Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст – і ледь не закашлявся.

– Добра, еге ж? – гордовито спитав господар, – Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!

Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.

– Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас – найкращий учень «старшого по небилицях».

Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку – а нічогенька зеленка!

– Ну то… – відсміявшись, мовив Ювен, – що в тебе була за теорія?

– Гмм… – Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. – А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?

– Яка з них? – байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.

– Та ж «сидіння при мерці», – пояснив архіваріус.

– А-а-а… – відказав сторожа. – Ця традиція.

Лука мимохіть зацікавився.

– А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…

– От-от, для чого? – підхопив сторожа. – Завжди хотів знати.

Велько зітхнув.

– Невігластво й недбалість… – буркнув він. – Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не могли знати, з ким вони мають до діла – з мертвим чи з moribundi. Бувало так, що через пошкодження лараріуму – жертовника ларів – котрийсь із них міг втілитися в moribundi, перетворюючи його на одержимця. Був собі сумирний мрець – і от, раптом, спраглий крові larvati. Мало сенс, отож, завчасно відстежити це перевтілення… Але з розвитком медицини таких випадків поменшало, і зрештою всі й забули, для чого було запроваджено цю славну традицію.

– Чекайте, – насупився Лука, – а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?

– Намагалися одразу ж, – кивнув Велько, – лише не завжди виходило – іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…

Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.

– Це все гарно, – виринувши звідти з поживою, промовив він, – тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.

Ювен хильнув те, що націдив був із шафки – марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…

– Та не кажи, – промимрив Велько. – Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?

– Ну! – кивнув той. – А я тут до чого?

– Larvati робляться з moribundi, так? – похмуро пояснив архіваріус. – А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.

Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.

* * *

Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.

Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.

– Навіщо це?

Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.

– Запаленням свічки вшановують мертвих… – мрійливо повідомив він. – Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.

Гість кинув на господаря лютий погляд.

– Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?

Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.

– Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…

Гість закотив очі.

– Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?

Наглядач скорботно хитнув головою.

– Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…

Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.

– Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?

Господар кинув на нього пильний погляд.

– Ви це зараз дуже вдало відзначили, друже мій… Однак, я хотів би впевнитися, що під час виконання наступного завдання ви не припуститесь подібних… помилок.

– Ой, та звичайно! – махнув рукою гість, спричинивши різким рухом буревій межи свічок. – Можете на мене покластися.

Наглядач кахикнув.

– У такому разі, я більше вас не затримую.

Гість вайлувато вибрався з крісла і, звівшись, зиркнув на господаря з висоти свого чималенького зросту.

– Можете вважати, що та крипта уже ваша, – глузливо промовив він. – Якщо, звичайно, вас тішить така перспектива.

Господар стримано посміхнувся, однак, варто було дверям зачинитися, як він засичав, як сердита гадюка.

– Не лютися, серце! – пролунало зненацька у темній кімнаті, і з-за портрету статечно вийшла жінка у чорнім строї. – Він того не вартий.

Наглядач зітхнув, ловлячи її долоню та притискаючи до щоки.

– Моя мудра мадонна.

Жінка поклала другу долоню йому на плече, схилилася до вуха.

– В лікарні все влаштовано. Якби ти мав лише охоту, ми могли б водночас позбутися всього Магістрату.

– Ще не тепер, – тихо відказав Наглядач. – Вони мені потрібні, аби мій компаньйон не… брав на себе зайвого.

– Але ти зрештою зробиш це?

Наглядач поцілував тонкі пальчики своєї гості.

– Певна річ.

* * *

Від «Голіардів» Франек вертався вже над ранок, коли вщухла холодна злива, рівно ж як і гаряча митецька гостинність. Репетиція, як і слід було сподіватися, обернулася дружньою пиятикою в студентськім «Скрипторії», а згодом – ще десь; багато доброго було сказано і гарного – обіцяно, проте тішитись тим хлопець не мав уже сили. Можливо, завтра, коли згадає – якщо згадає…

Франек щасливо хихикнув, спересердя зашпортавшись та заледве не поцілувавши підніжжя Мадонни на перехресті. Що вже там – усе він згадає, і буде йому честь і слава, і золотий піджак, як у Елвіса.

За роздумами про всякі гаразди Франек дістався «старого новобуду»; ще кілька кроків – а там уже й ліжечко під картатою ковдрою, що у хаті того дивака з пістолетом… Ця остання незатишна думка не засмутила музику, просто золотавий хміль трохи розточився, дозволяючи бачити трохи далі власного носа. Скоро ранок – а однак іще темно, і відсвіт ліхтаря під старим кленом стелить вологу доріжку повз дворові лави, чиїсь сонні авта… та двійко темних постатей у затінку арки…

Уже проминувши невідомих, що провели його пильним позирком, Франек збагнув, що зараз би здалося зайтися в паніці та з гуком пірнути в під’їзд. Сповільнена радісним маренням, проте, реакція припізнилася, а репетувати, замкнувшись у квартирі, було вже наче ні до чого. На тому приборкавши сумнів, Франек намацав ліжко та заснув мигцем, не подбавши й роздягнутися.

Зранку ж про те спершу не згадалося. Ну, тобто коли звати ранком той час, коли продираєш очі та рушаєш циганити за свіжою кавою.

Як уже стало для Франека звичним, хлюпнувши в лице водою, він одразу ж подався на кухню, сподіваючись застати господаря при повній джезві. Того, проте, там не знайшлося. Франек ніяково покрутився довкіл, а тоді подався шукати господаря, щоб посмикати його на предмет кави, сніданку та втраченої гітари.

Музика думав уже, що Лука досі спить, змучений нічними звитягами, коли ні – той сидів у себе в кімнаті, порпаючись у якихось старих паперах.

– Добрий ранок? – поцікавився Франек.

Господар скептично гмукнув, не відриваючись від читання.

– Ну тоді… Лихе надвечір’я? – припустив музика. – Кепський полудень?

Лука скосив на нього погляд і тихо пирхнув.

– Та заходь, – позіхнувши, покликав він. – Не стій, як мара на порозі…

Франек тут-так скочив до кімнати, допитливо роззираючись. На противагу музейній вітальні з червоними гардинами та обважнілими від книг полицями, Луччина кімната скидалася на нормальне студентське житло – з розпанаханим комп’ютером та «монстрами року» на стінах. Щоправда, не кожен студент переглядатиме жовті рукописні сторінки зі зловісної чорної теки, тримаючи під рукою пачку набоїв та приладдя для чищення пістолета.

– Що читаємо? – спитав Франек, всідаючись на стільчику коло комп’ютера. – Юнацькі вірші? Чи досьє карних злочинців?

– Та ні… – мрійливо зітхнув Лука. – Тези доповіді про переваги некрофілії…

Франек закляк, водночас збагнувши, що ну її, ту каву, та й гітару теж ну – як таке страшне в світі коїться…

Лука паскудно хихикнув.

– Не лякайся. Це не сексуальні відхили, це така філософія, тямиш?

– Правда? – вжахнувся Франек. – Але ж гарно, що я ті семінари прогуляв…

Химерний господар тихенько розсміявся.

– Ну так, я теж думав, що у татка «звихи» – поки сам не розібрався. Давай я тобі поясню, аби дурне не марилось…

Не те, щоби хлопець вмирав за тими поясненнями, однак наразі вирішив не сперечатися, ну, бо – раптом що, а в господаря – пістолет під рукою…

– Некрофілією, – почав Лука, – Фромм буцімто кличе любов до неживого, а власне – речей та механізмів як атрибутів успіху. Ідея в тому, що сучасні люди, замість любити один одного та бути щасливими, вкладають час та зусилля у створення та споживання неживого. Зрозуміло?

– Н-ну…

– Ось тобі приклад: замість іти гуляти з подружкою, ти замикаєшся вдома зі своєю гітарою і…

– Е, зачекай! – обурився Франек. – Це ти мене некрофілом щойно назвав?

– Не я – Фромм, – пирхнув Лука.

Франек куснув губу. Такі високі матерії – та ще й натщесерце!

– Тупак твій Фромм, – нарешті виснував він. – Музика не може бути неживою!

Лука зиркнув на нього примружено і нібито навіть з повагою.

– Оце ж, – мовив він, – от і татко проти. Стверджує, що сенс культури якраз у тому й полягає, аби втілювати духовне в матеріальному – лише в такий спосіб, мовляв, вона перейде нащадкам. А якщо частину твоєї душі вкладено у якийсь витвір – то як уже його не любити…

Франек гойднувся на стільчику, який жалісно скрипнув, скаржачись на філософські екзерсиси. Щось ніби й було в тій теорії, та однаково не складалось, як слід…

– Мабуть, все ж таки, вони обоє праві, – нарешті визнав він. – Затим, що є мистецтво, а є… всякий, ну…

– Мотлох, – підхопив Лука, згортаючи течку. – Ну гаразд, пішли що-небудь спалимо на сніданок…

Франек ображено шморгнув – ну бо скільки ж можна згадувати його злощасну заколупанку? Вранішня образа, втім, швидко завіялась, і музика, сповнений надій, подріботів за злим професорським сином. Надії невдовзі справдились, уособлені в чашці кави та широкому, наче блюдце, кусневі салямі.

Лука сів зі своєю чашкою на підвіконня та замріяно задивився у рясні сутінки за вікном. Якийсь він був меланхолійний надміру, і Франек, не цілком іще при тямі після нічних узливань, не дійшов кращого, аніж дзьобнути свого господаря недолугим жартом.

– Чого зажурився? Шкодуєш, що мало карників нині настріляв?

Несподівано для веселого музики, Лука здригнувся і кинув на нього наїжачений погляд. Франек добре розумів, що ступив, куди не просять, а однак не зміг стримати цікавості.

– Але слухай, мені невтямки – як-то можна, що не ніч, збройних покидьків ганяти? Стріляти, коли й сам дістати можеш? Тобі не страшно хіба?

Лука відвернувся до вікна, малюючи на шибі візерунки.

– Аякже, – глухо відказав він. – Стріляти страшно, а не стріляти – іще страшніше…

Франек гмукнув.

– А я от вчора, думав, ґиґну з жаху – в тебе під під’їздом стояли двоє, невідь-кого виглядали…

Лука рвучко обернувся до нього, тоді, замість пояснень, зістрибнув із підвіконня і заходив туди-сюди, позираючи примружено, наче злий котисько. Франек наполохано спостерігав за його шарпаниною, мимохіть переймаючи Луччину бентегу.

– Так, – нарешті спинився той, – Франек, а чи не час тобі вже додому?

– В сенсі? – розгубився музика.

– В сенсі – фестиваль уже відгуляли, так? Хіба вдома про тебе не дбають?

– Та я дзвонив своїм, усе гаразд…

– Не все! – ледь не зойкнув Лука. – Ти забув уже, як у мене опинився? Забув доброзичливців, котрі заледве тебе не прикандичили?

Франек закляк, відчуваючи, як кава стигне в горлі.

– Та з-забув якось… Я ж із «Голіардами» сподівався домовитись…

Лука зітхнув, гамуючи гнів.

– І як? Домовився?

– Та ніби, – непевно мовив музика. – Вони кликали до себе на підміну, але ж я не дракувський… мені перевестися треба…

– Дуже добре, – дратівливо виснував господар. – Лише забирайся звідси чимшвидш. Потім приїдеш, як захочеш, але не тепер… Тепер у нас намічається якраз оте, що тобі невтямки…

Франек приголомшено кивнув.

– А гітара моя як же?

– Зайдеш у відділок на Ринковій площі. Я просив, щоб її там для тебе залишили.

Хлопець відставив спорожніле горнятко.

– Ну то, значить, все? – стиха спитав він. – Я піду збиратися?

Лука тоскно зиркнув на нього.

– Ага.

Франек поволі підвівся.

– Чекай, – скинувся господар. – А пам’ятаєш, я просив, щоб ти в «Голіардів» за мого колегу спитався? Чи забув, за своїм митецьким братанням?

Музика смикнув плечима.

– Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…

– Горгона?! – вилупив очі Лука. – Та ну! Маячня!

Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.

– Це ти ще справжніх бардів не бачив, – пирхнув він. – Ото страшні, хоч псів ганяй!

Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» – простогнав він, витираючи сльози.

Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли – так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.

– Франеку, – хрипко мовив він, – геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.

По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.

Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.

* * *

«На лікарню здійснено напад», – повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, – сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. – Там уже нічим не зарадиш».

Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті – рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о цій порі.

Мора походжала з кутка в куток із таким заповзяттям, що здавалося, іще крок – і вона скочить на стіну та промчить стелею. Втім, щойно захеканий Лука залетів до кімнати, вона спинилася та пропекла його запаленим поглядом.

– Ну? Що сталося? – видихнув він, падаючи на найближчого стільця.

Молода жінка нервово відкинула з очей чорну гривку і прип’ялася до підвіконня.

– Виглядає так, що комусь був потрібен Закревський – ну, пам’ятаєш, ведучий, котрого наші запроторили до «голуб’ятні»… Напад був цілком дикунський – вони розстріляли охорону, видерлись нагору… Але Ювен відбився би… та хто ж міг на таке сподіватися… – Мора зневірено хитнула головою, – Закревський, дарма що moribundi, раптом встав і почав стріляти… зброя в нього була бозна-звідки, але була…

Мора обхопила скроні долонями.

– Нічого не розумію… маячня якась…

Гримнувши дверима, до кімнати зазирнув лихий, наче буремна ніч, Тезаурус Велько.

– Я до Веженця, – похмуро кинув він.

– Теззі, – скинулась Мора, – нащо? Там і так наші всі…

Завжди привітний, нині Велько кинув на неї такий скажений погляд, що аж Мора відступила на крок.

– Тобі справді не слід… – тихенько почала вона, та архіваріус не спинився послухати. За мить гуркнули двері, і Мора знічено опустила плечі.

– Вони ж з Ювеном товаришували, – схлипнула вона. – Ну як же так…

Лука похолов.

– А що Ювен?

Мора жалібно зиркнула на нього, обійнявши себе за плечі.

– Я… не знаю, Лука. Вітій не сказав мені, але те, як він не сказав… Словом, я би не тішила себе надією.

Впевнена і сильна, вона виглядала нині так, немов сама потребувала розради, і це налякало хлопця чи не найбільш. Втім, жінка швидко опанувала себе і спромоглася навіть на болісний усміх.

– Ти мав рацію, Лука, щодо Павла Закревського. А ми – зневажили загрозою…

Хлопець поволі розтиснув пальці, якими він, виявляється, до болю вп’явся у власне коліно.

– Коли я правильно розумію, такого не траплялося донині?

Мора рвучко кивнула.

– Не траплялося. Moribundi міг би повернутися до життя, коли б його змусили зловити останній подих іншого, перетворивши таким чином на inferi… Це цілком можливо здійснити – саме так, схоже, й спорядив собі армію наш нинішній противник. Можливо – але ж не в «голуб’ятні»! Не тихцем!

– А якщо, – швидко метикував Лука, – якщо inferi можуть жити, маючи при собі анімулу, то, може, і moribundi – теж?

Мора примружилась.

– Це – варіант. Але ми точно знаємо, що, як Закревського привезли, ніякої анімули на ньому не було. Ти ж і сам був у «голуб’ятні» – хіба бачив там хоч відсвіт? Анімула ж світитиметься, як звичайний людський «вогник».

Лука насупився. Справді, «колумбарій», бачений крізь лінзу, був тоді непроникно темним.

– А це значить, – провадила Мора, – значить, хтось…

– Хтось проніс анімулу до лікарні! – підхопив Лука. – Разом зі зброєю, коли вже на те…

Вони наполохано перезирнулись.

– Зловмисник і досі може бути серед лікарняної обслуги, – мовила Мора, шарпнувшись по телефон, який, у відповідь на поквапний рух, заледве не вискочив з кишені. – Треба попередити Вітія!

Збігла хвилина, друга… Телефон квестора уперто німував.

Мора стисла губи і стрімко підвелася.

– Я їду.

– Моро, може, краще я? – визвався хлопець.

– Сиди тут, – кинула вона, перед тим, як зірватися на біг так само поривно, як щойно до того – магістратський архіваріус.

Не встигши і слова мовити, Лука лишився в конторі один. І вже наступної миті він збагнув, що все це вкрай неправильно.

Він не зміг би обґрунтовано пояснити, що саме його непокоїть, проте порожнє помешкання Магістрату зненацька здалося йому не просто незатишним, але доцільним у своїм незатишку – мовби щось нехороше, заклякле під шаром тиньку, тільки й чекало, поки всі розбіжаться, залишивши хлопця на самоті.

Лука гмукнув скептично, підштрикуючи насмішкою власну хоробрість. Певна річ – заради нього все це й планувалося, аби звести його, сердешного, зі світу… Втім, визнав хлопець, у нього нині є всі підстави для страху: люди вже почали вмирати, а значить його весела забава в «сторожу над сторожею» припинила бути забавою.

У що ж він уклепався, хто би йому пояснив? Єдине, в чому Лука був нині певен, це те, що навіть тепер – надто тепер – він не зможе полишити Магістрат, якщо, певна річ, він не хоче остаточно упевнитись у власній нікчемності.

Силувано мугикаючи щось – аби лишень чути в конторі живий голос – він попрямував до кухні робити собі чаю або ж, як пощастить, знайти щось міцніше й доречніше в цю недобру годину.

Із міцнішого були тільки жалюгідні рештки бренді, на яке в хлопця не піднялася рука; чаю проте було повно, і, вимкнувши чайник, Лука неуважно кинув до горнятка щось із Мориного духмяного скарбу. Зненацька звідкілясь ізнизу на межі чуття тихо шурхнуло, мовби від раптового посмику вітру. Хлопець здригнувся, і свіжий окріп задзюркотів стільницею. Це просто вітер, запевняв він себе… звичайнісінький протяг…

Проте звук повторився, довершившись цього разу тихим гупанням, наче хтось недбало перекинув був за стіною стільця. Холодна хвиля стрімко розійшлася Луччиною шкірою, здибивши волосся на загривку. Він змусив себе обережно відставити чайник, аби затим судомно вчепитися за руків’я зброї.

Секунди скрапували разом з розлитим чаєм, а нічого не відбувалося – тобто, радше, більше нічого не було чути. Лука затримав подих, аби вгамувати ляк; можливо, справді, вітер гупнув дверима, абощо… Можливо – проте він у це не вірив. Щось тут не трималося купи, і хлопець знав напевне, що не матиме спокою, доки не дізнається, що сталося. Лука ковтнув схололу слину; перевірити – це значить, спуститися зараз вниз і… До біса, не сидіти ж тут до скону, тремтячи від кожного звуку!

Лука повільно видихнув, досилаючи набій та прилаштовуючи зброю щільніше до руки. Тоді, зважившись нарешті, він рушив у бік сходів, крокуючи тихцем та обережно роззираючись навсібіч.

Вже на сходовому майданчику хлопця наздогнала приголомшлива згадка – він же не один у будинку! При вході містилася конторка охоронця, ну і природно, сам звитяжний страж, чи то Ромко, чи Влодко – Лука ніяк не міг затямити – літній уже дядечко, який, втім, знав якісь там бійцівські штучки і деколи гідно змагався із Климом у тирі. Згадка ця ледве не змусила Луку повернутись – що подумає охоронець, коли хлопець вискочить на нього з пістолетом напереваги та волоссям сторч? Затим, однак, Лука вирішив все ж таки не спинятись – бо, попри нові обставини, бентега не пропала – хіба зброю він про всяк випадок опустив трохи нижче, аби не лякати, бодай, неготових до такого видовища людей.

Ще кілька кроків, і Лука спинився на найнижчій сходинці. Щось було не так… ну звісно ж, охоронця нема на його звичному місці! Лише видно за конторкою край перекинутого стільця і… і… Лука задихнувся, відчуваючи, що серце знов починає сполошено калатати. Опріч стільця було видно скорчену долоню і темну, масну мовби пляму, що спроквола спливала на чорно-білу шахівницю підлоги.

Відчуття нереальності – таке точно, як тоді, на Риторики – знову відвідало магістратського інтерна, проте нині йому вдалося скоріше вгамувати млосну круговерть. Нападник десь тут, недалеко, і бовваніти на сходах – аж ніяк не найкраща думка… Лука, пригнувшись, швидко стрибнув до конторки… Охоронець – ну, мертвий, жодних сумнівів, але ж хто і чому…

В цю мить рипнули, відкриваючись, вхідні двері, і Лука, скочив на ноги, наче підкинутий пружиною, скеровуючи цівку на темну постать у проймі.

Постать заклякла, спинившись на півкроці. Тоді тихо мугикнула.

– Я чудово знаю, як ти до мене ставишся, – сухо прошарудів голос. – Немає потреби висловлювати це настільки предметно.

Лука рвучко зітхнув, опускаючи зброю. Горгона… ну не холерний дотепник!?

– Охоронця… вбито, – хрипко повідомив хлопець. – Щойно. Вбивця десь тут. Так що я мав підстави. Для предметних висловлювань.

Із віддихом, схожим на сичання, проквестор одним пливким рухом вихопив зброю та перемістився до конторки. Швидко глипнувши на вбитого, він роззирнувся і зрештою вп’явся поглядом у темний куток попід сходами.

Наступної миті Горган стрімко пірнув у темінь, і, рушивши за ним, Лука угледів низькі дверцята – нині відімкнені – і непроникну чорноту підвалля за ними. Лука не знав про цей хід – очевидячки, на відміну від Горгони та недавнього зловмисника.

Що ж тепер? Вниз – за вбивцею? Але ж раптом той, не будь дурний, зачаївся в темряві, готовий порішити кожного, хто стане на поріг?

Проквестор, схоже, теж розважив таку можливість, отож, замість чинити геройства, він причинив дверцята та швидко замкнув їх на дебелий засув.

– Що там, внизу? – пошепки спитав Лука, кивнувши на двері.

– Вихід з архіву, – тихо кинув Горган.

Ну звісно ж! То он чому Теззі так швидко виникав на порозі, коли його кликали із «крипти»! Магістрат, отже, з’єднаний з архівом спільним запіллям, і за нормальних обставин саме наявність магістратських бійців неподалік була запорукою безпеки. За нормальних обставин – а отже, якраз не тепер! Комусь, схоже, вкрай потрібно було тихцем пробратися до «крипти», і саме це, очевидячки, щойно й відбулося.

– Треба зустріти їх при других дверях, – повідомив проквестор, рушаючи до виходу.

Лука забарився, не знаючи, як йому належить діяти. Горган обернувся до нього.

– Ідеш?

Проквестор не запитував раніше, збагнув Лука, просто давав накази. То що ж це нині? Вирішив дати йому вибір, зглянувшись на юні літа? Сердито пирхнувши, хлопець подався за керівництвом.

Вони поквапно перетнули вулицю, та не встигли вони й на поріг ступити, як із надр університетського архіву пролунали постріли. Горган штурхонув двері, вдираючись досередини, Лука – за ним. У передпокої за перекинутим столом намацував рацію тамтешній охоронець; його руки і плямиста форма були залиті кров’ю. Горгону він знав, очевидячки, тому лише тицьнув підборіддям на сходи та відмахнувся у відповідь на запитальний погляд, мовляв, дам собі раду.

Не зволікаючи, проквестор кивнув Луці та скочив на сходи. Вони швидко піднеслися на другий поверх, і перед ними в тьмянім вуличнім світлі прослалася зелена доріжка довгого архівного коридору. Горган, а за ним і Лука, причаїлися за рогом, прислухаючись. Коридором тихо, але жваво крокувало двоє, і зиркнувши похапцем, Лука впізнав двох із тієї трійці, за якою вони бігали із Мар’яном та Феліксом. Миршавий та його дебелий товариш… Inferi тобто, в купі з larvati… Луці аж збилося дихання, коли він згадав витівки останнього, пригадуючи також Вітієві гарячі запевнення, що жоден, жоден із них не годен змагатися з одержимцем. Навіть Горган.

Той, проте, дочекавшись, поки зловмисники зникнуть за поворотом, тихо ступив на зелену доріжку. Невже не знає?

– Проквесторе! – пошепки покликав Лука. – Менший – larvati!

Горган байдуже кивнув.

– Вони винесли щось із «крипти». Треба повернути.

– Але…

– Здобич несе inferi. Спробуєш його зняти. Я візьму на себе іншого.

І – ані слова більше! – проквестор закрокував коридором, стрімкий та нечутний, наче хижий кіт. Лука, відчуваючи себе якимось недотепним самогубцею, рушив назирцем, намагаючись відтворити бережку ходу керівництва.

Йшли вони нібито тихо – хіба гупало Луці у вухах власне серцебиття – а проте їх однаково почули. Варто було їм наблизитися до повороту, як звідти, розтинаючи повітря, шурхнули кулі. Нечесно! – подумки заголосив Лука, втискаючись в неглибоку виїмку дверної рами – якого біса в них зброя з глушниками?! Навіть не розбереш, звідки власне стріляють! Горган тим часом стрибнув на підвіконня і відкрив вогонь, мітячи кудись у темну пройму сходового майданчика. Шурхання припинилося, й проквестор вискочив зі свого прихистку, наче м’ячик, перекотився підлогою і вже наступної миті притулився до стіни, за якою – невеличкий майданчик та сходи на горище, якими й протупотіли зловмисники. Щойно Лука попід стіночкою нагнав його, Горган стрибнув якось кручено, приземлившись на спину, лицем до сходового прольоту, і знову загуркотів з пістолета.

Хитрий маневр спрацював, і зловмисники, прожогом піднеслися сходами, втративши зручнішу для себе позицію. Махнувши Луці, проквестор підскочив і метнувся за ними. За мить Лука і Горган опинилися на архівному горищі, посеред перекинутих стелажів, стосів старих книжок та завірюхи розбурханого втечею пилу. Двоє втікачів гарно малювалися проти вікна під вузькою стріхою; якщо і можливо спинити їх, збагнув Лука, то лише тепер. Прип’явшись до стіни, він почав стріляти. А потім до них обернувся larvati, і стіна над Луччиним вухом порснула тиньком та дерев’яними друзками.

– Твій – другий! – люто шикнув до нього Горган і, стрибнувши геть від колеги, під сумнівний захист книжкових полиць, взявся поливати миршавого вогнем. Той недбало скакнув убік – він взагалі рухався мовби навіть ледаче, та однаково швидше, ніж його суперник.

Луці нічого не лишалося, аніж покинути Горгана сам на сам з larvati і приділити усю свою увагу другому. Втім, дебелий дядько із клунком у жодному разі не був простою мішенню. Лука впав на коліно за якимось перекинутим кріслом, намагаючись впіймати рухливу постать у розрізі цілика. Але той крутився незгірш за проквестора, ні на мить не спиняючись на місці, і Лука згайнував кілька набоїв, відправивши їх як не в стіну, так у вікно, в той час як inferi нашпигував уже Луччине крісло летким свинцем, і диво ще, що воно і досі не розвалилося на порох.

Що ж він робить не так? – кусаючи губи, катувався хлопець. Чи можна справді попасти, куди хочеш, у цьому курному мороці? «Іноді краще не цілитись», – поважно напучував Клим, але ж добре їм, вуличним бійцям з роками досвіду, які кладуть кулю в мішень на одному лише внутрішньому переконанні! А звідки ж йому, Луці, взяти таку майстерність? Як, не цілячись, влучити у верткого, наче дзиґлик, inferi?

Аж раптом поряд свиснуло, немов нагайкою, боляче обпікаючи щоку. Тої ж миті щось некероване стислося в животі і мимоволі штовхнуло хлопця вперед. Руки самі скакнули в повітря, посилаючи в темряву кулю за кулею. Зненацька в правому оці спалахнуло, і в повітрі війнуло пожежею. Він поцілив-таки! Не цілячись! Це спрацювало!

Проте недовго Луці випало радіти. Larvati вирішив приділити йому пильну увагу, зайшовши звідкілясь збоку, і Лука з жахом усвідомив, що між ними немає нічого, навіть потрощеного крісла.

Проквестор збагнув це лише на якусь частку секунди пізніше, одразу ж стрибнувши межи ними. Його хитрий перекат, проте пішов якось навскоси, і, замість, звестися на ноги, той лише припнувся до якоїсь кучугури, продовжуючи стріляти.

І тут сталося диво – larvati шарпнувся, його зброя глухо тюкнула об підлогу, і вже наступної миті він крутнувся та, вибивши шибку, вискочив з горища.

Лука метнувся до вікна. Це був третій поверх, і однак внизу не видно було поламаного тіла. Радше, не видно було нікого взагалі. Швидкий, наче ґедзь, larvati просто розчинився в нічному тумані.

Прикульгуючи, Горган підійшов до вікна і спинився поряд. Та його ж поранено! – здогадався Лука, а, попри те, на гадючому лиці проквестора, як і завжди, не прозирало жодних емоцій.

– Гарний постріл, – сповістив він, кивнувши вбік димної кучугури.

Лука втішено мугикнув.

– Зате ви підстрелили larvati, – визнав він. – Це ж нібито взагалі неможливо.

Проквестор скептично пирхнув.

– Це не вирішує проблеми.

– Чому? Ми ж відбили вкрадене!

– Не все, – зітхнув Горгона. – Larvati виніс щось на собі.

Лука визирнув надвір, мовби сподіваючись відстежити втікача.

– І… що це означає?

– Це означає, – повагом відказав той, – що наш рухливий знайомець невдовзі заведе собі друга.

Хлопець зиркнув на проквестора. Як тільки той лишається байдужим, коли мова про таке? Горгона смикнув кутиком вуст, спираючись на подзьобану кулями стіну.

Хіба не гідне людини прагнення? – ледь чутно промовив він. – Ну годі, давай-но зберемо що там вони потягли із «крипти».

Горган відліпився від стіни та, припадаючи на праву ногу, попрямував до згортка, залишеного у спадок злощасним inferi. Спостерігаючи за проквестором, Лука зловив себе на несподіванім бажанні підтримати калічного. Він же, дарма, що душогуб і негідник, наражав себе сьогодні на небезпеку заради його, Луччиного, рятунку. А, коли так, то придалось би бути вдячним.