірша, ба й ліпша, сердечніша од «офіційного» пресвітера – старого Теофіла [235]235
Історія донесла до нас імена багатьох ранньохристиянських жінок-священиць, які не тільки проповідували перед громадою, а й сповняли літургійні функції, до євхаристії й хрещення включно, – не вганяючись тут надміру в еклезіастичні тонкощі, зазначу лишень, що проблемою для ранньої екзегетики була ще не сама собою жіноча проповідь, а тільки право жінки проповідувати чоловікам (див.: Kraemer, Ross S. Her Share og the Blessings… – P. 187—190).
[Закрыть], і знати, що це й є її справдешнє покликання, – а вже в сцені «мученицького благословення» вона попросту незрівнянна й перевершує навіть самого Єпископа: тільки від неї одної ті, кого вона поблагословила, справді «відходять потішені» [236]236
Тут Леся Українка знов-таки не обтяжує читача історичними коментарями, «по-гемінґвеївському» відразу вводячи його всередину дії, а наші «науково-критичні» коментатори теж не стали завдавати собі клопоту розтлумачити ритуальний смисл сцени відвідин у в'язниці. Справа в тому, що в II ст. християни, засуджені на смерть (мученики), вважалися наділеними особливою духовною силою, т. зв. «владою ключів» (до Царства Божого), і благословення, отримане від них, прирівнювалося до єпископського й забезпечувало розгрішення навіть відступникам (див.: Klawiter, Frederick С. The Role of Martyrdom and Persecution in Developing the Priestly Authority of Women in Early Christianity // Church History49. – Vol. 3. – 1980. – P. 251—261). Саме цим пояснюється поведінка відвідувачів, які заповняють темницю в IV дії («просять благословення у в'язнів, дають дарунки, виражають пошану»), саме тому до лежачої, після тортур, Прісцілли з порога кидаються навколішки християнські жінки («Благослови мене, святая сестро!» – «Скріпи мій дух, він немічний, сестрице!» – «Ой гину, сестро! Поможи! Я грішна!») – і її поведінка в цій сцені цілком відповідна її новому еклезіастичному статусові.
[Закрыть]). Коли Прісцілла заявляє Руфінові: «Для мене церква дорога, як мати, / як рідна мати; все, що їй на шкоду, / болить мене, і мучить, і турбує. / На ліки їй віддати я готова / і кров свою, й життя», – це говорить не просто собі скромна «служебниця» [237]237
Варто, до речі, відзначити, що в останній редакції анґліканської Біблії (т. зв. New Revised Standard version) Кенхрейську «служебницю» Фіву 3 Рим. 16:1—2 таки поновлено в правах до «священиці» (а minister) та Павлової «доброчинниці» (а benefactor). Зважаючи на слабкість сучасних українських церков, у нас навряд чи доводиться сподіватися найближчим часом на подібні канонічні ревізії.
[Закрыть], а таки незаперечна організаторкацерковного руху, чиї інтереси сягають далеко за межі помочі вбогим або й запропонованого Руфіном фінансового патронування громаді, – як проповідницю й церковну активістку, Прісціллу «болять, і мучать, і турбують» проблеми далеко поважніші – ідеологічні, тобто культу й догматики. І чи не найголовніша з-поміж них – то боротьба з монтаністською єрессю.
Позаяк автентичні монтаністські пам'ятки до нас не дійшли (слід розуміти, були знищені ортодоксами), то про власні погляди самого Монтана та його сподвижниць (котрі користувалися в монтаністських громадах авторитетом не меншим, коли не більшим од нього, – з-поміж усіх ранньохристиянських єресей саме монтанізм ідеально підпадає під номенклатуру «жіночої релігії»!), отже, про суть монтаністського вчення самого по собі ми знаємо нестак-то й багато. Головна лінія, по якій відбулося розходження гетеродоксів-«катафригійців» із ортодоксами-павлінітами, що до них належить Прісцілла, – то, як уже згадувано, проблема ієрархії, або так званого «апостольського переємства»: монтаністський рух, заперечуючи чинність такого переємства – інституціоналізованої богопомазаностицерковного кліру («підпасків Божих»), – сповідував натомість культ пророцтва, отже, безпосередньої богонатхненности(Святим Духом) харизматичних лідерів, пророків і пророчиць. Задля об'єктивности варт зазначити, що ідея харизматичної, «богообраної», а не інституціоналізованої, проповіді безумовно ближча до практики самого Христа, так що Р. Ш. Кремер має рацію, пишучи, що монтанізм «виник у ранньому християнстві як рух відродження й реставрації, певним чином аналогічний до появи самого християнства понад століття перед тим» [238]238
Kraemer, Ross S. Her Share og the Blessings… – P. 168.
[Закрыть]. Христос і був для монтаністів так само «всього лише» пророком, явленим звістувати кінець світу й прихід Царства Божого на землю, – тільки що цим«анархістам» такий епітет зовсім не здавався «занизьким».
Зрозуміло, що в цілій тій «великій чварі» авторські симпатії Лесі Українки (надто зважаючи на її особливу заанґажованість у тему пророцтва, про що ще буде мова згодом) мають бути, в кожному разі, не на боці павлінітів [239]239
Цікаво, що один із найемоційніших епізодів цілої «драмищі» – сцена у в'язниці зі старим батьком Прісцілли, Аецієм Пансою, – має своїм літературним прообразом агіографічне джерело таки монтаністського походження: в'язничний щоденник Вівії Перпетуї, включений до анонімного «Мучеництва святих Перпетуї і Філіцітати» (передмова до «Мучеництва…» містить апологію жіночого пророцтва і кваліфікується більшістю дослідників як незаперечно монтаністська, до того ж, з ортодоксальної точки зору, «єрессю» було вже саме жіноче авторство– писання жінками книжок під власним іменем прирівнювалось ортодоксами до забороненого св. Павлом «пророкування з відкритою головою» [див.: Heine, Ronald J. Montanist Oracles and Testimonia. North American Patristic Society 14. – Macon, GS: Mercer Univ. Press, 1989. – P. 124]; причиною ж, чому наскрізь візіонерський, «пророчий» щоденник Вівії Перпетуї не було, як інші писання монтаністок, знищено, вважається використання його Тертуліаном у полеміці на захист мучеництва, проти поширеної певний час практики т. зв. «другого хрещення» – коли християни вигравали собі життя, публічно відрікшись од віри, як того вимагав римський суд, а потім хрестилися вдруге; у Лесі Українки такою можливістю спокушається Фортунат, а Свояк-відвідувач підбадьорює його: «Я знаю церкву, де приймають всіх, / аби покаявся, то й приймуть знову», – у цьому питанні між церквами також іще не вироблено було єдиної «докси»). Нема сумніву, що саме розмови християнки Перпетуї з її «невірним» батьком, який приходить до в'язниці благати кохану доню не йти на смерть і пощадити його старощі, було взято Лесею Українкою за взірець для сцени з Аецієм Пансою, – і фабульні, й текстуальні збіги тут очевидні, надто у фінальному монолозі Аеція Панси (від «Доню! / Прошу тебе, благаю, будь слухняна!» до «Прісцілло! Знай, що ти мене уб'єш! / Чи бог твій дозволяє батька вбити?» і т. д.) та в Прісціллиних початкових, з «дивним екстатичним виразом» репліках («Є справи, тату, / де вже ні батьківське, ні мужнє право / не мають сили»), – тільки що в Лесі Українки наголос кладеться таки на дочірню любов Прісцілли, і коли вона під жалібний лемент Панси вигукує в розпачі: «Ой Боже мій! / Такої муки я ще не терпіла! / Дай силу, Господи! Дай звагу, Христе!», то саме це й становить кульмінацію цілої сцени. Взагалі ж, дивуватися тут слід не з Українчиного знання першоджерел, а радше з того, як вона раз у раз не лише трапляє в унісон, а й випереджає інтелектуальні пошуки свого часу: саме в першій декаді XX ст., коли тривала праця над «Руфіном і Прісціллою», в європейській філософській та релігійній думці намітилося зростання інтересу до монтанізму, а через два роки після «досить непомітної» публікації в Україні «Руфіна і Прісцілли» у Франції виходять друком класичні, і досі хрестоматійні, праці П. де Лабріоля (P. de Labriolle. La Crise Montaniste. – Paris: E. Leroux, 1913; Les Sources de l'histoire du Montanisme. – Fribourg: Université de Fribourg, 1913; остання містила корпус латинських і грецьких першоджерел з французьким перекладом), – зайвий доказ, наскільки ближча була Леся Українка до західноєвропейського, ніж до тодішнього українського літературного «мейнстріму».
[Закрыть]: пропущена крізь безсторонню, «філософську» рецепцію Руфіна, який один виступає тут «голосом розуму», підозрілою виглядає вже сама спроба «ортодоксів» узяти пророцтво, спеціально жіноче, під контроль – «Хіба сей дар від дозволу залежить?». Прісціллина відповідь – «Не всякий може ним послугуватись, / хоча б і мав його, коли від того / для церкви може вийти шкода», – це вже незаперечний голос влади, яка готується себе захищати. Ціла трагічна іронія в тому, що якраз «Прісціллам» доступ до тієї влади буде заказано, і Українчина героїня в добрій вірі несвідомо інвестує себе в поборювання власне тих засад Христового вчення, які тільки й уможливили їй та її сестрам доступ до «найкращої», «Маріїної», а не «Мартиної» частки [240]240
«Марто, Марто, – турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращую частку, що не відбереться від неї» (Лука, 10:41—42). За сучасним екзегетичним консенсусом, притча про Марту і Марію вважається одним із найяскравіших свідчень Христової «феміністичної революції» – юдейську-бо жінку було взагалі позбавлено права на релігійну освіту, і те, що Ісус так недвозначно проголосив духовне навчання жінки пріоритетнимнад її традиційними домашніми («Мартиними») обов'язками, багатьма дослідниками розцінюється як перша фактична декларація прав жінки, відома зі стародавньої історії (див.: Swidler, Leonard. Jesus Was A Feminist // The Catholic World. – Jan, 1971. – P. 177—183).
[Закрыть], – тобто сама рубає ту гілку, на якій сидить:
В єретиків жіноцтво пророкує,
і шириться та єресь, мов зараза,
вона страшна для церкви, мов чума,
і зволікати ніколи з рятунком.
Навіть далекий від церковних справ Руфін заскочений таким ревним «антифемінізмом» дружини, бо неймовірно перепитує: «Ти щиро се говориш?» Для читача ж, хоч трохи обізнаного з предметом, Прісціллина інвектива містить у собі ще один, вельми інтриґуючий «крейдяний знак»: справа в тому, що на чолі «зарази» – руху, який сам себе йменував «Новим Пророцтвом», – поруч із Монтаном стояли дві провідниці-пророчиці – Максимілла і П р і с ц і л л а, а в деяких джерелах монтанізм навіть так і звано – « церквою Прісцілли» (подібно й гностики, знані нам як «валентиніани», для своїх сучасників ще частіше були «маріїнітами» – віровизнавцями «церкви Марії»: згодом, коли «жіночі релігії»-«єресі» було піддано репресіям, то ґендерної цензури зазнала й їхня номенклатура, і матроніміка поступилась патроніміці). Отож маємо тут іще одне «знакове» ім'я: Руфінова Прісцілла є насправді «а н т и – П р і с ц і л л о ю» [241]241
Історія християнства знає ще одну Прісціллу – римлянку з середини І ст., яку св. Павло, купно з її чоловіком Акилою, наділяє титулом своїх «співробітників» у Христі (Рим, 16:3) і яка тримала в Римі одну з перших домашніх церков – т. зв. «Прісціллині катакомби», зацілілі до нашого часу. Хронологічно ця апостолова сподвижниця доводиться Українчиній Прісціллі, сказати б, «прабабою». За самим, отже, добором героїниного імени неважко добачити конструювання авторкою певної символічної лінії «жіночого переємства» в ранньохристиянському матріархаті, тож тим трагічніша позиція «анти-Прісцілли», яка доброхітно цю лінію обтинає.
[Закрыть]– двійницею-антагоністкою захованої в підтексті історичної Прісцілли, фригійської пророчиці-єресіархині, авторки книжок, написаних під власним ім'ям («з відкритою головою», Кор. 11:5), і в тому, що пам'ять про туПрісціллу буде загладжено, а книжки її знищено – після возведення в канон цілком уже синагогальної мізогінії листів до Тимофія («А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні», 1 Тим., 2:11–12 – кінцевий арґумент не лише для того, щоби безповоротно закрити актуальне для 180-х pp. питання, «чи дозволять жінкам пророкувати», а й назавжди оголосити засадничо неспроможними всі духовні пошуки слабкої половини людства взагалі: «вони [жінки – О. З.] завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди», 2 Тим., 3:7), – у цій перемозі «варварів духовних» і безцеремонній деформації духу й букви Христового вчення буде, як це не трагічно, і частка зусиль Руфінової «святої пані» – «щирої як золото», розумниці й інтеліґентки, котра палко прагнула «рятунку світу» й приходу Царства Божого на землю, а натомість – як усі щирі революціонери всіх часів і народів – була використана владними політтехнологіями на підмурок для чергової «духовної темниці» [242]242
У зв'язку з темою «двох Прісцілл» варто нагадати, що мотив жіночого «двійництва» – віддалений відгомін архетипального міфа про близнюків-антагоністів (див.: Иванов В. В. Близнечные мифы // Мифы народов мира. – Энциклопедия: В 2 т. – Т. 1. – Москва: Советская энциклопедия, 1983. – С. 174—176) – у «замаскованому» вигляді присутній у багатьох творах Лесі Українки (пор. самопротиставлення «Прометеєвої дочки» Кассандри – Єлені, як «Епіметея дочці», у її монолозі «Був Прометей, і був Епіметей…»; у першій редакції «Камінного господаря» виразними антагоністками-суперницями намічалися Анна і Долорес, і т. д.), – а в поемі «Ізольда Білорука» (1912) цей мотив розгортається в тексті у вже відкриту сюжетнуопозицію «двох Ізольд» («Іменнями посестри ми з тобою / так, як вечірня й вранішня зорі»). Взагалі близнюковий міф невіддільний від дуалістичного, в тому числі й гностико-маніхейського, світогляду, і еволюція «двійничного» мотиву від «двох Прісцілл» до «двох Ізольд» – то ще одна лесезнавча інтриґа, варта спеціальної студії.
[Закрыть].
