Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

LAUDATIO. PARS III

– Досить!

– Що?

– Доста вже!

– Як?!

– Навушники скинь!

– Га?

Клим тицяв пальцем у вухо, кумедно напинаючи губи. Чути було погано, надто ж після притлумленого гуркоту пострілів. Врешті Лука здогадався, що від нього праглося, і здер з голови м’які подушечки навушників, розганяючи з-перед носа ясно-сизу хмару.

Клим тим часом тикнув пальцем у кнопочку, що підсувала мішень, та похмуро задивився в негусто подірявлений силует.

– Небагацько… – підсумував він. – Вухо… е-е, пахва, кишеня, знов кишеня… Ти що, грабувати кого надумав у такий цікавий спосіб?

Лука скривджено знизав плечима.

– А чого? Ну поцілив же! Он – піввуха нема. Ви ж кажете, байдуже куди!

Справді, зі слів старших колег виходило, що кулі досить було зачепити бодай край тіла inferi аби той розсипався на порох. Демонстрація цього твердження за участі Горгана та Шацького виявилася цілком на часі, дарма що відтоді почала вчащати до найхимерніших Луччиних кошмарів. Зокрема, йому ввижалося, як тато, обертаючись до нього, намагається щось сказати, але не встигає, бо якраз починає обсипатися додолу попелястими цівками. Але то таке, і справи не стосується.

Клим цикнув і глянув скоса.

– Воно, може, й байдуже, але дарма ти гадаєш, що зловмисник сумирно стоятиме, поки ти станеш в епічну позу і зготуєшся до бою… Та й не про кожну кулю мова.

Клим виклав на стійку дві коробочки з патронами – звичайні, схожі на ті, що ними невдатний учень пробивав мішеням вуха, та інші, з червоними мітками на денці. Витягти один з патронів, Лука пересвідчився, що за розміром та формою вони не відрізняються від звичного вже набою, проте куля мала підозрілий червонястий відтінок.

– Те саме, що й на лінзі? – припустив Лука.

Клим кивнув.

– Активний карбункул. Дорогий, як холера. Але дієвий. Ти й сам бачив.

– Ага, – пересмикнувся хлопець. – Бачив, хай йому трясця. Тільки не збагну, чого воно діє саме… так?

– Ну-у, ми тут філософію не розводимо, – магістратський упорядник замислено запустив долоню в кудлаті вихри. – Нам дали – ми стріляємо, розносить на порох – і слава Богу. Але ідея десь така: inferi – вони вже мертві, хай як, бува, гонор не гнуть. Їхні тіла повинні були згинути за дев’ять днів, як ти вже знаєш, а коли час мина, а вони й далі живуть, то в тілі накопичується така ніби руйнівна енергія – як у ядерній бомбі, тямиш? Активний карбункул, напилювання з якого міститься на оцих-от кулях, проникаючи до тіла, провокує реакцію. Торох! І – капці. Ефективне рішення, як на наші мізерні людські ресурси. То що, спробуєш іще?

Лука слухняно підніс зброю. Клим примружився до нього.

– Плечі підведи, лікті розверни! А руків’я ти як тримаєш?! Чого стис його, як ворожу горлянку?

– Та він же смикається! – поскаржився Лука. – Його відбоєм підкидає.

– Сам ти смикаєшся! – обурився вчитель. – Ясно тепер, чого куля іде навскоси. В тебе ж рука від натуги тремтить!

– Не тремтить!

– Тремтить, я ж бачу. Вихляє, як пес – хвостом. Відпусти його трохи, з долоні не вистрибне!

Відмучивши своє, Лука зрештою поклав більшість куль у «альфу», тобто десь більш-менш у центр паперової жертви. Втішений вчитель надавав учневі купу подальших настанов та домашніх завдань на зразок присідання, віджимання, а також хитрих навхресних кроків, махів та обертань, Що кумедно нагадували Луці перше та єдине його заняття в танцкласі, з якого він драпонув, приголомшений надмірною дівочою увагою.

– Слухайте, Климе, – мовив Лука, відстібаючи з пояса кобуру. – Ви обіцяли розповісти, що там у Гортана вийшло, ну, тоді, в підворітті – звідки в нього зброя в руці взялася, таке всяке…

Клим хитро заусміхався – аж іскри забігали скельцями круглих окулярів.

– А, сподобалось, авжеж? Проквестор у нас геній по тих справах – реакція, як у скаженої гадюки… А тоді він вийшов зі стволом під пахвою – бачив такий фокус? Тільки рукав треба широкий, певна річ. Ну і залізні нерви.

Лука замислено прикусив кісточку пальця.

– Ага… Значить він відразу надумав того шаленця порішити. Попри інструкції.

Клим зиркнув похмуро.

– А що було робити, по-твоєму?

– Угу. Климе, а чого Шацький назвав його «друзякою»? Вони що, знайомі? Були знайомі тобто?

Магістратський упорядник гмукнув і зміряв хлопця несподівано важким поглядом.

– Це ти в нього сам спитай, – поволі проказав він. – Якщо подужаєш.

– Е… Не думаю, що це хороша думка, – дещо приголомшено мовив Лука.

Клим кивнув.

– Горгона у нас – важка артилерія. На чорний день. Он навіть поліція його боїться.

– Я бачив.

– Так отож. Не займай.

Лука опустив очі і заходився збирати сумку. Дарма собі Клим думав, його заклики до здорового глузду подіють, швидше вже навпаки. Питати він не спитає, але мусять же бути інші шляхи…

– А що це ти робиш? – поцікавився Клим.

– Що?

– Куди пістолета пхаєш?

Лука й незчувся, як його руки зробили самочинну спробу запакувати в сумку службову «беретту».

– А… це я трохи захопився.

– Ти це припини, – суворо мовив упорядник, – іще бракувало, щоби ти гуляв вулицями з бойовою зброєю в кишені.

Пістолет довелося повернути. Отож, як не прикро, домашні тренування з широкими рукавами відкладаються.

– А коли ж мене до роботи поставлять? Мора казала, вам люди потрібні!

– Ти спершу стріляти навчись, гаразд? А то зараз від тебе самі збитки, що характерно. Скільки тобі Вітій дав випробувального терміну? Місяць? Отоді й побачимо.

– Що – побачимо?

– Та чи ти бува, глуздом не зрушиш. Від нашої оце робочої рутини.

Лука незатишно смикнув плечима.

– А що, були прецеденти?

Клим глузливо вищирився.

– А ти як гадаєш? І не забудь мені за зужитий припас підписатися. Головне в нашій справі – що? Звітність.

– І залізні нерви.

– Це майже одне і те ж, – відказав упорядник, спритно розбираючи пістолет.

* * *

Квестор Вітій з’явився на роботі блідий, як привид, обтяжений до того ж хиткою ходою хворого на морську недугу. Невидюще прокульгавши офісом, він шарпнув двері свого кабінету й негайно там зачинився, боячись немовби зомліти на очах у широкого загалу.

Звівши очі від бази даних, Мора провела начальство зневіреним поглядом і запитально глипнула на Фелікса.

– Що це з ним?

– А ти не знаєш? – здивувався той, відкладаючи якусь грубу книжку. – Це його в обід викликав до себе Маркус, а Вітій же вдень у принципі ніякий, особливо ж опісля е-ее… самотніх вечірніх узливань.

– Так він знову п’є? – обурилась Мора.

– А хіба він припиняв? – сумовито знизав плечима Фелікс. – Бува, зробить передих, але потім обов’язково зірветься. От і після нашої нещасної засідки…

Мора рішуче звелася.

– Розвели тут пиятику та занепад… Мало мені міської неврології?!

Обурення її було щирим, але не цілком логічним, як на те. З Вітієм це вже давно, та і кожен з них, надивившись на роботі всякого невтішного, так чи інакше переживав свої чорні дні. Однак з квестором тут не так все просто, не дарма ж він досі мовчить про свої негаразди.

Тихенько постукавши, Мора зазирнула до кабінету начальника.

– Швидку викликати? Чи зразу катафалк?

Вітій спроквола всміхнувся.

– Не треба катафалк. Мене в ньому закачує.

Жити буде, значить.

– Кави?

Погляд квестора воднораз набув осмисленого виразу.

– Ой, будь така ласкава. Велику чашку, і міцненької бажано…

– Та знаю-знаю, – поблажливо усміхнулась Мора. – Буде тобі крута смола, аж чорти в пеклі заплачуть…

Вітій вдячно кивнув і знову похмуро задивився у вікно. Ох і пройняла ж його здибанка у міській раді, чи може ще щось – хто зна…

Кави Мора зробила на двох. Лишати скорботного Вітія на самоті їй не випадало – до речі й не до речі в таких випадках згадувався злощасний Марек, і Морі щоразу ставало якось моторошно від того, яких химерних форм може набувати простий некерований розпач.

– Що новенького чути від Маркуса? – поцікавилась Мора, щойно начальник вихлебтав ледь не півлітра своєї несолодженої смоли.

– Та що… казиться він через Шацького. Чи то прикро йому, що допитати не встигли, чи просто побивається за ним, сердешним… Пісні його згадував, ну чесне слово… Ти ж знаєш, він взагалі тепер якось болісно реагує на кожного впокоєного inferi.

– Є таке діло, – сумно кивнула Мора. – Хоч я і не збагну, чого він зі своїми сентиментами не вийде вже нарешті на пенсію. Уже ж усім зрозуміло – не тягне старий. Вигорів.

Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер – суща мука.

– Вітій, а сам ти як почуваєшся? – примружилась Мора. – Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.

Квестор сумно заусміхався.

– І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?

Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.

– Будеш?

– А давай, – вирішив квестор, – гірше точно не буде.

Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.

– Ну? Так що тебе дивує?

Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.

– Ти ж знаєш теорію, – нарешті зважилась вона. – Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.

Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.

– Моро, – стиха мовив він, не підводячи очей. – Не муч мене.

Вона гмукнула.

– Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…

Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.

– О, привіт, Юрчику! – підкинувся Вітій. – Будеш шоколадку?

Бідолашний Горган так і вкляк на порозі.

– Мені зайти пізніше?

– Та ні! – бадьоро виголосив квестор. – Заходь. Що там у тебе?

Юр глянув скоса на своє похмільне начальство, але вирішив не сперечатися. Виклав папку і спритненько вмостився у другому кріслі коло столу.

– Як ми й передбачали, – повідомив він. – Павліна Чарна добре знала покійника Шацького.

– Заручниця? – уточнила Мора.

Юр кивнув.

– Вона була його останньою пасією. Дівчина з багатої сім’ї – торгівля нерухомістю, фондові операції, тощо. Познайомилася з Шацьким у клубі; якийсь час він із нею зустрічався.

Вітій постукав пальцями по стільниці.

– Та-ак. Чи вона знала щось про Яворів клопіт з «умброю»?

Юр коротко знизав плечима.

– Мені вона цього не сказала.

– Тобі?! – ледь не вивалився з крісла Вітій. – З якого це дива ти вирішив її допитувати?

Проквестор зітхнув.

– Шафраник поводився неадекватно, не пускав до свідка нікого, вповноважених там чи ні. Клим не знав, що робити, і, як завжди в таких випадках, покликав мене.

– Це він перестарався, – насупився Вітій. – Однозначно. І як бідна дівчинка пережила твій візит?

– Погано, – зізнався Горган. – Кричала… ой, та ну. Другий раз нехай Мора з нею говорить.

Та глузливо пирхнула.

– А ти зразу не міг здогадатись, як вона на тебе відреагує?

Горган зиркнув спідлоба – холодно і непривітно, аж Мора здригнулась.

– Міг, – відказав той. – Але коли б я глянув на неї пізніше, уже б і сліду не лишилось.

– Сліду? – зацікавився квестор.

– Наслідки вживання «умбри», Вітію. Помірного, тож назавтра ніхто й не побачив би.

– Ага-а… – кивнув начальник. – Отже, знала…

– Імовірно, – погодився Горган. – Крім того, в її гнівних зойках мені почулося дещо нове. Вона стверджувала, що її коханий неодмінно повернеться по мою голову.

Мора та Вітій перезирнулися.

– Як це?

– Оце і я хотів би знати, – мовив проквестор. – Проте, як ви можете здогадатися, деталей я не почув.

Вітій замислено гмукнув.

– Ще щось?

– Все.

– Ну гаразд, – зітхнув Вітій. – Згадаєш щось, зразу мені кажи. А до Павліни тої більше не ходи, я тебе, як людину, прошу. Справді, нехай Мора поговорить, може, зойків буде менше, інформації – більше…

Горган кивнув, підводячись.

– З вашого дозволу. В мене скоро обхід.

– Давай, іди вже.

Грізний проквестор тихо зачинив за собою двері.

– І що ти про це думаєш? – спитав Вітій.

Мора насупилась.

– Про те, що Шацький повернеться? Маячня. Але не можна виключати, що в нього є спільники, які бажатимуть помсти. Хтось же підтримував його в міськраді? До того ж, якщо та дівчина і справді щось знає…

– Угу, – кивнув Вітій. – Я зателефоную Шафранику, нехай виставить за нею подвійну охорону. А коли ти до них зайдеш?

– Не сьогодні. Нехай дівчинка трохи вгамується після останніх відвідин. Мені потрібна спокійна розмова, а не черговий істеричний напад.

Вітій усміхнувся. І треба ж – цілком нормально, а не спроквола, як оце щойно.

– А як же ти даєш собі раду з тими психами, котрих ти так добре знаєш і любиш?

Мора нахилилася ближче.

– Ти знаєш, іноді шоколадка спроможна творити дива.

– Вірю, – розсміявся Вітій. – І, Мора… дякую.

Ех, зітхнула вона, дурко ти, дурко… І що з тобою робити, дурним та гордим?

* * *

Працювати під проводом Фелікса Луці несподівано припало до смаку. Другий проквестор називав такі походеньки серйозним лікарняним словом «обхід», але жодні службові обов’язки, очевидячки, не могли зіпсувати йому розваги. Саме так принаймні сприймалися чаювання у мистецьких кнайпах, відвідини виставок та неформальна штурханина у вестибюлях театрів і буфетах концертних залів. Усюди проноза Фелікс знаходив входи і виходи, всюди мав приятелів, котрі неминуче закликали його на чарочку та розмову про всілякий там символізм та поетику.

Того вечора Фелікс потішив молодого колегу відвідинами андеґраундного клубу «Прозак», де відбувалися дискусії на тему використання наркотичної символіки в драматургії; заради такої нагоди проквестор навіть змінив темні окуляри, призначені ховати червоне око, на скандально-бузкові, від чого митці миттєво вмлівали та визнавали гостя за свого. Що стосується дискусії, то з неї Лука мало що виніс, окрім чадного запаморочення.

– Здається, ваші підопічні цілком щасливі, хіба ні? – дивувався Лука, щойно вони виринули із задимленого, наче аварійна шахта, підвального клубу. – То чого ви їх пасете, коли все гаразд?

Фелікс, прокашлявшись та протерши окуляри, доброзичливо глипнув на супутника.

– Щасливі вони, хе! – усміхнувся проквестор. – Особливо, як наливають задурно… А ти про «умбру» чув?

Лука кивнув.

– Мар’ян казав. Це якийсь, е-е… стимулятор?

– Ну щось таке, – хитнув головою Фелікс. – Митецьке щастя минає надто швидко, а їм же для роботи потрібен перманентний кураж. От і знаходять собі всілякі, як ти кажеш, стимулятори. Талант чомусь погано сполучається з обачністю, і зрештою вони згорають, як суха трава… І добре ще, коли просто згорають. Якось був у нас один клієнт на зразок Шацького, тільки театральний критик. Мав особливий смак до молодих режисерів – чотирьох виїв, доки ми його не перестріли…

– Так ви їх захищаєте нібито?

– Чому нібито? Так і є. Inferi виглядаємо, стежимо, чи не набрався хто труйної «умбри»… Але мало нас, як на весь цей кагал, та й хіба їх, телепнів допильнуєш? Найгірше, звичайно, коли в місті всілякі творчі збіговиська починаються, до яких у нас мерія має велику та незбагненну любов. Метушня, купа народу приїжджого, митці веселі та безконтрольні… Одним словом, амінь.

Війнув холодний, уже по-справжньому осінній вітерець, і Лука щільніше загорнувся в куртку.

– Що, змерз? – співчутливо мовив старший.

Лука, звичайно ж, заперечив, хоча самого вже били дрижаки.

– Ну-ну, – глузливо заусміхався Фелікс. – А ти сам, часом, не митець? Може, малюєш нишком чи, не дай боже, пишеш вірші?

– Вишиваю бісером, – огризнувся Лука.

Фелікс тихо розсміявся.

– Оригінально. Знаєш що, ходім уже до контори. Зараз пізно, і клієнти наші, либонь, по теплих хатах розійшлися чи по клубах засіли до ранку. Однаково зараз нікого немає на вулицях, а скоро в Горгана чергування – нехай уже він їх і ловить.

Начальницький задум видавався на диво розважливим, тож Лука вирішив не сперечатися. Змерз – не змерз, але галасливі та діяльні митці його дещо втомили, тож хлопцеві хотілося бодай би півгодинки посидіти у блаженній тиші.

У конторі Магістрату, проте, шуканого Лука не дістав. Почалося з того, що до офіса вломився похмурий та страхолюдний Мар’ян: з подряпаним носом та вбраний у білий халат з величезною червоною плямою на грудях. Фелікс та Мора відірвались від суперечки над якимось мудрим фоліантом і звели однаково ошелешені погляди.

– Кого це ти? Або хто це тебе? – поцікавився проквестор без зайвої, втім, бентеги.

– Коти, – з огидою відказав Мар’ян, здираючи халат.

– Ти ж їх любиш ніби, – засумнівалася Мора. – І що за пляма? Притис кота до серця, аж той луснув?

Мар’ян гнівно пирхнув. Видно було, що жартувати він не має охоти.

– Феліксе, – заголосив він, – не посилайте мене більше зі швидкою! Я так далі не можу!

– Ну тихо-тихо… – заспокійливо мовив проквестор. – Що вже в тебе сталося?

Обурений Мар’ян повідав колегам сумну історію: виїхавши разом з доктором Домбровичем оглянути потенційного moribundi, він так перейнявся літньою жінкою та її мертвотною безнадією, що, відступивши мимохіть, перечепився через голодного та злого хазяйчиного кота. Мало було впасти писком у настовбурчений скалками паркет, так ще й галасливий поганець додав жару, перекинувши на співробітника Магістрату кухоль з компотом. Домбрович тоді ледь не задушився, аби не спаплюжити скорботну мить недоречним реготом.

– Так що тебе не влаштовує, я не збагну? – знизав плечима проквестор. – Хто тобі винен, що ти в нас такий незграба?

Мар’ян рвучко зітхнув. Таке було враження, що він годен заплакати.

– Та не сталось би такого, ви ж знаєте… просто вона була там одна, уже давно, навіть пил запав, і це її старезне крісло…

Мора звелася, зробила крок до молодого колеги і несподівано сильно вхопила його за вухо. Той ображено пискнув.

– Припини, – суворо кинула жінка.

Мар’ян шморгнув і, обережно вивільнившись, кивнув.

– Припиняю. Тільки можна я не поїду сьогодні до «голуб’ятні»? – стиха попросив він.

– А хто ж тоді поїде? – насупився Фелікс. – Майте совість! Бідоласі Ювену треба хоч би іноді відпочивати!

– Давайте я, – зненацька зголосився Лука.

Всі троє обернулися до нього.

– «Голуб’ятня» – це ж те місце, де ви тримаєте moribundi, доки вони остаточно не згинуть?

Мора примружилась.

– Припустімо. А навіщо тобі туди?

Лука незатишно повів плечима.

– Я так розумію, що мій батько помер саме там? Я хотів би пересвідчитись… е-е… дізнатися, на що воно схоже. Ну і до того ж, повинен же я приносити користь вашій установі, хіба ні?

Мора підійшла ближче і присіла коло Луччиного столу.

– Я не впевнена, що ти вже готовий до цього, – серйозно мовила вона.

– Ну знаєте, – обурився хлопець. – Як споглядати inferi, що згорає на місці, так я, значить, готовий!

– Так не повинно було статися, – відвівши погляд, повідомив Фелікс.

– Та ну! – не повірив Лука. – А нащо ж тоді було кликати вашу «важку артилерію»?

Колеги перезирнулись.

– А по-моєму, він наривається, – невідь-чого розвеселився Мар’ян.

Фелікс та Мора не могли не погодитись. Лука таки сам напрошувався на негаразди, а коли так, то чому б і не піти людині назустріч?

Зрештою проквестор дав дозвіл, і відчутно звеселілий Мар’ян визвався допровадити колегу до місця чергування.

Ніч стояла лунка і видна, і Лука зготувався був до приємної прогулянки дрімотним містом перед тим, як потрапити до загадкової «голуб’ятні»; попри те, що йому вистачило нахабства визватись, він не мав бажання бігти туди стрімголов. Мар’ян, проте, вхопив колегу за лікоть і кивнув на бачений уже фургончик, припаркований з другого боку вулиці, коло університетського архіву.

– Поїдемо. Тут трохи далеченько.

Лука придивився до фургончика. З вікон архіву падало достатньо світла, щоб розгледіти пропонований транспортний засіб.

– На цьому? – здивувався він.

Справді, оздоблення машини погано сполучалося з похмурими діяннями Магістрату: її корпус прикрашали зорі та дракони, а також вежі та лицарі, пофарбовані весело і веселково. Вздовж фюзеляжу в’юнилася стрічечка з яскравим надписом «Тезаурус-тур».

– На цьому, на цьому! – заусміхався Мар’ян. – Це наша службова підвода!

– Так ви що, екскурсії містом водите? – розгубився Лука.

– Бува, що і водимо. Прикриття таке-сяке та і певний додаток до бюджету… Але частіше возимо inferi до відділку. Салон броньований, замки з фірмовим напилюванням, ну й інші приємні несподіванки для постійних клієнтів. Залазь!

Лука гмукнув скептично, проте слухняно вмостився в кріслі коло водія. Мар’ян скреготнув ключем і, мугикаючи, обережно розвернув машину, аби вибратись із вузького провулка. Невдовзі вони виїхали за міські мури, опинившись на кривій вуличці Підзамча, яка бігла вздовж королівського замку, що виглядав о цій порі тьмяним та шпичастим уламком скелі.

Далі їхня дорога вела через міст на другий берег Чайки. Дійсно, неблизький шлях.

– Слухай, Мар’яне, – скористався нагодою Лука, – а чого, коли тобі дами з котами так уже поперек серця, ти не попросиш, щоб тобі іншу роботу дали?

Білявий кривобоко посміхнувся.

– Та я просив. І зараз іще, бач… скиглю час від часу. Тільки ніц із того не виходить, переважно. Ми чергуємось, і кожному перепадає і бридкого, і всякого. Аби не зациклювались на чомусь одному.

– Ага, тобто коли ти весь час будеш за старенькими ходити…

– То неодмінно повішусь, – похмуро пообіцяв Мар’ян.

– Угу… А інші – так само: день з бабцями, другий – з упирями? А на третій біжать вішатись?

Мар’ян пирхнув.

– Але ти добрий. Не дарма тебе Горган привів… Ну бач, воно не зовсім так виходить. У кожного є своя ніби спеціалізація. Фелікс у нас дока по всіляких митцях, Клим – за реквізитом стежить і з поліцією домовляється, Мора – по психах знавець… ага, помітив? То все не просто так – багато хто з наших клієнтів має веселі діагнози… А Ювен – ти з ним скоро зазнайомишся – «голуб’ятню» стереже. Якось воно йому найпростіше дається.

– А Горган?

– Та що Горган… Убивця, він убивця і є.

– А ти тоді хто? – не вгавав Лука.

– Я? – вищирився Мар’ян. – А я ще не визначився. Теж, мабуть, в убивці подамся. Якщо коти не загребуть.

На тім Лука відчепився від водія, гадаючи, що ж за таких обставин може вийти з нього самого. Мар’янів натяк на те, що він подібний до Горгана, не тішив аж ніяк, та й не міг собі Лука уявити, як це він стріляє в живу людину. Ну, нехай не цілком живу. То що ж тоді? Навіженців в’язати? Ловити похмільних поетів?

Тут Лука обсмикнув себе, з подивом розуміючи, що почав насправді розглядати свої перспективи в Магістраті; цього ж не планувалося, нагадав собі хлопець – він тут хіба для інспекції, відтак мусить по змозі дивитися на речі відсторонено.

Метикуючи таким чином, Лука заледве помітив, що подорож уже добігає кінця. «Службова підвода» заїхала до району під назвою Веженець, котрий був колись окремим маленьким містечком під мурованим боком Дракува. Веженець, проте, виглядав старшим, більш занедбаним, адже туристів сюди водили рідко, і влада, очевидячки, не бачила сенсу в ремонті.

Стара будова, під якою спинився фургон, належала районній лікарні. Химери при вході і рипливий ліхтар на ланцюжку, проте, не навіювали спокою та оптимізму.

– Ходімо, – покликав Мар’ян. – На нас чекають.

Всередині лікарня, дарма що охайна та цілком сучасна на вид, теж не тішила око: непривітні чергові при вході, притлумлене неживе світло і несподівані ґрати на вікнах відразу ж викликали бажання забратися геть якомога швидше. Втім, таке бажання виникало в Луки на порозі кожної лікарні, тож довелося брати себе за петельки і рушати назирцем за насупленим, але рішучим Мар’яном.

Проминувши реєстратуру, звідки до нього звично кивнула літня медсестра, Мар’ян попростував до сходів, подолавши які, хлопці опинилися під самим дахом; третій, останній поверх мав скошену стелю та всього одні двері – дебелі та броньовані, як у поліцейськім відділку.

Мар’ян натиснув кнопку дзвінка, прислухався, тоді, з невдоволеним «заснув, зараза!», копнув двері ногою. Внаслідок цього з другого боку долинув глухий звук падіння, притишена лайка та, зрештою, непевні кроки. Щойно двері відчинилися, на хлопців війнув помірної насиченості спиртовий віддих. Обличчя, яке з’явилося по тому, було досить іще молоде, проте сонне і неголене вже, либонь, з тиждень. Чорна щетина гарно контрастувала з білим халатом.

– Допоки?! – патетично виголосило обличчя.

– Знов напився, – виснував Мар’ян.

– А ти?! – не вгавала неголена пика. – Знову надумав чергування прогуляти? Допоки, питаю, це триватиме?

– Ой, та ну, Ювене, – одразу зніяковів білявий. – Ну ти ж знаєш, як я це люблю… А я зате – ось! – заміну собі привів. Знайомтеся. Це Лука, наш новий інтерн.

Ювен скосив на інтерна око, і, попри алкогольний дух, погляд виявився гострим і розважливим, наче аптечні ваги.

– Гм, – підсумував оглядини Ювен.

– Ну от, бач, як все добре складається, – з натужним ентузіазмом промовив Мар’ян. – Так що ви тут знайомтеся, а я собі поїду… Мене відпустили! – передбачаючи гнівну реакцію, поспішив повідомити він. – Все! Добраніч! Гарного чергування, Луко. Тебе зранку Клим підмінить, так що не сумуй.

І, боячись немовби, що його затримають силою, Мар’ян чкурнув сходами вниз. Ювен ще раз із сумнівом зиркнув на свою заміну.

– Ну заходь, абощо.

Притримавши важезні двері, Лука з легким острахом ступив до «голуб’ятні». Приміщення мало невеличкий передпокій, що містив крісло, перекинутий стілець і столик з розкритою книгою та порожньою склянкою; пляшку, чи що вже там у нього, завбачливий сторожа, ймовірно, встиг сховати.

Далі, за складаною ширмою, містилося більше приміщення.

– То що… – химерно посміхнувшись, мовив Ювен. – Ходімо знайомитись.

– Е? А хіба ми не познайомилися оце щойно?

– Не зі мною, – пирхнув господар. – 3 ними.

Ювен кивнув на тьмяне приміщення і пропустив свого нового колегу вперед. Зайшовши, Лука спершу не розгледів нічого, хіба кілька разків темних та ясних плям – світлотінь, що струменіла з високих заґратованих вікон. Лише трохи згодом, коли призвичаїлись очі, Лука розібрав нарешті, що його оточує.

Вздовж стін просторої кімнати були розташовані маленькі бокси, що тулилися в три ряди один над одним. Виглядало тут на щось із сорок ліжок, запакованих щільно, наче комірки у вулику чи, коли вже на те, наче гніздечка в голуб’ятні.

Ювен легенько підштовхнув колегу, який, приголомшений, закляк при вході.

– Ну, ворушися. Я сподіваюся, знаєш, іще затемна бути вдома.

Вдвох вони поволеньки рушили вздовж ліжок. Зайнятих місць тут було близько половини; там, де під сірою ковдрою лежала непорушна тінь, блимали зелені очка апаратури та в’юнилися паростки датчиків. Якби не це, тяжко було б відрізнити тутешніх пацієнтів від мешканців склепу – не видно було ані поруху, як на власні очі, так і через лінзу з карбункулом. «Озброєне» око бачило тільки суцільну, грузьку темряву без найменшого відблиску світла.

– Вперше бачиш moribundi? – поцікавився Ювен.

– Вперше – таким чином… – ледь чутно відказав Лука. – Чому їх тримають саме… саме так?

– А як інакше? – стенув плечима сторожа. – Якогось особливого догляду вони не потребують, а місць не так і багато. Це зараз іще нічого, а буває такий аншлаг, що заледве вправляємось – надто ж влітку та напередодні Різдва… Отож краще так, аніж на розкладачках в коридорі.

– А чому саме літо та Різдво?

– Ну-у-у… – Ювен почухав неохайну щетину. – Я тобі точно не скажу, це Мора краще знатиме. Але нібито в цей час для людей найбільше значення мають соціальні контакти. В кого з тим ділом не слава богу, тут-таки кисне та скніє… Але бувають досить нетипові випадки.

Сторожа спинився біля котрогось із ліжок та акуратно підіткнув ковдру.

– З оцим-от молодим чоловіком нещастя сталося через те, що, будучи в душі тонким ліриком, він був змушений складати тупуваті рекламні тексти для якоїсь радіоточки. Інші якось із тим живуть, але цей-от так себе за те зненавидів, що зрештою опинився тут. А ще ось… – Ювен глипнув на колегу. – Тобі цікаво?

Лука кивнув. Певна хвороблива допитливість і справді мала місце в його випадку; що ж стосується тутешнього сторожі, то той, очевидячки, переймався цим значно більше – он, навіть забув, що йому вже час додому.

– Ну, якщо цікаво, то слухай, – мовив той. – Отут лежить не стара іще дама… В неї, як можна припустити, біда скоїлась на любовному ґрунті. Мала вона високі почуття до одного авантурника, який попихав нею, як тільки міг. Кілька років він її мучив, а потім якось побачила вона свого коханого п’яним та приниженим. І розлюбила. І було б їй тішитись, так ні – разом з тією дурнуватою любов’ю пропав у панії всякий інтерес до життя. А шкода – нічогенька ж іще була… А отут – оце мій улюбленець!

Лука пересмикнувся, відзначивши, що Ювен починає говорити з інтонаціями музейного гіда, що нахвалює рідкісні експонати.

– Оцей тут, – заледве не з гордістю проказав той, – хотів бути політиком, і йому навіть вдалося зібрати свою невеличку партію. Проте кожен раз, як він виходив говорити перед публікою, його охоплював такий лютий страх, що його потім забирала реанімація. Цього конфлікту бажань та можливостей він так і не пережив. Отака історія. Взагалі цього разу ми маємо на диво цікаву добірку…

– Так це, значить, добірка? – перепитав Лука. – А ти що, Ювене, колекціонуєш е-е… мертві душі?

Ювен спершу завмер, підкинувши брову, тоді тихо реготнув, поплескавши молодого колегу по плечі.

– Правильно мислиш. Будуть з тебе люди.

На тому Ювен раптом втратив свій краєзнавчий запал, і хлопець припустив, що єдиною метою екскурсії було перевірити його, Луччину, реакцію. Цікаво, подумав він, а на що той чекав – на зойки жаху чи, може, на нездорове замилування непорушними тілами?

У кожному разі, схоже, що сторож визнав його достатньо адекватним, що би це не означало, і, пояснивши Луці його обов’язки, врешті зазбирався додому. Черговому належало час від часу ходити між рядами ліжок та дивитися, чи не змінився зелений вогник датчика на червоний. В останньому випадку слід було кликати когось із медперсоналу, що здійснювалося шляхом натискання відповідної кнопки в передпокої.

– Ювене, зачекай, – зупинив його Лука. – Якщо все так просто, то навіщо тут черговий з Магістрату? Звичайний санітар прекрасно би дав собі раду.