Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Лука незатишно смикнув плечима.

– Значить, оці речі тут…

– Так. Ти ж маєш лінзу? То сам поглянь.

Хлопець зробив, як веліли, і тут-таки вражено затримав подих: вся «крипта» світилась і блимала, немов різдвяна вітрина. Такої насиченості життям Лука не спостерігав навіть на чільній вулиці святкового дня.

– І що ви робите з… ними? – ошелешено спитав хлопець.

– Зберігаємо, – просто відказав Теззі. – Життєва енергія, яку містять ці речі, може спокусити тих, що втрачають свою власну.

– Але чому б і ні – якщо це зможе врятувати комусь життя?

На коротку мить Луці здалося, що його батько міг би видужати – коли б не тутешні скнари. Тезаурус глипнув на нього спочутливо.

– Життя – можливо і так. Але не власну особистість. Вживання енергії «ларів» створює larvati – одержимих, найгірший різновид наших клієнтів, Лука. Некеровані, цілком божевільні і схиблені на убивстві – а відстежити їх неможливо, аж доки хтось із них не застромить тобі ножа в печінку… Словом, наше щастя, що larvati нам трапляються хіба раз на кілька років.

Лука прикусив губу.

– І все ж таки, думаю, що така перспектива може здатись комусь привабливішою за смерть, – похмуро виснував він. – Коли я правильно розумію, добре прорахована система передачі енергії може зробити людину практично безсмертною…

– До біса таке безсмертя! – пробурчав Мар’ян.

Теззі сумовито усміхнувся.

– Зачекай, аж станеш старшим. З віком надходить схильність до компромісів.

* * *

– Франеку, давай, твій вихід!

Промені софітів б’ють у лице сяйвом та жаром. Напівзасліплений, він підходить до краю сцени… Ого-го! Аж он їх скільки – півплощі, либонь, зібралося на забаву. Люблять у славному місті Дракуві студентські гульбища, і ця хитка сцена на Ринковій площі стала трампліном не для одного вже музики, воднораз піднісши його до естрадного захмар’я. Щоправда, ніхто чомусь не рахує процентне співвідношення розбитих надій на одного щасливця… А хто їх числить, ті надії – хіба підмітають уламки разом з іншим ранковим дрантям…

Але тепер Твій Вихід. Гойднувшись, наче п’яний, він киває звукотехніку, щоб той вмикав йому «мінус». Наче п’яний… а чому власне «наче»? Остання скляночка, а тоді ще пляшечка, і до того ще кухлик… ну, бо гамування нервів – справа тяжка й невдячна, і часом, бува, аж над ранок розумієш, наскільки.

Проте нині він зовсім не почувається п’яним, хіба легка гойданка в голові, але й те, либонь, від голоду. Навпаки – його чуття напружені настільки, що можна розібрати хихоньки попід сценою, тріскіт мікшера та рвучке дихання наступного кандидата за рядюгою, що править за куліси. Цікаво… а чи й дійсно діє та мікстура, що її від великих щедрот дав ковтнути тутешній «майстер церемоній»?

Нерви сьогодні слухняні, наче добре годовані пси. Усе хвилювання доладне, і навіть дрож азарту на кінчиках пальців цілком до речі.

Ну, до справи. Франек бере перший акорд, і раптом йому здається, що хтось всередині повертає перемикача – плин часу прискорюється, дедалі набираючи швидкість. Він не просто виконує свою пісню, він вистрелює нею… І, діставши енергетичний заряд, аудиторія підхоплює ритм. Еге, то в нього є шанс!

Радість, якої праглося, однак, не надходить. Його виступ проминає повз, немов реактивний літак, так що навіть помітити, що до чого, несила. Сходячи зі сцени, Франек змушений триматися за нетривке поруччя. Хтось ляскає його по плечі, хтось гукає схвально просто у вухо, аж хлопець сахається. Йому не до привітань… здається, він має проблему. Адже йому ще виступати вдруге, а він заледве на ногах стоїть від утоми… Якби дістати тої мікстури ще хоч би краплю, і… і, можна вважати, що контракт на студійний запис у нього в кишені. Але «емсі» казав, що вона недешева… Ну і до біса. Зараз або ніколи. Він віддасть все, що має при собі… А не зможе купити, то вкраде.

* * *

Мора та Фелікс поставали один проти другого у звитяжних позах: проквестор невдоволено згорнув руки, а єдина магістратська дама погрозливо здійняла вказівного пальця.

– Що це вони, сваряться? – здивувався Лука.

– Тсс! – відказав Мар’ян. – Не заважай.

Справді, якщо ці двоє і сварилися, то дістаючи від цього неабияку втіху.

– Це не я кажу, це – Меланхтон! – твердив Фелікс. – Внаслідок пристрасного горя чорна кров витікає із селезінки і розливається в підребер’ї з лівого боку, спричиняючи конвульсії та смерть…

– Ах, Меланхтон! – пирхнула Мора. – Так передай своєму Меланхтону, що він ані біса не тямить у сучасній психіатрії! У стані, про який ти говориш, а власне, hyperalgesia psychica, переважає позитивна афектація, на відміну від anaesthesia psychica dolorosa – скорботної нечулості, коли хворий втрачає будь-який інтерес до життя, що в результаті може призвести до апатичної кататонії!

– А я ж про що! – виголосив проквестор. – Це навіть відображено у міфах: Ніоба від горя обернулася каменем! Подібне говорять про дружину Лота!

– Так, але треба ж розрізняти соматичні та психічні порушення!

– А ось! – не вгавав Фелікс, гортаючи якусь пошарпану книженцію. – Ось, як говорить про це Бертон, цитуючи герцогиню Елінор:

 
Ти радість бачив у очах моїх,
Тепер печаль мої стиснула скроні,
Не скажеш – «Елінор», поглянувши на них,
Мій погляд радше личив би Горгоні!
 

Лука настільки захопився незбагненною, зате пристрасною дискусією, що нежданий звук заледве не змусив його підскочити. Хоча йому би, по правді, слід було чекати саме на це – появу керівництва, яке поведе його в черговий обхід. Але ж вдало Горгона вибрав час, аби з’явитися в Магістраті!

Диспутанти ніяково змовкли.

Перший проквестор обвів товариство поглядом, від якого бідолашна герцогиня, либонь, пошкодувала би про свої поквапні слова.

– Ходім, – кинув він до Луки.

Той похапцем звівся і рушив за начальством, чуючи, як позаду поновлюється дискусія про «дефіцит вітальності» та «патології характеру».

Засвідчуючи немовби котрусь із Мориних теорій, Горган мовчав, не являючи жодного зацікавлення ані довкіллям, ані своїм супутником. Сьогодні він видавався іще менш привітним, ніж завжди, і місто маячіло таким же похмурим і тьмяним. До того ж, погода змінилася, і ясні ночі подалися деінде – нині вулицями струменів звичний лукавий туман.

Так само мовчки проквестор звернув на вулицю Божих Псів, яка, минаючи подвір’я костьолу Всіх Святих, вела до Площі Богословів. До чільного майдану Дракува лишалось іще кілька кварталів, коли Лука збагнув, що нинішня ніч людна навдивовижу; іще кілька кроків і, наснажений п’яними співами міських гульвіс, хлопець нарешті згадав, у чому річ – адже ж у Дракуві триває той-таки фестиваль Студентської Пісеньки, від якого нещасний Фелікс ховався за грубими книжками та плечима колег. Виходить так, що саме їм із Горганом випало оглянути місце подій, а втім начальство привело його на Площу насамкінець програми, маючи на те, очевидячки, якісь свої підстави.

Ринкова площа нині виглядала квартирою, в якій щойно відбуяла холостяцька вечірка – потрощені пляшки, сміття, п’яні гості попідтинню і змучені господарі над пошарпаним пожитком. Поки похмурі техніки вантажили цінне майно до машини, довкіл тинялися наближені до організаційного процесу та конкурсанти, яким бракувало спілкування чи, може, компанії до пиятики.

Проквестор сповільнив крок, намагаючись з-поза прихистку ратушних сходів оглянути товариство при сцені. Лука тримався поблизу, і собі розглядаючи музик, які поволі розбрідалися містом; проте минав час, а жодному з них не вдавалося відзначити нічого, вартого уваги.

Нарешті Горган невдоволено гмукнув і розвернувся, щоб іти далі. Лука, який заслухався був гризотнею вантажників, зреагував не зразу, тому змушений був похапки наздоганяти, і тут-таки його спіткала несподівана прикрість. Ступивши на вичовганий за кілька століть – і слизький, як наслідок – камінь бруківки, хлопець не втримався і з розгону сів на сходи, боляче забивши собі стегно щільно прилаштованим руків’ям пістолета.

Проквестор мигцем обернувся, зневірено звівши брову. Крекнувши, Лука звівся на ноги, намагаючись не дивитися на керівництво, проте так і не розігнувся до кінця, бо погляд його якраз тепер зупинився на трійці гульвіс, що, підтримуючи один одного, простували повз «Золотий місяць». За нормальних обставин він би й оком не змигнув на нічних п’яничок, проте нині, навіть не заплющуючи ліве око, він відзначив неймовірної сили полиск, і не один, а низку спалахів, що чергувалися з провалами тьми.

– Що це таке? – пошепки спитав він у Горгана.

Той стрельнув поглядом на трійцю і замість відповіді лиховісно вищирився та зірвався з місця, аж Лука мусив бігти за ним, аби наздогнати.

Трійця ж тим часом звернула за ріг кам’яниці, пірнувши до білястого курива нічного туману. Проквестор, не вагаючись, попрямував за ними, і Лука рушив назирцем, намагаючись не випустити того з виду. На їхнє щастя, спалахи, що привернули Луччину увагу, допомагали знаходити шлях у тумані, бо зі звуками робилося казна-що, й, орієнтуючись на голоси, вони з Горганом неодмінно зайшли би кудись аж у Платани.

Голоси, проте, були варті окремої уваги – судячи з них, трійця верталася саме з фестивалю; один з них усе ніяк не міг вгамуватися та припинити співи. Над вулицею Риторики попри Університетську браму линуло щось надривно-розгульне:

 
Доля грає,
Обертає
Колесо щораз:
Світло плинне
Тінь поглине,
Як надійде час.
Попри долю
Маєш волю —
П’яний не тремтить!
Не до страху – з
Нами Бахус,
Наша доля спить!
 

Зрештою пісня урвалася, і заговорив хтось зі спільників музики.

– То що, лишаємо тут? Я вже забембався з ним, чесно тобі кажу…

Другий мовив глухо:

– Добре. Отут попід брамою.

– Давай, клади. Однаково магістратські пси сюди не попнуться!

Туман ліворуч від Луки розступився, наслідуючи короткому руху проквестора. Це слід було розуміти, либонь, як наказ хапати того зі спільників, що стояв ближче до нього. «Зараз», – нечутно проказав Горган і ступив уперед.

Слід сказати, що коли проквестор розраховував на ефект несподіванки, то його сподівання були перевершені – перший, молодший зі змовників, побачивши, як із туману виступає не знати яка химера, заголосив так, що аж другий з ляку випустив безпорадного співака з рук.

– Стули пельку! – гримнув Горган, проте той не вщухав. Тоді проквестор блискавично перекинув пістолет руків’ям вперед і зацідив істеричному зловмиснику в вухо. Його спільник, утім, зреагував значно швидше: замість розводити лемент, він перестрибнув через зомлілого, очевидячки, музику і гайнув темною вулицею. Лука розгубився: він не був певен, чи належить йому стріляти – втікач не був схожий на inferi, уже радше підзору викликав непритомний співак, чия, власне, аніма палахкотіла у такий незвичний спосіб. На щастя, хоч би начальство знало, що робити.

– Викликай базу. І пильнуй цих двох, – кинув проквестор, припускаючи за втікачем.

Відгомін поквапних кроків метнувся вулицею і за хвильку змовк, притишений туманом. Лука лишився сам на сам із двома непорушними тілами, одне з яких, утім, іще продовжувало щось бубоніти. Хлопець нахилився ближче.

– Obumbrata et velata michi quoquc niteris…[5]5
  Вкрита тінню та серпанком, ти мене катуєш… (лат.)


[Закрыть] – хрипко бурмотів музика, все іще намагаючись приспівувати. Погляд його блукав десь у чадному піднебессі.

Лука придивився пильніше. А він же знав цього кудлатого сіромаху!

– Франек! Агов!

Лука поляскав його по щоці. Той здригнувся, мовби вихоплений зі сновиддя.

– О! Кузен! – кволо хихикнув він. – Маєш випити?

– Аякже, – буркнув Лука. – Зараз, скажу, аби підвезли.

Вклавши зброю до кобури, він висмикнув телефон і набрав Мар’яна.

– Таксі на Риторики, 2, – нахабно звелів він.

– Нє, ну не хамлюга?! – пирхнув Мар’ян. – А що там у вас? Щось цікавеньке?

– Поки не знаю. Двоє непритомних. І я сам-один.

– А Горгона де?

– Та побіг когось убивати.

– Ага! – зрадів Мар’ян. – Ну чекай, зараз буду.

«Зараз» означало як мінімум чверть години, вирішив Лука; іще дай боже так швидко доїхати вузькими та крученими вулицями, і не проламати стіну-дві дорогою. Отож лишалося чекати, а жоден з його нинішніх товаришів не спроможний був на дотепну бесіду – музика вже й не бурмотів, хіба шарпався, наче в лихому сні, а його сусід, лежав, не зголошуючись, там само, де його застала недоля в особі лихого проквестора.

Маючи трохи часу на роздуми, Лука придивився до свого названого кузена крізь червону лінзу. Спалахи світла стали рідшими та слабшими, наче відсвіт маяка крізь хмари. З дозвільної цікавості Лука вирішив оглянути ще і впольованого Горганом зловмисника, тож обернувся довкіл, не розплющуючи ліве око. Це його і врятувало.

В тумані, невидні звичним зором, малювалися кілька обрисів, окреслених тьмяним світлом. Не встиг Лука навіть згадати до пуття, де він уже бачив подібне, як тіло самочинно штовхнуло його з правої ноги ліворуч, під захист сміттєвого бака.

Тої ж миті коло його щоки свиснула дрібка металу, люто гримнувши об стіну та обсипавши хлопця крихтами тиньку. Звуку пострілу було майже не чути – нападник вживав глушник.

Причаївшись за баком, Лука вихопив власну зброю, гарячково смикнув затвор та зробив кілька пострілів, не цілячись. Якась несвідома заборона все іще заважала йому стріляти по людях, нехай навіть тих, що бажали його смерті. Він сподівався, що гуркіт його власних пострілів приверне увагу поліції або ж нарешті нагодиться Мар’ян і якось допоможе йому дати раду нападникам.

Проте жоден зі сподіваних рятунків не поспішав оприявнитись. Вороги не наближались, але й не припиняли обстрілу, про що свідчили свист та дзенькіт куль об металеві стіни Луччиного прихистку. На мить хлопцеві здалося, що він опинився посеред якогось сновиддя, що наявна загроза – то якась маячня, що не має стосунку до дійсного світу. Це був навіть не страх, це була тотальна відмова вірити у реальність подій, тож Луці вартувало чималих зусиль висмикнути себе зі зручної ілюзії та належним чином реагувати на небезпеку. Розлютитись. Захищатись. І нарешті, вбивати.

Визирнувши з-поза бака, він вибрав собі ціль. Гримнув постріл.

І нічого не сталося. Лука вилаявся вголос, відчуваючи, як ядуча суміш страху та азарту штовхає його вперед, звиваючи чорний тунель між ним та нападниками. Він вистрілив кілька разів поспіль, з незнаною доти щирістю бажаючи поцілити.

Спалахнуло світло. Попереду і – ліворуч, зовсім поряд. Отже… отже, він просто не помітив ворога, який підібрався ближче, користуючись тим, що Луччин зір був обмежений прицільним «тунелем».

А потім загуркотіли постріли, рівно і впевнено, наче на учбових стрільбах. Два спалахи поспіль різнули Луччине око. Протупотіли чиїсь хапливі кроки. І нарешті запала тиша.

Тоді лише хлопець обернувся, аби дізнатися, хто ж це надав йому настільки своєчасну допомогу.

Не дивлячись на нього, проквестор дбайливо ставив пістолета на запобіжник, перш ніж вкласти до кобури. Лука заледве стримав істеричний регіт; навряд чи він міг передбачити, що колись буде радий бачити Горгону.

– Ви повернулися?

Проквестор чмихнув невдоволено.

– Слід було раніше второпати. Це ж була очевидна засідка.

– А… А той другий, за яким ви побігли?

– Я покинув його, щойно почув постріли. А тепер думаю, що він би теж вивів мене на компанію inferi. Схоже, вони добре підготувалися.

Горган ступив уперед, розглядаючи позначені підпалинами позиції ворога. Ковтнувши в’язку слину, Лука зиркнув на пляму ліворуч. Схоже, що нині проквестор врятував йому життя.

– Я е-е… цеє… дякую, – нарешті спромігся хлопець.

Проквестор зиркнув на нього, і вперше Лука розгледів у його погляді щось інше, аніж знуджену байдужість.

– На здоров’я, – відказав Горгона. – Другий раз пильнуватимеш фланги.

Раптовий спалах фар змусив їх замружитись. Скреготнули гальма, і на бруківку зіскочив радісний Мар’ян. Втім, одного погляду на непорушні тіла та неохайні купки попелу було досить, аби змусити його зажуритися.

– Що, я пропустив усю розвагу?

Лука нервово пирхнув.

– Мар’яне, ти – маніяк!

– Це я – маніяк?! – стенув плечима білявий. – А хто у нас порішив чотирьох inferi за останню чверть години? І де ви їх стільки назбирали?

– Мар’яне, не базікай, а давай уже вантажитись, – звелів проквестор. – Поки не вернулася решта.

– Решта? – вискнув Мар’ян. – Та скільки ж їх? Що це тут, в біса, робиться?

– Як на мене, – мовив Лука, беручи під пахви свого безталанного «кузена», – це називається «війна».

– Та ні, – гмукнув Горган. – Це зветься «планове скорочення кадрів Нічного Магістрату».

Мар’ян кинув на нього нажаханий погляд, і не знати, що налякало його найбільше – бентежна звістка чи несподівані жарти з вуст найпершого магістратського душогуба.

SICINNIUM

То що ж, любі гості, рушаймо далі. Від Ринкової площі до Площі Богословів веде три вулиці, але давайте зараз повернемо ліворуч – вулиця Божих Псів довга і кручена, як моя розповідь, отож ми маємо нагоду гарненько нагуляти апетит перед обідом.

Вулицю, до вашого відома, названо на честь ордену, що свого часу опікувався Святою Інквізицією. Репутація цієї установи широко відома, проте в нашому місті Інквізиції довелося мати за сусіда Університет, від чого вона з часом зробилася на диво гуманна. Та і де їм було дати раду кількатисячній студентській братії, яка щовечора виходила бити шиби та голосити брутальних пісень… Надто ж за підтримки студентської вольниці міською владою, яка діставала відрахування з академічних статків. Втім, Божі Пси виконували свою функцію, хоч і дипломатичніше, ніж деінде. От скажімо, трохи далі, на вулиці Канонічній, було відкрито Судовий Інквізиторіат, де святі отці приймали скарги від населення щодо зурочення, біснуватості та діймання примарами. В архівах міста зберігся протокол судового розгляду справи Білої Дами, привида, який дошкуляв князю Велипольському. І що, гадаєте, засудили примару? Найцікавіше, що ні, її виправдали, визнавши за нею право сновигати маєтком Велипольських, «квилити та побиватися гірко», аж доки князь не замовить пристойної відхідної та не зробить внесок на розбудову костьолу.

А йдеться, власне, про храм, котрий якраз нині постає перед нами. Зветься він Костьол Всіх Святих; це трьохнефна готична базиліка, зведена за часів правління сина короля Авеля, Велислава Сивого. Костьол виходить на Площу Богословів, що править перехрестям трьох вулиць, які сходяться під несподівано гострими кутами. Легенда каже, що закоханий у королеву Ару архітектор розпланував ці вулиці так, аби, побачені з королівської дзвіниці, вони складали її ім’я. Розрахунок був на те, що король Авель, який закульгав був після невдалого полювання, навряд чи туди видереться… Що? Куди? На дзвіницю? Людоньки, а ви точно не загін перебраних альпіністів? Там сто п’ятдесят метрів, зважте… Поговоримо про це по обіді, еге?

Гаразд, зараз ми з вами стоїмо на Площі Богословів. Площа має таку назву не випадково. Тут збиралися для диспутів магістри богослов’я з усіх усюд, і якось, кажуть, протягом одного буремного дня на цій площі було доведено існування Бога, наочно засвідчено його всюдисущість, логічно обґрунтовано єдність Трійці, а також спростовано існування всесвіту…

Але ходімо ближче глянемо на костьол. Позаду нього – келії стипендіатів духовної академії, тому дівчатка, дами… я вас прошу… та не зазирайте у вікна – немає там юних послушників, вони всі нині в трапезній. Ні, ми не там обідаємо… Де? Та трохи далі, у монастирі кармеліток… Ну гаразд, гаразд, у колишньому монастирі. Після чергової пожежі будівлю передали муніципалітету, і нині це ресторан «Під янголами».

Втім, перед тим, як віддати належне пирогам та печені, пропоную все ж таки зазирнути до костьолу та оглянути його різьблені сповідальні, що і досі принаджують грішників та грішниць з усього міста. Говорять, що саме король Велислав, засмучений історією своїх батьків, звелів написати на тимпані костьолу: «In mysterio benediction» – «Благословення – в таємниці.»

LAUDATIO. PARS V

Тієї ночі всіх було відкликано з чергувань у місті, проте ніхто не поривався додому. Натомість співробітники Магістрату сукупно пили гіркий чай та тинялися конторою, віщуючи катастрофи. Лука посидів трохи коло непритомного «кузена», котрого влаштували в одній з броньованих камер у підмурі, проте зарадити він не міг жодним чином. Мора зробила невдатному співакові ін’єкцію антидоту, аби зняти фізичні симптоми інтоксикації; що ж стосується його душевних травм, то тут лишалося хіба сподіватися, що пацієнт якимось чином виборсається сам.

Арештованого розташували в сусідній камері, і, щойно той оговтався, Вітій та Горган взялися розважити його світською бесідою. Злостивий Мар’ян тут-таки заходився перераховувати тортурне приладдя, що лишилося їм від Інквізиторіату. На «ректальній лійці» Феліксові урвався терпець, і він пообіцяв садистичному колезі невідкладну розправу тлустою монографією Бертона.

Втім, ані лійка, ані монографія не знадобилися. Квестор із заступником повернулися напрочуд швидко: Вітій, зловтішно насуплений, а Горган – незворушний, як завжди. У відповідь на запитальні погляди колег квестор лише втомлено кивнув.

– І чим ви його так? – захоплено поцікавився Мар’ян, і далі перебуваючи під владою тортурного ентузіазму.

– Та чим-чим… – усміхнувся Вітій. – Репутацією.

Горган глянув зверхньо, і тут Мора не витримала, зайшовшись нервовим сміхом.

– Бодай на щось придалася та сумнівна річ, – буркнув Фелікс.

Квестор присів на край стільниці, пильно озирнувши товариство.

– Отже ж так, люди добрі… Здається, ми справді поквапилися тоді із Шацьким – його роль у цій справі більша, ніж здавалося. Виглядає так, що він вступив до міської ради з єдиною метою – дістати контроль над облаштуванням тих митецьких заходів, що їх так любить наш Фелікс… Шацький поставив своїх людей доглядати за організацією, створивши таким чином систему дилерів, що знаходили клієнтів для подальшого продажу «умбри». Одною з останніх жертв і став Луччин довірливий приятель.

– Так, але до чого тут нинішні inferi? – примружився Клим, блимнувши окулярами. – Навряд чи вони діяли під орудою Шацького, так? Покійного Шацького, що характерно?

Вітій гмукнув.

– А ви гадаєте, він варив «умбру» на власній кухні? Певна річ, він мав постачальника, який нині намагається позбутися підозр. І досить рішуче, слід сказати, намагається…

– То хто він? – підібрався Мар’ян. – Ви дізналися?

– Наш балакучий приятель зміг назвати лише адресу, – хитнувши головою, промовив квестор.

– Ну то чого ми сидимо? – підскочив білявий, котрому вочевидь бракувало дії.

– Чому? Гм, цікаво… – позірно замислився Вітій. – Ну, хоча б тому, що зізнання нашого невільника могли бути частиною чийогось плану.

– То що, він вам набрехав? – зневірено блимнув білявий.

– Ну чого зразу набрехав? – образилося керівництво.

– Головне – не правда, мій юний друже, – дидактично здійняв пальця Фелікс, – головне – її застосування.

– Оце ж, оце ж! – підсумував Вітій. – Це, однак, не значить, що ми цю інформацію просто проігноруємо. Мора, будь така ласкава, виклич до нас спеціаліста.

На таке шанобливе звертання обзивався, виявляється, ніхто інший, як Теззі Велько. Він з’явився на диво швидко, позіхаючи та незграбно напинаючи піджака, мовби ночував десь неподалік, а може, навіть, попід Магістратськими сходами. Мора підсунула йому чашку з кавою, яку нещасний спершу не помітив, а навівши фокус, присмоктався до неї, наче зголоднілий упир.

Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.

– Цукерна, 21.

Теззі кліпнув очима.

– Ну?

– Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?

Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.

– А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, – мовив він, не зустрівши належного розуміння. – Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав – межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…

– Чекай, чекай, які ще тиглі? – з підозрою примружився Вітій.

– Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, – всівшись зручніше, повідомив Теззі. – Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.

– А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? – якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.

– Оце розумничка, – поблажливо посміхнувся Теззі. – Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».

Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.

– Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі – адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?

– Можливо… – непевно знизала плечима Мора. – Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги – психопат?

– Дійсно, це все пояснює! – радісно зареготав Мар’ян.

– Ні, ні, ви не розумієте! – дратівливо чмихнула Магістратська дама. – Психопат – у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…

– Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, – пробурчав Теззі.

– Припустімо, – не зважаючи на нього, провадила далі Мора, – що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!

Мора та Вітій перезирнулись.

– Оце цікаво, – напружено промовив Вітій. – А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?

Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.

– Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!

– Та я ж нічого, – махнув рукою Вітій. – Але теж гіпотеза, хіба ні?

– А тобі б лишень гіпотеза була, – несхвально мугикнув Теззі. – Про всяк випадок!

Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.

– Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? – мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.

– Але менше з тим, – зітхнув Вітій, – нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт – не у вікна ж їм зазирати, справді…

– А чого ж, – раптом бевкнув Лука. – Я, колись, бувало, з біноклем…

Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.

– А що там навпроти?

– Так… – пошкріб потилицю Теззі. – Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.

– А якщо ми пустимо Горгону вперед, – прошепотів Мар’ян Луці у вухо, – то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.

– Ну не знаю, – так само тихо відказав хлопець, – здається, це незаконно. Бо це зватиметься – «збройний тероризм».

Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.

Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку – шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.

Додавало певності також Велькове знання міста – він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.

Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь – до аптеки наближався якийсь нічний страдник.

Дійшовши до порога, він рвучко роззирнувся і тоді лише пірнув за двері. За вікном відразу щось заворушилося, блимнуло світло, гойднулися тіні, і за кілька секунд з-за аптечних дверей вийшли троє – невисокий миршавий чоловічок в оточенні двох – судячи з кремезних постав та ощадливих рухів – фахових охоронців.

Вітій гмукнув і, швидко озирнувши підлеглих, звелів:

– Феліксе, бери хлопців і простеж за ними. По змозі з’ясуй, що це таке за птиця.

– Коли стежити, то, може, я вже сам якось? – буркнув другий проквестор.

– Сам ти в мене підеш хіба до вбиральні! – засичало начальство. – Бігом давай!

Фелікс промимрив щось про доречність гусарських виїздів у розвідці, однак кивнув Мар’янові та Луці і так швидко застрибав сходами, що Лука мусив був долати свій подив не інакше як бігма.

Коли вони зрештою вискочили з парадного входу «Білої троянди», трійця якраз повертала з Цукерної на вулицю Фоми Невірного. Фелікс примружився і коротко зиркнув на своїх супутників:

– Зараз спортивним бекіцером до рогу вулиці, тоді я – тихенько за ними, а ви – квартал Цукерною, тоді зріжете дворами і вийдете на Невірного за костьолом. І бігом – мусите бути там швидше за нашу трійцю. Ну все, рушили.

«Розвідзагін» припустив з місця вскач, аби притишити крок при повороті, а тоді – вже вдвох – чкурнути чимдуж. На щастя, Мар’ян добре знав шуканий «зріз» дворами, отож плутати нічним містом їм не довелося. Вони розвинули таку швидкість, що обігнали об’єкт свого стеження на кілька хвилин – миршавий з охоронцями іще тільки підходили до брами Святого Юргена.

– Оце так… – промимрив Мар’ян, відсапуючись.

– Що? – здивувався Лука.

– Та ти глянь на них! – порадив білявий.

«Глянути», очевидячки, означало подивитися через лінзу. Лука того не прагнув, бо після цьогонічної засідки кожен погляд крізь червону лінзу відзивався корчем головного болю… Ну але що ж вдієш! Примруживши око, проте, він здивувався, бо, власне, не побачив нічого дивного – всі троє виглядали цілком звично, із вогником, там де слід.