Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Лука блискавично скочив зі столу і помчав сходами.

– Там наші! – гукнув він, хапаючи повітря.

Він, затинаючись, коротко пояснив, що діється знадвору, і Вітій рішуче взявся за ґрати.

– Климе, давай ключ, – хрипко мовив він. – Я виходжу ліворуч. Клим – за мною, Лука – лишаєшся тут і закриваєш правий сектор. Все. Рушили.

Ґрати відійшли, двері, рипнувши, прочинилися.

Лука доти не бачив, як працюють Вітій і Клим, але тут він дістав-таки нагоду, і був належно вражений: квестор, дарма, що вже літній пан, вискочив з дверей, немов корок з пляшки, а Клим стрибнув боком, наче краб, забезпечивши собі ширший сектор огляду. Тут-таки стрілянина подвоїла потугу, і Лука, лише на мить забарившись, припнувся до другої стулки дверей, посилаючи кулі в бік фургона. В темряві та сум’ятті годі було сподіватися на плідну пальбу, однак його участь бодай би відволікала нападників, перешкоджаючи їм зосередитися на власних цілях.

Йому здавалося, що минуло кільканадцять хвилин, однак збігло не більше двох; Лука не встиг іще вистріляти власний припас, коли інші повернулися. Першим зайшов Клим, далі – Фелікс. Він ішов, похитуючись від утоми чи поранення; його підтримував Горган, звитяжно перекривши собою небезпечну ділянку коло дверей. За ними йшли Вітій і Мар’ян – лишалося пару кроків, і все могло би минутися без втрат, але зненацька білявий крутнувся праворуч і з азартним гуком влупив по противнику при фургоні. Звідти палахнуло червоним і, замість стрибнути до безпеки, Мар’ян на коротку хвильку затримався, щоб засвідчити свої здобутки. Втім, він, схоже, цілком забув, що вороги – не лише попереду, але й за спиною.

Позаду гримнуло, і білявий хитнувся. Вітій, люто вищирившись, підхопив його під пахви і заштовхнув до дверей.

Двері гримнули, зачиняючись, за ними стали на місце ґрати, і раптом гуркіт та метушня відступили. Запала аж неприродна після всієї тої стрілянини тиша. Лука звів подих і нарешті роззирнувся.

Мар’ян лежав на підлозі, блідий і скорчений, дихаючи уривисто, неначе повітря ятрило йому зсередини. Фелікс, тихо лаючись, опустився коло нього навколішки. Вітій, виглядаючи так, наче і сам от-от зомліє, ковтнув слину і дістав з внутрішньої кишені складаного ножа. Фелікс, крекнувши, взяв його та заходився пороти на хлопцеві набряклу червоним сорочку.

Згори протупотіли кроки. Лука підкинувся, аби побачити Мору, яка спинилася на сходах, притуливши руку до вуст. Наступної миті вона шугонула назад до контори, немовби нажахана побаченим. Вітій провів її безтямним поглядом.

– Казав же… казав же я… – люто бурмотів Фелікс. – Все йому ковбойських дуелей праглося…

Мар’ян судомно схлипнув.

– Я ж… я влучив… – скривджено видихнув він.

Лука приголомшено хитнув головою – невже для білявого це так важливо? Настільки, щоб аж мордувати скалічені легені?

– Знаю, – відказав його старший товариш. – Молодець.

Він говорив якось придушено і за мить Лука збагнув, чому – Фелікс відвернувся, аби не явити пораненому власне пекуче горе.

Мора вдруге з’явилася на сходах, цього разу обтяжена чималою аптечною скринькою.

– Посунься, – сухо кинула вона, відпихаючи Фелікса та пильно озираючи ураження. Наступної хвилини вона підкинула бентежний погляд і прошипіла: – Негайно до лікарні!

Лука мимовільно зиркнув на двері.

– Але як?

Вітій хитнув головою, відганяючи млість.

– Климе, де, до бісової трясці, твоя поліція?!

Клим кинув на нього прибитий погляд.

– Зараз… – мовив він, дістаючи телефон.

Поки магістратці напружено чекали на відгук, Мора дістала зі скриньки скляну капсулу, відламала кінчик і набрала у шприц рідини. Стежачи за нею, Мар’ян смикнувся вбік.

– Тшш… – тихо мовила вона, – це не «умбра», це просто морфій, бачиш? Тихше, зараз буде легше… То що там? – підкинула вона погляд до Клима.

Той люто смикнув плечима. Мора розпачливо випросталась.

– Вітію, йому потрібна невідкладна допомога! Роби, що хочеш, але…

Аж тут надворі гримнуло так, що аж здвигнулися стіни. Поторохкало колесами по бруківці, скреготнуло гальмами і спинилося неподалік. І наступної миті хтось загуркотів кулаками в двері.

– Агов?! Є там хто?!

Голос був знайомий.

– Велько, – нервово пирхнув Вітій. – Відмовиш його, аякже…

Справді, прочинивши двері, вони зобачили Теззі Велька, переляканого, але затятого, його броньований туристичний автобус і… і рештки ворожої машинерії уздовж Канонічної. Схоже, Велько просто взяв їх на таран.

Шикнувши на нього для порядку, Вітій одразу ж взявся керувати. Нападники, схоже, відступили на якийсь час, настрашені несподіваним маневром, тож наспіх перев’язаного Мар’яна невідкладно влаштували у «службовій підводі».

Велько, навдивовижу серйозний, знову скочив за кермо, а Фелікс, не бажаючи нікого слухати, забрався до фургона, і «підвода» зразу ж відбула до лікарні.

Двері знову зачинили. Вітій втомлено озирнув решту колег та кивнув на сходи. Немов сновиди, магістратці рушили за ним, не дбаючи уже про захист передпокою. Клим нарешті додзвонився до поліціянтів і щось їм втовкмачував, зриваючись час від часу на брутальний крик. Мора помандрувала до кухні, либонь, варити заспокійливе, Вітій сів на перший-ліпший стілець, невидюще втупившись у стіну. Горган, кинувши на нього швидкий погляд, подався до тиру поновити збройний припас.

Лука ж обережно присів за власний стіл, не знаючи, до чого себе припасувати. Хотілося гризти нігті або ж скочити та мотати кола кімнатою, однак він розумів, що легше від того не стане. Він потребував чогось, аби витіснити з пам’яті Мар’яна, яким він його бачив востаннє – закривавленого, ледь спроможного продихнути… Це було так страшно, що хотілося скавуліти.

На щастя, в Луки була таємна розрада. Він напише повідомлення, довге і ніжне повідомлення Тілії, і це допоможе йому відволіктися від лиха.

А коли так, то нема чого відкладати. Лука дістав свій телефон, налаштувавшись на приємний роздум, але тут-таки насупився. Йому дзвонили… Так, це номер Тілії. Але оце щойно? Посеред глупої ночі?

Відчуваючи, як нутро скручує крижаним вузлом, Лука набрав її номер і завмер, чекаючи.

Вона не відповіла. Відповів хтось інший.

– Вітання, Луко, – мовив він. – То як тобі забава?

SICINNIUM

Ну от, мої шановні та змучені гості, наша екскурсія добігає свого неминучого кінця. Щиро вражений вашою духовною та тілесною снагою, яка уможливила осягнення непростої нашої історії та дотичних до неї побрехеньок. Наостанок дозвольте повідати вам іще одну, завершальну, так би мовити, баєчку, деякі обставити якої хтось із вас, можливо, вже й вирізнив з моєї невпинної балаканини.

Але перед тим раджу вам спинитися на затишній терасі кав’ярні, що зветься «Амнезія» – поняття не маю, чому така назва – і замовити тутешніх вафель, які особливо смакують з вершками та полуницею.

Отож, поки чекаємо на замовлення, ви маєте нагоду озирнутися та оцінити панораму: перед нами східна стіна замку Авеля, ліворуч – капличка Святої Гертруди, праворуч – Духовна Академія, а за нею – Платани, найбільший дракувський парк. Гуляти парком нічною порою – це, скажу вам, не найкраща ідея, однак саме там знамениті дракувські тумани являють подорожньому всю свою химерну красу. Але про тумани йтиметься трохи далі.

Гаразд, вертаюся до сповіщеної баєчки. А мова в ній про короля та королеву, а також – про королівського архітектора. П’ятнадцять років Авель та Раманте провели пліч-о-пліч, спілкуючись тісніше, ніж брати. Вони вдвох вимріяли та виплекали свою столицю, і не завжди король слухав порад свого майстра, а той – не завжди корився наказам замовника. Навряд чи ці стосунки можна було назвати дружніми, та Авель, сухий та суворий, взагалі не мав приязного товариства, тож архітектор став йому найближчим із радників. І, мабуть, єдиним чоловіком, окрім короля, з яким мала нагоду спілкуватися королева.

Мабуть, природно, що між ними виник зв’язок: вона була гарною, стрункою і світлою, як не брешуть тодішні художники, а він – молодим та поривним; до того ж, бідолашна Ара просто не знала іншого, обмежена в пересуванні та знайомствах своїм суворим чоловіком. Дивно інше: чому Авель так довго не помічав ці intimi animi sensus – потаємні порухи серця, як писала Ара в своєму щоденнику… Либонь, був надто заклопотаний будівництвом та політикою або ж просто не припускав такого розвитку подій.

Невідомо, як саме, але зрештою навіть Авелеві відкрилися очі на правду. Хтось винуватить у тому сповідника, інші – покоївку, та важливо одне: король дізнався про зраду й однак не скарав свого друга-суперника, щойно про це довідавшись. Натомість Авель звелів йому забиратися геть із міста і не вертатися до Дракува під страхом смертної кари.

Спершу Раманте, либонь, радів, що так дешево відбувся. Він не був іще старим, і міг би ще знайти працю та шану деінде, та король, очевидячки, бачив далі, ніж невдатний полюбовник. П’ятнадцять років архітектор присвятив цьому місту, тож довічна розлука з ним була для Адріана карою сама в собі. І зрештою він повернувся.

Король дотримав свого слова – Раманте стратили наступного ж дня по приїзді. Просто на Ринковій площі, тій, котру він власноручно спланував для громадських зібрань та забав. Площа, а не кохана жінка, була останнім, що він бачив у своєму житті. А втім, так чи так, це був його власний вибір.

Оце, мої любі, і вся моя баєчка. Завважте – я чесно попередив – мова про одну лише з міських легенд. Дехто каже навіть, що Велислав не був сином Авеля, що король нібито не мав нащадків, лишивши по собі, як і його біблійний тезка, хіба тільки туман. Не знаю, правда це чи ні. Але тумани Дракува стали невід’ємною частиною міста, такою ж, як і Ринок, як і Замок-на-Скелі.

То що, смачні були вафлі? Як-то, за розмовами не розбереш? То замовте ще, і я вже нині мовчатиму, аби не псути вам відпочинок. «Амнезія» – наша остання зупинка, тож не кваптеся і смакуйте солодке.

LAUDATIO. PARS IX

Надходив ранок, і Лука, змучений негараздами, притулився до холодного магістратського муру, почуваючись нікчемним і цілковито хворим. Це відчуття дивним чином добуло з минулого непевні дитячі спогади – йому було майже п’ять, коли він зліг з лютим бронхітом, безмежно вражений власною кволістю та щирим татковим занепокоєнням. Зараз, певна річ, було не так, але схожим чином мріла перед очима мла і так само здалеку лунали збентежені голоси.

Позаду була лихоманка щойно по розмові з невідомим зловмисником, позаду – Вітіїв прискіпливий допит; тоді ж, охоплений рухливою панікою, Лука поривався бігти кудись та шукати Тілію. Його заледве відмовити, і він таки змушений був визнати, що безладна біганина містом наразі нікому не зарадить.

Тим часом облогу було знято; прибула зі значним запізненням поліція, сумлінно оглянула місце подій, скорботно позітхала та й подалася геть, залишивши по собі аж двоє людей варти. Клим лаявся іще півгодини по відбуттю Шафраника, але Вітій тоді промовив щось на зразок «слід було чекати» і занурився в такий недвижний транс, що аж Мора мусила зацідити йому ляпаса, аби хоч як розворушити керівництво. Той скинувся, наче громом побитий; Мора владно звеліла: «Пішли, розкажеш нарешті», – і він, гірко розсміявшись, підкорився. Вони вже понад годину розмовляли в кабінеті, звідки часом долинали притишені голоси, і – дивна річ – Лука навіть не намагався дочути квесторових таємниць. Усі думки його натомість повнилися словами того, хто тримав нині Тілію бранкою. «То як тобі забава? – запитав він. – Багато вас лишилося?» – «Достатньо, – безтямно кинув Лука. – Хто ви? Де Тілія?» Той розсміявся лише. Дивний, лагідний сміх… «З нею все буде добре, – відказав він. – Ну гаразд, шануйтеся, magistrati…» На тому розмова урвалася, і довго ще потім Лука розпачливо набирав знайомий номер, проте нинішній власник телефону завбачливо вимкнув зв’язок.

Втомившись мордувати техніку, Лука жбурнув свого апарата на стіл. Той, зрушений кінетикою недбальства, здвигнувся і гепнув зі стільниці, тож хлопець був змушений стати навколішки, аби повернути свою власність. Телефон знайшовся межи столом і муром, а разом із ним назовні випурхнув лист паперу. Лука мимохіть вивільнив його і швидко озирнув – то був якийсь бланк, заповнений незнайомим акуратним письмом: імена, дати, результати обходів. Ймовірно, один із тих формулярів, що довели Луччиного попередника до стрибка з вежі, спроквола подумав хлопець, відкладаючи папірця, і саме вчасно, бо якраз тут голоси за Вітієвими дверима набули гучнішого і якогось мовби завершального звучання.

І от, нарешті, керівничі двері прочинилися, і двоє стали на порозі: Вітій, знічений, але не такий нестямний, як доти, і Мора, натомість, приголомшена, із люто зібганими вустами.

Вітій озирнув рештки свого війська і рвучко кивнув на двері парадної. Лука підскочив, мнучи скроні. За інших обставин у такий час він уже вкладався би спати, і підступна млявість хоч-не-хоч, а тьмарила думки. Клим відверто вже позіхав, а от Горган мовби й не потребував спочинку, звівшись слухняно і легко. Лука трохи забарився, фокусуючи погляд, тож йому випало стати свідком дивної оказії: підійшовши до нарадної, Горган навмисно заступив Морі шлях, і, піднявши на нього погляд, вона раптом сахнулася від нього, як від мари. Той був помітно здивований – ще б пак, досі за Морою ніхто такого не помічав. Тоді, глипнувши на Вітія, проквестор несхвально хитнув головою і відступив з дороги магістратської дами, спромігшись на ґречний уклін.

Це було би цікаво, подумав Лука, якби сталось раніше, ба навіть вчора. Тепер же Горгонові вибрики не хвилювали інтерна; важливим було інше, болюче і гнівне, і давні підозри не могли тут зарадити.

– Що ми робимо нині? – першим запитав він, щойно рештки Магістрату повсідались у незвично порожній нарадній.

– Нині… – кволо всміхнувся квестор. – Ми знайдемо спосіб повечеряти й відіспатись.

– Але… – смикнувся Лука.

– Та тшш, – відмахнувся квестор, – хіба я не бачу, що ви вже на ногах не стоїте? Багато з нас користі в такому стані, га? От лише додому я вас поки що не відпущу. Зі зрозумілих, маю надію, причин.

Вітій уважно озирнув товариство. Ніхто нібито не поривався заперечити керівничі твердження.

– В тирі мати є, – ворухнувся Клим, – а вечеряти… піду скажу, нехай хтось із тих поліцейських звитяжців по запіканку сходить. Хоч який від них буде зиск.

– О! – схвально кивнув Вітій. – Нема війни без інтенданта.

Глузливо блимнувши оком, Клим відбув влагоджувати побут.

– А поки надійде вечеря, – зітхнув квестор, – давайте ще раз поглянемо на веселі наші обставини… Лука, та годі вже на тому стільці гецати, я тебе чудово бачу.

Хлопець знічено насупився. Невже квестор не розуміє – знайти Тілію зараз означає викрити злодіїв? Це, коли не зважати на інші, далебі, людськіші підстави для хвилювання.

Вітій пильно поглянув на нього.

– Чи не думав ти, хлопче, чому той гость говорив із тобою?

– Ну… напевне, щоб дізнатися, чи вдалим був їхній рейд.

– Гаразд, – гмукнув квестор, – переформулюємо питання. Чому він говорив з тобою з телефону Тілії? Або… навіть не «чому», а «навіщо»?

– Як це, «навіщо»? – здивувався Лука. – Та ж для того, аби повідомити, що вона в його руках.

– Ага, – кивнув Вітій, – а це йому для чого?

Лука блимнув. Мабуть, все ж таки Вітій правий щодо «відіспатися» – бо ж у голові якось порожньо й лунко, і переконливі доводи не квапляться стати рядочком. Дійсно… для чого? Хіба з причини нездорової злостивості?

Квестор сплів пальці клубочком. Зітхнув, мовби зважуючись.

– Луко, скажи мені чесно, чи маєш ти докази того, що твоя Тілія не діє спільно із нашим противником?

Лука аж задушився від обурення. Тілія?! Це ж цілковитий нонсенс! І, найгірше, Вітієві це ніяк не поясниш – те, в чому сам Лука свято переконаний, годі перекласти на мову свідчень та доказів.

– Справді, Луко, – долучилася Мора, – чи добре ти знаєш Тілію Ольжич, аби присягтися, що вона не задіяна в планах Кліша та спільників?

Хлопець розгублено перевів погляд з одного на іншу.

– Ну, якби вони мали на меті виманити мене і там прикандичити – ви ж до того ведете, так? – зухвало зиркнув він на квестора, – то вони мали вже таку нагоду, і неоднораз. До того ж, я не бачу зв’язку: Адам Кліш, злодійський магнат, і бідна дівчинка з притулку…

Мора аж підскочила, те почувши.

– Звідки?

– Та ж з притулку, – терпляче пояснив хлопець. – Вона мені сказала, що виросла в сиротинці…

Не дослухавши, Мора лунко ляснула себе по чолі.

– О бо-ожее… – простогнала вона. – То ось вона хто – названа дочка Замії Ольжич! Це та, що керує сиротинцем на Кутній!

Вітій насупився.

– І що з тим?

– Та те, що її сиротинець опікується приблудними дітьми! Як же я раніше не допетрала, справді!? – люто ганила себе Мора. – Вони самі реєструють приблуд і звітують лише за тих, що в реєстрі. І, як розважити… Ніхто не знає, скільки саме дітей приймає притулок, тож для тих, кому потрібні діти поза всяким обліком, це – просто ідеальний ресурс!

Вітій завмер, і всяка жива барва збігла з його лиця.

– Анімули… – ледь чутно промовив він.

Мора скорботно кивнула.

– Нехай… – так само кволо промовив квестор. – Нехай це буде останнє, що я зроблю на цій посаді…

– Вітію, – зненацька втрутився Горган, – чи ти певен, що це – наш найперший пріоритет?

Квестор на мить замружився.

– Ну гаразд, – стиха мовив він, – я скажу тобі. Сьогодні вдень, коли всі б уже виспались та були здатні мислити нормально, я хотів винести на обговорення розформування Магістрату.

Лука аж здригнувся з несподіванки. Тобто як це?

– Так, – зітхнув квестор. – Це ж очевидно. Наша ефективність останнім часом носить радше від’ємний характер. Ми не справляємось. Нас недостатньо. Магістрат зараз – ніщо інше, як жива мішень, котра щодня ставатиме дедалі менш живою… Ми маємо зобов’язання перед містом, але місто нас не підтримує… За таких умов навіть наша героїчна загибель буде цілком безглуздою, бо заміни нам не надійде. Я цілком певен, коли ми розійдемось, зникнемо, як організація, нас не будуть переслідувати. Люди… – Вітій озирнув принишкле товариство, – я не хочу більше жертв. Але анімули… анімули – це особисте. Я повинен це зупинити.

Запала тоскна тиша.

– Якщо Магістрат припинить існувати, Вітію, – поволі проказав Горган, – то припинить діяти і наша з тобою угода.

Лука розгублено і збентежено зиркнув на проквестора. Яка угода? Про що йдеться? Незворушний проквестор ніяк не видав своїх почуттів, але Вітій зиркнув сумовито і мовби скривджено.

– Чини, як знаєш, – відказав він.

І – дивна річ – проквестор вдоволено кивнув.

– Добре. Тоді я йду з тобою.

– Я теж, – підхопила Мора. – Я знайду нам підставу потрапити до сиротинця.

– Моро! – застережливо звів долоні Вітій. – Ми ж домовились!

– Та я пам’ятаю, – майже весело мовила вона. – «Як не буде іншого виходу». Ну й от. Його не існує.

– Я теж піду з вами, – буркнув Лука. – Можливо, Тілію тримають якраз у тім притулку. Я мушу пересвідчитись.

Вітій нерішуче озирнув товариство, мовби шукаючи, як би то відмовити авантурників, але, зустрівши натомість три затяті погляди, лише несхвально хитнув головою.

– Щось не те, здається, в моєму підході до набору кадрів… – поскаржився він. – Одні чомусь трапляються мені шаленці…

– Що характерно, – буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. – Запіканка!

* * *

– Отже, сьогодні… – промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.

Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.

Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.

– Добре… це добре… – мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. – Отже, скоро ти… отримаєш бажане, і з тобою можна буде нарешті говорити про серйозні речі.

Господар звів брову, під якою – відсвіт жаринки, не інакше – сяйнуло червоним.

– Я не жартую з тобою, Заміє, – відказав він.

– Так, звісно! – сполошено згодилась та. – Але ж чи не варто нам з тобою подумати про майбутнє?

– Майбутнє… – відсторонено озвався Наглядач. – Яке майбутнє?

– Ми повинні все спланувати, – повідомила гостя, радіючи нагоді. – Варто лишень побажати, і вже сьогодні ти міг би керувати містом; ми розгорнули би справу – від наших послуг мало хто відмовиться, а люди Кліша переконають решту… Хоча, може, варто замінити Адася? Він був корисний, маскуючи твої плани, але нині, коли він так ганебно засвітився…

– Зачекай, – відмахнувся Наглядач, – ми з Адасем іще не завершили.

Мовби у відповідь на його слова двері прочинилися, й огрядний чоловік із метким поглядом поривно ступив до млистої вітальні.

– Чи навчитеся ви коли-небудь стукати? – невдоволено поцікавився господар.

Гість розсміявся.

– Не за цього життя! – гордовито мовив він, – а за іншого – то вже підберіть мені якого чемного moribundi…

Помітивши нарешті жінку, що стояла, припнувшись до господаревого крісла, гість глузливо вклонився.

– Заміє, моє шанування. Ти – як завжди – втілення краси і ласки.

Та лише люто зиркнула, не завдавши собі клопоту відповісти.

Наглядач підібгав губи.

– Є новини, Адасю?

– Ні! – кинув той, зручно вмощуючись у кріслі навпроти господаря. – Ви мали рацію, Наглядачу. Ані під хатою в нашої дівулі, ані під роботою – нікого, анітелень.

– Ну от, – зітхнув господар, звертаючись до жінки, – а ти казала, дітисько побіжить рятувати кохану. Де там! Нинішня молодь не йме віри дурницям. І це тішить, чесно кажучи…

Нараз у вітальні лунко зателенькав дзвінок телефону. Жінка здригнулася з несподіванки, тоді, люто чмихнувши, відповіла на дзвінок.

– Що?! – за якусь мить зойкнула вона. – В моєму притулку? Та вони показилися! Так! Зачекай, я передзвоню!

Замія Ольжич жбурнула телефон до кишені і гнівно зиркнула на господаря.

– Ти казав, я можу на них не зважати! Ти казав, віднині їх не існує!

Наглядач видихнув крізь зуби.

– Ну гаразд. Моя пропозиція була більш ніж щедрою. Я не хотів більше жертв, бачить бог! Але що ж, тепер… Тепер – годі.

Адам Кліш звів на нього спраглий погляд.

– Магістратські недобитки, – сухо кинув господар, – у Замії, на Кутній. Я не хочу, щоб хто-небудь з них вибрався звідти живим.

Адам та Замія перезирнулися, чи не вперше потішені спільною радістю.

– Сьогодні ніхто не повинен мені завадити, – промовив господар з лункою крицею в голосі, – ніхто, ні живий, ні мрець, ані Дух Святий! Подбайте про це, гаразд?

Обидва гості принишкло кивнули. Дарма, що невисокий та літній уже, Наглядач у такі хвилини викликав страх. І неабиякий. Такий, як зараз, Наглядач був лютішим за inferi, стрімкішим за larvati. Він і був-таки одержимим, хоч і не чужим якимось духом, а лише – і понад міру – своєю власною метою.

* * *

Мора нервувала, і це бентежило. За кілька років нещадного школення вона навчила себе бути опорою іншим – єдиною, хто завжди зберігав як не спокій, так бодай би тверезий глузд. Нині ж її заледь не трусило, і хто зна, від чого власне; коли це і був страх, то якийсь химерний і непредметний, що обступав її, неначе сутінь. Слід було терміново опанувати себе, бо ж від неї залежить успіх останнього, можливо, виходу Магістрату. Ну, нехай не успіх, та бодай би шанс дістатися місця без втрат.

Не те, щоби Мора не підтримувала Вітія, не поділяла його прагнення перешкодити згубникам дітей-приблуд, але їй здавалося, що після розмови з нею щось у квесторі здвигнулося, зламавши перепону, і нині мчало, не розбираючи дороги. Може, це й на краще, умовляла себе Мора. Може, давні біди послужать йому нині паливом, і, спопелівши, дадуть йому, нарешті, спокій. Можливо, погоджувалась вона з собою. Проте бентега не відступала.

Хтось легко торкнувся її плеча, і Мора заледве не підскочила. Велько сяйнув смутним усміхом і поклав на стіл папери.

– План притулку та кляштору Святої Анни. Ти просила.

Мора кивнула, намагаючись зосередитись. Отже, монастир з давніх часів опікувався притулком на Кутній. З часом сиротинець перейшов під оруду світської влади, але монашки подеколи надавали підсильну поміч, пильнуючи найменших чи заслаблих вихованців. Ймовірно, таким чином, що сестри-доглядальниці мають вільній доступ до приміщення. Судячи з Велькового плану, так і було: монастир та сиротинець містилися на одній території, розмежовані нині хіба невеличким садочком. З вулиці ж туди не потрапити – монастир віддавна оточувала висока стіна з малою замкненою зсередини хвірткою.

Дорога до сиротинця, таким чином, лежала через монастир. Принаймні для неї. Вітія довелося умовляти пристати на цей план, проте він зрештою визнав, що монашка з нього більш ніж сумнівна, на відміну від Мори, в якої був іще такий-сякий шанс.

Поки Мора розглядала план та воювала з ваганнями, повернувся Клим і поклав коло неї жмут чорного рядна, який за пильнішого огляду виявився монашою хламидою.

– Звідки це в тебе? – вразилася Мора.

Той лише хитро блиснув круглим скельцем.

– Зв’язки, – гордо кинув він, залишивши жінку катуватися підозрами.

Лука, який так і не спромігся до пуття відіспатися вдень, тинявся довкіл, сьорбаючи кільканадцяту каву та нервово позираючи на колег. Йому праглося дії, звісно ж; і, по правді, не слід було брати його на цей вихід – лютий, наполоханий і скривджений, він навряд чи діятиме належно, якщо би справи пішли навскоси. Уже одного такого завезли до реанімації, щемко згадалося Морі, проте Вітій дозволив хлопцеві приєднатися, і вона не сперечалася, уявивши собі, що може статися, коли вони йому заборонять.

Сам квестор, змучений більше, ніж він дозволяв собі визнати, дістав-таки кілька годин сну, і тепер вів розмову з Горганом, зачинившись у кабінеті. Цей другий завжди викликав у Мори бентегу, а тепер, коли Вітій звірив їй обставини своєї сумної приключки, то бентега її дістала переконливе обґрунтування. Втім, сьогодні було не до вибору; їх мало – жалюгідно мало – для будь-яких серйозних дій, щоб свідомо зрікатися бойової одиниці. Саме так, виснувала Мора, і слід ставитися до цієї Вітієвої примхи і, до того ж, як пощастить, скоро цьому настане кінець.

Фелікс не ішов з ними, бо визвався чатувати в лікарні, пильнуючи і «голуб’ятню», і реанімацію; Велько та Клим лишалися в Магістраті, боронити контору й архів, хоча сенсу в тому, як зважити на перспективи, була дрібка. Коли їх буде розформовано, Клим, імовірно, знайде роботу в свого давнього друзяки Шафраника, а от, цікаво, де ж тоді подінеться Велько, для котрого «крипта» стала заледве не рідною домівкою?

Мора зітхнула, відкладаючи папери та припасовуючи ряднину. Слід було дбати про нагальне. Ряднина була величезною і брудною, мов лантух. Лишалося сподіватися, що вночі ніхто того не завважить.

Квесторові двері прочинилися.

– То що? Ми готові?

Лука стріпнувся. Мора кивнула.

– Гарна… е… сукенка, – кумедно звівши брови, прокоментував квестор Морине вбрання.

Та глузливо гмукнула. Але годі, нема куди відкладати. Треба йти.

Коли вони вийшли, якраз почало сутеніти. Один за одним спалахували вздовж їхнього шляху ліхтарі; небо вкладалося багряними бганками над замком та катедрою, а з другого боку, там, де за вежами Діви Марії вгадувалася міська брама, здіймалася густа й глибока синь.

Тепер, щойно сонце із пишним кортежем відбуло з міста, вулицями поплив звичний звивистий туман. Він не тьмарив зір, як бувало, але клубочився рухливими стрічками, немов розбуркане зміїне кубло, відбиваючи та примножуючи Морине хвилювання. Чи все вони передбачили? Чи про все подбали? Нічого ніби не спадало на гадку, та й однаково пізно було би вже повертати назад.

Вітій, що йшов поряд із нею, глипнув дивно – іронічно немовби, і Мора вразилася, відзначивши цей стрімкий і бешкетний погляд. М’яка сутінь скрадала вік, і нині квестор здавався їй молодшим літ на десять.

– Напевне, твоя дружина дуже тебе любила… – несподівано для себе стиха проказала Мора.

Вітій відвернувся. Проте відповів.

– Так. Напевне. На жаль.

Мора зітхнула.

– Вибач.

– Нема чого вибачатися, – мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. – Мора. Я хочу, аби ти знала…

Вона затримала подих. 3-позад чути було кроки Горгана та Луки, проте вони були надто далеко, до того ж вуличний шум та галас обступали їх, притишуючи звук.

– Я хотів сказати… – поволі мовив він, – що не витримав би цих трьох років, коли б тебе не було поряд.

Квестор кинув короткий погляд на тих, що ішли позаду. Мора знала, про що мова. Справді, вчинити так, як він, і щодня мати перед очима докази своєї помилки… мабуть, це було важко. Вона відчула, як тьмариться погляд некликаною вологою. Добре, що сутінь… Навдивовижу вчасно.

– Але все іще поверне на краще, – легковажно докинув квестор.

– Правда? – шморгнула вона.

Він обернувся, все іще із тим маячним юнацтвом в очах.

– Звичайно. Ми з тобою подолаємо все це. От побачиш.

«Ми з тобою.» Цікаво… Але нехай, нехай потім.

Вони вже майже на місці. Ліворуч – порожня й невидюща Кутна, праворуч – короткий провулок, що звався Чернечим, і тулився до брами Святого Юргена, наче сполохане дитя – до статурної мамки. Вхід до кляштору Святої Анни бовванів темною облямівкою з другого боку Кутної.

– Зупинімося тут, – звелів квестор.

Лука та Горган кивнули, відступаючи в тінь провулка. Мора накинула відлогу та глибоко зітхнула.

– Моро, – тихо гукнув до неї квестор, – Dominus vobiscum.

– Et cum spiritu tuo,[12]12
  Нехай Бог буде з вами //Із духом твоїм (лат.) – звернення і відповідь, вживані під час католицької меси.


[Закрыть] – усміхнувшись, відказала вона.

Правильно. Слід уявити себе монашкою. Хоч на кілька хвилин, а більше, сподіваймося, не знадобиться. Молодець-таки квестор. Замість слізних прощань він просто нагадав їй – це лише маскарад. Нічого страшного.

Кивнувши колегам, вона нарешті рушила до кляштору. Двері відчинені. Це добре. Це вже – півсправи. В передпокої темно, лише звідкілясь згори лине тьмяне сяйво, малюючи білястим просвітком широкі сходи та суворий камінь нетинькованих стін. Куди далі? Здається, на Вельковому плані містилася бічна галерея, що вела до внутрішнього двору… Нібито тут…

Зненацька за спиною пролунав дошкульний старечий голос. Мора ледь не підскочила, обертаючись.

– Спізнюєшся, сестро, – суворо мовила старезна, суха, як тріска, монашка. – Вже повечір’я сповістили, а ти досі не в ліжку.

– Я… – розгубилася Мора. – Вже біжу…

– Негайно до келії, – насупилася стара. – Чого стоїш, ну?

Мора спантеличено роззирнулася. Іще б знати, де ті келії… Ага, нібито на плані було щось таке. Вгору… на другий поверх… Так, добре, хоч стара лишилася чатувати в передпокої. Але як тепер потрапити до двору?

Кілька хвилин Мора сторожко блукала коридорами, дякуючи долі, що загадкове повечір’я відправило сестер спочивати. На щастя, сходи невдовзі знайшлися, ще й до того ж відразу надвір.

Вийшовши з кам’яниці, вона глибоко вдихнула нічне повітря й підтюпцем помандрувала крізь низеньку арку до хирлявого садочка при кляшторі. Хвіртка була зачинена, проте, якраз до речі, Велько видав їй зв’язку старих, аж чорних од віку, ключів. Він стверджував, що забудовники монастиря навряд чи мали кошти на осібний замок, тож котрийсь із ключів-шаблонів мусив би підійти. Цікаво, де це Теззі встиг набратися звичок квартирного злодія? Але чхати, головне, що замок і справді підкорився. Мора зітхнула з полегшенням, втамовуючи недоречне гупання серця.