Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Вона прочинила хвіртку, і та, давно невживана, очевидячки, лунко заскреготала іржавими петлями. Може, й краще так – ті, що чекають з того боку, повинні почути.

Справді, за кілька хвилин три темні постаті протиснулися крізь вузькі дверцята. Отже, Магістрат таки дістався сиротинця, і Мора могла би нині забиратися з дороги. Вітій так і казав їй, але де там… не сьогодні. Адже це важливо. Адже це востаннє.

Ну, менше з тим. Слід пробиратися далі.

Приміщення притулку за давніх часів тулилося до монастиря, наслідуючи йому у всьому – від кремезних стін до вузьких високих віконниць. Тепер же старий будинок причепурили – розширили вікна, поклали глянсову червону покрівлю, висадили квіточки при ґанку. Лише чорний двір та підсобна прибудова лишалися нині автентично-занедбаними. Саме тут, припускав Велько, і могли тримати приблуд – подалі від ока шановних гостей з поліції, преси чи маєтних фондів.

Тримаючись густої тіні, магістратці вступили до невеличкого дворика при глухій стіні прибудови. Цей двір був давній, іще навіть мощений – камінням великим та необтесаним, крізь яке продиралася блякла трава. Посеред подвір’я великою темною плямою малювався колодязь, нині глухо забитий решіткою, проте навіть віддалік віяло звідти вологим, незатишним холодом.

Мора здригнулася, намагаючись оминути колодязь якнайдалі. На її подив, так само вчинив і непохитний Горган, ба навіть більше, він затнувся, проходячи повз, та, пришвидшивши крок, коротко озирнувся. До чого б це, цікаво…

Тепер, однак, перед ними інша біда – замкнені двері будови, до того ж, замок, на відміну від решти оточення, новісінький, отож Велькова зв’язка нині не зарадить. Кількома рухами Вітій звелів Луці пильнувати монастирський сад, а Морі – прохід до чільного корпусу. Горган тим часом видобув зброю, стрімко прикрутив глушника, і за мить замість пострілів – лютий посвист і брязкіт розбитого механізму. Схилившись до дверей, проквестор колупнув потрощений замок, і той зрештою відчинився.

Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.

В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? – занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.

І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі – три на чотири метри – їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно – інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

– Луко, пошукай ключі, – глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

– Ось, – брязнуло поряд. – Знайшов! – Лука простягнув керівництву колечко з ключами. – Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

– Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?

Він схилився до кліток.

– Не знаю, чим ми можемо їм зарадити… – промимрив він. – Зараз, коли й самі, хто зна, чи існуємо… Давай, Луко, відведи їх до хвіртки. Може, місто буде до них милосерднішим.

Перебравши ключі, він відчинив дверцята, і малі тут-таки рвонули геть, аж Вітій мусив зловити старшого за простору куртку.

– Вас виведуть, – суворо повідомив він. – Ані звуку, ясно?

Малий кивнув, шморгнувши, і поквапився за інтерном, котрий, озирнувшись запитально, все ж таки поліз нагору.

Щойно той вибрався з підвалу, Вітій швидко рушив до кутка з реманентом. Знайомі маски, жаровня, ніж-пробійник, невеличка якась наче скриня… За допомогою ножа, Вітій люто збив защіпку і відкинув ляду.

Він знав, певно, що шукає… Ясно-блакитні в сяйві ліхтаря, криваво-червоні, коли заплющити ліве око. Анімули. З десяток, може, а може, й більше. Мора аж задихнулася, настрашена, збагнувши, що це, власне, значить.

– Як гадаєш, що вони чинили з тілами?

Мора закусила кісточку пальця, аби опанувати млість.

– К-колодязь? – затинаючись, припустила вона.

Вітій кивнув.

– Ходім.

Мора поквапилась видертись із підвалу та вийти надвір, спрагло шукаючи за ковтком морозного повітря.

Горган, що підпирав монастирського мура, нечутно ковзнув до них із Вітієм, зиркнув прозоро, чекаючи на інструкції. Квестор, натомість, повагався, а тоді видобув з кишені жменю червонястих скелець. Чи він дурний? – скинулася Мора. Чому показує це Горгоні? Хіба не знає, що це для нього значить?

Той, проте, не зрушив з місця, лише крила носа його хижо стріпнулись. Тоді, зітхнувши, він відступив і кивнув Вітієві на колодязь.

– Відчуваєш, авжеж? – промимрив Вітій. – Дивно, як це півміста не збожеволіло від духу лихої смерті, котрим звідси так і тхне…

– А може, якраз, – відгукнувся Горган.

Вітій гмукнув, визнаючи можливість, тоді ступив ближче до чорного жерла і випростав руку.

– Навряд чи це зарадить. Але вертаю вам ваше.

Пальці розімкнулися, й анімули, тьмяно блиснувши, просипалися межи ґратками.

– Ну то… – обернувся до них Вітій. – Наче все із тим…

І тут з тіней та туману зринуло пекло.

* * *

Лука погано пам’ятав, як вони дісталися контори. Йому вперше випало звідати таку всеосяжну паніку втечі, такий сліпучий, безтямний страх. Якби не Горган, який і тут не втратив рівновага, не вивів їх галереєю межи Святою Анною та Святим Юргеном, якби не дивний акустичний вибрик, який кинув відлуння їхніх кроків у другий бік, збивши зі сліду погонців, якби не Мора, яка… О, Мора цієї ночі явила світові таке нестямне диво, що Луці ставало вкрай незатишно від одної лише згадки про це.

Здається, вона і справді не тямила себе, коли, звівшись від недвижного квестора, вихопила обидва пістолети і влаштувала таку вогненну бурю, що їй позаздрив би й найлютіший з larvati. Вона казала якось, що їй протипоказаний вогневий контакт, і тепер Лука добре розумів, чому. Принаймні її участь у бойовиську непоказана усім, хто поряд – ворогу і другу нарівно.

Лука не бачив, як загинув квестор, але, очевидячки, це була-таки засідка, хоч і дивним чином спізніла. Коли зчинилася стрілянина, Лука рвонув до чорного дворика, і хто зна ще, чи не дістав би він дружню кулю в лоба, якби Горган, який вдало зачаївся у згині арки, не впіймав би його за комір та не кинув додолу. Звідти вже хлопцеві відкрилося видиво сліпої божої кари, що нею видавалася жінка в леткому монашому вбранні та з двома громовицями в долонях.

Їй пощастило тоді вціліти, і, коли ворог відступив на коротку мить, вона опустила зброю і впала би, змучена, коли б не наспів проквестор, цупко ухопивши її за плечі та підштовхнувши вперед, до рятівної арки. Добре, що знемога зробила її сумирною, бодай би на короткий час, і лише потім, у якомусь брудному дворі, коли гонитва вже дивом рушила деінде, з нею стався другий напад шаленства. Вона поривалася вернутись до притулку, вимагала віддати вилучену проквестором зброю і заледве не видряпала Горганові очі, видираючись геть з його рук.

Вдвох із Лукою їм вдалося вгамувати нестямну, і тоді вже Мора дозволила вивести себе до контори, куди Горган змусив їх пробиратися через «крипту». І це було вчасне рішення: під парадними дверима Магістрату, замість поліції, уже чигала ворожа варта, а Клим та Велько подбали наново їх замкнути, зготувавшись до облоги.

Лука прошкандибав до контори мало не навпомацки, немов сновида. Йому й на гадку не спадало, що буде так тяжко. Лише сьогодні вдень він мав удосталь звитяги, аби пориватися шукати Тілію, рятувати дітей чи воювати inferi… Мав удосталь – тоді, але не тепер. Загибель квестора – стрімка й безглузда, зробила із хлопцем щось таке, від чого підгиналися коліна та бралися дрижати руки. Він мовби щойно зараз утямив свою прикру вразливість, чому не може зарадити ані мудрість, ані досвід, ані справді добрі наміри.

Клим зголосився відпровадити Мору прилягти на котромусь із тих лежаків, що вони намостили були з тренувального реманенту, Велько ж узявся опікуватись інтерном, винісши йому із квесторового кабінету надпиту пляшку гіркої. І це було дуже доречно: за кілька ковтків руки йому припинили тремтіти, хоча сумління, покорчене страхом, розточитися не поспішало. Велько побажав вислухати деталі нинішньої пригоди – справді, не Мору ж чи Горгана йому мордувати – і Лука, затинаючись, переповів те, що бачив. Коли зайшлося про акустичну дивовижу, що дозволила втікачам позбутися переслідування, архіваріус підкинувся і сяйнув химерним вищиром.

– Така… аномалія, і щойно по тому, як Вітій висипав анімули до криниці?

Навіть у своїм засмикано-загальмованім стані Лука знайшов снагу здивуватися.

– А хіба це пов’язано?

Велько невиразно гмукнув.

– З такими речами тяжко сказати напевне.

Лука блимнув. До чого це він? Ну та, зрештою, Теззі добре знався на міських небилицях, що гарно сприймалися під добру пляшчинку…

Нараз до кімнати зайшов Горган, і Лука відставив пляшку, із подивом розуміючи, що йому не байдуже, застане чи ні його за пияцтвом проквестор. Той спинився, присівши на стільниці неподалік.

– Що робимо далі? – поцікавився Велько.

– Вітій збирався розпустити Магістрат, – спокійно відказав Юр. – І я не бачу підстав чинити інакше.

Архіваріус завмер, тоді хитнув головою у зневірі.

– Войцехівський знає? – поцікавився він.

Горган коротко чмихнув.

– Авжеж. Він давно мріяв нас прикрити, але Вітієві якось вдавалося відмовити старого.

– Даруйте, хто? – втрутився Лука, почувши знайоме прізвище.

Велько скрушно глянув на нього, мовби шкодуючи про стан пам’яті інтерна.

– Маркус Войцехівський, – зглянувшись, пояснив він, – Консуляр-супервізор Нічного Магістрату. Час би й знати вже, ні?

Лука кивнув. Так, звичайно, він уже чув це прізвище, однак… Дивним чином йому здавалося, що він не лише чув, але й бачив його, до того ж, зовсім недавно. Навряд чи це важливо, але приблудна згадка не давала спокою, змушуючи мучитись у намаганні встановити її точне походження. Аби швидше позбутися докуки, Лука взявся переглядати папери на столі. Його власні розписки за припас, так і не віддані Климу… Позичені Морою роздруківки, до яких так само не дійшли руки і… і старий пожмаканий формуляр, невідомо чому так і не спроваджений до смітника. Ага, це ж той листочок, що випурхнув був з-поза столу – писаний іще покійним Луччиним попередником. Ану ж бо, може, там, якраз…

Не дослухаючись вже до розмови старших, Лука взявся уважно проглядати формуляр, і за мить усе зовнішнє водночас втратило для нього значення. Те, що він тримав нині в руках – це був звіт трирічної давності про щомісячні результати обходів. Першим проквестором тоді був зовсім не Горган, але Марек Завадський, і саме йому випало описати для керівництва рідкісну на той час зустріч з inferi. Рідкісну ще й тому, що того разу inferi була молодою жінкою. На її рахунку вже було одне життя – якогось вечірнього п’яниці, але менше з тим… Її вистежили і повинні були затримати, однак вона не далася, і – навмисне чи випадково – Магістрат вчинив із нею так само, як і з іншими надмірно войовничими inferi. Її знищили, розвіяли на попіл, і виконати це випало молодому, але талановитому ад’юнкту Юрові Горгану. А звали її – ось, нарешті, звідки це прізвище! – її звали Ненія Войцехівська.

Лука затримав подих. Розпачливо зиркнув на колег. А тоді не витримав.

– Вона що, була його дочкою?

– Хто? – розгубився захоплений суперечкою Велько.

– Ненія Войцехівська, – відказав, не дивлячись на проквестора, Лука і поривно простягнув Велькові формуляр.

Той взяв папірець і швидко пробіг його очима. Тоді ошаліло зиркнув на хлопця.

– Ти звідки це взяв?

Лука, направду, не чекав аж такої реакції.

– З-за столом… – затинаючись, пояснив він. – Той, хто сидів тут раніше, загубив… чи не схотів діставати…

Велько, не дослухавши, обернувся до Горгана.

– То це правда? – видихнув він.

– Так ви не знали, Теззі? – стріпнувся Лука, мимохіть зводячи погляд на проквестора.

Той навіть не ворухнувся. Лише смикнув кутиками вуст, немовби у скорченій пародії на усміх.

– Правда. Марек знав. І Вітій, звісно.

Велько різко видихнув. Тоді підхопився і закрокував кімнатою, не знаючи нібито, як збути своє зачудування.

– Ну, ясно тепер, чому Маркус хотів нас прикрити, – зрештою кинув він. – Дивно інше – як це він витримав аж он скільки, аби дійти до цього!

Горган кивнув.

– Гадаю, Вітій мав із ним якусь… домовленість.

Велько спинився і скоса глянув на Горгана.

– А ти… – невпевнено почав він.

– А я, – відрубав проквестор, – мав домовленість із Вітієм. Тепер усі, кожен із нас, вільні від своїх зобов’язань.

Він встав зі стільниці, очевидячки, пориваючись іти.

– Не думаю, що ми маємо вибір, – сухо докинув він. – Схоже на те, що Магістрату більше не існує.

Проквестор кинув на них нетутешній якийсь погляд і стрімко вийшов.

– Цікаво, куди це він? – невдоволено промимрив Велько. – І знов же, либонь, через крипту – зробили мені з неї прохідну…

Лука потягнувся до пляшки, відчуваючи, що його знову починає трусити. Гіркою насмішкою прийшов йому спогад про ті часи, коли він звитяжно та безуспішно шукав винуватців батькової смерті. Знайти і знищити Магістрат – це ж так йому тоді хотілося – от і маєш тепер… Якби ж то знати, що знищення Магістрату настане тоді, коли він, Лука, буде його частиною… Рівно ж як і… Стоп.

– Вельку, – гукнув він до зажуреного архіваріуса.

– Угм… – відгукнувся той, не піднімаючи погляду.

– А… коли беремо «умбру» і присягаємось не розповідати про справи Магістрату нікому, крім його співробітників, то… то це значить – не говорити нічого взагалі? Ані слова?

Велько примружив на нього уважне чорне око.

– Так. Хіба ти не помітив?

– Та помітив! – гарячково мовив Лука. – Але коли той гость, що дзвонив з телефону Тілії, запитав мене, скільки нас лишилося, я… я йому відповів!

– А що ти сказав? – зацікавився Велько.

– Сказав «достатньо», – мовив Лука. – То це як, рахується?

Велько гмукнув.

– Та ти так сказав, що не розбереш… Хоча, загалом-то це теж відповідь. Теж нібито інформація. Тобто я сказав би, хлопче, що рахується. Але не присягатимусь. Треба в Мори спитати – вона в тому однаково краще тямить.

До кімнати зазирнув Клим.

– Пиячите… – несхвально кинув він. – Мені хоч би лишили?

Лука потермосив пляшку, в якій щось хлюпнуло, і упорядник поважно кивнув. Теззі глипнув на нього стурбовано.

– Климе, то що там Мора?

– Спить, – повідомив той. – Їй треба, знаєте…

Велько зітхнув.

– Ну, гадаю, до ранку це терпить.

– А як ні? – підкинувся Лука. – Що, коли саме зараз вони готуються здійснити щось страшне? Замкнули нас тут і… і можуть тепер робити все, що заманеться?

– Наприклад, що? – звів брову Клим.

– Ну, хоч би… – загубився в альтернативах Лука. – Хоч би убити когось, аби повернути до життя дочку Войцехівського? Як-от Шацького до цього?

Клим м’яко присів і звернув до Велька зачудований погляд.

– Що це він верзе?

– О-о… – похмуро протягнув архіваріус. – Це тобі не сподобається.

Велько передав колезі знайдений формуляр і Клим, суворо суплячись, занурився у читання. Тоді, дочитавши, він на кілька секунд склепив повіки, мовби дослухаючись до якогось лиховісного внутрішнього мовлення.

– То значить… ви натякаєте, що все це затіяв наш старий, згорьований суперівзор?

– Ну, в цьому є сенс… – тихо мовив архіваріус.

– Маячня, – відрубав упорядник.

– А чому ж тоді, – не відступав Лука, – поліція не бажає нам допомагати?

Клим скривився.

– На те безліч причин, – дратівливо мовив він, – починаючи з їхнього звичного нехлюйства…

– Ну так, безліч, – підхопив хлопець. – Приміром, наказ когось впливового з міської ради!

Клим відмахнувся лише.

– Хлопець діло каже, – вступився за інтерна Велько.

– Ну гаразд, гаразд! – підкинувся упорядник. – То що ти пропонуєш? Нам утрьох іти штурмувати ратушу?! Чи ти не знаєш, хлопче, до чого призводить подібна дурість? Чи тебе сьогоднішня приключка нічому не навчила?

Велько при згадці про те похнюпився, проте Лука здаватися не бажав. Якщо Тілія і справді може стати жертвою шаленця…

– Климе, а що, коли попросити сприяння Лешека Чарного? Він же має якийсь вплив на високі кола, ні? І він повинен бути зацікавлений у затриманні убивць своєї доньки!

– А ти їх знаєш ніби, – скептично примружився Клим.

– Може, і знаю якраз! – підкинувся Лука. – Її вбито «червоною» кулею, так? Ну то Войцехівський, як працівник магістрату, має таку ж таки зброю!

Архіваріус збентежено зиркнув на Клима. Той похмуро кивнув.

– До того ж, – не вгавав Лука, – Маркус, очевидячки, здійснив це у змові із Клішем, колишнім партнером Чарного. Напевно ж, йому цікаво буде про це дізнатись!

Упорядник тоскно на нього глянув і зітхнув.

– Лука, пий ото краще і не муляй мені мозолів. Якби оці геніальні підозри, та й на кілька днів раніше… Тоді можна було би і Чарного задіяти, і Шафраника, і дідька лисого… А тепер – що? Від імені кого мені просити сприяння, коли Магістрату фактично уже не існує?

Він правий, мусив визнати Лука. Не існує – Магістрату, рівно ж як і будь-якої іншої можливості дістати допомогу. Навіть Горган, душогуб та кривдник, придався би нині, але і той завіявся бозна-де… Направду, цікаво би знати, де він подався і чому кинув такий погляд, ідучи, мовби не збирається вертатись? А коли й так, коли навіть перший проквестор покинув пропащу контору, то який сенс чекати самогубного геройства від інших?

Звівшись тяжко, наче продираючись крізь гущину, Лука пошкандибав до вбиральні, де і спинився, спершись долонями на тьмяне люстро.

Звідти, примруживши запалені повіки, дивився на нього боягуз та зрадник. Авжеж, саме так – там був той, хто прагнув правди, і зрікся її; той, хто вірив у помсту і поступився нею; той, хто обіцяв жінці захист і відступив, як наспіла в ньому потреба.

Дивись, казав собі Лука, той, хто нині безпорадно щулиться з-поза люстра – це та правда, яка буде з тобою завжди. І ти ніколи, ніколи, не зможеш дивитись на себе інакше.

Він рвучко відвернувся, затуливши очі долонями. Але навіть там, у невидющій чорноті, болючим сяйвом малювалися обриси вуст, повік, плечей, і його власне зачудування і радість виверталися нині підбоєм назовні, обертаючись жалючим соромом.

Ну нехай… нехай би він все ж таки зважився на це, але що він може зробити? Геть один? Та ще й такий, як тепер – безмаль непритомний зі страху?

А втім… Лука поволі опустив долоні, зиркнув непевно на своє заклякле відображення, а тоді рвучко вийшов до передпокою. Він майже сподівався, що потрібна йому річ не знайдеться – справді, не тримати ж її мало не на видноті… Але ні, шкалик знайшовся – саме там, де Лука бачив його востаннє, у внутрішній кишені залишеного на вішаку піджака. Горган не забрав своїх речей, не подбав навіть про шкалика, то вважаймо це за добре знамення – як немає наразі кращих…

Що далі? «Умбра» сама собою не матиме потрібного ефекту, лише у суміші з алкоголем можна було сподіватись на хвалений кураж та жвавість реакцій. Він же щойно лишень хильнув гіркої… Втім, не можна ризикувати, сподіваючись, що того буде вдосталь.

Не бажаючи потикатись на очі колегам, Лука пробрався на кухню і видобув з шафки рештки бренді, хлюпнув до горнятка і, затримавши подих, накрапав туди чорної, наче кіптява, рідини зі шкалика. Бренді зразу ж надбало сколочено-димного забарвлення, наче хто плеснув туди їдкого чорнила. Досить? Чи треба ще?

– Що в тебе там? – неначе відчувши лихе, з порогу гукнув до нього Велько.

Луччина рука шарпнулася, і до чашки плюснула важка чорна крапля.

– Ч-чай… – відказав він, ховаючи шкалика.

Велько зиркнув на хлопця уважно, але зобачивши чашку в Луччиних руках, поволі кивнув.

– Правильно, нема чого напиватися, – схвально мовив він і, кинувши останній бентежний погляд, лишив Луку на самоті.

Той видихнув з полегкістю і звернув погляд на страхітну суміш у чашці. «Це така термоядерна штука! – мрійливо згадував Франек. – Почуваєшся стрімким, наче блискавка!» То що ж, трохи блискавичності зараз не завадить…

Відчайдушно замруживши очі, Лука нахильцем ковтнув свою закалатанку. Суміш вийшла неймовірно бридкою – ядуче-пряна, солодко-гірка, з виразним присмаком тліну. Але нехай, біс із ним, справа того варта…

Витерши сльози з очей, він відставив чашку і роззирнувся, чекаючи на сподівані зміни. І зміни не забарилися.

Першим відгукнулося серце, стріпнувшись болісно й гаряче, тоді несподівано сильно повело голову, і він мало не перекинувся, в останню мить прип’явшись до стіни. Коли ж раптова млість відступила, і в очах розвидніло, то все довкіл уже було цілком інакшим: світ немовби взявся мерехтінням, поглиблюючи тіні та ясно висвічуючи обриси. Луці видалось раптом, що він став вищим на голову, а знайомі приміщення змаліли, як то буває, коли навідатись туди, де минуло дитинство…

Він мовби став більшим, старшим, і отже, здатним на все, на що доти бракувало снаги. «Ну і поперло», – нервово хихикнувши, мовив до себе Лука і тихцем пробрався до передпокою. Не слід зволікати. Вперед.

Якби він насправді добре подумав, він би ніколи не наважився вийти з Магістрату через парадні двері. Зараз, однак, розважлива обережність поступилась маячній гарячці, й ось уже по-хлоп’яцьки, по-дурному він кидає двері навідмах, відстрибує з дороги, роззирається, шукаючи за вартою – їх двоє! всього лише двоє! – стріляє, падає на сиру бруківку, перекочується – а ті реагують на диво повільно, і їхні кулі летять аж ген стороною… Лише кілька секунд, і все, все – нема чого тут робити! Він підводиться і йде геть, лишивши за собою дві купки попелу та порожню, розмиту туманом вулицю.

Він не знає точно, де шукати зловмисників, та злощасний Марек загинув при ратуші, і можливо, саме тому, що виявив там щось негадане… Сновидча логіка штовхає хлопця вперед, і знову він не встигає розважити, як слід. Нехай буде ратуша, справді, адже неодмінно треба йти – бо спинятися вже не випадає.

Добре хоч ніч, і перехожих на незвично темних вулицях негусто. Біжучи порожньою вулицею Божих Псів, хлопець наддає швидкості і, незважаючи ні на що довкіл, з розгону вписується чолом у вивіску якоїсь корчми. Звідки вона тут, цікаво? Дерев’яна, старезна на вигляд, та наче ж не було її тут ніколи… Хлопець підводиться й ошелешено тре чоло. Що це за надпис на ній? Reverte Stulte.[13]13
  Вертайся, дурню (лат.).


[Закрыть] Дуже гарно, та не спинятись же через таку дурницю!

Далі, далі, повз костьол і через площу Богословів… Тут, проте – дивна річ! – зненацька повно народу. Ще і вбраного чудно, ну та то, либонь, якийсь студентський театр, абощо… Пропхатися виходить непросто: нахаби регочуть у вічі, штовхають плечима, купчаться гуртами й колами, кидаючи в Луччин бік чи то прокльони, чи застороги… Abhinc! Abidum! I cessim![14]14
  Іди звідси! Геть! Іди назад! (лат.).


[Закрыть] Та йому нема коли дослухатися до студентської маячні, і він вибирається на коротеньку вулицю Сінну і, зрештою, на Ринкову площу.

Ратушна вежа підноситься темно й недвижно, малюючись гостроверхим проваллям на тлі нічного неба. І – ані поруху, ані полиску світла. Лука обходить вежу довкіл, смикає двері, зазирає в єдине ґратоване віконце. Анітелень. Вперше від виходу з Магістрату його торкає непевність, і він нерішуче озирається довкіл. Зненацька наче шум позаду – він рвучко обертається, відскакуючи вбік, і знов, як колись, ковзає на вичовганім камінні, щоб зразу ж і гупнути навкарачки, мало не торкнувшись носом бруківки. Дивно, але просто перед ним не камінь, але вбудована в брук плита литої бронзи з надписом, яким здавна вшановували будівничого. Там, проте – не ім’я. Але… але – що? QUID QUAERES НІС NON EST. Лука не може розібрати слів, але новим своїм сновидчим чуттям Лука розуміє – це важливо. Це уже не випадковість, це… Велька б сюди, справді, він би знайшов відповідний термін…

Зрештою з усієї сентенції хлопець вихоплює два слова «не» і «тут». Отже, того, що йому потрібно, тут нема? Ну, гаразд, нехай. Але в такому разі, де воно?

Несподівано й велично звіддалік лунає один-єдиний удар велетенського дзвону. Голос Блаженних, авжеж? То ось вона – відповідь, чи не так?

Лука підводиться, зачудований, захмелений розумінням. Йому мариться, певна річ, але в цьому маренні – своя правда, і нині він нізащо не схибить зі шляху. Головне тепер – не зволікати.

Отже, назад, і то бігцем. Сінна, Богословів, Сестринська, Підзамча… Вулиці та площі блимають повз, даючи дорогу, звільняючи шлях, лише з темних вікон та дверних пройм озираються на нього мерехтливо-світлі тіні, чиї обриси, старовинно-шляхетні – варто лише кинути погляд – соромливо блякнуть і вгрузають у туман.

Нарешті перед хлопцем мури Замку-на-Скелі, за якими малюються вигадливі обриси вартових веж та катедри. Звичайно ж, там нині зачинено, і штурмувати мури так само марно, як і в давнину. А втім, якщо навіть Чорний Дзвін на його боці… Лука видирається на високий під’їзд, звертає до бічної брами і, сягнувши її, притуляє до стулок долоні. Йому потрібно туди потрапити, йому конче необхідно бути там зараз, щоб не чинилося там, за мурами… Його знову починає бити пропасниця, лише тепер не від ляку, а від прикрої проволоки, неможливості діяти тут і зараз… Голова знов іде обертом, і на денці натуги прозирає примарна слабкість. Hi-ні-ні, лише не тепер…

І тут щось у дверях стиха тріскає. Не ймучи віри вухам, Лука натискає на стулки брами, і та повагом прочиняється.

Добре, нехай, значить, так мусить бути. Лука вступає на замковий двір і рвучко роззирається. Куди далі? Катедра? Королівські покої? Гвардійський корпус? Поки він гарячково розважує, назустріч йому із глибоких тіней при капличці виступає кілька тьмяних постатей. Ну так, звісно, невже він думав, що тут нема охорони? Втім, це не музейна варта, зовсім ні, і вони без зайвого слова відкривають стрілянину, але Лука вже на землі, за приступкою, і він знову діє швидше, вкладаючи в рух усю свою незужиту гарячку. Кілька секунд, хвилина, і він знов на подвір’ї сам, однак варто йому опустити зброю, як верткий мерехтливий світ, який так ревно лягав йому щойно під ноги, зненацька зраджує, тьмяніючи та відступаючи геть.

Лука насилу долає сходи і штовхає двері каплички. Тут владарює густа і лунка пітьма, лише срібне оздоблення образів зненацька відсвічує червоним. В очах тьмариться дедалі більше, і довкіл – жодної опори… «Умбра» небезпечна, він знав, але хто ж міг передбачити, що її дія, разом з його снагою спливе настільки швидко? Невже, дійшовши майже впритул, він так і не дістанеться осердя змови? Невже, попри власні жертви і власні здобутки, так і не зможе врятувати Тілію?

В цьому було навіть щось кумедне. Якби ж то лише стало сил розсміятись! Але їх не вистачає навіть на це.

* * *

Він і справді не мав наміру повертатись. Навіщо? Він мав зобов’язання лише перед Вітієм, та і ті були йому нав’язані замало не силоміць. Три роки… Цілих три роки того, що Явір назвав гниттям живцем, а насправді відчувалося як тоскна, безмежна байдужість, розігнати яку неможливо ніяк і нічим. Зараз, правда, у передчутті завершення поневірянь, йому несподівано легше, і навіть хочеться зупинитись, заплющити очі і вдихнути морозне повітря з далеким подихом смерекового диму. Колись дуже давно він любив цю пору – і запашний дим, і вологий відблиск ліхтарів на бруківці і навіть в’юнкий, облудний туман. Тепер все це важить не більше тіні, а однак добре, що є хоча б вона.

А ще – залишився подив, зачудування останнім власним вчинком. Навіщо він підкинув тому юному правдолюбові формуляр? Чого хотів досягти наостанку у такий дивний спосіб? Ну та зрештою, це уже теж неістотно.

Здається, він відійшов вже достатньо далеко. Досить. Нема чого тягнути далі.

Шляк, але що це таке? Позаду, там, де лишився Магістрат і всі його негаразди? Помилитись неможливо – стрілянина, і досить-таки хвацька, як на слух.

Невже ж це ніколи не припиниться, Господи?!

Йому зовсім не хочеться повертатись, але вишколене тіло чинить на свій розсуд, і ось уже – за рогом – порожня Канонічна, розсипаний бруківкою попіл та відчинені навстіж магістратські двері.

Він швидко підноситься нагору, аби з’ясувати, кого бракує і що за біда вигнала його на вулицю. Ну звісно ж, невгамовний інтерн зі своїм негаданим коханням… Побіг рятувати – невідомо, куди, невідомо, від кого; геніальне рішення, прийняте, авжеж, по зваженім розсуді. А проте, обсмикує себе Юр, чи він сам не вчинив би подібним чином, тоді, за старих часів? Та може, і вчинив би, хто зна…

Все це зрозуміло, і навіть логічно, і, може, навіть він сам, нехотячи, спонукав хлопця до дії… Однак, все ж таки, щось тут цій логіці суперечить. От хоча би – як це, питається, талановитий, але до пуття ще не стріляний інтерн, сам-один порішив двох inferi при магістратськім порозі? Проквестор чудово знав, що той на таке не спроможний – принаймні в нормальнім стані, а отже… Юрові не знадобилося навіть перевіряти кишені залишеного в конторі піджака – з кухні так густо повіяло млосним чадом, що він замало не заточився. «Умбра», ну звичайно. Певна річ. От іще шмат ідіота!

Він спинився в передпокої, не чуючи навіть, що йому втовкмачує збентежений Велько. Хіба його це нині обходить? Хіба він мусить нести відповідальність за всіх і кожного в цій триклятій конторі? Хіба не досить з нього, ні?

– Замкніть двері, – кинув лише, відпихаючи Велька з дороги.

Нехай. Нехай це буде востаннє. А як пощастить – ха! – йому не доведеться здійснювати задумане самотужки. А це вже легше, як не крути.

Але як тепер знайти того дурного Луку? Куди його понесло в його причмеленім стані? Ага, Велько казав ніби, що Клим якраз перед тим згадував ратушу, і хлопець міг би вибрати цей керунок. Значить, ратуша…

А хоча, чекайте, що це? Туман, звичний і ревний супутник, стелиться низько і відсвічує червоним, наче пролита на сніг кривавиця. Ах ти ж, холера! Скільки ж він вихлебтав тої «умбри»? Тепер не шукати зловмисників – тут би хлопця знайти, поки в ньому лишилася хоч би дрібка життєвої снаги!

Але відбиток лишився принаймні яскравий. Тут він проходив двічі – в бік Ринку і назад, тепер уже – до Замку-на-Скелі. Добре, тут не так і далеко. Слід іти. І то – мерщій.