Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Може, то все погані сни нагнали? Коли так, то може спробувати заснути знов – ану як щось візьме, та й зрушить у кращий бік? Він підібрав плед і, згорнувшись клубочком, міцно заплющив очі. Заснути, проте, йому не судилося – десь неподалік надривно задзеленькав телефон, і дзвонив він, холерний, так довго, що Франек був подумав уже, що в усій квартирі, крім нього, просто нікого нема. Втім, зрештою, хтось відгукнувся, сонно промимрив щось у відповідь, а тоді голос раптом наблизився, і до кімнати зазирнув якийсь непривітний молодик, похапцем загорнутий у ковдру. Глянувши на гостя, який якраз вистромив вухо з-під пледа, мовив у слухавку:

– Ага, прокинувся… угу… – господар розпачливо позіхнув. – Феліксе, ти де на ката вчився? Я ж ліг лише годину тому… Ну, добре-добре… Все.

Молодик вимкнув телефона і з похмурим зацікавленням зиркнув на гостя. Оце тут лише Франек згадав, що бачив уже цього хлопця раніше – хіба, може, вдосвіта, ще і злий спросоння, він здавався нині трохи старшим. Це був той самий тип, що підказав йому, як вписатися до гуртожитку тутешнього універу. В який же спосіб він опинився у «кузена» вдома? Може, його виставили з гуртожитку за розгульну пиятику? Може, якраз через це йому настільки зле?

– Ну? Жити будеш? – поцікавився господар.

– А мушу? – тоскно буркнув Франек.

– Мусиш-мусиш, – пирхнув хлопець – тепер гість згадав навіть, що звати того Лука. – Вважай це за почесний обов’язок… І, коли вже прокинувся, то вставай, є до тебе справа.

Франек тяжко зітхнув, шукаючи поглядом за черевиками.

– Вбиральня в кінці коридору, – повідомив господар, протираючи забрезклі очі. – А я поки кави поставлю, абощо…

Крекчучи, Франек вибрався з-під пледа і, мало не навпомацки проминувши нескінченно довгий стелаж з книгами, рушив шукати вбиральню. Те, що він побачив у дзеркалі, зовсім його не потішило – вимнута, сіра якась фізія, млисті очиська… справді, гидко, як і слід було чекати. Вмивання теплою водою, правда, трохи поліпшило справи, а запах кави звіддаля робив цей світ як не кращим, то хоч би почасти прийнятним.

Кухню Франек надибав за кавовим духом; там же знайшовся й господар. Він сидів за столом, тримаючи перед собою горнятко з таким видом, мовби й досі додивлявся якісь неприємні сни, проте, угледівши гостя, стріпнувся і, підвівши погляд, посміхнувся, та ще й так щиро, що навіть Франекові, у його чорній журбі, не лишалося іншого, аніж криво всміхнутись у відповідь.

Вдячно прийнявши горнятко з кавою, він присмоктався до нього, не відчуваючи навіть смаку. В очах поволі розвиднювалося, і тут якраз Франек розгледів щось таке, від чого він враз забув і про каву, і про журбу. На столі, межи сільничкою та присохлим фікусом лежала груба кобура, з якої визирало чорнене руків’я пістолета. Хлопець підвів погляд на господаря – той безжурно сьорбав каву, ніби й не на його столі лежала та страхітна цяцька. Спіймавши, проте, наполоханий гостів погляд, він ніяково блимнув.

– Це… гм, це в мене робоче… спорядження, – промимрив він, відсуваючи зброю кудись за фікус.

– І що ж це таке за робота? – обережно поцікавився Франек.

Лука незатишно повів плечима, але тут-таки обсмикнувся і повагом повідомив:

– Щось таке ніби поліція. Нічна, е-е… вахта. От власне з цього приводу ти мені й потрібен.

Придатка «щось таке ніби» звучала не надто переконливо, до того ж, Франек мав деякий сумнів щодо ймовірності працевлаштування в карних структурах хлопця одного з ним віку. А втім… була у тому якась зовсім не школярська рішучість, і – поліція чи ні – а сваритися з ним якось не випадало.

Господар тим часом відставив каву та зиркнув проникливо.

– Що ти пам’ятаєш зі свого виступу на фестивалі?

Франек моргнув, намагаючись збагнути, про що йдеться, і тут раптом йому здалося, ніби хтось спересердя стусонув його курним лантухом. Фестиваль! Приспані спогади враз завирували перед очима, спричиняючи в голові безлад та млосне кружляння. За мить він скочив з місця, пориваючись бігти, хоч і не знаючи до пуття, куди саме.

– Ти чого? – здивовано блимнув Лука.

– Фінал! – панічно проголосив гість. – Сьогодні ж фіналісти виступають!

Господар якось недобре вищирився, тоді підвівся та рушив до холодильника.

– Ти краще сядь. Давай, я тостів зроблю. З сиром і е-е… з сиром. Зараз, десь він у мене був…

– Але ж… Як же ж…

Лука зітхнув.

– Боюся, свій фінал ти… проспав. Якщо він і був, то вчора.

– Як це – проспав? – приголомшено труснув головою Франек.

Господар намацав нарешті шматок сиру в холодильнику, зиркнув на нього скептично, а тоді, наважившись, взявся краяти сир грубими кавалками.

– Не знаю, як і сказати тобі, Франеку, – поволі мовив він, – але ти не просто спав, а лежав непритомний, наче пака дров, у нас у відділку. Дехто навіть думав трупарку кликати… це нічого, що я так запросто тобі все це кажу?

Франек ковтнув гірку слину, не в силі відповісти.

– Так от, – провадив далі господар, зграбно завантажуючи кусники хліба до тостера. – А сталося це через те, що якась потвора нагодувала тебе… ну скажімо так, хімічним стимулятором, від якого тебе, брате, ледве грець не побив.

Ага, розгублено подумав до себе Франек, значить, ось чого мені так недобре…

– То ти пам’ятаєш, що то була за потвора? – гостро глянув на нього Лука.

– Ну… – мугикнув Франек, досі не в змозі усвідомити розмах подій. – Це був тамтешній ведучий… Але ж він казав, що «порох» безпечний, що він і сам вживає його при нагоді…

– А як він звався, не пригадуєш? Той ведучий?

Франек замружився, силуючи свою приголомшену пам’ять.

– Та ніби… він назвався Явором… Ага, Явором Шацьким.

Гучно бренькнув ніж, скочивши з Луччиних рук на долівку. Глянувши на господаря, Франек вражено відзначив, що того перекривило так, ніби оце щойно до кухні зазирнув щонайменше несвіжий мрець.

На Франекове щастя, він навіть уявити собі не міг, наскільки близький його здогад до правди.

* * *

– І що мені тепер робити? – гучним шепотом запитав Лука.

Мора зітхнула, відриваючи погляд від авгієвих стаєнь, які невідь-чому звалися базою кримінальної звітності. Хлопець дивився на неї вимогливо, чекаючи на якісь вказівки, що їх вона, за браком іншого керівництва в конторі, повинна була, очевидячки, йому надати. Шепотів же він через те, що в передпокої, на хиткому стільці межи стосів зужитого паперу, оце зараз нидівся його співочий протеже.

В такій конспірації, направду, не було й потреби, бо той тримався, наче сновида, навряд чи тямлячи, де він є. Лука ж ходив навкіл нього, наче квочка, боячись залишити самого. Воно і слушно ніби, але ж як кумедно виглядає нині Магістратський інтерн, іще вчора сам – страшко, і сьогодні раптом – звитяжний заступник знедолених.

– Та нічого не робити, – поблажливо посміхнулася Мора. – Ви з Франеком вже своє відпрацювали. Нехай тепер старші розгрібають.

– Але ж цей ведучий, він же може бути небезпечний! Якщо раптом він – larvati…

– Через те вони й поїхали вчотирьох.

– Ага, – скрушно хитнув головою інтерн. – А мене не взяли.

Мора пирхнула – настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.

– Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?

Лука насупився.

– То значить, несмішні в нього жарти.

– Ну, знаєш, – весело відказала Мора, – в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…

Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку – геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.

– Замість ото пнутися, куди не просять, – суворо мовила вона, – ти би краще про друга свого подбав.

Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.

– А… е… як? – розгубився Лука.

Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…

– «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться – тоскним приблудним нещастям.

Лука блимнув нажахано.

– Але це не конче мусить статися, – потішила його Мора. – Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.

Лука тут-таки скочив з місця.

– Ага! – виголосив він, – Знаю! «Прозак»!

– Чекай, – хитнула пальцем Мора, – від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.

Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.

– Та ні, це клуб такий. Така назва.

– А. Ну так би й казав, – гмукнула Мора. – Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.

Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть – до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність – і хоч би трохи з неї користі!

Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала – ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.

Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися – якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки в тій звітності не гребись.

Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» – люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.

Але добре хоч з усіма все гаразд – зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…

– То як, – не стрималась вона, – засвідчили друге пришестя Шацького?

Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.

– Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?

І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.

– То в чому річ? – дратівливо вже мовила Мора. – Знайшли його?

– Угу, – велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. – Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».

Мора насупилась, роздумуючи.

– Значить, хтось вирішив позбутися його у той же спосіб, як він сам до того – нашого Франека?

– Та схоже на те, – неохоче зізнався Фелікс.

– Ну от… – гмукнула Мора, – а я щойно доводила Луці, що за погані жарти кари не завбачено… Дожартувався маестро. А вдалося щось дізнатись на предмет невмирущого Шацького?

Горган зненацька кинув на неї недобрий погляд. Аж дивно, подумала Мора. Фелікс тяжко зітхнув.

– А як ти собі це уявляєш? Розпитати його сусідів, чи не здалося їм, що той – недавно спочилий мрець? Ми – ну, Мар’ян здебільшого – перемовившись із консьєржкою, з’ясували, що Шацький забрідав був до нього, разом з Павліною своєю та її подружкою…

– Що за подружка? – одразу ж зреагувала на нову дійову особу Мора.

– Її звати Тілія Ольжич, – зиркнувши на клаптик паперу, що правив йому за нотатник, повідомив Мар’ян. – Пані Кася казала – вульгарна дівуля, намальована мов до е-е… мов до забави.

– Тілія Ольжич? – звів брови Фелікс. – А чого ти раніше про це не сказав?

– Ольжич… Ольжич… – промимрила Мора, намагаючись згадати, де вона чула це прізвище. – А ти що, Феліксе, знаєш її?

Той втомлено відкинувся у кріслі.

– Та перетиналися якось. Вона у клубі одному працює, помагає там всякі творчі збіговиська впоряджати. А що вульгарна – то це ще чемно сказано…

– Що за клуб? – підібрався Мар'ян.

Фелікс позіхнув.

– «Прозак».

– Ой… – мимохіть прохопилося в Мори.

Чоловіки здивовано обернулися до неї.

– Я щось може пару годин тому відправила туди Луку із Франеком. Розважатися.

Цього разу Горган не обмежився неприязним позирком.

– Досить із них розваги, – кинув він, підводячись.

Авжеж, подумала Мора, в такому товаристві не порозважаєшся. Однак і проживеш, можливо, довше. І в цьому теж, як не крути, є свої переваги.

* * *

– Тут черга, – скорботно повідомив Франек. – Зараз нас наженуть.

Лука поглянув на юрмисько коло входу. На кремезних охоронців, які словом і ділом боронили браму клубу від охочих розваги.

– Копняком під зад, – похмуро уточнив музика.

– Та невже? – чмихнув Лука, мимохіть надимаючись пихою. – Дивись, що зараз буде!

Підійшовши до охоронців, він тихцем проказав «ми від Фелікса», а, як сторожа чекально насупився, Лука ледь підняв окуляри, демонструючи на знак службової приналежності свою червону зіницю.

Охоронець блимнув неприязно, проте визнав перепустку, і Лука проштовхав приголомшеного Франека до пропахченого духмяним куривом коридору, а потім – додолу, східцями, що звивалися гвинтом межи чайних свічок та дзеркал.

«Прозак» мав довгий, занурений у підвальні надра головний зал, обіч якого під романськими арками множилися невеличкі кімнатки, де спочивали на м’яких подушках різноманітні митці та дотичне до них товариство. Грала приємна, проте невловна музика, яку вередун Фелікс називав не інакше як «шумофон». Межи гостей сновигали такі ж приємні та невловні кельнерки, чиє лаконічне вбрання та привітна постава повинні були, очевидячки, закласти основу антидепресивної терапії. Франек, проте, лише тяжко зітхнув, провівши котрусь із них тоскним поглядом. Лука знизав плечима і скерував свого «кузена» до бару.

– Почнемо з коктейлю «плацебо», – вирішив він. – А далі побачимо, як піде.

«Плацебо» був білясто-сколочений, наче рясний ранковий туман, а дух від нього йшов, як од доброго мускату. Франек хильнув його, не роздумуючи, внаслідок чого заледве не похлинувся.

– Оце «ефект плацебо» називається, – гигикнув Лука. – Там граппа, коли не впізнав, добра сороківка… Гарно?

– Кхе… – кивнув Франек.

Вони замовили ще по чарці і видерлись на зведений якраз над баром балкончик, звідки зручно було, впавши на подушки, зверхньо спозирати товариство. Лука всівся зручніше і зняв темні окуляри, бо ж у підвальному мороці навряд чи хто завважить яку недоречність. Можна було попуститися бодай ненадовго.

– Тут, трохи згодом, жива музика гратиме, – пообіцяв Лука. – Якщо «Голота» – то це буде весело, хоч і «Шибениця» – нічого, і вокалістка у них така… така, в драних панчохах…

– Ага, гра-атиме… – не дослухаючись, забідкався Франек. – А в мене гітара пропала… Справжній «Фендер», два роки гроші збирав…

– Ну чого зразу пропала? – заспокійливо мовив Лука. – Ось Клим попросить когось із наших звитяжних полісменів, так вони сходять завтра і заберуть.

– Ага, знаю я, як вони її заберуть: брудними пальцями – тиць, декою об сходи – хрясь…

Лука тяжко зітхнув.

– Ти скиглити припиниш, ні?

– Ні! – затято мовив музика. – Ну що хорошого, скажи, тут зі мною сталося? Фестиваль спаскудили, гидотою напоїли, гітару поперли… А це, може, єдиний був шанс вийти межи люди… І що тепер? Все – тепер. Буде з мене музики.

– Та припини! – обурився Лука. – Гарна в тебе пісенька була – про Бахуса і таке всяке. Тільки я не зрозумів, що ти там потім бубонів латиною…

Франек зиркнув на нього понад склянкою, готуючись хильнути з горя.

– Якою ще латиною, брате?

– Ну… – трохи розгубився магістратський інтерн. – Тоді, на Риторики… Коли тобі геть споганіло, ти ніби як марив, але все на мотив тої твоєї пісеньки… пам-парам-пам, пам-парам-пам… тільки латиною.

Франек таки випив, цього разу не похлинувшись, і зиркнув похмуро.

– Аби ти знав, – повідомив він, – коли хто казатиме, що «латина – не хрін собачий», я вимагатиму ілюстрованих свідчень. У житті ні слова не вимовив тою говіркою.

Лука потер скроні. Невже йому примарилось тоді? З якого б це дива? Тривожний, чесно кажучи, симптом…

– А, до речі, – мовив Франек, розглядаючи світ через каламутний вміст чарчини, – може, ти знаєш, як воно правильно зветься – коли все тобі бридке й немиле… коли ліг і сконав би, коли б лише дали спокій…

– Ну – хандра… – запропонував Лука.

– Та ні, – махнув рукою страдник. – Таке більше й гидше… Таке… Всесвітньогидке – о!

Лука розсміявся кумедному новотвору.

– Знаю! Weltschmerz!

Франек викотив очі.

– Що?

– Світова скорбота. Романтичний різновид депресії.

Музика мимохіть зацікавився.

– А ще які є?

– Ну, приміром, філософський. Тоді це вже буде Angst. Гмм… задушливий відчай.

Лука зітхнув. Навіщо татко розказував йому такі речі? Чи було це професійним зацікавленням? Чи, може, це був притаєний зойк про допомогу? Який він, звісно ж, не почув – бо забракло… ерудиції, абощо?

Ну хоч би Франек нині дивиться з повагою – так-таки пригодилася таткова філософія…

– Ага-а, – серйозно кивнув той, – ти теж, значить, слухаєш старий рок?

Лука блимнув. Несподіваний висновок!

– Ну, це з «Нірвани», – пояснив Франек. – «Teenage angst has paid off well, now I’m bored and old…»

– Кхгм… – замислився Лука. – Ну, десь так.

– Там іще програш такий… – замріявся музика. – Трр-ра-ра-ра…

Франекові очі зненацька спалахнули, а руки самі стрибнули в повітря, наче в магічнім пасі або ж у ґвалтовній судомі. Ця поза повинна була символізувати, либонь, Кобейнівській злет натхнення… Але що вийшло, то вийшло.

– Піду я візьму ще питва, гаразд? – зітхнув Лука.

Франек неуважно кивнув, стиха мугикаючи щось своє.

З висоти свого балкончика Лука озирнув зібрання – мальовничих митців, розпашілих професійних гульвіс та подекуди – вертке студентство, щасливе тим, що якимось робом просочилося повз охорону. Але ж і охорона не дрімає – ондечки, підпирає фундамент, шулікою позираючи довкіл. Коло охоронця – якась дівуля, вбрана незгірш за солістку «Шибениці»: в червоних гетрах, коротесенькій спідничці та блузці з глибоким вирізом, чиї гостинні глибини прикрашав брязкітливий жмут різномастої символіки та оздоб. І от дивна річ: страж «Прозаку», замість миттєво витурити відсіль, поважно їй щось відповідає. Щойно Лука глянув на дівулю пильніше, як вона звела погляд, на коротку мить перестрівшись із ним очима. І був то такий погляд, який не захочеш перехопити десь у темному провулку.

Обсмикнувшись, Лука висварив себе за недоречну полохливість і рушив до бару.

– Я теж спущуся! – раптом скочив з місця Франек.

«Шумофон» зненацька вщух, і тут Лука збагнув причину Франекової непосидючості: на невеличкий поміст у кінці залу якраз піднімалися музики, обтяжені інструментами та ясною естрадною харизмою. То був гурт «Голіарди» – нечастий гість «Прозаку»; здебільшого їхня музика лунала у «Скрипторії» коло Університету, однак Лука не мав заперечень – йому вони радше подобались. Про Франека і казати не було що – «Голіарди» вийшли в люди завдяки тому-таки Фестивалю, тож для кудлатого музики вони виглядали, либонь, богорівними звитяжцями.

За хвильку Франек вкляк на стільці при шинквасі, обернувшись лицем до сцени. Лука, усміхнувшись, сів поблизу. Невдовзі музики налаштували інструменти, між яких, окрім звичної вже гітари та флейти, була старовинна ліра, а вбраний у кашкет з пером фронтмен вийшов на просценіум та, нахабно підморгнувши, почав співати.

 
У корчмі на перехресті,
Де перелюб – не переступ,
Де усі брати і сестри,
Чари тут – не дивина.
Моя кельнерко чарівна,
Царства спраглого царівна,
Дай вина!
 

Лука стріпнувся – в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій – димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже – але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.

Повагавшись, Лука взяв склянку.

– А воно не отруйне? – обережно поцікавився він.

– Зрештою – так, – криво всміхнулася дівчина. – Але ти стільки не вип’єш.

Хлопець відпив частунку. Це було смачно.

 
Тут не муляє провина,
Коли мовиться pro vino,
І мине лиха година,
Як хильнеш гірку до дна.
Ти крізь чарку глянь, побачиш,
Світить нам зоря, юначе,
Рятівна!
 

Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип – гаряче, коли не сказати, люто.

– Чим завдячую? – спитав він, кивнувши на чарку.

– Своїй холерній привабливості, – відказала дівчина.

Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.

– Тобі що, допомога потрібна? – спитав Лука.

– Кепський з тебе ворожбит, – посміхнулась вона. – Мені не допомога потрібна. Мені потрібна правда. Будьмо.

Вона піднесла склянку з таким же, як у Луки, червонястим коктейлем.

 
Де збігаються дороги,
Королю подасть убогий,
Хирий зіпнеться на ноги,
Скнара зречеться майна.
Тож мерщій на перехрестя,
Пий за гріх і благочестя —
Ніч мина!
 

Серце в Луки закалатало, причім він і сам не розумів, чому. Не злякала ж вона його – ні, це щось інше, щось таке неймовірно знайоме…

– Мене звати Тілія, – повідомила дівчина.

– Лука, – відказав він. – Ти працюєш у цьому клубі, еге ж?

Вона кивнула.

– Я – відомо, де працюю. А ти? Скажеш мені?

Лука завмер зі склянкою на півдорозі до шинкваса. Йому зненацька пересохло в роті. В голові зашуміло – чи то від випитого, чи хтозна від чого ще… І він збагнув, що не скаже. Просто не зможе сказати.

Тілія глузливо всміхнулась.

– Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?

Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.

– Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?

Вона обернулася, вагаючись.

– Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?

Це було неймовірно – але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? – обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.

Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.

– Не думай, що тобі вдасться мене налякати, – промовила Тілія тихо і люто. – Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.

Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.

– Що це було? – не витримав Лука. – Що це значить?

– Боюся, – спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, – боюся, що юна леді винуватить мене у смерті своєї подружки, Павліни Чарної.

Щось, мабуть, зрушило у Луки в голові, а може, справа була у кількох келишках міцного питва, хто зна. Проте він зненацька наважився.

– А в неї є підстави так думати?

Проквестор кинув на нього погляд, який, за наявності бодай якихось емоцій на його лиці, можна було б назвати глузливим.

– Звісно, що є, – відказав він. – Проте, це не значить, що вона має рацію.

Якусь хвильку вони обоє мовчали. Проквестор спозирав Франека, який, користуючись перервою у виступі «Голіардів», намагався зав’язати з ними знайомство. Лука присоромлено дивився під ноги.

– Та це не значить також, що мене нема в чому винуватити, – зненацька тихо додав Горган.

Лука підкинувся, вп’явшись поглядом у проквестора. Той, проте, замислено розглядав стіну, нічим більше не виказуючи своїх почуттів.

За мить до них підскочив Франек, променистий, наче ранкове сонечко.

– Я з ними зазнайомився! – відзвітував він, не помічаючи Горгана. – Вони мене з Фестивалю пам’ятають! Кликали до себе на репетицію! Уяви!

Лука щосили намагався явити щиру радість із цього приводу, і Франек, щасливий своїми здобутками, не завважив його зусиль.

Тим часом до шинкваса по чарочку підійшов «голіардський» фронтмен. Франек заяснів усмішкою, проте той чомусь зиркнув не на нього, а на проквестора. Здивовано звів брови.

– Salve, amice, estne te video?[6]6
  Привіт, друже, чи тебе я бачу? (лат.)


[Закрыть] – стиха мовив молодик у кашкеті з пером.

– Vix,[7]7
  Навряд чи (лат.).


[Закрыть] – сухо відказав Горган. – Bene vale.[8]8
  Доброго здоров’я (лат.).


[Закрыть]

Франек вражено перекидав погляд з одного на іншого. Лука труснув головою. Це вже було занадто. Просто занадто.